Історія України

Размещено на http://www. allbest. ru/

1. Головні історичні регіони України

Природно-історична область -- найбільш усталена одиниця, оскільки визначальним ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося на формуванні спільних рис у заняттях і культурі, як правило, кількох етноплемінних утворень або земель. В Україні можна виділити чотири основні природно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісостеп та Степ. Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон. Наприклад, Полісся -- на Західне (Волинське), Центральне (Київське) та Східне (Чернігівське); Карпати -- на Передкарпаття, власне Карпати і Закарпаття; Рівнина -- на Лівобережжя (Дніпра) і Правобережжя; Степ -- на Східний (Донбас), Центральний (Таврію) і Західний (Буджак).

Історично-етнографічний регіон -- це етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам'яті людей. Це -- основна одиниця в системі районування, оскільки пов'язана із давнім етнічним корінням, ґрунтуючись, як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічні особливості визначалися і певною своєрідністю природних умов.

В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і Сіверщина.

Середня Наддніпрянщина -- історично-етнографічний регіон України, якому належить визначальна роль у формуванні етнічного ядра східного слов'янства, давньоруського населення, а пізніше й українського етносу та української нації. Кожен з етапів етно- і націогенетичного процесу, що замішувався на території Середньої Наддніпрянщини, мав логічне завершення у творенні державності: Київської Русі, Козацької республіки (Запорізької Січі), Української народної республіки, нарешті, суверенної держави -- України.

Галичина -- історично-етнографічний регіон Західної України. Нині включає Львівську, Івано-Франківську та більшість районів Терноп. обл.

Поділля як етнічна земля в історичних документах згадується під різними назвами. Протягом сторіч найменування «земля Подільська» неодноразово змінювалося, зберігаючи, однак, ключове поняття «Подол», що означало землі по долу між Південним Бугом і Дністром. Західні землі Поділля входили до складу Польщі і лише у 1939 р. були возз'єднані з УРСР, утворивши Тернопільську область.

Хоча нинішній адміністративний поділ цих земель не зберіг їхнього етнонімічного ядра, воно зберігається в крайовій самосвідомості подолян, що стверджує збереження подільської культури. Остання, незважаючи на спільну етнічну назву, не є однорідною (як, до речі, регіональна культура будь-яких інших регіонів), а являє собою систему зональних культур. Це пов'язано передусім із постійними змінами кордонів регіону.

Взаємозв'язок між змінами території регіону і процесом формування регіональної культури виявляється через таку закономірність: ті землі, що постійно залишалися в складі Поділля, стали ядром власне подільської культури і підгрунтям для чітко вираженої крайової самосвідомості населення. Землі, що входили до складу Подільського краю лише деякий час, створили перехідні зони від типово подільської до волинської, карпатської, буковинської або ж наддніпрянської культур.

Найбільша територія Поділля припала на XI--XII ст. , простягаючись від верхів'їв Дністра та Південного Бугу до Чорного моря. «Край Подільський надзвичайно великий, -- писав хроніст XVI ст. Гваніні, -- з півдня він жається кордонів Молдавії і Валахії, а зі сходу над рікою Доном при Меотійському озері, при морі Євксинському до самих татар Перекопських». Тепер Поділля як історично-етнографічний регіон включає Вінницьку, Хмельницьку (окрім північних районів) та східну частину Тернопільської області.

Полісся -- північні області України, що межують з Білоруссю та Росією. Як самостійна земля Полісся відоме з XIV ст. і прив'язувалося переважно до Наддніпрянщини, що складала основу Турово-Пінського та Чернігівського князівств.

Сіверщина є своєрідною перехідною етнокультурною зоною від Вкраїни до Московщини, від України до Росії, її населення формувалося здебільшого на антській основі, на стику міжплемінних об'єднань сіверян та радимичів, розселених у долах Десни, Сейму та Сули. Генетично воно пов'язане з літописною «сіверою»: «Седома на Десне и по Семи и по Суле и нарекошася Север», їхні пізніші нащадки іменувалися севрюками, в головних рисах зберігши давньослов'янську традиційно-побутову культуру.

Слобожанщина (Слобідська Україна) -- історично-етнографічний регіон України, що формувався на перетині осілої й кочової людності, в зоні інтенсивних контактів та взаємовпливів різних культур.

Буковина -- історично-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, був тривалий час відірваним від українського материнського етнорегіону. З XII ст. вона входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства, пізніше -- Румунії.

Покуття -- етнічна земля українців, розташована у верхів'ях Дністра та Пруту.

Запорізька Січ (Запоріжжя) -- історично-етнографічний регіон, що формувався на кордоні з кочовими народами Степу, Центром українського козацтва було Запоріжжя -- земля на південь від Дніпровських порогів, яка в ході національно-визвольної війни постійно розширювалася, а по суті, ставала територіально-політичним утворенням.



2. Особливості геополітичного становища України

Геополітичне становище України. Регіони, їх особливості. Кінець XVIII -- початок XIX ст. характеризуються значними змінами в геополітичному становищі Центральної та Східної Європи. Зникають сусідні з Україною держави, що віками загрожували агресивними нападами існуванню українського народу. Продовжується нарощення могутності Російської імперії. Тепер до Росії була приєднана Волинь, Холмщина, Правобережна Україна, а також Крим і прадавня територія Київської Русі -- Північне Причорномор'я, куди переселилися великі маси українського населення. Виникає ще один український регіон -- Південна Україна. У цей період українці створили свою етнічну територію Лівобережжя -- це землі колишньої Гетьманщини, де існував свій суспільно-політичний лад та культура, що відрізняли їх від інших. Цей регіон мав густу мережу міст і містечок, де значна частина населення, як і в селах, вела сільське господарство. Слобідська Україна, започаткована українським селянством і козацтвом у середині XVII ст. , багато в чому нагадувала Гетьманщину. Створивши тут напівавтономну адміністративно-полкову систему, ліквідовану царизмом у 1765 p. , козацтво і старшина утвердили на довгий час своєрідні українські національно-культурні традиції, які з часом переросли в боротьбу за національне відродження. Економіка Слобожанщини, соціальна і національна структура в основному аналогічні тій, що існувала в Гетьманщині. Значно відрізнялася в соціальному і етнічному відношенні Правобережна Україна. Тут царизм зберіг без змін соціально-економічний лад, який був за Речі Посполитої. Південна Україна була приєднана до Російської імперії в кінці XVIII ст. Відсутність класичного російського кріпосництва, хоча в 1796 р. деякі кріпосницькі повинності і вводилися, можливість без особливих труднощів придбати землю, прекрасні природні умови і родючі чорноземи привабили сюди великі маси населення. Для Півдня України характерною була атмосфера підприємництва, сприяння торгівлі і промисловому та сільськогосподарському виробництву товарного характеру. Це сприяло до переорієнтації значної частини виробництва України на міжнародні торгові операції через південноукраїнські порти, на економічну інтеграцію з Півднем всіх регіонів. Через чорноморські порти для України відкривався шлях до швидкого економічного розвитку

Завдяки ініціативі Григорія Потьомкіна на Півдні України на кожну селянську сім'ю виділялося 60 десятин землі. Він також підтримував в містах південного регіону діяльність іноземних, особливо французьких купців. Таким чином, геополітичне становище України визначало деякою мірою сприятливі умови для прискорення економічного прогресу. Однак кріпосницький лад гальмував розвиток виробничих сил.

3. Історія розвитку національної української символіки

Україна як суверенна й незалежна держава має власні національні державні символи.

Державні символи - закріплені в законодавстві країни офіційні знаки, чи звукові вираження, що в короткій формі виражають одну чи кілька ідей політичного або історичного характеру і символізують суверенітет держави.

Державними символами України є Державний герб України, Державний прапор України і Державний гімн України.

Герб - це художньо-графічний символ держави, міста, роду, окремої особи.

Кожний елемент герба - об'єкт, символ, фігура - має бути чітко визначеним і сталим. В герботворенні використовувалась гама кольорів: червоний, синій, зелений та чорний; і два метали (золото та срібло). Кожна барва несе своє змістове навантаження. Золото (жовтий колір) символізує щедрість Божу, шану, багатство; синій - славу, честь, вірність, щирість, мир, безпеку.

Прапор - полотнище певного кольору чи поєднання кольорів, часто з певним зображенням, прикріплене до держака чи шнурка; є офіційною емблемою держави, символом її суверенітету.

Державні й національні прапори здебільшого поєднують два або декілька кольорів, які відображають органічну гармонію народу з його землею, природою, світоглядом, багатством тощо.

Гімн - це урочистий, величний музично-пісенний твір, виконання якого пов'язане зі офіційними державними заходами, військовими парадами, політичними подіями, церковно-культурними ритуалами тощо.

Нарівні з гербом і прапором , гімн символізує державу і є одним з атрибутів державності країни.

Малий державний герб України

Перша літописна згадка про тризуб як про великокнязівський знак стосується ХХст. Його зображення відоме із печатки Святослава Ігоревича, відоме сьогодні як знак Рюриковичів. Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича, де з одного боку портрет володаря, а з іншого -тризуб.

Більшість дослідників української символіки вважають, що термін «тризуб» увів до вжитку ще у ХУІІІ ст. російський історик М. Карамзін стосовно гербового знаку на срібляниках і золотниках Володимира та його наступників

Існують найрізноманітніші трактування тризуба: скіпетр скіфських царів, норманський сокіл, стилізована квітка (трисвічник), схематичне зображення слова «воля», емблема сокири чи колоса, символ влади над трьома світами (небесним, земним, підземним). Тризуб символізує ту ж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов (або Вогонь, Воду й Життя). Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі Волинському, його зображення знайдено на варязькому мечі…

Тризуб на час прийняття Руссю християнства був настільки популярним, що хрест довелось об`єднати з ним в один знак, для сприймання широкими верствами народу. Поєднання хреста й тризуба і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих Золотих воріт , на маківках Володимирського собору (де тризуб уже ледь помітний).

Археологічні знахідки тризуба на українських землях датують першим століттям нашої ери, однак деякі вчені вважають, що цей знак бере початок ще з часів трипільської культури (5 - 3 тис. років до н. е. ).

Поряд з офіційною функцією державного і релігійного символів Тризуб має на Україні і широку естетичну функцію та функцію оберегу. Тризуб зображався як в орнаментах тканин, килимів, карбування, так у рукописних текстах книг, на монетах і печатках, на ювелірних виробах, державних відзнаках, підвісках і навіть на посуді.

Центральною Радою під головуванням М. Грушевського 22 березня 1918 року тризуб на синьому тлі був схвалений як державний герб УНР. Тризуб залишився державним Гербом України за гетьмана Павла Скоропадського й УНР часів Директорії.

19 лютого1992р. Верховна Рада України визнала золотий тризуб на синьому тлі малим Державним гербом.

Великий Державний Герб України - є символом новітньої Української Держави, який фокусує в собі головні стани її становлення та багатовікового розвитку й слугує втіленням провідної національної ідеї - ідеї соборності українських земель та їх демократичного республіканського устрою.

У синьому щиті золотий Знак Княжої Держави Володимира Великого - малий Державний Герб України; над щитом - пурпурово-золотий намет у вигляді рослинного орнаменту; обабіч - щитотримачі: праворуч - золотий коронований лев, ліворуч - козак з мушкетом; під щитом - стрічка у національних кольорах та золоте колосся пшениці, переплетене з кетягами калини.

17. 07. 2009 року на засіданні Уряду, що проходив у відкритому режимі, схвалено проект Закону «Про Великий Державний Герб України».

Державний прапор України

українська державна символіка включає прапор із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього (верхнього) і жовтого (нижнього) кольорів. За законами геральдики - це синьо-жовтий колір.

Ці кольори вперше з'явилися в 1410 р. на корогвах Галицько-Волинського князівства: на синьому полі був зображений золотий лев. В Галичині у ХІХ ст. синьо-жовті кольори були визнані національними. До цього слід додати, що домінування жовтого та блакитного кольорів (з різними тіньовими гамами) на прапорах України-Русі простежується з періоду прийняття християнства. Запорізькі козаки мали мирний жовто-блакитний прапор. Подекуди українські патріоти віддавали перевагу малиновому та червоному кольорам.

У 1949 р. Українська Національна Рада за кордоном вирішила, що до остаточного встановлення державних емблем незалежною владою України національний прапор є блакитно-жовтим.

Вже 4 вересня 1991 р. над будинком Верховної Ради України з'явився національний синьо-жовтий прапор.

Державний гімн України

Законодавством України закріплена музично-поетична емблема держави. Мелодію українського національного гімну Ще не вмерла Україна (музика Михайла Вербицького) затверджено як мелодію Державного Гімну України. З метою уточнення тексту гімну (слова до нього написав відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський ще у 60-х роках ХІХст. ) відповідно до сучасних реалій було створено Державну комісію з підготовки і проведення конкурсу на кращий текст гімну України. Державний Гімн як офіційний символ держави виконується на початку офіційних зустрічей на високому рівні, під час прийняття військової присяги, спортивних змагань.

У ХІХ ст. за браком гімну українці співали „Многая літа”, пісні і вірші „Дай, Боже, в добрий час”, „Мир вам, браття, всім приносим”, „Заповіт” Т. Шевченка, молитву „Боже, Великий Єдиний” та інші твори. Мелодію, відому нині всьому світові під назвою „Запорозький марш”, українці також вважають своїм гімном.

15 січня 1992р. на засіданні Президії Верховної Ради України було розглянемо питання про Державний гімн України. Вирішено затвердити музичну редакцію Державного гімну України, автором музики якої є М. Вербицький.

4. Першопочатки людського життя на терені України. Трипільська культура

Найдавніша людина на території України з'явилася приблизно 1 мільйон років тому, за доби раннього палеоліту. Це був час мінливого клімату, коли поступове похолодіння, що супроводжувалося утворенням льодовиків, змінювалось періодами потеплінь. Українські землі входили до зони сприятливих умов. Спочатку на ці землі примандрували з Передньої Азії архантропи. Пересувалися на ногах, вели рухоме життя мисливців і збирачів. Користувались примітивним знаряддям.

Близько 150 тис. років тому, за доби середнього палеоліту, тут з'явилися неандертальці.

Значно вдосконалюється виробництво кам'яних і крем'яних знарядь: з'являються кам'яні списи, ножі, шкребла. Вони колективно полювали на бізонів, мамонтів, південних слонів, оленів та диких коней. Неандертальці живуть у довготривалих таборах, будують перші житла, користуються вогнем. Поступово зароджується членороздільна людська мова, виникає родовий устрій, з'являється щось подібне до лічби, перші ознаки мистецтва, намічаються елементи абстрактного мислення, розподілу праці між чоловіком та жінкою, але родинні зв'язки простежуються лише по материнській лінії. Пізній палеоліт збігається з часом останнього обледеніння. Сам льодовик не досягнув території. України, а зупинився у північних межах. Приблизно 40 тис. років тому на території України з'являються кроманьоці ( homo sapiens). Люди вже об'єднувались в племена. Середня тривалість життя не перевищувала 20-23 роки. Учені відкрили в Україні близько 800 стоянок пізнього палеоліту. Тоді в поселеннях проживало від 25 до 70 осіб. Житла були зимові та літні. Значно вдосконалилась техніка виготовлення знарядь праці; кроманьйонці першими стали використовувати кістку для виготовлення знарядь праці; виготовляли примітивні серпи і мотики. Особливим явищем є пізньопалеолітичне мистецтво, зокрема - музичне мистецтво та образотворче.

Мезоліт характеризується природними умовами, подібними до сучасних. Щезли мамонти, тому основними заняттями людини стали риболовство, полювання на середніх звірів, збиральництво. Ширше застосовуються лук і стріли.

У добу неоліту відбуваються величезні зміни - природні умови нагадували сучасні, але було тепліше і випадало більше опадів. Люди переходили до осілого громадського життя, будували постійні житла, гуртуючи їх у селища, померлих ховали неподалік осель. Поряд з традиційним мисливством вже існували скотарство та землеробство.

За доби енеоліту люди почали користуватися першим металом - міддю; використовуються рало та тяглова сила. Виникає одна з найяскравіших культур - трипільська. Вона була поширена на величезній території: від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор'я'я . Ця цивілізація несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій та існувала протягом двох тисячоліть. Трипільські селища розташовувались на високих рівних місцях поблизу рік. Всі будови були розташовані концентричними колами навколо великого майдану, де знаходилося святилище. Від майдану радіально розходилися вулиці. Житла розмальовувались кольоровими орнаментами. В такому протомісті могло проживати приблизно 25 тис. людей. Періодично вони спалювали свої поселення та переходили на інше місце. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові, займались садівництвом. Землю обробляли мотиками. Також трипільці вирощували велику рогату худобу - свиней, овець, кіз, мали коней. Відомо, що вони користувались мідними гачками, браслетами, кинджалами та сокирами. Було розповсюджене ткацтво. Високого рівня досягло керамічне виробництво та художній розпис. Трипільська культура зникла внаслідок інвазій агресивних племен, котрі прийшли з північного заходу та сходу.

5. Скіфо-сарматська доба в Україні та античний світ

Відкриття та поширення заліза започаткувало нову еру в історії людства-залізну. На території України перші знахідки залізних виробів датуються 11 - 9 ст. до н. е. Гострота та міцність залізних знарядь праці суттєво вплинули на суспільний розвиток. Паралельно з підвищенням продуктивності праці та появою значної кількості додаткового продукту активно йшов процес посилення воєнної могутності. Тому за доби заліза зброя стала знаряддям праці, а війна - ремеслом. Тодішній клімат на Україні був надзвичайно посушливим, назрівала екологічна криза, тому поширилась міграція населення. Активізується процес класоутворення; посилення торгівельних зв'язків, становлення приватної власності, перетворення сім'ї на господарську одиницю, витіснення родової общини територіальною; виділення ієрархічно структурованої військової еліти; утворення організованих воєнно-політичних об'єднань, зародження державності.

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці( 11-7 ст. до н. е. ), які займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Вони були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства; першими почали виплавляти залізо з руди. Для кочового народу, що постійно перебуває в русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Кіммерійці здійснювали широкомасштабні походи, мали своїх царів; проте утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У 7 ст. до н. е. е могутня хвиля згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина їх мігрувала на Близький Схід, або ж асимілювалася.

Проникнення Скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося кількома хвилями. Наприкінці VI ст. до н. е. скіфські племена об'єднались в єдину державу - Велику Скіфію. Скіфи вели жорстоку боротьбу з право слов'янськими племенами Лісостепу. Із жителів цієї зони збирали надто високі податки. Величезну увагу приділяли скіфи розведенню коней. Високого рівня розвитку досягла металургія. Деяка частина скіфів змінила спосіб життя, перетворившись на панівну еліту хліборобських племен Лісостепу. Об єднавшись з місцевою знаттю, вони створили кілька могутніх союзів. За кілька століть ці плугарі завели величезні городища, захищені земляними валами, ровами частоколами. Займалися вони й садівництвом, ремеслами, особливо розквітла виробництво озброєння. У скіфів панувала патріархальна система влади. Кожен дорослий скіф був вояком, навченим блискавично нападати, володіти різними видами зброї. У скіфів існував культ меча, стріли, випущені ними з луків, летіли за 100-120 метрів. Протягом хвилини скіфський воїн випускав до 10 стріл. Скіфська релігія досягла рівня розвинутого політеїзму (багатобожжя). Поняття «скіфське золото», «скіфський звірячий стиль» стали синонімами високої художньої й технічної майстерності. Упродовж IV-III ст. до н. е. під впливом місцевих хліборобських племен скіфи втратили свою ідентичність і чіткі ознаки державності.

У 3 ст. до н. е. сформувався союз кочових іракомовних племен - сарматів, які витіснили Скіфів на Кримський півострів. Вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч. Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід сарматам так і не вдалося. Особливістю суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Сарматська культура генетично була близька до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи.

Античний світ

8-6 ст. до н. е. - це період Великої грецької колонізації, одним з напрямків якої було освоєння Північного Причорномор'я. Хоча доцільніше назвати це явище «переселенням». Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два періоди:

Ш Грецький період (друга половина 7 - середина 1 ст. до . н. е. )

Ш Римський період( середина 1 ст. до н. е. - 4 ст. н. е. )

Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки.

По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України.

По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства і ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я.

По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури.

У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації , що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури - Візантії.

6. Сучасні теорії етногенезу слов'ян. Східнослов'янські племенні союзи на території України напередодні виникнення Київської Русі

Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він започаткував дунайську теорію походження слов'ян, яка протягом ХІІІ-ХV ст. була домінуючою. У добу Середньовіччя з явилась ще одна версія слов'янського етногенезу - скіфо-сарматська або азіатська теорія. Вона базується на визначенні предками слов'ян скіфів і сарматів, які осіли в Пд. частині Сх. Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на пн. і на зх. Праця чеського славіста Нідерле «слов'янські старожитності» започаткувала віслодністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у ІІ тис до н е існувала балтослов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни. Ще одна теорія віслоодерська, обґрунтована Косташевським. Вона пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами - річками Віслою й Ордою. Сучасні українські археологи збагатили і розвинули дніпроодерську теорію. На їхню думку становлення слов'янського етносу досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III--II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. -- І ст. н. е. ) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

У басейні Бугу в VІ-VII ст. був розташований центр одного з дулібських племен-городище Зимно, згодом знищене аварами. Також виникли об'єднання бужан і волинян із центрами Буськ, Теребовля. Між волинянами на заході і полянами на сході жили деревляни, які мали розвинуту племінну структуру на чолі з князем та племінною знаттю. На схід від полян мешкали сіверяни-носії волинцівської та роменської культур. Пд. Подніпров'я населяли племена уличів, які в результаті півстолітньої боротьби з полянами були підкорені київським воєводою Свенельдом. Після цього частина уличів мігрувала в межиріччя Пд Бугу і Дністра, ставши сусідами тиверців. Тиверські племена в 6 ст. заселяли Нижньо-дунайське Лівобережжя. Білі хорвати жили на території Верхньої Наддніпрянщини, Пн Буковини й Карпат. Столицею був Ужгород. На правобережжі Прип'ятського Полісся деякий час перебували дреговичі. У 7-8 ст. вони частково розселилися на землях нинішньої Прибалтики. Племінні об'єднання в 7-10 ст. мали схожу культуру з певними відмінностями. Вона хар-зується приблизно однаковим рівнем соц.-екон та політ. розвитку, спільними рисами в будівництві житла, ремеслах та хліборобстві, у похоронних обрядах і віруваннях.

7. Утворення Київської Русі: гіпотези, причини, етапи

Київська Русь -- середньовічна монархічна держава династії Рюриковичів у Східній Європі з центром у місті Києві. У середньовічних джерелах її називали Русь або Руська земля. Термін «Київська Русь» впровадив до наукового обігу Микола Михайлович Карамзін.

В часи свого найбільшого розквіту на початку 12 століття сягала від Карпат до Волги та від Чорного до Балтійського морів.

Сприятливі географічні умови (добрий клімат, родючий чорнозем, перехрестя важливих сухопутних та водних шляхів, врешті, доступ до двох морів) були підставою її розвитку, а з другого боку, близьке сусідство з азійськими степами, звідки раз-у-раз наступали кочові орди, були однією з причин її занепаду.

Олег: (882-912) за час свого князювання приєднав до Русі сіверян, деревлян, уличів, тиверців, кривичів, радимичів, новгородських слов'ян. Ходив на хозар і Візантію, з якою уклав вигідні договори у 907 і 911. Похід на Візантійську імперію(907), піклувався про зростання могутності держави, зробив військо дисциплінованим і рухливим, одягнув в шоломи і кольчуги. Озброїв мечами.

Ігор: (912-945) відзначався незмірною жадобою до владування і багатств, воював із союзниками Олега, невдалий похід на Візантію, невдалий похід на Царгород, восени 944 його вбили за надмірну жорстокість(під час спроби вдруге зібрати данину з деревлян). “грецький вогонь” - суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій.

Ольга: (945-957) перша в Україні жінка-державотворець. Жорстоко розправилась з деревлянами. Робила все аби стосунки між Руссю і сусідами вирішувалися шляхом переговорів, союзницька угода з Константинополем, прийняла хрещення, впорядкувала збір данини, встановлювала норми податків з феод. залежного населення.

Святослав: (957-972) розширив межі КР, весь час провів у походах, підкорив в'ятичів на Оці і Волзі (964), розгромив Хозарський каганат, здійснив ряд походів проти візантії і болгар, поставив під контроль Русі великий торговий шлях по Волзі, кордони Кр доходили до Волги, Каспійського моря та Кавказу, вбили печеніги, каган Кудя зробив із черепа урочисту чашу для вина, сподіваючись перейняти хоробрість, стійкість.

Причини виникнення

Поява феномена Давньоруської держави у ІХ ст. на теренах Східної Європи - результат взаємодії різноманітних факторів і чинників у всіх сферах не тільки тогочасного суспільного життя, а й сивої давнини.

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен - дулібів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VІІІ - ІХ с. набирає силу процес об'єднання племен та їх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення - племенні княжіння та їх федерації.

Державотворчому процесу активно сприяли і зовнішні фактори: підштовхуюча і активізуюча політичне життя східнослов'янського суспільства роль “варязького елемента”; постійна загроза з боку Хозарського каганату.

8. Соціальо-політичний устрій Київської Русі

Київська Русь являла собою велику ранньосередньовічну державу в формі монархії. Ця держава була передусім об'єднуючою силою, яка забезпечувала, хоча й відносну, єдність східнослов'янських земель, порядок і спокій для людності, а також захист країни від посягань зовнішніх ворогів. Разом з тим держава в руках феодалів була знаряддям їх панування над залежним від них населенням.

На чолі держави, стояв великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою. Окремими частинами держави управляли князі і великі бояри. Князі та великі бояри за свою службу користувалися частиною данини, яка збиралася з підвладних їм територій.

Опорою влади князів і бояр виступали дружини, засновані на принципі васалітету. До старшої дружини входили бояри та інші великі феодали, що мали свої власні дружини, з якими й несли службу великому князеві. Основну частину князівських військ становила молодша дружина («отроки», «діти боярські», «пасинки»). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення -- «вої», куди входили смерди і городяни.

Весь політичний лад Київської Русі забезпечував інтереси класу феодалів. В часи Давньоруської держави були поширені символічні знаки, окремі з яких, мабуть, були започатковані ще за первіснообщинного ладу. Одним з найдавніших був так званий тризуб. Тризуб, очевидно, у давні часи був символом племені або ж символом влади. З часів Київської Русі зображення тризуба трапляються на золотих і срібних монетах князів Володимира Святославича, Святополка, Ярослава Мудрого. Тризуб у Київській Русі був знаком князівської влади, родовим знаком князів з династії Рюриковичів.

9. Формування сучасних східнослов'янських етносів. Питання про давньоруську народність

РОСІЯНИ

Етнічним субстратом російського населення центральних та північно-східних земель стали, крім слов'янських племен словенів, кривичів, в'ятичів і східних сіверянів, частково угро-фінські та балтійські племена -- меря, мурома, весь, голядь та ін

БІЛОРУСИ

Білоруси є автохтонами Білорусі. Основу білоруського етносу склали східно-слов'янські племена кривичів, дреговичів, а також частково радимичів і деревлян. Важливу роль у формуванні білорусів як етносу відіграли балтійські народи, насамперед литовські племена.

УКРАЇНЦІ

Різні історичні долі окремих груп українського народу вплинули на формування деяких особливостей їх культури. В карпатському регіоні виділяються гуцули, лемки, бойки. На півночі України -- поліщуки. В районі чернігівського Полісся існує невелика локальна група литвинів.

Згідно з твердженням радянських істориків, яке ще недавно було непорушною аксіомою, за доби Київської Русі, а саме протягом IX-X ст. унаслідок зближення і злиття багатьох східнослов'янських племен сформувалася етнічна і мовна єдність -- давньоруська народність.

Вона, як і будь-яка народність за відомим сталінським визначенням, нібито мала спільну територію, мову, спільне економічне життя і спільний психологічний склад, що виявляється у спільності культури.

Щодо спільності території на перший погляд сумнівів нібито немає: давньоруська держава Київська Русь справді займала компактну територію. Але ж це була спільна територія держави, а не народності. З етнічного погляду ця держава становила конгломерат різних племен і народів -- не лише слов'янських, але й балтських, тюркських, фінно-угорських. Давньоруська територія була заселена не рівномірно. Отож єдність давньоруської території усвідомлювалася лише на рівні державних структур, та й то в умовах напівконфедерації. Загальноруську свідомість могла мати лише правляча верхівка та найвище духовенство.

Існування народності неможливе й без спільної для всіх її реґіонів мови. Народне мовлення в епоху Київської Русі являло собою сукупність багатьох близькоспоріднених, але виразно відмінних між собою діалектів, які не становили єдиної східнослов'янської мови. Твердження про давньоруську народнорозмовну мову як мову давньоруської народності не мають під собою реального наукового і фактичного ґрунту.

Про спільність економічного життя давньоруського суспільства як нібито необхідну ознаку припущуваної давньоруської народності сказати нічого, бо спільний ринок формується не в межах етносу чи народності, а в межах держави незалежно від того, скільки в ній етносів.

Нарешті, про єдність давньоруської культури, на яку так часто посилаються, щоб довести існування давньоруської народності. Справді, можна знайти чимало аргументів на користь цього положення (наприклад, спільна християнська православна віра, існування спільних рис в архітектурі, малярстві, книжковому мистецтві). Однак поза увагою дослідників чомусь залишається той загальновідомий і незаперечний факт, що в Київській Русі було фактично дві культури.

Одна з них -- офіційна, наднаціональна, створювана державними структурами і спрямовану церковною (християнською) ідеологією.

Друга культура Київської Русі -- це культура простих людей, що виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. Це була зовсім інша культура, яка різко відрізнялася від офіційної, бо вона й далі базувалася на язичницьких традиціях, а не на християнстві. Отже, це була справді народна культура, яка могла б стати ознакою припущуваної давньоруської народності, якби була спільною для всіх земель Київської Русі.

Отже, давні твердження про єдину Русь слід сприймати як вираження відповідної центристської ідеології, а не як доказ реального існування однорідного давньоруського етносу у формі давньоруської народності.

Про давньоруське суспільство слід говорити не як про єдину народність, а як про відносну спільність багатьох східнослов'янських етномовних груп в одній державі з єдиною офіційною ідеологією і релігією. Не слід плутати поняття давньоруської державності, яка реалізувалася в утворенні Київської Русі, з відповідною народністю, яка нібито неминуче мала б сформуватися в цій державі, хоч насправді вона не встигла чи навіть і не могла сформуватися в тих конкретних історичних умовах.

10. Початки християнства на Русі

Хрещенню передував воєнно-політичний союз Русі з Візантією, укладений десь у 987 р. на прохання візантійських імператорів Володимир послав шеститисячний загін варягів на придушення бунту полководця Фоки. Але брати-імператори відмовилися виконати обіцянку-видати за нього свою сестру принцесу Анну. Розлючений Володимир оточив Херсонес та оволодів містом. У 988 Володимир таємно охрестився, діставши християнське ім'я Василій, а в жовтні відбулося вінчання Анни та Володимира. 1 серпня 989 відбулося хрещення киян. Володимир заявив що всі, хто відмовиться від обряду вважатиметься особистим ворогом князя. Процедура проводилась біля злиття річки Почайни з Дніпром. Хрестилися і всі сини Володимира. Взагалі хрещення на Русі відбувалося упродовж кількох століть, оскільки населення вперто не бажало розлучатися зі звичною вірою предків. Десь до середини 11 ст язичниками залишалися тиверці, уличі, в'ятичі, радимичі. Невипадково Володимир обрав собі ім'я Василій (грецьке-государ), бо його метою було освячення релігією власного єдиновладдя. Прийняття християнства на Русі у формі «революції зверху» призвело до того, що в світорозумінні та світосприйнятті русичів таємне язичництво брало гору над офіційною вірою досить довго. Деякі елементи язичництва збереглися аж до нашого часу: недобрий знак-поява чорного кота, перехід дороги перед перехожим з пустим відром та ін. Водночас у християнстві й язичництві виявилося чимало близьких за своєю сутністю символів.

11. Культура Київської Русі.

Після прийняття християнства на Київській Русі поширилась нова писемність, абетка якої була складена братами Кирилом та Мефодієм. Спочатку виникла глаголиця, вона нагадувала ієрогліфи. Кирилиця мала 43 знаки, її створювали наприкінці 9-на поч. 10 ст учні Кирила і Мефодія в Переяславі. В основу її покладено зрозумілий її слов'янам мовний діалект, тому вона переважала на землях України. Згодом кирилиця зазнала спрощення. У 996 відкрилася перша школа, коли учнів перевели до Десятинної церкви. В цій школі діти знатних киян вивчали богослов'я, співи, арифметику, грецьку мову. У 11 ст в Києво-Печерській лаврі виник своєрідний центр підготовки вищого духовенства, лікарів, художників, поліграфістів, перекладачів, літописців. До 1240 тут здобули освіту понад 80 осіб, які згодом стали єпископами та настоятелями монастирів. Важливе значення мало заснування онукою Ярослава Мудрого Анною школи для дівчат при київському Андріївському монастирі, аналогів якої не мала Європа. Вона керувала школою 26 років. Дочки знатних киян вивчали письмо, читання, шиття, вишивання, співів, правил шляхетної поведінки. За Володимира І дітей для навчання забирали від батьків силоміць. Основним будівельним матеріалом на Русі лишалося дерево. Першим кам'яним храмом була Десятинна церква. За 26 років побудований Софійський собор Києва. Усередині храми прикрашалися фресками, мозаїкою. У 30-х рр. 11 ст збудовано головну міську браму - Золоті ворота. Після прийняття християнства були штучно перервані традиції фігурної скульптури і в12 ст не існувало мозаїки, але поступово розвивався іконопис. Малювали ікони на дерев'яних дошках, обов'язково розміщали їх у церквах, чекаючи в них дива. Важлива галузь КР-декоративно прикладне мистецтво, розвинена техніка карбування, різьблення й позолоти. Деякі вироби художнього ремесла йшли на експорт. Декорувалися предмети побуту, зброя посуд та інші речі, створювалися кераміка із зображеннями хижих птахів, павичів, які нагадували малюнки на візантійських тканинах.

12. Основні політичні центри на давньоруських землях 12-13 ст. : порівняльна характеристика

XII-XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва. Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці. У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства. Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка. Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60- 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, - Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи. У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького - Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич. Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь. Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання. Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови. Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

13. Галицько-Волинська держава в 12-14 ст.

Наприкінці XII - у першій половині XIII ст. князівства Середнього Подніпров'я - Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінченні князівські усобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно та політичне занепадають. Монгольська навала посилила та поглибила руйнівні процеси в цьому регіоні.

Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання - Галицько-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-волинського князівства відбувався в кілька етапів.

І етап (1199-1205) - утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем.

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII-XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг-Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варягів - у греки».

Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-волинський князь втягується в жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася в тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Планувалися припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, з метою зупинити процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польсько містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.

II етап (1205-1238) - тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:

- прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права - оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213- 1214);

- безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідніх держав - Угорщини та Польщі, проявом якого було проголошення «королем Галичини та Володимирі!» п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжою Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 р. );

- зростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів);

- енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.

III етап (1238-1264) - об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить низку міст-замків.

На початку монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського воєнного союзу.

Коли Данило повернувся на рідні землі, його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол маріонеткового чернігівського княжича Ростислава. Одержавши перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-волинського князівства. У 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною; головний обов'язок князя полягав лише в наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах і з кам'яними стінами; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджено на важкоозброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари).

Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагався створити антиординську коаліцію, але не вийшло.

Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови; не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький відвоював у кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Протягом 1255- 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою. Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

...