Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

Ще в 1957 році в ході боротьби проти сегрегації в міському автотранспорті (кращі місця -- білим, гірші -- чорним) у південних штатах виникла «Конфедерація християнського керівництва Півдня» на чолі з Мартіном Лютером Кінгом, баптистським проповідником. На відміну від традиційних негритянських організацій, що обмежували свої дії юридичним захистом жертв антинегритянського терору, союз М.Кінга почав широко застосовувати масові дії в боротьбі проти расизму в США: бойкоти, марші, вуличні походи, часто діючи в союзі з білими організаціями -- профспілками, студентськими організаціями і т. д.

У 1960-63 рр. в південних штатах США було проведено безліч масових «рейдів свободи» проти всіх форм расової дискримінації. 28 серпня 1963 р., по завершенню загальнонаціонального маршу учасників боротьби за цивільні права негрів, відбувся в Вашінгтоні біля меморіалу Лінкольна мітинг з участю 250 тис. чоловік. В цих подіях виявилася зросла єдність чорних та білих трудящих, що, на думку М.Кінга, була обов'язковою умовою успіху боротьби за свободу та рівність негрів.

Найважливішим результатом піднесення негритянського руху було прийняття в 1964-65 рр. актів про громадянські права негрів. Але якими б не були ці важливі закони, вони мало що змінили в реальному економічному становищі негритянського населення. Тому в середині 60-х рр. почався новий етап в розвитку негритянського руху, який відрізнявся крайньою жорстокістю боротьби, повстаннями в чорних гетто багатьох міст Півночі. В ході цих виступів виникли нові радикальні негритянські організації, які виступили проти курсу на ненасильницькі масові дії, що здійснювалися Конференцією християнського керівництва. Найпопулярнішою серед цих нових організацій стала партія «Чорні пантери», що виникли в 1966 р. На цьому новому етапі руху деякі учасники боротьби за рівноправність негрів почали доходити висновку про відповідальність капіталістичної системи за лиха чорного населення Америки. Однак радикальному негритянському протесту другої половини 60-х років були притаманні серйозні слабості. Склавши важливу частину «нового лівого руху», «Чорні пантери» та інші радикальні негритянські організації зазнали сильного впливу ідей ультралівого радикалізму. Це неминуче вело до екстремістських анархістських дій, до сепаратизму та чорного расизму, до послаблення зв'язків чорних та білих громадян. Тим не менше радикальні негритянські організації відіграли важливу роль в політичному житті США. Вони взяли активну участь в антивоєнному русі. Радикальні групи значно вплинули на позицію Конференції християнського керівництва на Півдні, що застосувала такі нові засоби боротьби, як єдині дії зі страйкуючими робітниками. Але це викликало новий вибух переслідувань з боку расистів. В квітні 1968 р. в Мемфісі (Теннессі) від кулі найманого вбивці загинув Мартін Лютер Кінг. В цей же час почалася кампанія жорстоких переслідувань лідерів «Чорних пантер». Активну участь в ній взяли і репресивні органи федерального уряду. Загибель М.Кінга не була марною. Підсумком його діяльності стала законодавча заборона всіх видів расової дискримінації.

28. Зовнішня політика США в 1961-1980 рр

Початок дивитись в білеті 27.

Р. Ніксон прийшов до влади в період, коли економічне становище країни ускладнювалось, і ці тенденції мали довгочасний характер. До Того ж на початку 70-х років послабилися зовнішньоекономічні позиції США, похитнулося міжнародне становище долара. В такій складній ситуації Р. Ніксон намагався, хоча й без особливих успіхів, узгоджувати свою економічну політику з різкими змінами господарської кон'юнктури.

Широкомасштабністю відзначалася соціальна політика його адміністрації. По суті вона була продовженням курсу, ініційованого у 60-ті роки демократами. Збільшувались обсяги виплати пенсій та інших видів соціальної допомоги; особливо широкого розповсюдження набула допомога родинам із доходами, нижчими за офіційну межу бідності. Загальна кількість осіб, що одержували різні види допомога, становила в середині 70-х років 33 млн. Отже, і в економічній, і в соціальній сферах політика республіканців явно наблизилася до неоліберального курсу, який традиційно проводили демократи.

Коли підійшли вибори 1972 р., набрала чинності поправка до конституції, згідно з якою виборний ценз громадян, що посідають виборне право, знизився з 21 до 18 років. У результаті право голосу одержали близько 25 мли наймолодших виборців. На президентських виборах Р. Ніксон із легкістю переміг свого суперника з Демократичної партії. Однак демократи й цього разу здобули перемогу на виборах до конгресу, зберігши стійку більшість в обох палатах.

Таким чином, тривала ситуація "поділеного правління", коли виконавча влада належала республіканцям, а законодавчу контролювали демократи, що породжувало чимраз більшу напруженість між цими владними структурами. Як і його попередники, Р. Ніксон прагнув до розширення президентських повноважень. Не раз він діяв в обхід законодавчого органу. Роздратовані цим палати конгресу нерідко провалювали внесені президентом законопроекти (зокрема, стосовно урядових асигнувань) та пропоновані ним кандидатури на урядові посади, а президент, своєю чергою, часто-густо накладав вето на ухвалені палатами законопроекти.

Найбільш рельєфно протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади знайшло прояв у т. зв. "вотерґейтській справі". Під час виборної кампанії 1972 р. у штаб-квартирі Демократичної партії, що містилась у вашингтонському комплексі "Вотергейт", поліція затримала групу зловмисників, які намагалися встановити підслуховуючу апаратуру. В перебігу слідства з'ясувалося, що затримані особи пов'язані з виборним комітетом Республіканської партії. "Зломщиків" віддали під суд, однак спочатку на цей епізод, який здався цілком банальним, не звернули особливої уваги, тим більше, що і сам Р. Ніксон, і його найближчі співробітники заявили про свою цілковиту непричетність до згаданої акції, підкреслюючи, що зловмисники діяли виключно з власної ініціативи. В результаті цей інцидент нітрохи не перешкодив Р. Ніксону здобути перемогу на президентських виборах.

Справжній же скандал почав розгорятися навесні 1973 р. під час суду над "зломщиками", коли один із звинувачених заявив, що на нього і його спільників чинили тиск, домагаючись, щоб вони взяли всю відповідальність на себе, вигороджуючи справжніх ініціаторів акції. Цим разом зроблені зізнання набули широкого розголосу. Обговорювалося питання, чи був причетний Р. Ніксон або його оточення до "вотерґейтської" акції і чи впливали вони на слідство у цій справі: за американським законодавством учинення перешкод здійсненню правосуддя є тяжким кримінальним злочином.

Слідством у цій справі зайнялися і конгрес, і вищі судові інстанції. В міру його проведення нагромаджувалося чимраз більше доказів, які свідчили, що Р. Ніксон всіляко намагався погасити "вотергейтську справу".

Тим часом назрів новий скандал - віце-президентові Спіро Аґню висунули офіційні звинувачення у хабарництві, здирництві та ухилянні від сплати податків. Під тягарем доказів С. Аґню визнав себе частково винним і подав у відставку. Відповідно до конституції, Р. Ніксон призначив, а конгрес затвердив на посаді віце-президента Джеральда Форда - лідера республіканців у палаті представників.

Що ж до самого Р. Ніксона, то слідство в його справі зайшло так далеко, що конгрес розпочав процедуру імпічменту - усунення президента від займаної посади. За такої ситуації Ніксону не залишилося нічого іншого, як піти у відставку (серпень 1974 р.).

На пост президента вступив Дж. Форд. За згодою конгресу він призначив віце-президентом Нельсона Рокфеллера - представника відомої родини мільярдерів, який упродовж 15 років був губернатором штату Нью-Йорк. Уперше за історію країни створилась ситуація, коли пости президента і віце-президента обійняли не обрані, а призначені особи.

Хоча "вотергейтська справа" була явно роздута засобами масової інформації та спрямовувалася з-за лаштунків політичними колами (зокрема з-поміж Демократичної партії), зацікавленими у "поваленні" Р. Ніксона, проте ця кампанія сколихнула всю американську громадськість. Стали надбанням гласності численні факти зловживання владою високими посадовими особами і цілими відомствами, випадки корупції. Однак у ширшій перспективі "вотергейтська справа" пішла на користь американському суспільству: її розслідування засвідчило непохитність засад американської демократії, показало, що у правовій державі ніхто не може безкарно зловживати владою, включаючи й самого президента.

Між тим становище нового президента Дж. Форда було не з легких. Він прийшов до влади в момент різкого загострення господарського становища в країні, яке характеризувалось одночасним спадом виробництва та ростом інфляції, чого раніше ніколи не бувало. Це явище одержало назву "стагфляція". Дж. Форд намагався, застосовуючи важелі державного регулювання, гальмувати найнегативніші на той час процеси. Однак помітних результатів ці кроки не дали, і це засвідчило, що в нових умовах методи державного регулювання економіки в дусі кейнсіанських рецептів стають дедалі менш ефективними. Бачачи це, Дж. Форд у 1975 р. започаткував широкомасштабну реорганізацію засобів регулювання. В соціальній галузі президент продовжив заходи, які проводив Р. Ніксон, розширюючи бюджетні асигнування на пенсійне забезпечення та на допомогу родинам із низькими доходами.

У діянні внутрішньополітичного життя Дж. Форд одним із перших своїх кроків превентивно помилував колишнього президента Р. Ніксона, якому, незалежно від його відставки, загрожував судовий процес у "вотергейтській справі". Громадська думка піддала це рішення Дж. Форда гострій критиці. Не найкращим чином складалися відносини президента з конгресом, у якому, в результаті проміжних виборів 1974 р., ще більше посилилися позиції Демократичної партії.

На президентських виборах 1976 р. кандидатом республіканців виступав Дж. Форд, а демократи висунули колишнього губернатора штату Джорджія Джиммі Картера, який підкреслював свою непричетність до корумпованого вашингтонського істеблішменту, афішував свою близькість до простолюду, підкреслював важливість дотримання у політичному житті високих моральних норм. Із невеликою перевагою переміг Дж. Картер: за нього проголосувало 40,8 млн виборців, Дж. Форд одержав 39,1 млн. На виборах до конгресу демократи зберегли більшість в обох палатах. Отже, закінчилося восьмирічне "поділене правління".

Дж. Картер прийшов у Білий дім, коли господарська кон'юнктура покращувалась: економічна криза 1973 - 1975 рр. лишилася позаду, спостерігалося пожвавлення в багатьох галузях промисловості. Разом із тим посилились інфляційні процеси. Популярним кроком адміністрації стало запровадження загального скорочення податків, яке мало на меті збити інфляцію й розширити інвестиції, однак загалом мети не досягло. В цілому економічна стратегія Дж. Картера продовжувала започаткований Дж. Фордом курс на дерегулювання економіки, переходу від кейнсіанських методів регулювання до політики монетаризму, яка шляхом надання пільг корпораціям заохочувала нагромадження приватного капіталу з метою розширення інвестицій. Заходи адміністрації Дж. Картера, який намагався проводити "центристську" політику, зазнавали чимраз різкішої критики як зліва - насамперед за тенденцію до обмеження соціальних програм, так ще більшою мірою й справа - за недостатньо, мовляв, "жорсткі" антиінфляційні заходи. Погіршення від середини 1979 р. господарської кон'юнктури, вповзання країни в нову економічну кризу значно ускладнювало становище адміністрації.

Розвиток американської економіки в 70-ті роки проходив складно і неоднозначно. Характерною рисою, як і в індустріально розвинутих країнах загалом, було зниження темпів її розвитку. Коли в 60-ті роки середньорічні темпи приросту промислового виробництва США становили 4,8 %, то в 70-ті роки - заледве 3,3%. Тричі впродовж розглядуваного періоду американська економіка зазнавала кризових станів: у 1969 - 1970, у 1974 - 1975 і починаючи з другої половини 1979 р. Криза 1974 - 1975 років була найглибшою за весь повоєнний період: абсолютне падіння промислового виробництва становило близько 9%. При цьому в усіх наведених випадках мала місце досі незнана "стагфляція". Коли на рубежі 70-х років середньорічне зростання споживчих цін становило 3 - 4 % (т. зв. "поріг інфляції"), то в 1980 р. воно досягло 13,5 %. Чималої шкоди завдала американській економіці світова енергетична криза.

Потужна американська економіка протистояла труднощам. На світове подорожчання енергоресурсів вона зреагувала переведенням виробництва на ресурсозберігаючі технології. Це вимагало докорінної перебудови всієї технологічної бази економіки. Цей процес розпочався 1977 р. й одержав назву "реіндустріалізація". Робилися величезні приватні та державні інвестиції, у першу чергу в такі галузі, як машинобудування, електроенергетика, видобувна та хімічна промисловість.

На вищий щабель піднялась автоматизація виробництва. Звичним стало застосування комп'ютерів, мікропроцесорів, верстатів із програмним управлінням, автоматизованих ліній і промислових роботів. Автоматизація, незважаючи на великі початкові затрати, забезпечувала значний техніко-економічний ефект: скорочувалися загальні витрати виробництва, підвищилася продуктивність праці та якість продукції. Процес реіндустріалізації не зупинило й настання наприкінці 1979 р. економічної кризи: він тривав і у 80-ті роки. Саме американська економіка проторувала шлях другому етапові НТР, який із другої половини 70-х років розгорнувся в індустріально розвинутих країнах. Важливим було й те, що впродовж зазначеного періоду призупинилися темпи відставання економічного розвитку США від інших передових країн. Упродовж 70-х років частка США у промисловому виробництві світу (без комуністичних країн) практично не змінилася, становлячи в 1980 р. 32,8%. Однак звертало на себе увагу зростання нерівності розподілу матеріальних благ. 15 відсоткам найбагатших громадян США належало 85% економічного багатства країни; 35 відсоткам середніх верств належало 10%, а 50 відсотків менш забезпечених громадян посідали лише 5% національного багатства.

Суспільно-політичні рухи 70-х років характеризував різкий спад їхньої активності, порівняно з попереднім бурхливим десятиліттям. Скоротився членський склад профспілок: дедалі зростаюча верства робітників невиробничої сфери не бачила потреби до них вступати. У зв'язку з ускладненням економічного становища дещо пожвавився страйковий рух, відродилися загальнонаціональні страйки, які нерідко завершувалися перемогами або компромісами, і це був останній спалах страйкової активності.

До початку 70-х років тривали масові студентські виступи. Власті змушені були піти назустріч вимогам студентства: у 1972 р. було ухвалено новий закон про вишу освіту, згідно з яким студенти одержували право участі в обговоренні та розв'язанні пекучих проблем університетського життя. Було розширено можливості для навчання у вишах афро-американської молоді. Явною відповіддю на зростання політичної активності молодого покоління було ухвалення конгресом у 1971 р. поправки до конституції про зниження до 18-річного віку виборного цензу. В результаті на початку 70-х років студентський рух різко пішов на спад.

Доки США продовжували брати участь у в'єтнамській війні, тривав антивоєнний рух. Із припиненням війни антивоєнна активність зійшла нанівець: більшість учасників руху вважали свою місію виконаною, антивоєнні організації здебільшого розпустилися.

Відійшов в історію масовий рух за громадянські права.

Натомість у 70-ті роки у США, як і в інших країнах, розгорнувся новий широкий рух - екологічний, або рух "зелених". Мотивом його виникнення було погіршення довкілля внаслідок надмірної і непродуманої його експлуатації. Саме на екологічну проблематику переключилося чимало учасників масових рухів 60-х років. Першим масштабним виступом на захист довкілля було урочисте відзначення 22 квітня 1970 р. Дня Землі, в якому у США взяли участь близько 10 млн осіб. Уже в 70-ті роки під впливом екологістів було ухвалено законодавчі акти, які створили правовий механізм державного регулювання природокористування та контролю за якістю навколишнього середовища.

Основні засади зовнішньої політики США впродовж кінця 60-х років і наступного десятиліття зазнали певної модифікації. Р. Ніксон змушений був зважати на нарощування стратегічних озброєнь Радянським Союзом, у результаті якого на початку 70-х років встановилася приблизна військова рівновага обох наддержав. Через це Р. Ніксон вважав за необхідне у відносинах із СРСР та його союзниками робити наголос на переговорах, а не на погрозі силою.

Ці засади втілилися, насамперед, у підході до в'єтнамської проблеми, яка залишалася найболючішою для США. Спочатку Р. Ніксон намагався вийти з цього глухого кута шляхом "в'єтнамізації" війни, переклавши основний її тягар на південно-в'єтнамську армію, реорганізовану і зміцнену американцями. Натомість більшість американських військ мала бути виведена з В'єтнаму. Цей план, починаючи з 1969 р., втілювався в життя. На початку 1973 р. було, нарешті, підписано угоду про припинення війни та відновлення миру у В'єтнамі, і вже незабаром завершилося виведення американських військ з Індокитаю. Р.Ніксон назвав це "почесним миром".

Однак мир для Сполучених Штатів виявився зовсім не почесним. Північний В'єтнам і підпорядковані йому комуністичні військові підрозділи на півдні країни, а також у Камбоджі та Лаосі використали настання миру і виведення американських військ для перегрупування своїх сил і перепочинку, а в березні 1975 р. розпочали навальний наступ проти південно-в'єтнамських військ. Південний В'єтнам, Камбоджа і Лаос опинилися під комуністичною владою.

Такий був епілог в'єтнамської війни. В перебігу воєнних дій США втратили полеглими 56 тис. військовослужбовців. їхні видатки на війну склали суму в понад 110 млрд доларів, що вдвічі перевищувало видатки на війну в Кореї. Результати війни завдали Америці величезної морально-політичної шкоди (т. зв. "в'єтнамський синдром"). Утрата всього Індокитаю означала суттєве порушення балансу світових сил на користь комуністичного блоку.

І все ж сам факт припинення в'єтнамської війни став важливим зовнішньополітичним кроком адміністрації Р. Ніксона. Вихід США з війни дозволив провести скорочення на 40% чисельності американської армії. Сполучені Штати відмовилися від загальної обов'язкової військової служби і перейшли до формування збройних сил на професійній основі.

Другою визначною дипломатичною ініціативою Р. Ніксона було врегулювання відносин із комуністичним Китаєм, які досі мали однозначно ворожий характер. На початку 1972 р. Р. Ніксон здійснив офіційний візит до Пекіна, де провів переговори з китайськими керівниками, домовившись про дальшу нормалізацію відносин між обома країнами. Наступники Р. Ніксона продовжили розпочату ним справу. Дж. Форд, ставши президентом, теж побував із візитом у Пекіні, а за президентства Дж. Картера, у 1979 р., між США і КНР було укладено угоду про взаємне визнання і встановлення дипломатичних відносин. Американо-китайське зближення означало суттєву зміну ситуації у Південно-Східній Азії. За таких обставин США пішли на розпуск СЕ АТО (1977), бажаючи зробити дружній жест щодо КНР, оскільки цей блок був спрямований, насамперед, проти комуністичного Китаю.

Налагоджуючи відносини з КНР, американська дипломатія водночас прагнула до поліпшення стосунків із СРСР. У 1972 -1974 рр. відбувся ряд американо-радянських зустрічей на найвищому рівні. У результаті переговорів (1972) було підписано низку важливих документів. Серед них - "Основи взаємовідносин між США і СРСР", де зазначалося, що в ядерну епоху не існує іншої основи для підтримання відносин між обома державами, крім мирного співіснування. Також було укладено два надзвичайної ваги документи, спрямовані на отримання гонки озброєнь: Договір про обмеження системи протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1).

Американо-радянські домовленості відіграли значну роль не лише в розвитку двосторонніх відносин. Вони стали найважливішим чинником у процесі загальної розрядки міжнародної напруженості в 70-ті роки. Свідченням того, як далеко зайшов прогрес у відносинах між обома наддержавами, став спільний американо-радянський космічний політ і стикування кораблів "Аполлон" і "Союз" у липні 1975 р.

У червні 1979 р. у Відні відбулася зустріч між президентом США Дж. Картером і головою президії Верховної Ради СРСР Л. Брежнєвим, у ході якої було підписано Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2). Ці обмеження сягали значно далі Тимчасової угоди 1972 р.

Однак поряд із прогресом у відносинах між США і СРСР нагромаджувалися і взаємні претензії, зберігались обопільні побоювання та недовіра. Незважаючи на укладені договори та угоди, гонка озброєнь тривала, і Радянський Союз, попри всю свою миролюбну риторику, всіляко намагався випередити Сполучені Штати. Наприкінці грудня 1979 р. СРСР вчинив інтервенцію в Афганістані, й розрядку було зірвано. Адміністрація Дж. Картера призупинила процедуру ратифікації договору ОСО-2. Відносини між наддержавами знову загострилися.

У 70-ті роки тіснішими стали стосунки США із західноєвропейськими союзниками по НАТО. Наприкінці 1979 р. у відповідь на розгортання в європейській частині СРСР великої кількості ракет середньої дальності, націлених на Західну Європу, сесія Ради НАТО за наполяганням США ухвалила розмістити в країнах-учасницях альянсу 572 американських ракети середньої дальності.

Важкими для американської дипломатії були проблеми Близького Сходу. США, як і інші західні держави, надали підтримку своєму союзникові - Ізраїлю в арабо-ізраїльській війні 1973 р. У відповідь на це арабські країни - виробники нафти - завдали цим країнам могутнього економічного удару, різко піднявши ціни на нафту, що викликало гостру економічну кризу на Заході. Американці, зі свого боку, влаштували щодо своїх арабських недоброзичливців успішну дипломатичну диверсію. Скориставшись посиленням незгод між Єгиптом і СРСР, вони зробили успішну спробу вирвати Єгипет з-під радянського впливу і вивести його на шлях мирних переговорів з Ізраїлем. У 1979 р. за посередництвом Дж. Картера в Кемп-Девіді (США) було підписано єгипетсько-ізраїльський мирний договір. Це був безсумнівний успіх дипломатії Дж. Картера, один із небагатьох у його діяльності.

Нових клопотів і прикрих неприємностей завдав американцям ісламістський переворот в Ірані на початку 1979 р., в результаті якого було встановлено автократичний режим фанатичних шиїтських фундаменталістів. Його прихильники люто ненавиділи Америку. У листопаді того ж 1979 р. іранський режим вдався до нечуваної у практиці міжнародних відносин провокації. Радикально настроєні студенти, діючи начебто з власної ініціативи, вдерлися в американське посольство в Тегерані й захопили як заручників 67 дипломатів і посольських службовців. У відповідь США розірвали дипломатичні відносини з Іраном і скерували свої військово-морські сили до Перської затоки. У квітні 1980 р. за розпорядженням Дж. Картера було зроблено спробу висадки повітряного десанту спецвійськ у Тегерані з метою звільнення заручників. Однак ця операція, зазнавши людських втрат, провалилася, що ще більше підірвало й без того невисокий авторитет Дж. Картера. Іранські власті звільнили заручників лише в січні 1981 р., приурочивши цей акт до відходу Дж. Картера з поста президента.

На роки президентства Дж. Картера припало особливе нарощування Радянським Союзом своєї військової могутності, розширення ним військового впливу в деяких країнах Африки і навіть Латинської Америки. Дж. Картера американці звинувачували в тому, що його адміністрація дозволила Радянському Союзові випередити Сполучені Штати в гонці озброєнь, розширити експансію в світі. Президентові докоряли, що його реакція на радянське вторгнення в Афганістан була надто слабкою. За Дж. Картером закріпилася репутація слабкого і невдалого президента.

Всі ці обставини негативно вплинули на передвиборну президентську кампанію демократів 1980 р., які знову висунули Дж. Картера своїм кандидатом. Найбільше, однак, підірвала його шанси несприятлива економічна кон'юнктура: з кінця 1980 р. США вступили у смугу чергової економічної кризи і президента звинуватили у нездатності опанувати ситуацію.

Натомість республіканці прийшли до виборів згуртованішими за своїх суперників. Враховуючи зрушення громадської думки США вправо, вони висунули представника правого крила партії Рональда Рейґана кандидатом у президенти, а центриста Джорджа Буша - у віце-президенти. Головними пунктами передвиборної програми республіканців були скорочення подоходного податку для всіх категорій платників, зменшення державних видатків, скорочення державного регулювання економіки, розширення свободи приватного підприємництва. У галузі зовнішньої політики - відновлення військової могутності Америки та її безумовної першості у змаганні з Радянським Союзом і комуністичним табором загалом.

Президентські вибори показали рішучу перемогу республіканців: Р. Рейган, одержавши 51% голосів, був обраний президентом. На виборах до конгресу демократи зберегли контроль у палаті представників, однак у сенаті більшість перейшла до республіканців.

29. Президенство Р. Рейгана в США. «Рейганоміка»

У січні 1981 р. Рональд Рейган приступив до виконання своїх обов'язків у 70-річному віці (став активним діячем Республіканської партії у 60-ті роки, у 1966 і 1970 рр. обирався губернатором штату Каліфорнія, у 1968 і 1976 рр. прагнув домогтися висунення своєї кандидатури в президенти, але не одержав підтримки на з'їздах республіканців).

Р. Рейган став президентом у час, коли країна переживала гостру економічну кризу, що супроводжувалась інфляцією. Тому в ділянці внутрішньої політики президент поставив своєю найголовнішою метою докорінне оновлення розладнаної економіки. Р. Рейган висунув свою економічну програму під назвою "Новий порядок для Америки: програма відновлення економіки". Газети придумали Для неї свої назви: "рейґаноміка" і навіть "рейганівська революція". Основною метою цієї програми було приборкання інфляції, зменшення безробіття, виведення економіки з застою, поступове збалансування державного бюджету. Поставленої мети Р. Рейган мав намір досягти шляхом Загального скорочення податків, що мало допомогти пожвавленню ділової активності; різкого скорочення федеральних видатків, зокрема на соціальні проблеми з метою приборкання інфляції; суттєвого послабленням державного втручання в економіку.

Методи, які обрав Р. Рейган для розв'язання економічних проблем, були досить незвичними. Усі його попередники, починаючи від Ф. Рузвельта, з метою подолання економічних труднощів вдавалися до державного регулювання. Щоправда, вже Дж. Форд і особливо Дж. Картер почали відмовлятися від цього механізму, який у складній і суперечливій обстановці 70-х років ставав дедалі менш ефективним. Р. Рейган пішов значно далі. Він вбачав засіб досягнення своєї мети в тому, щоб звільнити приватну ініціативу від державних пут, які її сковують, скасувати обтяжливе регламентування, тобто звести до мінімуму втручання держави в економічне життя.

"Рейґаноміка" мала стати основою далекосяжних планів адміністрації. Першою метою була вже згадувана "реіндустріалізація", тобто повне оновлення промислового потенціалу США. Ця програма вимагала величезних коштів - 1,5 - 2 трлн доларів упродовж найближчих 15 років. Друга мета, що також потребувала чималих затрат, - докорінне підвищення військової могутності країни. У жовтні 1981 р. Р. Рейган оприлюднив всеосяжну програму, спрямовану на модернізацію американської стратегічної тріади - наземних міжконтинентальних балістичних ракет, ядерних підводних човнів і стратегічної авіації з ядерною зброєю на борту. У березні 1983 р. Р. Рейган оголосив про початок робіт з розробки та створення широкомасштабної системи протиракетної оборони з елементами космічного базування. Ці найсучасніші види озброєння повинні були забезпечити ураження балістичних ракет противника. Ця програма одержала назву "Стратегічна оборонна ініціатива" (СОІ) або, як її прозвала преса, програма "зоряних воєн". Якщо видатки на оборону рік у рік зростали, то асигнування на соціальні потреби, як і передбачала Рейганова економічна програма, зменшувалися.

Перші роки перебування Р. Рейгана при владі були важкими для його адміністрації. В країні тривала гостра економічна криза, яка супроводжувалася небаченим із 30-х років зростанням безробіття.

Економічна криза у США, що намітилася 1979 р., тривала впродовж трьох років (1980 - 1982). Падіння промислового виробництва досягло 8,2% - це дещо менше, ніж під час кризи 1974 -1975 рр. Безробіття досягло безпрецедентного рівня - 10,7 млн осіб (9,7% активної робочої сили). Кризу супроводжувала помітна інфляція: у 1980 р. роздрібні ціни підскочили в середньому на 13,5%. Незважаючи на кризу, в країні тривала хвиля масового оновлення основного капіталу, що розпочалась у 1977 - 1978 р.

Цей процес, як і сприятлива дія важелів економічної політики Р. Рейгана, розчистили шлях для виходу з кризи, швидкого відновлення виробництва.

З 1983 р. кризу змінило помітне господарське пожвавлення, безробіття почало розсмоктуватися, було приборкано інфляцію. Не останню роль у цьому відіграло послідовне втілення в життя економічної програми Р. Рейгана. Його престиж, як і республіканської адміністрації, помітно зріс. За таких обставин на президентських виборах 1984 р. Р. Рейган легко здобув перемогу, одержавши 59% голосів виборців. Однак Демократична партія зберегла більшість у палаті представників, а на проміжних виборах 1986 р. повернула собі контроль над сенатом.

Другий термін президентських повноважень Р. Рейгана був відзначений політичним скандалом, що розгорнувся у 1986-1987 рр. Засоби масової інформації оприлюднили факти, що з відома високопоставлених посадових осіб США таємно здійснювався продаж зброї Ірану, а виручені від цих оборудок кошти використовувалися для надання допомоги нікарагуанським антикомуністичним партизанам. Ці дії, не санкціоновані офіційною владою, мали явно протизаконний характер. Афера за аналогією з "Вотергейтом" одержала найменування "Ірангейт". Враховуючи ворожий характер взаємин між США та Іраном, широкі кола американської громадськості були глибоко обурені викритими операціями. Розслідуванням справи займалися спеціальні комісії конгресу. В перебігу слухань президент Р. Рейган довів свою непричетність до цієї афери. Однак на нього було покладено відповідальність, що він "створив або терпів таку обстановку в адміністрації, за якої його старші радники порушували закони, обманювали народ і своїх колег в уряді". "Ірангейт", звичайно, пошкодив репутації Р. Рейгана, проте не похитнув міцних політичних позицій Республіканської партії.

Під час виборної кампанії 1988 р. підбивалися підсумки восьмирічної діяльності Р. Рейгана на посту президента. Вони виявилися досить значущими: спостерігалось оздоровлення внутрішньої обстановки в країні, зміцніли міжнародні позиції США. Відбувалося структурне оновлення господарського механізму відповідно до вимог НТР. Упродовж 1981 - 1988 рр. обсяг ВНП США зріс більш ніж на 60 %.

Звичайно, були й негативні результати "рейганоміки", насамперед зростання державного боргу США з 980 млрд доларів у 1980 р. до 2,6 трлн, внаслідок чого країна перетворилася з найбільшого кредитора світу на найбільшого боржника. І все ж позитивні результати президентства Р. Рейгана були значно вагомішими, й американці їх відповідно оцінювали, що відбилося на результатах президентських виборів. Кандидат Республіканської партії - дотеперішній віце-президент Джордж Буш здобув рішучу перемогу, одержавши голоси майже 48 млн виборців (54% тих, що проголосували). Однак демократам вдалося зберегти контроль над обома палатами конгресу.

30. Внутрішня та зовнішня політика американської адміністрації Б. Клінтона

На початку січня 1993 р. Білл Клінтон у 45-річному віці приступив до виконання президентських обов'язків (із 1978 р. і до обрання президентом, за винятком 1981 - 1983 рр., займав пост губернатора свого рідного штату Арканзас).

Незабаром після інавгурації Б. Клінтон представив конгресу свою економічну програму. її головними цілями було подолання наслідків господарського спаду, створення нових робочих місць, підвищення рівня доходів американців, значне скорочення дефіцит}' федерального бюджету. План президента передбачав державні інвестиції у провідні галузі економіки. Збільшено асигнування на розвиток транспортної системи, торгівлі та житлового будівництва. Відповідно до передвиборних обіцянок Б. Клінтона значно збільшувалися видатки на охорону здоров'я та медичне обслуговування.

Ця амбіційна програма вимагала мобілізації великих коштів. Тому передбачалося значно скоротити оборонні та інші бюджетні витрати, зокрема на утримання державного апарату, дещо збільшити податки. Очікувалося, що ці заходи дадуть економію сотень мільярдів доларів. Однією з "козирних" передвиборних обіцянок

Б. Клінтона, яка дуже допомогла йому стати президентом, був намір полегшити податкові тягарі середніх верств. Однак після обрання, зважаючи на реальне фінансово-економічне становище, Б. Клінтон змушений був наразі пропонувати не скорочення, а збільшення максимальних ставок прибуткового податку.

Прикметною рисою економічної програми Б. Клінтона було те, що федеральні власті мали одержати більші повноваження для управління економікою. "Ми беремо в свої руки нашу економічну долю", - заявив Б. Клінтон. Як бачимо, наріжні принципи його програми були однозначно протилежні тим, що їх проводили Р. Рейган і Дж. Буш. Конгрес програму Б. Клінтона схвалив. Отже, "рейґаноміка" пішла в минуле.

Загалом на відміну від попередніх республіканських адміністрацій, що робили ставку на неоконсерватизм, політичний курс уряду Б. Клінтона поєднував і ліберальні, і консервативні тенденції. В перші роки перебування на посту глави адміністрації Б. Клінтон основну увагу приділяв програмі економічного відродження США та підняттю життєвого рівня американських громадян. Було вжито заходів щодо скорочення оборонних програм. Ще за президентства Дж. Буша, на початку 1992 р., прийнято рішення про скорочення стратегічних ядерних сил США. Б. Клінтон вирішив відмовитися від розгортання системи протиракетної оборони в космосі (СОІ).

Восени 1993 р. адміністрація представила сміливий план реформування системи охорони здоров'я. Його метою було запровадження загального права на медичну допомогу, оскільки в цей час 37 млн американців не мали ніякого медичного страхування. Координатором плану стала дружина президента Гілларі Клінтон (на відміну від дружин попередніх президентів - звичайних домогосподарок - Гілларі є високоосвіченим юристом, що входить у першу десятку осіб своєї професії у США). Однак цей план натрапив на впертий опір бізнесових кіл, пов'язаних із медициною. Вони твердили, що з економічної точки зору план Клінтонів має утопічний, багатозатратний характер і набагато збільшить бюджетний дефіцит. У результаті цей, надзвичайно важливий, соціальний проект повис у повітрі, не дійшовши навіть до голосування в конгресі.

Спрямовуючи зусилля на скорочення бюджетного дефіциту, адміністрація у 1993 р. провела через конгрес податкову реформу, яка всупереч передвиборним обіцянкам не скоротила максимальних ставок прибуткового податку, а збільшила їх. Мета полягала в тому, щоб одержати кошти для скорочення дефіциту бюджету при збереженні основних соціальних програм. Звичайно, цей вимушений крок не сприяв зростанню популярності уряду.

Дещо ліпших результатів домоглась адміністрація у сфері боротьби зі злочинністю. В 90-ті роки в американських в'язницях перебувало 1 млн 400 тис. засуджених, із котрих приблизно 70% становили афроамериканці. Спираючись на широку суспільну підтримку, Б. Клінтон провів через конгрес закони, які обмежували доступ населення до автоматичної зброї (нагадаємо, що в принципі володіння громадянами зброєю гарантує конституція США). Було збільшено асигнування на боротьбу зі злочинністю, що дало позитивні результати.

Однак Демократична партія й особисто Б. Клінтон змушені були сплатити політичну ціну за невдачі перших років свого перебування при владі. Проміжні вибори до конгресу 1994 р. принесли відчутну поразку партії. Республіканці, вперше за багато років, здобули більшість і в сенаті, й у палаті представників, а також чимало посад губернаторів штатів.

Республіканці, натхненні перемогою, зробили спробу законодавчим шляхом накинути адміністрації Б. Клінтона свій політичний напрямок, зокрема у питанні про скорочення бюджетного дефіциту. Політичні баталії у цій справі точилися упродовж двох наступних років, проте не дали республіканцям особливих успіхів, незважаючи на їхнє домінування у конгресі.

До президентських виборів 1996 р. обидві партії зблизили свої позиції. Демократи на чолі з Б. Клінтоном, кандидатуру якого було висунуто на другий термін, виступали зі значно поміркованіших позицій, ніж у 1992 р., зосередивши свої гасла на потребі ліквідації бюджетного дефіциту. В свою чергу республіканці, у перебігу виборчої кампанії, відмовилися від гасел про повернення до "рейганоміки". На користь демократів не в останню чергу вплинуло значне поліпшення, починаючи з 1993 р., економічної кон'юнктури: промисловість знаходилася на піднесенні, скорочувалося безробіття, а головне - впродовж чотирьох років дефіцит федерального бюджету скоротився більш ніж удвічі. В результаті виборів Б. Клінтон одержав 45,6 млн голосів і 379 вибірників, залишивши за собою президентський пост, тоді як за республіканського кандидата проголосували 37,8 млн виборців, що дало йому 159 вибірників. У той же час республіканці, завдяки поміркованості своїх позицій, зберегли більшість в обох палатах конгресу.

Внутрішньополітична стратегія адміністрації Б. Клінтона під час другого терміну його повноважень була, в умовах зміцнення позицій Республіканської партії, значно поміркованішою, ніж на початку його урядування. Тепер одним із основних завдань стала ліквідація бюджетного дефіциту, й цієї мети було досягнуто вже у 1998 р. Разом із тим президент продовжував тримати в полі зору розв'язання соціальних проблем, вишукуючи бюджетні кошти для розширення медичної допомоги, фінансування освіти, полегшення становища найбідніших верств населення. Зокрема в 1997 р. було піднято мінімум заробітної плати до 5,15 долара за годину.

Проведенню цих заходів сприяло швидке поліпшення, починаючи від 1993 р., господарського становища країни. США вступили в смугу економічного піднесення: показник ВВП неухильно зростав, збільшувались інвестиції, завдяки яким було створено мільйони нових робочих місць, йшли вгору показники споживання, житлового будівництва, конкурентоспроможності американських товарів на світовому ринку. І цьому сприяло вміле керування економічною кон'юнктурою адміністрацією Клінтона

Однак незважаючи на безперечні успіхи у проведенні економічного та політичного курсу, Б. Клінтона від самого початку президентства переслідували ускладнення інтимного характеру, що ставили під знак запитання його моральний авторитет. А в 1998 р. розгорівся гучний скандал навколо Б. Клінтона і стажистки, що за кілька років до того працювала у Білому домі, 24-річної Моніки Левіньскі. Стало відомо, що між ними існували близькі стосунки, і сенсаційна історія дістала назву "Мопікаґейт". Цією справою зайнялися вищі судові інстанції, зокрема спеціальна комісія присяжних - т. зв. Велике журі. Хоча і Мошка, і сам президент під присягою твердили, що їхні відносини не виходили за межі дозволеного, з'ясувалося, що ці свідчення були неправдою, про що

Б. Клінтон змушений був зізнатись у своєму виступі на телебаченні, визнавши, що його попередні заяви ввели в оману багатьох людей. Після цього сенат США розпочав процедуру імпічменту президента. Однак більшість сенаторів проголосували проти звинувачень Б. Клінтона у лжесвідченні та перешкоджанні здійсненню правосуддя. Це дозволило йому зберегти посаду очільника Білого дому.

На таке рішення, безумовно, вплинула громадська думка країни: соціологічні опитування показували, що 68% американців схвально оцінювали діяльність Б. Клінтона на посаді президента і вважали, що він має й надалі займати цей пост. Такий результат зумовили дві обставини. По-перше, США знаходились у стані економічного буму. Економічні показники діяльності адміністрації Б. Клінтона оцінювали як одні з найкращих за все XX ст. І це в той час, коли над іншими країнами нависла загроза глибокої фінансово-економічної кризи, яка вразила Японію та інші країни Південно-Східної Азії, Росію, Бразилію. По-друге, всі аналітики вважали надзвичайно вдалою зовнішню політику адміністрації Б. Клінтона (детальніше про це згодом). Усе це дозволило Б. Клінтону, незважаючи на деякі втрати морального характеру, гідно вийти з надзвичайно клопіткої ситуації.

Наприкінці 80-х років економіка США вступила в смугу спаду, яка тривала до 1992 р. Темпи зростання середньорічного обсягу ВВП знизилися до 1%. Гострою проблемою став дефіцит державного бюджету, який досяг рівня 290 млрд доларів. Державний борг країни наближався до 4 трлн доларів. У США налічувалося 10 млн безробітних, що становило 7,5% активної робочої сили.

З 1992 р. рецесія змінилася пожвавленням, яке спочатку було млявим, відтак зростання почало набирати дедалі більших обертів, а від середини десятиліття перетворилося на справжній промисловий бум. Упродовж 1995 - 2000 рр. середньорічні темпи зростання ВВП становили 4,1%.

Одним із головних чинників економічного злету стало закінчення протистояння з СРСР. Воно дозволило Сполученим Штатам скоротити на 65% військові витрати, вивільнити високотехнологічні оборонні галузі та їх висококваліфіковані кадри для виробництва товарів і послуг цивільного призначення, що сприяло підвищенню міжнародної конкурентоспроможності американської продукції.

Загалом американська економіка завершила XX століття з досить вагомими підсумками. США з населенням меншим 5% загальної людності Землі виробляли 25% світової продукції. Рівень безробіття скоротився до 4% активної робочої сили. Показник інфляції становив 1,5%, тобто був найнижчим за більш ніж 30-річний період 1998 рік став поворотним щодо подолання бюджетного дефіциту: вперше за багато років було досягнуто додатного сальдо федерального бюджету, а в 2000 р. його профіцит склав 237 млрд доларів.

Однією з найважливіших рис економічного розвитку США, пов'язаною з розгортанням сучасного етапу НТР, була орієнтація на гнучке виробництво, здатне адаптуватися до поточних потреб і мінливого попиту американського населення. В його рамках провідну роль відігравали такі типи сучасної виробничої техніки і технології, як промислові роботи, верстати з програмним управлінням, гнучкі автоматизовані системи тощо. Якісно новою ознакою в суспільному виробництві став розвиток масштабної інформаційної інфраструктури, без якої нині неможливе нормальне функціонування економіки. У США працювало 40% усіх комп'ютерів світу.

Не має аналогів в інших розвинутих країнах сфера послуг, що склалась у США. Тут працювало 75% усіх зайнятих, створювалося 70% ВВП країни, було зосереджено 85% кадрів вищої кваліфікації. Наука, наукове обслуговування, освіта, охорона здоров'я, різноманітні професійні послуги, в т. ч. інформаційні та комп'ютерні, стали локомотивами науково-технічного і загалом соціально-економічного поступу країни.

Успішний економічний розвиток сприяв зростанню життєвого рівня американського населення. Він був на 27% вищим, ніж у Японії, на 41% - ніж у ФРН. 95% робочої сили були охоплені соціальним страхуванням.

Наприкінці XX ст. США перебували в зеніті своєї економічної могутності. Господарський поступ 90-х років дістав назву "нова економіка", що означало тривалий стійкий безкризовий розвиток під впливом інформаційних технологій.

Адміністрація Б. Клінтона формувала свою зовнішню політику в період, коли Сполучені Штати внаслідок розвалу СРСР і комуністичного табору, а разом із тим - ліквідації біполярної системи міжнародних відносин залишилися єдиною наддержавою у світі. Таке становище потребувало внесення суттєвих коректив щодо визначення актуальних завдань зовнішньої політики США, і в цьому питанні між демократами та республіканцями існували суттєві відмінності. В результаті зовнішньополітична доктрина адміністрації Б. Клінтона складалася поступово, до середини 90-х років, коли викристалізувалося її основне завдання: взяти під контроль США головні процеси світового розвитку, протидіючи розгортанню небажаних для Вашингтона подій і явищ як на глобальному, так і на регіональному рівнях.

Адміністрація приділила належну увагу розвитку зовнішньоекономічних відносин, насамперед із безпосередніми сусідами США. Було здійснено ратифікацію Північноамериканського договору про вільну торгівлю (НАФТА) між США, Канадою і Мексикою, укладеного наприкінці 1992 р. - в останні тижні президентства Дж. Буша. Договір набрав чинності з 1994 р., у наслідок чого у світі виник один із найпотужніших спільних ринків. Договір передбачав поступову ліквідацію обмежень у торгівлі та інвестиціях, скасування торговельних мит між країнами-учасницями. В результаті товарооборот між США і Канадою впродовж 1993 -2000 рр. зріс майже вдвічі, а між США і Мексикою - майже в 2,5 раза. Коли в 1995 р. Мексику охопила фінансово-економічна криза, то з метою її подолання США надали південній сусідці кредитів на 50 млрд доларів, завдяки чому країна зуміла швидко подолати кризу і вийти на шлях стабілізації економіки.

США активно сприяли створенню у 1994 - 1995 рр. Світової організації торгівлі (СОТ) із метою забезпечення інституційної та правової бази сучасної міжнародної торговельної системи.

США чимало зробили для залагодження суперечностей і конфліктів у різних регіонах земної кулі. На Далекому Сході було здійснено заходи щодо врегулювання відносин із КНР, які різко погіршилися в результаті кривавого придушення китайськими властями демократичного руху в 1989 р. Було нормалізовано відносини з Соціалістичною Республікою В'єтнам. У 2000 р. країну з офіційним візитом відвідав президент Б. Клінтон. Велися переговори з КНДР про призупинення північно-корейської програми розробки ядерної зброї та ракетоносіїв, які, зрештою, позитивних результатів не дали.

На Близькому Сході адміністрація Б. Клінтона розгорнула широку діяльність на користь досягнення миру між Ізраїлем і палестинськими арабами. Це були перші кроки - найважчі та необхідні, однак до поставленої мети було ще дуже далеко.

На Балканах США посприяли укладанню Дейтонської угоди 1995 р. про припинення громадянської війни і компромісне врегулювання кризи в Боснії і Герцеговині. Разом із тим бомбардування території Союзної Республіки Югославії 1999 р. силами НАТО (а отже, за безпосередньої участі США) під час Косовської кризи світова громадськість сприйняла зовсім неоднозначно.

З ініціативи адміністрації Б. Клінтона було опрацьовано програму політичної та військової співпраці країн Центральної і Східної Європи з НАТО під назвою "Партнерство заради миру", її було схвалено в січні 1994 р. на надзвичайній сесії Ради НАТО. До програми приєднались також Україна та Російська Федерація.

У відносинах із Росією США заявляли про наміри додержання стратегічного партнерства, зокрема в реалізації програми ОСО-1, спільних проектів у дослідженні космосу. У січні 1993 р. в Москві між обома державами було підписано договір СНО-2, за яким рівень ядерних озброєнь сторін до 2003 р. мав скоротитися на 2/3 від рівня, передбаченого договором СНО-1.

Американо-українські відносини на перших порах складалися дещо суперечливо. Каменем спотикання стало питання про ядерний статус України, про долю 176 міжконтинентальних балістичних ракет із 1600 ядерних боєголовок, що знаходилися на її території. У 1993 р. Верховна Рада України ратифікувала договір СНО-1, але з цілою низкою застережень, які не влаштовували Сполучені Штати. Останні наполягали, щоб Україна ліквідувала свій ядерний потенціал. Відбулися попередні переговори, в результаті яких у січні 1994 р., після зупинки в Борисполі для розмови з президентом України Л. Кравчуком, до Москви з робочим візитом прибув президент Б. Клінтон і одночасно - президент України Л. Кравчук. Тут відбулися переговори президентів США, Росії та України, в підсумку яких ними було підписано тристоронні домовленості про ліквідацію ядерної зброї в Україні. Цими документами підтверджувався без'ядерний статус Української держави. У документах було чітко зазначено, що США і Росія поважають територіальну цілісність, недоторканність кордонів, суверенітет і незалежність України. США і Росія висловили готовність надати Україні гарантії безпеки з набуттям чинності договору СНО-1 і приєднанням її до Договору про непоширення ядерної зброї 1968 р.

Підписання тристоронніх документів знаменувало поворот у відносинах США і України. Президент Б. Клінтон проголосив 1994 рік "роком України" у США. У березні того ж року відбувся офіційний візит до США президента України Л. Кравчука та його переговори з президентом Б. Клінтоном й іншими офіційними особами. Було підписано "Спільну заяву про розвиток дружби і партнерства між США і Україною", в якій накреслено конкретну програму співпраці обох держав. Під час офіційного візиту до США наступного президента України Леоніда Кучми в листопаді 1994 р. ухвалено "Хартію американо-українського партнерства та співробітництва", в якій зазначалося, що існування вільної, незалежної та суверенної Української держави, її безпека і процвітання мають велике значення для США. Про роль партнерських стосунків з Україною свідчили візити президента Б. Клінтона до Києва в 1995 і 2000 рр., його переговори з українськими керівниками з актуальних питань двосторонніх відносин і міжнародного життя. США надавали Україні суттєву економічну допомогу, сприяли виділенню їй позик і кредитів з боку МВФ та Світового банку.

31. США на початку ХХІ ст., внутрішня та зовнішня політика

На виборах 2000 р. кандидатом на президентський пост виступали від демократів Альберт Ґор, який упродовж урядування Б. Клінтона займав посаду віце-президента країни, а від республіканців - син колишнього президента Дж. Буша - Джордж Буш-молодший, губернатор штату Техас. А. Ґор зосередив свою виборну кампанію на підкресленні економічного процвітання країни, досягнутому підчас правління адміністрації Б.Клінтона й обіцяв продовжити політику свого попередника. Республіканці, зі свого боку, значно оновили програмні настанови. Передбачаючи, як і раніше, систематичне скорочення податків, зокрема на корпорації, партія разом із тим висунула низку лозунгів, запозичених у демократів: щодо регулюючої ролі уряду у сфері економіки та соціальних відносин, прийняття нових програм розвитку освіти, розширення мережі медичного страхування. Ці зрушення від правих позицій до центру {"консерватизм із людським обличчям") сприяли збільшенню електорату Республіканської партії. Підходи А. Ґора і Дж. Буша-молодщого до стратегічних питань внутрішньої і зовнішньої політики багато в чому збігалися. У перебігу виборної кампанії шанси обох кандидатів на перемогу оцінювались як рівні. На виборах за А. Ґора проголосувала переважна частина афроамериканських виборців, більшість іспаномовних іммігрантів з Латинської Америки, основна маса американців азійського походження, більшість жінок. Дж. Бушеві-молодшому віддали перевагу білі американці, представники середнього класу і заможних верств населення, більше чоловіків.