Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

По завершенні голосування виникли труднощі з підрахунком голосів. Коли на всіх попередніх виборах їх результати ставали відомими вже наступного ранку, то тепер потрібно було аж п'ять тижнів часу і втручання Верховного суду США, щоби назвати переможця. І хоча за А. Ґора проголосувало на півмільйона виборців більше, ніж за Дж. Буша-молодщого, останній одержав на п'ять голосів вибірників більше за свого опонента, і переможцем, нарешті, було оголошено кандидата від Республіканської партії. Неоднозначними виявились і результати виборів до конгресу. В палаті представників республіканці одержали невелику більшість, а в сенаті обидві партії здобули рівну кількість місць.

У січні 2001 р. Дж. Буш-молодший прийняв президентські повноваження І став 43-м президентом США. Свій уряд він сформував із представників різноманітних напрямків і поглядів - від лібералів до жорстких консерваторів. У перші місяці свого урядування Дж. Буш-молодший приділяв основну увагу внутрішнім справам держави. А незабаром прийшов день 11 вересня 2001 р., який став поворотним моментом у сучасній історії США. Вранці того дня 19 ісламських терористів-самогубців, поділившись на чотири групи, захопили в повітрі рейсові літаки з пасажирами. Захоплювачі спрямували два з цих літаків на обидва 110-метрові хмарочоси Всесвітнього торговельного центру в Нью-Йорку, в результаті чого обидві вежі повалилися, поховавши під руїнами більшість людей, що там знаходилися. Третій захоплений літак таранив Пентагон - штаб-квартиру міністерства оборони США у Вашингтоні. Пасажири та команда четвертого авіалайнера зробили спробу перехопити у терористів керування літаком; у результаті сутички на борту літак упав на землю в штаті Пенсильванія. У підсумку атак загинуло близько трьох тисяч осіб. Америка і весь світ пережили шок.

Однак адміністрація Дж. Буша-молодщого відразу ж опанувала ситуацію і взяла її під свій контроль. Було встановлено, що організатором та виконавцем замахів є таємна, розгалужена по багатьох країнах, ісламістська структура "Аль-Каїда", яку очолює релігійний фанатик із Саудівської Аравії Усама Бен Ладен. Дж Буш-молодший оголосив, що Сполучені Штати перебувають у стані війни проти міжнародного тероризму і вестимуть цю війну, доки противника не буде розгромлено, яких би зусиль це не потребувало. Для боротьби з тероризмом було створено Управління безпеки країни, яке дістало майже необмежені права щодо осіб, підозрюваних у ворожих намірах. Завдяки вжитим заходам упродовж усіх наступних років на території країни не було вчинено жодного серйозного терористичного акту.

Уряд США визначив, що розсадником тероризму став Афганістан. Його правлячий режим, очолюваний крайньо реакційним ісламістським рухом "Талібан", дає прихисток "Аль-Каїді", яка створила на терені країни табори для вишколу бойовиків. 7 жовтня 2001 р. розпочалася військова операція США за участі Великої Британії, а також інших союзників проти "Талібану" масованим повітряним бомбардуванням позицій талібів. Останні вже 13 листопада без бою залишили Кабул, до якого ввійшли американські війська і опозиційні "Талібанові" афганські сили. А вже наступного дня Рада Безпеки ООН одноголосно ухвалила резолюцію щодо Афганістану, яка підтверджувала підтримку міжнародних зусиль щодо викорінення тероризму, осуджувала рух "Талібан", схвалювала зусилля, докладені афганським народом із метою рятування країни від режиму талібів. Операція проти "Талібану", що тривала до 17 грудня, увінчалась успіхом: режим талібів було повалено, їхній рух наразі практично втратив боєздатність, однак остаточно його не було розгромлено і згодом він, перегрупувавши свої сили, спромігся перейти в контрнаступ.

Успіх операції в Афганістані і наміри президента поширити військові дії проти тероризму на інші країни мали своїм наслідком посилення ролі в оточенні Дж. Буша-молодщого таких його радикально налаштованих співробітників ("яструбів"), як віце-президент Дік Чейні, міністр оборони Дональд Рамсфельд і радник президента Кондоліза Райс, які справляли дедалі сильніший вплив на формування зовнішньополітичного курсу американської адміністрації. Цей курс опрацьовувався протягом року після подій 11 вересня. Уже в січні 2002 р. Дж. Буш-молодший назвав три "країни-ізгої", що прагнуть до набуття ядерної зброї: Іран, Ірак і КНДР, які, за його концепцією, становлять "вісь зла", і якщо ці країни не відмовляться від своїх намірів, Сполученим Штатам доведеться звести з ними рахунки. Трохи згодом до країн "вісі зла" було зараховано також Кубу, Лівію та Сирію, які начебто прагнули до здобуття зброї масового винищення. Нарешті, у вересні 2002 р. було опубліковано документ під назвою "Стратегія національної безпеки США", який дістав у ЗМІ назву "доктрина Буша". В документі зазначалося, що боротьба з тероризмом залишається головним пріоритетом у діяльності адміністрації, і в цій війні проти ворога нового типу попередні стратегії стримування або застрашування, застосовувані в роки "холодної війни", вже не є дієвими і тому мають бути замінені стратегією випереджувальних дій. Таким чином, Вашингтон зарезервував за собою право першим завдати удару по терористичних угрупованнях, які одержали би доступ до зброї масового винищення, а також по окремих державах, ворожих США. "Ми не можемо дозволити нашим противникам завдати удару першими", - підкреслено у документі. Врешті, "доктрина Буша" проголошувала готовність США до однобічних дій проти потенційних противників, незалежно від схвалення цих акцій міжнародним співтовариством. Справа в тому, що Сполученим Штатам було дедалі важче одержати підтримку своїх союзників, а тим більше ООН, у міру того як "війна проти терору" виходила за межі Афганістану.

Наступним кроком на шляху боротьби з міжнародним тероризмом адміністрація Буша визначила повалення режиму Саддама Гусейна в Іраку. Сполучені Штати звинуватили іракський уряду тому, що він начебто підтримує "Аль-Каїду" і, найголовніше незаконно створює зброю масового знищення, а це становить реальну загрозу мирові та безпеці у світі. Проти військової операції в Іраку виступили Росія, Китай, мусульманські країни і навіть союзниці США по НАТО - Франція і Німеччина. Не дала на неї санкцій і Рада Безпеки ООН. Проте, нехтуючи думкою значної частини світової спільноти, США без вагань вирішили проводити операцію. їх найпослідовніше підтримали Велика Британія, ряд країн Західної і більшість Центральної та Східної Європи.

Операція в Іраку розпочалася 20 березня 2003 р. Для її проведення США зосередили 225 тис, Велика Британія - 45 тис. військовослужбовців. Було задіяно тисячу військових літаків і стільки ж крилатих ракет. Іракська армія С. Гусейна налічувала понад півмільйона осіб, але серйозного опору нападникам вона не чинила, тож війська американо-британської коаліції впродовж шести тижнів без особливих зусиль зайняли всю територію Іраку. 1 травня Дж. Буш оголосив про завершення військової операції.

Здавалося, США здобули рішучу перемогу. Однак подальші події звели їхні успіхи мало не нанівець. Зокрема, не знайшли підтвердження американські звинувачення в тому, що режим С. Гусейна підтримував тісні зв'язки з "Аль-Каїдою" і що він володів зброєю масового знищення, - а саме це і стало приводом вторгнення в Ірак. Більше того, в міжнародних ЗМІ було висловлено думку, що справжньою метою операції було прагнення США прибрати до рук багаті родовища іракської нафти.

А тим часом уже незабаром після зайняття Іраку військами коаліції там виник рух збройного опору, який згодом переріс у справжню партизанську війну проти американців та їх союзників, а також проти створеного ними іракського тимчасового уряду, якому в червні 2004 р. формально було передано владу в країні, і проти сформованих американцями іракських збройних сил та поліції. Напади бойовиків на американських військовослужбовців, на солдатів і поліціянтів нового іракського уряду, терористичні акти з вибухами та численними жертвами, підриви нафтових підприємств, нафтопроводів стали повсякденним явищем. Загалом ситуація в країні на початку 2009 р. залишалася далекою від нормальної. Втрати американських військ у цій війні становили 4,2 тис. осіб, поранених - 31 тис. Жертви іракського населення в перебігу війни досі не можуть бути підрахованими з достатньою докладністю. За різними оцінками, вони можуть бути від 80 тис до 1,5 млн осіб.

Крім двох проваджуваних війн, міжнародна політика США охоплювала ще низку важливих питань. Серед них значна увага приділялася спробам урегулювати арабо-ізраїльський конфлікт, хоча значного поступу у цій справі й тепер домогтися не вдалося.

Адміністрація США прагнула до налагодження стабільних відносин із Росією, причому Дж. Буш-молодший всіляко підкреслював своє доброзичливе ставлення до президента РФ В. Путіна, У травні 2002 р. обидва президенти підписали у Москві американо-російський договір про скорочення стратегічних наступальних потенціалів, який став значним кроком вперед у ділянці контролю над озброєннями. Договір передбачав суттєве скорочення до 2012 р. ядерних потенціалів обох держав. На запрошення В. Путіна у травні 2005 р. Дж. Буш-молодший прибув до Москви на святкування 60-річчя перемоги над гітлерівською Німеччиною. Разом із тим в американо-російських відносинах назрівала суперечність із приводу американських планів створення системи національної протиракетної оборони і виходу США у грудні 2001 р. із американо-радянського договору по ПРО 1972 р.

Щодо внутрішньополітичних ініціатив адміністрації Дж Буша, то серед них слід відзначити розпочату 2001 р. масштабну реформу системи освіти, покликану шляхом значного підвищення обсягу її фінансування суттєво підвищити рівень знань учнів, надаючи при цьому батькам більшу свободу щодо вивчення їхніми дітьми тих чи інших комплексів дисциплін. 2003 р. через конгрес було проведено програму скорочення податків в інтересах стимулювання росту економіки. Здійснено певні перетворення в галузі охорони здоров'я, зокрема запроваджено грошову допомогу на придбання ліків для літніх американців.

Готуючись до виборів 2004 р., Республіканська партія висунула кандидатом у президенти на другий термін Дж. Буша-молодщого, а Демократична - сенатора Джона Керрі. Програми обох претендентів мало чим відрізнялись одна від одної: і республіканці, і демократи визначали як одне з найголовніших завдань безкомпромісне поборювання міжнародного тероризму (погляди різнилися лише щодо стратегії боротьби), важливість ухвалення нових соціальних програм, зокрема в ділянці охорони здоров'я та освіти. Республіканці, крім того, наголошували на необхідності дальшого зниження податків, а також відстоювали потребу збереження традиційних родинних та релігійних цінностей. На виборах Дж. Буш-молодший здобув упевнену перемогу: за нього віддали голоси 51% виборців, що брали участь у голосуванні, - на 3,7 млн осіб більше, ніж за його конкурента.

Продовживши свої президентські повноваження, Дж. Буш-молодший зробив деякі перестановки у складі своєї адміністрації: зокрема дотеперішній радник із національної безпеки Кондоліза Райс була призначена державним секретарем США.

Друга каденція перебування Дж. Буша-молодщого на посаді президента виявилася ще складнішою для нього, ніж перша. В Іраку ситуація не покращувалася, становище в Афганістані ускладнювалося. Ще однією невралгічною точкою США на Близькому та Середньому Сході став Іран. Сполучені Штати та їх союзники, підозрюючи Іран у розробці ядерної зброї, не знаходили, однак, способів перешкодити цьому. Коли у липні 2006 р. спалахнув лівано-ізраїльський конфлікт, США рішуче виступили на підтримку Ізраїлю, вважаючи, що він має право на самозахист. Однак із такою позицією Вашингтона не погодилася більшість його західноєвропейських союзників, які виступали за негайне припинення воєнних дій.

Того ж 2006 р. адміністрація Дж. Буша-молодщого запровадила санкції проти Венесуели, звинувативши її у недостатній співпраці в боротьбі проти тероризму. Однак справжня причина цієї акції, яка передбачала ембарго на експорт озброєнь до Венесуели, полягала в тому, що ліворадикальний уряд цієї країни, очолюваний президентом Уго Чавесом, різко виступав проти політики США в Латинській Америці, зокрема суттєво обмежив діяльність американських компаній у Венесуелі.

Разом із тим у 2006 р. США виключили Лівію зі списку держав, що підтримують терористичні організації, й відновили з нею дипломатичні відносини. У списку держав, що спонсорували тероризм, залишились Іран, Куба, КНДР, Судан і Сирія.

У ділянці внутрішніх відносин дошкульним ударом по іміджу Дж Буша-молодщого стала повінь у Новому Орлеані у серпні 2005 р., коли затопило більшість території міста. Федеральну владу було звинувачено у нерозторопності, внаслідок якої не було своєчасно проведено евакуацію мешканців і загинули кількасот осіб.

На проміжних виборах 2006 року республіканці зазнали поразки. Демократична партія дістала більшість в обох палатах конгресу. Після виборів Дж. Буш-молодший, рейтинг якого впав до рекордно низького рівня, пішов назустріч новій партії більшості в конгресі: було відправлено у відставку непопулярного міністра оборони Дональда Рамсфельда, якому закидали нездатність стабілізувати ситуацію в Іраку, і призначено на його місце Роберта Ґейтса - колишнього директора ЦРУ. До Іраку було направлено додатковий військовий контингент, що сприяло деякому поліпшенню становища у країні, проте атаки противників США на американські бази тривали.

Спостерігалося зростання напруженості в американо-російських відносинах. Кремль висловлював дедалі більше невдоволення американською програмою створення ПРО, зокрема планами розгортання її складових у Польщі та Чехії. Зі свого боку, адміністрація США категорично висловилася проти демаршу Росії під час кризи навколо Південної Осетії й Абхазії (серпень 2008 р.), насамперед щодо визнання Росією "незалежності" цих грузинських територій і введення в них російських військових контингентів. Вашингтон заявив про своє безумовне визнання територіальної цілісності Грузії.

Відносини США з українською владою в останні роки правління президента Л. Кучми, коли зростали авторитарні тенденції і мали місце грубі порушення демократичних засад, теж склалися непросто. Натомість адміністрація Дж. Буша-молодшого всіляко вітала Помаранчеву революцію в Україні. США надали новому керівництву України далекосяжну політичну підтримку і на міжнародній арені й у сфері двосторонніх відносин. У квітні 2005 р. новообраний президент України Віктор Ющенко, перебуваючи з офіційним візитом у США, вів переговори з президентом Дж Бушем-молодшим та іншими офіційними особами, виступив із промовою на спільному засіданні обох палат конгресу. До речі, така можливість надається іноземним політикам лише у виняткових випадках. Упродовж наступних років президент В. Ющенко неодноразово відвідував США з офіційними або робочими візитами. Відтоді американо-українські відносини знаходяться на піднесенні. У 2006 р. США скасували для України поправку Джексона-Веніка до Закону про торгівлю США (1974), що сприяло пожвавленню торговельних зв'язків між обома країнами. У 2008 р. американо-український товарооборот перевищив 5 млрд доларів.

США всіляко сприяли просуванню України до членства в євроатлантичних спільнотах. 31 березня - 1 квітня 2008 р. президент Дж Буш-молодший відвідав Київ, де вів переговори з президентом України В. Ющенком і прем'єр-міністром Юлією Тимошенко, Це був перший візит президента США від 2000 р. У наступні дні Дж. Буш-молодший активно підтримував позиції України і Грузії на саміті НАТО в Бухаресті. У вересні 2008 р. відвідав Україну з візитом віце-президент Річард Чейні, який ще раз висловив підтримку Вашингтоном права України будувати міцніші зв'язки співробітництва й безпеки в Європі і трансатлантичному просторі. У грудні 2008 р. у Вашингтоні державним секретарем США К. Райе і міністром закордонних справ України Володимиром Огризком підписано важливий дипломатичний документ - "Хартію Україна -США про стратегічне партнерство", в якому сторони підтвердили важливість своїх відносин як друзів та стратегічних партнерів, висловивши намір поглиблювати партнерство на благо наших народів, обопільну життєву зацікавленість у сильній, незалежній та демократичній Україні.

На початку 2009 р. Дж. Буш-молодший залишив свій пост із низьким рейтингом: на момент припинення президентських повноважень його підтримувало лише 34% жителів США, в той час як після терактів 11 вересня 2001 р. він користувався довірою 90% громадян. За його власним визнанням, найбільшою його помилкою була війна в Іраку. Разом із тим Дж. Буш-молодший вважав своїм беззаперечним досягненням те, що після 11 вересня у США не сталося жодного значного терористичного акту. З цими висновками можна цілком погодитися, хоча вони, звичайно, не вичерпують плюсів і мінусів його восьмирічної діяльності. Варто лише нагадати, що йому, президентові єдиної в нинішньому світі наддержави, особі, що усвідомлює свою історичну відповідальність, довелося діяти в безпрецедентно складній міжнародній обстановці, якій не було історичних аналогів, тож більші чи менші помилки в перебігу практичної діяльності президента були неминучі.

На початку 2000-х років спостерігався циклічний спад економіки США - приблизно на 1,5%. З метою стабілізації господарського розвитку Федеральна резервна система (ФРС) США, тобто державний банк, різко знизили - з 6 до 1% - ставку на кредити. Результатом було те, що "дешеві гроші" суттєво посприяли активному зростанню як фондового ринку США, так і, особливо, ринку нерухомості, де відбувався справжній спекулятивний бум. Значна частина операцій з купівлі житлових будинків перевищила реальний попит, бо відбувалася у сподіванні на прибуток покупців, враховуючи постійне зростання цін. При цьому банки стали пропонувати населенню надзвичайно пільгові кредити, і позичальники охоче ними користувалися, не дуже дбаючи, як ці кредити, з якими відсотками будуть повертати. Зростання економіки США у 2005 і 2006 рр. (враховуючи і спекулятивний бум на ринку нерухомості) становило 3,3 % на рік. Однак економіка "перегрілась", і ФРС стала поступово збільшувати кредитну ставку з 1% до 5,25 %. У результаті позичальники потрапили у лещата відсоткового ризику, їхні відсоткові видатки збільшилися на третину. У 2007 р., у зв'язку зі зростанням неповернення грошових сум, ринок нерухомості пішов униз, банки почали втрачати гроші. Іпотечна криза у США започаткувала загальносвітову фінансово-економічну кризу, що розгорнулась у 2008 - 2009 рр. Вона знайшла прояв у повсюдному скороченні обсягу виробництва, зниженні попиту і цін на сировину, зростанні безробіття. Зокрема рівень безробіття у США, який наприкінці 2006 р. становив 4,5 % активної робочої сили, у лютому 2009 р. зріс до 7,6% (4,8 млн осіб). Економічну кризу визнано найважчою від періоду Великої депресії 30-х років минулого століття.

Спроби адміністрації Дж. Буша-молодщого приборкати кризу або принаймні обмежити її руйнівну дію шляхом вливання багатомільярдних бюджетних коштів (при масштабному зростанні державного боргу, який у 2008 р. досяг рівня 10 трлн доларів) насамперед для відновлення функціонування розладнаної банківської системи, а також для допомоги стратегічно важливим компаніям, щоб врятувати їх від банкрутства, суттєвих результатів не дали. Подолання кризи залишилося на долю наступної адміністрації.

32. Зміцнення державного суверенітету Канади після Другої світової війни

Друга світова війна кардинально змінила міжнародний статус Канади, посприявши її стрімкому економічному піднесенню та перетворенню у високорозвинену державу. Країна зробила помітний внесок у перемогу антигітлерівської коаліції, будучи постачальником військової техніки та продуктів харчування до Великої Британії, США, Китаю, СРСР. Федеральний уряд спромігся мобілізувати до війська близько 1,1 млн осіб із усього 12-мільйонного населення держави. Канадські збройні сили взяли активну участь у боях у Західній Європі та Південно-Східній Азії. Військово-морський флот країни вийшов на четверте місце в світі за потужністю і, починаючи з 1944 р., повністю взяв на себе охорону американських військових перевезень до Великої Британії. Людські втрати Канади в роки Другої світової війни склали -42 042 особи, що майже на третину менше ніж у Першій світовій. 26 червня 1945 р. Канада стала членом-засновником ООН.

Зважаючи на те, що збройні дії велися далеко від території Канади, країна не зазнала руйнувань. Навпаки, канадський бізнес зумів використати сприятливу економічну кон'юнктуру - завоював нові ринки для збуту своїх товарів та активізував інвестиційну політику. У саму ж канадську економіку в роки війни було інвестовано понад 9 млрд дол. Упродовж 1939 - 1945 рр. виробництво промислової продукції зросло у 2,5 раза (перше місце серед країн з ринковою економікою), національний дохід - удвічі, а оборот зовнішньої торгівлі - утричі. Країні небезпідставно пророкували місію "Афін Атлантичної цивілізації".

Уряд правлячої з 1935 р. Ліберальної партії на хвилі економічного піднесення оголосив про проведення 11 червня 1945 р. дочасних парламентських виборів. Ідейною основою канадського лібералізму стала теорія "держави добробуту", що передбачала повну зайнятість, стабільність, сприяння економічному зростанню та надання громадянам низки соціальних послуг за державний кошт. Інша провідна партія - Консервативна, натомість, критикувала економічну політику лібералів з позицій вільного підприємництва та індивідуальної свободи. Проте ця критика не змогла похитнути позицій лібералів, що сповна скористалися небувалим економічним піднесенням. У результаті голосування ліберали здобули 41% голосів виборців і 125 місць у Палаті громад, тоді як консерватори -27% голосів і 67 місць. Певною несподіванкою став успіх ліво-реформістської Федерації кооперативного співтовариства (ФКС), що здобула підтримку у населення західних провінцій (15,6% голосів виборців і 28 депутатів). Прем'єр-міністром Канади ушосте став Вільям Маккензі Кінґ (1921 - 1930; 1935 - 1948).

Невдовзі після виборів, у серпні 1945 р., уряд В. Маккензі Кінґа скликав федерально-провінційну конференцію у справах реконверсії. Навіть попри "консприкційну кризу" 1944 р. у франкомовній провінції Квебек, населення якої відмовлялося йти до війська та захищати інтереси "чужої держави", Канада завершила Другу світову війну з однією із найбільших армій у світі. Відтак проблема працевлаштування колишніх вояків, так само як і переходу економіки на мирне виробництво, постала досить гостро. Втім, суперечки між федеральним центром і регіонами щодо розподілу повноважень привели до зриву першої сесії конференції. Лише навесні 1946 р. вдалося накреслити компромісний шлях подолання розбіжностей. Передбачалося, що впродовж трьох років із часу припинення дії "Закону про заходи військового часу", федеральний уряд буде й надалі виконувати необхідні функції контролю, регулювати та концентрувати у своїх руках податкові надходження. Провінціям, натомість, надавався гарантований мінімум щорічних субсидій у сумі 15 дол. на особу, відповідно до кількості населення згідно з переписом 1941 р.

Тимчасове федерально-провінційне порозуміння дозволило Канаді досить швидко та безболісно подолати реконверсію і вступити у період повоєнного проспериті. Уже в 1953 р. індекс промислового виробництва збільшився удвічі, порівняно з довоєнним періодом, що вивело країну у світові лідери. Імпульс господарському піднесенню надало освоєння нових територій, зокрема багатої на залізну руду північно-східної частини Лабрадору та відкриття у 1947 р. у провінціях Альберта та Саскачеван великих родовищ нафти. Канада посіла перші місця з видобутку нікелю, азбесту, уранової та залізної руд, цинку, золота, платини, срібла, міді, свинцю. Країна стала лідером з виробництва алюмінію, газетного паперу, деревини. Активно розвивалися такі галузі промисловості як нафтохімія, електротехніка та авіабудування. Індустріалізація призвела до скорочення зайнятих у сільському господарстві, проте Канада залишалася другим після США експортером зерна на світовому ринку.

Повоєнне проспериті тривало більше десятиріччя, спрявши докорінній перебудові господарської інфраструктури. Економічне піднесення призвело до поліпшення матеріального становища канадців та спричинило сплеск народжуваності ("бейбі бум"). Іншим, традиційним для Канади, шляхом збільшення кількості населення, залишалась імміграція. Під впливом Великої депресії імміграційні закони Канади стали суворішими, особливо для вихідців із "третіх країн" та євреїв. Директор Департаменту імміграції Міністерства корисних копалин та ресурсів Фредерік Чарльз Блер у 1945 р. блокував спроби єврейського лобі Канади полегшити євреям доступ до проживання у цій північноамериканській країні, зазначивши: "Жодного єврея - це теж багато". Однак уже у 1947 р. імміграційні закони дещо пом'якшили, головно через нестачу робочих рук у країні, але дискримінаційні положення щодо окремих категорій людей все ще залишалися.

Упродовж 1945 - 1950 pp. до країни прибуло 453 тис. іммігрантів, здебільшого з Британських островів, Італії, США, Нідерландів, ФРН. Багато серед новоприбулих було т. зв. переміщених осіб (DP; Displaced Persons), зокрема українців. У 1951 - 1957 pp. хвиля імміграції зросла і складала щорічно 150 тис. осіб (загалом, за той період у Канаді поселилося 1,240 млн осіб). За два десятиліття (з 1941 по 1961 pp.), переважно завдяки імміграції, кількість населення Канади зросла з 11,5 млн до 18,2 млн осіб. Згідно з Женевською конвенцією про статус біженців 1951 p., Канада прийняла біженців із Тибету, Уганди, Чилі та Індокитаю (близько 600 тис. осіб), надала притулок майже 40 тис. угорців, що покинули свою країну внаслідок подій 1956 р.

Здобутий під час війни авторитет та зростання економічної ваги у світі спонукали Канаду до проведення активної зовнішньої політики. В. Маккензі Кінг розглядав свою країну як невід'ємну частину "Атлантичного трикутника": США - Канада - Велика

Британія. Залишаючись, за словами історика А. Лоуера, "дитям європейської цивілізації та американської дикості", Канада була змушена лавірувати між Лондоном і Вашингтоном. Однак, після Другої світової війни відбувається поступова переорієнтація зовнішньої політики Оттави з Великої Британії на США. Ключову роль у цьому відіграли сусідський фактор (із Канадою межує 16 американських штатів) та зростання капіталовкладень США у канадську економіку (приблизно 70% усіх інвестицій). У 1947 p. у торгівлі з південним сусідом Канада мала дефіцит на суму 1 млрд дол. Це змусило міністра фінансів Дугласа Еббота здійснити декілька радикальних кроків, аби виправити ситуацію ("план Еббота"). Зокрема, було запроваджено низку обмежень на імпорт із США і, водночас, створено систему заохочень у торгівлі з Вашингтоном. Реалізовуючи "план Еббота", Канада за десять років утричі збільшила виробництво кольорових металів і їх експорт до США.

Вагомий вплив на домінування американського вектора у зовнішній політиці Канади мав початок "холодної війни". 5 вересня 1945 р. працівник радянського посольства в Оттаві Ігор Гузенко здався канадським властям, надавши місцевій поліції 109 документів, які засвідчували існування в Канаді та загалом на Заході радянської шпигунської мережі. Розслідування завершилося арештом вісімнадцяти осіб, у тому числі організатора канадської компартії Сема Kappa та єдиного депутата-комуніста в Палаті громад Фреда Роуза. "Справа Гузенка" стала першим серйозним міжнародним інцидентом часів "холодної війни".

Страх перед "червоною загрозою", здатною підірвати стабільність у країні, спонукав до жорстких кроків супроти комуністичних організацій. Наприклад, у Квебеку до 1957 р. діяв т. зв. "Закон клямки", згідно з яким Генеральний прокурор провінції мав право закривати будь-який заклад, що використовувався для комуністичної пропаганди, і конфісковувати комуністичні видання. Маловпливова комуністична партія аж до 1959 р. існувала під назвою Робітничо-прогресивна партія. Аби убезпечити себе від одного сусіда - СРСР, Канада йшла на зближення з іншим сусідом -США. У лютому 1947 р. ці північноамериканські країни підписали угоду про військову співпрацю. Продовжувала функціонувати створена під час війни Об'єднана рада оборони обох держав.

У серпні 1948 р. відбувся черговий з'їзд Ліберальної партії, на якому похилого віком В. Маккензі Юнга на посаді партійного лідера, а згодом і прем'єр-міністра, змінив юрист за фахом, франко-канадець за походженням, діючий міністр закордонних справ Луї Сен-Лоран (1948 - 1957). Ліберали двічі - у 1949 і 1953 рр. отримували упевнені перемоги на парламентських виборах. їхній уряд ініціював низку великих проектів із розбудови інфраструктури держави: транс-канадську автомагістраль (1949), перше метро в Торонто (1954), міст через річку Св. Лаврентія (1954), транс-канадський нафтопровід (1956). Розвиток транспортної мережі потягнув за собою субурбанізаційні процеси. Станом на 1956 р. половина мешканців Британської Колумбії проживала у двох найбільших містах провінції - Вікторії та Ванкувері, майже третина квебекців мешкали у Монреалі або його передмістях.

Намагання канадських урядів по війні активно освоювати просторі північні землі наштовхнулося на низку проблем. По-перше, з'ясувалося, що федеральний уряд може лише приблизно говорити про кількість аборигенів (індіанців та інуїтів); по-друге, ті не надто охоче йшли на співпрацю з "колонізаторами"; по-третє, спроби міжкультурного діалогу нерідко завершувалися безрезультатно - через непросте пристосування корінного населення до модерного суспільства. В 1950 р. канадські інуїти отримали право брати участь у загально-канадських виборах. Індіанським актом 1951 р. федеральний уряд Канади надав корінним жителям країни деякі можливості місцевого самоуправління через Ради громад, однак усіма справами в резерваціях і поселеннях, як і колись, керували спеціальні службовці канадського уряду "індіанські агенти".

Потреба у збереженні індивідуального обличчя країни на американському континенті спонукала уряд Л. Сен-Лорана шукати шляхи для збереження національної ідентичності. У 1949 р. була створена Королівська комісія у справах національного розвитку мистецтва, літератури і науки під керівництвом Вінсента Мессі.

"Комісія Мессі" гостро скритикувала засилля американської масової культури у Канаді, а її діяльність привернула більшу увагу до канадської культури. У 1952 р. в Монреалі та Торонто розпочала свої телевізійні програми Канадська телерадіокомианія - СВС. Рік по тому започатковано традиційний театральний фестиваль у м. Стратфорд. У 1953 р. засновано Національну бібліотеку в Оттаві. Упродовж 1950-х відкрито авторитетні нині університети в Шербруку (Квебек), Садбері (Онтаріо), Ватерлоо (Онтаріо).

У зовнішньополітичній діяльності Л. Сен-Лоран висунув для Канади концепцію "серединної сили". Він пропонував перетворити Британську співдружність із клубу "білих домініонів" у "кольорову спільноту'', надавши статус домініонів останнім англійським колоніям. Однак цю пропозицію прихильники Британської імперії зустріли без надмірного ентузіазму. У 1949 р. Канада приєдналася до НАТО, а її представники доклали зусиль до підготовки Статуту організації. І надалі активно розвивалися відносини Оттави й Вашингтона. У жовтні 1950 р. підписано канадсько-американську угоду про принципи економічної співпраці, у 1951 р. - про координацію цивільної оборони, у 1951 - 1954 рр. - про будівництво в Канаді трьох ліній радарного попередження.

Канадська дипломатія намагалася проявити себе в ролі посередника і співучасника миротворчих місій ООН. У 1950 - 1953 рр. під прапором цієї організації канадські війська (8 тис. осіб) брали участь у відсічі агресії КНДР проти Корейської республіки. У цьому військовому конфлікті загинуло 314 і поранено 1211 канадських солдатів. Канадські представники брали участь у переговорах із врегулювання кризи у Південно-Східній Азії, прикладали зусилля у вирішенні Суецької кризи 1956 р. За внесок у врегулювання близькосхідного конфлікту міністр закордонних справ Канади Лестер Пірсон отримав Нобелівську премію миру (1957).

Перші повоєнні роки характеризувалися неухильним зміцненням державного суверенітету Канади. Основи сучасної канадської державності були закладені Актом про Британську Північну Америку 1 липня 1867 р., коли Велика Британія надала країні статус домініону. З того часу тривав поступовий процес набуття державної незалежності. Попри те, що у Вестмінстерському статуті 1931 р. Лондон визнав за Оттавою самостійність у внутрішній та зовнішній політиці, рудименти колоніальної залежності залишалися. Важливими віхами в зміцненні державного суверенітету Канади у перші повоєнні роки були: надання спеціальних повноважень Палаті громад для затвердження проекту власного прапора (1946), запровадження канадського громадянства (1947), визнання канадського Верховного Суду вищою апеляційною інстанцією країни (1947), наділення канадського парламенту правом приймати конституційні поправки (1947).

Главою держави й надалі залишався англійський монарх, репрезентований у Канаді генерал-губернатором. Згідно з "Патентними грамотами" 1947 р. генерал-губернаторові надавалися повноваження здійснювати королівську владу щодо Канади винятково за "рекомендаціями" міністрів канадського уряду. Себто, функції генерал-губернатора набули здебільшого формального характеру. За ним закріплювалося право відмовитися схвалювати той чи інший закон, проте на практиці представник монарха до цього ніколи не вдавався. До повноважень генерал-губернатора також входило призначення прем'єр-міністра, однак практично на цю посаду призначався лідер партії чи коаліції, що перемогла на парламентських виборах. Із 1952 р. призначення генерал-губернаторів стало прерогативою Оттави, і відтоді цю посаду обіймають лише канадці. Першим канадським генерал-губернатором став Вінсент Мессі (1952 - 1959). А 1959 р. встановилася традиція, згідно з якою представники англо-канадської та франко-канадської етноспільнот почергово змінювали одне одного.

По війні остаточно сформувалися і кордони Канадської держави, що стало можливим завдяки приєднанню до федерації останньої північноамериканської колонії Великої Британії - Ньюфаундленду. Віддаленість домініону від метрополії, незначна кількість населення та непрості умови економічного розвитку робили його утримання збитковим для Лондона. Починаючи з 1934 р., через фінансові проблеми, Ньюфаундлендом управляла спеціальна урядова комісія. Після завершення Другої світової війни розпочалися дебати з приводу подальшої долі домініону, рушієм яких були численні невирішені соціально-економічні проблеми. Перед Ньюфаундлендом стояли три основні варіанти майбутнього: залишаючись самоврядною територією, й надалі перебувати під управлінням спеціальної урядової комісії; проситись у пряме підпорядкування Лондона або ж приєднатися до Канадської федерації (можливість входження до складу США мала значно менше прихильників).

З червня 1948 р. було проведено референдум щодо подальшої долі території. Однак його результати засвідчили розходження думок - 44,6% підтримали відновлення прямого правління Лондона, 41,1% висловилися за приєднання до Канади і 14,3% побажали зберегти stains quo. За таких обставин 22 липня 1948 р. відбувся другий референдум, на якому з результатом 51% проти 49% перемогли прихильники єднання із своїм найближчим сусідом. Зважаючи на це, 31 березня 1949 р. Ньюфаундленд із столицею у Сент-Джонсі став десятою провінцією Канади. Згодом за ним було закріплено офіційну назву "Ньюфаундленд і Лабрадор" (площа - 404,6 тис. км2).

У 1957 р. в Канаді підійшла до завершення позитивна економічна кон'юнктура: зросло безробіття, з'явився дефіцит бюджету. Негативні тенденції в економіці збіглися зі скандалом, пов'язаним fa будовою газопроводу з Альберти до США. Спростовуючи закиди у фінансових зловживаннях, уряд Л. Сен-Лорана, однак, не допустив до парламентських дебатів щодо газового питання, чим спровокував громадський осуд. Водночас, пробританськи налаштовані політики критикували уряд за те, що він не підтримав колишню метрополію у Суецькій кризі 1956 р. Проти ліберального уряду були налаштовані фермери, котрі мали труднощі зі збутом зерна, та Атлантичні провінції, які вважали, що про них у державі взагалі "забули". Громадські настрої якнайкраще використав новий глава Прогресивно-консервативної партії (така назва з 1956 p.), ветеран Першої світової війни Джон Діфенбейкер, котрий, критикуючи лібералів, обіцяв допомогти потребуючим (фермерам, гірникам, будівельникам), запровадити ефективні соціальні програми, відновити тісні зв'язки з Лондоном, владнати федерально-провінційні протиріччя. На користь консерваторів зіграв і "фактор лідера" - якщо лібералів очолював 75-літній Л. Сен-Лоран ("дядько Луї"), котрий заледве читав заготовлені спічрайтерами промови, то Дж. Діфенбейкер був енергійним політиком і вродженим оратором.

Завдяки популістським гаслам на парламентських виборах 10 червня 1957 р. консерватори здобули перемогу - 38% голосів виборців і 112 місць у Палаті громад. Ліберальна партія провела до нижньої палати парламенту 105 своїх депутатів, ФКС - 25, Партія соціального кредиту - 19. Таким чином, після 22-річного урядування лібералів, консерватори отримали право на формування уряду, але не могли обійтися без підтримки інших політичних сил (уряд меншості). Прем'єр-міністром став "політик із Прерій" Дж. Діфенбейкер (1957 - 1963), що засвідчило зростання політичної ваги західного регіону.

Аби позбутися залежності від малих партій і сформувати уряд більшості, Дж. Діфенбейкер майже одразу оголосив про проведення дочасних виборів. Ключовим гаслом консерваторів була розбудова канадської Півночі, в освоєнні природних багатств якої вони вбачали шлях до процвітання країни та збільшення соціальних програм. Консерватори також виступили з концепцією "однієї Канади", у якій всі жителі матимуть рівні права та можливості, здійснюватимуть контроль над економічним, політичним та культурним життям країни. Лідеру консерваторів вдалося переконати канадців, що завдяки невмілому керівництву ліберальних урядів у Канаді розпочинається економічна рецесія. Вибори 31 березня 1958 р. стали своєрідним референдумом довіри. Красномовні запевнення Дж. Діфенбейкера видалися на диво ефективними - консерватори отримали 53,6% голосів, й відповідно аж 208 мандатів, тоді як ліберали - 49, ФКС - 8, а Партія соціального кредиту взагалі не потрапила до парламенту.

Уряд Дж. Діфенбейкера удосконалив систему соціального забезпечення (підвищив пенсії та виплати допомоги інвалідам), збільшив зарплати держслужбовцям. Важливим здобутком уряду стало ухвалення у 1960 р. "Біллю про громадянські права". Центральне місце в документі займали інструкції для судових органів щодо інтерпретації федеральних законів із вирішення конфліктів між окремими громадянами та державними інституціями. Згідно з "Актом відродження і розвитку сільського господарства" 1961 р. надано допомогу фермерам. Із метою зменшення безробіття виділено 1 млрд дол. на розширення громадських робіт. Водночас, утворено ряд урядових інституцій, що займалися посередництвом між робітниками та працедавцями. Депресивним Атлантичним провінціям надано значні асигнування.

Програма освоєння Півночі передбачала будівництво "доріг до ресурсів", на які уряд Дж. Діфенбейкера планував витратити 250 млн дол., та ширше залучення аборигенів до громадського життя. Станом на 1963 р. вдалося побудувати 4 тис. із запланованих 6,8 тис. миль на території Юкону, Північно-Західних територій і прилеглих до них провінційних земель. Створювалися т. зв. опорні пункти, призначені для розгортання пошуку природних копалин. Позитивні результати не забарились, оскільки було виявлено величезні поклади кольорових металів, а також запаси газу й нафти, що майже не поступаються запасам на Близькому Сході. В рамках програми захисту вітчизняного виробника, в 1960 р. ухвалено принципове рішення, що в розробці родовищ можуть брати участь лише компанії, які мають понад 50% канадського капіталу. Натомість, на 15% збільшено податок на прибуток для іноземних фірм. Аби спонукати аборигенів до переходу від кочового до осілого способу життя, започатковано програму із завезення готових будинків, призначених для житла. У 1958 р. Дж. Діфенбейкер призначив сенатором Джеймса Ґладстона - першого представника корінних народів у верхній палаті парламенту.

Водночас розв'язання багатьох проблем виявилося справою складнішою, ніж передбачалося, головно через брак коштів на окремі програми. Зокрема, 20 лютого 1959 р. було припинено програму з будівництва літака "Avro Arrow CF-105" ("чорний день" канадської індустрії). У 1962 р. проведено девальвацію долара. Урядові видатки на проекти консервативного уряду впродовж 1957 - 1961 pp. зросли на 32%. Уряд так і не спромігся запобігти рецесії.

Дж. Діфенбейкер став першим канадським прем'єр-міністром, що всерйоз зіткнувся з проблемою Квебеку - бажанням значної частини місцевих франкомовних жителів досягти такого статусу, який би дозволив зберегти їм національну ідентичність'. Велика депресія і Друга світова війна створили сприятливі умови для домінування в Канаді центральної влади, яка частково перебрала на себе права та обов'язки, передбачені законодавством за провінціями. Та якщо англомовні провінції здебільшого не противилися діям Оттави, то Квебек вбачав у цій політиці замах на традиційний стиль життя. Недовіра до політики Оттави спонукала квебекський політикум добиватися більших прав для провінції. Якщо спочатку квебекні, в більшості, вимагали необхідного мінімуму для "вижинання" - дотримання принципів розмежування федерально-провінційних повноважень, передбачених Актом про Британську Північну Америку 1867 р., то після Другої світової війни цього стало недостатньо. Аби знайти пристойну роботу і сповна реалізувати себе в житті Квебек ця:м потрібно було досконало володіти англійською мовою. Франкоканадці фактично були усунуті з рядів економічної еліти не тільки в Канаді, але й у Квебеку. Зважаючи на це, політик ліворадикального спрямування Поль Валир дотепно назвав своїх співвітчизників "білими неграми Америки".

У результаті червневих виборів 1960 р. до провінційного парламенту перемогу здобула Ліберальна партія, що висунула гасло "Настав час змін!". Прем'єр-міністром Квебеку став досвідчений політик, колишній міністр в уряді Л. Сен-Лорана Жан Лесаж (1960 - 1966), котрий після невдалої спроби очолити Ліберальну партію Канали зосередився виключно на справах провінції. Зміна правлячої у Квебеку партії стала початком так званої "тихої революції0 - періоду кардинальних реформ та руху за "особливий статус" у складі Канадської федерації. "Тиха" передувало усвідомлення того, що завдяки пасивному "виживанню" зберегти франкоканадську культуру у модерному світі буде дуже складно. Відтак, Із початку 1960-х pp. почала формуватися нова філософія розвитку Квебеку, яка передбачала перегляд статусу франкомовної провінції у складі Канадської федерації. На зміну традиційному (культурницькому) націоналізмові, з його консервативністю та політичною інертністю, прийшов модерний (територіальний) націоналізм, що відкинув притаманний його попередникові принцип дотримання status quo у відносинах із федеральним центром.

Скориставшись політичною нестабільністю у центральній владі, уряд Ж. Лесажа дуже вміло заповнив владний вакуум. Розбудова державного апарату й творення управлінських структур, ідентичних до тих, які вже діяли на федеральному рівні, зміцнили позиції регіону. Формування у Квебеку паралельної владної вертикалі, як і відокремлення провінційного осередку Ліберальної партії від її матірної організації, викликали занепокоєння з боку федерального уряду. Важливим заходом кабінету Ж. Лесажа у напрямку зміцнення позицій Квебеку у федерації стало встановлення урядового контролю над стратегічно важливими об'єктами провінції. Як згодом визнав міністр ресурсів Рене Левек, націоналізація була кроком до того, аби франкоканадці стали "господарями у власному домі". Тож, "тиха революція" стала повстанням не лише проти архаїзму, але й проти культурного й економічного домінування Англійської Канади. У 1962 р. під час перемовин із федеральним урядом щодо розширення податкових повноважень. Квебек досяг домовленості про відновлення скасованого в роки Другої світової війни провінційного оподаткування прибутків. У 1963 р. Оттава, під натиском уряду Ж. Лесажа, повернула провінції право на стягнення 9% мита й 50% гербового збору. Упродовж "тихої революції" у квебекнів зросло почуття національної свідомості, а націоналізм став запорукою не виживання як колись, а засобом здобуття більших прав для провінції, у тому числі через незалежність. Загалом, "тиха революція" остаточно конституювала квебекську унікальність, перетворивши квебекські питаним на головну проблему розвитку Канадської федерації.

У зовнішній політиці Дж. Діфенбейкер продовжував курс зміцнення атлантичної солідарності у межах НАТО. За умов наростання конфронтації між Сходом і Заходом, канадський уряду 1958 р. уклав із США угоду про створення Об'єднаного командування протиповітряної оборони Північноамериканського континенту (ПОРАД) Однак американо-канадські відносини за урядування Дж. Діфенбейкера були прохолодними. Так Оттава продовжувала підтримувати відносини з Кубою після оголошеним Сполученими Штатами її блокади, підтримувала вимогу визнання КНР. Протидіючи т. зв. "культурному" та поширенню масокої культури зі США, було створено спеціальну Раду Канади, яка надавала фінансову допомогу канадському мистецтву, відбулося скороченим відсотка американських телепрограм на телебаченні, здійснено кроки па підтримку канадської преси.

Намагаючись протистояти економічному домінуванню США, уряд Дж. Діфенбейкера зміцнював відносини з країнами Західної Європи, зокрема з Великою Британією. На Конференції прем'єр-міністрів Британської співдружності у 1962 р. він засудив будь-які спроби Лондона стати членом ЄЕС. Саме ж утворення "Спільного ринку" створило тимчасові перешкоди для просування канадської продукції на територію Західної Європи. Шукаючи нові ринки збуту, і не зважаючи на позицію США, в 1960 р. канадський уряд погодився на продаж збіжжя комуністичному Китаєві, що утричі збільшило прибутки канадських фермерів.

На чергових парламентських виборах 10 червня 1962 р. консерватори отримали 112 мандатів (ліберали - 100), що дозволило їм утриматися при владі за рахунок підтримки менших партій. Дж. Діфенбейкер сформував уряд меншості, вразливий до політичних криз. Перша ж серйозна така криза у жовтні 1962 р. привела до краху консервативного кабінету міністрів. Під час Карибської кризи з'ясувалося, що частина Канади незахищена у випадку зовнішньої агресії. У центрі уваги громадськості опинилося питання про розміщення на території Канади і в канадських військових частинах в Європі американських ядерних ракет. Прем'єр-міністр Дж. Діфенбейкер був категорично проти цього, більшість міністрів -за. 4 лютого 1963 р. міністр оборони Канади Дуґлас Гаркнесс, у знак протесту, подав у відставку. Виникла гостра урядова криза, наслідком якої став розпуск парламенту та призначення нових позачергових виборів, на яких консерватори зазнали поразки.

33. «Ліберальна ера» в політичному житті Канади. Премєрство П. Трюдо

У квітні 1963 р. до влади повернулися ліберали на чолі з популярним політиком Лестером Пірсоном (1963 - 1968), що започаткувало т. зв. "ліберальну еру" (1963 -1984). Своєрідною формулою політичного життя країни стало твердження: "ліберали при владі - це норма". Слабким місцем такої системи, однак, було те, що Канада вступила у тривалий період парламентаризму меншості, коли жодна з провідних політичних партій не могла самостійно сформувати уряд більшості. Унаслідок квітневих виборів 1963 р. ліберали здобули 129 місць, консерватори - 95, Партія соціального кредиту (ПСК) - 24 і Нова демократична партія (НДП) - 17. Саме остання політична сила під керівництвом Томаса Дугласа (утворена у 1961 р. на базі ФКС), що сповідувала соціал-демократичні цінності, стала традиційним союзником лібералів у наступні роки.

Не маючи більшості у парламенті, кабінет Л. Пірсона, однак, ініціював прийняття низки важливих соціальних рішень. Зокрема, затверджено 40-годинний робочий тиждень, двотижневу відпустку і новий мінімум заробітної плати. Важливе значення для країни мало ухвалення нового пенсійного плану, запровадження медичної програми "Medicare", створення системи позик для студентів. Уряд заснував Канадську економічну раду - дорадчий орган, що складався із представників фінансово-промислових груп, аграріїв та профспілок. Це свідчило про посилення регулюючої ролі держави в соціальній та економічній сферах. Одночасно із соціальним реформуванням, у 1964 р. започатковано військову реформу, спрямовану на об'єднання піхоти, військово-морських та військово-повітряних військ у єдині збройні сили Канади.

На особливу увагу заслуговує ухвалення у 1965 р. нового канадського прапора, щодо вигляду якого розгорнулися запеклі дебати. Монархісти (здебільшого консерватори) наполягали, аби залишити британський "Юніон Джек". Квебекські політики домагались, аби на прапорі була квітка лілії - символ франкомовної провінції. Натомість, Л. Пірсон із своїми прихильниками прагнув, аби з нового канадського прапора зникли старі колоніальні символи. Зрештою, перемогло компромісне рішення і новий прапор було затверджено у формі полотнища з трьох вертикальних смуг: червоної, білої та червоної. У центрі білої смуги зображено червоний кленовий листок - символ канадської єдності, адже цукровий клен росте й у Квебеку, і в Онтаріо. Червоний і білий кольори символізують нації-засновниці Канади: англійців (червона ланкастерська троянда) та французів (біла лілія). 15 лютого 1965 р. новий прапор був уперше піднятий над канадським парламентом.

В економічному плані 1960-і pp. для Канади були цілком успішними ("золоті шістдесяті'7). Рівень безробіття опустився до найнижчого показника за останні десять років. Завдяки НТР прискорилися темпи зростання промислового виробництва. Позитивно на економіці відбилося відкриття нових родовищ корисних копалин та автоматизація сільськогосподарського виробництва. У сільському господарстві намітилася тенденція до скорочення кількості зайнятих. Якщо у 1951 р. там працювало 18,4% працездатного населення, то в 1971 р. лише 6,3%. Відбулися зміни і в структурі зайнятості - збільшилася частка інженерно-технічного персоналу, працівників сфери послуг. У побут людей швидкими темпами входили науково-технічні досягнення. Завдяки закордонним інвестиціям розвивалося автомобілебудування: французька фірма "Пежо" заклала завод у Квебеку, а шведська "Вольво" - у Новій Шотландії.