Історія України

Аналiз зовнiшньополiтичної дiяльностi України пiсля укладення Переяславсько-Московської угоди 1654 р. дає можливiсть стверджувати, що боротьба з Рiччю Посполитою продовжувала залишатись прiоритетним завданням української зовнiшньої полiтики. В той же час, двi хвилi геополiтичних перегрупувань в Центрально-Схiднiй Європi, а саме: перехiд Криму в табiр союзникiв Речi Посполитої та оголошення останнiй вiйни Швецiєю - творять у регiонi принципово нову геополiтичну реальнiсть. В нових умовах основним методом реалiзацiї поставленого українським керiвництвом завдання визначаються наступальнi українсько-росiйськi вiйськовi операцiї, здiйснюванi в рамках Угоди 1654 р. Одночасно, з метою гарантування безпеки пiвденних кордонiв активiзуються дипломатичнi контакти з Оттоманською Портою та Придунайськими князiвствами. У вiдносинах з Кримом превалюють методи опосередкованого тиску (через Стамбул) та вiйськової блокади силами пiвденних полкiв, запорожцiв, а також донських козакiв i калмикiв, що перебували на службi московського царя. Як один з прiоритетних напрямiв української зовнiшньої полiтики розглядається курс на вiйськову кооперацiю з Швецiєю. Разом з тим, успiхи шведiв ще бiльше ускладнюють геополiтичну ситуацiю в регiонi. Легкiсть здобутих ними перемог i, що саме головне, їх суспiльно-полiтичне тло (добровiльне визнання польською шляхтою протекцiї Карла Х Густава) ускладнюють дiалог України зi Швецiєю, обумовлюють появу ультимативних вимог керiвництва останньої щодо обмежень ареалу поширення козацьких впливiв. Конфлiкт iнтересiв сторiн, що розвивається на тлi наростання напруження в українсько-росiйських вiдносинах i вторгнення кримських орд у пiвденнi райони України, обумовлюють вiдхiд українських вiйськ з Галичини.

Водночас, шведський фактор уможливлює вiдновлення союзних вiдносин мiж Україною та Кримом. Уклавши угоду з ханом, Б. Хмельницький робить спробу впровадити в життя бiполярну модель зовнiшньополiтичної орiєнтацiї України, а саме: налагодження союзницьких стосункiв з Кримом при збереженнi протекцiї московського царя.

Iсторiя взаємовiдносин запорозьких козакiв з кримськими татарами свiдчить, що перiоди боротьби мiж ними часто змiнювалися полiтичним та економiчним спiвробiтництвом.

23. Становлення української козацької держави в ході Визвольної війни укр. народу

Щоб уникнути одночасної війни проти Польщі й проти Кримського ханства Б. Хмельницький змушений був укласти мирний договір з Польщею.

8 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мирний договір. Умови договору передбачали:

Ш збільшення реєстру до 40 тис. козаків й підтвердження всіх козацьких привілеїв;

Ш повернення до реєстру всіх виписаних з нього козаків (так званих „випищиків”);

Ш передачу Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств під козацьке управління і виведення звідти польських військ;

Ш збереження на козацькій території влади гетьмана, хоча з рядом обмежень;

Ш державні посади мали обіймати лише православні;

Ш внесення на найближчий сейм питання про ліквідацію церковної унії (1596 р) і повернення православній церкві всіх її прав та майна;

Ш надання православному митрополитові місця в сенаті;

Ш заборона єзуїтам проживати в українських містах;

Ш усім учасникам війни оголошувалися амністія.

Внутрішнє і зовнішнє становище України.

За умов тривалої війни становище козацької держави невпинно погіршувалося. Особливо загострилася ситуація восени 1653 р. Шість років війни виснажили Україну. Внаслідок польських каральних походів, ординських грабунків, постійних мобілізацій населення, епідемій чуми та холери було спустошено понад 100 міст і містечок на Правобережжі, знелюдніли території Брацлавщини та Київщини. Занепало сільське господарство. Зубожіле козацтво вже не могло виконувати військову повинність. Дедалі складніше проходили мобілізації. Рятуючись від загарбників люди тікали на Слобожанщину. Погіршувалося й міжнародне становище Української держави. Польща, Молдова, Валахія і Трансільванія об'єднувалися в антиукраїнський союз. Кримський хан надто часто зраджував українців. Польща, не змирившись з існуванням козацької держави, готувалася до нового наступу.

За цих умов, задля збереження основних здобутків війни, передусім держави, Ю. Хмельницький дійшов висновку про необхідність вдатися до союзу з московським царем.

24. Переяславська Рада та Березневі статті 1654р. наслідки україно-російської угоди

Хмельницький кілька разів пропонував Російському уряду підтримати його в боротьбі з поляками. Уряд царя очікував і боявся оголосити про свою підтримку Україні. Хмельницький передав цареві, що заради боротьби з Польщею він укладе союз з Туреччиною. Побоюючись цього цар нарешті зважився. Земський собор вирішує узяти гетьмана і військо запорозьке під захист Росїї і почати війну з Польщею. Угоду між Росією і Україною було укладено 14 бер. 1654 р. Цей документ увійшов в історію під назвою «Березневі статті». За цим договором українці зберігали право обирати гетьмана і старшину, збирати податки до гетьманської скарбниці, українська адміністрація підпорядковувалася гетьману, а козацьке військо складало тепер 60 тис, усі права городян зберігалися, селяни знову не одержували нічого крім визнання власної волі. Ставлення до угоди серед українців було різним. Міщани були задоволені, але серед козаків було дуже багато тих, хто побоювався за свої вольності. Духівництво теж обережно ставилося до угоди, оскільки московський патріархат вимагав переходу української церкви в його підпорядкування. Митрополит Київський рішуче відмовився виконати цю вимогу. Українці вважали, що уклали міждержавну угоду, за якої цар стає заступником України, але вона зберігає самостійність. У Москві. вважали, що Україна. стала частиною Російської держави, мирилися з її козацьким устроєм але прагнули в майбутньому обмежити владу гетьмана, старшини і права козаків.

25. Політична діяльність гетьмана І. Виговського. Гадяцька угода

Трагічний період, який розпочався для українців після смерті Б. Хмельницького і позначився боротьбою між представниками козацької верхівки. І. Виговський у внутрішній політиці спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання суверенітету. Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16 вересня підписується Ґадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при ньому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії. Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання - під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

У вересні 1658р. Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою та був укладено Гадяцький договір:

-Україна входила до єдиної Речі Посполитої на правах рівноправного суб'єкта;

-Руське князівство мав очолювати гетьман;

-влада гетьмана була довічною;

-утворювались місцеві органи влади;

-Руське князівство не мало право на окремі відносини з іншими державами;

-дозвіл на відкриття окремого монетного двора;

-дозволялось мати озброєні сила 60тис. козаків та 10 тис. найманців;

-відновлювалось землеволодіння, кріпацтво, податки , усі повинності;

-скасовувалась церковна унія;

-заснування в Україні двох академій;

-встановлення свободи друку;

-польські та литовські війська не мали права перебувати на тер. Руського князівства.

Російський уряд оголосив Виговського зрадником і у 1659р. розгорнув наступ на Україну. Не бажаючи лиха Україні, Виговський зрікся і вирушив до Польщі.

26. Руїна: громадянська війна в українській козацькій державі (60-80рр. 17 ст. )

60--80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни». На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовнішньої політики новообраний гетьман висловив під час переговорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід» (на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне -- втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін зазнала внутрішня політика держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної республіки. Зокрема, ще на Корсунській раді під час свого обрання І. Виговський запевняв старшину: «Без вашої військової ради жодних справ не буду робити». З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до відновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед кріпацтва. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдоволення і до вибуху соціальної боротьби.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Боротьба велася під гаслом повернення козацьких вольностей -- права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «Чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтавський полк і Запорожжя. Під час виступу зґявилися й нові претенденти на булаву -- полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. Тому боротьба поступово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців і татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 p. ). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський іде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 року він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами, Україна, як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське, на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації -- Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 p. ; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон України. Після того, як навесні наступного року під Путивлем до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар -- союзників гетьмана -- повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, помґякшити соціальне напруження, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Розрахунок був на те, що «чарівне імґя Хмельницького» стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави. Зрозуміло, що юний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для елітної групи старшини, що стояла за його спиною. Найближчими радниками гетьмана стали досвідчені політики та воєначальники -- генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полковник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю. Хмельницького для збереження української державності обрав тактику не прямого протистояння, а обережної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою. Старшина, як доповідав королю А. Потоцький, вирішила «не бути ні під вашою королівською милістю, ані під царем; сподіваються вони цього досягти обманюючи і лякаючи вашу королівську милість царем, а царя вашою королівською милістю».

Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим військом О. Трубецькой. Пізніше юний гетьман згадував: «Я два тижні був вґязнем; що хотіли, те й робили зі мною». Отже, до шантажу вдалася не українська сторона, а російська. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 року, фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату.

У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння в боротьбі за українські землі. На Волинь рушило 20-тисячне російське військо на чолі з В. Шереметьєвим. У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя -- І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний, «доба Руїни сягнула свого апогею».

Отже, другий етап Української національної революції (вересень 1657 -- червень 1663 р. ) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціально-економічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 р. ; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.

Претендентів вистачає на гетьманську булаву. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулась між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В. Золотаренком. В Ніжині та Чорній Раді у червні 1663 р. за підтримки запорожців, де він з 1659 р. був кошовим отаманом, та демагогічним обіцянкам він став гетьманом (1663-1668 рр. ). Наказав стратити свого претендента Я. Сомка, вчинив розправу на опозицією. Козацький літописець С. Величко писав „для срібла і злата не тільки дав би виколоти око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за Україною”. Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції. В 1663 р. в Батурині погоджується з посиленням присутності російської армії, та встановлення митниць на російсько-українському кордоні. Неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату і утворення князівства на чолі з царевичем Федором.

Загострюється боротьба і на Правобережжі. В 1663 р. в Чигирині обрано правобережнім гетьманом П. Тетерю (1620-1671). Талановитий дипломат він спочатку намагається лавірувати між Польщею і Росією. Прихильник пропольської орієнтації. В 1663-1664 рр. Приймав участь у поході Яна Козимира на лівобережжя, намагаючись об'єднати українські землі. Одне повстання 1664 р. на Правобережжі, а потім напад І. Сірка заставив його зректись булави.

Глибока криза викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю тенденцію, відновити єдність держави і її незалежність. Лідером цих сил стає Дорошенко П. Д. (1627-1698). Гетьманом став у серпні 1665 р. В складній ситуації проводить ряд реформ:

1. Створює постійне військо (20 тис. );

2. Вводить митну лінію і власну монету;

3. Проводить політику заселення нових територій;

Перед собою він поставив стратегічне завдання обмежити вплив поляків на правобережжі, поступово об'єднати українські землі. Орієнтується на союз з Кримським ханством і Туреччиною.

В цей час (1667 р. ) між Польщею та Росією було підписано Андрусівське перемир'я, що закріпило поділ України. П. Дорошенко робить спробу приєднати Західний регіон. Уряд Речі Посполитої вимушений визнати автономію Правобережної України (кордон по р. Горінь). На початку літа 1668 р. війська П. Дорошенка вступають на Лівобережжя. В цей же час (8 червня) козаки вбивають Ів. Брюховецького . 8 червня 1668 р. козаки проголосили його гетьманом України. Однак сусідні держави розпочали боротьбу проти нього. На Правобережжі татари підтримали П. Суковія, як кандидата на гетьманство. У березні 1669 р. на Корсунській Військовій Раді було проголошено про прийняття протекторату Туреччини. Принцип удільності подібно до Кримського ханства. Боротьба з польськими військами заставили його рушити на Правобережжя. Він втрачає Лівобережжя. Аналізуючи перебіг подій, один з сучасних дослідників пише „Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як з чужинцями”. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочинає війну з Польщею. Туреччина все більше хоче перетворити Україну в безправного васала.

В липні 1674 р. росіяни здійснюють і Чигиринський похід, однак під тиском турецьких військ відступили. Правобережна Україна знову опинилась під владою П. Дорошенка. Порта вимагає податків, будує мечеті. В цій критичній ситуації гетьман намагається порозумітись з Росією. Восени 1676 р. він складає гетьманські повноваження, складає присягу цареві.

27. Гетьман І. Мазепа та його діяльність

На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни - Малоросією. Старшина фактично витиснула рядових козаків з вищих посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливих привілеїв для себе.

26 липня 1687 р. козацькою радою на р. Коломак генеральний писар І. Мазепа обирається гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою - Коломацькі статті: гетьман не мав права змінювати генеральну старшину без дозволу царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї). Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи.

Черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягу. Окрім цього, за рахунок обмеження гетьманської влади зміцнилися позиції козацької старшини.

І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його сприяння було збудовано й відреставровано понад 20 великих Храмів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін.

У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку старшину - роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Мазепа вводить Нову категорію козацької старшини - бунчукових товаришів, цілком залежних від нього.

У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони на південь і захід, він проводив Промосковську політику. До того ж гетьман був близьким другом Петра І.

У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І проти Туреччини. Були захоплені фортеці Кізикермен, Ісламкермен. Але у 1700 р. Петро І укладає мир з Туреччиною, починаючи Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Підписується Константинопольська мирна угода, згідно з якою дніпровські фортеці мали бути ліквідовані. Азов переходив до Росії, але вона не отримувала виходу до Чорного моря.

Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну.

Ще у 1699 р. після рішення польського сейму про ліквідацію козацтва На Правобережній Україні там спалахує повстання під керівництвом С. Самуся, С. Палія і А. Абазина. Вони неодноразово зверталися за допомогою до РОСІЇ, але допомога повсталим явно суперечила її зовнішньополітичним планам, оскільки Польща була фактично єдиним союзником Росії у Північній війні. В 1704 р. за наказом Петра І лівобережні полки Мазепи передислокувалися на Правобережжя. Повстанці сприйняли це як допомогу з боку Росії, але гетьман у своєму універсалі розкрив сенс цієї акції: допомога польському королеві у наведенні порядку в країні. Проте повстанці не припинили опору, і тільки арешт Палія та захоплення Мазепою основних міст Правобережжя покладають йому край. Мазепа затвердився на Правобережжі, збільшив кількість полків, роздав землі козацькій старшині.

Північна війна дедалі більше утискала інтереси України. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці - Санкт-Петербурга.

У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Ставало ясно, що подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини були несумісні. Окрім цього, участь козаків у Північній війні виявила, що їхня боєздатність менша, ніж регулярного російського війська. Коли поповзли чутки про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії Петра І з юридичного огляду розв'язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов'язана надавати Україні військову підтримку.

Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою лише близько 2 тис.

Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман - І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені.

Бік Мазепи взяли запорожці під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ.

Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію під владу Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відіграли фатальну роль в історії України.

Головними причинами провалу політики Мазепи можна вважати передусім вузькість соціальної бази, на яку він спирався, і переоцінка сил Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального варіанту української автономії у найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.

28. Характеристика Конституції П. Орлика

Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р, обрали гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика. Він походив із чесько-польського роду. Закінчив Києво-Могилянську академію, працював спочатку в канцелярії київського митрополита, а згодом - у гетьманській канцелярії. Відомий як письменник і поет.

Рада прийняла своєрідні статті - «Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи, не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія, Нідерланди і Швейцарія втілювали принципи конституціоналізму в політику й правову практику), став свідченням передової української суспільно-політичної думки:

* Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування;

* гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників (депутатів), які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького;

* виборність усіх посадових осіб із наступним затвердженням їх гетьманом;

* недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом;

* встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами гетьмана;

* ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ;

* православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні константинопольському патріархові тощо.

Після обрання гетьманом П. Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією (шведського короля було визнано протектором України), Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну. На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана [. Скоропадського, П. Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани були перекреслені фактичною зрадою татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підписання у 1713 р. Андріанопольського миру між московським і турецьким урядами П Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються у далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впродовж десятиліть в еміграції (у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті (1742) не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду на пошуки нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформацію про життя України. Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-емігранти, яких називали в Європі апостолами Української незалежної держави.

29. Становище та особливості розвитку Української козацької держави у 18 ст (1709-1783). Малоросійські колегії

17 липгя 1709 Скоропадський подав царю 14 прохальних статей, якими підтверджувався автономний статус Гетьманату, підпорядкованість козаків лише своїм старшинам. У грудні 1708 Скоропадський дозволив заселяти хутори й передмістя Батурина, у квітні козаки дістали дозвіл на продаж пива, меду, браги, горілки. Та в наступні 6 років було жорстоко регламентовано вивіз за кордон Гетьманату сала, воску, шкур, срібла. Заборонявся безпосередній імпорт в Україну. 29 квітня 1722 сталося чергове обмеження автономії Гетьманату - було створено Малоросійську колегію, підпорядковану Сенату. Протест Скоропадського проти неправомірності створення Малоросійської колегії Петро І проігнорував. 3 липня 1722 Скоропадський помер. Наказним гетьманом було призначено Полуботка. Царя розгнівали його прохання про повернення Гетьманщині колишніх прав. , ліквідацію малоросійської колегії, обрання повновладного гетьмана. Після низки доносів був ув'язнений і помер Полуботок. Готуючись до війни З Туреччиною, Росія відчувала потребу в допомозі укр. Козаків. Із ув'язнення було звільнено заарештованих 15 укр старшин. 1 жовтня 1727 гетьманом Лівобережної України за рекомендацією цариці обрали Данила Апостола. Першими кроками стало прохання цариці відновити умови договору 1654, тобто номінальний васалітет Гетьманщини. Функції генеральної козацької канцелярії більше переходили до центральних органів імперії, вона мала право вирішувати прикордонні питання з Польщею. З 1728 працювала кодифікаційна комісія, яку очолював Лизогуб. Апостол намагався викорінити хабарництво, впорядкував земельні справи, здійснивши в 1729-1730 рр генеральне слідство щодо законності володіння маєтками. Він відокремив державний скарб від гетьманського, але державний контролювали рос чиновники. Апостол створив у глухові 1 в укр. Школу співаків, друкарню, влаштував з'їзд укр. Купців, дозволив їм торгувати товарами: шкіра, прядива, селітра. Змін6ив паспортну систему. Проте життя козацтва і селянства за правління Апостола поліпшилось. Стабільною стала політ ситуація. Після його смерті у 1734 гетьманщиною стало керувати правління гетьманського уряду яке склалось з 3 рос 3 укр чиновників. У перш пол. 18 ст відбулись зміни в житті запорожців які проживали на землях, що належали кримському хану. У серпні 1733 щоб не допустити використання поляками запорожців у боротьбі проти російського Августа ІІ, цариця дозволила повернутись їм на середнє Подніпров'я. Нова січ поділялась на вісім паланок, у центрі яких була розташована укр. слобода з козацьким гарнізоном. У Січі знаходилися представники 20 народів, більшість була українці. Вищим органом формально вважався Кіш, старшина часто підміняла козацьку раду. Під час рос. -турецької війни 1734-1739 рр. воювало близько 65тис. козаків. Війна завдала укр. землям багато лиха. Завдання виходу Росії до Чорного й Азовського морів потребувало від уряду нових маневрів стосовно козацтва. У лютому 1750р. відбулись вибори гетьмана, їм став К. Розумовський. Його близькість до цариці дозволила йому стати найбагатшим землевласником. Його активна діяльність свідчала про його неабиякий талант державного діяча. У 1763р. в Гетьманщині було відновлено систему судів, до березня 1761р. під юрисдикцією Розумовського перебував Київ, а потім він перейшов під владу центру, а козаків виселили з міста. Зусилля гетьмана до козацького війська: було введено уніфіковану форму, озброєння, створено навч. центр для старшинської молоді. , але імперська влада постійно звужувала його повноваження. У другій пол. 18ст. дедалі менше укр. селян залишилось вільними. Розумовський так і не зміг врятувати свою посаду. Наприкінці 1763р. цариця примусила його відмовитись від гетьманства. Цариця запідозрила гетьмана в таємному схваленні. Упродовж 10 років після усунення з посади Розумовському не дозволялось повертатися в Україну. Ліквідація посади гетьмана означала прискорення процесу перетворення Лівобережної України на одну із провінцій Рос. імперії.

30. Галичина та Правобережжя наприкінці 17-18ст. Занепад і ліквідація Речі Посполитої та доля українських земель

До Правобережної України цього періоду входили землі Волині, Київщини й Поділля. За 1657-1687 рр. вона втратила майже 70% населення , а в результате міграційних процесів через 100 років українців тут було вже понад три мільйони. Однак провідну роль у політичному та економічному житті відігравали поляки та євреї. Щоб захистити край король Ян 3 Собеский вирішив відновити тут козацтво і зробити з нього опору в боротьбі з конкурентами. У1708р. тут було вже сім козацьких полків. Батурин заохочував полковників до створення осередків нестабільності для Польщі. , примусити її відмовитись від земель. Полковник Палій прагнув приєднати Правобережжя до Росії. Лівобережні полки приєдналися до Правобережних. У 20-х роках спалахнула боротьба проти поляків, її повели гайдамаки. , після поразки польська влада повісила їх за участь. Ці події були продовженням боротьби Польщі та Росії. Протягом травня-червня 1768р. загони гайдамаків оволоділи майже всім Правобережжям, після штурму Умані Іваном Гонтой та Максимом Залізняком, гайдамаки вирізали в Умані всіх поляків та євреїв. Повстанці обрали їх гетьманом та полковником. До складу Західної України входили такі регіони-Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Покуття, Прикарпаття, Буковина, Закарпаття, частково Холмщина, Підляшшя, Лемківщина. Ці землі перебували під владою Польщі, Туреччини, Угорщини, Австрії. Після першого поділу Польщі до складу Австрії увійшла Галичина, деякі райони Волині та Поділля. Після другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина, вся Волинь і Поділля, після третього (1795) - Берестейщина. У 1809р. Австрія віддала Росії чотири округи Галичини. Вигідне для розвитку економіки розташування осн. міських центрів дозволяло їм виконувати роль транзитних пунктів торгівлі між Європою та Азією. Львів був великим центром торгівлі. Для еліти Зах. України стали закономірними процеси ополячення та мадяризації, прислуговування австрійській владі. Згодом почався вихід с цього курсу, який тривав до середини наступного століття. Наслідками стали економічний регрес, падіння рівня культури, освіти, занепад еліти.

31. Гайдамацький рух. Коліївщина 1768р.

З початку 18ст. спочатку на Правобережжі, а потім і на Лівобережжі й у Слобожанщині починається гайдаматський рух. Це був своєрідний вид соц. Протесту, що з'явився у відповідь на посилення і поширення кріпосного права. Гайдамаками називали селян, що втекли від своїх поміщиків, створили озброєні загони. Переховуючись у лісах вони нападали на шляхтичів, уніатських священників, орендарів. Метою нападів було не тільки захоплення грошей чи майна, а й помста за свої і чужі образи. Гайдам. рух був видом опору гнобленню. В зах. Україні опришки, т. зв. «соц. розбійники», робили напади тільки на поміщиків та інших визискувачів. Оскільки козацтва на Правобережжі не було, селяни бачили в опришках своїх єдиних захисників і надавали їм підтримку. Поступово в гайдамаків формуються і політичні цілі, головними з яких були звільнення Правобережжя від влади Речі Посполитої, вигнання католиків та уніатів із краю. ГАЙДАМАЦЬКЕ ПОВСТАННЯ 1750р. охопило все Правобережжя. Головними центрами повстання були райони міст Корсунь, Біла церква, Бердичів. повстанці убивали орендарів, шляхтичів, поділяли землю між селянами. Було спалено багато катол. та уніатських храмів. До кінця1750р. повстання було придушене за допомогою російських військ. Найбільшим гайдам. Повстанням стала КОЛІЇВЩИНА. У Правобережній Україні в 60х роках 18 ст. кріпосне право набуває дуже важких форм, селяни зазнають небачених визисків. Спроби влади силоміць затвердити тут греко-католицьку церкву викликали негативну реакцію православних. Релігійний, соціальний і національний гніт призвели до народного повстання. У травні 1768р. повстання охопило район Чигирин-Фастів-Черкаси. Його очолив М. Залізняк, - запорозький козак. Серед повстанців було чимало вихідців із Лівобережжя, які прагнули допомогти населенню Правобережжя в їхній боротьбі. Головними цілями гайдамаків було вигнання шляхти, знищення кріпосного права, відновлення прав православних. Повстанці жорстоко розправлялися зі шляхтою, урядовцями, орендарями та їхніми прибічниками. Військо М. Залізняка оточило Умань, де переховувалося багато шляхтичів. Після переходу на бік повсталих надвірної міліції на чолі з Іваном Гонтою повстанці захопили місто і винищили в Умані шляхту. До середини літа повстанці контролювали Київське і Брацлавське воєводства. Проти повсталих було кинуто російські війська, оскільки Катерина ІІ побоювалась поширення руху на Лівобережжя. Коліївщина була останнім повстанням українських селян проти польської шляхти. Лише втручання російської імператриці перешкодило знищенню кріпосного права на Правобережжі.

32. Закарпаття та Буковина в 14-18 ст.

Закарпаття втягується в релігійні війни. Після смерті Бочкая цісар Матвій хотів був посадити на престол Семигороду католика-маґната Гомоная, але Бетлен Габор, підтриманий Туреччиною, дістав Семигород (1613-1629), а після смерті Матвія, Бетлен Габор був і королем Угорським (1620-1621). Він заволодів усім Закарпаттям і вступив до Протестантської Ліги, яка вела боротьбу з католиками. В союзі з Чехією Бетлен Габор обложив Відень, але втручання польських військ примусило його зняти облогу й рятувати Закарпаття. Тим часом у бою під Білою Горою Католицька Ліга розгромила Протестантську. На підставі Нікольсбурзького миру в 1621 році Бетлен Габор дістав ще й Мукачів.

Панщина, всякого роду побори: десятина, квартирування військ, рекрутчина, руйнація внаслідок воєн -- доводили населення Закарпаття до розпуки. За прикладом повстання Тараса Трясила 1631 року вибухло повстання над горішньою Тисою. На чолі його став Петро Цісар. Загроза руйнації дідичних маєтків об'єднала католиків та протестантів. Також об'єдналися магнати і цісар Фердинанд ІІІ підтримав військами протестанта, князя Семигороду, Юрія Ракочія (1630-1648), наступника Бетлен Габора. Війська криваво здушили повстання. Проте, союз Ракочія з Фердинандом ІІІ не був тривкий: Ракочій незабаром, в союзі зі шведами та французами, почав війну з Фердинандом ІІІ і захопив горішню Угорщину. 1645 року в Лінцу був підписаний мир: за Ракочіем цісар Фердинанд ІІІ визнав права над Православною Церквою в його володіннях. Так опинилася вона під владою князя кальвініста.

Національно-визвольна війна 1648-1657рр.

В роки національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького 1648--1657 у складі козацько-селянських військ перебувала значна частина буковинців, які утворили власний полк, що брав участь у облозі Львова (1648). У 1650 Б. Хмельницький очолив похід у Молдову, який завершився укладенням союзу з господарем В. Лупулом. Впродовж 16-18 ст. постійними були культурні зв'язки Буковини з іншими українськими землями. Молдовські господарі були фундаторами багатьох церков в Україні (Успенська та П'ятницька церкви у Львові та ін. ). Відбувався обмін культурними цінностями, насамперед друкованими книгами. Багато вихідців з Буковини навчалися у школах та колегіях Києва, Львова та інших українських міст. У 17-18 ст. на буковинських землях розвивався опришківський та гайдамацький рухи, спрямовані на національне визволення українського народу.

Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українській основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території з'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст. , на Буковину переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали поразки в Булавинському повстанні, -- некрасівці, а також липовани. Останні переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із внутрішніх губерній Росії.

Колонізація українських земель відбувалася без врахування кордонів колишніх земель, міжземельних об'єднань або етноплемінних союзів, хоча поодинокі винятки й були. По суті, не змінилися етнокультурні кордони Підкарпатської Русі, захопленої Угорщиною; Буковини, що колонізувалася у різні часи різними країнами. Інші колонізовані частини України не відповідали колишнім територіальним одиницям. Таким чином створювався інший образ й інші кордони нового територіального об'єднання, в межах якого давалися взнаки й давні, часом навіть архаїчні кордони: чи то давніх земель, чи то стародавніх племінних утворень.

33. Слобідська Україна 17-18 ст.

На Лівобережній та Слобідській Україні в другій половині XVIII ст. панували феодально-кріпосницькі відносини. Основну роль відігравало сільське господарство. Успішніше розвивалося рільництво на родючих чорноземних фунтах у південній та степовій частинах України.

Поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. У деяких фільварках частка пшениці сягала 30% озимих. На Лівобережжі та Слобожанщині більше уваги приділяли вирощуванню жита, на півдні - пшениці, зокрема арнаутки, попит на яку за кордоном зростав із кожним роком. Почали вирощувати картоплю, кукурудзу, цукрові буряки й соняшник, а також технічні культури - тютюн, льон, коноплі. У Південній Україні та в Криму розвивалися садівництво й виноградарство. Окремі землевласники освоювали багатопільну систему, закладаючи основу для раціонального ведення сільського господарства. Трипільну систему запроваджували за рахунок перелогів. На той час вона була на Правобережжі в Галичині. Почали розводити коней, овець. На Лівобережжі у 80-х роках існувало понад 200 великих вівцеферм.

Сталися зрушення і в промисловому виробництві. На основі дрібних селянських промислів виникли мануфактури. Проте за умов панування натурального господарства існувало чимало мануфактур, кустарно-кооперативних промислів і підприємств, де працювали кріпаки.

В Україні діяли підприємства з одночасним використанням примусової та найманої праці. Поява і зростання великих мануфактур (винокурень і текстильних виробництв), вкладання в їхнє будівництво значних коштів свідчили про формування нового типу підприємств - капіталістичних.

Поглиблювалася спеціалізація в окремих галузях промисловості, виникали нові самостійні галузі. Продукція рудень задовольняла і населення, зайнятого в сільському господарстві.

Зростання промислового виробництва позитивно позначилося на розвитку торгівлі, що пожвавилася завдяки ярмаркам у Києві, Ніжині, Полтаві, Чернігові, Харкові та ін.

Розвивалися міста як центри економічного, політичного і культурного життя. Наприкінці XVIII ст. кількість поселень міського типу досягла 200. Міста відігравали велику об'єднавчу роль у становленні економічної української спільності,

З розвитком економіки, внутрішніх ринків помітно зростала роль України а зовнішній торгівлі. Все це свідчило про формування якісно нових економічних відносин - капіталістичних.

34. Основні риси, особливості та досягнення української культури доби бароко

З другої половини 17 ст. умови для розвитку культури в укр. землях дещо поліпшились. Почали діяти парафіяльні школи при церквах, де мандрівні дяки вчили дітей писати, читати, рахувати. Почали відкриватися народні училища, де навчання велось на російській мові. Середню освіту давали колегіуми в Києві, Харкові та ін. містах. Вищим навчальним закладом був Львівський університет та Києво-Могилянська академія. Керівництво академії не приділяло уваги науковому пошуку істини, під освіченістю розумілась начитаність та грамотність . Бібліотека академії вважалась однією з найкращих у Східній Європі. Зі стін академії вийшли С. Яворський -автор учення про піраміду влади, Ф. Прокопович -творець концепцій про божественне походження царської влади. Цікаве архівне джерело - праця О. Безборотька «Єкстрат малоросийских прав», де думка про необхідність особливої правової системи для України. У другій половині 17ст. розвивався жанр історико-мемуарної прози.

18ст. явило світові феномен розквіту української козацької історіографії, філософії, політології, правознавства. Наприкінці 18-на початку 19ст. в Україні поширилися культурно-мистецьки салони, в яких вивчали українську історію. Продовжувалася практика навчання у зарубіжних університетах. Представниками укр. барокової філософії були К. Транквіліон-Ставровецький і Григорій Савич Сковорода. Жага знань та нових вражень привела Сковороду до Угорщини, а потім і до Словаччини, Австрії. У центрі його інтересів були людина, суспільне життя. Я. Козельский , син сотника Полтавського полку видав «Статті про філософію і її частини з французької енциклопедії». Він захищав принцип природних прав людини, виступав проти кріпацтва.

Багато українців стали єпископами, засновниками шкільної мережі на території Росії. Зміни внесли в музичну культуру композитори М. Березовський і Д. Бортнянський, які справили величезний вплив на стиль хорової музики.

Із середини 18ст. українська культура , утративши багатьох творчих людей, що переїхали до імперських центрів, стає провінційною, і на неї більш впливає російська культура. Зростає кількість українських інтелектуалів . Невипадково серед борців за волю України було чимало діячів неукраїнського походження: чех А. Орлик, грек В. Капніст та багато інших.

35. Українське національно-культурне Відродження кінця 18-19 ст. Періодизація та особливості

Один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький вважає, що процес українського національно-культурного відродження тривав 130 років - від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII ст. - почату ХХ ст. він ділить на три основні періоди: перший - дворянський (1780 - 1840 рр. ); другий - народницький (1840 - 1880 рр. ); третій - модерністський (1890 - 1914 рр. ).

Дворянський період

Перший період пов'язаний з культурно-просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. В цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв, обрядів. З'являються праці: “Історія Малої Росії” (1822 р. ) Д. Бантиша-Каменського; “Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік” (1777 р. ) Василя Рубана; “Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр. ” Олександра Безбородька; “Опис весільних українських простонародних обрядів” (1777 р. ) Григорія Калиновського; збірка “Українські народні пісні” (1834 р. ) Михайла Максимовича.

Література - Котляревський Енеїда

Г. Ф. Квітка-Основ'яненко (1778 - 1843 рр. ), автор творів: “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Сватання на Гончарівці” та інші.

Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817 - 1885 рр. ) - автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей (“Сава Чалий”, “Переяславська ніч”, “Чернігівка” та інші).

Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві - важливих на той час центрах театрального життя України. Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М. П. Драгоманов (1841 - 1895 рр. ). Історична заслуга М. П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. М. П. Драгоманов створив етнографії: “Історичні пісні малоруського народу” (1874 - 1875 рр. ), “Малоруські народні перекази і оповідання” (1876 р. ) та ін.

В 60-х рр. XIX ст. “Артистичне товариство” в Єлисаветграді вперше на Україні поставило п'єсу Т. Шевченка “Назар Стодоля”, а в 70-х рр. оперу С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. В Києві діяв аматорський театр, де починали свою творчість композитор М. Лисенко (1842 - 1912 рр. ) та драматург М. Старицький (1840 - 1904 рр. ). У 1882 р. в Єлисаветграді при активній участі М. Кропивницького (1840 - 1910 рр. ) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли відомі зірки української сцени М. Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856 - 1933 рр. ), П. Саксаганський (справжнє прізвище Тобілевич, брат М. Садовського, 1859 - 1930 рр. ), М. Заньковецька (справжнє прізвище Адасовська, 1854 - 1934 рр. ). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові.

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (1884 - 1887 рр. ), Києві (1897 - 1901 рр. ) та Львові (1897 - 1900 рр. ), Львівський політехнічний інститут (1873 - 1877 рр. ).

Основоположниками національної реалістичної школи в галузі скульптури були Л. Позен (1849 - 1921 рр. ) та П. Забіла (1830 - 1917 рр. ).