Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ - на початку ХХІ століття

1. Формування повоєнного міжнародного порядку, початок холодної війни

Після другої світової війни склався міжнародний порядок, що відрізнявся двома суттєвими особливостями.

По-перше, це вже згадуваний достатньо чіткий поділ світу на дві соціально-політичні системи, що знаходилися в стані перманентної "холодної війни" одна з одною, взаємних погроз і гонки озброєнь. Розкол світу знайшов свій відбиток у постійному посиленні військової міці двох наддержав - США і СРСР, він інституалізувався в протистоячих один одному двох військово-політичних (НАТО й ОВД) і політико-економічних (ЄЕС і РЕВ) блоках і пройшов не тільки по "центру", але по "периферії" міжнародної системи.

По-друге, це створення Організації Об'єднаних Націй і її спеціалізованих установ і усе більш наполегливі спроби регулювання міжнародних відносин і удосконалювання міжнародного права. Утворення ООН відповідало об'єктивній потребі створення керованого міжнародного порядку і стало початком формування міжнародного співтовариства як суб'єкта управління ним. Водночас, внаслідок обмеженості своїх повноважень, ООН не могла виконати покладеної на неї ролі інструмента з підтримки миру і безпеки, міжнародної стабільності і співробітництва між народами. У результаті сформований міжнародний порядок виявлявся у своїх основних вимірах як суперечливий і хитливий, викликаючи усе більш обгрунтовану занепокоєність світової суспільної думки.

Спираючись на аналіз С. Гоффманна, роздивимося основні виміри повоєнного міжнародного порядку.

Так, горизонтальний вимір повоєнного міжнародного порядку характеризують такі особливості.

1. Децентралізація (але не зменшення) насильства. Стабільність на центральному і глобальному рівнях, підтримувана взаємним страханням наддержав, не виключала нестабільності на регіональних і субрегіональних рівнях (регіональні конфлікти, локальні війни між "третіми країнами", війни з відкритою участю однієї з наддержав при більш-менш опосередкованій підтримці іншої з них протилежної сторони і т.п.).

2. Фрагментація глобальної міжнародної системи і регіональних підсистем, на рівні яких вихід із конфліктів залежить щораз набагато більше від рівноваги сил у регіоні і чисто внутрішніх факторів, що стосуються учасників конфліктів, чим від стратегічної ядерної рівноваги.

3. Неможливість прямих воєнних сутичок між наддержавами. Проте їхнє місце зайняли "кризи", причиною яких стають або дії однієї з них у регіоні, розглядуваному як зона її життєвих інтересів (Карибська криза 1962 р.), або регіональні війни між "третіми країнами" у регіонах, розглядуваних як стратегічно важливі обома наддержавами (Близькосхідна криза 1973 р.).

4. Можливість переговорів між наддержавами й очолюваними ними воєнними блоками з метою подолання положення, що створилося, яка з'явилася в результаті стабільності на стратегічному рівні, загальної зацікавленості міжнародного співтовариства в ліквідації загрози руйнівного ядерного конфлікту і руйнівної гонки озброєнь. У той же час ці переговори в умовах існуючого міжнародного порядку могли призвести лише до обмежених результатів.

5. Прагнення кожної з наддержав до односторонніх переваг на периферії глобальної рівноваги при одночасній взаємній згоді на зберігання поділу світу на "сфери впливу" кожною з них.

Що стосується вертикального виміру міжнародного порядку, то, незважаючи на величезний розрив, який існував між могутністю наддержав і всього іншого світу, їхній тиск на "треті країни" мав межі, і глобальна ієрархія не ставала більшою, ніж раніше. По-перше, завжди зберігалася існуюча в будь-якій биполярній системі можливість контртиску на наддержаву з боку її більш слабкого у воєнному відношенні "клієнта". По-друге, відбувся крах колоніальних імперій і виникли нові держави, суверенітет і права яких захищаються ООН і регіональними організаціями типу ОАД (Організація американських держав), ОАЄ (Організація африканської єдності), АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії) і ін. По-третє, у міжнародному співтоваристві формуються й одержують швидке поширення нові моральні цінності ліберально-демократичного змісту, в основі яких - осуд насильства, особливо стосовно слаборозвинених держав, почуття постімперської провини (знаменитий "в'єтнамський синдром" у США) і т.п. По-четверте, "надмірний" тиск однієї з наддержав на "треті країни", втручання в їхні справи створювали загрозу посилення протидії з боку іншої наддержави і негативних наслідків у результаті протистояння між обома блоками. Нарешті, по-п'яте, зазначена вище фрагментація міжнародної системи залишала можливість претензій певних держав (їхніх режимів) на роль регіональних квазінаддержав із відносно широкою свободою маневру (наприклад, режим Індонезії в період правління Сукарно, режими Сирії й Ізраїлю на Ближньому Сході, ПАР - у південної Африці і т.п.).

Для функціонального виміру повоєнного міжнародного порядку характерний насамперед вихід на передній план діяльності держав і урядів на міжнародній арені економічних заходів. Основою цього стали глибокі економічні і соціальні зміни у світі і повсюдне прагнення людей до росту матеріального добробуту, до гідних XX сторіччя умов людського існування. Науково-технічна революція зробила відмітною рисою описуваного періоду діяльність на світовій арені в якості рівноправних міжнародних акторів неурядових транснаціональних організацій і об'єднань. Нарешті, в силу ряду об'єктивних причин (не останнє місце серед них займають прагнення людей до підвищення свого рівня життя і висування на передній план у міжнародних стратегічно-дипломатичних зусиллях держав економічних цілей, досягнення яких не може бути забезпечено автаркією (від грец. "самовдоволення" -- політика господарського відособлення, створення замкнутого самодостатнього господарства в межах окремої країни або групи країн, спрямоване на максимальне обмеження імпорту, стимулювання експорту товарів і капіталіу. -- І.Ж.), помітно зростає взаємозалежність різноманітних частин світу.

Проте на рівні ідеологічного виміру міжнародного порядку періоду холодної війни ця взаємозалежність не одержує адекватного відбитка. Протиставлення "соціалістичних цінностей і ідеалів" "капіталістичним", з одного боку, засад і способу життя "вільного світу" "імперії зла", - з іншого, досягли до середини 80-х років ХХ ст. стану психологічної війни між двома суспільно-політичними системами, між СРСР і США.

І хоча шляхом використання сили на регіональних і субрегіональних рівнях, обмеження можливостей "середніх" і "малих" держав наддержавам удавалося зберігати глобальну безпеку і тим самим контролювати сформований після другої світової війни міжнародний порядок, зміни, що відбувалися в сфері міжнародних відносин, робили усе більш очевидним той факт, що вже до 80-х років ХХ ст. він перетворився в гальмо суспільного розвитку, небезпечну перешкоду на його шляху.

Важким тягарем для людства стала викликана протиборством двох систем гонка озброєнь. Так, у середині 80-х років ХХ ст. на озброєння пішло біля 6% світового валового продукту. Військові програми спричинили за собою величезні витрати палива, енергії, рідкісної сировини. Реалізація цих програм призупинила або уповільнила використання для невоєнних потреб безлічі наукових відкриттів і новітніх технологій (7). За даними Стокгольмського міжнародного інституту миру (SIPRI) у середині 80-х років ХХ ст. більше половини вчених і технічної інтелігенції планети працювали над створенням засобів і методів руйнації, а не творення матеріальних цінностей. Військові витрати оцінювалися в 1000 млрд. доларів у рік або понад 2 млн. у хвилину (8). У той же час біля 80 млн. чоловік у світі жили в абсолютних злиднях, а з 500 млн. голодуючих 50 млн. (половина яких - діти) щорічно вмирали від виснаження (там же, р. 79-80).

Якщо для світової економіки непомірний тягар військових витрат став причиною стагнації й економічного дисбалансу, то ще більш важкими були його наслідки для "третього світу". Так, кожне викликане гонкою озброєнь підвищення США свого позичкового відсотка на одиницю добавляло 2 млрд. доларів до боргу країн, що розвиваються. Одним із самих небезпечних наслідків і аспектів проблеми став ріст військових витрат країн "третього світу", що відчувають гострий брак засобів для медичного обслуговування і продовольчого забезпечення населення. Досягнувши щорічної суми в 140 млрд. доларів до 1980 р.. ці витрати потроїлися в реальних цінах між 1962- 1971 і 1972- 1981 роками. У багатьох країнах, що розвиваються, на військові цілі виділялося до 45% національного бюджету (там же). Зростаючий тягар військових витрат став непосильним і для СРСР, зігравши чи не вирішальну роль в краху його економіки.

У цілому ж, в історії людства створилася принципово нова ситуація, коли накопиченого ним попереднього досвіду віднаходження оптимальних шляхів суспільного розвитку вже недостатньо, коли виникла гостра необхідність у нетривіальних підходах, що поривають із звичними, але більше на відповідаючими дійсності стереотипами. Безпрецедентні виклики, із якими зіткнулося людство, зажадали відповідних їхнім масштабам змін в царині міжнародних відносин. Першорядну важливість для долі цивілізації одержало широке усвідомлення того факту, який вже раніше відзначався деякими вченими, що сучасний світ являє собою неподільну цілісність, єдину взаємозалежну систему. Нового значення набуло питання про війну і мир - прийшло розуміння всіма, причетними до прийняття політичних рішень того, що в ядерній війні не може бути переможців і переможених і що війну вже не можна розглядати як продовження політики, тому що можливість застосування ядерної зброї робить цілком ймовірною загибель людської цивілізації.

У цих умовах усе більш наполегливо пробиває собі дорогу ідея нового міжнародного порядку. Проте між нею і її практичним утіленням лежать політичні і соціологічні реальності наших днів, які можуть бути охарактеризовані як перехідний період, що відрізняється глибокою суперечливістю.

2. Кінець колоніальної системи, процес деколонізації в Африці та Азії

Під деколонізацією розуміється процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних, так і збройних засобів.

Передумовами і причинами деколонізації були: розгром Німеччини, Італії та Японії у другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією і Голландією), зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; великий вплив на визволення країн справила "холодна війна", яка давала можливість маневрувати між великими державами і сприяла падінню колоніалізму.

Важливим фактором було негативне ставлення до колоніалізму суспільної думки у країнах-метрополіях і світової громадськості.

У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.

На першому етапі (1943-1956 рр.) процес деколонізації охопив головно Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947 р.), попередньо розділивши її на дві держави - Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шрі-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 р.), В'єтнам (2 вересня 1945 р.), яку вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам.

Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція - незалежність Тунісу й Марокко.

На першому етапі колонізатори намагались зберегти під своєю владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті держави, які утримати в колоніальному стані стало неможливо. Проте після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція пішли шляхом відмови від своїх колоніальних володінь.

На другому етапі (кінець 50-х-60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. - Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назвали "роком Африки". Цього року звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того.

У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. - Уганда, у 1963 р. - Кенія, у 1964 р.- Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. - Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніального гніту.

ід час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія - португальська. Першою після тривалою збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973 р.). Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті "революції гвоздик"(квітень 1974 р.), незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі.

На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу (80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. - над Макао.

Таким чином, на порозі ХХІ ст. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичними явищами.

Крах колоніальної системи

3. Розрядка міжнародної напруженості у 1970-х рр., причини, особливості та її крах

Міжнародні відносини останньої третини XX - початку XXI ст. характеризуються помітним динамізмом, суперечливою мінливістю, етапним переходом від біполярного протистояння до розбудови світового співтовариства з урахуванням реалій багатополярного сучасного світу. Цей період чітко поділяється на два етапи, рубежем між якими є кінець 80-х - початок 90-х рр., коли відбулися важливі геополітичні зміни, пов'язані з крахом тоталітарних режимів і розпадом СРСР.

Розвиток міжнародних відносин у 70 - 80-і рр., як і в повоєнні десятиліття, визначався економічним, ідеологічним і військовим протистоянням двох суспільно-політичних систем. Проте на початку 70-х рр., внаслідок досягнення ядерного паритету двох наддержав, які очолювали військово-політичні блоки, проявилися ознаки потепління у холодній війні, що знайшло своє вираження в активізації переговорного процесу, результати якого були зафіксовані у низці двосторонніх і багатосторонніх угод та договорів. Цей процес увійшов у історію під назвою "розрядка". Розрядка 70-х рр. була разом із тим значною мірою підготовлена міжнародною системою конференцій і переговорів, яка почала складатися ще в період "хрущовської відлиги". Контури конкретних домовленостей щодо заборони ядерних випробувань, скорочення стратегічної, хімічної та звичайної зброї стали вимальовуватися після переговорів і підписання окремих договорів ще у 60-і рр.

Важливу роль у пошуку шляхів послаблення міжнародної напруги відігравала Організація Об'єднаних Націй. Будучи світовим форумом для дискусій і переговорів із питань роззброєння, на щорічних сесіях Генеральна Асамблея (ГА) приймала рішення, які хоч і не мали обов'язкової сили, однак здійснювали значний морально-політичний вплив на загальну ситуацію у світі. Опрацьовані в ООН і її спеціалізованих установах документи про скорочення озброєнь свідчили, що реальне роззброєння можливе. Вони заклали надійну основу для наступних кроків у напрямку скорочення озброєнь, сприяли підготовці і підписанню конкретних міждержавних угод.

Комітет вісімнадцяти держав із роззброєння, що існував із 60-х рр., на 28-й сесії ГА у 1973 р. був замінений спеціальним Комітетом із роззброєння у складі 40 держав ООН, що не володіли атомною зброєю. На цій же сесії ГА прийнято рекомендацію скоротити на 10 % військові бюджети п'ятьох країн - постійних членів Ради Безпеки. Важливим внеском у процес роззброєння були "Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів, в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення" (1972) й "Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної і токсичної зброї та про їх знищення", яка вступила в силу у 1975 р. Учасниками цієї конвенції до 1985 р. стали 102 держави.

У 1977 р. ГА ООН прийняла "Конвенцію про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище". Вона була викликана необхідністю запобігання опрацюванню військових програм для використання довкілля у воєнних цілях. Термін дії цих договорів і конвенцій не обмежений у часі, кількість країн, які приєднуються до них, постійно збільшується.

У відповідь на звернення до Генерального Секретаря ООН учасників Третьої конференції (86 країн, що не приєдналися до військових блоків, 1976), про проведення спеціальної сесії ГА із роззброєння було створено підготовчий комітет. У травні - червні 1978 р. відбулася Перша спеціальна сесія ГА ООН із роззброєння, в якій взяли участь представники 149 держав, а також 25 неурядових організацій. Під час загального обговорення представники держав внесли ряд конструктивних пропозицій для вирішення проблеми роззброєння. Підсумковий документ спеціальної сесії ГА ООН містив загальну оцінку загрози гонки озброєнь, пропонував принципи проведення роззброєння, передбачав напрямки зусиль урядів для вирішення цієї проблеми. Цей документ став платформою дій для багатьох держав-членів ООН у проведенні скорочень озброєння.

У 1979 р. відбулася конференція ООН із питання заборони або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї. Прийнята конвенція і три додаткових протоколи, що передбачали заборону або обмежене застосування мін, снарядів і фанат, осколки яких не піддаються виявленню рентгеном, призупинили виробництво цього небезпечного виду зброї.

Скорочення гонки озброєнь і процес оздоровлення міжнародного співробітництва значною мірою залежав від міждержавних відносин СРСР і США - двох наддержав, що володіли найбільшим ядерно-ракетним арсеналом. В успішному проведенні радянсько-американських переговорів про роззброєння були зацікавлені усі країни світу. Обопільна зацікавленість США та СРСР у проведенні переговорів була породжена об'єктивними умовами початку 70-х рр., а не наслідком "миролюбної політики" СРСР, як стверджувала радянська пропаганда. Досягнення Радянським Союзом наприкінці 60-х рр. військово-стратегічного паритету було визнано адміністрацією США. Виходячи з цього визнання, американський президент Річард Ніксон у своєму посланні до Конгресу "Нова стратегія в інтересах миру" (лютий 1970 р.) пропонував у відносинах із СРСР та його союзниками спиратися не тільки на силу, а й на переговори з протилежною стороною. На перший план американо-радянських відносин було винесено проблему спільного опрацювання ядерного роззброєння, щоби зменшити загрозу миру і тягар військових витрат. Американське і радянське керівництво все більше переконувалося в безглуздості і безперспективності гонки озброєнь: військове виробництво виснажувало економіку обох країн.

У поліпшенні американо-радянських відносин важливу роль відіграли переговори лідерів двох держав під час першого візиту президента Сполучених Штатів до Москви 22 - 30 травня 1972 р. Президент США Р. Ніксон і радянський лідер Леонід Брежнєв підписали низку двосторонніх угод, які заклали договірно-правові засади співробітництва між двома країнами. Серед них: "Основи взаємовідносин між СРСР і США" - політичний документ, що зафіксував базові принципи двосторонніх відносин; "Договір про обмеження систем протиракетної оборони" (ПРО) й "Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обмежень стратегічних наступальних озброєнь" (ОСО-1). Якщо перший із них містив політичні положення і зобов'язував обидві країни "докладати особливих зусиль для обмеження стратегічних озброєнь", то два наступні були конкретним матеріальним вкладом у процес роззброєння.

Найважливішим був Договір стосовно ПРО, положення якого не обмежувалися" терміном. Згідно з цим Договором, сторони зобов'язувалися не розбудовувати системи протиракетної оборони в національному масштабі, а обмежитися у кожній країні лише одним районом, радіусом 150 км, де дозволялося розгортати не більше 100 протиракет та шість комплексів радіолокаційних станцій (РЛС). Відповідно до цього Договору сторони зобов'язувалися не створювати інших систем морського, повітряного, космічного та мобільно-наземного базування, не передавати іншим державам і не розгортати поза межами своєї національної території системи ПРО або її компонентів. Договір щодо ПРО носив обмежуючий характер, перешкоджав кількісному нарощуванню ракет, зводив до мінімуму стратегічні оборонні системи і не давав гарантій безпеки від ядерного удару жодній з країн-підписантів.

"Тимчасова угода про деякі заходи у галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь" (ОСО-1) встановлювала кількісні і якісні обмеження на стаціонарні пускові установки міжконтинентальних ракет наземного і морського базування. Сторони зобов'язувалися не збільшувати число пускових установок МБР, якими вони володіли на момент підписання договору. Термін дії цієї угоди обмежувався п'ятьма роками (до 1977 p.). Контроль за виконанням цих угод повинен був здійснюватися за допомогою національних технічних засобів.

Під час московських переговорів було підписано низку інших двосторонніх угод: про співробітництво у галузі науки і техніки, охорони здоров'я і медичних досліджень, про співпрацю у дослідженні і використанні космічного простору в мирних цілях та інші.

Договори і угоди, підписані під час першого візиту Р. Ніксона в Москву, були доповнені і розвинуті наступними зустрічами керівників двох держав. Із 1972 по 1979 pp. між лідерами СРСР і США відбулося шість зустрічей на найвищому рівні. На другій зустрічі в червні 1973 р. у Вашингтоні підписано "Угоду про відвернення ядерної війни", договір "Основні принципи переговорів про подальше обмеження стратегічних і наступальних озброєнь", а також угоди про науково-технічне співробітництво в галузі мирного використання атомної енергії, про співробітництво в галузі сільського господарства, транспорту та ін. Значна частина цих угод носила більше декларативний, ніж практичний характер.

Третя зустріч керівників США і СРСР, що відбулася у Москві і Криму (27 червня - 3 липня 1974 р.), була більш результативною. Підписано "Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї" та протокол до нього, спільну заяву щодо проведення заходів, спрямованих на усунення небезпеки використання засобів впливу на природне середовище у воєнних цілях і два протоколи, що регулювали демонтаж стратегічних озброєнь.

Переговорний процес між США та СРСР не перервала "Вотерґейтська справа", що завершилася відставкою Р. Ніксона. Зустріч нового президента США Джеральда Форда з Л. Брежнєвим 23 - 24 листопада 1974 р. в районі Владивостока обмежилася домовленістю, яка передбачала значно більші скорочення стратегічних озброєнь, порівняно з "Тимчасовою угодою" 1972 р. Новий договір планувалося підписати не пізніше 1977 р., термін його дії - до 1985 р. Договір повинен був замінити ОСО-1.

Однак опозиційні політиці розрядки сили в Конгресі США домоглися 20 грудня 1974 р. ухвалення законопроекту про торговельну реформу з поправкою сенатора Г. Джексона та конгресмена Ч. Веніка, суть якої зводилась до того, що режим найбільшого сприяння в торгівлі буде надано СРСР за умови демократизації радянського законодавства щодо еміграції.

Упродовж 1975 р. з великими труднощами продовжувалися американо-радянські переговори щодо опрацювання нової угоди про обмеження наступальних озброєнь. Із другої половини 1975 р. з'явилися нові складнощі, пов'язані як із внутрішньо, так і зовнішньополітичним факторами. Наближення президентських виборів у США активізувало критику на адресу республіканської адміністрації, яку звинувачували в тому, що процес розрядки дає лише односторонні вигоди СРСР, уряд якого не виконує підписаних договорів, зате користується американськими інвестиціями і має доступ до найновіших американських технологій. Підписані угоди про врегулювання розрахунків і про надання радянській стороні довгострокових кредитів, які йшли, в основному, на закупівлю сучасних технологій і зерна, справді сприяли збільшенню товарообігу між країнами, однак не створили надійної стабільності.

З іншого боку, після підписання американо-радянських договорів, що започаткували розрядку, в СРСР посилилася критика "американського імперіалізму". Постійне проголошення комуністичними лідерами тези про неминучість перемоги соціалізму у світовому масштабі була незрозумілою для багатьох американських політиків і розцінювалася ними як зміна комуністичної тактики в проведенні експансіонізму щодо країн Заходу. Надмірна "секретність" в СРСР перешкоджала реалізації домовленостей у проведенні науково-технічного співробітництва між обома країнами, яке з самого початку було заморожено. Винятком із загальної практики було часткове здійснення спільної програми в освоєнні космосу, що знайшло своє вираження у запуску в липні 1975 р. кораблів "Аполлон" і "Союз". Стикування в космосі цих кораблів, запущених із території двох держав, продемонструвало великі можливості американо-радянського співробітництва, однак космічна програма після цього була згорнута.

Загальну підозру щодо справжніх намірів СРСР у проведенні політики розрядки викликало фактично спільне втручання в 1975 р. кубинських і радянських військ у громадянську війну в Анголі для підтримки ними режиму, що проголосив свій намір будувати "соціалізм".

Із перемогою на президентських виборах у 1976 р. демократа Джиммі Картера переговорний процес із СРСР про скорочення ракетно-ядерного потенціалу обох країн ускладнився. Згідно з новою політичною стратегією Дж. Картера ("доктриною трилатеризму"), відносини США з СРСР та його союзниками ставилися на третє місце. Пріоритетного значення в цій доктрині надавалося консолідації зусиль трьох центрів сили демократичного світу -США, Західної Європи та Японії, а на друге місце ставилося завдання активізувати діалог із країнами "третього світу". Нова адміністрація США почала пов'язувати прогрес в американо-радянських переговорах із дотриманням прав людини згідно з Гельсінським Актом і невтручанням СРСР у регіональні конфлікти. Непоступливість радянського уряду у цих питаннях гальмувала двосторонні переговори.

Нові ускладнення у відносинах зі США та іншими країнами Заходу викликало нарощення радянських ядерних і звичайних озброєнь в Європі, зокрема розміщення в 1977 р. ракет нового класу СС-20 та спільне втручання радянських і кубинських військ у 1978 р. у конфлікт на Африканському Розі. В Конгресі США, парламентах країн Західної Європи виникли сильні опозиційні тенденції стосовно будь-яких домовленостей з СРСР. Дії Москви, спрямовані на нарощування наступальних видів озброєнь, розцінювалися на Заході як спроба досягти односторонньої переваги, маскуючись переговорами про роззброєння. У відповідь Рада НАТО вирішила підвищити щорічні військові бюджети країн-учасниць на 3 %, а в 1978 р. було прийнято довгострокову оборонну програму. Розкручування нового витка гонки озброєнь автоматично знецінювало підписані попередні договори і підривало взаємну довіру до процесу розрядки. Однак, існування стратегічної рівності між США та СРСР, небезпека взаємного гарантованого знищення в разі обміну ядерними ударами змушували обидві країни продовжувати переговори в підготовці Договору ОСО-2, який був підписаний у середині червня 1979 р. у Відні, під час зустрічі Дж. Картера і Л. Брежнєва. Той факт, що лідери двох наддержав вели переговори не на території однієї з них, як в попередні роки, свідчив про зростання взаємної недовіри.

Договір ОСО-2, вперше в історії обмежень стратегічних наступальних озброєнь, встановлював рівну кількість ядерних зарядів і ракет усіх типів для обох сторін. США та СРСР зобов'язувалися обмежити пускові установки міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), балістичні ракети підводних човнів (БРПЧ), а також балістичні ракети класу "повітря - земля" сумарною кількістю в 2400 одиниць. Утім, після вторгнення у грудні 1979 р. радянських військ у Афганістан, американська адміністрація відмовилася ратифікувати договір і він не набрав юридичної сили, однак фактично ця угода діяла, стримуючи гонку стратегічних озброєнь і обидві сторони дотримувалися її основних положень.

Питання про заборону випробувань ядерної зброї не сходило з порядку денного ГА ООН, було предметом пильної уваги різних міжнародних форумів. У 1977 р. до переговорного процесу про заборону випробувань ядерної зброї приєдналася і Велика Британія. Однак дві інші держави-члени "ядерного клубу" - Франція і КІТР відмовилися від участі в переговорах, що, значною мірою, звузило їх результативність.

Велике значення для виникнення і розвитку процесу розрядки відіграли позитивні зрушення у відносинах СРСР із провідними західноєвропейськими країнами, що намітилися від початку 70-х рр. Пожвавлення відносин СРСР, його союзників із країнами Західної Європи - характерне для 70-х рр, є невід'ємною складовою частиною розрядки. Досягнуті в процесі двосторонніх переговорів угоди і підписані договори СРСР із ФРН, Францією, Великою Британією та іншими європейськими країнами фактично започаткували розрядку.

Перші кроки в досягненні порозуміння між Сходом і Заходом були випробувані під час обговорення німецькою питання. З підписанням 3 вересня 1971 р. чотиристоронньої угоди між СРСР, США, Великою Британією і Францією про Західний Берлін було знято формальні бар'єри на шляху до скликання Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Цей факт відзначався в заяві про зустріч між керівництвом Радянського Союзу та ФРН від 19 вересня 1971 р. Наступним етапом у вирішенні німецького питання стала нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня 1971 р. у Берліні підписано договір про основи відносин між обома країнами, які обмінялися постійними представниками. ФРН відмовилася від свого зобов'язання представляти Східну Німеччину на міжнародній арені, хоч західнонімецьке керівництво виходило з концепції "особливих відносин із НДР". Вона базувалася на закріпленій в конституції кінцевій меті - возз'єднання країни. Навіть після підписання цього договору уряд ФРН продовжував будувати свої відносини з НДР із використанням тези про "єдину німецьку націю". Обидві країни у вересні 1973 р. одночасно стали членами ООН. У цьому ж році після проведених переговорів були нормалізовані відносини ФРН із Чехословаччиною, Угорщиною і Болгарією. Такі наслідки "нової східної політики" були важливим внеском у нормалізацію відносин між країнами двох блоків.

Наріжним каменем у розбудові розрядки стали також французько-радянські відносини 70-х рр. Франція була першою країною Заходу, до якої здійснив офіційний візит радянський лідер Л. Брежнєв (жовтень 1971 р.). Керівники двох країн підписали документ "Принципи співробітництва між СРСР і Францією", в якому було викладено основні положення двостороннього співробітництва, узгоджено підходи сторін до проблеми європейської безпеки за умови дотримання наступних принципів: непорушність кордонів, невтручання у внутрішні справи, відмова від застосування сили чи погрози її застосування, рівність та незалежність. Викладені в цьому документі принципи з'явилися в той час, коли обговорювалася ідея проведення загальноєвропейської Наради і вони могли бути поширені на весь спектр проблемних питань європейської безпеки. Окремі положення "Принципів співробітництва між СРСР і Францією" були розвинуті і доповнені на наступних французько-радянських самітаху Заславлі (січень 1973 р.), Рамбуйє (червень 1973 р., грудень 1974 р.), Піцунді (березень 1974 р.). Вони стали важливою підмогою для опрацювання основних документів при підготовці НБСЄ.

Після прийняття Гельсінського Акта 1975 р. французько-радянські відносини набули нових вимірів. Крім обговорення питань про удосконалення форм економічного і культурного співробітництва між двома країнами важливого значення надавалося виконанню положень Гельсинського Акта, зокрема зміцненню європейської безпеки шляхом роззброєння. Спільні підходи у цьому питанні виявилися під час зустрічей Л. Брежнєва з президентом Валері Жискар д'Естеном у Рамбуйє (липень 1976 р.), Москві (жовтень 1976 р. та квітень 1979 р.). Втілення цих спільних підходів у питанні роззброєння зафіксовано в радянсько-французькій "Декларації про нерозповсюдження ядерної зброї" (ДНЯЗ) і "Спільній заяві щодо розрядки міжнародної напруженості". Хоч Франція не була учасницею ДНЯЗ, із підписанням Декларації документально закріплювалися зобов'язання країни дотримуватися його основних положень. Фактично Франція приєдналася до ДНЯЗ. Під час візиту В. Жискара д'Естена в квітні 1979 р. до Москви було підписано документи, в яких конкретизувалися перспективи співробітництва двох країн у різних сферах.

На британсько-радянських відносинах початку 70-х рр. негативно позначився дипломатичний скандал у зв'язку із висланням із Лондона восени 1971 р. працівників посольства СРСР за звинуваченням у шпигунській діяльності. Однак поступово взаємини змінювалися потеплінням. У лютому 1975 р. в Москві відбулася зустріч керівників двох держав на найвищому рівні, під час якої підписано британсько-радянський протокол про консультації і дві довготермінові програми розвитку економічного й промислового співробітництва та спільної діяльності в галузі науки і техніки. Крім цих документів СРСР і Велика Британія підписали "Спільну декларацію про нерозповсюдження ядерної зброї", в якій висловлювалася рішучість обох країн дотримуватися ДНЯ3 і боротися за приєднання до неї нових держав. Тоді ж, під час візиту британського міністра закордонних справ Д. Оуена до Москви, підписано "Двосторонню угоду про запобігання випадковому виникненню ядерної війни", яка була позитивним внеском у процес розрядки.

Потепління у відносинах між країнами Сходу і Заходу створювало передумови для переговорів не тільки про ядерне роззброєння, а й скорочення звичайної зброї та всіх видів воєнних сил у Європі. Найбільша концентрація звичайних видів збройних сил обох блоків спостерігалася в країнах Центральної і Східної Європи. Після підготовчих консультацій між США та СРСР, оприлюднення узгоджених позицій країн НАТО і ОВД, 30 жовтня 1973 р. у Відні розпочалися переговори про взаємне скорочення збройних сил та озброєнь. У них взяли участь 19 держав, 11 з яких були прямими учасниками переговорів (США, Велика Британія, Канада, ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, СРСР, Польща, НДР, Чехословаччина), 8 інших (Болгарія, Угорщина, Румунія, Греція, Данія, Італія, Норвегія, Туреччина) мали змогу лише брати участь в обговоренні питань порядку денного без права голосувати за рішення. Франція, з огляду на неучасть у військовій організації НАТО, не брала участі в переговорах.

Від початку переговорів у Відні проявилися різні підходи сторін до кількісної і якісної оцінки озброєнь і збройних сил двох блоків і самих принципів скорочень звичайних видів зброї. Країни Варшавського Договору, посилаючись на принцип рівності балансу інтересів сторін, висунули проект, який передбачав скорочення для обох блоків своїх збройних сил на 20 тис. осіб у 1975 р., а у 1976 - 1977 рр. відповідно на 5 % та 10 %. Скорочення повинно було стосуватися лише прямих учасників переговорів. Країни Заходу наполягали на концепції "асиметричного скорочення", посилаючись на існуючі диспропорції в чисельності особового складу сухопутних і повітряних сил обох сторін. Вони пропонували також враховувати при скороченні географічний факт, суть якого зводилася до того, що США віддалені від Центральної Європи більш ніж на 6 тис. км, у той час як СРСР знаходиться на віддалі, що вимірюється лише десятками і сотнями кілометрів.

У лютому 1976 р. представники ОВД формально погодилися на двоетапне скорочення військ, однак, по суті, залишилися на попередніх позиціях, відкидаючи принципи "асиметричності" та "колективних рівнів". Після тривалих дискусій переговори не увінчалися успіхом і на початку 80-х рр. були перервані. Єдиним позитивним результатом було визначення позицій учасників переговорів. Вони стали ще одним свідченням суперечливого процесу роззброєння.

В умовах розрядки почала змінюватися і набувати нових граней "східна економічна політика" країн ЄЕС. У 1973 р. розпочалися прямі контакти і переговори ЄЕС і РЕВ на рівні делегацій. Енергетична криза 1974 - 1975 рр., кінець "ери дешевої сировини", перебудова окремих галузей промисловості сприяли зацікавленню ділових кіл країн ЄЕС ринками Сходу. Однак переговори наштовхнулися на ряд труднощів економічного і політичного характеру. Головними перешкодами для динамічного зростання торгівельно-економічних зв'язків були глибокі відмінності в соціально-економічних структурах країн Заходу і Сходу. Ринкові відносини країн ЄЕС не стикувалися з "соціалістичними принципами господарювання" - командною економікою країн РЕВ. Керівники ЄЕС, прихильники ринкового управління інтеграцією, наголошуючи на відмінностях в економічних механізмах, не бачили перспективи у співпраці з РЕВ як окремою структурною одиницею. Вони допускали можливість розбудовувати свої економічні відносини за формулою "ЄЕС - окремі країни РЕВ" із метою зменшення економічної залежності останніх від СРСР. У такій формулі проявлялося прагнення Заходу здобути політичні вигоди, зокрема посилити диференціацію країн "соціалістичного табору", допомогти їм одержати більшу свободу маневрування в їхньому прагненні звільнитися від радянського диктату.

Розрядка, послаблюючи відкрите протистояння між двома суспільно-політичними системами, відзначалася непослідовністю і носила суперечливий характер. Вона сприймалася в столицях

Заходу і Сходу як перемінні успіхи у протистоянні двох наддержав. Політика найбільшого сприяння в наданні кредитів і лібералізації торгівлі проявлялася щодо Югославії, Польщі, Угорщини, Румунії, а також КНР. Саме в роки розрядки політична диференціація країн соціалістичного табору була посилена економічною. На початку 1975 р. частка товарів країн РЕВ у торговому обігу з ЄЕС становила вже 5,9 % з експорту і 4,4 % з імпорту. Проте такий рівень не відповідав ні потребам обох частин Європи, ні їхньому економічному потенціалу.

Суперечливий характер розрядки проявився при проведенні політики щодо країн Азії, Близького Сходу і Африки. Єгипет, який отримував військову допомогу від СРСР, у жовтні 1973 р. зненацька атакував Ізраїль - союзника СШЛ. Коли ж ізраїльтяни зупинили єгипетські війська і розпочали контрнаступ, СРСР звернувся до Ради Безпеки і уряду США з вимогою негайно припинити війну. Спільними дипломатичними зусиллями війну було призупинено, однак арабські нафтовидобувні країни, щоби покарати США та їх союзників, застосували ембарго на продаж нафти, а згодом значно підвищили ціни на неї. Внаслідок цього виникла енергетична криза, яка охопила в 1974 - 1975 рр. всі країни Заходу. Така ситуація була вигідна СРСР і країнам соціалізму не тільки тому, що вона послаблювала позиції "імперіалістичних держав", а й тому, що сприяла економічному зміцненню Радянського Союзу, який вигідно почав продавати нафту і газ.

Підписання у 1979 р. у Кемп-Девіді мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем, який розпочав шлях мирного врегулювання, сприяло посиленню ролі США і послабленню позицій СРСР на Близькому Сході. З іншого боку, антишахська ісламська революція в Ірані початку 1979 р. призвела до різкого падіння міжнародних позицій США, особливо після провалу операції спеціальної десантної групи, яка за наказом президента США повинна була пробитися в Тегеран і визволити персонал американського посольства, взятого в полон іранськими студентами. Свідченням послаблення позицій США та їхніх союзників в Азії став розпад військово-політичних блоків СЕАТО в 1977 р. і СЕНТО у 1979 р.

Однак, Кремль сприйняв і поставив під сумнів нормалізацію відносин країн Заходу з КНР. У 1971 р. було відновлено її права в ООН. У 1972 р. президент Р. Ніксон вперше відвідав Китай, а згодом, цього ж року, в Пекіні розпочалися переговори з японською урядовою делегацією. У 1978 р. між Японією і КНР підписано мирний договір, що відкрив шлях до поліпшення економічної співпраці між двома країнами. Того ж року між ЄЕС і КНР укладено п'ятирічну угоду, що передбачала режим найбільшого сприяння в торгівлі, скасування деяких обмежень на товари найновіших технологій. Такі відносини були сприйняті в Москві як спроби підриву єдності країн соціалістичного табору.

Найважливішою складовою частиною розрядки 70-х років стала Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). її підготовка, проведення і схвалені документи є серцевиною процесу розрядки. Шлях до взаєморозуміння між державами Сходу і Заходу стосовно скликання цієї Наради торгувався під час двосторонніх переговорів політичних лідерів СРСР, США, Франції, Великої Британії, на сесіях Ради НАТО і міністрів закордонних справ держав-учасниць Варшавського Договору. Багатосторонні консультації з підготовки загальноєвропейської наради розпочалися в Гельсінкі 22 листопада 1972 р. В них взяли участь представники майже усіх європейських країн (за винятком Албанії), а також США та Канади. На консультаціях було узгоджено порядок денний Наради і намічено її проведення в три етапи: на першому - передбачалась підготовча робота міністрів закордонних справ, на другому - спеціальних комісій і координаційного комітету, на третьому планувалося остаточно опрацювати документи і підписати їх. Вся підготовча робота здійснювалася за принципом консенсусу, тобто - одностайної згоди.

Перший етап Наради з безпеки і співробітництва в Європі розпочався в липні 1973 р. в Гельсінкі за участю міністрів закордонних справ 35 країн, які ухвалили рекомендації відносно всієї програми. Вона містила питання безпеки в Європі, співробітництва в галузі економіки, науки, техніки, екології, в гуманітарній та іншій сферах. Обмін думками і дискусії між міністрами закордонних справ призвів до прийняття спільних рекомендацій з принципово важливих питань, підготував реальну основу для продовження пошуків вирішення наболілих питань європейської безпеки.

У вересні 1973 р. в Женеві розпочався другий етап Наради, який із перервами тривав близько двох років. На цьому етапі головним центром діяльності був координаційний комітет, який складався з глав делегацій країн-учасниць. На своїх засіданнях Комітет затвердив графік роботи Наради, розглядав питання принципового значення для схвалення опрацьовуваних документів. Найбільші труднощі на цьому етапі проявлялися при узгодженні розбіжностей не тільки між державами з протидіючих блоків, а й між окремими західними країнами. Пропоновані країнами Заходу положення щодо обміну інформацією і розвитку культурних зв'язків, які відображали загальноприйняту практику демократичних країн, рішуче відкидалися представниками СРСР і його союзниками виключно з ідеологічних міркувань. Суперечності, не подолані в Женеві, вдалося узгодити під час двосторонніх зустрічей лише в першій половині 1975 р.

Третій, заключний етап Наради з безпеки і співробітництва в Європі відбувся 30 липня - 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Вперше за повоєнні роки відбулася зустріч найвищих керівників 33 європейських країн, США та Канади, які підписали Заключний Акт НБСЄ та інші документи. Вони ґрунтувалися на Статуті ООН, "Декларації прав людини" та інших документах цієї організації, а також включали відповідні положення укладених договорів між провідними країнами світу. Основною частиною Заключного Акта була "Декларація принципів, якими держави - учасниці керуватимуться у взаємних відносинах". Вона включала наступні 10 принципів: суверенна рівність; поважання прав, притаманних суверенітету; незастосування сили або загрози силою і непорушність кордонів; територіальна цілісність держави; мирне врегулювання; невтручання у внутрішні справи; поважання прав людини та основних свобод, включаючи свободу совісті, релігії та переконань; рівноправність та право народів розпоряджатися своїм майбутнім; співробітництво між державами; сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним правом. Одночасно було опрацьовано і схвалено "Документ про заходи зміцнення довіри та деякі аспекти безпеки і роззброєння".

Закріплені у документах результати Наради створювали сприятливі умови для розширення і активізації міждержавного економічного, науково-технічного співробітництва в природно-охоронній галузі. Окремі пункти Заключного Акта, зокрема про поважання прав людини та основних свобод, включаючи свободу совісті, релігії та переконань, були на той час новою рисою в міждержавних відносинах між представниками протидіючих блоків, торкалися сфери, в якій до цього комуністичні країни не йшли на жодні поступки, хоча такі свободи декларувалися в конституціях усіх комуністичних країн, а також відповідали основним положенням Статуту ООН та інших документів, які до цього підписував Радянський Союз. Пункти, що стосувалися непорушності кордонів і невтручання у внутрішні справи, розцінювалися як підтвердження здобутків СРСР у Другій світовій війні, закріплення Ялтинсько-Потсдамської системи розподілу Європи і визнання неподільного панування комуністичних режимів. Підписані документи радянське керівництво розглядало як багатосторонню декларацію, яка надасть пропагандистські вигоди СРСР та поширюватиме тезу про "миролюбну політику" комуністичних країн.

Даючи згоду на включення таких положень у гельсінські документи, лідери комуністичних країн і не думали їх виконувати. Наступні роки європейської історії показали, що саме ця частина Заключного Акта відіграла роль каталізатора в розгортанні широких дисидентських рухів у комуністичних країнах, які в поєднанні зі соціально-економічними чинниками призвели до краху тоталітарних режимів.

Уже через два роки (жовтень 1977 р.) на запланованій в Белграді зустрічі представників 35 держав-учасниць НБСЄ виникли гострі дискусії щодо виконання положень Заключного Акта і подальшого розвитку процесу розрядки. США та інші країни Заходу звинувачували комуністичні держави у відвертому невиконанні гельсінських домовленостей в гуманітарній сфері, зокрема порушенні людських прав і свобод. Представники СРСР та інших комуністичних країн заперечували такі звинувачення, називали їх "вигадками" і вважали їх недостойними для обговорення. Вони наполягали на необхідності доповнити політичну розрядку військовою: відмовитися від подальшого розширення існуючих військово-політичних блоків, підписати договір про незастосування ядерної зброї першими один проти одного. Досягнути певного компромісу між країнами двох блоків на белградській конференції не вдалося. Прийнятий підсумковий документ не містив суттєвих домовленостей, крім запевнення про рішучість держав-учасниць неухильно виконувати "в односторонньому, двосторонньому та багатосторонньому порядку всі положення Заключного Акта". Наступну зустріч представників держав-учасниць НБСЄ було домовлено провести у 1980 р. у Мадриді. Жодна з країн-учасників белградської конференції не передбачала, що розрядка зміниться черговим загостренням міжнародних відносин.

Розрядка 70-х рр. була короткочасною, суперечливою і непевною. Вона не охопила всіх сфер міждержавних відносин. Відмова СРСР і його союзників включити до тексту гельсінських документів положення про ідеологічне співіснування держав із різним соціально-політичним ладом прирікала на невиконання значної частини досягнутих домовленостей.

4. Закінчення холодної війни і формування нового світового порядку

Передумови і причини завершення ''холодної війни''. До нового погляду на проблеми Європи і світу політики Сходу і Заходу прийшли різними шляхами. Дослідження вчених, зусилля журналістів, письменників, людей мистецтва формували в свідомості світової громадськості різко негативне ставлення до ідеї насильницького розв'язання міжнародних проблем.

Незважаючи на загострення протистояння між двома воєнно-політичними блоками, на початку 80-х років продовжувався загальноєвропейський процес, початий в Гельсінкі. У Белграді (1977-1978 pp.), Мадриді (1980-1983 pp.), Стокгольмі (1984-1987 рр.), Відні (1986-1989 pp.) відбулись зустрічі і наради представників держав-учасниць Загальноєвропейської наради. На Стокгольмській конференції з питань довіри і безпеки в Європі Радянський Союз виступив з рядом ініціатив по обмеженню військово-морської діяльності на Півночі Європи і в Середземному морі. Радянський уряд пропонував вивести з Середземномор'я як радянські, так і американські кораблі-носії ядерної зброї, згодом - військові флоти США і СРСР. На цей раз це не було чисто пропагандистським маневром. У СРСР почали розуміти, що серйозна зовнішня політика неможлива без взаємних поступок. Готовність до таких поступок стала очевидною після приходу до влади М.С.Горбачова. Він проголосив політику перебудови, а також необхідність утвердження нового мислення у міжнародних відносинах.

Новий радянський лідер розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. На Стокгольмській конференції було узгоджено широкий комплекс політичних і військово-технічних заходів щодо зниження ризику війни в Європі. 7 квітня 1985 р. СРСР припинив розгортання ракет середньої дальності СС-20 в Східній Європі, а з 6 серпня 1985 р. ввів односторонній мораторій на ядерні випробування, який діяв півтора роки. У січні 1986 р. М.Горбачов висунув програму ліквідації до кінця століття зброї масового знищення.