Історія України

У 1902 р від РУП відкололася Українська народна партія (УНП) -організація націоналістичного напрямку, яку очолював Махновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку (УСДС) група, яку очолював М. Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної, належності.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В. Винниченко, С Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату».

Напередодні революції 1905 р, в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій - Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б. Грінченко і С. Єфремов.

Обидві партії - УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «конституційно-демократичних». З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальніших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо).

В умовах революції 1905-1907 рр. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ, Наприкінці 1905 р. у Києві зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський, В. Науменко, Є. Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.

На зламі 19-20 століття в українському інтелектуальному середовищі формувалися такі напрями політичної думки: лібералізм, соціалізм, націоналізм, але жоден з них не став недифференційованою цілісністю. Перші політичні партії Східної України виникли на базі Братства тарасівців, драгоманівської «Вільної Спілки», Революційної української партії та Всеукраїнської загально безпартійної організації.

Першою українською загальнонаціональною партією стала Революційна українська партія (РУП), створена 1900 р. у Харкові особами, близькими до марксизму: Д. Антоновичем, І. Стешенком, П. Канівцем, народником Б. Ярошевським, націоналістом М. Міхновським, членами робітничих і студентських гуртків.

Основними причинами організації РУП стали хвиля протесту проти «неполітичного культурництва» громад 80-х рр. , яка виникла наприкінці 1899 р. серед харківських студентів і полтавських семінаристів, а також захоплення українців російським визвольним рухом.

М. Міхновський на початку 1900 р. підкреслював, що всі попередні покоління діячів українського руху були псевдо патріотично налаштованими українофілами і за їхні помилки доведеться заплатити кров'ю. Він стверджував, що самостійну Україну збудує вже третє покоління української інтелігенції, а перше служило Польщі, друге - Росії, оскільки вони були отруєні духом прислужництва, нерішучості і пристосуванства.

Більшість членів РУП не підтримували таких радикальних думок, тому патрія розкололася і Міхновський створив НУП ( Народну українську партію), її програма містила відверто шовіністичні гасла.

Навесні 1903 р. молоді керівники РУП дотримувалися ідеї створення української соціалістичної держави, але з орієнтацією не на методи насильства, а на еволюційну тактику соціал-демократів Західної Європи. У 1904 р. в партії відбулася чистка: були виключені не українці, есери-неонародники, ліберальні демократи.

Особливого значення набуло гасло самостійної України. У діяльності РУП дедалі виразніше проявлялися тенденції догматичного соціалізму, закладені ще Л. Українкою. У 1905 р. розкол РУП став узаконеним: партія розкололася на РСДРП та УСДРП.

Інші національні партії початку 20 століття - Українська демократично-радикальна, Українська республіканська, Українська соціалістична - відзначалися малочисельністю і стояли переважно на ліберально-автономістичних позиціях.

45. Україна в період революції 1905-1907 рр. у Російській імперії

Революція почалася 9 (22) січня 1905 р. в Петербурзі й одразу ж набула всеросійського характеру. Розстріл мирної демонстрації робітників у столиці викликав обурення трудящих усієї країни.

Події в Україні значно впливали на хід революції. Вона була відзначена тими ж самими рисами, що й революція в цілому, але відрізнялася тим, що народ України в першій буржуазно-демократичній революції боровся і проти національного гноблення.

Першими зреагували на події в Петербурзі студенти-українці. Головна студентська рада перетворилася на Тимчасовий український революційний комітет, який уже 2 березня 1905 р. розповсюдив друковану відозву «До українського громадянства, студентства, робітництва і українських офіцерів у Петербурзі». Крім вимог загальногромадянських прав у відозві йшлося й про національні права, про культурний розвиток українського народу, що може забезпечити лише власний суверенний державний організм. Про це згодом заявили також студентські громади Києва, Харкова, Одеси й Москви.

Уже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових районів Донецько-Криворізького басейну почали політичний страйк, який охопив всю Україну. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями протесту проти самодержавства. Водночас робітники організовано запроваджували на заводах 8-годинний робочий день, знижували ціни на товари у фабрично-заводських крамницях. У січні--березні страйковий рух охопив усі промислові центри, в ньому взяло участь 170 тис. робітників.

Протягом весни і літа 1905 р. хвиля страйків зростала. Услід за робітниками на боротьбу піднялося селянство. Виступи селянства здебільшого мали стихійний характер і перетворювались на погроми поміщицьких садиб. Характерним, наприклад, був випадок на хуторі Михайлівському на Чернігівщині в лютому 1905 p. , коли селяни розгромили маєток і цукровий завод Терещенка. Окремі виступи селян набували організованого характеру. Так, 18 грудня 1905 року в селі Великі Сорочинці (Полтавщина) був створений селянський комітет, який віддав розпорядження не сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська тощо. Комітет керував і обороною селян від урядових військ. Всього протягом січня--березня 1905 р. в Україні відбулося до 140 селянських виступів.

Уперше бере участь у революційних подіях надійна опора царизму-- армія. 14--25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на новому кораблі-панцернику «Потьомкін». У листопаді повстали матроси крейсера «Очаків» Чорноморського флоту, яких очолював лейтенант П. Шмідт. 18 листопада в Києві відбувся виступ саперів на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.

До революційних подій поступово залучалася інтелігенція, її українські представники заснували культурно-освітні організації «Просвіти», які займалися створенням бібліотек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, виданням газет та книг, проведенням літературних та музичних вечорів, лекцій тощо. У багатьох школах вчителі переходили на викладання українською мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах було запроваджено курс української літератури. З'явилася україномовна преса: першою українською газетою був «Хлібороб» -- видання В. Шемета в Лубнах.

У жовтні 1905 р. відбувся загальний політичний страйк, у якому взяло участь 120 тис. робітників України. Для керівництва страйками створювалися страйкові комітети, а також ради робітничих депутатів (у Києві, Катеринославі, Горлівці).

Революція наростала з кожним днем, набуваючи справді всенародного характеру, прискорюючи процес консолідації політичних сил, зростання чисельності буржуазних, соціалістичних та інших партій. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому обіцяв народу громадянські права, політичні свободи, заснувати парламент -- Державну Думу з законодавчими правами. Цей Маніфест зумовив розмежування позицій різних політичних партій, які умовно можна згрупувати за трьома напрямами:

--ліворадикальні -- РУП, РСДРП, УСДРП, Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська соціалістична партія (УСП), Український соціал-демократичний союз -- «Спілка», Бунд, Поалей Ціон та ін. , які сприйняли маніфест як маневр царизму і закликали продовжувати боротьбу до повної перемоги над самодержавством;

--ліберальні -- Конституційно-демократична партія, УДП, «Союз 17 Жовтня» (октябристи), Українська радикальна партія (УРП), Народна українська партія (НУП) та ін. , які сподівались, що реалізація маніфесту дасть конституцію, парламент, демократичний устрій суспільства;

--реакційно-консервативні, поміщицько-монархічні («Союз російського народу», «Союз земельних власників», «Російська монархічна партія» та ін. ), які захищали класові інтереси царизму, кріпосників-поміщиків і прагнули скасувати перші завоювання революції, вважаючи її порушенням законності.

Після виходу Маніфесту боротьба набрала особливо гострих форм. Всі партії соціалістичного напряму ігнорували вибори до Першої Державної думи. Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 депутати були від селян, 26 -- інтелігенції, 24 -- поміщиків, 8 -- робітників, 1 -- священик. 45 з них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І. Шраг. Громада випускала свій орган -- «Український вісник». Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. Співавтором багатьох законопроектів, організатором «Українського вісника» був М. Грушевський. Перша Дума була розпущена через 72 дні після її скликання.

У Другій Думі знов виникла Українська думська громада з 47 членів, яка видавала часопис «Рідна справа» і продовжувала ту ж саму роботу, що і в Першій Думі, вимагаючи автономії України, місцевого самоврядування, використання української мови в школі, суді, охорони праці. Більшість депутатів фракції становили представники лівих партій, які цього разу брали участь у виборах. Цього року від українських губерній було 59 селян, 17 інтелігентів, 6 робітників і 4 священики.

Революційні події відчутно вплинули на населення Західної України та Буковини. У 1905--1909 pp. у Галичині відбулося 211 страйків, найбільший з них -- влітку 1905 р. -- охопив 380 сіл. Уряд змушений був поступитися, ухваливши нове положення про вибори до парламенту. 12 листопада на так званій Національній Раді у Чернівцях було засновано партію народно-демократичного спрямування. Один з ЇЇ лідерів професор С. Смаль-Стоцький заявив: «Наступають часи не гірші, а ліпші. Є надія на загальне голосованіє, в Росії надані права всім народам, отже, і нашому українському. Наш народ стає на цій лінії до бою за свою святу справу». Згодом, 1907 р. , активне крило Національної ради русинів на Буковині заснувало Українську радикальну партію Буковини (лідери -- Т. Галіп, І. Синюк та ін. ).

Поява українських фракцій у Думі мала велике політичне значення. Вона свідчила про те, що український народ у Російській державі веде боротьбу за свої права.

Стала виходити преса українською мовою. З'явилося 18 українських газет і журналів. Журнал «Киевская старина» видавався українською мовою. Активізувалися культурно-просвітницькі організації -- «Просвіти», в яких брали участь відомі діячі літератури, мистецтва, науки: Б. Грінченко, Леся Українка, М. Лисенко, М. Коцюбинський, Панас Мирний, Д. Яворський та ін. «Просвіти» створювали бібліотеки, читальні, друкували науково-популярну літературу українською мовою, організовували лекції, концерти, вечори, українські свята.

Революція 1905--1907 рр. сколихнула країну, але не принесла трудящим ні соціального, ні національного визволення. Головне досягнення -- запровадження парламентаризму -- виявилося ефемерним. Визвольний рух відступив, щоб готувати нові загони борців.

Трудящі України у ході боротьби домагалися демократичного вирішення національного питання, скликання Установчих зборів представників усіх національностей Росії, протестували проти великодержавної шовіністичної політики царизму і буржуазії, проти чорносотенних погромів. Вони активно відстоювали національні права українського народу, вимагали скасування всіх обмежень стосовно української мови й культури.

Після поразки грудневих збройних повстань почався період спаду революції, а 3 червня 1907р. вона закінчилася розгоном Другої Державної думи.

Незважаючи на те, що революцію 1905--1907 pp. було придушено, вона стала важливим етапом у національно-визвольній боротьбі українського народу, сприяла пробудженню його політичної і національної свідомості, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції. Під час революції відбулися певні зрушення у справі українізації. Виникла значна кількість українських газет та часописів, тижневиків та журналів. Національно-визвольний рух охопив усі верстви населення.

Революція 1905--1907 рр. завдала серйозного удару царському самодержавству і стала початком боротьби українського народу за національне і соціальне визволення. Українське суспільство вийшло з революційної боротьби зміцненим, більш організованим, з чіткіше визначеними цілями.

46. Україна в роки Першої світової війни 1914-1918рр.

Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 12 млн було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.

Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини, Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а також Російської імперії, яка разом з Англією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення.

Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель». Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давню мету - створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату.

З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західних українців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду - міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2, 5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия та на інших ділянках фронту. Більшість учасників українських військових формувань були членами організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт».

Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. «Вісник СВУ» надрукував політичну програму, яка передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською адміністрацією провінції, про «таємні симпатії українців до росіян», унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, яких постраждали тисячі.

Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Було закрито всі українські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у школах російську мову.

Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко сказати, чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації вірності владі не врятували український рух від нових ударів. «Просвіту» було закрито. Заборонялося друкувати будь-що українською мовою. Професор М. Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва, був заарештований і засланий до Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він пробув до революції 1917 р.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.

Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви - як військові, так і цивільні. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій і вбивати одне одного. Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажувала сили воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичні можливості для поневолених Росією народів.

У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася до відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії; з українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну область.

У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого «Брусиловського прориву» російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави.

За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс «орієнтації на власні сили». 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові з'єднання - Сірожупанна та Синьожупанна дивізії.

Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння - все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

47. Особливості та напрями розвитку української культури другої пол. 19-поч 20 ст.

Українська культура другої половини XIX ст. , незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860-1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об'єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р. , який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 рр. асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М. Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Таким чином на українських землях діяло вже п'ять університетів. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути.

Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). У товаристві існувало три провідні наукові секції - історико-філософська, філологічна й математично-природничо-лікарська, а також ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу товариства вніс М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 рр.

Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток магнетизму електротехніки зробив М. Д. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду “Руїни” та Гетьманщини. Клопітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 1880-1890 роках почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків - О. Я. Єфименко, Д. І. Багалія, Д. І. Яворницького, М. С. Грушевського. В галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Г. Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні.

У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860-1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.

У музичному мистецтві вирізнялася творчість С. С. Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.

Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету “Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза'' тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького.

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В. О. Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях).

Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції - збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками - символізмом та психоаналізмом.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках “Літературно-наукового вісника” у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї “справжньої запашної поезії”, тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників “Молода муза” (П. Карманський, В. Пачковський, О. Луцький та ін. ), яка у 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

Наприкінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів - М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм О. Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст. : він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Руці цього майстра належать “Ступаюча жінка”, “Жінка, яка зачісується” та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М. Жук, О. Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.

Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. В силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і фактично перебувало в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабо виражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення - визначення свого місця і ролі у сучасному світі.

48. Наукова та суспільно-політична діяльність М.С. Грушевського

Видатний укр. історик, археолог, літературознавець, соціолог, письменник, видатний громадсько-політичний і державний діяч, засновник УНР і голова УЦР, почесний професор Харківського Університету. 11 грудня 1914 в Києві його заарештували як причетного до створення легіону укр. січових стрілків. В 1916 його відправили до Москви під пильним наглядом поліції. Там він часто зустрічався з членами укр. громади. У 1917 повертається до Києва в березні, а в жовтні стає отаманом вільного козацтва, брав активну участь у розбудові УНР, створення її Конституції. У період гетьманату Скоропадського Грушевський нелегально жив під Києвом. Наприкінці 192 року розробив проект Українського вільного Університету, офіційно відкритого 17 січня 1921 р який через деякий час переїхав до Праги. З червня 1919 він виступав за компроміс з більшовиками, визнання принципу диктатури пролетаріату, але за умови його союзу з селянством. 7 бер 1924 професор Груш приїхав до Києва де за ним було встановлено постійне стеження, переглядалася його особиста переписка, де відображалася вся цього діяльність і контакти. У 1923 - обрано членом-кореспондентм вищої школи слов'янських студій Лондонського університету. Він вважав, що ліквідація більшовицької влади принесе Укр нову руїну й реакцію, він мріяв створити в Києві науково-дослідний інститут, але йому дозволили лише сформувати кафедру. Грушевський вважав нац. Війська лише формуванням етнічних українців у складі рос армії на період війни

49. Початок національно-демократичної революції в Україні. Утворення та діяльність Центральної ради (лютий-червень 1917р. )

Перша світова війна призвела до загострення соц., полит. і націон. Суперечностей у рос. імперії. В Україні активізувався нац.-визвольний рух проти самодержавства , який ставив собі за мету завоювання політ. прав. 27 лютого 1917 року перемога лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства , незабаром Микола 2 зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов . В Україні було ліквідовано самодержавний режим. У міста і селах утворено паралельні органи влади. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити укр. керівний центр. Так виникла Українська Центральна Рада. Створено 3-4 березня 1917 року в Києві. Керівником УЦР став Грушевський . Основні напрямки:

- боротьба на цац.-теріторіальну автономію;

- підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питань про автономію України;

- співпраця с тимчасовим урядом;

- надання нац. меншинам рівних політ. прав;

Створення УЦР стало видатною подією в нац. -демократичній революції 1917-1920рр. У квітні УЦР перетворилося на представницький орган українського народу. Важливою подією цього етапу укр. революції була робота в Києві першого укр. військового з'їзду. 700 делегантів підтримали вимоги УЦР щодо автономії України. Обрали військовий генеральний комітет.

50. Боротьба за українську автономію у 1917 р. І и ІІ Універсали Центральної Ради.

Февральская революция явилась катализатором создания различных национальных комитетов и организаций в армии и на флотах России. В Петрограде возникла Украинская войсковая Рада для формирования украинизированных воинских частей , ее поддержали матросы и часть офицеров морской школы, на Черноморском флоте среди украинцев развернул организационную работу Войсковый клуб. В Киеве в марте 1917 года сформировали комитет по организации украинской армии. Учитывая нарастание стихийной украинизации в армии УСДРП в апреле 1917 поддержали идею создания украинских полков, их передислокацию в Украину. Временное правительство не торопилось формировать украинские части. 5(18) июня 1917 года в Киеве , вопреки запрещению ВП, открылся 2 всеураинский сеъезд, с требованиями начать широкую украинизацию в армии и на флоте , признать обязательным для российских военных выполнение решений УГВК. Однако в ситуации, когда власть УГВК базировалась на моральном авторитете, никаких гарантий не могло существовать. Съезд легализовал отряды Вольного казачества. В целом движение в войсках лидерами УЦР удалось оставить в русле автономических границ, о чем свидетельствовал оглашенный на съезде 10(23) июня 1 Универсал, лишь декларировавший лозунг национально-территориальной автономии Украины. Было ликвидировано восстание полка Полуботка, стало торможение украинизации в ряде войск, в армии обнаружился ряд явлений:отказ от выполнения приказов, не желание идти на фрон, требования отправки на Украину и т. д. К октябрю 1917 года ни УЦР ни ВП ситуацию не контролировало. В нач. 1918 года УЦР перешла от концепции украинизации к формированию армии на добровольческих началах. Процесс дальнейшего строительства национальных вооруженных сил продолжался гетьманом П. П. Скоропадским. 20 июня 1917 начал свою работу исполниьтельный комитет УЦР. Был достигнут компромисс: Петроград признавал УЦР, соглашался ее финансировать , а киевские лидеры не возражали более против решения вопроса об автономии Украины в будущем Всероссийском Учредительном собрании. Во 2 Универсале 3(16) июля 1917 года УЦР провозгласила себя высшим органом революционной демократии Украины, подчиняющимся ВП, объявила о пополнении своего состава представителями меньшинств, как того требовали российские власти.

51. ІІІ Універсал Центральної Ради. Проголошення УНР, значення цього акту

28-30 ОКТЯБРЯ В Киеве произошел вооруж. конфликт между большевиками и штабом Киевского округа. При помощи воинских частей УЦРбольшевики вынудили части округа прекратить сопротивление. Представители большевиков подписали обращение к киевлянам в связи с падением власти ВП. В нем ЦР признавалась краевой властью, а советы рабочих депутатов- местной. В ночь 7(20) ноября на заседании Малой Рады был провозглашен 3 Универсал об образовании Украинской Народной Республики, пополнении Генерального секретариата новыми секретариатами , в том числе и Генеральным секретариатом военных дел, который возглавил Петлюра. Здесь шла речь о формировании Российской федеративной демократической республики с правительством из членов социалистических партий. В то же время украинские лидеры, опасаясь конкуренции, не соглашались на размещение общероссийского правительства на тарритории в Киеве. Поскольку большевизм в Украине не являлся естественным фактором ни в идеологическом, ни в организационном отношении, а питался стихийным экстремизмом масс, то в конце 1917 года он не мог получить здесь осознанной поддержки.

52. Українська діаспора в середині ХІХ - др. пол ХХ ст.

В истории формирования современной Украинской диаспоры прослеживаются четыре волны массового переселенческого движения из Украины.

Первая волна эмиграции из Украины (последняя четверть XIX в. - Начало Первой мировой войны) была преимущественно по социально-экономическим причинам.

Второй массовый отток части населения за пределы своей родины пришелся на период между двумя мировыми войнами и был вызван социально-экономическими и политическими обстоятельствами. Вторая мировая война и ее последствия вызвали третью волну массовой украинской эмиграции, почти исключительно политическую. Четвертая волна миграции припала на конец ХХ в. и имела, прежде всего, социально-экономический характер.

В последние годы эмиграционный поток из Украины в некоторые страны (в частности, Канады и США) качественно изменился: все больше возрастает доля научно-технической интеллигенции (как правило, это специалисты в таких областях, как системный анализ, программирование, биология, новые материалы, комп "компьютеризации и т. п. ).

С распадом СССР и образованием на его просторах новых суверенных государств, украинские этнические меньшинства, сложившиеся в этих странах вследствие перемещения трудовых ресурсов при тоталитарном режиме, перешли на положение иностранных. Возникло, по сути, новое социальное явление - восточная украинская диаспора.

Вследствие межгосударственных территориальных делений ХХ века часть украинского этноса оказалась за пределами Украины. Эта категория иностранных украинцев относится к автохтонным национальным меньшинствам ряда стран Европы (Польша, Словакия, Беларусь, Румыния, Приднестровский регион Молдовы, пограничные области Российской Федерации). Ныне число лиц украинского происхождения, проживающих за пределами Украины, по приблизительным подсчетам составляет от 12-ти до 20-ти миллионов.

Больше иностранных Украинцев проживает в Российской Федерации. По результатам Всероссийской переписи 2010 года их численность составляет 1, 93 млн. человек со статусом граждан РФ, которые идентифицируют себя как этнические украинцы. Однако, согласно неофициальной статистике, численность украинского меньшинства в России составляет более 10 млн. человек. Так, еще несколько лет назад российские демографы публично декларировали факт проживания в стране около 8-10 млн. российских граждан украинского происхождения.

По данным последней переписи населения, прошедшей в 2006 году, в Канаде проживает 1209085 человек украинского происхождения, причем в 300 590 из них - оба родителя являются украинские, а в 908 495 - один из родителей является украинский. По сравнению с переписью 2001 года количество лиц украинского происхождения, проживающих в Канаде, выросла на 138 025 человек или на 0, 26%.

Численность лиц украинского происхождения в США, по результатам переписи населения 2000 г. , составляет около 900 тысяч. Однако некоторые американские демографы считают, что реальное число представителей украинского этноса в США - более 1, 5 млн. человек.

Среди стран проживания самые большие украинские общины зарубежья - Бразилия (600 тысяч), Казахстан (550 тысяч), Молдова (455 тысяч человек), Аргентина (300-350 тысяч), Беларусь (237 тысяч; по мнению руководителей украинской общины в этой стране, только в Брестской области - бывшем этнографическом регионе Украины «Берестейщина» - проживает около полумиллиона этнических украинцев), Германия (140 тысяч), Узбекистан (около 95 тысяч).

Многочисленные украинские общины проживают также в Румынии (более 61 тысячи), Латвии (около 57 тысяч), Польше (около 42 тысяч по официальной статистике, по неофициальной - более 200 тысяч), Великобритании (по неофициальной статистике около 30 тысяч), Азербайджане ( по официальным данным 29 тысяч, по неофициальным - не более 15 тысяч), Эстонии (28 тысяч), Франции (около 27 тысяч), Кыргызстане (26 тысяч), Туркменистане (по официальным данным около 23 тысяч, по неофициальным - не более 14 тысяч ), Чехии (более 22 тысяч), Литве (22 тысячи), Сербии и Черногории (более 20 тысяч), Австралии (около 14 тысяч), Австрии (около 12 тысяч), Словакии (около 11 тысяч), Грузии (около 7 тысяч ), Венгрии (свыше 6 тысяч), Боснии и Герцеговине (около 5 тысяч), Хорватии (4 тысячи), Таджикистане (более 3 тысяч), Болгарии (2, 5 тысячи), Армении (около 2 тысяч).

Одновременно большое количество Украинских граждан - представителей Украинской временной трудовой миграции сосредоточена в Испании (около 100 тысяч), Португалии (около 50 тысяч), Греции (более 32 тысяч) и других государствах.

По сравнению с другими мировыми диаспорами, Украинские общины имеют наибольшее количество различных общественных объединений (по приблизительным подсчетам - около 3 тысяч). Больше всего их в Канаде - почти тысяча ячеек: политических, культурно-образовательных, профессиональных (объединения врачей, учителей, инженеров, адвокатов), женских, молодежных и т. д.

Авторитетной международной Украинской организацией является Всемирный Конгресс Украинцев (СКУ), который объединяет около 300 общественных организаций заграничных украинцев из более 30 стран мира. Международными объединениями являются также Европейский конгресс украинцев (представляет интересы украинских общин в 23 странах, преимущественно в Центральной и Восточной Европе), Всемирная федерация украинских женских организаций, а также Всемирная федерация украинских лемковских объединений.

Основным координационным органом мирового украинства является Украинский Всемирный Координационный Совет (УВКС), созданный украинскими общественными организациями Украины и из-за границы в 1992 г. По уставу УВКС является международным союзом объединений граждан, деятельность которой распространяется на территорию Украины и других государств. В ряде государств Восточной и частично Центральной Европы, а также в странах Балтии политико-правовой статус украинского общества закреплен законодательно как национальное меньшинство. Это обеспечивает государственную поддержку усилий местных украинских общин по сохранению своей национальной самобытности, получения образования и информации на родном языке и т. д. В странах, где украинская община не имеет статуса национального меньшинства, обеспечение ее национально-культурных потребностей является делом желания и организационных усилий этнических украинцев, проживающих в этих странах.

Вопрос удовлетворения национально-культурных потребностей украинцев за рубежом является предметом двусторонних межгосударственных переговоров на всех уровнях. Из года в год увеличивается число двусторонних соглашений, которые предусматривают реализацию культурно-образовательных и других запросов украинской диаспоры. Создаются двусторонние смешанные межправительственные комиссии по вопросам обеспечения прав национальных меньшинств.

53. Українська Народна Республіка наприкінці 1917- на поч. 1918р. VI Універсал та проголошення незалежності

В декабре 1917 руководство Киевской областной организации РСДРП (Б) меняет название партии и приняло новое название - РСДРП-социал-демократия Украины. До конца декабря 1917 лидеры УЦР не рассматривали Украину как субъект международного права. На съезде , открывшейся 4(17) декабря 1917 года 1 всеукраинский съезд крестьянских рабочих. На нем ЦР обвинялась в проведении буржуазной политики. В то же время признавалось право УНР на отделение от России. Певый всеукраинский съезд советов рабочих, солдатских и части крестьянских депутатов , съезд провозгласил в Украине советскую власть , избрал Всеукраинский Центральный исполнительный комитет. Съезды были нелегитимными, т. к. не отражали волю большинства населения. До середины декабря 1917 конфликт между Совнарком и ЦР воспринимался как стычка политических сил внутри одного государства. Военное руководство отрядами, наступавшими на Украину , осуществлял М. А. Муравьев. Не имея возможности противостоять натиску матросов и солдат Малая Рада после трехсуточного обсуждения приняла 11(24) января 1918 года 4 Универсал, провозглашавший самостоятельность УНР. Но реальной независимости Украина получить не могла:шла гражданская война, отсутствовали механизмы проведения экономической, военной, региональный политики, в обществе господствовала апатия или раздражение. В водовороте гражданской войны обе стороны применяли недозволенные нормами гуманизма методы, не щадили людей. с 6 января до 9 февраля 1918 года делегація УНР участвовала в переговорах о мире с представителями Германии и ее союзниками, подписали мирный договор и условия экономического сотрудничества. 17-19 марта 1918 прошел 2-ой Всеукраинский съезд Советов , принял решения, заложившие прочный фундамент под будущее торжество большевиков в Украине.

54. Здобутки та прорахунки в політиці гетьмана П. Скоропадського

29 апреля 1918 собравшиеся в цирке хлеборобы единодушно избрали гетьманом Украины П. Скоропадського, потребовав от него спасти страну от хаоса и беззакония. С первых же дней существования Гетманата возникла оппозиция ему со стороны демократов- хлеборобов и партий , входивших в состав УЦР. В мае состоялся украинский съезд, делегаты которго враждебно отнеслись к новой власти. Гетьмана поддержали Партия народной свободы и Протофис- объединение промыщленников. Власть захватили в свои руки землевладельці, земские деятели военніе. Началось наступление на революционно- демократические завоевания: закрівались оппозиционніе газеті, громили непослушніе профсоюзі, ограничивались политические свободы. Созданные правове основы для возвращения земли обострило классовую войну. Переговоры гетмана с украинскими партиями продвигались с большим трудом. Украинский национальный союз(УНС) требо вал включить часть своїх лидеров в состав Кабинета Министров, избрать законодательный орган -Державную Раду. Компромисса не произошло. Во внешней политике Скоропадський проводил ту же линию что и УЦР ранее, украпляя независимость Украины. 12 июна делегации Украины и России подписали мирный договор где состоялся консульський обмен. До 1 января 1920 года. Этот договор был завершен благодаря представите лям промышленности и торговки. За 230 дней гетманского режима было прийнято болем 300 законов, проведена работа по формированию регулярной армии. За два месяца до ликвидации Гетманата были созданы предпосылки для реального экономического роста, большая работа была проведена в сфере культуры и просвещения, осторожно велся курс на дерусификацию школьного образования. Курс гетмана на независимую Украину не независимую Украину не подвергался сомнению у лидеров белого движения. Целью гетмана являлось создание общероссийской федерации снизу, путем серии договоров. Вступив в Лигу наций , гетман понимал что союз с Антантой означал подчинение Украины Белой Гвардии. 11 ноября 1918 года Ленин поручик підготовить наступление на Украину. Директория, созданная 13 ноября об'явила Скоропадського узурпатором народной воли, поставила его вне закона , призвала арестовывать всех служащих гетмана . Вооруженные силы Директории вступили в Киев с лозунгом:за власть советам 14 декабря. В этот же день Скоропадський выехал в Германию . В декабре 1918 года завершилась соціально- политическая утопия времен революции:построить национальное государство на фундаменте консервативной идеи.

55. Директорія та її діяльність. Постать С. Петлюри

Директорія УНР -- найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року

Склад Директорії

· Володимир Винниченко -- голова Директорії (14 грудня 1918 року -- 13 лютого 1919 року)

· Симон Петлюра -- Головний Отаман; голова Директорії (13 лютого 1919 року -- 10 листопада 1920 року).

· Федір Швець -- 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. 25 травня 1920 року постановою уряду УНР був виведений зі складу Директорії.

· Панас Андрієвський -- 4 травня 1919 року вийшов зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття від 13 травня 1919 року).

· Андрій Макаренко -- 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі.

· Євген Петрушевич -- як президент ЗО УНР з 22 січня 1919 до кінця червня 1919.

Внутрішня політика

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, попри ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.