Огляд історії України

В особі Богдана Хмельницького український народ дістав такого вождя, який, як ніхто інший, розумів його потреби і бачив мету своєї діяльності у їх здійсненні. І саме на народні маси, козацтво спирався він у боротьбі за визволення українського народу від поневолення, за утвердження української держави.

Велич людини і пам'ять про неї визначаються її ділами. Життя і справи Богдана Хмельницького були віддані боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Це забезпечило йому видатне місце не лише у вітчизняній, а й світовій історії, у нетлінній пам'яті нащадків.

Незважаючи на значні промахи й помилки, хмельницький належить до найбільших рушіїв руської історії. У багатовіковій боротьбі Русі з Польщею він зробив рішучий поворот у бік Русі і завдав аристократичному ладові Польщі такий удар, після якого цей лад не міг вже утримуватись у моральній силі. Хмельницький у другій половині ХVІІ століття намітив те звільнення руського народу від панства, яке остаточно відбулося в наш час. Цього мало: його стараннями Західна і Південня Русь були вже фактично під єдиною влдаою із Східною Руссю. Не його вина, що короткозора, невігласна політика боярська не зрозуміла його, звела передчасно в могилу, змарнувала плоди його десятирічної діяльності і на багато поколінь відклала справу, на завершення якої було б затрачено значно менше зусиль, якби в Москві розуміли суть устремлінь Хмельницького і слухали його поради.

21. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ, ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648-1657 рр.) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки були чітко сформульо-

„ вані фундаментальні основи національної державної ідеї:

- право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

- незалежність і соборність Української держави;

- генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляд;/ якого була надто складною - від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації, гостро стало питання про власну національну державність. Необхідно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних факторів: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка стала своєрідним зародком-новоствореної держави, та складного ге-ополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва фактори визначили напіввійськовий характер української державності. Саме у цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави - Військо Запорозьке.

Функціонування держави виявилося у запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км² і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. - вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу, відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти - універсали. Система органів публічної влади мала три рівні - генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний - з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих - отаманами.

22. ОСНОВНІ ПІДСУМКИ ВІЙСЬКОВИХ ДІЙ У 1648-1657 РР., ЇХ ОЦІНКА

Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале ("покозачене") селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Мо- -розенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала до 100-150 тис. осіб.

Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою у протиріччя - демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм:

- функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся "чернь", тобто все військо;

- виборність всіх посадових осіб від сотника до гетьмана;

- відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам "покозачитися" і стати частиною привілейованої верстви - козацтва.

З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми проявами цього процесу були:

- поступове обмеження впливу "чорних" рад та витіснення їх старшинською радою;

- зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

- домінування командних методів управління в державному житті;

- встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади у монархічну.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася з національно-визвольною і фактично переросла у Селянську війну. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної.



23. УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКІ ВІДНОСИНИ В ХОДІ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ. ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА ТА БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ. ЇХ ЗМІСТ, ОЦІНКА

Серед істориків ще й досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславсько-московського договору. Ситуація ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли лише його копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широ- * кий, але найпоширенішими є п'ять підходів: "персональна унія" (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); "васальна залежність" України від Росії; "автономія" України у складі Росії; "возз'єднання" українського та російського народів; "військовий союз" між Україною та Росією.

Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила у ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та воль-ності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.

Укладення Переяславсько-московського договору кардинально змінило геополітичну ситуацію в регіоні. У відповідь на появу українсько-російського союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують "Вічний договір" про взаємодопомогу. Вже у жовтні цього ж року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. Протягом кількох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної у договорі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину було перетворено на пустелю (зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят, взято у неволю 200 тис. осіб). Отже, і промосковська орієнтація не зміцнила української державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненське перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних замірів - приєднання до титулу.

24. ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ 1654-1657 РР. ТА ДІЯЛЬНІСТЬ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Та, очевидно, спокійне життя господаря було не для нього. Він прагне на Низ. Його воєнний досвід, знання Кримського ханства, Туреччини стали запорозькому козацтву в нагоді. Хмельницький бере участь, а потім і сам очолює морські походи, відбиття навали кримчаків. Це підносить його авторитет серед козацтва, допомагає зайняти високі пости. І коли почалася нова хвиля селянсько-козацьких повстань, які очолили 1630 р. Тарас Федорович, а 1637-го й 1638 рр. Павло Бут, Яків Острянин і Дмитро Гуня, Богдана Хмельницького поставлено військовим писарем, а згодом чигиринським сотником. У цих повстаннях він бере саму активну участь. Польський історик В. Коховський писав у своїх «Щорічниках» про Хмельницького. «Він був підсобником Тараса, після йшов слідами бунтівників Острянина і Гуні, був учасником жахливого діла, яке самі призвідці покутували смертю,-а він уникнув заслуженої кари».

Хельницький як писар Війська Запорозького бере участь у переговорах з королем Владиславом IV та урядом Речі Посполитої.

Так виростав і формувався майбутній гетьман козацького війська. А поки що доля відкрила перед ним ще о цікаву сторінку. Очевидно, її можна було б почати з депеші, яку надіслав 21 вересня 1644 р. кардиналові Мазаріні до Парижа французький посол при польському королі граф де Брежі: «Цими днями у Варшаві був один із старшин козацької нації, полковник Хмельницький, про якого я мав честь писати вашій еміненції. Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна у латинській мові. Що стосується служби козаків у його величності то якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі». І не лише допоміг, а сам був у чолі загону козаків разом з Іваном Сірком взяв активну участь у війні на боці Франції з Іспанією.

Після повернення він дізнається про те, що чигиринський староста О. Конецпольський заявив свої права на Суботів і у відсутність Богдана тероризував сім'ю - наїжджав на хутір, громив його. Забив найменшого сина. Інших - найстаршого Тимоша та середнього Юрія, дочок Катерину та Стефаниду залякав погрозами. Дружина від всього того смертельно захворіла і скоро померла. Богдан Хмельницький шукав допомоги у короля, але той, скутий волею магнатів, нічим не міг йому зарадити. «Так вони відносяться не тільки до мене,- говорив він однодумцям,- так ляхи відносяться до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматиками... Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів...»

То був зойк народний. І коли Богдан Хмельницький кинув заклик: «З'єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!» - його підтримали. Разом з сином Тимофієм і найближчими товаришами він у грудні 1647 р. подався на Запорожжя. І саме звідси, з споконвічної козацької праматері почав організовувати повстання. Тут 19 квітня 1648 р. його було обрано гетьманом, звідси він звернувся до народу із закликом до боротьби проти панства.

Будучи стратегом і дипломатом, Хмельницький перед цим уклав угоду з кримським ханом, який пообіцяв допомогу. З цього часу протягом всієї Визвольної війни татари будуть союзниками Хмельницького-зрадливими, непевними, які принесуть немало горя й біди, але союзниками, без яких обійтись було неможливо хоча б тому, щоб не стали вони союзниками інших і не вдарили у спину.

Вже на початку травня повстанське військо під Жовтими Водами і Корсунем вщент розгромило коронну армію, очолювану гетьманами М. Потоцьким і М. Калиновським,- головні сили польського війська в Україні.

Ці перші перемоги засвідчили не лише полководницький талант Богдана Хмельницького і енергію, з якою він вів підготовку повстання, а й те, що для Визвольної війни був готовий грунт: вся козацько-селянська Україна сприйняла якого заклик як давно очікуваний і бажаний. І гетьман Потоцький був правий, коли писав королю перед повстанням про те, що Хмельницький і йога сподвижники були, по суті, «у змові зі всіма козацькими полками і зі всією Україною». Жовтоводська і Корсунська перемоги Хмельницького стали поштовхом до всенародного повстання, яке охопило невдовзі всю Україну. Цей факт підкреслює і Самовидець у своєму «Літопису»: «И так народ посполитий на Україні, послишавши о знесенню войск коронних і гетманов, зараз почалися купити в полки не толко тіе, которіе казаками били, але хто и нігди козацтва не знал». Уже в цих перших битвах були поряд з ним його побратими, з якими і у майбутньому досягав перемог. Це і Максим Кривоніс, і Данило Нечай, і Іван Богун, і Іван Ганжа, і Михайло Крнчевський, і інші його соратники. З ними були виграні битви і під Пилявцями (1648), і під Зборовом (1649), і під Батогом (16, 52), і під Жванцем (1653).

І, незважаючи на програну через ханську зраду битву під Берестечком (1651), Хмельницький виявив себе справжнім полководцем і знавцем військової справи. Головною його стратегічною рисою була рішучість наступальних дії з Метою розгрома ворога по частинах у відкритому бою. Хмельницький виступив як новатор і носій передових ідей У воєнному мистецтві, його знамениті засади, демонстративні атаки, удавані відступи та інші тактичні прийоми далися взнаки не одному польсько-шляхетському воєначальникові.

Таким же новатором Хмельницький виступив і в організації козацького війська, в державній діяльності. Засновник Української держави, він став і першим організатором адміністративного управління в ній. Як визначний політик, він немало сил доклав до зміцнення зовнішньополітичного становища України. Очевидно, нхіто ні до, ні після нього не вмів так майстерно використовувати суперечності між Туреччиною, Кримом та Польщею, між Польщею і Трансільванією та іншими країнами.

Що ж до проведення внутрішньої політики, то, незважаючи на його намагання дещо ослабити гострі соціальні суперечності в країні та збільшити козацький реєстр, Хмльницький, одначе, рішуче придушував всілякі спроби протесту народних мас виступити проти гетьманської адміністрації і козацької старшини, відстоював права церкви, наділяв земельними маєтностями монастирі, зобов'язував селян виконувати феодальні повинності тощо.

Говорячи про велич діянь Хмельницького, ми не можемо не зупинитись й на такій історичній події, як Переяславська рада 1654 р., що урочисто підтвердила рішення Земського собору у Москві від 1 жовтня 1653 р. про приєднання України до Росії.



25. ГЕТЬМАНУВАННЯ Ю.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ТА І.ВИГОВСЬКОГО. ГАДЯЦЬКА УГОДА: ЗМІСТ ТА ОЦІНКА

Прагнучи заснувати власну династію, Богдан Хмельницький заповів спадкоємство шістнадцятирічному синові Юрію. Проте швидко виявилася його нездатність керувати державою, а через місяць він сам відмовився від гетьманату. У жовтні 1657 р. в Корсуні на Генеральній раді старшини і делегатів від рядового козацтва та духовенства гетьманом було обрано Івана Виговського.

І. Виговський походив із шляхетської родини Овруцького повіту Київщини. Вчився в Києво-Могилянській академії. Служив юристом у луцькому суді, згодом - намісником старости. Був членом луцького братства і великим ревнителем православної віри. Народна революція 1648 р. застала його в польському війську. Під Жовтими Водами І. Виговський потрапив у татарський полон, але був викуплений завдяки Б. Хмельницькому і аж до смерті гетьмана залишався його найближчим соратником. Обіймав посаду генерального писаря, брав участь у багатьох посольствах і виявився добрим дипломатом.

У головних напрямах політики І. Виговський йшов слідами Б. Хмельницького. Основне завдання вбачав у здобутті для України повної незалежності. З долею Української держави зв'язали свою військову і дипломатичну діяльність чотири брати Виговського, двоє з яких, козацькі полковники Данило й Василь, головами заплатили за вірність Україні, були замучені в царській неволі.

Гетьманську владу І. Виговського зміцнила Корсунська рада 1657 р., на яку прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдавії і Волощини. Було укладено союз із Швецією, підготовлений ще за Б. Хмельницького, відновлено союз з Кримом, розірваний тоді, коли Україна ввійшла у зв'язки з Москвою, почато переговори з Польщею.

Московський уряд довго зволікав з визнанням гетьманства І. Виговського, вимагаючи від нього чимало поступок, і найперше - введення в багатьох містах російських залог на чолі з воєводами. Це була та сила, за допомогою якої царат розраховував ліквідувати Українську державу і об'єднати її з Росією.

Таємно отримуючи підтримку від Москви, проти І. Виговського виступила внутрішня опозиція, яку очолили кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. І. Виговський придушив цей виступ, але тодішня братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. жертв, ослабила її як військове, так і політичне.

Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман почав переговори з Польщею про укладання союзного договору. 6 вересня 1658 р. у місті Гадячі було підписано трактат, згідно з яким три країни - Польща, Україна та Литва - мали утворити федерацію рівноправних держав. До України з назвою «Велике Князівство Руське» мали увійти воєводства Київське, Брацлавське і Чернігівське. Вся законодавча влада повинна була належати Національним зборам, а виконавча - гетьманові. Велике Князівство Руське повинно було мати свій найвищий судовий орган (трибунал) із діловодством українською мовою, власні фінанси, монету, українське військо з ЗО тис. козаків і 10 тис. найманців. Згідно з договором намічалося скасувати унію, католицька та православна церкви повинні були стати рівноправними.

Цікаво трактували питання освіти: передбачалося заснувати два університети, колегії, інші школи, друкарні, була гарантована свобода друку, слова.

Однак у принципових справах Польща виявила непоступливість. Було відкинуто домагання українців про включення до складу Великого Князівства Руського західноукраїнських земель, широко відкрито двері в Україну для польської шляхти. Тому Гадяцький договір не міг повністю задовольнити українських державників. Хоча, правда, ряд дослідників називають його українською національною програмою, свідком державницької думки України.

Звістка про укладення Гадяцького договору була гаслом для початку відвертої війни між Україною і Москвою. Цар Олексій Михайлович видав грамоту до всього українського народу, в якій оголосив гетьмана І. Виговського зрадником. У свою чергу, гетьман розіслав маніфест до всіх європейських держав, сповіщаючи про розрив із Москвою та його причини.

Рано навесні 1659 р. майже 150-тисячне московське військо під командуванням князів Трубецького, Ромоданов-ського та Пожарського вирушило в Україну. Почався наступ на Конотоп, де стояла сильна українська залога під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Козаки хоробро оборонялися 70 днів. І. Виговський із своїм військом та допоміжними силами німців, поляків, татар прийшов їм на допомогу і 29 червня 1659 р. в завзятому бою розбив московські сили. Бій під Конотопом М. Грушевський назвав небувалим погромом: «Знищено ціле військо московське, двоє московських воєвод попали в неволю. Трубецький покинув Конотоп і подався скорше з України».

Тепер зрозуміло, чому битву гетьмана І. Виговського з московським військом старанно замовчували в російській та й недавній вітчизняній науці. І не тільки тому, що була вона великою поразкою для Росії, а й сам її факт засвідчував, що українці й росіяни не є сіамськими близнятами, що це два окремі народи.

Проте скористатися плодами перемоги під Конотопом І. Виговський не зміг. У здійсненні державних планів перешкодив йому запорізький кошовий Іван Сірко, який тоді затіяв на півдні війну з татарами. Проти І. Виговського виступила опозиція, яку за допомогою московських воєвод зорганізував полковник Іван Безпалий. Невдоволення політикою І. Виговського виявили козацькі полковники Іван Богун, Василь Золотаренко, Яким Сомко та інші. Хибність соціальних поглядів ввела гетьмана в конфлікт з народними масами: він надто довіряв силам козацької верхівки і недооцінював селянсько-козацькі маси.

Відчуваючи втрату підтримки, у вересні 1659 р. І. Виговський скликав Генеральну раду, склав перед нею булаву, а сам подався до Польщі. Спочатку дістав від польського уряду Київське воєводство, та в 1664 р. був страчений поляками за доносом полковника Тетері.

Донині нема єдиної оцінки діяльності гетьмана І. Виговського. У радянській історіографії він показаний таким, який зрадив Москву, продався Польщі. Негативно оцінювали його літописці Величко і Самовидець, а також автор «Історії Русів». М. Костомаров і Вовк-Карачевський бачили у І. Ви-говському гетьмана тільки старшини, а не всього народу.

А ось як характеризує І. Виговського М. Грушевський:

«Чоловік дуже досвідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, при тім без сумніву - патріот український...». Подібної думки дотримуються історики Д. Дорошенко та Б. Крупницький. Дослідник доби Виговського В. Липин-ський доводить, що І. Виговський, «незважаючи на зроблені ним політичні помилки, останеться все ж одним із найбільш освічених, найбільш патріотичних державних мужів України». Размещено на Allbest.ru

26. ДИПЛОМАТІЯ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У 1648-1657 РР.

27. ДОБА РУЇНИ. ПРАВОБЕРЕЖНА І ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХУП СТ.

Після смерті Б. Хмельницького залишилося головне його дітище Українська держава. Вона була цілком життєздатним організмом із великими можливостями для самостійного розвитку. Проте вони через різні причини розкриті не були. Поряд із централізаторською політикою царизму вже з кінця 50-х років XVII ст. в Україні почалася жорстока міжусобна боротьба між окремими гетьманами та претендентами на гетьманську булаву.

Гетьманом короткий час був молодший син Хмельницького - Юрій, але вже в серпні 1657р. козацька старшина, що прагнула влади, усуває Юрія і обирає гетьманом Івана Виговського.

Іван Виговський прагнув зміцнити незалежне становище України. З цією метою він укладає угоди із Швецією та Кримом.

У червні 1657 р. між Україною та Швецією на Генеральній Військовій Раді в Корсуні укладено договір. Корсунський договір передбачав створення українсько-шведського політичного союзу, який би гарантував державну незалежність і територіальну цілісність української держави. За умовами договору шведський король Карл Х зобов'язувався домагатися визнання Польщею незалежності України. Західноукраїнські землі та Берестецьке і Полоцьке воєводства, які перебували під владою Речі Посполитої, мали увійти до складу Гетьманщини. Початок воєнних дій між Швецією і Данією, складна внутрішньо-політична ситуація в Україні не дозволили реалізувати умови Корсунського договору. В 1658 р. гетьман І. Виговський підписує Гадяцький договір. За цим договором Річ Посполита проголошувалась федерацією трьох держав: Польщі, Литви та Великого князівства Руського. Українська держава визнавалася в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, мала власний суд, казну, монету, військо, виборне гетьманське управління. Передбачалося відкриття в Україні двох університетів, інших навчальних закладів, друкарень. Православна церква урівнювалась у правах з католицькою, митрополит і 4 єпископи отримали право на місця в сенаті, унія скасовувалася, гетьманові заборонялося встановлювати зв'язки з іноземними державами.

Розрив із Росією і новий союз із Польщею став причиною початку війни між Україною та Росією. Бойові дії проти Росії проходили з перемінним успіхом.

У червні 1659р. відбулася вирішальна битва під Конотопом, яка закінчилася поразкою стотисячної армії росіян. Але це не допомогло І. Виговському втримати владу в своїх руках і він тікає до Польщі.

У 1659р. гетьманом знову сгав Ю. Хмельницький. 7 жовтня 1959р. він підписав так звані Переяславські статті.

Умови Переяславського договору 1659р.: обрання нового гетьмана дозволялося лише при згоді російського уряду, російські війська мали право розміщуватися в Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві, Умані; гетьманові заборонили зносини з іноземними державами; проголошувалася зверхність московського патріархату над київським митрополитом; гетьман втратив право призначати старшину на адміністративні посади.

1663р. став фатальним для Української держави: після невдалого російського походу на Львів Ю. Хмельницький розірвав союз із Росією і підписав договір про союз із Польщею. Україну було поділено на дві частини: Лівобережну під протекторатом Росії з наказним гетьманом Якимом Сомком та Правобережну, де гетьманом був Ю. Хмельницький. Але вже в 1663 р. він зрікається булави і стає ченцем, а гетьманом обраготь переяславського полковника Петра Тетерю на Чигиринській раді.

У 1663р. на «чорній раді» в М.Ніжині новим гетьманом Лівобережної України обрали кошового Запорізької Січі Івана Брюховецького, який у 1665 р. здійснив поїздку до Москви на поклін до царя і підписав новий союзний договір.

Умовами Московського договору було: перехід права на збір податків до рук. російських воєвод, поширення горілчаної монополії на Україну; передбачалось здійснення перепису населення, втрати права гетьмана на зносини з іноземними державами; передбачався новий порядок обрання гетьмана, який мав відбуватися в присутності московського представника з подальшим затвердженням царем; жалування Брюховецькому боярського чину та маєтнос-тей. Московський уряд посилив свій вплив на українську державну політику.

У 1667 р. між Росією та Польщею було підписано Андрусівське перемир'я, поза спиною України її було розділено на дві частини: Лівобережну з Києвом у складі Росії, Правобережну - у складі Польщі. Запорожжя мало бути під подвійним польсько-російським управлінням. Андрусівське перемир'я було змовою Московської держави з Польщею про поділ України.

Політика Брюховецького викликала хвилю невдоволення різних верств населення. Тоді він робить новий поворот - піднімає проти царських воєвод повстання і налагоджує зв'язки із гетьманом Правобережної України П. Дорошенком (1668 р.) Під час військової ради невдоволені козаки позбавили його гетьманства і вбили.

Гетьманом України стає Петро Дорошенко, який прагне визволити Україну та об'єднати її під своєю владою. З цією метою він уклав союз із Кримом і Туреччиною (1669 р.) У результаті походу турецької армії проти Польщі в 1672р. був підписаний Бучацький мир, за яким Правобережна

Україна відходила до Туреччини, а П Дорошенко проголошувався правителем України в давніх Гі кордонах (практично це були території Брацлавшини та Київщини)

У 1674р російські війська і незадоволені Дорошенком козаки розпочали боротьбу за Чигирин і вступили на Правобережну Україну Гетьманом був проголошений І Самойлович.

Дорошенко, полишений майже всіма своїми соратниками, ще деякий час тримався на Правобережжі, спираючись на турків і татар Нарешті в 1676р він склав булаву та гетьманські клейноди Росія не задовольнилася таким зреченням і вимагала, щоб Дорошенко зрікся гетьманства перед Самойлови-чем і присягнув на вірність Роси Під Чигирином Дорошенко зрікся свого гетьманства і присягнув на вірність царю

Не бажаючи втрачати свої позиції в Україні, Туреччина проголосила «князем сарматським» Юрія Хмельницького, який раніше потрапив до них у полон В усьому залежний від константинопольського двору, Юрій проводив політику, угодну туркам Влітку 1677р 120-тисячне турецько-татарське військо і Ю Хмельницький взяли в облогу козацьку столицю Чигирин, але взяти місто не змогли і змушені були відступити

У 1678 р турки вдруге штурмували Чигирин Полки Самойловича і російські війська не зуміли відстояти місто і турки знищили його дощенту Зруйнування Чигирина справило гнітюче враження на всю Україну Ю Хмельницький став не потрібний туркам, і вони його стратили у 1681 р

У 1683 р Польща відновила своє панування на Правобережній Україні В 1686р незважаючи на протести І Самойловича, у Москві було підписано новий договір між Польщею та Росією - «Трактат про вічний мир» За ним до Речі Посполитої відходило Правобережжя - Галичина, Північна Київщина та Волинь, до складу московської держави - Лівобережжя, Київ з навко-іишніми правобережними землями та Запорожжя Територія південної Київщини, Брацлавщина залишалися нейтраіьними Туреччина утримувала Поділля, яке пізніше захопила Польща

60-80 рр XVII ст принесли на Правобережну землю небачені біди і тяжкі випробування Населення затягли у міжусобиці гетьмани і окремі представники української старшини, його знищували і насильно обертали в рабство турки й татари У глибокому занепаді було сільське господарство, ремісниче виробництво, промисли, торгівля Сучасники називали цей драматичний період історії України «Руїною»

Основним підсумком суспільно-політичного життя України } ті часи була втрата нею своєї державності, територіальної цілісності Лише на Лівобережжі зберігся обмежений російським царизмом автономний устрій

28. АНДРУСІВСЬКИЙ МИР. ГЕТЬМАНСТВО П.ДОРОШЕНКА

Для виснаженої Польщі, яка щойно ліквідувала заколот Любомирського, це було страшним ударом. Вона змушена була терміново укласти мир з Росією, що й було зроблено в Андрусові на початку 1667 р. Без українських представників Україну поділили на дві частини. Москва зреклася на користь Польщі Києва, який за Хмельницького знову став символом державної єдності нації, релігійним і духовним центром України. До того ж на Запоріжжя мали право впливати як Москва, так і Польща. Все це викликало страшне обурення в Україні. Почалося повстання. Брюховецький намагався змусити Москву до енергійних дій, але марно. Тоді, в порозумінні з Дорошенком, який обіцяв свою допомогу, Брюховецький вирішив сам очолити повстання й поширив універсали про це по Лівобережжю. Московським воєводам Брюховецький запропонував залишити Україну, інакше погрожував завоювати їх. І справді, майже всі російські залоги, налякані ворожістю народу, вийшли з України.

29. ПОЛІТИЧНІ ДІЯЧІ УКРАЇНИ ДОБИ РУЇНИ: ОЦІНКА ЇХ ДІЯЛЬНОСТІ

Після смерті Б. Хмельницького залишилося головне його дітище Українська держава. Вона була цілком життєздатним організмом із великими можливостями для самостійного розвитку. Проте вони через різні причини розкриті не були. Поряд із централізаторською політикою царизму вже з кінця 50-х років XVII ст. в Україні почалася жорстока міжусобна боротьба між окремими гетьманами та претендентами на гетьманську булаву.

Гетьманом короткий час був молодший син Хмельницького - Юрій, але вже в серпні 1657р. козацька старшина, що прагнула влади, усуває Юрія і обирає гетьманом Івана Виговського.

Іван Виговський прагнув зміцнити незалежне становище України. З цією метою він укладає угоди із Швецією та Кримом.

У червні 1657 р. між Україною та Швецією на Генеральній Військовій Раді в Корсуні укладено договір. Корсунський договір передбачав створення українсько-шведського політичного союзу, який би гарантував державну незалежність і територіальну цілісність української держави. За умовами договору шведський король Карл Х зобов'язувався домагатися визнання Польщею незалежності України. Західноукраїнські землі та Берестецьке і Полоцьке воєводства, які перебували під владою Речі Посполитої, мали увійти до складу Гетьманщини. Початок воєнних дій між Швецією і Данією, складна внутрішньо-політична ситуація в Україні не дозволили реалізувати умови Корсунського договору. В 1658 р. гетьман І. Виговський підписує Гадяцький договір. За цим договором Річ Посполита проголошувалась федерацією трьох держав: Польщі, Литви та Великого князівства Руського. Українська держава визнавалася в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, мала власний суд, казну, монету, військо, виборне гетьманське управління. Передбачалося відкриття в Україні двох університетів, інших навчальних закладів, друкарень. Православна церква урівнювалась у правах з католицькою, митрополит і 4 єпископи отримали право на місця в сенаті, унія скасовувалася, гетьманові заборонялося встановлювати зв'язки з іноземними державами.

Розрив із Росією і новий союз із Польщею став причиною початку війни між Україною та Росією. Бойові дії проти Росії проходили з перемінним успіхом.

У червні 1659р. відбулася вирішальна битва під Конотопом, яка закінчилася поразкою стотисячної армії росіян. Але це не допомогло І. Виговському втримати владу в своїх руках і він тікає до Польщі.

У 1659р. гетьманом знову сгав Ю. Хмельницький. 7 жовтня 1959р. він підписав так звані Переяславські статті.

Умови Переяславського договору 1659р.: обрання нового гетьмана дозволялося лише при згоді російського уряду, російські війська мали право розміщуватися в Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві, Умані; гетьманові заборонили зносини з іноземними державами; проголошувалася зверхність московського патріархату над київським митрополитом; гетьман втратив право призначати старшину на адміністративні посади.

1663р. став фатальним для Української держави: після невдалого російського походу на Львів Ю. Хмельницький розірвав союз із Росією і підписав договір про союз із Польщею. Україну було поділено на дві частини: Лівобережну під протекторатом Росії з наказним гетьманом Якимом Сомком та Правобережну, де гетьманом був Ю. Хмельницький. Але вже в 1663 р. він зрікається булави і стає ченцем, а гетьманом обраготь переяславського полковника Петра Тетерю на Чигиринській раді.

У 1663р. на «чорній раді» в М.Ніжині новим гетьманом Лівобережної України обрали кошового Запорізької Січі Івана Брюховецького, який у 1665 р. здійснив поїздку до Москви на поклін до царя і підписав новий союзний договір.

Умовами Московського договору було: перехід права на збір податків до рук. російських воєвод, поширення горілчаної монополії на Україну; передбачалось здійснення перепису населення, втрати права гетьмана на зносини з іноземними державами; передбачався новий порядок обрання гетьмана, який мав відбуватися в присутності московського представника з подальшим затвердженням царем; жалування Брюховецькому боярського чину та маєтнос-тей. Московський уряд посилив свій вплив на українську державну політику.

У 1667 р. між Росією та Польщею було підписано Андрусівське перемир'я, поза спиною України її було розділено на дві частини: Лівобережну з Києвом у складі Росії, Правобережну - у складі Польщі. Запорожжя мало бути під подвійним польсько-російським управлінням. Андрусівське перемир'я було змовою Московської держави з Польщею про поділ України.

Політика Брюховецького викликала хвилю невдоволення різних верств населення. Тоді він робить новий поворот - піднімає проти царських воєвод повстання і налагоджує зв'язки із гетьманом Правобережної України П. Дорошенком (1668 р.) Під час військової ради невдоволені козаки позбавили його гетьманства і вбили.

Гетьманом України стає Петро Дорошенко, який прагне визволити Україну та об'єднати її під своєю владою. З цією метою він уклав союз із Кримом і Туреччиною (1669 р.) У результаті походу турецької армії проти Польщі в 1672р. був підписаний Бучацький мир, за яким Правобережна

Україна відходила до Туреччини, а П Дорошенко проголошувався правителем України в давніх її кордонах (практично це були території Брацлавшини та Київщини).

У 1674р російські війська і незадоволені Дорошенком козаки розпочали боротьбу за Чигирин і вступили на Правобережну Україну Гетьманом був проголошений І Самойлович

Дорошенко, полишений майже всіма своїми соратниками, ще деякий час тримався на Правобережжі, спираючись на турків і татар Нарешті в 1676р він склав булаву та гетьманські клейноди Росія не задовольнилася таким зреченням і вимагала, щоб Дорошенко зрікся гетьманства перед Самойлови-чем і присягнув на вірність Роси Під Чигирином Дорошенко зрікся свого гетьманства і присягнув на вірність царю

Не бажаючи втрачати свої позиції в Україні, Туреччина проголосила «князем сарматським» Юрія Хмельницького, який раніше потрапив до них у полон В усьому залежний від константинопольського двору, Юрій проводив політику, угодну туркам Влітку 1677р 120-тисячне турецько-татарське військо і Ю Хмельницький взяли в облогу козацьку столицю Чигирин, але взяти місто не змогли і змушені були відступити

У 1678 р турки вдруге штурмували Чигирин Полки Самойловича і російські війська не зуміли відстояти місто і турки знищили його дощенту Зруйнування Чигирина справило гнітюче враження на всю Україну Ю Хмельницький став не потрібний туркам, і вони його стратили у 1681 р

У 1683 р Польща відновила своє панування на Правобережній Україні В 1686р незважаючи на протести І Самойловича, у Москві було підписано новий договір між Польщею та Росією - «Трактат про вічний мир» За ним до Речі Посполитої відходило Правобережжя - Галичина, Північна Київщина та Волинь, до складу московської держави - Лівобережжя, Київ з навко-іишніми правобережними землями та Запорожжя Територія південної Київщини, Брацлавщина залишалися нейтраіьними Туреччина утримувала Поділля, яке пізніше захопила Польща.

60-80 рр XVII ст принесли на Правобережну землю небачені біди і тяжкі випробування Населення затягли у міжусобиці гетьмани і окремі представники української старшини, його знищували і насильно обертали в рабство турки й татари У глибокому занепаді було сільське господарство, ремісниче виробництво, промисли, торгівля Сучасники називали цей драматичний період історії України «Руїною»

Основним підсумком суспільно-політичного життя України } ті часи була втрата нею своєї державності, територіальної цілісності Лише на Лівобережжі зберігся обмежений російським царизмом автономний устрій.

30. ГЕТЬМАНУВАННЯ І.МАЗЕПИ. ПИЛИП ОРЛИК. СТВОРЕННЯ НИМ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇН

На зламі ХУП-ХУПІ ст. московський уряд прагнув ввести над Козацькою Україною пряме управління.

Вирішальний етап у стосунках між Гетьманщиною та Москвою настав за гетьманування Івана Мазепи (1687-1708 рр.) - одного з найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України.

І. Мазепа був наступником І. Самойловича, якого царський уряд заарештував і вислав до Сибіру. Гетьманом І. Мазепа став завдяки своїм особистим якостям: високій культурі й освіченості, життєвому досвіду і військовому хисту, високому авторитету, який він заслужив у старшини та козаків.

Як представник Гетьманської держави. Мазепа часто був учасником переговорів між Московією, Кримським ханством, Османською імперією та Річчю Посполитою.

Мазепа прагнув об'єднати в єдиній державі всі українські землі - Лівобережжя. Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину. Передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою.

Він підписав новий договір з Москвою, так звані «Коломацькі статті». За ними гетьман не мав права звільняти з посад генеральну старшину без дозволу царя, для його охорони в Батурині розташувався полк московських стрільців, на південних кордонах мали будуватися фортечні укріплення. Разом із тим підкреслювалося, що російські воєводи не мали права втручатися в українські справи. «Коломацькі статті» закріплювали автономію України в значно обмеженому вигляді.

У внутрішній політиці Мазепа орієнтувався на інтереси козацької старшини. Він провів ряд заходів на упорядкування податків, земельної власності козацької старшини, видав ряд універсалів для врегулювання системи грошової та натуральної ренти, відробітку панщини. Зміцненню гетьманської влади сприяло введення нової категорії козацької старшини - бунчукових товаришів, що перебували безпосередньо при гетьманові для виконання різних доручень і безпосередньо від нього залежали.

І. Мазепа володів кількома мовами, зібрав значну бібліотеку, знав західну літературу, любив військову справу, заснував ливарню гармат. Свій авторитет гетьман підніс і меценатством: для Києво-Могилянської академії збудував новий будинок, Братський собор, гетьман фундував будівництво величних храмів (на його кошт збудовано 12 та реставровано 20 храмів). Його ім'я набуло розголосу, навіть на Сході, на гетьманський кошт було надруковано арабський переклад Євангелія, а церкві Святого гробу Господнього в Єрусалимі він переслав золоту чашу і кухоль.

У зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, негативно ставився до планів союзу з Кримом і Туреччиною. За єдину основу зовнішньої політики України він вважав співпрацю з Москвою, за чиєю допомогою сподівався розширити Гетьманщину на Правобережну Україну, а від Криму і Туреччини відібрати степову смугу над Чорним і Азовським морями. Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки Петро 1 не почав ламати основи української автономії. Імперська політика Петра І підштовхнула І. Мазепу до переходу на бік Швеції у ході російсько-шведської Північної війни.

Довгий час між гетьманом та запорожцями жеврів конфлікт, який спробував використати військовий Канцелярист Петрик (Івоненко), піднявши повстання проти Мазепи, але успіху це повстання не мало.

Отже, після В. Хмельницького І. Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного монарха. Не випадково в Україні говорили: "Від Богдана до Івана не було гетьмана". Розквіт України гетьман пов'язував із здобуттям незалежності. Всі заходи гетьмана як і реформи, свідчили про його намагання створи ги в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну незалежність України.

Осередком опозиції до політики гетьмана залишилося Запоріжжя, куди стікалися з гетьманщини всі невдоволені і знедолені. Посилення розриву між старшиною і народом зумовило кінцеву невдачу Мазепи. Поразка шведських і керованих Мазепою українських військ у битві з росіянами під Полтавою у 1709 р. стала не лише особистою катастрофою гетьмана. Вона мала фатальні наслідки для України.

31. СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА В II ПОЛ. ХУІЇ-ХУШ СТ.СТ. ЗАСЕЛЕННЯ КРАЮ, АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ, ПОЛІТИЧНЕ ТА ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ

Протягом свого існування Гетьманщина охоплювала фактично тільки частину України - Лівобережжя. Поруч з нею жили своїм життям Слобідська, Південна та Правобережна Україна.

Слобідська Україна, або Слобожанщина, має окрему історію. У XVI ст. це були незаселені простори, названі «диким полем», їх територія простягалася на схід від Гетьманщини й охоплювала великий простір до лінії Курськ - Воронеж на півночі, до вододілу між Донцем і Доном на сході та землями донських козаків на півдні. Цю родючу, квітучу за княжої доби територію сплюндрувала і знелюднила у XIII ст. татарська навала.

Першу колонізацію цього краю вели монастирі, зокрема відомий Святогорський монастир. Згодом сюди переселялось українське козацтво, особливо після невдалих повстань, і селянство.

У 1683 р. відбулася перша масова колонізація Слобідської України. Нова хвиля еміграції була після Берестецької поразки в 1651 р., а згодом - у роки Руїни.

Переселенці мали право зберігати свій козацький устрій, але підпорядковувалися московському урядові, повинні були охороняти московські кордони від татарських нападів, зберігаючи таку ж військову організацію, як у Гетьманщині. Тут було створено п'ять полків: Острозький, Сумський, Харківський, Охтирський та Ізюмський. Полки поділялися на сотні, затверджував полковників московський цар. Полкова старшина складалася з обозного, судді, двох писарів, осавулів та хорунжого. У сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину. Це відрізняло устрій Слобожанщини від Гетьманщини. Лад Слобідської України мав відмінність від Гетьманщини й тим, що тут встановився порядок спадковості полковників. Полки не мали спільного проводу - гетьмана, а були підпорядковані владі Білгородського воєводи.

З українськими землями Слобожанщина перебувала у слабких зв'язках, хоча в Гетьманщині не раз виникала ідея об'єднати її під гетьманською булавою. Зокрема, гетьман І. Самойлович намагався включити Слобідську Україну в гетьманське управління, проте безуспішно, царський уряд перечив цьому.

Крім охорони земель від татарських нападів, царизм використовував слобідських козаків у походах проти Гетьманщини, зокрема І. Виговського, П. Орлика. Всіх слобідських козаків залучили до азовських походів, у 1708- 1709рр. - до війни зі шведами. Петро І використовував слобідських людей для будівництва укріплень над Дніпром, на Ладозькому каналі, фортеці на кордоні з Персією тощо. У 1700 р. він видав указ про обов'язкову постійну службу слобідських козаків. Звідси почався наступ на обмеження автономії Слобідської України.

Слобожанщина мала родючі землі, тут добре розвивалося землеробство, скотарство, виноградарство, сіяли тютюн. Жителі міст займалися ремеслами. Продукти господарства експортували до Гетьманщини, Москви, за кордон. На Слобожанщині було багато орної землі, і, крім щедрого наділення нею старшини, залишалися вільні простори, які могли обробляти всі бажаючі. Ці землі називалися «займан-щиною» і були приватною власністю тих, хто їх обробляв. З цих причин Слобідська Україна стала місцем великого землеволодіння.

Російський уряд зробив усе для того, щоб максимально використати матеріальні сили Слобожанщини. Він обклав населення податком, впровадив обов'язкову військову службу, а для можливого більшого контролю Слобідську Україну включили до Азовської губернії. Новим кроком на шляху ліквідації автономії Слобожанщини став царський указ від 23 грудня 1732 р. Були обмежені права слобідських полковників та старшини у керівництві місцевими полками. Із частини козаків і селян формували регулярні військові роти, які очолювали ротмістри. Згодом із цих формувань був утворений Слобідський драгунський полк, до якого царські власті включили нових козаків із слобідських полків. У 1765 р. імператриця Катерина II повністю ліквідувала полково-козацький устрій на Слобожанщині, перейменувала її в Слобідсько-Українську губернію з російськими установами і розгулом реакції.

Культурне життя Слобожанщини було тісно зв'язане з гетьманською Україною. Діти слобідської козацької старшини і навіть простих козаків вчилися в школах Гетьманщини, особливо в Києво-Могилянській академії. Книги, друковані в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і західноукраїнських друкарнях, поширювалися серед слобідського населення. Вже на початку XVIII ст. Слобожанщина мала власну вищу школу-колегію, засновану спочатку в Білго-роді, а згодом перенесену до Харкова. Вона уподібнювалася до Київської Академії. Тут була поширена народна школа. Зразком культурної єдності обох українських земель може служити діяльність знаменитого українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди, який однаково «належить» як Слобідській, так і Гетьманській Україні.

Якщо Слобідська Україна не зробила важливого вкладу в українську політичну історію, то у літопис культурно-національного розвитку України вона вписала важливі сторінки.

Упродовж століть південні землі України перебували під постійною загрозою нападу татарсько-турецьких завойовників. Лише у першій половині XVII ст. ці завойовники понад 75 разів вторгались в Україну. Вони забрали в полон більш як 50 тис. українців.

Невільницькі ринки були переповнені полоненими. Без сумніву, це приводило до винищення населення, загрожувало геноцидом українського народу.

Рідну землю боронило запорізьке козацтво на чолі із славними ватажками - Д. Байдою-Вишневецьким, П. Конашевичем-Сагайдачним, І. Сірком, С. Палієм та іншими. Козаки здійснили багато подвигів. За підрахунками історика Д. Яворницького, лише І. Сірко вчинив 55 походів проти Османської імперії та Кримського ханства і жодного разу не зазнав поразки.

У 40-х рр. XVIII ст. за Білгородським договором між Росією і Туреччиною південноукраїнські землі перейшли до Росії. Почався колонізаційний рух у цьому краї. Сюди переселялися росіяни у пошуках кращої долі, втікали українці з Правобережної України, Слобожанщини, Гетьманщини. У Південну Україну прибуло чимало іноземних колоністів: сербів, болгар, молдаван, німців. Вони поселилися хуторами та слободами, а з середини XVIII ст. царський уряд створював з переселенців військові поселення. У 1764 р. тут засновано Новоросійську губернію, до якої згодом було приєднано чимало земель Запорозької Січі.

На освоєних землях Південної України зводили нові міста і села, тут освоювали природні багатства. Наприкінці XVIII ст. виникли міста Херсон, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса та ін. Завдяки використанню покладів корисних копалин розвивалася промисловість краю. Значним районом, де добували вугілля, поступово ставав Донбас. Виникли суконні мануфактури у Катеринославі, ливарні в Херсоні та Луганську. На верф'ях Миколаєва і Херсона будували військові й торгові судна.

...