Історія України

IV етап (1264-1323) - стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя - Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об'єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державницьку політику батька Лев Данилович. Хоча він і був змушений визнати залежність від улусу Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.

На зламі XIII-XIV ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева - князя Юрія І. Це був період, коли Золота Орда, яку роздирали внутрішні міжусобиці та чвари, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрію вдалося скористатися цією сприятливою обставиною для зміцнення власних позицій. Він, як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе «королем Русі та князем Володимири». За період правління Юрія І стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут.

Наступниками Юрія І стали його сини - Андрій та Лев II. Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви -Дорогочинську та Берестейську землі було втрачено. Трагічно для них закінчилася і боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.

V етап. Поступовий занепад.

Пряма лінія династії Романовичів урвалася, тож посилився політичний вплив галицького боярства, зростання чвар та міжусобиць. Майже два роки галицький трон залишався без правителя. Згодом до влади прийшов 14-річний син Марічки, онук Юрія 1 Львовича - Болеслав. Він не став маріонеткою в руках бояр, проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику; проте Галицько-Волинська держава вже пройшла апогей свого розвитку. Період його правління став поступовим занепадом: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблинську землю, міста дедалі більше контролювались іноземними купцями та ремісниками, місцеве населення наверталося до католицизму, національна знать відійшла від адміністративної влади.

Масове невдоволення політикою князя дало підставу боярам для антикнязівської агітації, згодом - для отруєння князя. Протягом короткого часу держава розчленувалася та занепала, а її землі опинилися під владою чужоземців.

Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

Ш Зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

Ш Стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

Ш Модернізувало давньоруську державну організацію;

Ш Розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу;

Ш Продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.

14. Статус та особливості розвитку українських земель у складі Великого Князівства литовського (др. пол. 14-перш. пол. 16ст. )

В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351-1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина, Волинь Чернігово-Сіверщина, Поділля і Київщина поступово опинилися Литовської держави.

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути - кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське іго на українських землях було ліквідоване за часів правління Вітовта. Але виникла загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель. .

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві.

Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля польських феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла - Свидригайло. Тривав він 5 р. , коли війська Свидригайла зазнали нищівної поразки від брата Вітовта - великого литовського князя Сигізмунда . Тоді на велике княжіння обирається малолітній син Ягайла - Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королем Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.

В кінці XV - XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню могутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права. Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, яка проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.

Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи».



15. Люблінська унія (1569) Соціально-економічні наслідки перебування українських земель у складі Речі Посполітої (1569-1647)

русь історія символіка геополітичний

Велике князівство Литовське поступово занепадало . Воно опинилося на межі воєнної катастрофи і змушено було піти на поступки Польщі. 1 липня 1569 посли Великого князівства Литовського підписали акт про унію: Польща і Литва обїедналися в одну державу -

Річ Посполита, умовами якої стали :

Ш об'єднання Польщі і Литви у федеративну державу;

Ш створення єдиної грошової системи та ведення спільної зовнішньої политики;

Ш збереження цими странами свого державного статусу;

Ш перехід ло складу Польщі українських земель.

Наслідками цієї унії для українських земель стали :

Ш На українську територію потрапили нові форми соціального та правового життя;

Ш Укр. землі не забезпечили собі окремий статус нової держави;

Ш Верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури;

Ш Залучення України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпчення селян, постійного зростання експлуатації населення, зменшило селянські наділи, збільшення панщини;

Ш Православним українцям заборонялось займати вищі посади, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі;

Ш В установах панувала тільки польська мова .

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності - адже у Польщі домінувало наймане військо.

На середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі - Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови - спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств - Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р. , який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з'являються фільварки - феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися з ринком. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла - млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.

Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права - виборного місцевого самоврядування, - з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

16. Берестейська релегійна унія унія(1596) та її наслідки

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я виступили братства - міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини - уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.

17. Українська культура доби Ренесансу (15-перш. пол. 16ст)

У мистецтві Ренесанс -- назва стилю, що прийшов на зміну ґотиці. Пам'ятки Ренесансу характеристичні насамперед для західної області України, зокрема для Львова, до якого приїздили кваліфіковані майстри з мистецьких центрів Італії (Кастіліо Петро, Італьчик Петро, Красовський Петро, Римлянин Павло й ін. ) і Німеччини (Пфістер Йоганн, Горст Гайнріх, Шольц Гануш та ін. ). Елементи Ренесансу помітні в перебудові (у Кам'янці-Подільському, Меджибожі -- 1545) і будові замків. Свідоцтвом раннього Ренесансу є кам'яниця Орсеттіх у Ярославі (1570), синагога в Сатанові (1532) й ін. Львів після пожежі 1527, яка знищила будови візантійської і ґотичної доби, відбудувався у стилі Pенесансу: «Чорна кам'яниця» (1577), дім Корнякта (1580) в Ринку, ансамбль Братсько-Успенської церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею, монастир-фортеця Бенедиктинок з льоджею (1595), синагога Золотої Рози (Ренесанс у поєднанні з готикою, 1582), каплиці Боїмів і Кампіянів -- початок 17 ст. , костьол Бернардинів (Ренесанс з манеризмом, 1600-30). Деякі елементи Ренесансу мали також перебудовані церкви старокняжої доби в Києві, Чернігові та ін. Поряд з мурованим будівництвом і з певною аналогією до нього розвинулося дерев'яне церковне будівництво (церква св. Духа в Потеличі, св. Юра і Воздвиженська в Дрогобичі, собор Благовіщення в Ковелі, Крехівський монастир й ін. ). Прикладом містобудування доби Ренесансу за принципами регулярного плану можуть бути Жовква (будівничий А. Прихильний) і Броди (архітектор Дель'Аква, інженер Боплан).

У скульптурі Ренесанс дав спроби реалізму у лежачих або напівлежачих постатях на саркофагах (К. Рамультової у Дрогобичі, О. Ванька-Лагодовського в Уневі (1573), князя К. Острозького у Києві (1579), дітей Даниловичів уЖиравці (1580) та ін. ), у рельєфах на кам'яних плитах і погруддях. Декоративна різьба почала розвиватися у Львові. Німецько-нідерландські й італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер'єрів («Чорна кам'яниця»). Шедевром архітектурно-декоративного різьблення доби Ренесансу є портал каплиці Трьох Святителів. У добу Ренесансу збагатилася дерев'яна різьба -- вівтарна й іконостасна (у церкві св. П'ятниць у Львові, св. Духа в Рогатині, у Молчанському і Спасо-Преображенському соборах у Путивлі й ін. ). В іконах Ренесанс відбився тільки спорадично, але його сліди ще помітні на початку 18 ст. (Богородчанський іконостас 1705). Зате Ренесанс спричинився до емансипації портрета (К. Корнякта, В. Лянґиш), а ще більше помітний у графіці й мініатюрі (Пересопницьке євангеліє -- 1550 -- 51), а також у друкарстві.

У декоративно-ужитковому мистецтві впливи Ренесансу позначилися у декорі золотарських виробів -- посуду, предметів церковного призначення (оправа Євангелія так званого Горностаєвого -- 1542), зброї (церемоніальний меч львівських війтів), ювелірних прикрас тощо. Також відомий стиль Ренесансу у мебльовому мистецтві, кераміці, гаптуванні й вишиванні шовком, у яких в орнаментиці мотиви візант. трилисника замінено акантом, гранатом, лілеями, часто поряд місц. флори.

Для доби Ренесансу як на заході, так і у слов'янський країнах, зокрема в Україні, характеристичний синкретизм -- сполучення теоретичних думок з галузі філософії, теології, політики і конкретних наук з гарною літературною формою (поетичною або риторичною).

У літературі й науці, поруч з тенденцією відродити культуру античності (так, як її тоді розуміли), йшли намагання культивувати людську індивідуальність, що мусить бути звільнена від авторитетів традиції, переживати й думати незалежно від них. При сильних ще традиціях середньовіччя в 16 ст. , знання латинської мови, яка в навчанні стала поруч із грецькою, спричинилося до знайомства з новою латинською літературою, яка головно завдяки діяльності гуманістів-чужинців (Конрад Цельтес, Каллімах та ін. ) почала розповсюджуватися в Польщі й Литві та на західноукраїнських землях, у Львові, де якийсь час перебував Каллімах, прибулий з Константинополя. У Польщі видатними представниками Ренесансу 15 -- 16 ст. були учені і письменники українського роду: Лука із Русі, автор виданого у Кракові 1522 року підручника епістолографії, Павло Русин із Кросна (кін. 15 -- поч. 16 вв. ), Станислав Оріховський (Оріховій Роксолян) з Оріхович близ Перемишля (1513 -- 66), Шимон Шимонович зі Львова (1557 -- 1629) та ін. В Україні засвідчене знайомство з поетикою Pенесансу, вплив граматичних творів розпочався на українських словниках і граматиках 16 ст. , у творах українських письменників, а ще більше на початку 17 ст. зустрічаються згадки про авторів Ренесансу (Еразма Ротердамського, Джордано Бруно, Кардана та ін. ). Латинськими працями користувалися й українські полемісти 16 ст. , іноді згадки про авторів Ренесансу трапляються й у 18 ст. (у Г. Сковороди). В Острозькій академії навчання включало знайомство з вченими Ренесансу. З красного письменства відомий український переклад однієї новелі з «Декамерону» Боккаччо і новий переклад «Олександрії» та кілька дрібних опусів. Літературна творчість І. Вишенського стилістично була вже переходовим явищем до бароко.

Залежне становище українців у Речі Посполитій спричинило активізацію громадського руху. Реформація сприяла поширенню науки, освіти. Острозька академія стала першою в України національною школою вищого рівня, в ній працювали випускники університетів, культурні діячі. Провідне місце в програмі навчання посідало вивчення 3 мов. Академія мала переважно гуманітарну спрямованість. Зі смертю К. Острозького академія поступово почала занепадати.

Поява книгодрукування в Україні - це стало видатною подією, що значно прискорило культурний розвиток. Першими українськими книжками були книжки з граматики.

Набуває розвитку полемічна література, спрямована проти полонізації українського народу.

Торговці та ремесленники створюють перші братства , які обстоювали інтереси православної церкви; братства існували в кожному місті та містечку, отримували матеріальну допомогу - Існували вони на членські взноси . Братства організовували друкарні на укр. мові. Двері братств були відчинені для кожного. На базі братської школи и виникла Києво-Могилянська академія. Її заснував Петро Могила при Києво-Печерській Лаврі як школу вищого типу, яку через рік було об'єднано з Київською братською школою. Школа, зберігаючи національні традиції, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Викладання велось латинською мовою, але було і належне знання української мови. Вона довгий час була єдиним вищим закладом України і всього православного світу.

18. Походження українського козацтва

Слово козак вважається давнім запозиченням з тюркських мов, у яких воно первісно означало «вільна, незалежна людина; шукач пригод, мандрівник». А з турецького воно перекладається як «розбійник». Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці в 1240 році. У 16 ст. цей термін вміщено в словник половецької мови та в додаток грецького збірника житій святих. [3] На землях сучасної України згадки відносяться до XIV століття, коли більшість українських земель юридично належала до складу Речі Посполитої. Козаки того часу -- люди Великого Степу, Дикого Поля, тобто степів, розташованих на землях сучасної України, Росії, Казахстану та деяких інших країн Азії. Ці люди вели кочовий і військовий спосіб життя, здобували собі засоби для існування за допомогою війни і підсобних промислів (полювання, рибальства, пізніше торгівлі та землеробства). Ці люди брали участь у військових походах, входили до складу військових загонів чи надвірної охорони заможних людей (шляхти, торгівців), служили у військах різних держав, зокрема Речі Посполитої, в деяких випадках вели спосіб життя грабіжників і вбивць -- нападали на панські маєтки, купецькі каравани. Залишається відкритим питання про походження козаків до появи перших письмових свідчень про них. Багато істориків піддають сумніву версію про те, що така досконала військова культура могла утворитися лише завдяки біглим рабам від панського гніту. Біля її початків повинні були стояти люди добре знайомі з військовою справою -- професійні військові або нащадки степових кочовиків. У зв'язку з цим розглядаються версії про походження козаків від:

*народу козарів (хозарів) або скитів (скифів). Тут слід згадати про те, що в Європі XVI--XVIII ст. козаків інколи порівнювали і розглядали як нащадків варварів, які воювали з греками і Римською Імперією.

*князівських військових дружин часів Київської Русі, як наслідок її розпаду.

*загонів, які складалися зі слов'ян і воювали у складі військ Золотої Орди (це зокрема добре узгоджується з тюркським походженням назви).

*селян-втікачів від панського гніту Речі Посполитої за відсутності інших впливів.

Перші письмові згадки про козаків, що з'явилися на порогах Дніпра, припадають на кінець 15 ст. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорізьких козаків узагалі. Так -- 1 серпня 1492 року відбувся похід запорізьких козаків в Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського, Чингізида і нащадка Мамая.

19. Запорізька Січ в 16-18 ст.

Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях - Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі - Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя - мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище - козацтво.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка - прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл. ), у 90-ті роки - на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500- 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців - кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне - з 8- 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки - джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків - нежонатих, загартованих у боях, і волосних - сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.

Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація - військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т. ін.

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.

При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою - фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо - уваги практично не приділялося.

Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання - охороняти південні кордони держави.

У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список - реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади - клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 - вже тисячу. Але наприкінці XVI - на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.

Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.



20. Еволюція козацького руху (кінець 16 -перша пол. 17 ст.)

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили ряд потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.

На кінець XVI ст. активізувалися походи козаків проти Туреччини, що помітно погіршило її стосунки з Польщею. У відповідь польський уряд категорично заборонив походи і стратив деяких їхніх організаторів. Але це не зупинило козаків. Поступово їхні виступи проти польських панів набувають дедалі більш організованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під орудою К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте незабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь.

У лютому 1593 р. князь Острозький розбиває військо Косинського на р. П'ятці. Козаки укладають угоду, згідно з якою Косинський позбавляється гетьманства, козаки втрачають право нападати на сусідні країни, а селяни-втікачі повертаються до своїх поміщиків. Але Косинський з вірними козаками тікає на Січ і звідти у травні 1593 р. наступає на Черкаси. Там він зазнає поразки від черкаського і канівського старости Є. Вишневецького та гине. Його військо відступає на Запоріжжя.

В 1594- 1596 рр. розгортається нове повстання під проводом С. Наливайка, який, до речі, був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенні повстання Косинського. Але після битви на р. П'ятці він кидає службу і організовує загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато здобичі, Наливайко посилає гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський уряд вирішує направити проти них коронне військо.

У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об'єднуються з загонами Г. Лободи та полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дають бій полякам, після якого, забравши свої сім'ї, мусять відступати за Дніпро і рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбивають за підозрою в зраді, а Наливайка і Шаулу видають полякам. Опір було зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища - козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами.

Інший шлях реалізації потенціалу козацтва обрав видатний діяч вітчизняної історії - гетьман П. Сагайдачний. Народився він на Самбірщині, освіту здобув в Острозькій школі та в школі Львівського братства. Уславився як видатний організатор козацьких походів проти татар і турків.

Спершу П. Сагайдачний проводив політику мирних угод і компромісів для захисту прав України. Він зі своїми козаками брав участь у війні польського короля Сигізмунда III з Росією. Але найвизначнішу роль Військо Запорізьке відіграло під час Хотинської війни.

У 1620 р. Туреччина організувала 150-тисячний похід з метою остаточно розбити Польську державу. Польща змогла виставити лише 40-тисячне військо і тому змушена була звернутися по допомогу до козаків, пообіцявши їм поступки у релігійному питанні та значну платню. Але вирішальним тут було інше: Сагайдачний чітко усвідомлював, що агресія Туреччини не обмежиться Річчю Посполитою, а продовжиться вже проти України. В Хотинській битві брало участь 40-тисячне козацьке військо, що стало важливим фактором перемоги поляків (жовтень 1621 р. ). Але за умовами Хотинського миру козакам було заборонено плавати Дніпром у Чорне море і здійснювати походи до турецьких берегів. Кордон між Туреччиною і Польщею встановлювався по Дніпру.

Значним був внесок П. Сагайдачного у захист православ'я в Україні. Він залучив усе Військо Запорізьке до складу Київського братства, відновив втрачену після Берестейської унії вищу церковну ієрархію, висвятив на сан київського митрополита Іова Борецького, архієпископа і кількох єпископів. Велику увагу Сагайдачний приділяв розвиткові української культури й освіти, все своє майно він заповів братствам Києва і Львова.

Помер П. Сагайдачний від рани, одержаної у Хотинській війні, 10 квітня 1622 р. По його смерті прокотилася нова хвиля козацьких повстань.

У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушений був підписати Куруківську угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6 тис. у складі шести полків - Київського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але козакам було заборонено здійснювати самостійні військові походи.

Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича (Трясила) виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі «Статті для заспокоєння руського народу», які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р. , після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізає права та вольності українців.

Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд будує у 1635 р. на Дніпрі фортецю Кодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили козацьку залогу та зруйнували фортецю.

У 1637-1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав'язати козацтву «Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої». В ній реєстр обмежувався до 6 тис. , на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак.

Період козацької активності змінився десятиліттям так званого «золотого спокою». Але козацько-селянські повстання підготували грунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

21. Причини та головні етапи Визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького

У 1648 р. український народ єдиною силою виступив проти польсько-католицького поневолення. Далі терпіти було несила. У деяких маєтках селяни відробляли панщину по 5-6 днів на тиждень. Експлуатація панів, шляхти, євреїв-орендарів була жорстокою. Національний і соціальний гніт посилювався духовним рабством, у якому опинився народ України після Берестейської унії 1596 р. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об'єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів

Не можна скидати з рахунку і таку суто суб'єктивну причину війни, як особисту образу і бажання помститися за розорений польськими панами хутір та збезчещену сім'ю Богдана Хмельницького.

Усе це й зумовило національно-визвольний характер війни, рушійною силою якої стали козацтво, селяни, міщани, православне духовенство.

Очолив цю війну Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький, який народився приблизно 1595 р. у родині дрібного шляхтича. Здобув добру на той час освіту в школі лемберзьких єзуїтів. Вільно володів латинською, польською, турецькою і татарською мовами, добре знав історію, географію, право.

У 1620 р. разом із батьком узяв участь у поході польського війська до Молдови проти турків. У битві під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив до турецького полону. Сам Хмельницький потім розповідав, що він «лютої неволі два роки зазнав», перебуваючи в Константинополі на одній із галер турецького флоту. Запорожці викупили його. Повернувшись у рідні краї, він вступив до реєстрового козацького війська й досяг посади писаря.

За свідченням сучасників, Хмельницький був активним учасником Переяславської битви 1630 р. , в якій повсталі козаки і селяни на чолі з Т. Федоровичем розбили шляхетські війська Конєцпольського. Одну з провідних ролей відігравав Богдан і в повстаннях 1637-1638 рр. У Запорозькому Війську, яке проводило незалежну від Польщі зовнішню політику, він пройшов справжню школу міжнародних відносин.

Запорозька Січ, що знаходилася тоді на Микитиному Розі (поблизу міста Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об'єднатися з Повстанським рухом на Наддніпрянщині та розпочати велику визвольну війну українського народу.

Перший період війни (1648-1649) знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвою під Пилявцями; облогою Львова і Зборівським договором.

Битва під Жовтими Водами - це яскрава сторінка в історії військового мистецтва козаків. Військо Хмельницького налічувало 8-10 тис. козаків при 4 гарматах, до якого приєднався татарський загін, а пізніше 4-5 тис. реєстрових козаків. В ніч на 6 травня 1648 р. польське військо, яке після першої сутички з козаками зачинилося в укріпленому таборі, зробило спробу відійти на з'єднання з іншою частиною своїх військ, біля урочища Княжі Байраки натрапило на засідку і було вщент розгромлене. Майже З тис. поляків (серед них був і смертельно поранений С. Потоцький) потрапили в полон.

У битві під Корсунем (травень 1648 р. ) Хмельницький, керуючи 15-тис. загоном, змусив 20-тис. армію Речі Посполитої залишити вигідні позиції та прийняти бій на невигідній для польської кавалерії пересіченій місцевості. Шеститисячний резерв М. Кривоноса, вдаривши Із засідки, завершив розгром поляків. Коронні гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський потрапили в полон, а разом з ними весь обоз і прапори.

Такі ж принципи стратегії й тактики Хмельницький застосував і в битві під Пилявцями, що відбулася 21-23 вересня 1648 р. на берегах р. Ікви. Сили сторін були приблизно рівними - до 100 тис. козаків і 5 тис. татар проти 80-90 тис. поляків. Центральним пунктом битви була гребля через річку. В перший день вона двічі переходила з рук в руки, потім поляки оволоділи нею. Однак 13 вересня Хмельницький захопив її і розпочав наступ на польські позиції, що і привело до втечі частини поляків увечері і паніки серед тих, хто залишився. Перемога у цій битві відкрила шлях до визвольного походу в західноукраїнські землі.

Ці перемоги створили сприятливі умови для розгортання народної війни по всій Україні. Перемога в останній битві відкрила повстанцям шлях на Західну Україну.

У лютому 1649 р. у Переяславі розпочалися переговори Б. Хмельницького з королівським послом. Б. Хмельницький не погодився з посольськими вимогами про повернення селян у кріпосний стан, погодившись лише на перемир'я до весни. В умовах зимових холодів, нестачі продовольства і боєприпасів вести воєнні дії ні поляки, ні козаки були не в змозі. Досягнуте перемир'я обидві сторони активно використовували для підготовки до нової війни. Навесні 1649 р. поляки, порушивши перемир'я, розпочали воєнні дії. Наприкінці травня Хмельницький виступив з Чигирина назустріч польським військам. Поляки відступили на територію Чигирина до Збаразького замка. 5 серпня біля міста Зборова козацьке військо атакувало поляків. Поляки були вимушені перейти до оборони і в передмістях Зборова влаштували укріплений табір, котрий відразу оточили повсталі. Наступного дня Хмельницький узяв Зборов і польська армія опинилася на грані розгрому, почалося масове дезертирство. Поляків врятували від поразки татари. Кримський хан Іслам-Гірей, не зацікавлений у подальшому посиленні України, зрадив Б. Хмельницького за обіцяну королем велику винагороду і право брати ясир на всьому шляху свого повернення в Крим.

Зборівський мирний договір. Щоб уникнути одночасної війни проти Польщі й проти Кримського ханства Б. Хмельницький змушений був укласти мирний договір з Польщею. 8 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мирний договір. Умови договору передбачали:

Ш збільшення реєстру до 40 тис. козаків й підтвердження всіх козацьких привілеїв;

Ш повернення до реєстру всіх виписаних з нього козаків (так званих „випищиків”);

Ш передачу Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств під козацьке управління і виведення звідти польських військ;

Ш збереження на козацькій території влади гетьмана, хоча з рядом обмежень;

Ш державні посади мали обіймати лише православні;

Ш внесення на найближчий сейм питання про ліквідацію церковної унії (1596 р) і повернення православній церкві всіх її прав та майна;

Ш надання православному митрополитові місця в сенаті;

Ш заборона єзуїтам проживати в українських містах;

Ш усім учасникам війни оголошувалися амністія.

Битва під Берестечком. У лютому 1651 р. поляки порушили мирний договір. Королівська армія вторглась на Брацлавщину і захопила містечко Красне. Ця подія стала початком нового протистояння, вирішальним моментом якого була битва під Берестечком на Волині. Тут 18 червня 1651 р. зустрілися 150-200-тисячна польська і 100-тисячна козацька армії. На боці козаків виступив також 50-тисячний загін татарської кінноти. Після триденних боїв намітилася перевага на користь повстанців.

Білоцерківський мирний договір. 18 вересня 1651 р. у м. Біла Церква між поляками і Б. Хмельницький був підписаний новий мирний договір, який значно обмежував автономію козацької держави:

Ш козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталася польська адміністрація, а магнатам і шляхті віддавалися їхні маєтки;

Ш козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол. ; ті хто залишався за межами реєстру, верталися у підданство до польських панів;

Ш гетьман підпорядковувався польському королю, зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами;

Ш підтверджувалися права православної церкви та української шляхти. Однак питання про скасування церковної унії навіть не порушувалося.

Жванецька облога. У кінці серпня 1653 р. в похід на Україну вирушив польський король Ян Казимир, який у жовтні став табором під містечком Жванець (Хмельницька область). Туди підійшли й основні сили українсько-татарського війська. Польський табір було взято в облогу. Значних боїв не було, але поляки потерпали від холоду, хвороб, нестачі продовольства(майже 10 тис. поляків померло). За цих умов поляки були готові капітулювати. Однак їх уже вкотре врятували татари. 5 грудня 1653 р. хан і польський король уклали сепаратну угоду, за якою воєнні дії припинилися, татари отримували дозвіл брати ясир на західноукраїнських землях. Інтереси України за цією угодою не бралися до уваги.

22. Основні напрями зовнішньої політики Б. Хмельницького

Б. Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальнi рiшення, укладати союзи з одними або добиватися нейтралiзацiї iнших. Завдячуючи цьому, вiн домiгся визнання України урядами Османської iмперiї, Кримського ханства, Англiї, Венецiї, Росiї, Речi Посполитої, Трансiльванiї, Австрiї, Молдавiї, Валахiї, Швецiї.

Разом з тим, глибокий безперервний аналiз мiжнародної ситуацiї привiв його до невтiшного висновку - жодна з тогочасних навколишнiх держав не була зацiкавлена в iснуваннi незалежної України. Утвердження її, з одного боку, i рiзке послаблення Речi Посполитої - з другого, могло б порушити спiввiдношення сил у Схiднiй, Пiвнiчно-Схiднiй i Центральнiй Європi, що склалося внаслiдок завершення Тридцятирiчної вiйни.

У контекстi розвитку геополiтичних процесiв перед Б. Хмельницьким поставала дилема: залишитися наодинцi з Рiччю Посполитою i, можливо, повнiстю втратити основнi завоювання, чи заради їх збереження прийняти протекторат однiєї з сильних держав. Такими тодi були блискуча Порта i Росiя. Iншого виходу з трагiчної для Української держави геополiтичної ситуацiї, на жаль, не iснувало.

Пiсля болiсних роздумiв врештi решт гетьман прiоритетно визнав можливiсть протекцiї московського царя. Зрозумiло, цей крок був вимушеним, оскiльки польсько-кримський Кам'янецький договiр 1653 року, який не передбачав навiть збереження за козацькою Україною статусу державної автономiї в складi Речi Посполитої, ставив її перед фактом iснування полiтичного взаєморозумiння Речi Посполитої i Кримського ханства.

Розвиток визвольної боротьби, еволюцiя її програмних завдань i змiна геополiтичної ситуацiї в регiонi iстотно вплинули на цiлi московської полiтики Б. Хмельницького. Однак протягом усього перiоду визвольних змагань саме стосунки з царським урядом посiдали одне з прiоритетних мiсць у дiяльностi гетьманської адмiнiстрацiї; саме вони певною мiрою визначали напрями зовнiшньої полiтики Чигирина в цiлому. Спорадичнi контакти з царською адмiнiстрацiєю у 1648 р. , що мали на метi насамперед нейтралiзувати вiйськовi приготування Росiї у зв'язку з воєнними дiями на окраїнах Речi Посполитої, на початку 1649 р. набувають принципово нової якостi. Поставивши перед собою завдання повного унезалежнення Вiйська Запорозького з-пiд влади польського короля, Хмельницький розглядає вiйськовий союз iз царем (поряд зi створенням протестантської антипольської лiги) як важливу передумову успiшної боротьби за власний суверенiтет. Крах зовнiшньополiтичних планiв гетьмана значною мiрою зумовив Зборiвське фiаско 1649 р. , а останнє, в свою чергу, спричиняє значне охолодження у стосунках з Москвою. Проте полiтичнi реалiї початку 50-х рокiв змушують українське керiвництво наполегливо шукати сильних i надiйних союзникiв у боротьбi з Польщею. Тому укладення Переяславсько-Московського договору 1654 р. стало значним успiхом української дипломатiї, який дав їй можливiсть продовжити дiяльнiсть у царинi нацiонального державотворення. У наступнi роки (незважаючи на принциповi розбiжностi в оцiнках сторонами засад двостороннiх вiдносин, суперечностi щодо пiдпорядкування вiдвойованих у Речi Посполитої земель, концепцiї зовнiшньополiтичної орiєнтацiї) Хмельницький проводить гнучку полiтику щодо Москви, прагнучи зберегти мiлiтарний союз iз царем, наповнити його новим змiстом i водночас доповнити домовленостями з iншими державами, зацiкавленими у створеннi антипольської коалiцiї.

...