Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

У повоєнні роки основним фактором економічного розвитку західних країн був не інвестиційний потенціал чи кількість колоній, а розмір внутрішнього споживчого ринку. Помітною стала тенденція "взяти ви) життя якомога більше". З ростом рівня життя населення усе частіше почало витрачати гроші на товари промислового виробництва довготривалого користування: будівельні матеріали, сантехнічне обладнання, праски, порохотяги, холодильники, телефони, телевізори. Те, що раніше вважалося предметом розкоші, поволі перетворювалося на норму. Внаслідок автомобілізації значно зросли витрати на транспорт. Відповідно, споживацький попит став безпосередньо визначати обсяги промислового виробництва та послуг, перетворився на двигун економіки. Саме тому повоєнну економіку небезпідставно називають "економікою споживання " (consumer society).

Безпосередній вплив на становлення споживацької економіки мало урізноманітнення товарної продукції, розширення систем кредитування. В економіці запанувала "фордівська модель" виробництва. Знизилася роль дрібних магазинів і натомість зросла популярність торгових центрів, великих магазинів самообслуговування (супермаркетів). Найбагатшим американцем у 1960-і pp. став С. Уолтон, котрий створив мережу супермаркетів "Кеймарт". Швидкими темпами почала розвиватися мережа забігайлівок із стандартними стравами швидкого приготування "фаст-фуд" (хот-доґ і т.п.).

Якщо одразу по війні домінували матеріально-речові потреби, то з другої пол. 1950-х pp. почали формуватися соціальні потреби (освіта, медицина, спорт, відпочинок тощо). Втім, така економіка характеризувалася не лише масовим споживанням матеріальних благ, але й формуванням, завдяки рекламі, відповідної системи цінностей та установок. Конкуренція виробників спричинила і конкуренцію споживачів. Відбулися зміни також у структурі вартості товарів і послуг, бо часто її формувала символічна ціна за бренд торгової марки. Швидкими темпами відбувалися зміни в індустрії моди - речі знецінювалися і старіли, з'являлася планомірна зміна одних речей іншими.

13. Перша хвиля науково-технічної революції

Друга світова війна, з її потребою у високих технологіях, підготувала ґрунт для низки революційних відкриттів і впровадження у життя новинок міжвоєнного періоду (наприклад, різного роду пластмас). Усвідомлення вагомої ролі інновацій слугувало основним чинником довгострокового технологічного зростання та змін у структурі економіки. Промисловість і сільське господарство вийшли за межі застарілих технологій XIX ст. "Нове" перетворилося на синонім слова "краще". Характерним явищем стало бажання держави інституювати процес створення інновацій за допомогою заснування науково-дослідних центрів, таких як Силіконова (Кремнієва) долина у США. Суттєво зросла кількість науково-технічних відкриттів і скоротився час їх впровадження у виробництво, а згодом - у вільний продаж. З-поміж іншого, цьому сприяли реклама та засоби масової комунікації. Кожна нова хвиля інновацій породжувала потребу у нових матеріалах: із розвитком електротехніки зросла потреба у міді, авіації -в алюмінії, зі створенням у 1947 р. транзистора виникла потреба у напівпровідникових матеріалах - кремнії та германії тощо.

Створення та упровадження інновацій спричинило у другій пол. 1950-х - поч. 1960-х рр. першу хвилю науково-технічної революції (НТР). її характерними рисами стали: освоєння нових видів енергії, виготовлення та застосування штучних матеріалів, електронізація, пришвидшення розвитку біотехнологій, автоматизація виробництва з використанням електронно-обчислювальних машин (ЕОМ) тощо. Цей час багатий на технічні новинки, такі як цифровий годинник чи відеокасетний магнітофон (обидва 1956 р.). У 1959 р. розпочався випуск апарату "Ксерокс-914" (розробник - американець Честон Карлсон), що дозволило копіювати необхідні документи. У 1960 р. з'явилися перші лазери, спровокувавши значний поступ у галузі високих технологій. Особливо швидко розвивалася хімічна та атомна промисловість, космонавтика. Зокрема, у 1969 р. американські астронавти Н. Армстронґ та Е. Олдрін здійснили перший політ на місяць. Вдосконалювалося телебачення, яке стало кольоровим. За президентства Дж. Кеннеді у США телевізор був вже чи не у кожній американській сім'ї, а телебачення перетворилося на головний засіб масової інформації. У 1962 р. проведено першу пряму телетрансляцію через супутник.

Із відкриттям великих нафтових родовищ на Близькому Сході і в Латинській Америці нафта витіснила вугілля, як основне джерело енергії. 14 вересня 1960 р. на Багдадській конференції було створено Організацію країн експортерів нафти (Organization of the Petroleum Counlries) - ОПЕК. Об'єднання, до якого увійшли тринадцять країн (Еквадор, Індонезія, Нігерія, Ангола, Венесуела, Іран і сім арабських держав), постало у відповідь на політику заниження цін на "чорне золото" провідними нафтовими компаніями, головно американськими, англійськими та голландськими. З часом ОПЕК перетворився на ключового гравця на нафтовому ринку, що на початку 1970-х рр. стало особливо відчутним. Розмір ціни на нафту мав помітний вплив на розвиток усієї економіки. Дешева нафта сприяла розвиткові автомобілебудування. Виробництво легкових автомобілів і їх технічне обслуговування перетворилося на провідну галузь промисловості країн Західної Європи і Північної Америки. Автомобіль розширив можливості, скоротив відстані, став частиною масової культури і символом XX ст.

Перша хвиля НТР викликала значні зміни у виробництві: сприяла концентрації виробництва, комплексній автоматизації та електронізації, викликала "зелену революцію" та спричинила еволюцію соціальної структури населення. Що масштабніше впроваджувалися досягнення НТР, тим швидше зростав рівень життя населення. Наукові дослідження набули центральної ваги для економічного зростання, що закріпило перевагу "економік розвиненого ринку".

14. Інформаційна революція 1970-х рр

Ввійти у XXI століття освіченим людиною можна, лише з добре володіючи інформаційними технологіями. Адже діяльність людей в дедалі більшому мірою залежить від своїх інформованості, здібності змогли ефективно використати інформацію. Для вільної орієнтації в інформаційних потоках сучасний фахівець будь-якого профілю мусить уміти отримувати, обробляти і використовувати інформацію з допомогою комп'ютерів, телекомунікацій, і інших засобів зв'язку. Про інформацію починають говорити як "про стратегічному курсі суспільства, як і справу ресурсі, який визначає рівень розбудови держави. Інформатизація забезпечить перехід суспільства від індустріального розвитку до інформаційного. Інформаційний ринок надасть споживачам всі необхідні інформаційні продукти і житлово-комунальні послуги, які виробництво забезпечить індустрія інформатики, часто звана інформаційної індустрією. Всі ці питання зараз активно обговорюються у пресі, до цього часу немає спільної думки щодо шляхів розвитку, розуміння пріоритетності тієї чи іншої напрями, формулювань і понять тощо.

Роль і значення информационных революцій.

У розвитку цивілізації сталося кілька інформаційних революцій - перетворень громадських відносин через кардинальних змін - у сфері обробки інформації. Наслідком таких перетворень було придбання людським суспільством нової якості.

Перша революція пов'язані з винаходом писемності, що призвело до чи якісному і кількісному стрибка. З'явилась би можливість передачі знань від покоління до поколінням.

Друга (середина XVI в.) викликана винаходом друкарства, яке радикально змінило індустріальне суспільство, культуру, організацію діяльності.

Третя (кінець в XIX ст.) обумовлена винаходом електрики, завдяки якому вона з'явилися телеграф, телефон, радіо, дозволяють оперативно передавати й накопичувати інформацію у кожному обсязі.

Четверта (70-ті рр. XX в.) пов'язані з винаходом мікропроцесорної технологій і появою самого персонального комп'ютера. На мікропроцесорах і інтегральних схемах створюються комп'ютери, комп'ютерні мережі, системи передачі (інформаційні комунікації). Цей період характеризують три фундаментальні інновації:

перехід від механічних і електричних коштів перетворення інформації до електронних;

мініатюризація всіх вузлів, пристроїв, приладів, машин;

створення програмно - керованих пристроїв і процесів.

Остання інформаційна революція висуває першому плані появу нової галузі - інформаційну індустрію, пов'язану з виробництвом технічних засобів, методів, технології виробництва нових знань. Найважливішими складовими інформаційної індустрії стають всі види інформаційних технологій, особливо телекомунікації. Сучасна інформаційна технологія спирається на досягнення у галузі комп'ютерна техніка і зв'язку. (Інформаційна технологія - процес, використовує сукупність засобів і методів збору, обробітку грунту і передачі (первинної інформації) щоб одержати інформації нової якості про стан об'єкта, процесу чи явища.)

Ускладнення індустріального виробництва, соціальної, економічної і політичною життя, зміна динаміки процесів в усіх галузях діяльності привели, з одного боку, до зростання потреб у знаннях, з другого - до створення нових засобів та способів задоволення цих потреб.

Бурхливий розвиток комп'ютерна техніка та інформаційних технологій послужили потужним поштовхом до розвитку суспільства, побудованому на використанні різноманітної інформації і названих інформаційного суспільства.

Інформаційний криза початку 1970-х ХХ століття

Інформаційний криза початку 1970-х ХХ століття виявився у зниженні ефективності інформаційного обміну:

- різко зріс обсяг публікованих даних;

- з'являються протистояння між обмеженими можливостями людину зі сприйняття і переробки інформації та існуючими потужними потоками і масивами що зберігається інформації. Приміром, загальна сума знань змінювалася спочатку надто повільно, але з 1900 р. вона подвоювалася кожні 50 років, до 1950 р. подвоєння відбувалося кожні 10 років, до 1970 р. - вже щоп'ять років, від 1990-го р. - щорічно;

- є велика кількість надлишкової інформації, яка утрудняє сприйняття корисною для споживача інформації;

- між групами різних фахівців стало важко спілкуватися;

- зріс обсяг неопублікованої інформації;

- зросла проблема межъязыкового обміну у світі;

Парадокс соціальної комунікації за умов інформаційного кризи - явище інформаційного “тромбозу”, тобто. інформаційного “вибуху” (лавиноподібного самоорганізованого збільшення обсягів социнформации), що супроводжується інформаційним “голодом” (фізіологічними обмеженнями людини у сприйнятті і переробки інформації та труднощами в виділенні потрібної інформації із загального потоку).

Істотним кроком по дорозі дозволу інформаційного кризи було створення в 1971 мікропроцесора.

Отже, найактуальнішою і гострої у світі є проблема створення, збереження та ефективне використання інформаційних ресурсів. Сталося формування чергового самостійного виду громадського ресурсу - інформаційного, що дозволяє заощаджувати більшість інших ресурсів суспільства. Подальший прогрес суспільства на значною мірою пов'язаний сьогодні з удосконаленням інформаційної інфраструктури, ефективністю формування, розміщення й використання інформаційних ресурсів немає і продуктів.

Інформаційний ресурс суспільства

Поняття “інформаційного ресурсу суспільства” одна із ключових понять соціальної інформатики. Широке використання цього поняття почалося з виходу в 1984 року книжки Громова Г.Р. “Національні інформаційні ресурси: проблеми промислової експлуатації”. Створення межі 80-х принципово нового поняття - національні інформаційні ресурси - зумовлювалося зростання залежністю промислово розвинутих країн від джерел інформації (технічної, економічної, політичної, військової), і навіть від рівня розвитку та ефективність використання коштів передачі й переробки інформації.

Поняття інформаційного ресурсу перебуває на стадії формування, труднощі його однозначного визначення пов'язані з неоднозначністю і складністю таких понять як “знання”, “інформація”, “дані” тощо.

Інформаційний ресурс суспільства" може бути визначений накопичені у суспільстві знання, підготовлені для доцільного соціального використання.

15. Структурні зміни в економіці, зростання сфери послуг

Економічний бум (1947 - 1973) відбувався за дещо нових обставин, головна з яких - трансформація капіталізму назагал. Фактично доба класичного капіталізму закінчилася одночасно з Великою депресією. Повоєнний капіталізм став, за словами прем'єр-міністра Великої Британії Гарольда Макміллана (1957 - 1963), "новою версією старої системи". По суті, це вже був посткапіталізм із характерним для нього поєднанням економічного лібералізму і соціальної демократії, зростанням ролі змішаної економіки ("цивілізована соціально-орієнтована ринкова економіка"). Завдяки націоналізації окремих галузей виробництва, західні країни віднайшли кошти для модернізації економіки. Гарантуючи право власності, а відповідно відмовляючись від прямої регламентації діяльності підприємців, держава встановлювала такі загальні макроекономічні параметри, що скеровували цю діяльність у бажаному для неї напрямку. Функції держави, здебільшого, стосувалися регулювання фінансово-кредитної системи. Водночас, державний механізм запускався вдію, коли не збігалися товарний попит і пропозиція, з'являвся надлишковий продукт, або ж потрібно було перерозподілити доходи між багатими і бідними.

Ще у 1930-х рр. американський дослідник К. Юіарк запровадив у науковий обіг поділ економіки на три сектори: первинний (сільське і лісове господарство), вторинний (промисловість) і третинний (сфера послуг). Згідно з цією концепцією, загальна схема розвитку економіки постала як поступовий перехід провідної ролі від первинного до вторинного, а далі й до третинного сектора Ці ідеї лягли в основу теорії постіндустріального суспільства - однієї з фундаментальних теорій, що обґрунтовує еволюцію суспільства в XX ст. І справді, після Другої світової війни намітилася тенденція до неухильного переміщення робочої сили з важкої промисловості і сільського господарства у сферу послуг (освіта, охорона здоров'я, готельний бізнес та ін.), яка почала давати понад половину ВВП. У США приблизно у 1950-х, а в інших західних країнах у 1960-х pp., відбувся злам у структурі зайнятості на користь сфери послуг. Якщо у першій половині XX ст. домінували торгівля і транспорт, то у другій пол. XX ст. - таких послуг нараховувалося більше ста (від наукових досліджень до обслуговування інвалідів і людей похилого віку).

У повоєнні роки основним фактором економічного розвитку західних країн був не інвестиційний потенціал чи кількість колоній, а розмір внутрішнього споживчого ринку. Помітною стала тенденція "взяти ви) життя якомога більше". З ростом рівня життя населення усе частіше почало витрачати гроші на товари промислового виробництва довготривалого користування: будівельні матеріали, сантехнічне обладнання, праски, порохотяги, холодильники, телефони, телевізори. Те, що раніше вважалося предметом розкоші, поволі перетворювалося на норму. Внаслідок автомобілізації значно зросли витрати на транспорт. Відповідно, споживацький попит став безпосередньо визначати обсяги промислового виробництва та послуг, перетворився на двигун економіки. Саме тому повоєнну економіку небезпідставно називають "економікою споживання " (consumer society).

Безпосередній вплив на становлення споживацької економіки мало урізноманітнення товарної продукції, розширення систем кредитування. В економіці запанувала "фордівська модель" виробництва. Знизилася роль дрібних магазинів і натомість зросла популярність торгових центрів, великих магазинів самообслуговування (супермаркетів). Найбагатшим американцем у 1960-і pp. став С. Уолтон, котрий створив мережу супермаркетів "Кеймарт". Швидкими темпами почала розвиватися мережа забігайлівок із стандартними стравами швидкого приготування "фаст-фуд" (хот-доґ і т.п.).

Якщо одразу по війні домінували матеріально-речові потреби, то з другої пол. 1950-х pp. почали формуватися соціальні потреби (освіта, медицина, спорт, відпочинок тощо). Втім, така економіка характеризувалася не лише масовим споживанням матеріальних благ, але й формуванням, завдяки рекламі, відповідної системи цінностей та установок. Конкуренція виробників спричинила і конкуренцію споживачів. Відбулися зміни також у структурі вартості товарів і послуг, бо часто її формувала символічна ціна за бренд торгової марки. Швидкими темпами відбувалися зміни в індустрії моди - речі знецінювалися і старіли, з'являлася планомірна зміна одних речей іншими.

16. Повоєнні соціальні реформи в країнах Заходу. Становлення «держави добробуту»

Ускладнення економічної системи внаслідок структурних змін призвело до появи нових професій , брокери (посередники при укладанні угоди між продавцем і покупцем), дилери (юридичні або фізичні особи, котрі здійснюють операції за свій рахунок), дистриб'ютори (збутові посередники), куртьє (посередники біржових операцій), маклери (посередники при укладанні біржової угоди), маркетолога (розробники рекламної стратегії), менеджери (наймані управителі компанії) тощо. За уніформою (дрес-кодом) робітників на Заході усе частіше поділяли на три категорії: білі комірці - оплачувані професіонали з хорошою освітою - офісні працівники, робітники не ручної праці, інженери (відсоток "білих комірців" у США зріс з 17% (1900 р.) до 59,4% (1990 р.); блакитні комірці - кваліфіковані або ж напівкваліфіковані робітники ручної праці, що займаються технічним обслуговуванням, навчанням, будівництвом; сірі (коричневі) комірці - як правило, некваліфіковані робітники у сільському, лісовому, рибному господарстві, або ж у сфері послуг (догляд за дітьми, постачання товарів).

Загалом, починаючи з 1970-х pp., становище робітників докорінно змінилося. Вони вже не виглядали, як колись, великою, впливовою і монолітною верствою. Робітництво стало жертвою технологічних змін. Кваліфіковані робітники легше пристосувалися до наслідків НТР, поповнюючи лави середнього класу. Набагато гірше виглядала ситуація з низько-кваліфікованими працівниками, оскільки старі галузі промисловості (наприклад, текстильна) нерідко перебазовувалися до інших країн, де оплата праці за ту ж саму роботу була суттєво меншою. Унаслідок імміграційних процесів відбулася етнічна диверсифікація робітничої верстви: мешканці західних країн усе менш охоче йшли працювати на будівництво, у сільське господарство - натомість, цей вакуум заповнювали іммігранти з Азії, Африки, Центрально-Східної Європи. У 1980-х pp. про себе заявив "нижчий клас" (underclass) - люди, які не могли чи не хотіли заробляти на себе й сім'ю ("пасивна біднота"), та жили винятково за рахунок соціальних програм із безробіття. Наприклад, якщо у США у 1980 р. до категорії "нижчого класу" належало 29,3 млн осіб, то у 1997 р. вже 36 млн (переважно афроамериканці та латинос).

Безробіття, про яке майже не згадували у період економічного буму 1947 - 1973 pp., стало не циклічним, а структурним. Якщо у 1961 - 1970 pp. офіційно в Західних країнах було зареєстровано 9 млн безробітних, у 1971 - 1980 pp. - 16,1 млн, то в 1981 -1988 pp. - 30 млн Однак, уже в 1990-х pp. рівень безробіття почав скорочуватися. Скажімо, у Великій Британії за урядування Т. Блера безробіття скоротилося до найнижчого показника з 1970-х pp.

Станом на червень 2007 р. рівень безробіття у Франції складав 8,7%, Іспанії - 8,1%, Німеччині - 7,1% (у східній частині більше, аніж у західній), в Італії - 7%, Канаді - 6,4%, у США - 4,8%, Великій Британії - 2,9%. Серед членів ЄС найнижчий показник безробіття зафіксовано у Норвегії - 3,5% та Данії - 3,8%. Проте, вже з кінця 2008 р. показник безробіття на Заході зріс повсюдно.

В умовах мінливості економічної ситуації збільшилася нерівність між прибутками окремих категорій людей. Статки пересічних західних обивателів зростали нерівномірно. Упродовж 1979 -1989 pp. реальна заробітна плата на Заході збільшувалася щорічно у середньому на 1,2%, а в проміжку 1989 - 1996 pp. - на 0,7%. Найзначніше коливання зарплат спостерігалося у США: у 1980 р. реальна годинна заробітна плата там складала 7,78 дол., 1990 р. -7,39 дол., 2000 р. - 7,89 дол. (в цінах 1982 p.). У промисловості погодинна заробітна плата була дещо вищою, аніж назагал, хоч далеко не однаковою у всіх країнах. Так, станом на 1995 р. у ФРН вона складала 31,9 дол., Франції - 19,3 дол., США - 17,2 дол., в Італії - 16,5 дол., Великій Британії - 13,8 дол.

У добу технологічних інновацій зросли статки "нових багатіїв", таких, як глава провідного виробника програмного забезпечення для комп'ютерів "Майкрософт" Б. Ґейтс. На Заході кількість представників "вищого класу" (upper class) заледве сягає 1%, однак, це не заважає їм контролювати левову частку багатства цих країн. Якщо у США, аби потрапити до "вищого класу", вистачало лише багатства, то в Західній Європі та Канаді значну увагу відводили аристократичному походженню, освіті, манерам поведінки (у Великій Британії - навіть акценту у спілкуванні). Ознакою хорошого тону для нових багатіїв стало виділення коштів на благодійницьку діяльність, або ж на наукові проекти.

З одного боку - певне поліпшення матеріального добробуту робітників, а з другого - втрата попереднього політичного впливу, позначилися на долі профспілок і страйкового руху загалом. У 1975 р. у профспілках перебував кожен четвертий американський робітник і службовець, а в 1980 р. - тільки кожен п'ятий. Наприкінці XX ст. менше 10% працівників у приватній сфері в США та Західній Європі належали до профспілкових організацій. Усе ж, у Західній Європі профспілки відігравали помітнішу роль, аніж у Сполучених Штатах, де після закону Тафта-Хартлі 1947 р. вони були у невизначеному стані. Щоправда, у Великій Британії М. Тетчер вдалося теж обмежити права тред-юніонів, діяльність яких, час від часу, набирала деструктивного характеру, завдаючи шкоди економіці. Ухвалені британським парламентом закони ускладнювали проведення страйків і передбачали судове переслідування організаторів та учасників незаконних страйків.

Лідером страйкового руху на Заході була Франція, профспілки якої щоразу знаходили причини для невдоволення. Наприклад, навесні 2006 р. країну охопили масові протести. Причиною суспільного невдоволення став закон про "договір першого найму", що набрав чинності 2 квітня 2006 р. Реформа дозволяла роботодавцям без пояснення причин звільняти молодь до 26 років будь-коли, впродовж дворічного випробувального терміну. Уряд аргументував такий крок кращою можливістю для працедавців наймати на роботу більше нових і фахових робітників. 28 березня 2006 р. відбувся загальнонаціональний страйк, у якому взяло участь до 3 млн осіб (студенти, водії, працівники залізниці). У результаті страйку виникли перебої в роботі громадського транспорту, було скасовано близько третини авіарейсів, а довжина автомобільних заторів у передмісті Парижа сягала десятків кілометрів. Нова хвиля невдоволення на Заході розпочалася у зв'язку з фінансово-кредитною кризою 2008 р.

Починаючи з 1970-х рр., Захід охопили далекосяжні демографічні зміни, значною мірою зумовлені завершенням економічного буму та початком кризових десятиліть. Середній вік вступу у шлюб зріс, що зумовлювалося потребою мати більше часу для матеріального самоствердження, аби прогодувати сім'ю. В останній третині XX ст. показник шлюбності опустився до найнижчого рівня в новітній історії, а за статистикою - розпадалося до половини усіх шлюбів. Розмір сімей зменшився, оскільки показник народжуваності постійно скорочувався. Поряд із сім'єю, базованою на шлюбі, з'явилася сім'я, заснована на індивідуалізованих відносинах між чоловіком і жінкою, без формального закріплення в органах реєстрації. Така сім'я отримала назву "елементарної", себто такої, що складається з елементарних частинок-елементів, що з'єднуються і розпадаються, коли заманеться.

Криза нуклеарної сім'ї супроводжувалася хвилею лібералізації права па розлучення. Ще у 1969 р. легалізовано розлучення у Канаді, в 1971 р. у СШЛ. В католицьких країнах право на розлучення з'явилося дещо пізніше - в Італії у 1970-х, в Ірландії -у 1990-х. Проте, якщо спочатку така політика призводила до зростання кількості укладених шлюбів, оскільки з'явилася можливість "виправити помилку", то згодом вона дала цілком протилежні результати. Одночасно було лібералізовано і законодавство про аборти, однак донині - це одне з найдискусійніших питань соціального життя Заходу. Дискусія звелася до обстоювання, з одного боку, права жінки мати стільки дітей, скільки вона захоче, а з другого боку - прав ненароджених дітей на життя.

Важливим результатом демографічних змін стала еволюція вікової структури населення, яке можна назвати "старінням". Скорочення частки дітей при зростанні частки людей похилого віку означало, що середній вік населення зростає, що, зі свого боку, мало як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних, зокрема, належать: по-перше, збільшення кількості працездатного населення; по-друге, зменшення кількості дітей сприяло менш болісному реформуванню системи освіти. Негативні наслідки: зростання соціальних видатків (пенсії за старістю, медичні допомоги) та скорочення кількості населення (з цією проблемою вже з 1980-х рр. гостро зіткнулись Австрія, Бельгія, Велика Британія, Данія та ФРН). Показово, що "старіння" населення позначилося на структурі споживацьких витрат та на політичних уподобаннях, адже люди літнього віку дещо консервативніші у своїх поглядах.

Відсутність економічної стабільності в останній третині XX - на початку XXI ст. зумовило загострення старих і появу нових соціальних проблем, серед яких наркоманія та поширення захворювання на СНІД. Враховуючи малопозитивний досвід 1920-х рр. боротьби з алкоголізмом, західні держави не стали забороняти наркотичні засоби (виняток - Швеція), проте намагалися всіляко перекрити основні канали завезення наркотичних речовин з Латинської Америки та Центральної Азії. Водночас, у деяких країнах (Нідерланди, Канада) спробували боротися з наркоманією, частково легалізуючи торгівлю легкими наркотиками, що однак, значному прогресу не посприяло.

Нерозривно з наркоманією пов'язана одна з найстрашніших інфекційних хвороб сучасного світу, що призводить до летальних наслідків - СНІД (синдром набутого імунодефіциту). Уперше захворювання, подібні на СНІД, було зафіксовано у чоловіків-гомосексуалістів у 1978 - 1981 рр. в США, Швеції та на Гаїті. Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) ідентифіковано у 1983 р. одночасно у Франції (Люк Монтаньє) та США (Роберт Галло). Однак із того часу медицина так і не знайшла засобів для боротьби з недугою. Про загрозу, яку несе ця хвороба, свідчить невтішна статистика: у 2007 р. СНІД забрав життя 2,1 млн осіб, із яких 300 тис. дітей, віком до 15 років.

До традиційних функцій держави, як-от організаційна та правова, після Другої світової війни додалася ще одна важлива функція - турбота про добробут своїх громадян. На 1950 - 1960-і pp. припадає становлення і розквіт соціальної держави, відомої також як "держава добробуту" (welfare state).

Підґрунтям для становлення "держави добробуту" стала теорія "народного капіталізму", що передбачала забезпечення добробуту всіх верств населення, демократизацію капіталу, вирівнювання доходів тощо. Американський держсекретар Дж. Маршалл вкладав у це поняття три складові: капіталізм, демократію і добробут. Функції "держави добробуту" достатньо широкі: перша і найважливіша - реалізація права громадян на соціальний захист "від колиски до могили", яка включає в себе страхування населення від інвалідності, хвороби, безробіття, старості тощо. Це одночасно найгроміздкіша і найдорожча частина соціальної держави; друга - підтримка соціальної стабільності, полагодження соціальних конфліктів, як правило - між роботодавцями і робітниками; третя - підтримка у прийнятному для суспільства стані навколишнього середовища.

У той час на Заході створено ефективні системи соціального забезпечення, що гарантували громадянам соціальну допомогу і страхування. Працездатне населення було охоплене різноманітними видами страхування: на випадок безробіття, від нещасного випадку, на випадок хвороби, пенсійним забезпеченням тощо. Соціальні витрати становили, залежно від країни, 50 - 60% національного бюджету. Серед ознак "держави добробуту" можна виділити: 1) збільшення рівня зайнятості і оплати праці; 2) зростання кількості соціальних програм у сфері охорони здоров'я та освіти; 3) покращення якості продукції та вільний доступ до товарів виробництва; 4) кардинальні зміни у сфері побуту.

Зважаючи на різні функції, "держава добробуту" з її величезним апаратом соціальних працівників і чиновників, створила передумови для зростання нового середнього класу, щоправда, це означало і ріст бюрократії.

17. Соціальні трансформації після Другої світової війни. «Бейбі-бум» та еволюція ролі сімї

У ситуації загального оптимізму, пов'язаного із закінченням війни, демобілізацією чоловіків та успішною відбудовою економіки у країнах Заходу різко зросла народжуваність - "бейбі-бум". Скажімо, якщо у 1930-х рр. у США народилося 24 млн немовлят, у 1940-х рр. - 32 млн, то лише за один 1950 р. - понад 3,5 млн (з тенденцією до зростання). Втім, уже у 1960-х рр. рівень народжуваності скоротився, а в Західній Європі впав до найнижчого рівня за два останні століття, що значною мірою було спричинено хвилею емансипації жінок і появою дешевих й доступних протизаплідних засобів.

Окрім природної народжуваності, кількість населення Західних країн суттєво корегували імміграційні процеси, особливо у США та Канаді. Зазнали змін джерела імміграції: якщо у XIX - початку XX ст. у Північну Америку приїжджали головно європейці, то після Другої світової війни - латиноамериканці та азійці. Нестача робочих рук у період економічного буму призвела до появи у ФРН сотні тисяч турків та вихідців з Югославії, у Франції - алжирців, марокканців, тунісців, у Великій Британії - вихідців з Індії, Пакистану, Вест-Індії, у Нідерландах - представників Суринаму тощо.

На повоєнні роки припадає розквіт нуклеарної сім'ї. Либонь з появою віри у швидке досягнення повного благополуччя в період економічного буму, шлюби почали укладатися у досить ранньому віці. У 1960-х рр. нуклеарна сім'я стає об'єктом критики, її розглядають як міщанську й таку, що сковує можливості для самореалізації жінки. Ідеал жінки - дружини, матері, заклопотаної дітьми і домом, - був підважений. Мобілізація всіх працездатних чоловіків до армії викликала нестачу робочих рук, тож єдиним резервом було жіноче населення. Відтак, жінки виявилися втягнутими в економічне життя, що вело до суспільного визнання. Опріч того, становище жінки радикально змінилося під час переходу до нової системи відтворення населення, що передбачала планування сім'ї і зменшення кількості дітей. Все це спонукало до емансипації жінок, зрівняння їх у правах із чоловіками.

Зважаючи на кризу традиційної і становлення нуклеарної сім'ї, змінилося ставлення до всього, що стосується взаємин між двома протилежними статями. У 1960-х рр. на Заході відбулася т. зв. "сексуальна революція", яка принесла гасло вільного кохання. Поштовхом до неї став початок виробництва у 1960 р. дешевих протизаплідних пігулок. Наслідком "сексуальної революції" стало те, що суспільство вже не заперечувало значущості сексуальних відносин як особливої і надзвичайно важливої сфери життя людини. Сексуальність перестали приховувати, а навпаки - підкреслювали, що призвело до революції в галузі одягу. Реагуючи на суспільні виклики, у 1968 р. Папа Римський Павло VI видав енцикліку "Humane vitae", у якій закликав плекати духовний аспект подружжя й усвідомлювати його вищість над тілесним.

Виклик сімейним цінностям кинула також молодь. На тлі небаченого економічного зростання, в умовах лібералізації повсякденного життя та науково-технічного прогресу, відбувся злам у свідомості молодого покоління. Помітний вплив на ідеологію молодіжного руху мала субкультура бітників, а пізніше хіпі, що виникли у 1950-х pp. в США. Зважаючи на збільшення термінів навчання у школі, час перебування дітей в сім'ї збільшився. Проте, підлітки віддавали перевагу спілкуванню з ровесниками, а не з батьками, заклопотаними буденними справами. Внаслідок цього у 1960-х pp. сформувалася субкультура "тінейджерів" (підлітки, старші 13 років) із власними кумирами ("Бітлз", "Роллінг Стоунз" тощо), особливим одягом (головний атрибут - блакитні джинси), манерою спілкування.

Пошук молоддю власного "сенсу життя" загострив конфлікт по лінії "батьки-діти", що збігся у часі з кризою системи вищої освіти на Заході. За тих обставин з'явився особливий молодіжний стиль життя, іншими словами, - контркультура, для якої характерні: специфічний сленґ, зневага до традиційних моральних і культурних цінностей, використання насильства як найдієвішого засобу розв'язання проблем, сексуальна розкутість. Для частини молодого покоління формою "опору тискові ззовні" (батьків, держави, суспільства) і "звільнення" стали наркотики. Це було, радше, демонстрацією зверхності над тими, хто був "інший".

Назагал, західне суспільство після Другої світової війни у соціальному плані стало більш однорідним завдяки підвищенню соціальної мобільності та ліквідації соціальних бар'єрів. Стиль життя міщан і сільських жителів майже перестав різнитися. Тогочасна людина усе менше ідентифікувала себе зі своєю корпоративною групою. Повоєнні соціальні трансформації, що відбулися під впливом економічного буму, викликали духовну кризу Заходу, що загострилася з настанням постіндустріального суспільства.

18. Інтеграційні процеси в Західній Європі пічля Другої світової війни (1945-1957 рр.)

Проблеми відбудови повоєнної економіки Західної Європи часто викликали потребу в координації та узгодженні господарських міждержавних рішень, що сприяло модифікації так і не втіленої у міжвоєнну добу ідеї євроінтеграції. Саме економічна складова стала реальним підґрунтям європейського економічного об'єднання. Стимулом до пришвидшення євроінтеграційних кроків, безумовно, була "холодна війна" й, зокрема позиція Вашингтона, що прагнув бачити на Європейському континенті реальну противагу СРСР.

Європейське об'єднання унеможливлювалося без участі в ньому Франції та Німеччини, до того ж, це було конче необхідним для обох країн. Так, Франція бажала повернути собі міжнародний авторитет, втрачений внаслідок принизливої поразки від нацистської Німеччини у 1940 р. і намагалася стати лідером у Європі. Західна Німеччина, натомість, прагнула за рахунок європейського об'єднання відновити свої права, втрачені унаслідок капітуляції у Другій світовій війні, не допустити нейтралізації країни і стати повноправним гравцем на світовій арені. Французько-німецьке партнерство було потрібне для розв'язання міждержавних проблем, зокрема питання Саару. Саме тому 9 травня 1950 р. міністр закордонних справ Франції Робер Шуман, під впливом французького економіста Жана Мойне (одночасно - верховний комісар у справі об'єднання Німеччини), запропонував об'єднати вугільну й сталеву промисловість Франції та ФРН під зверхністю єдиного наднаціонального органу. У квітні 1951 р. представники Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу (Бенілюкс) підписали у Парижі договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). У рамках організації було ліквідовано обмеження, що перешкоджали чи уповільнювали вільний рух продукції вугільної і сталеливарної промисловості.

Ініціаторами глибшого економічного об'єднання Західної Європи виступили країни Бенілюксу. В 1955 р., під час проведення зустрічі на найвищому рівні в м. Мессіна (Італія), виник план перетворення ЄОВС на зону вільної торгівлі. Для цього створено міжурядовий комітет, який очолив міністр закордонних справ Бельгії Поль-Анрі Спаак. Справу доведено до логічного завершення підписанням 25 березня 1957 р. двох договорів про заснування

Європейського економічного співтовариства (ЄЕС; "Спільний ринок") та Європейської комісії з питань атомної енергії (Євроатом). Так, починаючи з 1957 р., на європейському континенті почали функціонувати три співтовариства економічного характеру, у яких брали участь шість країн так званої "Малої Європи" (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург).

Велика Британія та деякі інші країни виявляли занепокоєння щодо зближення країн у рамках Спільного ринку. Лондон спробував створити альтернативне економічне об'єднання. 4 січня 1960 р. підписана конвенція про утворення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої увійшли Данія, Швеція, Норвегія, Португалія, Австрія, а згодом - Фінляндія та Ісландія. Маневри Лондона лише ускладнили стосунки з континентальною Європою, зокрема Парижем. Майбутні спроби Британії приєднатися до ЄЕС зазнали невдачі, головно через спротив французького президента генерала Ш. де Ґолля, котрий вбачав у Великій Британії конкурента за лідерство у Європі та побоювався опосередкованого впливу США на європейські справи.

19. Поглиблення євроінтеграційних процесів на зламі ХХ-ХХІ ст

Криза 1973 - 1975 рр. дещо скорегувала діяльність ЄЕС, учасники якого почали більшу увагу звертати на координацію валютно-фінансової політики. У1973 р. в процесі фіскальної реформи податок з обігу замінено податком на додану вартість. Наступним кроком, що мав далекосяжні наслідки, стало створення у 1979 р. єдиної валютної системи. Досить інтенсивно відбувалася співпраця і в інших напрямках. 14 червня 1985 р. Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція та ФРН підписали т. зв. Шенгенську угоду про ліквідацію паспортного митного контролю (набула чинності лише 26 березня 1995 р.).

Етапним моментом в історії євроінтеграції стало розширення Спільного ринку внаслідок приєднання до організації Великої Британії, Данії, Ірландії (1973), Греції (1981), Іспанії, Португалії (1986). Слід зазначити, що приєднання до Європейської економічної спільноти у це кризове десятиліття не викликало надмірної ейфорії. Окремі члени Спільного ринку, в обхід домовленостей, вдавалися до протекціоністських заходів, аби вберегти свою економіку від негативних впливів ззовні. Щобільше, лунали твердження, що інтеграція є чи не головною причиною усіх економічних негараздів. Так, у Великій Британії 6 червня 1975 р. відбувся референдум про доцільність подальшого перебування у складі ЄЕС (67,2% його учасників висловилися проти виходу).

Наслідком обговорення майбутнього ЄЕС стало підписання 17 лютого 1986 р. "Єдиного європейського акту, що зміцнив європейську економічну та політичну співпрацю, задекларувавши створення Європейського союзу. Підґрунтям для реалізації цієї ідеї став ухвалений у січні 1989 р. план поетапного створення економічного і валютного союзів, відомий також як звіт спеціального комітету на чолі з єврокомісаром Жаком Делором ("Європейський економічний простір"). Характерно, що реформування ЄЕС відбувалося в умовах краху комуністичних режимів у Центрально-Східній Європі. У 1990 р., з метою сприяння розвитку ринкової економіки й демократії у цьому регіоні, було створено Європейський банк реконструкції та розвитку - ЄБРР (почав діяльність у квітні 1991 р.), що надавав кредити на комерційних засадах державним і приватним структурам, здійснював прямі інвестиції і технічну допомогу.

7 лютого 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) підписано договір про створення на базі європейських співтовариств "Європейського Союзу" (ЄС), що набув чинності 1 листопада 1993 р. Засади нового політичного об'єднання передбачали створення спільних органів управління, координацію зовнішньої політики, тісну економічно-монетарну співпрацю. Відповідальність за грошово-кредитну політику Євросоюзу покладено на Європейську систему центральних банків у складі єдиного Європейського центрального банку. В січні 1994 р. створено тимчасовий валютний орган - Європейський економічний інститут, що приступив до загальної підготовки запровадження у майбутньому єдиної грошової одиниці - ЕКЮ (з 1996 р. назву змінено на "євро").

Держави, що підписали Маастрихтську угоду, визначили п'ять критеріїв для країн-кандидатів на прийняття до організації. Зокрема: 1) дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП; 2) державний борг має складати не більше, аніж 60% ВВП; 3) держава мусить упродовж двох років підтримувати курс національної валюти у визначеному діапазоні; 4) рівень інфляції не повинен перевищувати 1,5% середнього показника трьох учасників ЄС із найбільш стабільними цінами; 5) довгострокові процентні ставки за державними облігаціями не можуть більше, ніж на 2% перевищувати показник відповідних ставок в країнах із найнижчою інфляцією. Першими державами, які виконали маастрихтські умови, а відтак приєдналися у 1995 р. до ЄС, стали Австрія, Фінляндія та Швеція.

1 січня 2002 р. 304 мільйони жителів Австрії, Бельгії, Греції, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Фінляндії і Франції отримали нову готівку - євро. Європейська валюта поступово перетворилася на серйозного конкурента американському долару. Водночас, поглиблення євро-інтеграційних процесів супроводжувалося подальшим розширенням ЄС. У 2004 р. членами Євросоюзу стали: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія (четверта хвиля), у 2007 р. - Болгарія та Румунія (п'ята хвиля). Наприкінці 2007 р. дев'ять нових членів ЄС приєдналися до т. зв. Шенгенської зони (Естонія, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія). Кіпр утримався від приєднання до безвізової зони. 12 грудня 2008 р. двадцять п'ятою країною Шенгенського європростору стала традиційно нейтральна Швейцарія.

Опріч євроінтеграції, об'єднавчі процеси у сфері економіки охопили також Північну Америку. У грудні 1992 р. лідери Канади, США та Мексики підписали Північноамериканський договір про вільну торгівлю, більш відомий за абревіатурою НАФТА (North American Free Trade Agreement). Угода набула чинності 1 січня 1994 p., засвідчивши утворення одного з найбільших у світі спільного ринку із понад 360-мільйонним населенням. Якщо у 1993 р. товарообіг між США і Мексикою складав близько 80 млрд дол., то 2000 р. сягнув позначки у 197 млрд дол., а з Канадою за цей проміжок часу зріс із майже 200 до 364 млрд дол. Щоправда, створення північноамериканського вільного ринку виявилося не безпроблемним (особливо для Мексики), позаяк його учасники були змушені пристосовуватися до нових економічних реалій, зокрема щодо тарифної політики.

У 1970-х pp. остаточно утвердилася т. зв. глобальна економіка (без конкретних територіальних меж), яка суттєво впливала на національні економіки, роблячи їх взаємозалежними. Світова економіка перетворилася у єдиний організм, де стан одного органу (країни) неминуче відбивався на стані іншого. Глобалізація проявилась у стандартизації технологій, діяльності централізованих фінансових інститутів (як-от МВФ), уніфікації вимог до податкової політики та політики зайнятості. Для координації економічних дій у 1976 р. створено т. зв. "велику сімку" (G-7), до складу якої увійшли Велика Британія, Італія, Канада, США, Франція, ФРН та Японія. У 1995 р. ГАТТ перетворено у Світову організацію торгівлі (COT), членами-засновниками якої стала 81 країна. Водночас, із становленням глобальної економіки зародився й антиглобалізм, представники якого спрямували критику проти нераціонального використання фінансів багатими країнами, а також проти надмірної "американізації" світу. Зокрема, традиційними стали пікети зібрань лідерів G-7, або ж економічних форумів за участю найбагатших країн, що на зламі XX - XXI ст. неодноразово переростали у збройні сутички з поліцією (наприклад, у Сіетлі 1999 p., Давосі 2000 p., Генуї 2001 р. тощо).

У 1971 p., з ініціативи професора Клауса Шваба, у м. Давос (Швейцарія) відбувся перший Всесвітній економічний форум (до 1987 р. - Європейський форум менеджменту), що зібрав керівників майже півтисячі європейських компаній з метою обговорення перспектив розвитку світової економіки. З того часу проведення таких симпозіумів стало традиційним і перетворилося на одну з найпомітніших подій в економічному житті світу. Зі середини 1970-х рр. у Давос почали запрошувати найвпливовіших політиків, економістів, бізнесменів. На давоських форумах у неформальній обстановці розглядаються ключові питання сьогодення, налагоджуються бізнесові контакти.

Характерними рисами глобальної економіки стали: 1) наявність великих транснаціональних компаній - ТНК, передусім американських, німецьких, британських, японських ("Кока-Кола", "Дженерал Моторе", "Фольксваген", "БАСФ", "Філіпс" і т.п.); 2) новий міжнародний розподіл праці; 3) поява "офшорних" фінансових зон. ТНК провадили всеохоплюючу рекламну кампанію своєї продукції, розгортали глобальні структури збуту. Створення таких компаній дозволяло підприємцям не лише уникати високих податків у себе в країні і розширити ринок збуту, але й перенести виробництво ближче до сировинної бази, нерідко дешевшої (Азія, Латинська Америка). Наприклад, німецька автомобільна фірма "Фольксваген" відкрила свої заводи в Перу, Еквадорі, ПАР, Нігерії. Багато старих індустріальних зон на Заході у процесі деіндустріалізації стали, умовно кажучи, "іржавими поясами". Це, природно, відбивалося на зайнятості у цих країнах та на міжнародному розподілі праці назагал. Підприємцям, звісно ж, було вигідніше наймати на малокваліфіковану роботу мешканців того регіону, де розміщувалося виробництво, виплачуючи їм значно меншу заробітну плату. Однак набагато більше вдавалося зекономити ("відмити гроші"), зареєструвавши свої доходи у країні, де існувала нежорстка фіскальна система і банки мало переймалися джерелом походження грошей. Такими "фінансовими оазами" для західних підприємців були здебільшого невеличкі (інколи екзотичні) країни на кшталт Ліхтенштейну, Кіпру чи Віргінських островів.

20. Економічна криза 1973-1975 рр

Починаючи з першої третини 1970-х рр. в економічному житті Заходу простежувалися тривожні явища, що перепліталися із песимістичними прогнозами фахівців стосовно майбутнього ("перегрів економіки", зношення основного капіталу тощо). Усі розуміли: економічний бум попередніх років рано чи пізно закінчиться, однак мало-хто міг передбачати те, що буде далі. Провісником економічних труднощів стала відмова 15 серпня 1971 р. уряду США від Бреттон-Вудської монетарної системи, що спричинило скасування вільного обміну доларів на золото. Такий крок із боку Вашингтона виглядав вимушеним, позаяк упродовж 1948 - 1970 рр. запаси золота у Сполучених Штатах скоротилися більш, аніж удвічі: торговельне сальдо стало від'ємним й американські долари перестали повертатися у країну. Наприкінці 1960-х років за межами США, головно у Західній Європі та Японії, доларів накопичилось уже стільки, що обмін на золото був неможливим у принципі. До того ж, долар підважила війна у В'єтнамі та громіздкі соціальні програми демократичних адміністрацій Джона Кеннеді та Ліндона Джонсона. Крах Бреттон-Вудської системи покінчив із стабільністю міжнародної фінансової системи та контролем над нею США. Кінець доби "золотодоларового стандарту" призвів до відчутного знецінення західноєвропейських валют, курси яких з того часу вимушено стали "плаваючими". Зокрема, 1974 р. від фіксації валютних курсів відмовилися уряди Франції та ФРН.

Дошкульного удару економіці Заходу завдала нафтова криза. Країни-члени ОПЕК запровадили 15 жовтня 1973 р. ембарго на продаж нафти США та Західній Європі, звинувативши їх у підтримці Ізраїлю під час арабо-ізраїльської війни (Війна Йом-Кіпур 1973 р.). Арабські держави поставили вимогу вивести ізраїльські війська з окупованих ізраїльтянами у 1967 р. територій. Ембарго на постачання нафти, врешті-решт, було скасовано у березні 1974 р., проте ціна за барель нафти (близько 159 літрів) зросла з 3 до 11,65 дол. ("нафтовий шок"). Це поклало край ері доступної та дешевої нафти, яку все частіше називали "чорним золотом". Заради справедливості, варто зазначити, що до подорожчання спонукали й інші, не менш важливі, обставини. По-перше, знецінення американської валюти (девальвації у 1971 і 1973 pp.), у якій традиційно обраховувалися ціни на нафту, означало для нафтовидобувних держав зменшення реальних прибутків. По-друге, коли восени 1973 р. журналіст "Нью-Йорк Тайме" запитав шаха Ірану, чи потрібно підіймати ціну на нафту, той відповів: "Аякже! Ви ж підняли па 300% ціну на пшеницю, яку нам продаєте...".

Енергетична криза вперше означила перед країнами Заходу невтішну перспективу подорожчання, а надалі - вичерпання невідновних джерел енергії. Вихід із ситуації шукали, передусім в економнішому використанні придбаних чи власних енергоресурсів. Яскравим прикладом може слугувати Канада, яка завдяки багатим покладам нафти у провінції Альберта не лише спромоглася забезпечити власні потреби, але й перетворилася на вагомого постачальника цієї сировини до сусідніх США. Певний час була надія на те, що альтернативою нафті й газу може бути енергія поділу атомів урану; атомні електростанції вважалися прийнятними, оскільки не викидали в атмосферу окису вуглецю. Західні країни щораз більше виявляли зацікавлення альтернативними малозатратними видами енергії, зокрема відновлювальної (вітрової чи сонячної).

Унаслідок колапсу Бреттон-Вудської системи та нафтової кризи, з січня 1973 по грудень 1974 р. Захід охопило одне з найбільших у новітній історії падіння індексів на фондових ринках. На Нью-Йоркській фондовій біржі між 11 січня 1973 р. і 6 грудня 1974 р. індекс Доу Джонса (Dow Jones Industrial Average) - важливий показник стану американської економіки, впав на 45%. Зазнали змін основні економічні параметри: якщо у 1972 р. ВВП США зріс на 7,2%, то у 1974 р. скоротився на 2,1%, інфляція за той самий відтинок часу зросла з 3,4% до 12,3%. Ще відчутніше криза вдарила по Великій Британії, де акції основних підприємств на Лондонській фондовій біржі сумарно здешевіли на 73%, а інфляція у 1975 р. сягнула загрозливої позначки - 25%. Щобільше, криза в Англії, яку все частіше називали "хворою людиною Європи", збіглася зі страйком шахтарів та політичною нестабільністю всередині країни.

Під час економічної кризи спрацювала "теорія доміно", коли спад в одній галузі промисловості тягнув за собою сповільнення інших. Назагал, промислове виробництво в країнах із розвиненою ринковою економікою у період кризи знизилося на понад 10%, міжнародна торгівля на 13% (у 1975 р., вдруге за повоєнні роки, впав обсяг світового експорту). Упродовж 1973 - 1983 рр. суттєво зросли споживчі ціни: у Франції на 11,2%, Великій Британії -13,5%, Італії - 16,7%, Португалії - 22,6%. Проблеми, що були усунуті в добу економічного буму (бідність, безробіття), знову поширилися після 1973 р.: для прикладу, у США кількість безробітних склала 8 млн осіб.