Історія України

Зовнішня політика

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Економічна ситуація за часів Директорії

По причині критичного політичного та військового становища в республіці Директорії не вдалося налагодити управління економікою. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій, були катастрофічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля. У 1918 році було видобуто 34, 8 % вугілля порівняно з 1913, а в 1919 -- лише 20, 5 %. Загострювався паливний голод. Залізо-рудна і марганцева промисловість у 1919 році майже повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. В поганому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля набула спотворених форм.

4 січня 1919 року законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР. Хоча територія, яку контролювала Директорія була порівняно невеликою, гривня мала більшу купівельну вартість аніж «керенки», більшовицькі рублі чи «денікінки». Щоб підняти функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Борис Мартос випускав на ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів, які були у розпорядженні уряду.

Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно з яким земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не перевищували 15 десятин залишались непорушними. Нові земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Але згідно з даним законом під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали більше 15 десятин.

Але реалізація земельного закону Директорії могла бути здійснена лише на дуже обмеженій території України, оскільки на більшості території республіки велася війна з більшовиками, Денікіним і Польщею. Більшовики закликали селянство забирати землю в свої руки негайно, бо, мовляв, Директорія передасть землю в руки «куркулів».

Падіння Директорії

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

Петлюра Симон Васильович (1979-1926) - визначний громадсько-політичний діяч, публіцист. Народився у передмісті Полтави. Походив з давніх козацьких священницьких родин. У 1895-1901 рр. навчався в Полтавській духовній семінарії, звідки був виключений за революційно-національні настрої. З 1900 р. - член Революційної Української Партії, виступав проти об'єднання її з РСДРП. З 1912 р. - редактор журналу «Украинская жизнь». З березня 1917 р. - член Української Центральної Ради, з травня - голова Українського військового Комітету, з червня - генеральний секретар військових справ. У грудні 1917 р. , не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією уряду В. Винниченка, пішов у відставку. У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, який взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств. За антигетьманські виступи був заарештований. Звільнений під час повстання проти гетьманського режиму та обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. - Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919 р. очолив Директорію УНР, а в грудні того ж року змушений був виїхати до Варшави. Керував екзильним урядом УНР у Польщі. У 1924 р. поселився в Парижі, де видавав тижневик «Тризуб». 25 травня 1926 р. вбитий більшовицьким агентом. Похований на кладовищі Моппарнас у Парижі.

56. Західно-українська народна республіка: виникнення, історічна доля

Після розпаду Австро-Угорської імперії на зборах політичних і громадських діячів Галичини і Буковини у Львові 18--19 жовтня 1918 р. була створена Українська Національна Рада, яка 1 листопада проголосила утворення національної держави. Її назву й територію уточнив закон, ухвалений Радою 13 листопада 1918 p. : держава отримала назву «Західно-Українська Народна Республіка» (ЗУНР) зі столицею у Львові. ЗУНР, у тому числі Буковина та Закарпаття, займала територію майже 70 тис. кв. км з 6-мільйонним населенням.

Польща з допомогою військової сили відвойовувала свої позиції і наприкінці листопада оволоділа Львовом та контролювала 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР оголосила свою владу. Світове співтовариство, особливо країни Антанти, не поспішали визнавати українську державність.

З метою протидії агресивній політиці Польщі 3 січня 1919 р. Національна Рада у Станіславі затвердила проект договору про возз'єднання ЗУНР з УНР, а 22 січня 1919 р. в Києві на Софійському майдані відбулося урочисте проголошення Злуки (об'єднання) двох частин України, Акт якої ратифікував Трудовий Конгрес. Водночас це було тільки формальне об'єднання. Кожна частина України мала свої органи влади і місії за кордоном і втрачала в цей час і свої позиції, і свою територію.

Після Акту злуки армія (майже 60 тис. ) Західної області Української Народної Республіки (ЗОУНР) -- такою була назва ЗУНР після об'єднання з УНР -- разом з військами УНР протистояла збройним силам більшовиків і Польщі. Однак необхідної згоди в їх політиці не було. Керівництво ЗОУНР орієнтувалося на союз з Денікіним при підтримці Антанти в боротьбі проти більшовиків, а Директорія і уряд УНР вважали основним противником білу і червону Росію, і через те для отримання допомоги від Антанти готові були укласти союз з Польщею. Проте Денікін не збирався особливо рахуватися з формальними урядами Є. Петрушевича і С. Петлюри. Наприкінці листопада 1919 р. він видав наказ про розпуск Державного секретаріату ЗОУНР, міністри якого емігрували в Польщу і Румунію, а УГА перейшла тимчасово в його підпорядкування.

Після поразок польської армії і військ УНР у листопаді 1920 р. територія польської Галичини, згідно з Ризьким договором 1921 p. , була відокремлена від Східної Галичини і відійшла до Польщі.

Рішенням конференції міністрів закордонних справ Великобританії, Франції, Італії та Японії, що відбулася 14 березня 1923 р. в Парижі, за Польщею визнавалися всі права суверена над Східною Галичиною.

57. Причини, характер та особливості селянського повстанського руху в Україні в 1918-1921 рр. Основні положення соціально-політичної програми Н. Махно

Формування основ індустріального суспільства, інтенсивне руйнування традиційних соціальних структур, маргіналізація мас в умовах авторитаризму створювали ґрунт для доктрин, що закликали докорінно перебудувати чи повністю зруйнувати існуюче суспільство. Революціонізація мас надзвичайно актуалізувала проблему соціальної справедливості, ненависті до інститутів державної влади, тому в 1917-1920 рр. в Україні швидко поширювалася суголосна цим думкам анархістська ідеологія. Як анархо-індивідуалісти, так і анархо-комуністи виступали за глибокий соціально-економічний переворот, ліквідацію будь-якого гноблення. Не маючи реалістичної, конструктивної програми перетворень, анархісти, заохочуючи населення до проведення негайних суспільних змін, фактично заохочували деструктивні, а нерідко й злочинні дії. З точки зору тактико-політичної анархісти України розділилися на позитивістів, що виступали за широке співробітництво з радянською владою, партизан-безвладників на Чернігівщині та Махновців, які сподівалися ідеали анархо-комунізму, але в якості антиавторитарної лівої течії - альтернативи більшовизму. Як відомо, світоглядну доктрину Н. Махна (Міхненко) формувало російське політичне середовище - в антистатистському дусі, з пріоритетом місцевих самоврядних структур перед центральним координуючим органом. Але селянство України було носієм стихійного індивідуального анархізму, з орієнтацією на персоніфіковану свободу, байдужістю до ідеї безвладного соціального устрою анархо-комуністів. Ідея інтеграції особистості в соціальний колектив заради національного конституювання і національного самовираження для українського селянства завжди залишалася дуже далекою. В той же час національний аспект махновців мав соціалізовану форму вияву. Влада, яка повинна базуватись на місцевому самоврядуванні і виростає з нього знизу вгору через з'їзди «вільних рад», стала стрижнем політичної концепції махновського руху. Така конструкція в цілому подобалася селянам, бо в ній вони хотіли бачити відродження суспільних форм та інституцій козацьких часів. Адже в регіоні, котрий селяни охрестили «Махновією», навесні 1919 р. панував принцип колективної власності на землю, проходив перерозподіл серед селян поміщицьких та куркульських наділів. Робилися спроби реформування шкільної освіти шляхом впровадження розробленої Ф. Фаррером унікальної системи виховання.

Характерною рисою «українського анархізму» стала мілітаризація життя і панування ідеології, спрямованої на подолання бюрократичних негараздів державної машини. Революційні перетворення сфер життєдіяльності суспільства виявляли тенденцію до поступової відмови від соціального утопізму в політичній практиці махновщини, що говорило про можливості одержавлення «вільних рад». Але не маючи загально функціонального фундаменту, махновський рух був приречений на поразку як регіональний осередок з неприйнятною для тогочасних державницьких структур специфічною програмою.

58. Громадянська війна в Україні 1919-1921рр. Здобутки та наслідки нац.-демократичної революції

У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна.

Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Менш ніж за рік Київ п'ять разів переходив із рук у руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв'язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енергію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти.

Селянин, котрий спостерігав зі свого економічно самостійного села, як падає одна влада за іншою, подумки проклинав усіх міських мешканців зі всіма їхніми урядами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землі й по можливості придбати її собі ще. Селянин був готовий підтримати будь-який уряд, що міг задовольнити ці прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати його сподівання, селянин повставав проти нього й переходив на бік суперника. Селянин усвідомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що поставити натомість. Це робило його важко передбачуваним елементом протягом усієї громадянської війни.

Настрої селянства були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття у нього з'явилися бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Україні виникли сотні отаманів з їхніми партизанськими бандами, пройнятими неокозацьким анархізмом. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків, ще інші не раз перекидалися з боку на бік, і всіх найбільше турбувало те, як оборонити інтереси своїх сіл та околиць. Якщо ж з'являлася нагода пограбувати «класового ворога» чи дати волю бажанню звести рахунки з євреями, то тим краще. Подібно до китайських полководців отамани глузували зі всякої влади й чинили так, неначе самі собі були законом.

Два наймогутніших партизанських ватажки базувалися в південних степах, де жили найзаможніші, найбільш упевнені в собі селяни. Один із них -- отаман Матвій Григор'єв, колишній царський офіцер--очолював сили в 12 тис. чоловік на Херсонщині й підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами. Інший--легендарний Нестор Махно, русифікований український селянин і затятий анархіст. У середині 1919 р. його сили, що базувалися в Гуляйполі, налічували від 35 до 50 тис. і часто ставали вирішальним чинником у боротьбі за Південь України.

Отже, регулярні війська змагалися за контроль над містами й залізничними комунікаціями, в селі панували партизани, а єдиною визнаною по всій Україні владою була влада зброї.

За свідченням Х. Раковського, тодішнього голови уряду України, лише за три з половиною весняні й літні місяці 1919 р. на Україні відбулося 328 повстань. Цей рух на Україні інтенсивно продовжувався протягом усього періоду 1919-1921 р. р. За даними офіційного радянського "Збірника справоздань" (виданого в Харкові року 1921), на Україні було нараховано тоді близько 40. 000 повстанців проти московського більшовицького окупаційного режиму. Цей величезний рух збройного спротиву вівся неорганізовано, не об'єднано, не мав єдиного національного проводу, а розпорошував свої сили у несконсолідованій боротьбі.

Наприкінці травня 1920 року за завданням Києва було створено "Комітет Визволення України". Комітет будувався за принципом "п'ятірок", центральна з яких знаходилася в Полтаві. Кожен із членів "центру" створював свою "п'ятірку", члени якої в свою чергу організовували "п'ятірки". Комітет повинен був охопити діяльність інші губернії, повітові міста, повіти, села. Метою "Комітету Визволення України" було, по-перше, об'єднання всіх роз'єднаних повстанських загонів в Україні у більші бойові одиниці, щоб за їхнього сприяння захопити владу. По-друге, важливим завданням була пропаганда і агітація за владу Петлюри. По-третє, відстоювалася ціль за сприятливих умов оголосити себе Урядом України і розпочати переговори з країнами Антанти на державному рівні.

Українська національно-демократична революція завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в якій національним аспектам відводилась другорядна роль.

Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала традицію державності.

Великим завоюванням революційної боротьби було зростання національної свідомості мас, повернення інтелігенції до лона українського народу, відродження ідеї соборності українського народу, вкорінення її у масову свідомість.

Незважаючи на поразку Української революції, її здобутки були очевидними:

- прискорився процес перетворення українського етносу на сучасну політичну націю;

- з назвою «Україна» відроджена, хай і тимчасово, держава ніколи вже не зникала з політичної карти світу;

- була реанімовано традиція державності, на засадах якої розвивалися українська політична думка до кінця ХХ ст. ;

- накопичувався визвольний потенціал, зростала національна самосвідомість, формувалися кадри національних провідників.

Отже, чергова спроба українського народу вибороти незалежність і витворити суверенну державу мала трагічні наслідки. Але то був особливий етап національної історії: протягом чотирьох років було пройдено шлях від проголошення національно-територіальної автономії в складі федеративної Росії до усвідомлення повної незалежності; від декларації абстрактних гасел соціальної рівності й справедливості до вироблення основ державної політики соціального захисту трудящих. Вперше після середини XVII ст. Україна постала як геополітична реальність. Революція мала на меті відродження української нації в усіх сферах суспільного буття - економічній, політичній, духовній, державотворчій.

Промовистим виявом розвитку революції, свідченням визрівання модерної української політичної думки стали Універсали Центральної Ради УНР, законотворчі документи Гетьманату, Директорії. Було сформовано основні атрибути державності, випробувано різні моделі внутрідержавного життя.

Водночас український народ ще раз пересвідчився, що без єдності національних політичних сил, послідовності й наполегливості у реалізації всіх аспектів державотворення, максимального за діяння внтурішньо- і зовнішньополітичних чинників марно сподіватися на омріяний результат.

59. Радянська Україна в 20 рр. ХХ ст. : політичне становище в складі СРСР

Дбаючи про утвердження своєї влади на теренах України, керівництво РКП(б) врахувало помилки, допущені українськими урядами при вирішенні соціальних та національних проблем. На VIII конференції партії у грудні 1919 р. В Ленін вніс на розгляд «Тези з українського питання», підготовлені групою Х. Раковського. На їх основі було прийнято рішення про визнання формальної незалежності УРСР за умови централізованого управління господарством та обороною Москви. У політичному житті почали чітко окреслюватися однопартійність, жорстоке викорінення будь-яких елементів інакомислення. Заборонялася навіть діяльність соціалістичних партій. Під тиском голови Раднаркому УСРР Х. Раковського змушена була самоліквідуватися УКП(б), яка утворилася у 1919 р. шляхом злиття членів загальноросійської партії лівих есерів, які діяли в Україні, з боротьбистами - прихильниками лівого крила УСДРП (незалежниками). Оскільки КП(б)У не мала сили поглинути УКП(б), яка виступала за незалежну соціалістичну Українську державу, московське керівництво направило до її складу до 4 тис. боротьбистів, а проти тих 10 тис. , які залишились відданими УКП(б), розгорнуло тотальний терор.

Необхідно розрізняти підґрунтя червоного й білого терору. Останній не нав'язувався зверху, не був органічним елементом офіційної політики, а уявляв насамперед ексцеси на ґрунті розгнузданості й помсти, вакханалії «отаманщини», слабкої дисципліни, не мав ідеологічного пояснення. Навпаки, червоний терор - система планомірного проведення в життя насильства як знаряддя влади, був ідеологічно й політично вмотивованим.

Щоб угамувати село, у лютому 1920 р. був прийнятий «Закон про землю», за яким майже всі колишні землі поміщиків підлягали зрівняльному переділу серед селян. Насправді він проводився по-різному, і часто за рішенням сільського сходу (де, як правило, верховодили заможні селяни) господарям, які мали 10 десятин землі, прирізали стільки ж, декому могли й зовсім відмовити. До рад населення найчастіше посилало найбільш заможних, освічених господарів. Більшовицьких осередків у селах було дуже мало, тому в більшості з них вибори до Рад не проводилися. Владу одержували з рук діячів КП(б)У ревкоми, революційні «трійки», військово-революційні комітети та інші невиборні органи. Фактично таке становище означало відсутність легітимної радянської влади, існування відносно тривалого надзвичайного стану, не зважаючи на прийнятий у травні 1920 р. дискримінаційний виборчий закон, за яким від тисячі червоноармійців обирали одного депутата, від 10 тис. робітників і 50 тис. селян - теж по одному.

Навіть В. Ленін вважав таку систему виборів підробкою народного волевиявлення. Не набагато кращими були справи в містах, де значним впливом користувалися меншовики, особливо в профспілках, та боротьбисти.

Нейтралізувати вплив меншовиків вдалося після інспірованого процесу над київськими членами РСДРП(м) у березні 1920 р. , арештів, депортацій за кордон народних лідерів, завдяки штучному розколу партійних лав. У 1924 р. Партія меншовиків «самоліквідувалася».

Кадрові репресії зачепили й більшовицьку партію України, деяка самостійність якої дратувала московські верхи. На IV Всеукраїнській конференції КП(б)У делегати забалотували список кандидатів у члени ЦК, складений в кремлівському кабінеті. Оскільки КП(б)У за статутом була підрозділом РКП(б), Політбюро РКП(б) розпустило КП(б)У і призначило тимчасовий його склад на чолі з С. Косіором, який тривалий час працював у Петрограді. Було здійснено чистку в лавах більшовиків України: з більш ніж 30 тис. членів КП(б)У партійні квитки не одержали 21430 осіб.

З тактичних міркувань партійно-радянське керівництво РСФРР згодилось на визнання (урізаного) державного статусу України. Ці настрої відображені в листі В. Леніна керівнику Української трудової армії Й. Сталіну. Рекомендуючи йому тримати в штабах російсько-українських перекладачів, виявляти м'якість в національному питанні, він цинічно зазначив: «Хохлам теперь можно обещать что угодно».

Щоб посилити свій вплив на село, більшовики ще наприкінці 1918 р. Почали створювати комітети бідноти, що розкололо селянство на ворогуючі табори.

Влітку 1919 р. ці агресивні органи розпалися або були розігнані селянами. Відновлювати їх у 1920 р. було недоцільно, оскільки кількість бідняцьких господарств після зрівняльного розділу угідь різко зменшилася. Більшовики прийняли рішення про створення на селі комітетів незаможних селян. До кінця року в КНС нараховувалося більше мільйона осіб. Фактично вони контролювали діяльність сільських рад, були філіалами Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем та посадовими злочинами - українським варіантом ВЧК.

Українську радянську державність уособлювала КП(б)У, яка мала жорстку ієрархічну структуру, засновану на принципі безумовної відданості партійним верхам. Формально існував конституційний механізм безпосередньої демократії, обмеженої класовим принципом. Суверенним носієм влади проголошувався робітничий клас. Позбавлена самостійності система виборних рад фактично була підсистемою, коліщатком масштабної політичної структури, яка охопила всі сторони життя суспільства. Вибори до рад були безальтернативними, висування кандидатів регламентувалося партійними органами.

Навесні 1919 р. український суверенітет, досягнення державотворення були анульовані. Декрет Центрального виконавчого комітету Росії, схвалений у травні 1919 р. Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом, проголосив повне підпорядкування інтересам Раднаркому Росії матеріальних, сировинних і трудових ресурсів України, безконтрольне господарювання в ній. Як державне утворення Україна перестала існувати, на її території, як і по всій Росії, запроваджувалося губернське управління.

Будь-який спротив жорстоко карався. Кримінальне законодавство передбачало покарання не тільки за скоєне діяння, але й за задум, за недонесення. Наприкінці 1920 р. масове незадоволення сільського населення України досягло апогею, більшість сіл республіки контролювалася повстанцями. Під час масового повстанського руху утворено десять соціалістичних республік. Їх керівники здатні були консолідуватися навколо ідеалів Української соціалістичної держави в разі її міжнародного визнання, творити соціалістичну державу за неокупаційних та мирних умов. Москва протистояла цьому, вважаючи неприпустимою незалежність України.

«Союзний договір між РСФСР і УСРР» було підготовлено без участі української сторони. Його розробили в ЦК РКП(б), підписали В. Ленін, Г. Чичерін і Х. Раковський. Договір відбивав інтереси Росії, закріплюючи військове, господарське і зовнішньоторговельне підпорядкування України московським наркоматам. Слухняна більшість VIII Всеукраїнського з'їзду Рад (кінець грудня 1920 р. ) затвердила його в останній день своєї роботи.

Зміст договору засвідчував, з одного боку, незалежність і суверенність обох республік, форма співіснування яких залишалася, як і раніше, військово-політичною. Українські наркоми були уповноваженими наркомів РСФСР.

Формально це зберігало фасад української псевдодержави, але вище партійне керівництво Москви виношувало плани про пряме підпорядкування України. Диктатура системи «РКП(б) - радянська влада» спиралася не тільки на насилля, але й намагалася переконувати маси з допомогою досить привабливих гасел, що мобілізували мільйони на виконання завдань, які партійно-радянське керівництво оголошувало першочерговим. Постійно контрольовані ідеологічні, емоційні зв'язки з масами більшовики використовували для докорінної перебудови свідомості громадян. Утримуючи всю повноту політичної влади й управлінські важелі, партійний апарат фактично ні за що не відповідав, а радянські органи виконували лише розпорядчі функції. Така форма керівництва породжувала бюрократизм, сваволю, підлабузництво, висунення малокомпетентних, морально непідготовлених до владних функцій осіб. Влада все більше концентрувалася на найвищому рівні ієрархічно сконструйованої адміністративно-командної системи. Поступова підміна виборних органів апаратними структурами більшовицької партії спричинила відрив державної партії від мас. Ця підміна була неминучою внаслідок диктаторської природи самої влади. Аналогічну еволюцію пережили ради, ставши підсобними органами партії, яка використовувала систему виборів як ширму для прикриття своєї необмеженої сваволі.

Експортувавши свою владу до України з допомогою багнетів, більшовики, таким чином, створили апарат управління за російським зразком, об'єднавши фактично партійні й державні структури. Стара бюрократія стала самовідтворюючим прошарком, що зростався з частиною революційної верхівки. В результаті цього було створено функціонально-корпоративні, відомчі, регіональні угруповання, навколо котрих формувався тоталітарний апарат.

Національним кадрам більшовики не довіряли, тому в першому складі ЦК КП(б)У з 15 членів тільки двоє були українцями, а з 41 члена Всеукраїнського центрального виконавчого комітету грудня 1917 р. 28 чоловік були не українцями.

60. Українське національне Відродження в 20 рр. ХХ ст. та політика українізації

Радянська влада приділяла значну увагу «національному питанню»: сприяння розвитку мов, культури національних меншин було не чим іншим, як намаганням заробити «політичні бонуси». Ось чому центральний уряд постійно виступав з деклараціями про рівноправність мов і відсутність у Радянському Союзі державної мови. До того ж, саме існування союзних республік служило гарантією позитивного розв'язання питання про застосування національних мов у державному апараті та в суспільно-політичному житті. Саме цю думку підтверджує ухвалена в грудні 1919 р. на Восьмій всеросійській конференції РКП(б) резолюція «О советской власти на Украине». Ця резолюція містила пункт 4, який можна вважати висхідним у процесі українізації: «Ввиду того, что украинская культура (язык, школа и т. д. ) в течение веков подавлялись царизмом и эксплуататорскими классами России, ЦК РКП вменяет в обязанность всем членам партии всеми средствами содействовать устранению всех препятствий к свободному развитию украинского языка и культуры. … Члены РКП на территории Украины должны на деле проводить право трудящихся масс учиться и объясняться во всех советских учреждениях на родном языке, всячески противодействуя попыткам искусственными средствами оттеснить украинский язык на второй план, стремясь, наоборот, превратить украинский язык в орудие коммунистического просвещения трудовых масс». Остання фраза настільки важлива, що хочеться її повторити: «в орудие коммунистического просвещения трудовых масс». Саме ця фраза демонструє головний мотив політики коренізації (українізації) України - закріплення та поширення радянської влади.

На початку 20-х років компартія залишалася значною мірою чужим тілом в українському суспільстві і спиралася передусім на неукраїнські елементи, які переважали серед промислового пролетаріату. І справді, частка українців в апараті у 1923 р. не перевищувала 35%. Особливо незначною вона була в керівних структурах. В колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і лише 12% українців. Щоб втримати владу, треба було надати партії та уряду більш національного характеру.

У квітні 1923 р. на дванадцятому з'їзді РКП(б) знову було піднято національне питання. З'їзд засудив всі «місцеві націоналізми», одночасно оголосив російський великодержавний шовінізм найбільшою небезпекою. З'їзд оголосив політику «коренізації», яка передбачала залучення представників корінних національностей до партії та державного апарату; організацію мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури. Як вже було сказано вище, український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації.

Суть політики коренізації полягала в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити висловами осіб, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України (з вересня 1924 по лютий 1927) О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього руху, він може піти мимо нас»; з ним погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського… є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі».

Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації України стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 р. , у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін.

Підсумовуючи складну й драматичну історію українського національно-культурного відродження 1920-1930-х рр. , маємо підстави зробити наступні висновки:

1) коренізація явилася одним з найважливіших явищ в суспільно-політичному житті України, перетворившись фактично на українізацію у найширшому розумінні цього процесу. Особливо позначилися українізаційні процеси на розвитку національної освіти й науки. На відміну від царського режиму, радянська влада приділила освітнім проблемам в національних республіках, у тому числі в Україні, велику увагу, що позитивно вплинуло на духовний розвиток всього українського народу;

2) політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне піклування про національні меншини;

3) політика коренізації у задумі була способом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй - питання селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п. ) на сферу національних відносин;

4) завдяки енергійній і цілеспрямованій діяльності Олександра Шумського і Миколи Скрипника як наркомів освіти і головних ідеологів українізації, настійні вимоги Сталіна відносно «правильної українізації» і прагнення слухняного місцевого керівництва провести «українізацію без українців, не українськими руками» не увінчалися успіхом. При цьому значне підвищення освітнього рівня чималою мірою сприяло модернізації українського суспільства, формуванню сучасної європейської нації;

5) попри всі намагання центральної і республіканської влади коренізація / українізація не тільки не стала дійовим засобом «совєтизації» українського суспільства, але й стимулювала сильний опір сталінській політиці на українській землі, насамперед у здійсненні антинародної колективізації сільського господарства. Тому-то таким жахливо жорстоким, нелюдським виявився фінал українізації: вже наприкінці 1932 - на початку 1933 рр. «вождь народів» вирішив завдати нищівного удару по українському селянству - основному носієві національної мови і культури;

6) здійснення політики коренізації / українізації стало періодом, коли репресивний режим підготував ґрунт для кривавої розправи в 30-ті роки над усіма національно свідомими представниками українського народу, які чесно і сумлінно працювали в ім'я культурного і духовного розвитку своєї Батьківщини;

7) наперекір усім труднощам цього драматичного періоду, українізація, котра цілком аргументовано сприймається нами як доба українського ренесансу першої половини ХХ століття, перетворилася на вагомий чинник національно-культурного відродження України. І тому неможливо не погодитися з влучними словами відомої української письменниці і публіцистки Оксани Забужко: «Спроба 1920-х вибудувати «мажоритарну» культуру скінчилася трагічно - але вона лишила по собі фільми Довженка, і театр Курбаса, і український малярський авангард, і прозу Хвильового та Підмогильного, - те, що допомогло українцям не повірити імперії, котра сімдесят літ переконувала їх у їхньому не існуванні».

61. Радянська Україна в 30-х роках ХХ ст. : модернізація по-сталінськи

Индустріалізація - система заходів , спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискоренний розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни. Причини її проведення :

Ш необходність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни;

Ш прагнення влади до зміни соц. -класової структури населення в бік збільшення робітничого класу;

Индустіал-ція почалась з важкої промисловості, а також малоприскорені темпи. Складові индуст-ції:

Ш інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової;

Ш примус населення до придбання облігації держпозики;

Ш збільшення випуску й продажу горілчаних виробів;

Ш продаж за кордон нафти, газу , деревени, хутра за низькими цінами;

Ш широке використання праці в'язнів;

Ш жорстокий режим економії бюджетниї коштів.

Индуст-ція здійснювалась відповідно до 5річних планів розвитку. Перша п'ятирічка -«Запоріжсталь», »Азовсталь», »ХТЗ» і т. д. Підсумки индуст-ції:

1. республіка з аграрної перетворилась в індустріально- аграрною

2. зміцнилась обороноздатність країни

3. ліквідовано безробіття (зниження життєвого рівня населення)

4створено нову модель керівництво економікою- адміністративно-командну

Колективізація -процес примусового об'єднання дрібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи)Формування колективізації вело до насильницького залучення селян у колгоспи під загрозою розкулькулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації. Колективізація повинна була закінчитися через два роки. У процесі колектив. Стало питання про долю заможних селян. Ця частина була прив'язано до землі і не бажала з нею розлучатися. Було посилено оподаткування, обмежено оренду землі, заборонено купувати машини. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна і висилкою до Сибиру. Створивши колгоспи і встановивши над ними контроль , держава отримала кошти для індустріалізації. Наслідком колективізації став голодомор 1932-1933рр. , який став національною катастрофою. Селяни, позбавлені продуктів були приречені на мученицьку смерть. Політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на селі.

62. Голодомор 1932-1933 рр. Причини та наслідки

У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації - голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обгрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5-7 млн. люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

63. Сталінський терор в України: причини та масштаби

Період, про який ідеться, багато в чому був переломним, а то й трагічним для українського народу. На початку цього періоду боротьба за незалежність України завершилася поразкою. Сюди, на цей раз надовго, повернулася радянсько-більшовицька влада. Процес нищення української самобутності здійснювався тепер в основному «мирним шляхом» - протягом усього існування комуністично-тоталітарного режиму в радянській Росії, а потім в СРСР.

Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно важким. Кращі борці за волю України загинули. Господарство опинилося в стані глибокої кризи. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. Українські землі знову поділили радянська Росія, Польща, Румунія, Чехословаччина. Найбільша частина України з населенням майже 40 мли стала об'єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи.

Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувався продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася. «Воєнно-комуністичні» методи та розруха швидко руйнували матеріально-технічну базу індустрії, майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян. Радянська влада жорстоко розправлялася з незадоволеними більшовицькою політикою.

Втім почуття самозбереження, намагання не допустити втрати своєї влади продиктували більшовикам удатися до інших методів подолання кризи. Йдеться про запровадження нової економічної політики (НЕП). Це рішення, прийняте під тиском тодішніх скрутних обставин, можливо, було чи не єдиним більш-менш серйозним кроком більшовицької влади за весь період її існування. Але більшовицька влада не була б такою, коли б вона дала змогу реалізувати цю політику в усіх її вимірах.

Введена відповідно до рішень Х з'їзду РКП(б) у березні 1921 р. , НЕП передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин. Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки продподатком, денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової системи, про подолання інфляційних процесів тощо. Тепер замість реквізиції зерна, як це було за «воєнного комунізму», селянство обкладалося помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна на свій розсуд і за власними цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Було скасовано державний контроль за внутрішньою торгівлею. Дрібні промислові підприємства передавались у приватні руки на правах оренди. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними. Відроджувалася кооперація.

Отже, були створені, хоча й дуже обмежені, умови для організації народного господарства на принципах ринкової системи. І це почало давати результати. Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала його продуктивність. У 1927 р. оброблялося на 10% землі більше, ніж у 1913 р. Виробництво предметів споживання сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, яка перебувала в руках держави.

Однак у 1928 р. , як і можна було передбачити, НЕП закінчила свою недовгу історію. Радянсько-більшовицька влада поверталася до традиційно тоталітарних методів керівництва й управління. Почався період соціалістичної індустріалізації, колективізації сільського господарства, сталінських п'ятирічок, масових репресій та жахливих голодоморів.

Перший голодомор в Україні стався в 1921-1922 рр. Головною його причиною були наслідки політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та на півдні Харківщини. Це були райони, які до Першої світової війни слугували головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн люду. Лютувала епідемія холери.

Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено: Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії.

Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації «Американська адміністрація допомоги». Проте більшу частку допомоги забирала Росія. Окремі дослідники вважають, що чисельність втрат, пов'язаних з голодом, становила 1, 5 млн осіб. У той же час на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із голодуючих районів Росії. Внаслідок цього офіційна статистика «не бачила» скорочення населення України.

В Україні голод удалося ліквідувати лише в 1923 р. Це стало результатом не стільки зусиль влади, скільки поліпшення загальної економічної ситуації, пов'язаної з першими успіхами нової економічної політики. Випадки голоду, хоч і в менших масштабах, спостерігалися і в інші роки. Наприклад, на Поділлі він повторився в 1925 р. і також був значною мірою спровокований більшовицько-радянською владою, котра мала змогу запобігти лихові, але не зробила цього.

64. Західна Україна, Буковина та Закарпаття в 1920-1939 рр. Український національно-визвольний рух

Після Першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі -- Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія -- відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. З 1919 р. Польщею було окуповано 125, 7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8, 9 млн осіб -- 5, 6 млн українців, 2, 2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20-- 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919--1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р. ) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли певну роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських земель Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії 14 березня 1923 р. у Парижі, яка визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. У 1923--1926 pp. в Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в українському питанні відстоював «інкорпораційну» програму. Суть її полягала в окупації західних земель України, Білорусії та Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціональну польську державу.

Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Так, на чотири воєводства -- Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське -- припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16, 6% промислових підприємств і 9, 8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81, 1 %, а в центральній Польщі -- 53, 7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919--1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі.

Український визвольний рух -- національно-визвольний рух на етнічних українських землях у 1920--1950 роках, який мав за мету поновлення української незалежної держави. Зміст

Ідеологія. Головною метою організації визвольного руху було продовження збройної боротьби за встановлення незалежної єдиної України на українських етнічних землях. Рух був прямим наслідком втрати державності на початку 1920-х років (див. Українська революція 1917--1921).

Ідеологія руху еволюціонувала впродовж усіх років його існування. У питаннях майбутнього політичного та соціально-економічного ладу незалежної України існували розбіжності, бо рух об'єднував представників великого спектру партій -- від соціалистичних до консервативних.

Чинний націоналізм. Під впливом популярного публіциста й філософа Дмитра Донцова, емігранта зі Східної України, на початку 1920-х років в середовищі військових ветеранів революції і студентства поширюється думка, що в поразці Української народної республіки винні соціалістичні ідеї та надмірно «демократичний» стиль керівництва лідерів УНР.

Тому мету незалежності зараз планувалось здобути через національну революцію, очолену диктатором, який створить уряд з представленням інтересів усіх регіонів та станів України. Нація мала стати абсолютом, а людина -- надлюдиною Фрідріха Ніцше. Донцов стверджував, що у XX сторіччі світ стане свідком «сутінок богів, яким молився у XIX сторіччі», що нова людина має бути створена з «вогнем фанатичної самовідданості» та «залізною силою ентузіазму», і що єдиний шлях до цього лежить через «організацію нового насилля». Ця нова доктрина отримала назву «чинний націоналізм», чи «націоналізм діла». [1]

У цьому відношенні найбільш потужні організації визвольного руху УВО та ОУН були подібні до інших фашистських рухів Центральної та Східної Європи (наприклад, хорватські усташі, чи Глинкова словацька народна партія). Цим же пояснюється співпраця з органами фашистської Німеччини наприкінці 1930-х--початку 1940-х років.

Соціал-демократія. З 1941 року ідеологами українського визвольного руху Іваном Мітрінгою та Дмитром Мироном розробляється теза про орієнтацію на власні сили та сили інших поневолених тоталітарними режимами народів, про необхідність створення із ними спільного фронту, заснованого на принципі національного самовизначення.

У грудні 1943 році Організація Українських Націоналістів відмовилась від фашистської ідеології на користь соціал-демократичної моделі та протистоянню більшовизму. Ключові елементи нової програми:

Повернення українському та всім поневоленним народам політичних та національно-культурних прав

Побудова безкласового суспільства без експлуататорського стану