Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

У березні 1976 р. переговори двох опозиційних блоків (Демократичної ради та Платформи демократичної конвергенції) завершилися створенням широкої коаліції - Демократичної координації. Вперше опозиційні сили зуміли виступити як загальнонаціональний рух, що піднявся над існуючими між ними розбіжностями. В опублікованій спільній заяві підкреслювалося прагнення домогтися встановлення в країні демократичного ладу. Програма опозиційного блоку Демократична координація містила наступні вимоги: амністія всім політичним в'язням, визнання громадянських прав і політичних свобод, легалізація всіх політичних партій, визнання профспілкових свобод та розпуск "вертикальних" синдикатів, надання прав та автономії різним національним регіонам Іспанії тощо.

Прем'єром першого післяфранкістського уряду став відомий своїми консервативними поглядами Аріас Наварро. У своїй програмній заяві, опублікованій 15 грудня 1975 р., глава нового кабінету заявив, що буде здійснювати "процес еволюції" і постарається наблизити Іспанію до західного співтовариства, здійснивши деякі перетворення. Однак "міні-демократія", яку країні запропонував уряд А. Наварро, нікого не влаштовувала, він не зміг очолити процес перетворень та забезпечити їх втілення у життя. В країні наростало невдоволення відсутністю кардинальних змін. З іншого боку в суспільстві існувала консервативна опозиція реформам, що отримала назву "бункер" (el bunker). Вона намагалася максимально обмежити нові законодавчі ініціативи, інтерпретувати їх в традиційному, тобто авторитарному, розумінні.

1 липня 1976 р. король відправив уряд А. Наварро у відставку. Хуан Карлос розумів, що необхідно вжити рішучих заходів для зміцнення позицій монархії. Він призначив прем'єром одного з найбільш активних прихильників нового курсу Адольфа Суареса. Кабінет А. Суареса впродовж року здійснив низку реформ, що ліквідували найбільш одіозні інститути франкізму та дозволили запровадити в Іспанії норми та інститути буржуазної демократії. Першим актом уряду було оголошення амністії політичним в'язням (понад 500 осіб були звільнені), ухвалення змін у карному кодексі, які дозволили легалізувати політичні партії. Незважаючи на опір "бункера" на розгляд Кортесів був внесений законопроект "Про політичну реформу", який після тривалої боротьби в листопаді 1976 р. парламент прийняв як закон. У грудні його схвалив всенародний референдум (94% голосуючих підтримали документ). Саме цьому закону належить історична роль "законодавчого мосту", який забезпечив мирний перехід країни до демократичного режиму правління. Перспективною метою закону було підготувати конституційну реформу. Франкістські Кортеси перетворювались у двопалатний парламент (верхня - Сенат і нижня - Конгрес депутатів), вибори до якого проводилися на основі загального, прямого і таємного голосування. Влада легалізувала опозиційні політичні сили, зокрема ліві партії - ІСРП та КПІ. У січні 1977 р. були ліквідовані "трибунали громадського порядку" (створені для розправи з противниками франкістської диктатури), розпущені "вертикальні" синдикати та юридично узаконені робітничі профспілки (липень). У квітні 1977 р. було прийнято рішення про розпуск Національного руху та втілено його у життя.

Діяльність Хуана Карлоса отримала позитивну оцінку в еміграції: його батько офіційно відмовився від претензій на трон напередодні парламентських виборів 1977 р.

Додаткові можливості для ліквідації франкізму мирним шляхом створювало співробітництво монархістів-альфонсистів (прихильники роду Альфонса ХШ, третім сином якого був дон Хуан - батько проголошеного короля) та карлістів (прихильники карлістської гілки іспанських Бурбонів, очолені принцом Хав'єром Бурбоном та його сином Карлосом Уго) з демократичною опозицією, яке значно активізувалося у 70-ті роки. У 1974 - 1975 рр. в опозиційній коаліції Демократична рада активну участь брав політичний радник дона Хуана - Кальво Серрер - відомий філософ, письменник, громадський діяч. У Демократичній згоді брали участь карлісти. З проголошенням Хуана Карлоса королем, альфонсисти в черговий раз відтіснили від трону карлістів.

Отже, 15 червня 1977 р. в Іспанії пройшли перші від 1936 р. загальні демократичні вибори до парламенту. Незадовго до виборів припинила своє існування Платформа демократичних організацій (реорганізована в 1976 р. із Демократичної координації), учасники якої вирішили виступати на виборах самостійно. Про гостру політичну боротьбу, що розгорнулася на виборах, свідчить той факт, що на 350 місць у Конгресі Депутатів і 207 місць у Сенаті (всього в Сенаті було 248 місць, але 41 сенатора призначав король) претендували 5637 кандидатів, які представляли 157 партій та груп. У виборах взяло участь 78,3% населення. Перемогу здобув утворений напередодні блок Союз демократичного центру (СДЦ) - об'єднання угрупувань ліберальної, християнсько-демократичної та соціал - демократичної орієнтації (понад 34% голосів), який очолив А. Суарес. Друге місце здобули соціалісти (29%), третє - КПІ - 9%, за нею консервативна партія блок Народний альянс (НА, утворена в 1976, лідер М. Фрага Ірібарне) - 8%. Внаслідок парламентських виборів правоцентристські та праві партії отримали майже 52% голосів, а ліві -48%. У країні склалася багатопартійна система, в якій провідними стали дві партії: СДЦ та ІСРП.

Представлені в парламенті партії та уряд підписали в листопаді "пакти з Монкяоа" (los Pactos de la Moncha, за назвою урядової резиденції в Мадриді): програми економічних та політичних заходів, необхідних для демократичного облаштування країни. Економічна частина угод передбачала встановлення в країні режиму "суворої економії" з метою зниження високого рівня інфляції, впорядкування державного бюджету; передбачалося проведення податкової реформи; демократизація фінансової системи та системи соціального забезпечення, освітньої сфери тощо. Політична частина передбачала встановлення парламентського контролю над ЗМІ; перегляд карного та військового кодексів для їх пом'якшення; демократизацію закону про громадський порядок; реорганізацію сил громадської безпеки. "Пакти з Монклоа" стали компромісом загальнонаціонального рівня, досягнутим для реалізації спільної мети - стабілізації режиму представницької демократії. Виконання намічених завдань сприяло стабілізації національної економіки. Ця так звана договірна модель переходу до демократії виявилася привабливою для багатьох політичних режимів у всьому світі. Згодом її намагалися реалізувати в Південній Африці, у багатьох країнах Латинської Америки (Бразилії, Аргентині, Колумбії), в країнах Східної Європи.

Щодо зовнішньої політики, то Іспанія була однією з країн, що підписала Заключний акт наради в Гельсінкі 1975 р. У 1977 р. Іспанія стала членом Ради Європи і підписала всі міжнародні документи в сфері прав людини. Водночас почався процес відновлення і нормалізації дипломатичних відносин з усіма державами світу. Упродовж 1977 р. Іспанія встановила дипломатичні відносини з Румунією, Югославією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною, Радянським Союзом.

У специфічних умовах, що склалися в Іспанії у другій половині 70-х років, заміна франкізму парламентською монархією відповідала ситуації та сприяла відновленню демократичних свобод. Участь монархістів у цьому історичному процесі посилила позиції демократичного табору, забезпечила базу для компромісу, що дало можливість покінчити з франкістською формою правління мирними засобами, об'єктивно сприяло позитивним зрушенням у житті іспанського суспільства та держави.

8. Ліквідація режиму «чорних полковників» в Греції

Відставка уряду й активізація правих сил загострили становище в суспільстві. Кризу вдалося подолати лише у вересні 1965 p., коли за допомогою короля й посольства США на чолі уряду став представник правого крила СЦ С. Стефанопулос. Упродовж наступних місяців у країні розгорнулася боротьба за проведення нових виборів, а гаслом опозиції стало: «Один - один - чотири» (номери відповідних статей конституції, у яких мова йшла про необхідність «підтримувати патріотизм грецької нації»). По країні прокотилася хвиля терору, об'єктами якої ставали редакції часописів та представники влади. У ході розслідувань справи «АСПІДА» розпочалися арешти, а у жовтні 1965 р. було оприлюднено звинувачення проти 28 офіцерів. Газети писали про причетність А. Папандреу до «прокомуністичного заколоту».

Однак під час судового процесу були оприлюднені факти стосовно грецьких спецслужб та їхніх стосунків з ЦРУ. Питання «внутрішньої безпеки» в умовах гострої політичної кризи перетворилося на важливий фактор громадського життя. У 1966 р. до існуючого (на випадок надзвичайних обставин) плану «Прометей» було внесено зміни, спрямовані на стабілізацію становища в Греції як форпосту на південно-західному фланзі НАТО. Так, у новій редакції плану «Прометей» його введення в дію могло бути викликане конкретними ознаками «кризового становища» в країні: існуванням «комуністичного народного фронту», інфільтрацією у збройні сили комуністичної агентури, свідченнями про підготовку комуністичного повстання з метою захоплення влади та допомоги його організаторам від країн -членів ОВД.

Уряд С. Стефанопулоса, не маючи більшості в парламенті, опинився в повній залежності від короля та підтримки депутатів НРС і був неспроможний проводити будь-яку самостійну політику. Але прихильники прем'єра консолідувалися та створили Ліберально-демократичну партію. Цьому процесу сприяли також відцентрові тенденції та нездоланні протиріччя між лівим і правим крилами СЦ. В Єдиній демократичній лівій поглиблювався конфлікт між беззастережними послідовниками КПГ, які виступали за продовження використання партії як прикриття забороненої КПГ, та тими, хто виступав за її повну самостійність і соціал-демократичну переорієнтацію.

В умовах фрагментації провідних політичних сил грецькі засоби масової інформації поширювали думку про необхідність проведення дострокових парламентських виборів. У зв'язку з цим за участі короля Константиноса II у грудні 1966 р. між правими із СЦ на чолі з Г. Папандреу та лідером НРС П. Канел-лопулосом була укладена таємна угода про створення право-центристської коаліції. Водночас у таборі правих зростала стурбованість можливістю приходу до влади лівоцентристських сил, які ініціювали кадрові зміни в командуванні грецької армії. На ключові посади призначалися офіцери, позв'язані з таємною ССГО. Так, генеральний штаб очолив генерал-лейтенант К. Спандідакіс, полковника Г. Пападопулоса призначили з червня 1966 р. начальником «сьомого бюро» (психологічні операції) генштабу.

У вищому командуванні збройних сил Греції дедалі відвертіше почало проявлятися невдоволення становищем у країні, обговорювалися конкретні дії на випадок перемоги на виборах лівоцентристів. Тим часом у таборі лівого крила СЦ та в ЄДЛ також розроблялися заходи на випадок відміни виборів або якщо їхні результати будуть оголошені недійсними.

У збройних силах на початку 1967 р. сформувалося угруповання генералів і старших офіцерів, які активно готувалися до здійснення державного перевороту, щоб запобігти приходу до влади тих, кого вони вважали лівими або комуністами. Підготовка до неприйнятних наслідків наступних виборів ішла в двох напрямках. Наближені до короля вищі військові чини зондували ґрунт як серед офіцерів, так і серед цивільних політиків стосовно усунення певних діячів від влади. Проте учасники «великої хунти» розійшлися у визначенні термінів здійснення перевороту (до виборів чи після них). Військові «малої хунти» ставили завдання не допустити проведення виборів узагалі.

На засіданні Вищої військової ради 17 квітня 1967 р. обговорювалося питання про необхідність втручання армії у внутрішньополітичний процес. Однак серед військових виявилися суттєві розбіжності: якщо одна частина заявила про необхідність королівської згоди на переворот, то інша наголошувала на потребі більшої незалежності від престолу. На засіданні ради так і не вдалося визначити єдиної позиції не тільки щодо виступу армії, а й про її ставлення до інституту монархії взагалі. Тим часом «мала хунта» на чолі з Г. Пападо-пулосом обговорювала план здійснення перевороту, склад уряду, реформування державної влади та економіки країни.

У ніч з 20 на 21 квітня 1967 р. полковник Г. Пападопулос віддав наказ військам афінського гарнізону діяти згідно з планом «Голодний собака». Військові на танках та бронемашинах заблокували урядові установи, захопили центри радіомовлення та телебачення. Потім у дію мав вступити план «Прометей», згідно з яким призупинялася чинність статей конституції, що гарантували громадянські права та свободи, вводилися цензура й контроль над засобами інформації; заборонялася діяльність партій та організацій; підлягали арешту небезпечні політичні та державні діячі. Але для того щоб цей план набрав чинності, начальник генерального штабу повинен був підписати наказ. Та через непорозуміння вранці 21 квітня його затримали військові. Лише після того як наказ набрав чинності, розпочалися конфіскації документів та арешти лівих активістів. Були також заарештовані лідери НРС, СЦ та лібералів, чия діяльність «сприяла зростанню впливу лівих». Водночас перебіг подій 21 квітня вказував на те, що більшість командирів військових підрозділів не мали ніякого уявлення про характер та спрямованість того, що відбувалося цього дня в столиці, і розглядали його здебільшого як реалізацію плану «Прометей» та можливий початок збройного конфлікту з Туреччиною.

Після перевороту Г. Пападопулос, Н. Макарезос, С. Пата-кос на зустрічі з королем Константиносом II досягли угоди про те, що за визнання монархом нової влади йому надається право призначати членів уряду. Прем'єр-міністром став генпрокурор К. Кольяс, а заступником прем'єра та міністром оборони -К. Спандідакіс. Так за допомогою короля був легітимізований військовий режим. Лідери хунти відверто заявили, що до здійснення перевороту їх спонукало прагнення досягти стабільного розвитку країни, а для цього треба було ліквідувати «комуністичну загрозу» та знищити екстремістські елементи, а потім провести певні соціально-економічні реформи для оздоровлення суспільства. Офіційно події 21 квітня 1967 р. стали іменуватися не інакше як «революція» або «революційний рух збройних сил». Емблемою військового режиму стало зображення солдатів з гвинтівками на тлі міфічного птаха Фенікса, який відроджується з попелу.

Відверта антикомуністична спрямованість нової влади, її жорсткі заходи по відношенню до незадоволених (як правих, так і лівих) та економічні заходи (скасування застарілих боргів селян, підвищення пенсій, поліпшення медичного обслуговування, збільшення розмірів стипендій тощо) були спрямовані на подолання кризи, викликаної модернізацією країни. Головними причинами перевороту стали як перманентні кризові явища суспільства, так і процеси у збройних силах. Офіцерство, яке було впродовж усього існування новогрецької держави одним з головних статусних прошарків суспільства, не хотіло сприймати послаблення своїх позиції в умовах глибокої соціально-економічної трансформації країни.

Реальна влада нового режиму належала Революційній раді на чолі з тріумвіратом. Серед військових, які захопили владу, не було жодного представника армійської еліти чи просто інтелігентних представників офіцерського корпусу. Це були «кухарчині діти», як називали тих офіцерів, які навчалися у військових закладах Греції і США.

Ідеологічною основою режиму служили установки, спрямовані на посилення «патріотичного духу нації» та культивування патріархальних традицій, які до певної міри сприймалися як «не зовсім звичайні». Так, розпорядженням уряду заборонялося жінкам і дівчатам вдягати сукні та спідниці, довжина яких не. сягала 15 см від підлоги, а юнакам -- носити довге волосся; студентів зобов'язували відвідувати в церквах недільні літургії; вважалися неприпустимими такі розваги, як гральні автомати. Спеціальним декретом міністра внутрішніх справ встановлювався порядок користування громадським транспортом: «вхід тільки через задні двері, а вихід - тільки через передні». Від імені уряду іноземним туристам було зроблено попередження про те, що коли вони будуть зовні схожі на хіпі, то в'їзд до Греції їм буде заборонений. Незважаючи на швидке скасування «туристського закону», образ «нової Греції» у світі складався досить негативним.

Західні союзники Греції по НАТО були невдоволені приходом військових до влади. Однак вихід із складного становища невдовзі був знайдений: більшість держав оголосила про те, що їхні дипломатичні місії акредитовані не при уряді, а при королі. Складні стосунки між керівництвом військової хунти та монархом остаточно зіпсувалися після невдалої спроби контрперевороту 13 грудня 1967 p., після чого Константиноса II разом з родиною та прем'єра К. Кольяса було вислано до Італії.

Невдалий контрпереворот спонукав Революційну раду відмовитися від ще формально чинної системи управління країною. Так, генерал Г. Зоїтакіс став регентом, а Г. Пападо-пулос - прем'єр-міністром. Після проведеного у вересні 1968 р. плебісциту (92 % голосів - «за») набрала чинності нова конституція, згідно з якою Греція залишалася монархією, посилювалася роль збройних сил у суспільстві, а прем'єр-міністр ставав ключовою владною фігурою. Водночас повноваження парламенту різко обмежувалися, а кількість депутатів скорочувалася до 150. Ідеологічною основою військового режиму проголошувалася концепція «греко-християнської цивілізації».

Політична практика хунти «чорних полковників» викликала дедалі більший опір як у самій Греції, так і за її межами. Органи безпеки - «асфалія» та військова поліція - намагалися придушити прояви будь-якого вільнодумства в країні. Та, незважаючи на переслідування, вже в травні 1967 р. ліві створили Патріотичний антидиктаторський фронт, а А. Папандреу та його послідовники - Загальногрецький визвольний рух, до якого невдовзі приєдналася нечисельна організація ліволіберальної інтелігенції «Демократична оборона». Період 1967-1974 pp. перетворився для Греції на час «другого руху Опору». У програмах антидиктаторських організацій ставилися завдання протидії військовому режиму, відновлення демократії, обмеження впливу США на внутрішні справи та вихід з НАТО. Однак опозиція могла протидіяти режиму «чорних полковників» переважно за межами країни. Так, у 1969 р. під тиском західної громадськості Греція була вимушена залишити Раду Європи.

Завдяки залученню іноземних інвестицій військовим вдалося значно поліпшити економічні показники в багатьох галузях економіки. За темпами економічного розвитку Греція на початку 70-х років посідала одне з перших місць у західному світі.

У суспільно-політичному житті військовий режим почав поступово відмовлятися від жорстких заходів по відношенню до опозиції. Так, навесні 1970 р. з в'язниць були звільнені засуджені за «антидержавну діяльність», а ідеолог режиму Г. Георгалас зробив заяву про те, що комуністи «більше не становлять загрози для безпеки держави». Сама КПГу 1968 р. розкололася на «зовнішню» («прорадянську») та «внутрішню».

Під тиском опозиції та зарубіжної громадської думки військовий режим намагався здійснювати заходи з «лібералізації влади». Одним з кроків у цьому напрямку було створення конституційного комітету - своєрідної експертної ради для підготовки законодавчих актів. Велися переговори про умови повернення на батьківщину короля Константиноса II. Революційна рада як колективний орган військових поступово втрачала свої функції. Все більше влади у своїх руках зосереджував Г. Пападопулос. У березні 1972 p., окрім посади прем'єра, він став регентом і очолив ще три міністерства - закордонних справ, координації та освіти.

У політичному ж вимірі, незважаючи на певну лібералізацію, військовий режим залишався авторитарним за своєю суттю. Однак у діяльності лідера хунти Г. Пападопулоса стало помітним прагнення знайти опору в різних верствах населення. Цьому певною мірою сприяли заходи, здійснені владою в соціальній сфері. Так, завдяки розширенню масштабів громадських робіт значно зменшилася кількість безробітних. Деякі зміни відбувалися і в міжнародному становищі Греції. Незважаючи на певну політичну ізоляцію режиму, країни Західної та Східної Європи стали розширювати свої торговельно-економічні стосунки з Грецією. Військова хунта то запевняла США про традиційну дружбу та партнерство, то робила рішучі кроки для розширення стосунків з арабськими та соціалістичними країнами. Прагматизм керівництва проявлявся не тільки в прагненні залучати іноземні інвестиції для розвитку гірничодобувної, хімічної та радіоелектронної промисловості, а й у створенні сприятливих умов для розвитку підприємництва взагалі.

У червні 1973 р. в Греції було скасовано монархію і проголошено республіку. Легітимність цього кроку була підтверджена результатами референдуму, проведеного наприкінці липня. Президентом країни став Г. Пападопулос. Керівництво військового режиму намагалося створити враження, що завдяки здійсненим реформам країна перейшла до стану «керованої демократії»: амністовано політв'язнів, припинено звинувачення на адресу А. Папандреу, розширено «трактування прав і

свобод громадян», реформовано судову систему, усунено з владних структур відвертих прихильників «жорсткого курсу».

Так склалося протиріччя між авторитарними методами правління та прагненням Г. Пападопулоса до «цивілізованої демократії» в країні. Але довго ці суперечності зберігатися не могли. Зокрема, ліві часткову лібералізацію режиму розглядали як прояви його слабкості. Студенти Афінського політехнічного інституту 9 листопада 1973 р. організували акції протесту проти судового процесу над 17 учасниками сутичок з поліцією. Під час маніфестації студенти вимагали виходу Греції з НАТО, суду над керівництвом військового режиму та відновлення демократії. Проти демонстрантів були кинуті танки та армійські спецпідрозділи, що остаточно підірвало віру в можливість політичної трансформації режиму «чорних полковників». Сумним підсумком студентських виступів стали жертви, масові арешти, облоговий стан та діяльність спецсудів.

Внутрішньополітична нестабільність, яка підсилювалася наслідками світового економічного спаду та енергетичною кризою, завдали серйозного удару по соціально-економічному становищу Греції. Вихід із ситуації, що склалася в країні, знову стали шукати серед силових методів. Уранці 25 листопада 1974 р. група старших офіцерів на чолі з начальником військової поліції генералом Д. Іоанідісом здійснила безкровний переворот і заарештувала Г. Пападопулоса. Новим президентом країни став генерал Ф. Гізікіс. Заходи попередніх правителів були скасовані, а проти лівих застосували репресії.

До зовнішньополітичних пріоритетів цього військового режиму належав «турецький напрямок». Загострення грецько-турецьких стосунків сталося з відкриттям у 1973 р. нафтових родовищ біля острова Татоса в Егейському морі. Між країнами виникла суперечка щодо приналежності континентального шельфу.

Керівництво Греції на чолі з Д. Іоанідісом зайняло вкрай негативну позицію щодо президента Кіпру Макаріоса і фактично сприяло його поваленню за «непатріотичне ставлення до еносі-су». На Кіпрі 15 липня 1974 р. прихильниками «еносісу» зі складу національної гвардії був здійснений державний переворот. Зв'язки ж між офіцерами грецької розвідки та кіпрськими гвардійцями не тільки посилили протистояння між Афінами та Нікозією, а й дали привід для втручання Туреччини в кіпрські справи.

Відмова Великої Британії як країни-гаранта сприяти відновленню на острові статус-кво дала змогу Туреччині 20 липня вторгнутись до Кіпру. У Греції була оголошена мобілізація. Однак неспроможність провести призов резервістів справила витверезливий вплив на грецьку військову верхівку. Командир одного з елітних підрозділів третього армійського корпусу генерал Г. Давос виступив з ультиматумом до президента Ф. Гізікіса, в якому від імені офіцерів вимагав відновлення громадянського правління. Невдовзі до Греції з-за кордону стали повертатися лідери провідних політичних партій (окрім КПГ). Так наприкінці липня 1974 р. в країні закінчилося більш ніж семирічне існування військового режиму.

9. Виклики демократії на зламі ХХ-ХХІ ст.. Боротьба з міжнароднім тероризмом

У другій половині XX ст. новим чинником міжнародного життя став політичний тероризм - специфічна тактика політичної боротьби, що полягає в систематичному використанні ідеологічно вмотивованого насилля. Для залякування населення, а також здійснення тиску на органи державної влади з метою прийняття ними вигідних для терористів політичних рішень, порівняно нечисленні групи бойовиків вчиняли напади на відомих політиків, громадських діячів, представників сил правопорядку, армії тощо. Часто-густо мішенню терористів ставали цивільні об'єкти та випадкові люди. Така тактика мала своєю ціллю примусити владу піти на поступки терористам у певних, як правило, політичних питаннях. Особливістю терористичного фактора в міжнародній політиці є його спонтанність та непередбачуваність. Оскільки терористичні акти планують та здійснюють порівняно невеликі групи людей, які не підпорядковуються загальноприйнятим політичним та етичним нормам і перебувають поза контролем відповідальних політиків, тероризм є винятково деструктивним фактором міжнародної політики.

Терористичні методи боротьби ще у першій половині XX ст. широко застосовували представники революційних та національно-визвольних рухів. Після завершення Другої світової війни таку форму тиску на уряди колоніальних держав початково використовували політичні організації недержавних народів, які боролися за свою національну незалежність. Найбільщого резонансу у перші повоєнні десятиліття набрали терористичні акти, вчинені палестинськими євреями у боротьбі із британською мандатною адміністрацією (організації "Іргун Цвай Леумі" та "Штерн ганґ", 1945 -1948 рр.), а також терористична діяльність арабських націоналістів та французьких ультраправих під час національно-визвольної війни в Алжирі (алжирський Фронт національного визволення та французька Таємна військова організація, 1958 - 1961 pp.).

Упродовж 1970-х - 1980-х pp. у Західній Європі до терористичних актів вдавалися бойовики баскської сепаратиської організації "Еускаді та Аскатасуна" (ЕТА), Ірландської республіканської армії (ІРА), а також фракцій, які вийшли із ІРА й відмовилися підтримати досягнуті угоди про припинення вопію: "Тимчасова ІРА", Ірландська армія продовження боротьби та Ірландська національно-визвольна армія. Спорадичні теракти вчиняли корсиканські сепаратисти, які вимагали проголошення незалежності острова від Франції.

Від 1967 р. терористичні методи в своєму протистоянні з Ізраїлем почали використовувати Рух національного визволення Палестини (ФАТХ) та Організація визволення Палестини (ОВП). Найбільш поширеним видом терористичних нападів палестинських бойовиків стали викрадення літаків та взяття заручників. Упродовж 1968 - 1973 pp. ісламські терористичні організації вчинили в різних країнах світу близько 500 терористичних актів. Після низки терактів, які, отримавши значний міжнародний розголос, погіршили імідж палестинського національного руху, у 1974 р. керівник ОВП Ясір Арафат оголосив про те, що організований палестинський рух надалі відмовляється від використання тероризму як методу політичної боротьби. Проте, палестинські терористичні атаки проти ізраїльтян не припинилися, оскільки в 1971 -1973 pp. з'явилися палестинські терористичні організації Алі Саламеха ("Чорний вересень") та Абу Нідаля ("ФАТХ Революційна рада"), котрі оголосили, що не підкорятимуться керівництву ОВП.

У 1980-х pp. радикальну антиізраїльську позицію зайняли створений Сеїдом Мухаммедом Гусейном Фадлаллою в 1982 p., після ізраїльського вторгнення в Ліван, рух "Хезболлах" та заснований Ахмедом Ясіном у грудні 1987 р. Ісламський рух опору (ХАМАС). Військовим крилом останнього стали "Бригади Ізетдіна аль-Касема". Головним противником обох радикальних ісламістьких рухів є Ізраїль, однак під час перебування в Лівані американського військового контингенту, "Хезболлах" вчиняв теракти й проти американців. У жовтні 1983 р. водій-самогубця на вантажівці з вибухівкою таранив казарму американських морських піхотинців у Бейруті, внаслідок чого загинула 241 особа.

Вплив обох організацій, які продовжують існувати до сьогодні, є надзвичайно великий. Улітку 2006 р. рух "Хезболлах" спровокував збройний конфлікт із Ізраїлем, унаслідок якого ізраїльська армія упродовж місяця вела бойові дії на ліванській території, хоча уряд у Бейруті офіційно заявив, що Ліван не воює проти ізраїльтян. Обстрілюючи ізраїльську територію саморобними ракетами, у кінці 2008 р. аналогічний конфлікт спровокував ХАМАС. Незважаючи на такі деструктивні дії, рух "Хезболлах" користується підтримкою значної частини населення Лівану, подібно як і ХАМАС підтримують більшість палестинських мешканців сектора Гази.

Упродовж 1980-х рр. терористичні акти вчиняли представники багатьох недержавних народів, які вимагали створення незалежних держав: сикхи (Індія), таміли (Шрі-Ланка, Індія), курди (Туреччина), уйгури (Китай), вірмени (Австрія, Франція, Швейцарія, СРСР) та ін.

У різні періоди часу терористичну боротьбу цілої низки сепаратистських та національних рухів таємно підтримували країни прокомуністичної та антизахідної орієнтації. Найпоширенішими формами такої підтримки були: надання політичного притулку звинуваченим у терористичній діяльності, таємне фінансування терористів, продаж їм зброї та спорядження, створення на своїй території вишкільних таборів, у яких могли навчатися бойовики-терористи з-за кордону. Звинувачення в існуванні таких таборів у різний час висувалися Сирії, Алжиру, Ірану, Лівії. Особливо гостро розвивалася конфронтація між США та Лівією, яку на початку 1980-х рр. президент США Рональд Рейґан звинуватив у підтримці міжнародного тероризму. У ніч проти 19 квітня 1986 р. авіація США здійснила авіаналіт на лівійську територію, завдавши удару по важливих об'єктах, включно із резиденцією лідера країни полковника Муамара Каддафі, який, щоправда, вцілів. Західні спецслужби стверджували, що помстою лівійців став вибух американського авіалайнера над шотландським містечком Локербі, який стався у грудні 1988 р. (270 жертв). На звинувачену в організації вибуху Лівію було накладено міжнародні економічні санкції, умовою скасування яких оголошено видачу підозрюваних у організації вибуху. Після тривалого протистояння зі США, у вересні 2003 р. Лівія видала підозрюваних для міжнародного суду й погодилася заплатити велику матеріальну компенсацію родичам жерта

Після розпаду Радянського Союзу та припинення ідеологічно вмотивованої підтримки Москвою радикальних недержавних рухів в інших країнах, характер терористичної загрози для міжнародної безпеки змінився. На перший план вийшли радикальні ісламістські угруповання, які виступають загалом проти західного світу, й особливо проти США й Ізраїлю.

Потужним терористичним угруповуванням, яке заявило про себе в 1990-х рр., стала створена 1988 р. Усамою бен Ладеном організація "Аль-Каїда". Оголосивши своїм ворогом увесь Західний світ, котрий нібито свідомо і зумисно руйнує традиційну ісламську культуру та провадить антиарабську політику, "Аль-Каїда" здійснила низку масштабних терористичних актів, більша частина яких була спрямована проти США. У лютому 1998 р. Усама бен Ладен оголосив про створення "Ісламського світового фронту боротьби проти євреїв та хрестоносців", заявивши, що Західний світ оголосив новий хрестовий похід проти ісламу. Крім "Аль-Каїди" до цього об'єднання увійшли організації "Аль-Джама аль-Ісламійя" (Єгипет), "Аль-Джихад" (Єгипет), "Харакат уль-Ансар" (Кашмір, Індія), "Талібан" (Афганістан) та ін. На заклик свого керівника члени "Аль-Каїди" розпочали кампанію терористичних нападів на американські військові об'єкти та дипломатичні представництва. Найбільшими серед таких нападів були вибухи бомб 25 червня 1998 р. на базі ВПС США в Дахрані (Саудівська Аравія) (19 убитих і 300 поранених), 7 серпня 1998 р. біля американських посольств у Найробі (Кенія) та Дарес-Саламі (Танзанія) (242 вбитих і близько 5000 поранених), 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку та Вашингтоні (США) (3000 вбитих). Крім цього "Аль-Каїда" фінансувала й надавала різноманітну підтримку мусульманським терористам та повстанцям у Алжирі, Боснії, Еритреї, Ємені, Індії, Косово, Пакистані, Сомалі тощо.

У відповідь на терористичні акти, вчинені в США 11 вересня 2001 р., президент Дж. Буш-молодший закликав міжнародне співтовариство до об'єднання зусиль у глобальній антитерористичній

кампанії, яка, за його задумом, мала б закінчитися ліквідацією міжнародного тероризму як явища. Першим етапом цієї кампанії стала військова операція в Афганістані, яку США здійснили спільно зі своїми союзниками із НАТО, проте без санкції ООН. У листопаді 2001 р. владу руху "Талібан" в Афганістані було повалено, після чого в країні створено дружній до США уряд Хаміда Карзая. Проте головної мети операції, - арешту Усами бен Ладена, здійснити не вдалося. Геополітичним наслідком початку війни зі світовим тероризмом стало покращення американо-російських відносин. У ході війни 2001 р. в Афганістані Росія надала значну допомогу США та союзним їй військам "Північного альянсу". Своєю чергою Вашингтон припинив критику російської влади за порушення прав людини в Чечні.

Після терористичних актів 11 вересня 2001 р. у США та військової операції у Афганістані "Аль-Каїда" здійснила внутрішню реорганізацію. Організаційна структура була децентралізована, окремі ланки "Аль-Каїди" почали самостійно планувати та здійснювати терористичні напади. У наступні роки терористична організація зуміла завдати кілька дошкульних ударів: вибух на залізничній станції Аточа (2004) тощо. "Аль-Каїда" володіє значними фінансовими ресурсами, які поповнюються завдяки приватним пожертвуванням заможних мусульман та ісламських фондів, а також прибуткам від нелегальної торгівлі. Загальні інвестиції цієї терористичної організації оцінюються в сотні мільйонів доларів. Усама бен Ладен, який переховується у невідомому місці, періодично виступає із публічними заявами, які оприлюднюються у аудіо- або відеозаписах арабськими телеканалами. У своїх заявах керівник "Аль-Каїди" погрожує США та їх союзникам масштабними терактами. Навесні 2004 р., після вибухів на станції Аточа в Мадриді, до яких, як уважалося, була причетною "Аль-Каїда", Усама бен Ладен виступив із заявою, в якій звинуватив США у дестабілізації світової політики й запропонував європейським країнам укласти перемир'я із мусульманськими терористами, проте пропозиція була відкинута.

10. Проблеми господарської відбудови в країнах Західної Європи після Другої світової війни

Наприкінці Другої світової війни більшість економістів передбачали серйозні господарські труднощі, за масштабами значно більші ніж після Першої світової війни. Зруйнований економічний потенціал континентальної Європи, крах міжнародної торгівельної системи, чергове перекроювання кордонів, мільйони убитих та поранених, поява маси біженців та переміщених осіб, загальна зневіра - аж ніяк не додавали оптимізму. Успішна, і що головне якнайшвидша, відбудова економіки означала для Заходу дещо більше, аніж просте відновлення довоєнного господарства та запобігання можливій економічній кризі на зразок Великої депресії 1929 - 1933 рр., - вона слугувала запорукою уникнення соціальних потрясінь.

Економічні наслідки Другої світової війни були неоднаковими для держав Заходу. Якщо Канада і СШЛ отримали від військової кон'юнктури чималий зиск, не зазнавши руйнувань, то Західна Європа скидалася на руїну. До невпізнання було зруйновано Берлін, чималої шкоди завдано Лондону та Роттердаму. Незрівнянно більших збитків, аніж у роки Першої світової війни, зазнали житлові об'єкти: у Німеччині зруйновано 40% усього житла, у Великій Британії - 30%. Пошкодження транспортних мереж (залізниць, доріг, мостів) зумовило ізоляцію окремих населених пунктів і навіть цілих регіонів. У жалюгідному становищі перебувало сільське господарство, наслідком чого стала нестача продуктів харчування. На зламі 1944 - 1945 рр. від голоду у Нідерландах померло понад 10 тис. осіб. Украй важкою і напівголодною для Північно-Західної Європи видалася зима 1946 - 1947 рр. Критичною ситуація була у переможеній Німеччині, що дозволило представникові американської адміністрації у цій країні Вільяму Клейтону у спеціальному рапорті написати про "мільйони людей, приречених на повільну смерть". Ознаками повсякденного життя європейців були інфляція, різкий спад виробництва, безробіття, нестача товарів першої необхідності, посилення страйкового руху.

До 1947 р. у відбудові економіки Європи спостерігався незначний поступ. У порівнянні з 1938 р. рівень виробництва сільськогосподарської продукції складав 83%, промислової продукції - 88%, а експорту - лише 59%. Не виправдалися сподівання, що Велика Британія та Франція за допомогою колоній швидко відновлять свою економіку, давши таким чином імпульс господарському відродженню усієї Європи. Натомість такий поштовх зуміли дати США, що були стурбовані не лише цілковитим розладом структури європейської економіки, але й небезпекою поширення комунізму. Більше того, політико-економічна потуга Вашингтона виступила стабілізаційним чинником для всієї світової ринкової економіки.

В економічному плані США виглядали беззаперечним лідером усього світу. Національний дохід країни за роки війни зріс більше ніж удвічі. Станом на 1945 р. Сполучені Штати виробляли понад 50% світової продукції (приблизно учетверо більше ніж СРСР). Країна володіла 3/4 запасів світового золота (без урахування Радянського Союзу) і на неї припадала третина усього експорту. Лише упродовж 1945 - 1947 рр. Сполучені Штати через приватні фірми на основі продовження угод ленд-лізу спрямували у Західну Європу близько 9 млрд дол. Згідно з "доктриною Трумена" 1947 р. матеріальну допомогу отримали Греція і Туреччина, що опинилися перед прямою загрозою комуністичної експансії. Реалізація подібних проектів несла чималий позитив і для американської економіки, звільняючи внутрішній ринок Сполучених Штатів від "зайвих" товарів, а отже - запобігаючи перевиробництву.

Ключову роль у відбудові європейської економіки по війні відіграв т. зв. "план Маршалла". Виступаючи 5 червня 1947 р. перед студентами Гарвардського університету, держсекретар США Джордж Маршалл заявив, що Сполучені Штати здатні допомогти повернути світові нормальне економічне здоров'я, без якого не може бути політичної стабільності і гарантії миру. Цей проект якісно відрізнявся від відомих раніше програм іноземної допомоги. По-перше, допомога надходила у формі грантів, а не позик; по-друге, право вибору проектів для фінансування залишалося за європейцями. У 1948 р. створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), покликану втілювати у життя "план Маршалла". До американської ініціативи приєдналося 17 країн: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Франція, Туреччина, Швейцарія, Швеція, а згодом і ФРН (із грудня 1949 р.). "План Маршалла" був відкритий для приєднання до нього усіх бажаючих держав. Реакція СРСР стосовно американського проекту відновлення економіки Європи виявилась украй негативною. У своєму виступі на засіданні ООН представник Радянського Союзу Андрій Вишенський заявив, що "план Маршалла" суперечить принципам Об'єднаних Націй, а використання Вашингтоном економічних ресурсів є інструментом політичного тиску. Аби запобігти приєднанню до "плану Маршалла" країн Центрально-Східної Європи, СРСР виступив із альтернативним проектом - "планом Молотова".

З квітня 1948 р. конгрес США ухвалив "план Маршалла" як "Закон про допомогу іноземним державам". Його реалізація мала тривати до 1953 р., однак через позицію республіканців та витрати на війну в Кореї, Вашингтон скоротив дію плану на два роки. До середини 1951 р., згідно з проектом, європейським країнам виділено близько 13 млрд дол., зокрема 3,4 млрд у формі сировини І напівфабрикатів, 3,2 - млрд продуктами харчування, 1,9 - млрд устаткуванням, 1,6 млрд - паливом. Найбільшу допомогу отримали Велика Британія - 3,4 млрд, Франція - 2,7 млрд, Італія -1,5 млрд, ФРН - 1,4 млрд та Нідерланди - 1 млрд. У підсумку, американський "план Маршалла" не лише сприяв подоланню економічних труднощів, але й заклав міцні підвалини євроінтеграції.

Міжвоєнна економічна криза разом із війною привели до краху світової системи фінансів і торгівлі. Збільшення грошової маси та використання резервів золота для оплати імпорту озброєння порушили існуючу фінансову систему. Після послаблення контролю держави над цінами, наявна грошова маса створила загрозу гіперінфляції. Усі європейські країни були змушені проводити реформи, спрямовані на зменшення обсягу грошей в обігу.

Для пошуку шляхів виходу із ситуації влітку 1944 р. у курортному містечку Бреттон-Вудс (Нью-Ґемпшир, США) скликано конференцію за участю 44 країн. Збереження золотого стандарту стало неможливим, оскільки європейські країни не володіли достатнім обсягом золотих резервів, позаяк більша їх частина опинилася у США. Відтак, на зміну золотому стандарту прийшла система регульованого золотодоларового стандарту, що сприяла економічному утвердженню Сполучених Штатів як лідера країн із ринковою економікою. Водночас, у Бреттон-Вудсі вирішено створити регулюючу систему міжнародних розрахунків, заради чого створено Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) та Міжнародний валютний фонд (МВФ). Країни-засновники МВФ вносили у його казну суму, пропорційну їхньому ВВП у золоті та національній валюті. Цей капітал використовували для корекції платіжних балансів і валютних курсів у встановлених межах. Якщо завданням МВФ було регулювання системи міжнародних розрахунків, то МБРР мав надавати довгострокові кредити під відновлення і розвиток економіки, пом'якшити гострий дефіцит інвестицій відразу по війні й сприяти реконструкції Європи.

11. «Економічний бум» на Заході 1948-1973 рр., причини, особливості та наслідки

Починаючи з 1947 р., економіка країн Заходу розвивалася досить швидкими темпами. Впродовж 1948 - 1952 рр. показник промислової продукції у Західній Європі зріс на 35%, сільське господарство досягло довоєнного рівня, а експорт збільшився удвічі. Середньорічне зростання економіки у проміжку між 1950 і 1973 рр. складало 4,9%. Американські кредити і значний товарний попит викликали у західноєвропейських країнах помітну ділову активність, що певним чином нагадувало еру проспериті 1920-х рр. Країни Заходу вступили у смугу стрімкого економічного зростання. У Франції цей період називають "тридцятьма роками слави", у Великій Британії та США - "чвертю сторіччя Золотого віку", Німеччині та Австрії - "економічним дивом". Проте пересічний західний обиватель відчував поліпшення матеріального добробуту поступово. Недаремно, 1950-і називають "срібними", а от 1960-і - "золотими" роками.

Серед причин, що зумовили високі темпи економічного зростання, варто виокремити: наявність відносно дешевої сировини та енергії, достатню кількість трудових ресурсів (передусім завдяки імміграційним потокам) та вдалу реформістську політику правлячих урядів, а як наслідок - внутрішню соціальну і політичну стабільність. Окрім того, незважаючи на існуючі режими, у 1950-і рр. економічне піднесення набрало глобального характеру. Європейські країни, певним чином, намагалися наслідувати США, то на початках сприяло прискоренню економічного розвитку. Помітну роль також зіграла лібералізація торгівлі між країнами Заходу, які підтримали принцип вільної торгівлі та відкинули протекціонізм, підписавши у 1946 р. Генеральну угоду про тарифи і торгівлю (ГАТТ).

Економічне піднесення видавалося глобальним і таким, що не залежить від політичних режимів. "Вам ще ніколи не було так добре!" - резюмувала у передвиборному зверненні до своїх громадян у 1959 р. консервативна партія Великої Британії, і це при тому, що параметри британської економіки на загальноєвропейському тлі аж ніяк не вражали. Темпи повоєнного зростання тут були, орієнтовно, удвічі меншими, аніж у ФРН та Франції. Особливо негативно вплинули на економіку Великої Британії золотодоларова Бреттон-Вудська система та поступова переорієнтація економік колишніх англійських домініонів на США. У 1948 та 1967 р., із метою активізації зовнішньої торгівлі, уряди Великої Британії вдалися до девальвації фунта стерлінгів. Важко пристосовувалися до нових умов старі галузі промисловості, як-от вугільна чи металургійна. Особливістю англійської економіки стала реалізація політики "стій-іди" та "суворого аскетизму", з допомогою якої вдавалося запобігати розкручуванню інфляційної спіралі.

Між 1947 і 1973 рр. ВВП Франції щорічно у середньому зростав на 5%, що дало підстави говорити про "прекрасну епоху". У 1947 р. схвалено І план оснащення і модернізації французької економіки ("план Монне"), у результаті реалізації якого реформовано енергетичну, сталеливарну, транспортну промисловість та сільське господарство. В рамках II плану (виконувався до 1957 р.) основну увагу було скеровано на житлове будівництво та впровадження у практику наукових відкриттів. До 1958 р. випуск промислової продукції у Франції зріс у 2,5 раза. Внаслідок глибоких структурних змін в економіці зріс рівень життя людей. Для порівняння, якщо у 1950 р. річний прибуток середньостатистичного француза складав лише 1/2 прибутку американця, то у 1973 р. - 4/5.

"Економічне диво" у ФРН стало можливим завдяки комплексу факторів: допомозі за планом Маршалла, зупинці інфляції унаслідок грошової реформи 1948 р., аграрним перетворенням 1947 -1949 рр., незначним військовим витратам, дешевій робочій силі - ґастарбайтерам (Gastarbeiter), врешті-решт, німецькій ментальності. Швидке зростання економіки ФРН можна вважати справжнім дивом ще й тому, що до червня 1971 р. країна сплачувала чималі суми репарацій країнам-переможцям у війні (з 1953 р. - 2,4 млрд дол. щорічно). Економіка Західної Німеччини демонструвала швидке зростання. Так, у 1950 р. обсяг промислового виробництва зріс на 25,8%, сільського господарства - на 21,6%. Із 1952 р. припинилося зростання цін на товари, а експорт почав переважати імпорт. Частка Західної Німеччини в промисловій продукції країн із ринковою економікою зросла з 3% у 1946 р. до 9,4% у 1955 р. Бурхливий економічний розвиток ФРН давав змогу виділяти значні кошти на виконання соціальних програм. Завдяки повоєнному економічному буму з'явилася можливість кожну третю дойчмарку з бюджету витрачати на соціальні потреби. Реального змісту набувала концепція "соціальної ринкової економіки", головними рисами якої стали приватна власність, вільна конкуренція, поміркований соціальний захист населення, стабільність грошової одиниці, виважена економічна політика уряду та "господарський порядок".

Подібно як і у ФРН, високі темпи економічного зростання демонструвала Італія. Завдяки зовнішнім інвестиціям, що сприяли модернізації технологій, неоліберальним реформам уряду Альчіде де Ґаспері, структурній перебудові економіки, державній підтримці приватного підприємництва країні вдалося відновити економічний потенціал. Упродовж 1953 - 1962 рр. обсяг промислового виробництва Італії зріс утричі, а за темпами економічного зростання у той час країна посіла перше місце в Європі та друге у світі після Японії. Зниження податків сприяло зміцненню великих фірм, на кшталт "Монетктіні" (хімічна промисловість), "Оліветгі" (електроніка) чи "ФІАТ" (автомобілебудування). Дещо нижча, аніж в інших країнах Європи, заробітна плата зменшувала собівартість продукції на зовнішньому ринку, що сприяло зростанню експорту італійських товарів.

Іспанське "економічне диво", що припадає на 1959 - 1973 рр., стало наслідком реформ т. зв. "технократів", які базували свою політику на приписах МВФ. Незабаром Іспанія приєдналася до когорти розвинутих індустріальних країн світу. Зростання економіки відбувалося переважно за рахунок напливу інвестицій, що дали можливість реформувати господарську інфраструктуру. Рушієм іспанського "економічного дива" була автомобільна промисловість (лідер - СЕАТ). Упродовж 1958 - 1972 рр. показник зростання автомобілебудування складав 21,7% щорічно. Якщо у 1946 р. в Іспанії налічувалося 72 тис. приватних авто, то у 1966 р. -1 млн. Не менш позитивні наслідки для розвитку Іспанії мав туризм. Утім, іспанські життєві стандарти залишалися нижчими, аніж в інших країнах Західної Європи (за винятком Ірландії та Португалії).

12. Утвердження економіки споживання в країнах Заходу після Другої світової війни

Економічний бум (1947 - 1973) відбувався за дещо нових обставин, головна з яких - трансформація капіталізму назагал. Фактично доба класичного капіталізму закінчилася одночасно з Великою депресією. Повоєнний капіталізм став, за словами прем'єр-міністра Великої Британії Гарольда Макміллана (1957 - 1963), "новою версією старої системи". По суті, це вже був посткапіталізм із характерним для нього поєднанням економічного лібералізму і соціальної демократії, зростанням ролі змішаної економіки ("цивілізована соціально-орієнтована ринкова економіка"). Завдяки націоналізації окремих галузей виробництва, західні країни віднайшли кошти для модернізації економіки. Гарантуючи право власності, а відповідно відмовляючись від прямої регламентації діяльності підприємців, держава встановлювала такі загальні макроекономічні параметри, що скеровували цю діяльність у бажаному для неї напрямку. Функції держави, здебільшого, стосувалися регулювання фінансово-кредитної системи. Водночас, державний механізм запускався вдію, коли не збігалися товарний попит і пропозиція, з'являвся надлишковий продукт, або ж потрібно було перерозподілити доходи між багатими і бідними.

Ще у 1930-х рр. американський дослідник К. Юіарк запровадив у науковий обіг поділ економіки на три сектори: первинний (сільське і лісове господарство), вторинний (промисловість) і третинний (сфера послуг). Згідно з цією концепцією, загальна схема розвитку економіки постала як поступовий перехід провідної ролі від первинного до вторинного, а далі й до третинного сектора Ці ідеї лягли в основу теорії постіндустріального суспільства - однієї з фундаментальних теорій, що обґрунтовує еволюцію суспільства в XX ст. І справді, після Другої світової війни намітилася тенденція до неухильного переміщення робочої сили з важкої промисловості і сільського господарства у сферу послуг (освіта, охорона здоров'я, готельний бізнес та ін.), яка почала давати понад половину ВВП. У США приблизно у 1950-х, а в інших західних країнах у 1960-х pp., відбувся злам у структурі зайнятості на користь сфери послуг. Якщо у першій половині XX ст. домінували торгівля і транспорт, то у другій пол. XX ст. - таких послуг нараховувалося більше ста (від наукових досліджень до обслуговування інвалідів і людей похилого віку).