Історія України

Суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва

Питання про форму землекористування має вирішувати саме українське селянство

Новим гаслом стає «Воля народам! Воля людині!».

На практиці зміна світогляду посилила ідеологічні засади боротьби Української повстанської армії, яка з 1942 р. вже протистояла збройним силам обох тоталітарних держав -- Німеччини та СРСР.

Тоді ж було створено т. зв. Антибольшовицький блок народів у якому прийняли участь представники майже всіх народів Європи, які постраждали від комунізму. Головою цього об'єднання став Ярослав Стецько.

Утвердження впливу СРСР в Центрально-Східній Європі після завершення Другої світової війни викликало занепокоєння урядів держав Заходу, а також національно-патріотичних сил в країнах так званої «народної демократії», зокрема в Польщі, Чехословаччині, Угорщині та Румунії. Ця обставина створювала сприятливі умови для згуртування внутрішніх та зовнішніх опозиційних щодо Радянського Союзу сил. Вирішення українського питання вимагало його розгляду в широкому контексті протистояння народів Центрально-Східної Європи утверджуваній тут тоталітарній системі.

Республіканська демократія. Республіканці (майже усі -- представники Української Партії Соціалістів-Федералістів) становили переважну часть Уряду Української Народної Республіки в екзилі. Уряд с 1926 року був підпорядкований Президентові УНР Андрієві Лівицькому. Партія Симона Петлюри, Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія, не входила до Уряду УНР в екзилі, але льояльно ставилася до нього.

З вересня 1939 р. республіканці, як ідейні противники фашизму, та колишні союзники ворога Німеччини -- Польщі, уступають позиції націоналістам та монархістам в середовищі української еміграції, найбільша чисельність якої знаходилась в окупованій Польщі.

Серед політичних цілей республіканців -- боротьба проти будь-якої держави, яка зазіхає на повну самостийність України. Але при цьому вони теж пішли на контакти та деяку співпрацю з німцями на початку окупації України.

Гетьманський національний монархізм. Гетьманський рух складався з політичних прихильників гетьмана Української Держави 1918 року Павла Скоропадського. Теча ґрунтувалася на монархічній теорії В. Липинського.

Гетманці вважали, що за народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, українському народу притаманна їдея монархічного керування, при якої громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної і стабільної влади. Сучасною мовою, ідеологічно гетманьский рух відстоював авторитаризм як засіб створення та збереження української держави в умовах, коли політичні партії позбавлені відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку.

Спираючись на давні німецьки з'язки, гетманці впродовж всіх 1920-50-х років (особливо у першої половині 1940-х) намагались знайти порузуміння з іншими національними силами щодо єдиного керування визвольним рухом. Ці проби залишились без успіху. Активної збройної боротьби прибічники гетьмана не вели.

Хронологія. 1920 -- створення Української військової організації (УВО) з інтернованих частин Армії Української Народної Республіки (Січові Стрільці) та Українська Галицька Армія.

Очолив організацію Євген Коновалець, уродженець Західної України, командир найбільш боєздатної частини Армії УНР -- Січових Стрільців (спочатку складалась з полонених українців австро-угорської армії, потім стала переважно наддніпрянською), прибічник Симона Петлюри.

УВО проводить таємі терористичні операції, спрямовані против польскої та більшовистської влади.

1926-1929 -- створення Організації Українських Націоналістів (ОУН) як підрозділу для молодих кадрів УВО. Очолив организацію знов Євген Коновалець.

1938-1939 -- створення Карпатської Січі, парамілітарної організації на Закарпатті. Переважну частку складали вояки ОУН та галицькі українці. Після проголошення самостійності Карпатської України 15. 03. 1939 року стала її національною армією і чинила збройний опір угорській армії.

1940 -- після вбивства у 1938 р. Євгена Коновальця радянським агентом Павлом Судоплатовим в ОУН стався розкол. Було створено ОУН (б) -- бандерівці чи революціонери (голова -- Степан Бандера) -- і ОУН (м) -- мельниківці (голова -- Андрій Мельник). Вони діють як окремі сили, що переслідують спільну політичну мету -- утворення незалежної України. Головною розбіжністю було ставлення до питання співпраці з фашистською Німеччиною: ОУН (б) згодна на це лише за умов негайного проголошення незалежної України у випадку війни з СРСР.

Травень 1941 -- створення ОУН (б) та ОУН (м) бойових батайльонів (Роланд і Нахтіґаль відповідно) у складі вермахту, які з німецькими війсками входять у Галичину з початком війни Німеччини з СРСР. На задумку керівників, ці підпрозділи мають становити ядро майбутньої української регулярної армії.

Червень 1941 -- створення у Поліссі Української Повстанської Армії під проводом Тараса Бульби-Боровця (Поліська Січ) від імені Уряду Української Народної Республіки в екзилі. Діяла до листопада 1941 року, коли була саморозпущена через незгоду підпорядкуватись німецькому командуванню.

З лютого 1942 року повстанські загони на чолі з Боровцем продовжили свою діяльність по роспоряжденню Андрія Лівицького.

В липні 1943 загони було перейменовано на Українську Народно-Революційну Армію, після чого вони були роззброєни частинами Української Повстанської Армії та влилась до її лав.

30 червня 1941 -- у Львові ОУН (б) було самочинно проголошено Акт відновлення Української Держави, яким була поновлена українська держава та створено український національний уряд (Українське державне правління) на чолі з Ярославом Стецько.

Цей акт було благословлено митрополитом УГКЦ Андреєм Щептицьким.

Як вказувалось у Акті, «відновлена українська держава буде тісно співдіяти з націонал -- соціалістичною великою Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська національна революційна армія, що буде творитися на українській землі, боротиметься дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації…»

Доволі союзницьке ставлення ОУН (б) до Німеччини однак було вороже сприйнято: 4. 07. 1941 Акт було заборонено німцями, а Степан Бандера и Ярослав Стецько були заарештовани та депортовані до Німеччини, де їх тримали до 1944 р. у концентраційному таборі Заксенгаузен після відмови відізвати Акт.

У 1941--1943 рр. у Бабиному Ярі було розстріляно 621 члена ОУН і серед них відому українську поетесу Олену Телігу разом з чоловіком. У Степана Бандери в концентраційному таборі загинув брат.

Відтеперь відносини участників визвольного руху та Німеччини докорінно зміюються, перетворюючись на взаємну збройну боротьбу, хоча наприкінці войни німці зроблять поступлення щодо репресованих лідерів руху, керуючись своїми цілями боротьби с СРСР.

Грудень 1942 -- легіон Дружини Українських Націоналістів (ДУН), в який було раніше з'єднано батальйони Роланд і Нахтіґаль, відмовився від служби німцям. Вояків було звільнено, а старшин заарештовано (звільнено в кінці квітня 1943). Майже все керівництво і старшини ДУН пізніше зайняли командні посади в УПА і в Першій українській дивізії зброї СС «Галичина».

1942-1943 -- створення ОУН (б) Української повстанської армії яка боролась проти всіх ворожих Україні сил (Правобережна Україна). З 1943 по 1950 рр. її очолює Роман Шухевич.

Серпень 1943 -- III надзвичайний Збір ОУН ухвалює нову політичну платформу, яка передбачає демократизацію та політичний плюралізм у майбутній незалежній Україні.

1944-1953 -- активна збройна боротьба УПА проти радянської влади. Підпілля ОУН (б) діяло також на Кубані та Далекому Сході (Манчжурія, Зелений Клин), де за даними перепису 1926 г. близько половини населення та більшість по відношенню до інших національностей становили українці.

Квітень 1945 -- видача англійськими військами Радянському Союзу 50000 -- 70000 козаків Козачого Стану (козачі підрозділи у складі вермахту) у Лієнці, Австрія, серед яких -- багато участників українського кубанського руху, зокрема отаман Андрій Шкуро (див. Видача козаків у Лієнці)

Масштаби руху

За різними даними, чисельність УПА як потужної військової организації складала від 20 до 40 тис. чоловік. За весь час супротиву через її лави пройшло від 150 до 400 тис. чоловік.

Враховуючи діяльність інших организацій визвольного руху -- ОУН (б), ОУН (м), кубанські козаки, Поліська Січ, Українська Народно-Революційна Армія -- загальна чисельність активних участників сягала півмільйона чоловік.

Визвольним рухом була охоплена майже уся Правобережна Україна та прикордоння, його осередки діяли на всій етнічній українській території.

65. Україна на передодні та на початку 2-ї світової війни (1939-1941)

Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» - серйозним козирем у дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому - це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни - творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р. , домагалася повернення Закарпатської України, Драматизм полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано німецько-радянський пакт про ненапад, а також додатковий таємний протокол Ріббентропа - Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. Ним зокрема передбачалися поділ Польщі, згода СРСР ввести свої війська до лінії Нарва - Вісла - Сан.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. Швидко просуваючись вглиб польської території, гітлерівці 10 вересня підійшли до Бреста й Львова. 17 вересня Червона армія вступила в Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня уряд і головне командування Польщі виїхали за межі країни, наказавши своїм військам не чинити опору Червоній Армії. 22 вересня радянські частини увійшли до Львова.

27 вересня капітулювала Варшава, а наступного дня Ріббентроп підписав у Москві договір про дружбу і протокол, що визначив новий кордон між Німеччиною та СРСР. Зокрема, Волинь і Галичина приєднались до УРСР, яка перебувала у складі СРСР. Тут було створено 6 областей:

Львівська, Станіславська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Дрогобицька. Деякі українські землі - Холмщина, Підляшшя, Лемківщина - були включені німцями до так званого Польського генерал-губернаторства (центр м. Краків), яке вважалося частиною «третього рейху».

У червні 1940 р. уряд СРСР примусив румунські власті повернути загарбані ними 1918 р. Бессарабію та Північну Буковину. Основна частина Бессарабії об'єднувалася з Молдавською АРСР, яка була перетворена на союзну республіку, і виведена зі складу УРСР. При цьому до Молдавської РСР потрапили деякі історичні українські землі. На українських землях Подністров'я у Північній Буковині та Південній Бессарабії були утворені відповідно Чернівецька та Ізмаїльська області УРСР Так більшість західних і південних українських земель возз'єднались воєдино 1939 р.

Трудящі земель, які повернулись до України, в основному приязно зустріли частини Червоної Армії, сподівалися на здійснення своїх споконвічних прагнень до возз'єднання народу в єдиній українській державі, до вільного розвитку. 26-28 жовтня 1939 р. у Львові працювали обрані населенням Західної України Народні Збори, які проголосили встановлення радянської влади і прийняли декларацію про входження в СРСР та возз'єднання Західної України з УРСР, 1-2 листопада Верховна Рада СРСР, а 15 листопада Верховна Рада УРСР прийняли закони про возз'єднання Західної України з УРСР і включення її до СРСР.

У новостворених областях розпочалися значні політичні и соціально-економічні зміни. Було націоналізовано 2000 промислових підприємств, експропрійовано землі польських поміщиків і колоністів, було введено безкоштовне медичне обслуговування і значно розширено його мережу, зокрема на селі, надано житло в містах біднякам, які мешкали у підвалах, здійснено українізацію освіти, значно збільшено кількість українських шкіл (1940р. їх діяло 6000).

Проте водночас радянська влада принесла з собою сталінський тоталітарний режим. Розпочався демонтаж українських суспільно-економічних і культурних інфраструктур. Було заборонено політичні партії, крім КП(б)У, репресовано їхніх лідерів. Припинили свою діяльність громадські, культурні, наукові, торговельні, промислові об'єднання та установи, зокрема «Просвіта», розпущено українську кооперацію.

Навесні 1940 р. режим розпочав насильницьку колективізацію, розгорнув великомасштабні репресії. Хапали всіх - як українців, так і поляків. Тисячі людей без попередження, суду чи бодай формального звинувачення заарештовували, заганяли у вагони й вивозили до Сибіру чи Казахстану. Чимало депортованих гинули цілими сім'ями. За даними науковців радянська влада депортувала близько 1200 тис. чоловік. Негативного розголосу набув процес над 59 членами ОУН (переважно шкопярами і студентами) у Львові в січні 1941 р. , з яких 42 чол. в тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, інших -до 10-річного ув'язнення. Незмивною чорною плямою режиму став розстріл органами НКВС понад 22 тис. польських офіцерів під Катинню, Харковом та в інших місцях.

66. Окупаційний режим в Україні 1941-1944 рр. Рух Опору: партизани, підпілля, Українська повстанська армія

Коротко:

Більшість населення Укр. поставилася до окупантів з ворожістю, але жителі західних областей, які відчули на собі страхіття радянізації, вітали німців як визволителів. Генеральний план Ост було розроблено у 1940, план передбачав германізацію території Укр. і інших країн, йшлося про ліквідацію істотної частини населення і онімечування тих, хто підходив за расовими стандартами. Окупанти застосовували різні форми адміністративної організації загарбаних територій. Після захоплення Києва нацисти здійснили операцію зі знищення євреїв в урочищі Бабин Яр. В Укр. було організовано понад 230 таборів сметрі у яких загинула велика кількість військовополонених. Коли ситуація на фронтах погіршилася окупанти стали вивозити все, що можна було вивезти. На території Укр. широко розвинувся партизанський рух. У червні 1942 зявилося централізоване керівництво у вигляді Українського штабу партизанського руху(очолив Строкач), завданням було створення організаційних структур, у яких міг би розвиватися партизанський рух. Людей, які бажали стати партизанами завжди вистачало, особливо після того як окупанти стали полювати на молодь, щоб виконати завдання на поставку остарбайтерів. Розгортала боротьбу і орг. укр. націоналістів, яка взяла курс на створення УПА(призначалася для боротьби з нацистами, польськими і радянськими партизанами) поступово виникла партизанська армія з розвинутою системою управління, розвідки, підготовки кадрів. Німці визнавали, що вони майже не контролюють ситуацію в сільській місцевості, де населення підтримувало УПА.

Деталі: 22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим і найважливішим об'єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану «Ост». Згідно з ним передбачалося знищити та депортувати в Сибір 31 млн населення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн німців.

На окупованих українських землях упроваджувались заходи для ліквідації будь-яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Берлін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режимом. Львівська, Станіславська, Тернопільська та Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», який було приєднано до Краківського генерального губернаторства. У перспективі Галичина повинна була стати територією рейху. Утворено 20. 08. 1941 р. рейхскомісаріат «Україна» у складі 12 областей (Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська та Запорізька області).

Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.

Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. Там була утворена окрема адміністративна одиниця - «Підкарпатська територія», якою керував угорський регент. На землях південної України між Дністром і Південним Бугом із центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку разом із Північними Буковиною та Бессарабією передано Румунії.

Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через спеціально створене міністерство А. Розенберга і численний адміністративний апарат із чіткою структурою. Рейхскомісаріати ділилися на генеральні комісаріати, а ті, у свою чергу, - на генеральні округи, відтак на округи, яким підпорядковувались райони, повіти. Усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які опиралися на відділення поліції безпеки (Сіпо) і гестапо (СД).

Керівні посади в усіх ланках, як правило, посідали німці. Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону - міських та волосних управах, староствах. Із них формувалась «допоміжна українська поліція», яка займалася громадським порядком.

Будь-яка політична діяльність українцям була суворо заборонена. Тільки в генеральному губернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) у Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем. Комітет був єдиною українською суспільно-громадською установою, яку визнала німецька влада. Діяльність УЦК поширювалася на всі сфери українського життя, окрім політичного. Найголовнішим його завданням була громадська опіка в широкому значенні слова (допомога дітям, хворим, інвалідам, біженцям, боротьба з голодом тощо), а також просвітницька робота. За підтримки УЦК на Лемківщині, Холмщині, інших українських етнічних землях, що опинилися у складі генеральної губернії, відкривались українські школи, освітні товариства, кооперативи, церкви. Подібні структури, створені у Львові та Києві, були невдовзі ліквідовані.

Згідно із планами Гітлера, економіка окупованих територій ставилася на службу рейху. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими промисловими магнатами.

Окупанти нещадно грабували села, перетворивши колгоспи і радгоспи в «общинні господарства» і запровадивши в них кріпацький режим. Берлін намагався негайно перетворити українські землі на німецьку колонію, надійний продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені до рангу державної політики. Жодних законів на захист населення окупованої України не існувало.

Керівник рейхс комісаріату «Україна» Еріх Кох заявив своїм підлеглим у вересні 1941 року: «Наше завдання полягає в тому, щоб вилучити з України все, до чого дійдуть наші руки, і в цьому ми не звертатимемо жодної уваги на почуття українців чи на права власності. Від вас я чекаю якнайсуворішого ставлення до місцевого населення».

Той же Е. Кох у 1942 р. про політичне становище в Україні висловився однозначно: «Наше завдання полягає в тому, щоб примусити українців працювати для Німеччини, а не в тому, щоб українці почувалися щасливими».

На початку 1942 р. Берлін дав вказівки розгорнути вербування та вивіз українців до Німеччини, де їх використовували на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Із семи мільйонів іноземних робітників у Німеччині третину становили українці, так звані «остарбайтери». Щоб придушити опір, німці вдалися до тактики масового терору. У ході каральних заходів було знищено 215 сіл. А всього в Україні, вбито й закатовано 5, 5 млн ци вільного населення і 2, 5 млн військовополонених. 150 концентраційних таборів, розташованих в Україні були перетворені на «фабрики смерті».

Спираючись на хибну людиноненависницьку расову теорію, нацисти здійснювали політику «голокосту» - поголовного винищення єврейського населення, яке залишилось на окупованих територіях. У 50-ти містах і містечках України були створені «ґето» - ізольовані частини міста, куди поселялись лише євреї. Окрім того, єврейське населення було ув'язнено у 180 концтаборах.

Ізолювавши євреїв, німецькі фашисти розпочали їх масове винищення. Спеціальні каральні загони ліквідували близько 850 тисяч євреїв, у т. ч. старих, жінок, дітей. Символом голокосту в Україні стала околиця Києва - Бабин Яр, де відбувалися масові розстріли євреїв.

Тисячі українців, ризикуючи своїм життям і життям своїх рідних, переховували протягом усієї окупації єврейських дітей і цілі єврейські сім'ї. Десятки єврейських сімей урятував від знищення митрополит Андрей Шептицький.

Діяльність підпілля і партизанський рух. Створення УПА. У роки війни в Україні одночасно діяли підпільний і партизанський рухи, організовані радянським урядом, а також підпільний рух опору, створений та спрямований ОУН на боротьбу з окупаційними силами за здобуття незалежності України. Радянське підпілля і партизанський рух почали створюватися відповідно до директиви ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 р. , постанови ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 р. , постанови ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ». 30 травня 1942 р. Державним комітетом оборони країни був створений центральний штаб партизанського руху, а у липні 1942 р. - штаб партизанського руху в Україні, яким керував Т. Строкач.

Найпомітніший слід в історії партизанської боротьби залишив путивльський загін, який згодом виріс у з'єднання під командуванням С. Ковпака. З'єднання пройшло рейдами по Україні 15. 4 тис. км, громило на своєму шляху гарнізони, військові частини, залізничні мости і автошляхи. У Чернігівській області діяло з'єднання на чолі з О. Федоровим, в Поліссі й Правобережжі - з'єднання О. Сабурова. За рішенням Українського штабу партизанського руху на території Сумської та Брянської областей з декількох загонів було створено з'єднання під командуванням М. Наумова. У Західній Україні діяли також диверсійно-розвідувальні загони Д. Медведєва, Ю. Себесяка та інші. Тільки влітку й восени 1943 р. партизани України знищили більше 20 тис. окупантів, розгромили 35 німецьких гарнізонів, підірвали 158 ешелонів з військовим вантажем.

З нападом фашистської Німеччини на СРСР близький до петлюрівського уряду УНР (перебував у Варшаві) Тарас Бульба-Боровець сформував нерегулярну військову частину під назвою «Поліська Січ» з метою очищення цього регіону від залишків Червоної армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, але Т. Бульба-Боровець відвів своїх бійців до лісів Полісся і Волині. У 1942 р. члени ОУН-Б і ОУН-М створили свої невеликі підрозділи на Волині. Того ж року ОУН-Б вирішила сформувати велику регулярну українську армію. До неї увійшли підрозділи Боровця (Тараса Бульби), загони ОУН-Б і ОУН-М, частина поліції. Навесні 1943 р. ОУН-Б переформувала свої військові частини під єдиним керівництвом, прийнявши назву УПА (Українська повстанська армія). Очолив УПА з серпня 1943 р. український офіцер, керівник розформованого загону «Нахтігаль» Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

У середині 1943 р. загони УПА роззброїли та нейтралізували групи «Поліської Січі» та частини (ОУН-М). Залишки загонів «Поліської Січі» були перейменовані в Українську народну революційну армію (УНРА) і продовжували боротися проти червоних партизан й німців до кінця 1943 р. , коли Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий в концентраційний табір Заксен-гаузен. Наприкінці 1943 р. УПА стала єдиною військовою організацією, яка боролася проти німців і більшовицьких партизанів. Загони УПА під назвою Українського народного самозахисту, сформовані у Волині й Галичині, в серпні 1943 р. розбили з'єднання Ковпака під Делятином під час Карпатського рейду.

УПА виросла у велику армію. Вона дислокувалася на Поліссі, Волині й Галичині. У 1943-1944 рр. її чисельність становила приблизно 40 тис. вояків. У липні (11-15 липня) 1944 р. з ініціативи ОУН-Б, неподалік від Самбора (Галичина), таємно зібралися делегати різних довоєнних політичних організацій Західної України (крім ОУН-М) і створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). У прийнятих резолюціях містився заклик до більшої терпимості до ідеологій, відмінних від ідеології інтегрального націоналізму. УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднуватися проти Москви.

УПА не тільки виступала проти нацистів і більшовиків, але й проти польської Армії Крайової (АК), яка прагнула контролювати Волинь, Полісся, Холмщину. ОУН вважала за необхідне виселити поляків з територій, де компактно проживала більшість українців. Суперечності були дуже гострі. Сталося так, що замість боротьби з окупаційними нацистськими військами відбувалося взаємознищення людей української та польської національностей.

67. Підсумки та наслідки Другої світової війни для України

Після закінчення Другої світової війни переважна більшість українських земель опинилася у складі однієї держави - УРСР. Україна вперше офіційно увійшла в світове співтовариство, що було засвідчено рішенням міжнародних конференцій держав антигітлерівської коаліції в Ялті й Потсдамі, її участь в заснуванні ООН та іншими міжнародними акціями.

Історія Другої світової війни є надзвичайно складним, багатоплановим об'єктом. У радянські часи партійний ідеологічний апарат виробив пріоритетні напрями вивчення і висвітлення подій воєнної доби і заздалегідь розставив вигідні тільки йому наголоси. Скажімо, бойові дії регулярних збройних сил, партизанів та підпільників, зусилля радянського тилу, масовий героїзм, злочини окупантів піднімалися на щит, а інші, зокрема втрати Червоної армії, помилки та невдачі військово-політичної верхівки, недоліки організації радянського руху опору, ставлення тоталітарного сталінського режиму до власного народу, репресивно-каральна система, проблема колаборації, міжнаціональні стосунки у той період були майже заборонені. У виключно в негативному ключі висвітлювалась історія ОУН та УПА.

Тому й виходило, як писав у 1999 р. М. В. Коваль у своїй монографії «Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах», що в лакованій офіційній версії історії найбільшої з усіх війн не знаходилося гідного місця для негативного показу ні безмірної народної трагедії, ні вирішальної ролі народу в урятуванні Батьківщини.

Одним із найважливіших підсумків війни, що торкається України, стало завершення возз'єднання українських земель у єдиній державі. Певні підсумки можна зробити і щодо колабораціонізму як міжнародного явища, яке не обійшло і Радянський Союз. За підрахунками, в німецьких збройних силах служило до 1 млн. радянських людей, в основному з військовополонених, та до 300 тис. служили в поліцейських формуваннях. Теза офіційної пропаганди, про «велику дружбу народів» поєднувалася з масовими депортаціями багатьох народів Північного Кавказу і Криму, німців Поволжя та народу України.

Перемога над нацистською Німеччиною, незважаючи на величезні людські жертви та матеріальні збитки, породила в українському народі сподівання на майбутнє поліпшення життя. З відновленням радянської влади закінчився період невизначеності для населення, яке під час війни перебувало на окупованій території. Встановлення на місцях командно-адміністративної системи поклало край сподіванням на краще життя. Очікування українців на соціально-політичні зміни, демократизацію суспільного життя, ліквідацію колгоспної системи, «пом'якшення» ідеологічного режиму не оправдилися. Більше того, багатьох людей було піддано утискам беріївських каральних органів, під підозрою знаходилися майже всі, хто перебував на окупованій території (обмеження стосувалися щодо прийому на роботу, зарахування у вищі навчальні заклади, просування по службі тощо). Жорстокі репресії, табори Гулагу очікували значну частину військовополонених.

З січня 1944 р. з Західної України була розпочата депортація осіб, підозрюваних у зв'язках з організаціями націоналістів: декількома етапами - 100300 членів ОУН-УПА. Загалом цей період став відчутним для західноукраїнських земель, які, об'єднавшись нарешті зі своїми братами на Сході, опинилися водночас відгородженими від звичайної для них європейської політичної та культурної традицій.

У зв'язку з підготовкою до 60-річчя визволення України від гітлерівських загарбників та 60-річчя Перемоги над нацизмом з'явився цикл публікацій, присвячений методологічним аспектам дослідження Другої світової війни, проблемам термінології, а також історичної пам'яті про події воєнної доби.

Зокрема Васильєв В. Ю. в статті «Україна в політиці керівництва СРСР напередодні Другої світової війни» аналізує теоретичні проблеми усвідомлення керівництвом СРСР політики як суспільного феномену, ставлення лідерів компартії до України, особливості політичного курсу в умовах загрози Другої світової війни. Автор підкреслює, що загалом з початку сталінської революції «згори» (1929 р. ) до нападу німецьких військ (22 червня 1941 р. ) органами держбезпеки в Україні було арештовано 739910 чол. Тому з початком Другої світової війни лідери комуністичної партії СРСР несподівано для себе зіткнулися з широким спектром настроїв в українському суспільстві, починаючи від радянського патріотизму і закінчуючи соціальною апатією та відвертим антикомунізмом. Республіканські управлінські структури виявилися неготовими до інтеграції до західноукраїнського суспільства в УРСР, а потім і до ефективної організації відсічі німецьким загарбникам. Політика керівництва СРСР в Україні, спроба «радянізувати» українське суспільство за допомогою соціальної інженерії призвели до протилежних наслідків.

Тому канадський історик Р. Сербин у статті «Велика Вітчизняна війна: совєтський міф в українських шатах» небезпідставно стверджує, що кожен режим чи кожне суспільство творять міфи собі на користь і витримують їх, поки вони їм служать. З такою метою був створено «совєтський» міф «Великої Вітчизняної війни». Він замінив «Велику Жовтневу революцію» як головний консолідуючий міф «совєтської» держави та об'єднуючий культ «совєтського» народу, і в цьому він був надзвичайно успішний. Водночас канадський історик наголошує, що хоча міф «Великої Вітчизняної війни» сьогодні тішиться заступництвом української влади і широкою популярністю в українському суспільстві, його корисність для будівництва незалежної української держави не доведена. Міф залишає нез'ясованими такі питання, як державний статус України під час Другої світової війни, її тодішнє ставлення до Союзу та інших держав, а «прославляючи війну», «визволення» й «перемогу», він «відволікає» увагу від головного значення війни для України - великої людської трагедії.

У 1997 р. при урядовій комісії України з вивчення діяльності ОУН і УПА була створена робоча група з істориків (керівник професор Станіслав Кульчицький). За 1997-2004 рр. ця робоча група опублікувала 28 видань, присвячених «білим плямам» історії ОУН-УПА. При цьому увага була приділена трьом війнам, які вела УПА з моменту її створення в 1943 р. : проти радянських партизан (а після 1945 р. - проти радянсько-комуністичної адміністрації), проти німецької окупаційної влади й проти польської Армії Крайової. Публікації робочої групи розвінчують безліч міфів, які існують у проблемі ОУН-УПА (виконання ними функції фашистських наймитів, звірячі масові розправи над мирним населенням і тощо).

Група підкреслила, що зараз, за підсумками проведеної колосальної роботи, вона не тільки може, а й зобов'язана говорити про Другу світову війну. Група підтримала відкритий лист до вищого керівництва держави від 6 квітня 2005 р. , в якому йде мова про давно назрілу необхідність виробити сучасну, прогресивну концепцію історії Другої світової і Великої Вітчизняної воєн і ролі в них українського народу, оскільки проблема УПА і ОУН - це тільки один, нехай і виключно важливий, аспект питання. Мета відкритого листа - донести до громадськості правду: суспільство не може йти вперед, якщо його свідомість повернута по суті, назад. Група підкреслила, що вона чекає, перш за все, реакції перших осіб країни.

Питання про визнання ОУН-УПА воюючою стороною і про національне питання - примиренні ветеранів Великої Вітчизняної війни і ветеранів УПА, яке ще не вирішено, хоча вже давно назріло.

Отже визволення України й втрати українського народу в роки війни - це маловивчена проблема. І коли йдеться про визволення українських земель від нацизму, перемогу у Великій Вітчизняній війні, треба пам'ятати, що далеко не все зроблено по встановленню справжньої ціни перемоги.

Український народ в роки Другої світової війни виявив неабиякі потуги в боротьбі з фашизмом, у намаганні вибороти свою державність. Розчленованість українських земель між різними державами, участь українців у їх збройних формуваннях, вимушеність воювати один проти одного ще раз переконала національні політичні сили у необхідності боротьби за створення незалежної Української держави

68. Україна в повоєнний період (1946-1953рр. )

Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були спалені дощенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму - 286 млрд крб.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Особливо значні труднощі переживало сільське господарство. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками.

Ситуація в 1946- 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів'я худоби. Незважаючи на це, обов'язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1, 7 млн тонн зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від голоду. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду 1946-1947 рр. , однак Москва відмовилася від неї, а також від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»). Отже, радянський народ був покинутий напризволяще власною владою.

Такими були умови відбудови зруйнованого народного господарства: командно-адміністративні методи, державна, соціалістична власність, панування колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві, практично повна відсутність економічної зацікавленості працівника в розвитку виробництва, тотальний ідеологічний контроль. Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виробництва промисловості перевищив рівень 1940 р. на 15%. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялося продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Валова продукція сільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури.

Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус, «розкуркулення», депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис; так званих співучасників і посібників угруповань ОУН - УПА.

Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла». Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р. Саме тоді, 8 вересня, було підписано угоду між Польським Комітетом національного визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення. У такий спосіб польський прокомуністичний уряд намагався розв'язати проблему національних меншин у своїй країні. Малося на увазі, зокрема, «добровільне» переселення українців Закерзоння (назва походить від «лінії Керзона», за якою знаходилися землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя) до радянської України. На 1 січня 1945 р. виїхало лише до 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ, «москвофіли», а також ті, хто вимушений був жити у знищених війною селах. Що ж стосується більшості українців Закерзоння, то вони не мали такого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» українців виїхати з Польщі. В хід пішло все - від пропаганди й загроз до підпалів, грабунку та вбивств.

На початок серпня 1946 р. , коли було офіційно оголошено про закінчення «добровільної репатріації», на територію УРСР було переселено понад 480 тис. осіб. Активну участь у спротиві насильницькій депортації брали формування Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах практично не вщухали і в повоєнні роки.

29 березня 1947 р. польська комуністична влада приймає рішення про виселення всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі (Люблінське, Ряшівське та Краківське воєводства). 28 квітня 1947 р. о 4-й годині ночі розпочалася горезвісна операція «Вісла». її здійснювали 6 польських дивізій, об'єднаних в оперативну групу, війська держбезпеки. В результаті їхніх дій було депортовано 140 575 українців, вбито 655, взято в полон 1466 вояків ОУН-УПА. 2274 українців було заарештовано, 3873 особи ув'язнено в концтаборі. В 1947 р. до смертної кари було засуджено 372 українці (всього в 1944- 1956 рр. - 573). Що ж до насильницьки виселених у квітні- серпні 1947 р. до Польщі українців, то вони були спеціально розпорошені в північних та західних польських землях.

Ця акція не лише підірвала базу ОУН - УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців, котрі залишилися в Польщі. Негативними були й міжнародні наслідки операції. Протягом довгих повоєнних десятиліть вона значно заважала розвиткові українсько-польських відносин. Польська комуністична влада відмовлялася засудити цей акт геноциду проти українського народу. Рішення про це взяла на себе лише нова влада Польщі.

5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом: помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, з боротьби за «трон». Група партійних керівників на чолі з М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади. Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже ЗО років, чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з'їзду компартії, де М. Хрущов частково викрив злодійства Сталіна.

Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Протягом 10 років (1955-1965 рр. ) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів - в 11 разів, екскаваторів - у 17 разів тощо. Але, на жаль, усе це робилося значною мірою за старими рецептами, переважно екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадою було те, що, як і раніше, продукція народного господарства знаходила попит головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах «соціалістичного табору» та деяких слабкорозвинених країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.

В цей час Україна виступала одним з основних виробників сільськогосподарської продукції. Проте село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники - безправними. Все це вимагало термінових змін у сільському господарстві. Однак цього практично не сталося. Увага спрямовувалася не на підвищення продуктивності праці та врожайності, а на нарощування кількісних факторів, розширення територій під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу сільськогосподарської продукції. Це «окрилило» партійне керівництво, і на семирічку (1959-1965 рр. ) були заплановані необгрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи ведення сільського господарства дедалі більше виявляли свою неспроможність та безперспективність.

Неоднозначні події відбувалися в суспільно-політичному житті. У 1954 р. була проведена велика пропагандистська кампанія з нагоди 300-річчя «возз'єднання» України з Росією, яка по суті перекреслювала всю історію України, роблячи її частиною історії Росії. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. При цьому було взяте до уваги таке. По-перше, те, що РРФСР не мала спільного кордону з Кримською областю; по-друге, економічна близькість господарських зв'язків УРСР та Криму; по-третє, нагальна потреба у зрошуванні сільськогосподарських угідь цієї області передбачала єдине управління господарством півострова. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.

Рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. з цього питання повністю відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним, географічним та культурним факторам, які об'єднували Україну та Крим протягом довгого часу. І уряд незалежної України виходив і виходить із того, що немає ні юридичних, ні політичних, ні етнічних, ні будь-яких інших причин для ревізії цього рішення. Крим є невід'ємною складовою частиною України. Така позиція повною мірою відповідає вимогам міжнародного права, документам, що регулюють питання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.

Культурне життя УРСР у зазначений період загалом було складним і суперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасному суспільстві. З грудня 1949 р. М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л. Мельников. Він ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. 21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР схвалила і прийняла атрибути державності - герб, прапор, гімн УРСР, які символізували Україну як одну зі складових СРСР. Одна ідеологічна кампанія антиукраїнської спрямованості змінює іншу. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки. Завдання посилення ідеологічного контролю над суспільством старіючий Сталін поклав на одного зі своїх поплічників - А. Жданова. Протягом 1946- 1949 рр. «ждановщина» знищила практично всі попередні здобутки української культури. Період «політичних ігор» з Україною та українцями закінчився. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК української компартії про небезпеку українського націоналізму засуджує «Нарис історії української літератури». Змінюється склад редакційних колегій журналів «Вітчизна» та «Перець». З'являються погромні рецензії на твори Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка Було також засуджено «Історію України», видану у 1943 р. , відновлено широкомасштабну кампанію проти «українських буржуазно-націоналістичних істориків». Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що росіянам у ній відведено не досить помітне місце. Українські енциклопедичні видання звинувачувалися у зосередженості на вузьконаціональних темах. Зазнав переслідувань і В. Сосюра за вірш «Любіть Україну», котрий у 1944 р. був відзначений Сталінською премією. Репресії та переслідування у сфері культури торкнулися також і інших національностей, які проживали в Україні. Це добре відчули на собі, зокрема, представники єврейської культури.

Отож однією з найхарактерніших рис цього періоду став русифікаторський наступ на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізму набирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди українському суспільству, розвитку його національної культури.

69. «Відлига» та національний рух 50-60 рр. ХХ ст. в Україні

У 1957 р. М. Хрущов здійснив спробу реформувати радянську командно-адміністративну систему. З цією метою були ліквідовані галузеві міністерства, а замість них утворювалися територіальні органи управління промисловістю - ради народного господарства (раднаргоспи). Під контролем України опинилися 97% заводів республіки порівняно з 34% у 1953 р. Йшлось, однак, не про децентралізацію, а лише про удосконалення централізованості управління народним господарством. Реформа 1957 р. сприяла поглибленню спеціалізації та кооперування підприємств окремих районів, однак порушувала економічні зв'язки між підприємствами однієї галузі, які знаходилися в різних районах.

На початку 60-х рр. М. Хрущов побачив у розширенні економічних прав УРСР та інших республік загрозу місництва та відродження «буржуазного націоналізму». У 1963 р. було утворено Вищу раду народного господарства, яка взяла на себе координацію роботи промисловості та будівництва в загальнодержавному масштабі. Це призвело до згортання реформи.

Непослідовними та суперечливими були реформи М. Хрущова у сільському господарстві. Не маючи чіткого уявлення про шляхи досягнення поставлених цілей, він часто висував нереальні, утопічні плани. Одним із них було освоєння цілинних земель у Казахстані. Переміщення туди величезної кількості техніки, матеріальних та фінансових ресурсів, понад 500 тис. людей (100 тис. з України) не було підкріплено науковими розробками та серйозною підготовкою. Крім того, освоєння цілини призвело до зменшення уваги до розвитку зернового господарства у традиційних регіонах, зокрема в Україні. «Цілинна епопея» була характерним прикладом екстенсивного розвитку сільського господарства.

Після візиту в США у 1959 р. , де М. Хрущов відвідав ферму, він захопився ідеєю «витягнути» сільське господарство СРСР за допомогою кукурудзи. Почалася величезна за масштабами «кукурудзяна» епопея: примусове насадження кукурудзи, яке охопило всю країну. «Королева полів» тільки в Україні зайняла понад 20% посівної площі. Хрущов сподівався на швидке і значне збільшення кормової бази, на основі якої можна було б здійснити різкий підйом тваринництва. Він поставив за мету в найближчі роки досягти рівня США з виробництва м'яса і наздогнати США у цьому показнику вже у 1960 р.

Та насаджування «королеви полів» стало однією з головних причин зменшення посівів зернових культур та значного зменшення особистого тваринництва. Пов'язати проблеми стабільного постачання населення хлібом та продуктами тваринництва шляхом «цілинної та кукурудзяної епопей» не вдалося.

На початку 60-х рр. СРСР навіть почав масові закупки зерна за кордоном. Позитивні зрушення за часів М. Хрущова відбулися у соціальній сфері. Значно збільшилися капіталовкладення у житлове будівництво, почалося спорудження панельних житлових будинків за типовими проектами - так звані «хрущовки». Тільки у 1951-1958 рр. в УРСР було збудовано майже 2 млн. квартир. Уперше за роки радянської влади трудящі отримували ізольоване житло.

У побут поступово входили швейні та пральні машини, холодильники і телевізори. Пенсійна реформа 1956 р. привела до підвищення мінімальних пенсій. Було скорочено тривалість робочого дня до семи годин для робітників та службовців. На селі скасовувалися трудодні та впроваджувалась грошова оплата праці. Хрущов ліквідував таке ганебне явище часів сталінщини, як примусова праця селян у колгоспах. Мешканці сіл, як і всі громадяни СРСР, почали отримувати паспорти.

Одночасно М. Хрущов ініціював волюнтаристську реорганізацію сотень колгоспів у радгоспи. Вкрай негативні наслідки мала заборона тримати худобу в приміській зоні, на околицях міст і обмеження присадибних ділянок колгоспників. Вважалося, що цей захід сприятиме активній роботі селян у колгоспах. Та результатом було зменшення постачання продукції на колгоспні ринки та підвищення цін на неї.