Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

Важкі випробування випали на долю комуністичного руху у зв'язку з критикою на XX з'їзді КПРС культу особи Й. Сталіна та наступними радянськими інтервенціями в Угорщину 1956 р. і Чехословаччину 1968 р. У компартіях із приводу цих подій розгорнулася велика дискусія. Багато комуністів на знак протесту проти радянських вторгнень вийшли з партій. Тим часом відходило з політичної сцени старе покоління комуністичних діячів. У жовтні 1964 р. був усунений з посад керівника КПРС та голови уряду М. Хрущов, у тому ж році померли багаторічні лідери ІКП П. Тольятті та ФКП М. Торез. Молоді провідники партій були налаштовані значно радикальніше. Західноєвропейські комуністи намагалися визволитися з-під ідеологічних впливів Москви.

На грунті означених дискусій у комуністичному русі сформувалася течія так званого еврокомупізму. Провідники цих середовищ критикували Й. Сталіна і сталінізм, підкреслювали суверенність власних партій, обстоювали особливу роль і місію європейського руху у світовому масштабі. Серед чільних постатей єврокомунізму виділялися лідер іспанських комуністів - Сантьяго Карілльйо, провідники італійських та португальських комуністів Енріко Берлінгуер і Алваро Куньял. В окремих партіях дійшло до розколів.

Разом із тим активізувалися ліві погляди, які дістали велике поширення в молодіжному середовищі. Під кінець 60-х років вибухнув студентський бунт. Потужної сили він набрав у західноєвропейських країнах і Сполучених Штатах Америки. Студенти страждали від браку праці та засобів існування, брали участь у політичному житті, але не мали впливу на власні навчальні заклади. Молодь, яка прагнула брати участь у формуванні навчальних програм і в управлінні навчальними закладами, фактично була позбавлена права голосу. На ґрунті невдоволення наявним станом речей формувалася нова ідеологія і новий суспільно-політичний рух. Поставали масові студентські організації лівого спрямування: у Франції - Крайовий союз французьких студентів, у ФРН - Соціалістичний союз німецьких студентів, у США - Рух студентів за демократичне суспільство. Творили власну субкультуру та власну ідеологію бунту; читали твори Карла Маркса, Володимира Леніна, Йосифа Сталіна, Мао Цзедуна, Лева Троцького. У своїх політичних уподобаннях студентські середовища брали за взірець діяльність Фіделя Кастро, Ернеста Че Ґевари. Виникали анархістські, маоїстські, марксистсько-ленінські групи та комуни.

Після тривалого періоду активізації інтересу студентства до політики та наростання радикалізаци його суспільних настроїв на рубежі 1967 - 1968 рр. піднялася хвиля масових політичних виступів. 2 червня 1967 р. відбулася демонстрація студентів у Західному Берліні; вони протестували проти візиту шаха Ірану. Під час розгону демонстрації поліція застрелила студента Бенно Онезорга і поранила багатьох осіб. У відповідь відбулися демонстрації жалоби та протесту, які організував Республіканський клуб. Навесні 1968 р. проходили нові масові виступи німецького студентства. Після того, як 11 квітня 1968 р. був поранений провідник західноберлінських студентів Руді Дучке, в багатьох містах ФРН відбулися багатотисячні демонстрації протесту. їх учасники вимагали реформи вищої школи, засуджували націоналістичні тенденції, популяризували наднаціональні, космополітичні взірці.

Апогею студентський рух досяг у Франції у травні - червні 1968 р. Керівництво французьким студентським союзом перейшло до рук воєнізованої групи, серед провідників якої виділявся Давид Кон-Бендіт. Ситуація в країні на початку травня загострилася. Приводом до цього послужив офіційний візит прем'єр-міністра Ж. Помпіду до Тегерана. В наступні дні відбулися акції протесту;

спроби студентів зайняти університетські будівлі жорстоко придушила поліція. Студенти відповіли численними акціями протесту, які підтримали профспілки вчителів і професорів, католицькі профспілки, інтелектуали. 13 травня 1968 р. відбулася грандіозна демонстрація населення Парижа, спрямована проти ґоллістського режиму. Повсюдно виникали політичні комітети, в багатьох університетах постали студентські ради.

Події у Франції та ФРН дали імпульс студентським рухам в інших країнах. Але вони ніде не спричинили масового руху і обмежилися переважно університетами.

Надалі студентський політичний активізм пережив трансформацію. На його ґрунті почали формуватися терористичні організації. Так в Італії постали Червоні бригади, в ФРН - Фракція Червоної Армії. Справою їх рук були численні замахи, викрадення, політичні вбивства.

Фашизм із його ідеологією, терористичною політикою придушення, крайнім націоналізмом унаслідок воєнного розгрому його головних осередків у Німеччині та Італії відійшов у небуття. Але він залишив після себе сприятливі для наслідування ідейні та політичні взірці. Тож вже невдовзі після закінчення війни почали з'являтися ультраправі організації, в політичних платформах яких містилися запозичення з ідейного багажу фашистських партій. Перші угруповання такого штабу у західних зонах окупації Німеччини виникали та діяли під маркою консервативних об'єднань. Так, у червні 1946 р. в Гамбурзі засновано Німецьку праву партію - Консервативне об'єднання, що було перейменоване у 1949 р. на Німецьку праву партію - Німецьку консервативну партію (НПП -НКП). У жовтні того ж року в ФРН постала Соціалістична імперська партія (СІП), яка стояла доволі близько до ідейної традиції націонал-соціалізму. Серед творців та провідних діячів СІП були колишні ветерани та активісти НСДАП. В СІП об'єдналися Німецька права партія - Німецька консервативна партія та деякі інші споріднені організації. В її програмі проповідувалася ідея Створення тоталітарної держави під титулом так званого "народного соціалізму", містилися вимоги відродження Німеччини в кордонах 1937 р., припинення денацифікації. Уряд ФРН заборонив діяльність Соціалістичної імперської партії.

Надалі неонацисти перегрупувалися. Значна частина членів СІП увійшла до складу створеної 1950 р. Німецької імперської партії (НІП). Ця партія, близько половини членів якої у минулому були активними нацистами, намагалася не афішувати свій ідейний зв'язок із націонал-соціалізмом. Утім у трактуванні завдань внутрішньої та зовнішньої політики програма НІП перегукувалася з тоталітарними ідейно-політичними взірцями фашизму. Але домогтися помітного політичного впливу НІП та іншим праворадикальним організаціям не вдалося.

У листопаді 1964 р. в Ганновері відбувся установчий з'їзд, на якому було створено Націонал-демократичну партію Німеччини (НДП). До складу нової партії увійшов цілий ряд правих організацій, під її ідейним та політичним впливом опинилася й частина неонацистських груп. У 1968 р. в лавах НДП налічувалося 40 тис. членів. Колишнім членам націонал-соціалістичної партії належала провідна роль у керівних органах НДП: із 18 членів правління їх було 12. Вони становили 61% функціонерів окружних організацій. Разом із тим партія активно поповнювалася молоддю. У 1967 р. вік половини членів НДП не перевищував 35 років. У програмі партії, поряд із твердженням про підтримку парламентської демократії і боротьбу за соціальну справедливість, ішлося про наміри створення сильної авторитарної держави, здатної здійснити на практиці ідею "німецького месіанства". У пропагандистських акціях НДП проглядало прагнення реабілітувати Третій Райх та зняти з нього відповідальність за розв'язання Другої світової війни. Але особливий наголос у своїй політиці, й особливо у пропаганді партія робила все ж на сучасності. Велика увага приділялася гострим проблемам західнонімецького суспільства: бюрократизації правлячих верхів, економічним труднощам, що посилювалися під впливом зламу в соціальній структурі, проблемам у політичному житті. НДП апелювала до уражених національних почуттів, намагалася використати глибоке розчарування молоді ідеалами суспільства. Хоча надалі НДП пережила внутрішню кризу і політичний вплив її різко послабився, вона не зникла з політичної арени і залишилася однією із найзначніших праворадикальних організацій у ФРН.

Із розколом у лавах націонал-демократів і виходом зі складу партії групи її активних членів збігається формування одного з основних напрямків у сучасному праворадикальному русі ФРН. У січні 1971 р. видавець газети "Дойче Національ-Цайтунґ" Ґер-гард Фрей оголосив про заснування "Німецького народного союзу" (ННС). До його складу увійшло ряд праворадикальних і право-консервативних організацій та груп. ННС не став партією, а виступає в ролі своєрідного політичного об'єднання, що залучає до своїх лав тих, хто опинився, з якихось причин, поза правими партіями. Всі праворадикальні та консервативні середовища, що гуртуються під "дахом" ННС, функціонують самостійно, але їх об'єднують деякі спільні принципи діяльності: антидемократизм і заперечення парламентсько-демократичної системи, ідеї національної солідарності і крайній націоналізм, проповідь ворожості до інших національностей тощо.

Не збиралися миритися зі своєю поразкою також ультраправі в Італії. Так само, як і в Західній Німеччині - тут, незабаром після закінчення воєнних дій, почали виникати підпільні та напівлегальні групи, що складалися, переважно, з колишніх фашистських активістів, чорносорочечників. Офіційне оформлення неофашистського руху відбулося 26 грудня 1946 р. У цей день прибічники Б. Муссоліні зібралися в приміщенні колишнього бюро Римської федерації фашистської партії та проголосили створення Італійського соціального руху (ІСР). Найменування новоявленої партії перегукувалося з назвою режиму ("Італійська соціальна республіка"), встановленого Б. Муссоліні у 1943 р. в Північній Італії, відомого під назвою "Республіка Сало". І ще одна красномовна деталь: абревіатура назви партії (в італійській транскрипції АШ) нагадувала скорочення прізвища Муссоліні.

Генеральним секретарем ІСР обрали Джорджо Альміранте, який в "Італійській соціальній республіці" займав посаду помічника міністра культури. Активна співпраця з фашистським режимом була за плечима багатьох інших керівних діячів ІСР. У програмній декларації та інших офіційних документах ІСР було немало завуальованих запозичень із програми італійського фашизму 1919 р. і маніфесту Б. Муссоліні, виголошеного після створення "Італійської соціальної республіки". Так поряд із вимогами права громадян на працю і участі трудящих в управлінні підприємствами, в декларації містилися заклики до захисту приватної власності з боку держави, "відновлення авторитету влади" і скасування "надзвичайного законодавства", тобто законів, що передбачали усунення з державного апарату колишніх активних фашистів.

На відміну від ФРН, де створення єдиної праворадикальної партії затягнулося майже на десятиліття, в Італії організований неофашистський рух сформувався у перші ж повоєнні роки. ІСР на початку 50-х років став найчисельнішою профашистською організацією в країнах Західної Європи. Всередині Італійського соціального руху точилася боротьба "поміркованої" та "екстремістської" течій. На перших порах переважав вплив представників "твердої" лінії на чолі з керівником партії Дж. Альміранте. 1950 р. гору взяли "помірковані" й Дж. Альміранте змушений був піти у відставку. Генеральним секретарем ІСР став колишній заступник міністра зв'язку в уряді Муссоліні А. Де Марсаніч, прихильник легальної діяльності. Через чотири роки його на цій посаді замінив А. Мікеліні, який в роки режиму Муссоліні був заступником секретаря римської федерації фашистської партії.

Італійський соціальний рух шукав посилення свого політичного впливу і на шляху парламентської діяльності. На виборах до італійського парламенту у 1953 р. неофашисти зібрали близько 1,5 млн голосів (5%), отримавши 29 депутатських мандатів у палаті депутатів і 9 у сенаті.

Повільніше, ніж у Німеччині та Італії, відроджувався на перших порах праворадикальний рух в Австрії. Далися взнаки наслідки більш рішучого проведення в країні денацифікації. Але й тут на рубежі 40 - 50-х рр. починають виникати розмаїті націоналістичні товариства, спортивні союзи, об'єднання і студентські корпорації пронацистського спрямування. 1951 р. засновано Союз вільних студентів (СВС), що об'єднав більшість цих організацій під своєю зверхністю. Очолив СВС Н. Бургер. У 60-і рр. неонацисти організували ряд терористичних актів на території Південного Тіролю. У 1966 р. правоекстремістські групи Австрії об'єдналися в Націонал-демократичній партії. її основу склав СВС, а Н. Бургер очолив новоявлену партію.

Посталі в різних країнах праворадикальні партії та організації встановлювали одна з одною контакти, намагаючись координувати свої дії. Одним із ідеологічних осередків, у якому співпрацювали правоекстремістські угруповання з різних країн, став щомісячний журнал "Націон Ойропа" ("Європейська нація"). Водночас із початком видання журналу у 1950 р. в Італії був скликаний перший міжнародний конгрес праворадикальних партій та організацій. На другому конгресі, що відбувся у шведському місті Мальме наступного року, було оголошено про створення міжнародного неофашистського об'єднання під назвою "Європейський соціальний рух".

24. Зростання міжнародної ваги США внаслідок Другої світової війни

Друга світова війна завершила процес перетворення США на провідну країну капіталістичного світу. Питома вага Сполучених Штатів у промисловому виробництві капіталістичних країн зросла з 40 % (1938 р.) до 56 % (1948 р.); їхній золотий фонд становив 75 % золотого запасу західного світу, а промисловий експорт -- 32 % світового експорту.

Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія) або потрапили у фінансово-економічну залежність від Сполучених Штатів (Англія, Франція). США скористалися цим, щоб заволодіти новими ринками, збільшити експорт товарів і капіталів, створити велику «імперію долара».

Економічна перевага США була закріплена новою системою міжнародних валютно-фінансових відносин у західному світі. Ще в 1944 р. на міжнародній конференції в м. Бреттон-Вудс (США) за американським доларом був закріплений статус світової резервної валюти, тобто головної одиниці в міжнародних розрахунках і платежах. Курси національних валют капіталістичних країн були «прив'язані» до долара й регулювалися створеним Міжнародним валютним фондом (МВФ).

На кінець війни США досягли найвищого за всю свою історію рівня військової могутності: в 1945 р. американські військові сили нараховували 12 млн. чоловік; вони мали потужний військовий флот і стратегічну авіацію, що давало можливість контролювати найважливіші світові комунікації і стратегічні пункти. США монопольно володіли ядерною зброєю. Американці не приховували, що розглядають ядерну зброю як атрибут могутності великої держави, як спосіб залякування потенційного супротивника -- СРСР і його союзників, а також тиску на неядерні держави.

Зайнявши лідируюче становище на міжнародній арені, Сполучені Штати проголосили основним завданням своєї зовнішньої політики захист «вільного світу» від будь-яких зазіхань на його демократичні основи, боротьбу проти «комуністичної загрози».

У другій половині 40-х -- 50-ті роки, в умовах загострення «холодної війни», найважливішим напрямом зовнішньої політики США став курс на «стримування комунізму». У рамках цього курсу було запроваджено ряд ініціатив.

У 1947 р. була прийнята «доктрина Трумена», що передбачала велику фінансову допомогу Туреччині й Греції.

У 1948-1952 рр. здійснювався «план Маршалла» -- грандіозна програма економічного відновлення Європи за широкої фінансової допомоги з боку США. Реалізація цієї програми підготувала ґрунт для більш тісного військово-політичного співробітництва США з державами Західної Європи, як наслідок у1949 р. утворилася Організація Північноатлантичного договору (НАТО).

У 1945-1949 рр. тривала прихована, але запекла боротьба з СРСР за Китай. США її програли, у Китаї встановився комуністичний режим.

Під час Корейської війни 1950-1953 рр. під прапором ООН війська США та їхніх союзників перешкодили спробам північнокорейського комуністичного режиму захопити Південну Корею.

У 1954 р. був укладений договір про колективну оборону Південно-Східної Азії (СЕАТО). 1955 р. з ініціативи США на Близькому й Середньому Сході була створена Організація Центрального Договору (СЕНТО). У цілому ж у різних регіонах світу США створили систему військових союзів, що охопила 70 держав.

25. Внутрішньополітична боротьба в США у 1950-ті рр.. Маккартизм

США - єдина країна, яка в період війни зміцнила свої позиції. До кінця війни під контролем США перебувало 80% золотого запасу капіталістичного світу (21 тис. т). Їхня частка становила приблизно 60% світового промислового виробництва (без СРСР). Американські товари становили 40% товарів країн Заходу. Зріс національний прибуток. Більшість країн світу знаходилась у фінансовій залежності від США. Був високим і моральний авторитет США - держави, яка зробила вагомий внесок в розгром фашизму і стала ініціатором створення ООН. США мали велику військову перевагу (найбільший у світі океанський флот, стратегічну авіацію) над іншими країнами і монопольно володіли атомною зброєю (це давало змогу скороти сухопутні війська з 12 млн до 1 млн у 1947 р.). США стали наддержавою. А це означало, що будь-які зміни в будь-якому регіоні світу зачіпають інтереси США. Статус наддержави наклав свій відбиток на внутрішній і зовнішній політиці країни.

Повоєнний період в історії США пов`язаний з президентством Г.Трумена. На його політику мали значний відбиток наслідки війни і програмні установки демократичної партії.

Фактори впливу на діяльність адміністрації президента Г.Трумена

У перші післявоєнні роки перед США стояли проблеми переведення економіки на мирні рейки (конверсія) і відвернення неминучого спаду виробництва (економічної кризи). Американська адміністрація ставила перед собою три основні завдання: запобігти застою економіки, забезпечити високу зайнятість населення, не допустити інфляції. Для цього передбачалось негайно скоротити збройні сили, забезпечити повну зайнятість демобілізованим, провести реконверсію при збереженні контролю над підприємствами з метою недопущення гострих криз. Для реалізації цієї програми було прийнято "Солдатський білль про права" (1944 р.) і "Закон про зайнятість" (1946 р.). Така політика отримала назву "Справедливий курс".

31 грудня 1946 р. президент Г.Трумен (1884-1972) оголосив "закінчення воєнних дій". Було ліквідовано органи надзвичайного контролю над виробництвом, які існували під час війни, монополії отримали свободу дій, але це не означало ліквідацію державної системи регулювання, створеної в період 1929-1945 рр. Активно проводився в життя «план Маршалла» (!947-1951), який повинен був забезпечити відновлення ринку в Європі і усунути перенасиченості капіталу в США (буде детально розглянуто на наступних уроках). Було проведено реорганізацію державного апарату. У 1947 р. створено Раду Національної Безпеки, Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), реорганізовано військові органи. До Конституції США внесено поправку, згідно з якою президент може обиратися не більш, ніж на два строки підряд. У зовнішній політиці США проводили курс на конфронтацію з СРСР.

Однак ці заходи не врятували американську економіку від спаду. Зменшились прибутки більшості американців, зросло безробіття, підвищились ціни. Таке становище призвело до розгортання масової страйкової боротьби. У 1945 р. страйкувало 3,5 млн. осіб, а у 1946 р. - 4,6 млн. осіб. Зростання страйкової боротьби викликало в адміністрації реакцію, яка призвела до прийняття у червні 1947 р. антипрофспілкового закону Тафта-Хартлі, названого за прізвищами сенатора Роберта Тафта і члена палати представників Фреда Хартлі.

Закон обмежував права робітників на укладення колективного договору. Від керівників профспілок вимагалась підписка, що вони не є комуністами, або членами інших "підривних" організацій. Заборонялись страйки солідарності, страйки державних службовців.

Спад виробництва, погіршення матеріального становища, закон Тафта-Хартлі. призвели до падіння авторитету президента Трумена. Він, щоб підняти свою популярність, на чергових виборах запропонував програму, яка забезпечила йому перемогу.

У 1949 р. Трумен направив Конгресу широку програму реформ у дусі неолібералізму (кейнсіанства). Вона включала в себе такі положення: скасування закону Тафта-Хартлі (на передодні виборів 1948 р. Трумен наклав на нього вето), розширення соціального забезпечення і введення системи медичного страхування, прийняття федеральних законів у галузі цивільного права, надання фінансової допомоги штатам для покращення освіти, підвищення мінімальної заробітної плати, будівництво дешевого житла, широке гідробудівництво, гарантії стабільних прибутків фермерам за рахунок дешевих кредитів, недоторканість конституційних свобод.

Реалізувати цю програму повною мірою не вдалося в силу економічних (криза 1948-1949 рр.) і зовнішньополітичних причин (створення атомної бомби в СРСР і перемога революції в Китаї). Також конгрес в супереч вето президента схвалив закон Тафта-Хартлі. Не прийняв закони про громадянські права чорношкірих американців, про запровадження медичного страхування, про державну допомогу навчальним закладам тощо.

Під впливом цих факторів продовжувало погіршуватись економічне становище: зростали податки, державний дефіцит, а в січні 1951 р. почалась стрімка інфляція. Адміністрація змушена була піти на встановлення жорсткого контролю над цінами. Це не виправило становище і зрештою призвело до падіння авторитету демократів.

Розгортання "холодної війни" позначилося і на внутрішньополітичному житті країн Заходу. Обмежувалися демократичні права, гонінню піддавалися ліві сили (комуністи, антивоєнні сили і рухи, громадяни, які симпатизували СРСР). У США ця тенденція проявилась в політиці маккартизму. Маккартизм виник як реакція на революцію в Китаї і втрату китайського ринку, яка була підсилена війною в Кореї.

Виступаючи 9 лютого 1950 р., ексцентричний сенатор Д. Маккарті заявив: "Шість років тому в сфері впливу СРСР було 180 млн. осіб... Тепер вже 800 млн. осіб опинилися під абсолютною владою Радянської Росії - зростання на 400%. Причини, через які ми виявились безсилими, не в тому, що наш єдиний могутній противник послав війська для вторгнення на наші береги, а в зраді тих, до кого наша нація відноситься так добре... На мою думку державний департамент піддався комуністичній інфільтрації". У своєму виступі він навіть назвав чисельність комуністів у держдепартаменті - 205 (правда вже у надрукованій версії його промови містилась цифра 57).

Ця промова стала сигналом для антикомуністичних сил. Всупереч президентському "вето" у вересні 1950 р. було прийнято закон "Про внутрішню безпеку". Почалися гоніння і арешти лідерів Комуністичної партії США (арештовано 140 осіб) і профспілок (арештовано 100 осіб), переслідування ліберально настроєних професорів, "полювання на відьом", шпигуноманія (відбувся цілий ряд арештів (Клаус Фукс, Гаррі Голд, Грінглас, подружжя Розенбергів, які були страчені на електричному стільці) і судових процесів над “радянськими шпигунами” (“Справа Оппенгеймера”). 255 організацій в США були визнані “підривними”.

Про розгул маккартизму свідчить такий цікавий факт. У місті Медісон (штат Вісконсин) 112 репортерам місцевих газет запропонували підписатися під витягом з білля про права (10 поправок до Конституції США), не повідомивши, що це за документ. 111 репортерів відмовились від цього, вважаючи, що їм підсовують комуністичну пропаганду.

Маккартизм не став довготривалою тенденцією внутрішньої політики США. Це було зумовлено: 1. У США не було масової бази для комуністичного руху. 2. Успіхи США у протидії СРСР на зовнішньополітичній арені. 3. Потепління міжнародного становища в середині 1950-х рр.

Провали у реформаторській діяльності демократів сприяли росту авторитету Республіканської партії. Популярний національний герой Д.Ейзенхауер (головнокомандуючий військами союзників в Європі під час другої світової війни) став офіційним кандидатом республіканців на посаду президента. Вибори 1952 р. перетворились в особистий тріумф Д.Ейзенхауера (1890-1969).

Соціально-економічний розвиток США у період правління республіканців можна охарактеризувати таким чином: повільні темпи розвитку виробництва і часті кризи (1953-1954, 1957-1958, 1960-1961 рр.), початок впровадження автоматизації в різних сферах виробничого процесу (впровадження автоматичних машин, конвеєрного методу обробки, автоматичних контрольних систем, електронно-обчислювальних систем), помітні зміни структури робочої сили (збільшення кількості робітників невиробничої сфери, скорочення фермерів в суспільстві відносно інших верств населення з 16,6% до 12%), інтенсивний розвиток військово-промислового комплексу. Все це відбулося на тлі стагнації соціально-економічних процесів.

У 50-ті роки проходить трансформація республіканської та демократичної партій: соціально-економічний розвиток країни вбачається ними у розвитку державного регулювання економікою.

Ці два чинники мали значний вплив на його внутрішньополітичний курс. З одного боку, він не розширював соціальні програми, започатковані демократами, з іншого - він не дозволив їх скоротити, як цього вимагала більшість республіканців. Ще формуючи концепцію свого президентства, Ейзенхауер говорив, що країна потребує спокою після великих потрясінь другої світової війни.

На період правління адміністрації Ейзенхауера припадає потепління відносин між СРСР та США, припинення війни у Кореї. У 50-ті роки вдалося запобігти гострих міждержавних криз. Головною метою США було усунення загрози проникнення СРСР у нові регіони світу. З цією метою було розроблено "доктрину Ейзенхауера", згідно з якою США повинні заповнити "вакуум", який з'явився в результаті розпаду колоніальних імперій Великобританії та Франції і утворення незалежних держав, а також протидіяти СРСР не всюди, а там, де складуться сприятливіші умови “Стратегія масованої відплати”. Суть цієї стратегії висловив сам Ейзенхауер: “США не зв`язують себе зобов`язанням протистояння комунізму у будь якій точці земної кулі. На дії СРСР в одному місці США можуть відповісти в іншому, де будуть вважати доцільним. Використовуючи при цьому, якщо буде потрібно, ядерну зброю. Тільки сила може допомогти, слабкість не може допомогти, вона може тільки просити милостиню”.

26. Ліберальні реформи адміністрації Дж. Кеннеді і Л. Джонсона в США

Готуючись до президентських виборів 1960 р., Демократична партія значно оновила свій ідейно-політичний арсенал. При цьому враховувалися соціально-політичні зрушення, що відбулися в американському суспільстві: загальне піднесення життєвого рівня населення, зростання середнього класу та його суспільної ролі. Саме за рахунок залучення середніх верств демократи прагнули розширити свій електорат.

Кандидатом у президенти Демократична партія висунула сенатора Джона Кеннеді. Вибори показали рівновагу сил обох провідних партій. Дж. Кеннеді одержав 34,2 млн голосів, випередивши свого республіканського суперника - дотеперішнього віце-президента Р. Ніксона - лише на 100 тис. голосів. Отже, після восьмирічної перерви демократи повернулися до Білого дому.

Дж. Кеннеді став 35 президентом США, одним із наймолодших віком (мав 43 роки), а також єдиним главою Американської держави - католиком за віросповіданням.

Розпочинаючи діяльність на посту президента, Дж. Кеннеді висунув програму досягнення "нових рубежів". її наріжним каменем стало стимулювання економічного зростання США шляхом розширення капіталовкладень, дальшого розгортання НТР. Програма передбачала проведення важливих заходів у соціальній сфері: комплексну перебудову районів хронічної депресії, підвищення мінімальної заробітної плати, перекваліфікацію безробітних, допомогу фермерам, розширення соціального забезпечення. Належне місце у програмі президента посідали проблеми громадянських прав, становища афроамериканців. У галузі зовнішньої політики передбачалося зростання військової могутності країни в умовах змагання з Радянським Союзом, який демонстрував дедалі новіші досягнення в галузі космічних досліджень і нарощування ракетно-ядерних озброєнь. Втілення в життя цих накреслень вимагало посилення регулюючої ролі держави й величезних бюджетних асигнувань, передусім на соціальні потреби.

Свою програму Дж. Кеннеді неухильно втілював у життя. Успіхові реформ значною мірою сприяло оздоровлення економіки: спад 1960 - 1961 рр. змінився стрімким господарським піднесенням.

Реформаторська політика Дж. Кеннеді неоднозначно сприймалася в американському суспільстві. У той час, як широкі верстви громадянства вітали її, впливові ультраконсервативні сили піддавали курс президента запеклим нападкам. Це ж стосувалось і зовнішньої політики його адміністрації, що поєднувала непохитність у справі підтримання ролі США як лідера західного світу, готового заступити шлях радянським зазіханням, із прагненням до діалогу з СРСР, до розумних компромісів, до зниження рівня міжнародної напруженості. В умовах різкої поляризації суспільно-політичних сил усередині США 22 листопада 1963 р. у м. Даллас (штат Техас) президента Дж. Кеннеді було вбито. Ця подія вразила американський народ і всю світову громадськість.

За короткий період президентства (1036 днів) Дж. Кеннеді виявив себе видатним державним діячем, людиною з широкими і нестандартними поглядами. Він увійшов в історію як один із найталановитіших і найяскравіших керівників Американської держави.

Відповідно до конституції, президентські повноваження перебрав віце-президент Ліндон Джонсон. На наступних президентських виборах 1964 р. він здобув перемогу над своїм суперником - кандидатом від Республіканської партії сенатором Баррі Ґолдво-тером, речником ультра-консервативних поглядів. Л. Джонсон зібрав 43,1 млн голосів, Б. Ґолдвотер - 27,2 млн. Демократи одержали також більшість в обох палатах конгресу.

У галузі внутрішньої політики Л. Джонсон в основному продовжував курс, започаткований його попередником. Новий президент висунув широкий план соціальних реформ під гаслом побудови "великого суспільства". Вони йшли далі побудови "нових рубежів" Дж. Кеннеді. У програмі Л. Джонсона робилася спроба комплексного розв'язання найскладніших соціальних проблем, що дозволило б значно піднести рівень життя мільйонних мас американського населення. Однак центральним завданням програми "великого суспільства" стала боротьба за викорінення бідності. Питання це було невідкладним, оскільки у США налічувалося понад 36 млн громадян (близько 20% населення країни), чиї доходи були нижчими за "рівень бідності". У 1964 р. з ініціативи уряду конгрес ухвалив закон, який запроваджував заходи щодо подолання бідності. Вони відзначалися новизною самих методів розв'язання проблеми. Якщо раніше допомога найбіднішим зводилася до "соціальної благодійності", то в згадуваному законі наголос робився на допомозі в одержанні освіти, набутті професії, розширенні соціальних пільг. Намічені заходи вже незабаром дали відчутні результати. До 1968 р. кількість бідняків скоротилася до 25 млн чоловік - майже на 30%.

Втілення в життя широкомасштабних соціальних програм, започаткованих урядом Л. Джонсона, вимагало збільшення бюджетних асигнувань. Витрати на соціальні цілі становили наприкінці 60-х років близько 40% видаткової частини бюджету.

Адміністрація демократів в умовах небувалого піднесення антирасистського руху чимало зробила у справі ліквідації нерівноправності афроамериканців. Нові закони про громадянські права 1964 і 1968 рр. та інші акти конгресу забороняли дискримінацію при реєстрації виборців, при наймі і звільненні працівників, у шкільництві, в громадських місцях, при продажу і здачі в оренду житла. Було створено відповідні важелі для неухильного виконання цих законів.

Загалом соціальні та політичні реформи у США в середині 60-х років досягли розмаху, якого країна не знала від часів "нового курсу" Ф. Д. Рузвельта. Однак реформаторська діяльність Л. Джонсона після багатообіцяючого старту 1964 - 1968 рр. загальмувалася, і не в останню чергу через втягнення США у війну в Індокитаї, ведення якої потребувало чимраз більших коштів. Соціальні реформи почали згортатися, відповідно й падала популярність адміністрації демократів.

Вирішальний вплив на піднесення тогочасної американської економіки справило розгортання НТР. Відбулось якісне перетворення основних елементів виробництва, насамперед його автоматизація. Значно зросло застосування комп'ютерної техніки. Коли на початку 60-х років використовувалося лише кілька тисяч ЕОМ, то до кінця десятиліття - 68 тис, що приблизно в 2,5 раза більше, ніж в інших країнах світу разом узятих.

Розгортання НТР дозволило США подолати відставання від СРСР, що намітилося на зламі 50-60-х років, у галузі освоєння космосу, тісно пов'язаній із військовим виробництвом. Свідченням цього став політ на Місяць 20 липня 1969 р. американського космічного корабля "Аполлон-ІІ" із трьома астронавтами на борту.

НТР спричинила значні структурні зрушення в економіці США. Першорядного значення набули галузі промисловості, пов'язані з найновішими досягненнями науки і техніки: електроенергетика, радіотехніка, хімічна промисловість, найсучасніші види машинобудування. Найповнішого технічного переоснащення зазнало сільське господарство. Впродовж 20 років кількість населення, зайнятого в аграрному секторі, скоротилася з 23 млн до 9,7 млн осіб (4,8% загальної людності країни), а сільськогосподарське виробництво зросло більш ніж на третину. Швидкими темпами

НТР охоплювала й галузі невиробничої сфери - торгівлю, обслуговування, кредитно-фінансову систему, апарат управління. Показником розгортання НТР став стрімкий злет якості освіти, зокрема вищої. Якщо в 30-х роках лише 4% молоді студентського віку навчалося у вузах, то в середині 60-х - 35%. Водночас суттєво підвищився рівень кваліфікації робочої сили.

Результатом згаданих процесів було прискорення темпів економічного зростання: за вісім років (1961 - 1968) промислове виробництво США збільшилося на 52%, тоді як за попередні десять років (1951 - 1960) - на 45%. Економічні успіхи сприяли піднесенню життєвого рівня американців. До 1970 р. у США зберігався найвищий у світі рівень заробітної платні. Проте незважаючи на прискорення темпів економічного розвитку, Сполученим Штатам у 60-ті роки так і не вдалося подолати відставання за темпами від країн Західної Європи та Японії.

Характерною рисою внутрішнього становища в країні було помітне загострення соціально-політичної напруженості і, в зв'язку з цим, активізація суспільно-політичних рухів різної спрямованості. Щоправда, робітничий рух був менш інтенсивним, ніж у перші повоєнні та навіть у 50-ті роки. Це було пов'язано з невпинним поліпшенням умов життя робітництва.

Американські профспілки дедалі більше схилялися до переконання, що суперечності між робітництвом і підприємцями не носять непримиренного, антагоністичного характеру, що працедавці є не класовим ворогом робітників, а їхнім природнім партнером. Наслідком була зміна стратегії організованого робітничого руху, яка полягала не у конфронтації з підприємцями, а в пошуках взаєморозуміння з ними. Основним напрямком профспілкової діяльності стало укладання колективних договорів із працедавцями, в яких були б забезпечені справедливі умови найму робочої сили. Така політика дістала назву "ділового юніонізму". Разом із тим профспілки продовжували боротися за проведення дальших законодавчих заходів в інтересах робітників і службовців.

Досяг небаченого в історії Америки щабля рух чорношкірого населення. Популярності набрали такі форми боротьби проти расової дискримінації, як "сидячі демонстрації" та "рейси свободи". Групи чорних і білих борців за громадянські права вирушали автобусами до південних штатів. Зупиняючись у містах Півдня, учасники рейсів займали ресторани, кафе, їдальні, домагаючись, щоб афроамериканців у громадських місцях обслуговували нарівні з білими. Підприємства, де практикувався расизм, зазнавали бойкотів, пікетування. їх власники терпіли чималі збитки. У результаті двох років боротьби сегрегацію у громадських місцях було скасовано у більш ніж 200 містах Півдня. Вінцем загальнонаціональної кампанії на підтримку громадянських прав став очолюваний Мартіном Лютером Кінгом у серпні 1963 р. похід 250 тис. чорношкірих і білих на Вашингтон, який завершився багатолюдним мітингом біля пам'ятника президентові А. Лінкольну.

У другій половині 50-х і на початку 60-х років антирасистський рух, за всієї своєї масовості, мав винятково мирний, ненасильницький характер. Пізніше мирні форми боротьби відступили на другий план, а дедалі більшої популярності набули радикальні, екстремістські настрої. Було висунуто гасло "Владу - чорним!" У1966 р. негритянські студенти створили партію "Чорні пантери", яка закликала до збройного опору владі. У середині і другій половині 60-х років Сполучені Штати охопила хвиля заколотів, бунтів і заворушень у "чорних гетто" великих міст країни, причому кількість таких виступів наростала як снігова лавина. Пік заворушень припав на "довге спекотне літо" 1967 р. Вони супроводжувалися підпалами, пограбуваннями, було чимало жертв.

4 квітня 1968 р. від кулі вбивці загинув М. Л. Кінг. Його вбивство викликало хвилю глибокого обурення широких верств афроамериканців. Упродовж тижня негритянські повстання охопили понад 200 міст країни. Для наведення порядку власті скерувати 100 тис. полісменів, національних гвардійців та солдатів. Заворушення, що розпочалися після вбивства М. Л. Кінга, були останнім спалахом масового афро-американського руху, після чого він швидко пішов на спад. Це можна пояснити кількома причинами, зокрема втратою найвизначнішого провідника, адекватної заміни якому не знайшлося. Однак головне полягало в тому, що рух за громадянські права досяг основних своїх цілей. Було завдано нищівного удару такому ганебному пережиткові американського суспільства, що претендувало на роль найдемократичнішого в світі, як расова дискримінація. Дедалі більше білих американців почали розглядати афроамериканців і представників інших расових та етнічних меншин не як людей другого сорту, а як рівних громадян демократичної держави.

Водночас у 60-ті роки в США, як і в Західній Європі, стрімко зріс молодіжний рух, у першу чергу студентський. Якщо американську молодь 50-х років називають "мовчазним поколінням", то юнаків і дівчат наступного десятиліття характеризують як "бунтівну молодь". Спалах активності студентства був пов'язаний, насамперед, із помітним кількісним зростанням студентського прошарку та змінами в його соціальному складі. Переважна частина студентства походила тепер не з елітних верств суспільства, як це було раніше, а з середніх верств і робітництва.

На тлі соціально-політичної поляризації в країні студентський рух набував чимраз радикальнішого спрямування. Саме він став стрижнем течії "нових лівих", що набрала тоді популярності у США. При цьому "нові ліві" чітко відмежовували себе від "старих лівих" - соціалістів, комуністів, не погоджуючись із їхнім доктринерством і чіткими організаційними структурами. У своїх програмних документах "нові ліві" піддавали нищівній критиці тогочасне капіталістичне суспільство, насамперед американське. Йому ставили за провину грошолюбство, жадібність, бездуховність, нехтування культурними цінностями, ханжество та цинізм. Відстоюючи принципи свободи особистості та громадянських прав, "нові ліві" закликали до революційної трансформації суспільства на засадах реальної участі всіх громадян у керівництві суспільними справами. "Нові ліві" вважали, що суспільними силами, здатними на таке перетворення суспільства, повинні стати маси "аутсайдерів" - верстви, не інтегровані в сучасне індустріальне суспільство: інтелектуали, в першу чергу молодь, а також афроамериканці та інші расово-етнічні меншості, безробітні й узагалі всі знедолені. "Нові ліві" були рішучими прихильниками збройних методів боротьби.

Студентський рух на початку мав переважно мирний, ненасильницький характер. Молодь виступала проти расової дискримінації. Студенти вимагали запровадження студентського самоврядування в університетах, оновлення навчального процесу. Починаючи з 1965 р., основним напрямком студентського руху стала боротьба проти участі США у в'єтнамській війні. У другій половині 60-х років студентські виступи, набравши масового характеру, переростали в заворушення, що супроводжувалися широкомасштабними бійками з поліцією. Кульмінаційним моментом руху став студентський страйк у травні - червні 1970 р., який охопив понад 500 навчальних закладів. Після цього масовий студентський рух швидко пішов на спад.

У 60-ті роки активізувалися не тільки демократичні, ліворадикальні рухи, але й протилежні їм праві та ультраправі сили, діяльність яких послабилася після занепаду маккартизму. Праві виступали під прапорами войовничого індивідуалізму, проти соціальних реформ, вимагали децентралізації федеральної влади, розширення прав штатів. Праві рухи не відзначалися такою масовістю, як ліві, проте становили серйозну політичну силу. Незважаючи на те, їх роль і значення, як і ліворадикальних рухів, наприкінці 60-х років зійшла нанівець.

У галузі міжнародної політики демократи, зберігаючи наступність зовнішньополітичного курсу США, відразу ж після приходу до влади переглянули свою військово-політичну стратегію. Враховуючи володіння Радянським Союзом міжконтинентальними балістичними ракетами (МБР), коли обидві наддержави були здатні до взаємного знищення, дотеперішня доктрина "масованої відплати" вже не відповідала реаліям початку 60-х років. її було замінено доктриною "гнучкого реагування", яка передбачала можливість ведення як тотальної ядерної війни, так і локальних воєн із застосуванням і ядерної, і звичайної зброї.

Оскільки СРСР у перебігу гонки озброєнь із США добився вагомих результатів у створенні та виробництві ракетно-ядерної зброї стратегічного призначення, США приділили першочергову увагу розгортанню саме цих видів озброєння. В результаті ядерний арсенал США став у п'ять разів більшим, ніж мав СРСР. Зросла чисельність регулярних збройних сил.

Уже з перших днів перебування на посаді президента Дж. Кеннеді довелося зайняти виразну позицію у відносинах із Радянським Союзом стосовно Західного Берліна. Берлінська криза, розпочата у 1958 р. з ініціативи М. Хрущова, у 1961 р. наближалася до своєї кульмінації. Під час зустрічі з М. Хрущовим у Відні Дж, Кеннеді категорично відкинув радянські претензії щодо Західного Берліна. Зазнавши фіаско в своїх домаганнях, радянське керівництво та його східнонімецькі сателіти змушені були задовольнитися спорудженням сумнозвісного Берлінського муру, що ізолював Західний Берлін від НДР, але аж ніяк не відірвав його від Заходу. У 1963 р. Дж. Кеннеді відвідав Західний Берлін, щоб підбадьорити його жителів. Виступаючи перед ними, він німецькою заявив: "Я - берлінець".

Не менш пильну увагу адміністрації Дж. Кеннеді привертало становище в Латинській Америці та країнах Карибського басейну. Керівники революційної Куби проводили дедалі радикальніші соціально-економічні перетворення, взявши курс на зближення з СРСР. Враховуючи різку соціальну поляризацію в країнах латиноамериканського регіону, засилля землевласників-латифундистів, злиденність широких верств селянства і робітництва, всевладдя у багатьох країнах реакційних диктатур, були всі підстави побоюватися, що кубинська революція може стати прикладом для інших країн Латинської Америки. Щоби не допустити цього, з ініціативи Дж. Кеннеді було опрацьовано програму "Союз заради прогресу", яку конгрес США схвалив уже в березні 1961 р. Програма, розрахована на 10 років, передбачала прискорення економічного розвитку країн регіону, досягнення структурних змін латиноамериканських суспільств, політичну демократизацію цих держав. Хоча програма була виконана не в повному обсязі, все ж вона виявилася життєздатною і помітно прискорила розвиток латиноамериканського регіону.

Між тим у перші місяці 1961 р. американо-кубинські відносини продовжували загострюватися. Правлячі кола США виношували плани повалення революційного уряду Куби. Усвідомлюючи, що пряма інтервенція США на Кубі викликала б украй негативну реакцію в Латинській Америці й в усьому світі, американські власті опрацювали план вторгнення на Кубу й повалення режиму Ф. Кастро загонами організованої кубинської опозиції у США. Висадку десанту на Кубі було здійснено в квітні 1961 р., однак операція виявилася невдало підготовленою й зазнала цілковитого провалу. Десантники впродовж трьох днів були розгромлені з'єднаннями кубинської революційної армії. Це був дошкульний удар по престижу США й особисто Дж. Кеннеді.

Після цих подій кубинські керівники ще міцніше втягувалися в орбіту радянського блоку. З метою зміцнення свого військово-політичного становища режим Ф. Кастро у 1962 р. таємно домовився із керівництвом СРСР про розміщення на території Куби радянських ядерних ракет середнього радіусу дії та бомбардувальників. Коли американська розвідка дізналася про спорудження на Кубі радянських ракетних баз та військових аеродромів, уряд США вдарив на сполох. 22 жовтня 1962 р. Дж. Кеннеді у промові по телебаченню повідомив про радянські військові приготування на Кубі та вказав на загрозу для миру і безпеки. Президент оголосив про встановлення військово-морської блокади Куби. Збройним силам США було віддано наказ приготуватися до будь-якої несподіванки. Світ опинився за крок від вибуху ракетно-ядерної війни.

Одночасно Дж. Кеннеді заявив про прагнення уряду США до мирного розв'язання кризи. Почалися переговори між урядами США і СРСР, у перебігу яких радянський керівник М. Хрущов зайняв реалістичну позицію, запропонувавши врегулювати конфлікт на таких умовах: Радянський Союз забирає з території Куби ракети та бомбардувальники, Сполучені Штати, зі свого боку, дають гарантії недоторканності Куби. Американці прийняли цю пропозицію, й конфлікт було врегульовано.

Американський уряд, зупиняючи всі спроби СРСР порушити складений баланс сил між двома наддержавами, водночас плекав надію на можливість розв'язання пекучих проблем міжнародного життя шляхом переговорів із керівництвом СРСР і взаємних поступок. Виступаючи в червні 1963 р. в Американському університеті (Вашингтон), Дж. Кеннеді підкреслював, що війна не є неминучою, і Сполучені Штати готові "вести мирне змагання з будь-якою іншою системою на земній кулі". 5 серпня 1963 р. США, СРСР і Велика Британія уклали договір про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі та під водою. У липні 1968 р. Сполучені Штати разом з іншими державами підписали договір про непоширення ядерної зброї.

Щодо своїх західноєвропейських союзників політика США не була надто результативною. Західноєвропейські держави, які на той час зміцніли економічно й чимраз більше виявляли прагнення до самостійності на міжнародній арені, досить холодно ставилися до американських позицій відносно поглиблення військово-політичного та економічного співробітництва.

На Близькому Сході США дедалі більше, особливо після арабо-ізраїльської війни 1967 р., починають орієнтуватися на Ізраїль як на свого союзника. Значно збільшилась економічна та військова допомога США Ізраїлю.

Каменем спотикання для адміністрації демократів, починаючи з 1964 р., стала участь США у війні в Індокитаї. Хоча чисельність американських військ, оснащених найновішою військовою технікою, у Південному В'єтнамі перевищувала 500 тис. осіб, американцям не вдалося досягти значних успіхів у цій війні. Участь США у війні розколола американське суспільство: частина американців виступала за її продовження, інші рішуче наполягали на припиненні втручання США. Нездатність американського експедиційного корпусу у В'єтнамі добитися перелому у війні призвела до послаблення позицій правлячої Демократичної партії та особисто президента Л. Джонсона.

Між тим наближалася виборна кампанія 1968 р. Демократична партія прийшла до неї роз'єднаною. Л. Джонсон, під враженням провалів своєї політики, заздалегідь оголосив про відмову балотуватись у президенти. Найімовірніший кандидат від цієї партії сенатор Роберт Кеннеді (молодший брат покійного президента) став жертвою замаху. Врешті-решт партія призначила своїм кандидатом дотеперішнього віце-президента Губерта Гемфрі. Значно згуртованішими підійшли до президентських виборів республіканці, які висунули своїм кандидатом Річарда Ніксона (за адміністрації Д. Ейзенгауера в 1953 - 1961 рр. він був віце-президентом). Республіканці піддали гострій критиці нездатність демократів подолати кризу великих міст у зв'язку зі значним зростанням за рахунок, головно, міграції афро-американських переселенців з Півдня, котра спричинила нестачу житла, збільшення безробіття, зростання злочинності. Ці проблеми постали на перший план виборної кампанії, і Р. Ніксон, із метою нормалізації становища, висунув гасло "закону і порядку". В ділянці зовнішньої політики він узяв на себе зобов'язання покінчити з в'єтнамською війною. Хоча раніше Р. Ніксон вважався прихильником жорсткої політики щодо радянського блоку, тепер він виступив із дуже поміркованих, реалістичних позицій, заявивши, що "після ери конфронтації настав час для ери переговорів" і що у відносинах між наддержавами немає прийнятної альтернативи мирним переговорам.

Р. Ніксон здобув перемогу на виборах, одержавши 31,8 млн голосів. Лише на півмільйона менше дістав Г. Гемфрі. Близько 10 млн голосів одержав кандидат від крайніх правих - колишній губернатор штату Алабама Джордж Воллес. Таким чином виконавча влада перейшла до республіканців, хоча більшість в обох палатах конгресу залишилася за демократами.

27. Рух афроамериканців США за громадянські права 1950-1960 рр

Рух за громадянські права в США -- громадянський рух в Сполучених Штатах Америки за рівні права громадян незалежно від кольору шкіри в 50-их та 60-их роках XX століття.

1950-60 роки -- період посилення руху негрів США, що складали в кінці 50-х рр. 10% всього населення країни. В цей період негритянський рух став одним з найважливіших напрямків соціального протесту в США.