Історія України

Ідеєю національного відродження була пройнята музика тієї доби. Була створена перша українська національна опера “Запорожець за Дунаєм” (1862 р. ), музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський (1813 - 1873 рр)

Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та громадський діяч М. В. Лисенко. Широко відомими стали його опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, ”Тарас Бульба”, дитячі опери “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, романси на слова Івана Франка, Лесі Українки.

Народницький період

Другий період бере свій початок від виступу на суспільно-політичній арені у 40-х рр. Т. Г. Шевченка й триває до кінця 80-х рр. XIX ст. На даному етапі провідне місце у суспільному житті займає демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить “служіння народові”.

Навколо Київського університету, відкритого у 1834 р. , згуртувалася група молодих романтиків, які проявляли великий інтерес до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М. Костомаров, письменник, історик і етнограф П. Куліш, етнограф П. Маркович.

У грудні 1845 р. вони заснували політичну таємну організацію - “Кирило-Мифодієвське братство”. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т. Г. Шевченко. На думку членів товариства всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію, столицею якої має стати Київ. Братство виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

Молода українська інтелігенція наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. створює свої товариства - так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти (створювали школи з українською мовою навчання, видавали підручники української мови). Перша громада була створена у Києві (входили: М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, О. Кониський та ін. ). Потім такі громади виникли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі.

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т. Г. Шевченка та М. П. Драгоманова.

В 60-х рр. XIX ст. “Артистичне товариство” в Єлисаветграді вперше на Україні поставило п'єсу Т. Шевченка “Назар Стодоля”, а в 70-х рр. оперу С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. В Києві діяв аматорський театр, де починали свою творчість композитор М. Лисенко (1842 - 1912 рр. ) та драматург М. Старицький (1840 - 1904 рр. ). У 1882 р. в Єлисаветграді при активній участі М. Кропивницького (1840 - 1910 рр. ) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли відомі зірки української сцени М. Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856 - 1933 рр. ), П. Саксаганський (справжнє прізвище Тобілевич, брат М. Садовського, 1859 - 1930 рр. ), М. Заньковецька (справжнє прізвище Адасовська, 1854 - 1934 рр. ). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові.

Слухачів кращих оперних сцен Європи та Америки вражали своїм талантом співачки сестри Крушельницькі (Ганна, 1887 - 1965 рр. ;Соломія, 1872 - 1952 рр. ).

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (1884 - 1887 рр. ), Києві (1897 - 1901 рр. ) та Львові (1897 - 1900 рр. ), Львівський політехнічний інститут (1873 - 1877 рр. ).

Ідеєю національного відродження була пройнята музика тієї доби. Була створена перша українська національна опера “Запорожець за Дунаєм” (1862 р. ), музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський (1813 - 1873 рр. ). С. Гулак-Артемовський - український композитор, оперний співак, драматург. Навчався в Київській духовній семінарії. Він був кращим співаком хору семінарії, з 1838 р. співав у Придворній капелі. На сюжети з українського життя композитор написав твори: “Українське весілля”, “Ніч на передодні Івана Купала”.

Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та громадський діяч М. В. Лисенко. Широко відомими стали його опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, ”Тарас Бульба”, дитячі опери “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, романси на слова Івана Франка, Лесі Українки.

Модерністський період

На третьому етапі свого генезису український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Він триває аж до початку першої світової війни.

Національно-культурне відродження у Галичині

Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів та єпископів П. Білянського, А. Ангеловича, М. Левицького та інших духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіальні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури.

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І. Я. Франко (1856 - 1916 рр. ) “На роботі”, “Навернений грішник”, “Борислав сміється”, “Захар Беркут” та ін.

Українське національно-культурне Відродження кін. 18-19 ст. Періодизація та особливості

Початок українського відродження в Слобідській Україні. Перші ознаки відродження з'явились не на Правобережній й навіть не в Лівобережній Україні, де треба було на нього сподіватися, а в Україні Слобідській. Цієї думки притримувався і Д. Дорошенко. Українське національне відродження розпочалось на тих землях, які до кінця XVIII століття жили своїм власним життям, розвивали політичну й культурну автономію. Це були Гетьманщина й Слобідська Україна. Найвиразнішим в ньому було пробудження почуття своєї народності. Національна культура розвинулася найбільше саме на Лівобережній Україні, а разом із нею тут найбільше розцвіла й багата усна народна поезія. На початку ХІХ століття осередком культурного життя в Лівобережній Україні зробився Харків, який у «десятих-тридцятих роках став найбільшим духовним огнищем України». Великою подією в житті Харкова було відкриття у 1805 р. Університету, який скупчив біля себе найкращі культурні сили українського громадянства, діячів на літературній, історичній і етнографічній ниві.

Ініціатор створення університету - Василь Назарович Каразін, який замислив не просто навчальний заклад, а своєрідний науково-навчальний та культурно-ремісничий центр, який міг би дати поштовх до розвитку не тільки самого Харкова, але й усіх східноукраїнських губерній. Перші три тисячі книжок для бібліотеки Харківського університету Каразін особисто зібрав серед московської інтелігенції, передав сюди величезну кількість власних книжок, закупив наочних посібників на 5 тис. крб. , закладав і перезакладав власний маєток для покриття боргів. Але В. Каразін не став першим ректором Харківського університету. Він, навіть, був усунений від урочистого відкриття першого в Україні Харківського університету. Ним став І. С. Рижський, відвертий українофоб, який писав у 1805 році, що українська мова ось-ось перестане існувати, «придет в современное забвение». Але, не дивлячись на це, вже на початку свого існування в Харківському університеті сформувався гурток мужніх людей, які свідомо виступили з думкою працювати для відродження української народності.

В умовах посилення атмосфери переслідування української народності починає писати українською мовою П. Гулак-Артемовський, який різко таврував такі вади суспільства, як самодурство, аморальність, свавілля та деспотизм панів. Езоповою мовою він критикував реакційні порядки в країні й разом з тим вболівав за долю селян. Видатними творами збагачує українську літературу Г. Квітка-Основ'яненко. Різкій сатирі від піддав недоліки тогочасного суспільства у повістях «Пан Халявський», «Українські дипломати», п'єсах «Дворянські вибори», «Сватання га Гончарівці» та в інших творах.

Філолог-славіст І. І. Срезнєвський у 1883-1898 рр. у Харкові видав шість збірок «Запорожская старина», в яких опублікував зібрані ним українські пісні та звичаї з власними додатками. «Запорожская старина» стала першою спробою створення нової, цілісної картини українського минулого на основі фольклорних джерел та фольклоризованих текстів. Вона показала великі потенційні можливості для вивчення історії України, закладені в пам'ятках усної народної творчості. І. І. Срезнєвський переніс основний акцент в зображенні минулого з соціально-політичної на фольклорно-етнографічну тематику, ввів до української історіографії героїв усної народної творчості, розширив її регіональні, соціальні та жанрові рамки. Він продемонстрував непересічне критичне почуття та широку ерудицію, які дозволяли йому поставити окремі, перспективні в науковому відношенні проблеми, зв'язані з початком існування запорозького козацтва, оцінкою історичної ролі гайдамаків. В той же час, «Запорожская старина» далеко відстояла від наукової, академічної історіографії. Як вважає відомий історик в Україні В. В. Кравченко, значення «Запорожской старины» для розвитку української історичної думки не слід перебільшувати. Те, що можна було в ній знайти нового, дуже часто виявлялося не достовірним, те що було достовірним, частіше за все виявлялося не новим23. І ще про одну цікаву рису творчої діяльності І. І. Срезневського. На відміну від першого ректора Харківського університету І. С. Рижського, який писав у 1805 році, що українська мова ось-ось перестане існувати, І. І. Срезневський рішуче виступив на захист української мови, вважаючи її не наріччям російської, а однією з найбагатших мов слов'янських. Хоча дехто приписує йому іншу точку зору. Мовляв, Срезневський українську мову вважав «говором» однієї «руської мови».

В Харкові з'являються перші твори молодого вихованця Харківського університету М. Костомарова. 1838 р. під псевдонімом Ієремія Галки він видає перший свій драматичний твір «Сава Чалий», написаний українською мовою. Наступного року виходять збірки віршів «Українські балади», «Вітка» та ін. «Любов до малоросійського слова, - писав Костомаров, - більш-менш приваблювала мене, мені було гірко, що така прекрасна мова залишається поза всякої літературної обробки і зверх того її цілком незаслужено зневажають». «В руках харківського гуртка, - пише М. Грушевський, - українське письменство набрало характеру поважного народного діла». Під впливом харків'ян такі гуртки з'явились навіть у Петербурзі й Москві. В кінці 30-х років тут перебувають Гребінка і Шевченко. Поява в 1840 р. першого «Кобзаря» Шевченка була значною подією українського життя. З його появою справді можна було сказати, що українське Відродження з літературного боку цілком забезпечено. У 1834 р. на території України виникає й інший просвітницький центр - Київський університет. Його засновники менш за все думали про відродження української народності. Але вже перший ректор Київського університету М. Максимович виявився видатним українським діячем. В історичних дослідженнях «Откуда пошла русская земял…» (1837), «О происхождении варягов-русов» (1841) він висловив думку про спільні корені російського, українського та білоруського народів, піддав критиці норманську теорію походження давньоруської держави. Фольклористичні праці Максимовича - «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849) та ін. - започаткували українську фольклористику. Отже, українське Відродження, яке розпочалось на Слобожанщині, знайшло відгук і підтримку в найважливішому геополітичному регіоні України - Наддніпрянщині.

Особливості відродження в західноукраїнських землях. Унаслідок розпаду Польщі західноукраїнські землі (Галичина з 1772 р. , Буковина з 1775 р. ) опинилися у складі Австрії, називаючись королівством Галичини і Володимири, а Закарпаття - під Угорщиною. Австрія тоді переживала період «освяченого абсолютизму», реформуючи різні сфери внутрідержавного життя. Для українців настали дещо кращі часи, оскільки уряд намагався урівняти їх у правах з іншими народами держави, підтримував політику Папи Римського щодо закріплення українських церковних традицій.

У Галичині перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкінці другого десятиліття ХІХ ст. У Перемишлі було засноване товариство для поширення народної освіти, історії, української мови й усної творчості. Іван Могильницький створив першу в Галичині «Граматику» української мови. У науковому трактаті «Відомість о руськім язиці» (1829) він спростував погляди окремих польських учених, які не визнавали окремішності української мови, доводив, що початки її сягають часів Київської Русі.

На початку 30-х років ХІХ ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке й літературне угруповання «Руська трійця». Термін «Руська» тоді означав «українська». Засновники об'єднання Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький - були студентами Львівського університету, вихованцями греко-католицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови в усі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним накладом було надруковано підготовлений ними альманах фольклорних творів «Русалка Дністрова» - першу україномовну книгу, видану в західноукраїнських землях. Центральною в ній була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, відродження державності та політичної незалежності. Власті, вважаючи діяльність «Руської трійці» небезпечною, заборонили поширювати альманах, а його укладачів притягли до відповідальності. Незабаром це об'єднання розпалося. У 1843 р. Помер М. Шашкевич, найактивніший діяч «Руської трійці». У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич. Тривалий час обстоював ідеї «Руської трійці» Я. Головацький, який з 1848 по 1867 рік був професором української мови та літератури у Львівському університеті, а в 1849 р. - його ректором. Згодом він приєднався до москвофілів і в 1867 р. емігрував до Росії. Загалом діяльність «Руської трійці» засвідчила реальну спробу народу Західної України заявити про свою самобутність.

36. Український вплив на російську культуру в середині 18 - першій пол. 19 ст.

Особливий вклад у розвиток російської культури внесли українські письменники, архітектори i художники доби бароко. В ряді світських будівель, що зводилися у Росії, застосовувалися взірці і засоби українського барокового мистецтва і архітектури. У їх будівництві брали участь видатні українські митці у цій галузі (Федір Старченко та Іван Зарудний). Відкриття найстаріших літописів Київської i Галицько-Волинської Русі а також перші спроби створення підручників з історії Русі, спонукало російських драматургів до пошуків тематики і сюжетів в історії Київської Русі, яку ідеологи і політики царської імперії трактували як початок історії Росії

Найбільше українські впливи відчутні в російській літературі і культурі XIX століття, особливо в період сентименталізму i романтизму.

Серед східнослов'янських мовознавців та літературних критиків першої половини XIX століття ствердилось переконання, що українська література не взмозі вийти за травесційно-бурлескні канони, тому що в українській мові крім речей смішних і жартівливих нічого представити. Серед певних кіл російських істориків та політиків була сильною ідея панславізму, яка не тільки пропагувалася, але й активно реалізувалася. Це приводило до того, що частина письменників українського походження писала свої твори або виключно російською мовою, або російською і українською мовами. До цієї когорти належать:

· Микола Гнідич -- прихильник неокласицизму, поет і перекладач Ф. Шиллєра, В. Шекспіра, Ф. Вольтера, Гомера (знаменитий перекладач Іліади),

· Василь Капніст -- автор відомої суспільно-звичаєвої комедії «Ябеда»),

· Василь Наріжний -- вніс великий доробок у розвиток російського роману,

· Микола Гоголь -- найвидатніший геніальний представник «української школи» в російському письменництві,

· Володимир Короленко -- автор низки російськомовних творів на українську тематику.

Двомовних українсько-російських письменників репрезентують автори наступних творів: видавець україномовного часопису «Український вісник» Григорій Квітка-Основ'яненко, видатний письменник та історик Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Тарас Шевченко.

Фактом є те, що прогнози російських письменників відносно перспективи української мови і письменництва співпадали з позицією, яку займала в цьому питанні царська адміністрація. Остання придушувала будь-які прояви сепаратизму.

Царська влада переконавшись, що українофільство стає живим народним струмом видає сумновідомий (i єдиний у своєму роді за шкалою світових таємниць) Емський указ 1876 року, що забороняв друкування книжок українською мовою, ввіз їх з-за кордону, а також театральні вистави та музичні твори українською. Заборонено було також вживати терміни «Україна» й «українці». Дозволялося тільки «Малоросія» й «малороси». Як з'ясував Богдан Лепкий, безпосереднім приводом до цього указу була спроба видання «Святого письма» в перекладі українською. Як правильно вважала царська влада, це було вкрай небезпечно для імперії, бо вело до мовного, а потім і до політичного відокремлення України від Росії.

Вплив української природи, звичаїв, історії, мови

Українська тематика в творах російських письменників

Увагу російських письменників-сентименталістів XIX століття привертала насамперед пишність української природи -- доказом того є твори Петра Шалікова під назвами «Наша Украина -- другая Италия», «Путешествие в Малороссию», «Второе путешествие в Малороссию». Завдяки захоплюючим описам Дніпра, полтавських краєвидів, а також картинок з життя окремих урядовців, ці книги здобули широку популярність у Західній Європi й були надруковані в перекладах на цілий ряд іноземних мов.

Доба преромантизму в російській літературі була часом інтенсивних записів, опрацювання та видавництва науковцями фольклористичних джерел, а також художньої обробки письменниками усної української літератури, головним чином епіки, разом з козацькими думами i історичними піснями, билинами київського та галицько-волинського циклу, що приводило до висвітлення фактів, мотивів і тематики двох найважливіших епох в історії України: періоду Київської Русі i часів Козаччини. Преромантична зацікавленість славістів і письменників етнографією, фольклористикою та історією України, збагатила бібліографію україністики в кількох важливих позиціях, котрі для представників українського народного

відродження давали готовий матеріал до творення літературних творів сучасною українською мовою, натомість російськомовні письменники використовували цей матеріал найчастіше у цілях декоративних, збереження українського колориту у творах на «малоросійську» тематику.

Майже всі тогочасні російські літератори повсякденну мову українців вважали за діалект російської.

Протягом двох сторіч, від другої половини XVII століття до першої половини XX століття Україна, українська тематика постійно присутня в творах російськомовних письменників. Одночасно тривав процес відродження власне української літератури в нових мовних шатах -- завдяки Іванові Котляревському, цілій плеяді українських преромантиків на чолі з Руською трійцею (М. Шашкевич, Я. Головацький, I. Вагилевич та ін. ), Тарасом Шевченком, Кирило-Мефодієвським братством, українство стає для поодиноких російських письменників культурним партнером.

Українська тема присутня у творах відомих російських письменників, серед яких: Толстой Олексій Миколайович, Олександр Купрін, Іван Бунін, Ілля Еренбург.

Для більшості росіян, що діяли як на ниві літературній, громадській, так і на політичній, Україна й українці стають також політичною проблемою, яка викликає почуття непевності, чи навіть загрози. Засвідчував про те спосіб трактування письменниками, видавцями, критиками самої української мови, а також їхнє ставлення до новоствореної української літератури. Прикладом може позиція впливового і відомого літературного критика Вісаріона Бєлінського, який стверджував, що ані література, ані українська мова не мають жодних можливостей самодіяльного розвитку.

37. Кирило-Мефодіївське братство: програма і діяльність

Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М. Костомаровим, були полтавський учитель В. Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М. Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т. Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацій, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіанізму українського народу. М. Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т. Шевченка, займала радикальні позиції.

Розходилися члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М. Костомарова це були єдність і братерство слов'ян. Т. Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т. Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграла творчість основоположників новоукраїнськоі літератури 1. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича, Т. Шевченка. Зачинателем нової української літератури став І. Котляревський (1769-1838), автор «Енеїди».

Українська інтелігенція була виразником національної самосвідомості. Насамперед це Т. Шевченко, у творчості якого найяскравіше відобразилися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури і які стали найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини XIX ст Його «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1841) та Інші твори стали епохальним явищем.

Суперечливість і неоднозначність духовного і літературного життя в Україні тих років можна простежити й на творчості визначного письменника, мовознавця, історика, критика і публіциста П. Куліша (1819-1897), який прагнув активізувати українське культурно-національне відродження, що знайшло своє відображення як в наукових, так і в літературних творах, серед яких особливої уваги заслуговує двотомна збірка історичних і фольклорно-етнографічних творів матеріалів «Записки о Южной Руси» та соціально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року .

38. Адміністративно-політичний устрій, особливості соціально-економічного та культурного розвитку українських земель у складі Австрійської імперії у першій половоні 19 ст.

Характерною рисою розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці 18 - початку 19 ст. було чергування періодів реформ з періодами реакції. Тогочасне суспільне життя функціонувало в режимі: «вперед-стоп-назад». Реформи Марії-Терези та Йосифа другого були спробою модернізувати імперію, осучаснити та гармонізувати в дусі освіченого абсолютизму соціальні та національні відносини. Смерть цісаря-реформатора, події Великої Французької революції, егоїстичні бажання феодалів підштовхнули до дії консервативні кола імперії. Тривалий період реакції, що надовго запанував у Австрійській державі, для західноукраїнських земель характеризується поступовим відновленням феодалами втрачених позицій в аграрному секторі, посиленням експлуатації селян, гальмуванням промислового розвитку, перетворенням краю на колоніальну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Реакцією народу на ці процеси було посилення соціального та національного руху. Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-культурного об'єднання «Руська Трійця». Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького , робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.

Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848-1849 рр. , започаткувала новий етап модернізації імперії - було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію , створено парламент. Ці та інші модернізацій ні зрушення позитивно відбилися на житті західноукраїнських земель, активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурній сфері. Однак, незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила більшість революційних завоювань.

39. Харківський університет і його місце в історії української культури

Харківський національний університет -- один із найстаріших університетів Східної Європи. Заснований у листопаді 1804 року з ініціативи видатного просвітителя В. Н. Каразіна, згідно із грамотою Олександра І.

Урочисте відкриття університету відбулося 29 січня 1805 року. Університет вписав багато яскравих сторінок в історію українського національного відродження ХІХ-ХХ століть, дав потужний імпульс перетворенню Харкова на крупний науковий і культурний центр, освітянську столицю України, по праву займає вищі шаблі всеукраїнських рейтингів серед класичних університетів і добре відомий далеко за межами України.

Історія Харківського національного університету є невід'ємною частиною інтелектуальної, культурної та духовної історії України. З ним пов'язані імена таких усесвітньо відомих учених, науковців та просвітителів, як П. П. Гулак-Артемовський, О. М. Ляпунов, М. І. Костомаров, М. П. Барабашов, М. М. Бекетов, Д. І. Багалій, А. М. Краснов, М. В. Остроградський, В. А. Стеклов, О. О. Потебня, О. В. Погорєлов та багато-багато інших.

Харківський університет -- єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії -- біолог Ілля Мечников, економіст Семен Кузнець, фізик Лев Ландау.

Почесними членами та почесними докторами університету в різні часи було обрано визначних діячів науки та культури різних країн: І. В. Гете і О. Гумбольдта, Івана Франка і Лева Толстого, П. П. Семенова-Тян-Шанського та інших.

Серед почесних докторів університету -- перший президент України Михайло Грушевський.

З університетом пов'язане видання перших вітчизняних газет і часописів, створення перших наукових товариств.

За роки існування університет закінчили понад 130 тисяч осіб. Імена вихованців університету увічнені в географічних назвах, назвах космічних об'єктів, рослин і мінералів, законів і формул. Близько 60 випускників університету стали дійсними членами і член-кореспондентами Національної Академії наук України.

Становлення Харкова як крупного промислового, наукового, культурного центру відбулося завдяки діяльності університету. Багато вулиць міста названо на честь професорів, науковців, вихованців університету.

40. Українськи землі у складі Рос. імперії в др. пол. ХІХ ст. (Великі реформи) в 60-70 рр. та їх наслідки

Суть змін: скасування кріпацтва і перетворення внаслідок цього південного сходу України на промисловий регіон. + реформа судової, військової системи, земська реформа.

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу. Характерними рисами кризовості у цей час були: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів; стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві; глухе бродіння у народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного «селянського бунту»; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

Поразка Російської імперії в кримській війні, могутнє піднесення селянського руху (насамперед в Україні) змусили царський уряд замислитись над селянським питанням. (На західноукраїнських землях, що входили в той час до складу Австро-Угорщини, внаслідок революції 1848--1849 pp. кріпацтво було скасовано імперським законом. У Наддніпрянській Україні в цей час воно залишалось недоторканим. )

Новий російський цар Олександр II 30 березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ. Реформи торкнулися різних сфер суспільно-політичного життя (селянська - 1861 р. , земська, фінансова - 1864 р. , міська - 1870 р. , шкільна - 1860-1864 рр. , військова - 1864-1874 рр. , поліцейська ті ін. ).

Найважливішою була селянська реформа, яка скасувала кріпосне право в Російській імперії. Умови звільнення селян від кріпосної залежності були викладені в «Положенні 19 лютого», які складалися з Маніфесту від 19 лютого 1861 р. та окремих законодавчих актів. Найважливіше з них - «Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності» - містило загальні умови скасування кріпосного права й визначало правове становище селян, які оголошувалися «вільними сільськими обивателями» і наділялись особистими та майновими правами. Вони могли подавати позови і відповідати в суді, бути представниками сторін, мали право утворювати власні органи самоврядування: обирати волосні правління та волосні суди, сільських старост. Однак селяни були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу своїх наділів вони вважалися «селянами-власниками», а до того - «тимчасово зобов'язаними».

Принципові риси російської моделі селянської реформи схожі з австрійською: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів. Проте, внаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн. десятин, тобто понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їхньому користуванні. (Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщикам викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а за суттю він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу сплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступала держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позику на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку. )

Скасування кріпосного права стало своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень в інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку -- не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови, не проголосив конституції і не скликав парламенту. Отже, модернізація в Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.

І все ж царські реформи багато важили для України. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торговельній діяльності, сприяли розвиткові народного господарства.

Скасування кріпосного права і пов'язані з ним перетворення спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, а з іншого -- формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства.

Протягом 60--80 років XIX ст. в Україні завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва -- до широкомасштабного, від ручної праці -- до застосування парових двигунів та системи машин.

Економічний розвиток України під владою Російської імперії визначали насамперед галузі важкої промисловості -- вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький вугільний басейн -- головна вугільно-металургійна база України. Основним промисловим паливом стає кам'яне вугілля. Великі капіталістичні підприємства для підвищення продуктивності праці почали застосовувати досягнення науки і техніки.

Скасування кріпосного права, аграрне перенаселення, демографічний вибух зумовили появу значної кількості робочої сили. Для розгортання широкомасштабної машинної індустрії знайшлися і капітали. Основними джерелами фінансування стали урядові субсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Відкриття нових та більш ефективна розробка старих родовищ корисних копалин дали змогу в другій половині XIX ст. підвести під політику модернізації економіки потужну сировинну базу.

Висновок. Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що відбувалися у другій половині XIX ст. , суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства -- селянством та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнової диференціації, виникають нові класи -- пролетаріат і буржуазія. Робітничий клас України формувався як складова частина загально-російського пролетаріату. Порівняно із західноєвропейським робітничим класом він мав свої особливості: більш пізній час формування та виходу на політичну арену; надзвичайно високий ступінь концентрації на виробництві; надзвичайно важке економічне становище та політичне безправ'я; багатонаціональний склад; значний відсоток молоді у пролетарському середовищі. У своїй сукупності ці особливості визначили політичне обличчя та специфіку психологічного складу вітчизняного пролетаріату, стимулювали розвиток революційності та радикалізму в його поглядах та діях.

41. Тарас Шевченко: оцінка суспільно-політичного значення поета

Тарамс Григомрович Шевчемнко (відомий також як Кобзамр; народився 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) -- помер 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) -- український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч.

Член Кирило-Мефодіївського братства (?). Академік Імператорської академії мистецтв (1860). «Кобзар»!!!!!!

42. Український національний рух у Російській імперії в сер - другій пол. 19ст.: умови розвитку, програми, діячі

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної активності. Проте їхня непослідовність, обмеженість, незавершеність посилювали соціальне напруження.

Зауважимо, якщо на Заході першими утворилися буржуазні партії, а вже потім соціал-демократичні, то особливістю політичного життя Російської імперії було порушення цієї послідовності: тут спочатку організаційно оформився народницький рух, потім -- соціал-демократичний і, тільки починаючи з революційних подій 1905 p. , -- буржуазний.

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст. , що була передвісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду -- культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити з 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції -- В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив головним чином на національне визволення.

Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв'язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

43. Національний рух у західній Україні( друга пол. 19- поч. 20 ст)

Суспільно-політичний рух у західноукраїнських землях другої половини ХІХ ст. характеризувався надзвичайною активністю. Під впливом революції 1848 р. пожвавилася політична діяльність різних, часто протилежних за своїми переконаннями суспільних сил.

Західноукраїнське життя у другій половині ХІХ ст. мало певні, специфічні для цього краю особливості:

Ш Якщо селяни Східної України шукали кращої долі на сході Російської імперії, то західні українці швидко розорювались, продавали частину землі, бідніли, змушені були емігрувати до Бразилії, Канади, Сполучених Штатів Америки та інших країн Заходу.

Ш В містах відсоток українського населення був надзвичайно низький і складав 25-30% від їх загальної кількості. Решта міщан були євреї та поляки. Саме вони опанували керівництво економічними функціями міст, особливо їх комерційним життям. Ця специфіка не завжди кращим чином відбивалася на стосунках етносів.

Ш В кінці ХІХ ст. в Галичині нараховувалося близько 200 тис. робітників, які були тісно пов'язані з селом. Тому західноукраїнські землі за розвитком економіки лишалися позаду інших провінцій імперії.

Ш Австрійський уряд свідомо культивував в Галичині домінуюче становище поляків. По суті Галичина перетворилася на польську «державу в державі». Тут полонізувався чиновницький апарат, зміцніла польська інтелігенція, запанували польські школи.

У 60-ті роки ХІХ ст. внаслідок заборони української мови в Росії посилився наплив українського письменства у Галичину, що активізувало тут процеси національного самовизначення. Галицьке українство розкололося на москвофільство й народовство, що суперечили між собою.

Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д. Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Малиновський, поміщик А. Добрянський. Москвофільство було породжене складними умовами українського національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку воно мало відносно прогресивний характер. У ньому поєдналися опір насильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійський уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, аристократизм, що зневірився в можливостях власної нації і шукав опір в етнічно спорідненій державі. Головними засадами москвофілів були ідеї про етнічну тотожність росіян, українців і галицьких русинів, заперечення існування українців як нації, а звідси й права українського народу на державне життя, ствердження необхідності об'єднання всього слов'янського світу під патронатом російського самодержавства як нібито найкращого державного ладу для слов'янських народів.

У другій половині ХІХ ст. значно розвинулася періодика москвофілів. Вони мали свої організації й товариства: «Народный дом», «Ставропигийский інститут во Львове», «Галицко-русская матица», «Общество им. Крачковского». Вони користувалися щедрою фінансовою підтримкою російського самодержавного уряду. У 1881 р. відбувся судовий процес у Галичині, на якому представників москвофільства звинувачували в державній зраді, зносинах з царським урядом на шкоду Австро-Угорщині. Однак вони були виправдані.

Різкої протидії в народі москвофільству спочатку не було, оскільки воно грало на ідеалах соборності України, основна частина якої перебувала у складі Росії. З часом чітко проявилась спрямованість москвофільства на зросійщення Західної України, заперечення політичної та культурної самостійності українського народу, посилилося його негативне сприйняття в масах. Проти москвофільства активно боролися М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик. До кінця ХІХ ст. воно сприймалося всіма здоровими силами українства як чуже, вороже явище. Зокрема, І. Франко назвав його духовним збоченням, патологічним проявом людського духу.

На противагу рухові москвофілів на початку 60-х років ХІХ ст. серед української інтелігенції Галичини виникла течія, яку назвали «народовством».

Лідерами народовців були В. Барвінський, Ю. Романчук, В. Навроцький, О. Огоновський, А. Вахнянин та ін. Народовці сповідували принципи національного відродження, пропагували народну мову в літературі та школі. Ними засновано перший український професійний театр у Львові (1864), культурно-освітню організацію «Руська бесіда» (1861), «Просвіту» (1868). Велике значення для розвитку української мови й літератури мало створене в 1873 р. у Львові Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка. Це був своєрідний прообраз академії наук з історично-філософською, філологічною та математично-природничо-медичною секціями і підсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів, з дійсним і почесним членством. Тривалий час (з 1897 по 1913 рік) - посаду голови Товариства обіймав М. Грушевський.

У 70-ті роки у народознавстві виділилася радикальна течія (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та ін. ). У 1885 р. народовці заснували свою політичну організацію - Народну раду. У 90-ті роки на основі народовських організацій були створені чотири політичні партії: Русько-Українська радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Національно-демократична партія та Християнсько-суспільна партія (після 1896 р. ).

44. Перші укр. політ. партії на поч. 20ст.

Русько-Українська радикальна партія (РУРП). Русько-Українська радикальна партія - перша українська політична партія. РУРП утворена в 1890 р. у Львові. Засновниками і лідерами партії були Іван Франко (член партії до 1899 р. ), Михайло Павлик (до 1914 р. ), В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М. Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини із захистом національних прав українського народу. Під час гострих внутрішньопартійних дискусій між так званими «старими» (І. Франко, М. Павлик) і «молодими» членами партії (В. Будзиновський, В. Охримович, Є. Левицький та ін. ) вперше було висунуто й обґрунтовано постулат політичної самостійності України (книжка Ю. Бачинського «Україна ірредента» і друга програма РУРП). Після розколу РУРП у 1899 р. частина членів увійшла до складу новоорганізованих Української національно-демократичної партії (УНДП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП).

Діячі партії відіграли значну роль в організації селянських страйків у Галичині в 1902 р. , січового руху, посідали провідні посади в уряді ЗУНР. У 1919-1939 рр. під час польської окупації Галичини Українська радикальна партія (УРП; колишня РУРП) була однією з найвпливовіших партій так званого легального сектора. У 1926 р. УРП об'єдналася з волинською Українською соціально-революційною партією під назвою Українська радикально-соціалістична партія (УРСП). Чисельність партії досягала 20 тис. чол. Після Другої світової війни діяла в еміграції.

Українська національно-демократична партія. (УНДП; спочатку Українське національно-демократичне сторонництво) - провідна українська політична партія у Галичині на кінець ХІХ - початок ХХ ст. УНДП утворилася внаслідок злиття двох важливих політичних течій - національно-радикального крила Русько-української радикальної партії та народовців - членів Народної ради. Серед провідних діячів партії були: Ю. Романчук (голова), К. Левицький (секретар), О. Борковський, І. Белей, М. Грушевський, Є. Левицький, В. Нагірний, Є. Озаркевич, І. Франко. З 1907 р. партію очолював К. Левицький.

Нова політична структура поєднала в собі широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об'єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальною силою, що змогла протистояти польському націоналістичному натиску в Галичині.

Ідейно-політична платформа УНДП була поєднанням радикальної програми та програми народовців. Її творці, вдало використавши теоретичне надбання українських радикалів і багаторічний досвід народовців, створили програму центристської партії. Помірковане та лояльне ставлення українських націонал-демократів до існуючої влади позначилося на формуванні національно-політичного ідеалу. Постулат політичної незалежності України не був чітко визначений у програмі партії, і ідея незалежності розглядалася як дуже віддалена перспектива. Центральне місце у програмі партії займала автономістська ідея як найбільш реальна вимога тогочасної політики. Партія наголошувала на необхідності проведення глибокої політичної та економічної організації українського суспільства. Одночасно УНДП продовжувала активно впливати на культурно-освітнє життя Галичини. Вимоги реформи австрійської системи шкільництва й утворення українського університету протягом всього часу існування УНДП були найбільш актуальними напрямами її практичної діяльності.

У 1918 р. партія відіграла провідну роль у творенні Західноукраїнської Народної Республіки. У квітні 1919 р. змінила назву на Українську трудову партію.

Українська соціал-демократична партія (УСДП). Українська соціал-демократична партія - легальна реформістська соціалістична партія, що діяла в Східній Галичині та Буковині як одна з автономних секцій Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, згодом - як самостійна партія в західноукраїнських землях у складі Польщі. УСДП стояла на позиціях незалежності й соборності України. Спиралась на промислових і сільськогосподарських робітників. Значного впливу в суспільно-політичному житті регіону не мала. Створена у Львові 17 вересня 1899 р. «молодими» радикалами, які вийшли з РУРП. У роки Першої світової війни УСДП співпрацювала із Союзом визволення України, взяла участь у заснуванні й діяльності Головної Української Ради, пізніше - Загальної Української Ради, Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-1919 рр. Із січня 1919 р. перебувала в опозиції до уряду ЗУНР, підтримувала соціалістичний уряд Директорії УНР.

З 1920 р. УСДП перейшла на радянофільські позиції, висунувши у січні 1922 р. вимогу возз'єднання західноукраїнських земель з УСРР. У березні 1923 р. відповідно до рішень VI з'їзд УСДП остаточно перейшли на комуністичні позиції. Частина членів УСДП приєдналася до Комуністичної партії Західної України.

Процес поступової відбудови партії на соціал-демократичних засадах завершив з'їзд УСДП, що відбувся у грудні 1928 р. у Львові. УСДП брала участь у спробах консолідації національно-державницького табору, засудила політику «нормалізації», виступила проти диктатури фашизму і комунізму. Але у 1930-х рр. УСДП організаційно була дуже слабкою і помітної ролі у політичному житті не відігравала. Припинила діяльність на початку Другої світової війни.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д. Антоновича, П. Андріевського, М. Русова, Л. Маціевича, Б. Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М. Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами. З 1903 р. фактичним керівником РУП став М. Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.