Історія країн Західної Європи та Америки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття

У травні 1987 р. Політичний консультативний комітет ОВД прийняв основні положення нової військової доктрини оборонного характеру.

Декларувалось, що учасники ОВД ні за яких обставин не почнуть військові дії проти будь-якої держави чи союзу держав, якщо самі не стануть об'єктом військової агресії; що ніколи не застосують першими ядерну зброю; що СРСР і його союзники не мають територіальних претензій до жодної з держав і не відносяться до жодної країни, як до свого ворога.

Радянсько-американські переговори на найвищому рівні в Женеві (1985 р.). Рейк'явіку (1986 р.), Вашингтоні (1987 р.) і в Москві (1988 р.) зумовили позитивні зрушення в галузі реального скорочення ядерних озброєнь. У грудні 1987 р. був підписаний, а в червні 1988 р. набрав чинності Договір СРСР і США про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Він передбачав знищення близько 4% арсеналу ядерних озброєнь.

У підсумковому документі, прийнятому 15 січня 1989 р. на загальноєвропейській нараді у Відні, серед різних аспектів міжнародної безпеки особливо виділялась проблема прав людини.

Всім державам було рекомендовано ''удосконалювати свої закони, адміністративні правила і політику в галузі громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав людини і основних свобод та застосовувати їх на практиці''.

Вважається, що після знищення Берлінської стіни в листопаді 1989 р. і грудневої зустрічі М.С.Горбачова з Дж.Бушем на О.Мальта було покладено край ''холодній війні'' між СРСР і США. Ці держави перестали сприймати одна одну як противники.

Нове мислення поширилось і на регіональні конфлікти. В ряді ''гарячих точок'' (Афганістан, Нікарагуа, Камбоджа, Ангола) був взятий курс на національне примирення, на пошук шляхів розв'язання проблем за столом переговорів. В значній мірі політика національного примирення була викликана нездатністю СРСР надалі підтримувати збанкрутілі прорадянські режими. У 1988 р. В'єтнам вивів свої війська з Камбоджі, а Куба - з Анголи. Після женевських домовленостей між СРСР і США по Афганістану 15 березня 1989 р. Радянський Союз завершив виведення своїх військ з цієї країни. Важливим наслідком нового мислення і закінчення ''холодної війни'' стало об'єднання Німеччини і виведення радянських військ з східноєвропейських країн.

Питання об'єднання Німеччини в системі міжнародних відносин. Питання об'єднання Німеччини було тісно пов'язане з проблемою європейської безпеки, оскільки поява в центрі Європи нової сильної держави могла порушити баланс сил на континенті. До того ж, недавнє минуле Німеччини викликало побоювання сусідніх держав.

Протягом повоєнних років Німеччина залишалась розколотою на дві частини. На її території існувало дві німецькі держави - ФРН і НДР. 45 років німецьке питання породжувало напруженість. У центрі Європи зберігалась небезпечна зона конфронтації, де два військово-політичних союзи безпосередньо протистояли один одному.

Усі ці роки у свідомості німців жило прагнення усунути таке ненормальне становище і досягти об'єднання в рамках єдиної Німеччини. Зміни в СРСР і НДР створили сприятливі умови для цього.

У лютому 1990 р. між державами-переможцями у Другій світовій війні - СРСР, США, Великобританією та Францією - і двома німецькими державами була досягнута домовленість про створення переговорного механізму ''2+4''. У результаті важких переговорів, які велись протягом семи місяців, було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності. 12 вересня 1990 р. у Москві міністри закордонних справ шести держав підписали Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини.

Договір встановлював, що зовнішніми кордонами об'єднаної Німеччини є кордони НДР і ФРН, і підтвердив остаточний характер цих кордонів як суттєву складову частину світового порядку в Європі. Сторони визнали, що об'єднана Німеччина не має ніяких територіальних претензій до інших держав і не висуватиме таких претензій у майбутньому. У конституції об'єднаної Німеччини не повинно бути будь-яких положень, що суперечили б цим принципам.

Уряди НДР і ФРН підтвердили свої заяви про те, що з німецької землі йтиме лише мир, а також свою відмову від виробництва, володіння і розпорядження ядерною,.біологічною і хімічною зброєю.

Збройні сили Німеччини підлягали скороченню протягом 3-4 років до 370 тис. чол. Радянські війська мали бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 р. Протягом цього строку на території колишньої НДР і Берліна мали перебувати лише німецькі формування територіальної оборони, не включені в структуру НАТО. Договором передбачено заборону розташовувати у Східній Німеччині іноземні війська і ядерну зброю чи її носії після виведення звідти радянських військ. Також до 31 серпня 1994 р. в Берліні мали залишатись війська США, Великобританії та Франції. СРСР погоджувався на входження об'єднаної Німеччини в НАТО.

З об'єднанням Німеччини були вичерпані права і відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини загалом. Уряди СРСР, США, Великобританії та Франції заявили про припинення дії чотиристоронніх угод і рішень воєнного і повоєнного часу щодо Німеччини та розпуск відповідних органів. Об'єднана Німеччина здобула цілковитий державний суверенітет у своїх внутрішніх і зовнішніх справах.

Договір підвів остаточну риску під підсумками Другої світової війни і 45-річним повоєнним періодом. З жовтня 1990 року НДР увійшла до складу ФРН. На політичній карті Європи з'явилась економічно могутня держава з населенням 87 млн. чол., яка завдяки своєму потенціалу входить у розряд найбільших держав світу, а в теперішній час прагне стати постійним членом Ради Безпеки ООН.

Початок ракетно-ядерного розброення. Трасформація НАТО. Важливою віхою у радянсько-американських відносинах став візит президента СРСР М.С.Горбачова в США у травні - червні 1990 р. та його переговори з президентом США Дж.Бушем. Результатом цих переговорів став пакет угод, протоколів і спільних заяв. Було погоджено основні положення угоди про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО), укладено угоду про ліквідацію 80% хімічної зброї і про відмову від її виробництва, досягнуто домовленості про вдосконалення перевірки на місцях потужностей ядерних вибухів. Таким чином, були усунуті перешкоди, які гальмували ратифікацію двох важливих радянсько-американських договорів, підписаних ще в 1974 і 1976 pp. - про обмеження підземних випробувань ядерної зброї і про підземні ядерні вибухи в мирних цілях. Було укладено важливу угоду, що доповнювала і розширювала угоду 1973 р. про науково-технічне співробітництво в галузі мирного використання атомної енергії.

Після розпаду СРСР учасниками договору СНО-1 стали Росія, Україна, Казахстан і Білорусь, які підписали 23 травня 1992 р. в Лісабоні угоду про те, що на території трьох останніх з перерахованих держав не повинно взагалі існувати ніякої ядерної зброї. На основі цих домовленостей президент Росії Б. Єльцин та президент США Дж.Буш у Вашингтоні в червні 1992 р. підписали проект договору СНО-1, за яким США та держави колишнього СРСР скорочують стратегічні наступальні озброєння на 50% (5-6 тис. одиниць зарядів) протягом 7 років. У 1994 р. договір СНО-1 був ратифікований всіма сторонами.

З січня 1993 р. в Москві Б.Єльцин та Дж.Буш уклали договір СНО-2 про скорочення вдвоє стратегічних наступальних озброєнь, які залишаться після виконання договору СНО-1. Учасниками цього договору були лише Росія і США, оскільки передбачалось, що після виконання домовленостей СНО-1 Україна, Казахстан та Білорусь стануть без'ядерними державами.

Закінчення ''холодної війни'', внутрішньополітичні зміни в СРСР, призвели до революцій у країнах Східної Європи і припинення діяльності ОВД з 1 липня 1991 р.

Враховуючи нові реалії політичного життя, Нарада голів кра-їн-членів НАТО 5-6 липня 1990 р. прийняла Лондонську декларацію, яка внесла радикальні зміни у воєнну доктрину блоку НАТО.

Учасники наради взяли на себе зобов'язання про ненапад на інші держави, а ядерні озброєння були оголошені ''зброєю екстремальної ситуації''.

Змінилась і роль НАТО. Із воєнного блоку він все більше перетворюється на політичний. Деякі колишні союзники СРСР по ОВД, а згодом і деякі країни, які утворились в результаті розпаду СРСР, заявили про своє бажання вступити в НАТО. Такі їхні дії значною мірою продиктовані прагненням забезпечити собі стабільність і безпеку в нових умовах. Вступ країн Східної Європи в НАТО став однією із головних проблем відносин між Росією і США та НАТО.

На зустрічі країн-членів НАТО у Брюсселі в січні 1994 р. була прийнята програма ''Партнерство заради миру''. її метою є забезпечення стабільності в Європі і розвиток співробітництва з країнами Східної Європи. У цій програмі виявили бажання взяти участь майже всі східноєвропейські країни. Активну участь у ній бере Україна.

Криза в Перській затоці. Близькосхідний мирний процес. Серйозним випробуванням змін у міжнародних відносинах стала криза в Перській затоці на початку 90-х років, викликана агресією Іраку проти Кувейту.

Восьмирічна ірано-іракська війна зумовила зростання зовнішнього боргу Іраку (80 млрд. доларів). Війна стимулювала мілітаризацію країни і посилила політичні амбіції президента Іраку Саддама Хусейна, його претензії на лідерство в арабському світі.

2 серпня 1990 р. іракська армія вдерлася в Кувейт, учинивши неспровоковану агресію. Емір та уряд Кувейту перебрались до Саудівської Аравії. Нечисленна армія змогла вчинити лише слабкий опір. Кувейт було окуповано і оголошено дев'ятнадцятою провінцією Іраку.

Дії Іраку були рішуче засуджені Радою Безпеки ООН, яка зажадала негайного виведення іракських військ з Кувейту і ввела широкі економічні санкції щодо Іраку. Усі активи Іраку й Кувейту в іноземних банках було заморожено, блоковано експорт іракської нафти.

Багато держав направили в Саудівську Аравію військові контингенти і озброєння для захисту цієї країни від можливої іракської агресії (операція ''Щит пустелі''). Основу могутнього військового угруповання, зосередженого на території Саудівської Аравії, становили збройні сили США, що досягли 500 тис. чол. Військові кораблі США та інших країн патрулювали у водах Перської затоки, Червоному та Середземному морях.

Становище ускладнювалось неврегульованістю палестинського питання та відсутністю єдності в арабському світі щодо дій Іраку. Посилаючись на каральні акції ізраїльських властей проти арабів в Єрусалимі, засуджені Радою Безпеки ООН, Саддам Хусейн претендував на роль захисника арабських народів від Ізраїлю і пов'язував кувейтське питання з вирішенням палестинської проблеми. Оцінюючи дії Іраку як виклик світовому співтовариству, Рада Безпеки ООН прийняла ряд резолюцій, що вимагали безумовного припинення анексії Кувейту. Проте Багдад ігнорував ці заклики. Тоді Рада Безпеки встановила кінцеву дату виведення іракських військ з Кувейту - 15 січня 1991 р. У разі відмови Іраку виконати цю вимогу було санкціоновано застосування воєнних сил.

Заходи, вжиті Радянським Союзом, Францією та іншими країнами з метою мирного розв'язання кризи, на жаль, виявились безуспішними. 17 січня 1991 Р- багатонаціональні сили ан-тиіракської коаліції на чолі з США завдали масованих повітряних і ракетних ударів по військових та інших об'єктах Іраку та Кувейту. Наприкінці лютого в результаті 100-годинної операції сухопутних військ іракські війська були розбиті. Кувейт було визволено. Операція багатонаціональних сил ''Буря в пустелі '' успішно завершилась.

У результаті цієї війни Ірак втратив понад 70 тис. чол., було зруйновано значну частину його економіки. Значних втрат зазнав і Кувейт, який став ареною бойових дій.

Ефективне приборкання агресора стало можливим лише за умов припинення конфронтації між США та СРСР.

Криза в Перській затоці дала поштовх близькосхідному мирному процесу. В Мадриді (1991 р.) було покладено початок переговорному процесу між арабами та Ізраїлем під егідою СРСР та США. Наслідком цього процесу стало підписання низки угод. 13 вересня 1993 р. у Вашингтоні було підписано палестино-ізраїль-ську декларацію про введення палестинської автономії у секторі Газа і в районі міста Ієрихон, на Західному березі річки Йордан. А 4 травня 1994 р. Голова Виконкому ОВП Я.Арафат і прем'єр-міністр Ізраїлю І.Рабін підписали в Каїрі угоду щодо принципів практичної реалізації договору ''Газа-Ієрихон - спочатку''. У 1994 р. був підписаний мирний договір також між Ізраїлем і Йорданією. Разом з тим активізувалися переговори між Сирією та Ізраїлем про передачу Сирії Голанських висот, захоплених Ізраїлем у 1967 р., в обмін на мир з Ізраїлем. Однак сторони продовжують використовувати силові методи розв'язання конфлікту. Ізраїльська армія у квітні-червні 1996 р. провела чергову операцію по знищенню структур організації ''Хезболлах'', яка бореться за звільнення півдня Лівану і здійснює напади на Ізраїль. Екстремістські палестинські організації виступають проти переговорів з

Ізраїлем. Праві сили Ізраїлю, які прийшли до влади на виборах 1996 р. після вбивства І.Рабіна, зайняли жорстку позицію на переговорах з арабами. Це загальмувало мирний процес на Близькому Сході, але не припинило його.

Міжнародні відносини на порозі XXI ст. У результаті реального послаблення глобального військово-політичного протистояння між двома блоками з одного боку, й одночасного загострення регіональних конфліктних ситуацій та загрози ''малих війн'' - з іншого боку, на перший план світової політики вийшли проблеми захисту прав і безпеки особистості й народів, гуманітарно-правові, культурні контакти, поширення об'єктивної інформації. Сукупність цих характеристик дістала назву ''людський вимір''. Конкретні люди творять передумови довіри або недовіри між народами й державами, й від них залежить розв'язання військово-політичних проблем, проблем охорони й поліпшення стану природного середовища, розвиток торгово-економічних та науково-технічних зв'язків тощо.

Концепція ''людського виміру'' й механізм співробітництва держав з гуманітарно-правових питань були обгрунтовані у спеціальному розділі Підсумкового документа Віденської зустрічі учасників НБСЄ в січні 1989 р.

Важливими органами, які покликані займатися гуманітарними проблемами, питаннями забезпечення основних прав і свобод людей є НБСЄ (з 1994 р. має назву ОБСЄ - Організація з питань безпеки і співробітництва в Європі) і Рада Європи - регіональна міжурядова організація, створена в 1949 р.

Розпад СРСР і Югославії, утворення нових незалежних держав, труднощі країн колишнього соціалістичного табору, об'єднання Німеччини та інтеграція західних країн стали важливими чинниками побудови загальноєвропейського дому і розвитку міжнародних відносин 90-х років.

Зазнала краху колишня стабільність, яка спиралась на швидку реакцію наддержав на порушення рівноваги і на співставлення своїх кроків з реакцією можливого ворога, рівно як і з власною можливістю його нейтралізувати.

Разом з тим розпад двополюсної системи викликав втрату політичних орієнтирів у окремих держав, крах ідеології тоталітаризму там, де вона панувала, хаос у мисленні багатьох людей. В утворену порожнину вривається націоналізм, ворожнеча, нестримна агресивність.

Миротворчі зусилля ООН, ЄС, НАТО і інших міжнародних структур не завжди є ефективними і адекватними. Замість небезпеки глобального зіткнення в світі посилилась загроза локальних війн. Кардинальні зміни в світі зробили актуальним завдання становлення нової системи європейської безпеки. Вирішенню цього завдання сприяли як різноманітні багатосторонні зустрічі, так і двосторонні контакти між державами Європи.

Важливим кроком до встановлення нової системи безпеки в Європі стало підписання в березні 1995 р. 52 країнами ОБСЄ ''Пакту стабільності в Європі''. Країни, що підписали пакт, взяли на себе зобов'язання розвивати добросусідські відносини на основі головних документів ООН, ОБСЄ і Ради Європи, згідно з принципами суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, поваги міжнародно визнаних кордонів, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини, особливо осіб, які належать до національних меншин.

У 1993-1995 pp. центр етнічного протистояння на території колишньої Югославії перемістився із Хорватії в Боснію, де вели між собою боротьбу три общини: сербська, хорватська і мусульманська. Світове співтовариство всю вину за розв'язання конфлікту поклало на Сербію і 25 квітня 1993 р. встановило економічну блокаду.

Після чотирьох років війни у Боснії під тиском світового співтовариства конфліктуючі сторони нарешті серйозно сіли за стіл переговорів і 15 грудня 1995 р. була укладена мирна угода. З метою виконання угоди на територію Боснії було введено війська НАТО чисельністю 60 тис. осіб.

Вгамувавши конфлікт в Боснії, світова громадськість опинилась перед лицем проблеми Косова, що набула збройного характеру. Албанська меншина, що проживає на території Сербії в районі Косово, взялась за зброю з метою домогтися приєднання краю до Албанії. Сербська армія, маючи досвід антипартизансь-кої боротьби, жорстокими засобами стала придушувати партизанський рух албанців. Щоб загасити нову пожежу на Балканах, у конфлікт втрутились ООН, НАТО, ОБСЄ та інші організації. Вона примусили ворогуючі сторони сісти за стіл переговорів і укласти угоду (1998 p.). Але виконання угоди весь час наражається на опір її противників як з одного, так і з іншого боку, що виливається в спалахи насилля. Щоб покласти край кровопроліттю, у лютому 1999 р. під загрозою застосування сили з боку НАТО обидві ворожуючи сторони сіли за стіл переговорів.

Небезпечним і напруженим залишається становище на Близькому Сході (Палестина, Ірак, район проживання курдів та ін.) та у ряді держав колишнього Радянського Союзу (Грузія, Вірменія, Азербайджан, Таджикистан). Загострилось протистояння між Індією та Пакистаном, які зробили рішучі кроки в бік перетворення в ядерні державі, здійснивши підземні ядерні випробування. Серйозного удару по стабільності в світі завдала азіатська фінансово-економічна криза. Для вирішення гострих конфліктних ситуацій у цих регіонах необхідні спільні зусилля всіх зацікавлених сторін і міжнародних миротворчих організацій.

Поява нових незалежних держав призвела до нової розстановки сил в світовій політиці. США залишились єдиною наддержавою. Вступила в нову фазу боротьба за сфери впливу.

Політична нестабільність в різних регіонах світу загрожує вибухами нових локальних конфліктів. Наприкінці 90-х років Тропічна і Південна Африка стали регіоном кривавих війн, переворотів, партизанських рухів (Конго, Ангола, Руанда та ін.).

Все більше дають про себе знати соціально-економічні проблеми країн ''третього світу''.

Непорозуміння між Росією та США поставили під загрозу розвиток загальноєвропейського процесу і процесу ядерного роззброєння. Росія до теперішнього часу не ратифікувала договір СНО-2. Розбіжності виникли через різні позиції сторін в питаннях розширення НАТО на Схід, у врегулюванні близькосхідного і югославського конфліктів. Росія прагне відігравати домінуючу роль на території колишнього Радянського Союзу.

5. Зміцнення демократії на Заході після Другої світової війни, розширення прав людини

Поширення демократії у другій половині XX ст. стало головним напрямком політичного розвитку країн Західної Європи і Північної Америки. Які ж чинники зумовили демократичні перетворення після Другої світової війни? Метою даного дослідження є проаналізувати процеси демократизації в країнах Західної Європи і Америки у другій половині XX - початку XXI ст.; виявити їхні причини, специфіку та наслідки для зміцнення прав людини.

Важливою рисою процесу демократизації слід вважати, зокрема, розширення прав людини і формування механізмів їх дотримання. Негативний досвід першої половини XX ст. з масовими порушеннями прав людини в Італії, Німеччині та у деяких інших країнах сприяли усвідомленню фундаментальної значущості дотримання цих прав для збереження демократії. Таке розуміння знайшло свій вияв в Статуті ООН, де засновники цієї міжнародної організації заявили про намір «знову утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи, у рівноправність чоловіків і жінок, у рівність прав великих і малих націй, і створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до обов'язків, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права, і сприяти соціальному прогресу та поліпшенню умов життя при більшій свободі…» [1, 402]. 9 грудня 1948 р. ООН прийняла «Конвенцію із запобігання злочинам геноциду» (набрала чинності 12 січня 1951 р.). Під визначення геноциду потрапили дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку [2].

Якщо до війни головним критерієм демократії були вибори іконституція, то після 1945 р. - не лише вони, а й реальне виконанняпроголошених прав і свобод. Показовим стало ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. «Загальної декларації прав людини» -одного з базових документів правозахисного руху.Загальна декларація прав людини є основою, на якій ґрунтуються міжнародні стандарти права, першою універсальною заявою про основні принципи, що стосуються, притаманних людині прав, загальним стандартом, спираючись на який, всі люди і всі країни визначають рівень прогресу в цій області.

Саме у Загальній декларації 60 років тому були вперше проголошені універсальні цінності: права людини належать всім людям і все міжнародне співтовариство повинне забезпечувати їх дотримання. Права людини є по суті своїй зобов'язаннями, узятими на себе країнами, які йдуть своїм корінням в міжнародні договори, національні конституції та закони.Загальна декларація прав людини складається з преамбули і 30 статей. Вона містить широкий перелік як громадянських і політичних, так і соціально-економічних і культурних прав. Визнаючи природний характер прав людини, вже у першій статті декларації було проголошено, що «всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах». У другій статті цього документа констатувалося те, що «кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища» [3, 10-11].

Про зростання уваги світової спільноти до дотримання прав людини свідчить і той факт, що крім «Загальної декларації» ООН згодом прийняла понад 80 інших документів у цій царині. У 1950 р. Рада Європи, що об'єднувала на той час західноєвропейські демократичні країни, ухвалила Європейську конвенцію із захисту прав людини і основних свобод, на основі якої виникли Європейська комісія у справах людини і Європейський суд у справах людини. 16 грудня 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, які разом із Загальною декларацією прав людини та двома додатковими протоколами до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права склали Міжнародний білль про права людини.

Обидва пакти є міжнародно-правовими договорами. їх особливість полягає в тому, що коли держави, які є членами ООН чи які ними ще не стали, ратифікують пакт і стають його «державами-учасницями», вони добровільно беруть на себе ряд юридичних зобов'язань із захисту прав, що містяться у відповідному тексті прав і норм, а також сумлінно забезпечувати відповідність національних законів своїм міжнародним зобов'язанням. Таким чином, ратифікація договорів у галузі прав людини передбачає відповідальність та підзвітність держави в цих питаннях як перед міжнародним співтовариством та перед іншими державами, що ратифікували ці документи, так і перед своїми громадянами й іншими особами, що проживають на її території.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права складається з преамбули і 31 статті, які поділені на 5 частин. У преамбулі відзначається, що права, проголошені в пакті, випливають з властивої людській особі гідності, а ідеал людської особи, вільної від страху та нужди, можна здійснити лише за наявності таких умов, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами. Конкретний їх перелік розпочинається з проголошення права на працю (ст. 6), права кожного на справедливі і сприятливі умови праці (ст. 7), право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування (ст. 9), право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї (ст. 11), право кожної людини на освіту (ст. 13), право на участь у культурному житті, користування результатами наукового прогресу (ст. 15).

Згідно зі ст. 2 Пакту, держави, які приєдналися до нього, зобов'язувалися в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходи щодо забезпечення поступового здійснення визначених у цьому документі прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, ухвалення законодавчих актів. Держави також брали на себе зобов'язання гарантувати, що права, проголошені в Пакті, здійснюватимуться без будь-якої дискримінації щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи інших обставин [4].

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права складається з преамбули та 53 статей, об'єднаних у 6 частинах, і проголошує широкий перелік основних прав і свобод, які повинні надаватися кожною державою всім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини (п. 1. ст. 2). З цією метою учасники цього Пакту взяли на себе зобов'язання вжити законодавчі або інші заходи відповідно до своїх конституційних процедур, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті (п. 2. ст. 2). «Всі люди, - підкреслюється в Пакті, - є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону» (ст. 23). Окремою статтею в документі визнається право осіб, які належать до етнічних, релігійних і мовних меншостей, «користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою» (ст. 27).

Деякі положення Пакту торкаються питань, які регулюються також Пактом про економічні, соціальні і культурні права. Це право кожної людини на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів (п.1 ст.22), а також право на одержання і заснування сім'ї, рівність прав і обов'язків обох з подружжя (п.п. 1,2,3 ст. 23), право кожної дитини на громадянство та «на такі заходи захисту, які є необхідними в її становищі, як малолітнього, з боку її сім'ї, суспільства і держави» (п.п. 1,2,3 ст. 24) та ін.

У третій частині Пакту (ст. 6-27) міститься конкретний перелік громадянських і політичних прав, які повинні бути забезпечені людині в кожній державі: право на життя (ст. 6); заборона піддання катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, неприпустимість без вільної згоди людини піддання її медичним чи науковим дослідам (ст. 7); заборона рабства і работоргівлі в усіх їх видах та примусової праці (ст. 8); право кожного на свободу та особисту недоторканність (ст. 9); право осіб, позбавлених волі, на гуманне поводження і поважання гідності (ст. 10); право на вільне пересування і свобода вибору місця проживання (ст. 12); рівність всіх осіб перед судами і трибуналами (ст. 14); право кожної людини, де б вона не перебувала, на визнання її правосуб'єктності (ст. 16); невтручання в особисте та сімейне життя людини, недоторканність її житла, таємниця кореспонденції (ст. 17); право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18); право на мирні збори (ст. 22) та ін. Серед політичних прав Пакт проголошує право кожного громадянина без будь-якої дискримінації брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через своїх вільно обраних представників, голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби (ст. 25) [5].

Названі три міжнародно-правові акти - Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права називають «Хартією прав людини». Юридична сила документів, що до неї входять, різна. Загальна декларація прав людини містить у собі норми -рекомендації, тобто закріплені в ній положення бажані, але не обов'язкові для держав-членів ООН, Нормиповедінки, що закріплені в Пактах, які по сутності є міжнародними договорами, вважаються обов'язковими для держав, що приєдналися до них.

Засоби щодо втілення положень Пактів у життя містяться як в самих Пактах, так і в окремих документах - Факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та другому Факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, спрямованому на скасування смертної кари. Важливими міжнародними документами з прав людини є також: Конвенція про політичні права жінок (1952 р.), Конвенція про статус біженців (1951 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.), Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.), Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства (1965 р.), Міжнародна конвенція про знищення злочинів апартеїду і покарання за нього (1973 р.), Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979 р.), Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1984 р.), Конвенція про права дитини (1989 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.), Міжнародна конвенціяпро захист прав всіх трудящих - мігрантів і членів їх сімей (1990 р.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.), Гельсінський документ НБСЄ «Виклик часу змін» (1992 р.) та ін.

Основні права людини були зафіксовані й у Заключному акті Наради з питань безпеки і співробітництва, підписаному 1975 р. в Гельсінкі усіма європейськими країнами (крім Албанії), США і Канадою. Фундаментальне значення має включена до Заключного акту Декларація принципів, якими держави-учасниці повинні керуватися у взаємовідносинах. Серед десяти важливих принципів бачимо принцип поважання прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань.«Держави-учасниці поважатимуть права людини і основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань, для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. Вони заохочуватимуть і розвиватимуть ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод, які випливають з гідності, властивої людській особі, і є істотними для її вільного і повного розвитку [6, 17].

Заслуговує на увагу те, що вперше дотримання прав людини було покладено в основу європейської безпеки (на цій основі створено Організацію з безпеки і співробітництва у Європі) і це визнали далекі від демократії країни соціалістичного табору. Значне місце правам людини відведено у таких документах, як Паризька хартія для нової Європи (1990 р.) та Хартія основних прав ЄС (2000 р.)

У «Паризькій хартії для нової Європи» проголошується, що «Права людини і основні свободи з народження належать всім людям, вони невід'ємні і гарантуються законом. Їх захист і сприяння їм - першочерговийобов'язок уряду… Їх дотримання і повне здійснення - основа свободи, справедливості і миру» [7].Хартія основних прав ЄС (Charter of Fundamental Rights of the European Union) вперше в історії Європейського Союзу поєднала в одному документі всі громадянські, політичні, економічні та соціальні права європейських громадян і мешканців ЄС. Ці права розділені на шість розділів: - 1). Гідність; 2). Свободи; 3). Рівноправність; 4). Солідарність; 5). Права громадян; 6).Правосуддя [8].Вони базуються, зокрема, на фундаментальних правах і свободах, проголошених в Європейській конвенції з прав людини, конституційних традиціях держав-членів, Соціальній хартії Ради Європи, Хартії основних соціальних прав робітників Європейського Союзу та інших міжнародних конвенцій, членами яких є держави ЄС або сам ЄС.

Паралельно з міжнародним та регіональним декларуванням прав людини відбувався процес їх закріплення в окремих країнах. Відтак, можна твердити, що у більшості країн Заходу у даний період відбувалося становлення правової держави - державної системи, для якої характерна вищість прав людини, рівність незалежно від етнічного походження, мови, релігійного віросповідання і т.п. Це можна простежити на прикладі нових конституцій, ухвалених у перші повоєнні роки (Франція, Італія, ФРН).

У преамбулі «Конституції Французької республіки» зазначається, що «…французький народ знову проголошує, що будь-яка людська істота без поділу на раси, релігії і віросповідання володіє невід'ємними і священними правами. Він знову урочисто підтверджує права і свободи людини і громадянина, освячені Декларацією прав 1789 р., й основні принципи, визнані законами Республіки.» [9].Стаття 3. «Конституції Італійської Республіки», від 22 грудня 1947 р. проголошує, що «Усі громадяни володіють однаковою громадською гідністю і рівні перед законом, незважаючи на стать, расу, мову, релігію, політичні переконання, особисте і соціальне становище. Завдання республіки - усувати економічні і соціальні перешкоди, які, обмежуючи свободу і рівність громадян, перешкоджають повноцінному розвиткові людської особистості й ефективній участі всіх робітників у політичній, економічній й соціальній організації країни.» [10].

На цих прикладах ми бачимо, що вельми сумнівне трактування прав людини в дусі утилітаризму, їх практична користь поступилися місцем розумінню, що без дотримання прав людини неможливо створити справедливе суспільство.

В юриспруденції поряд з поняттями «форма державного устрою» і «форма правління» утвердився термін «політичний режим» - система методів реалізації влади, ставлення органів державної влади до правових основ їхньої діяльності.

Назагал, упродовж другої половини XX - початку XXI ст. перелік основних прав і свобод людини суттєво розширився. Якщо відразу по війні новим виглядало декларування прав людини на працю, охорону здоров'я, освіту, відпочинок, соціальну допомогу, то починаючи із 1970-х pp. усе активніше заговорили про право людини на нормальне екологічне середовище для проживання. Згодом феміністичний рух досяг закріплення різноманітних прав жінок у низці міжнародних документів. До речі, зважаючи на вимоги феміністок, права людини почали називати англійською мовою не rights of man, бо man - це також і чоловік, a human rights (або human beings) [11, 14]. Із розвитком нових інформаційних технологій і створенням різних електронних баз даних актуальним стало питання про право на вільний доступ до інформації, а конференція ООН у справах людини у 1993 р. визнала невід'ємним правом людини право на розвиток.

Водночас, після Другої світової війни намітилась тенденція до прискіпливішого контролю за дотриманням прав і свобод людини. Так, у конституціях Італії та ФРН, наприклад, записано, що кожен громадянин, який користується наданими йому правами на шкоду основам вільного демократичного порядку, позбавляється цих прав за рішенням конституційного суду. Окрім судового контролю, почали створюватись спеціальні контрольні органи, покликані стежити за дотриманням основних прав і свобод. До них, зокрема, належить створення у багатьох країнах світу спеціального уповноваженого у справах людини - омбудсмена. Уперше така посада була запроваджена у Швеції в 1809 р., згідно прийнятій в цьому році конституції («Формі правління»).

Довгий час ідея створення омбудсмена не була прийнята в інших правових системах, крім шведської. Однак, з часом посада омбудсмен була введена за шведською моделлю і в інших країнах Північної Європи - в 1919 році (після здобуття незалежності від Радянської Росії) у Фінляндії, в 1952 році в Норвегії, через рік в Данії. Першою неєвропейською державою, яка ввела посаду омбудсмен стала Нова Зеландія в 1962 році, першою соціалістичною - Польща (1987 року). Тепер у 100 країнах світу омбудсменистоять на сторожі прав и свобод людини [12].У США і Канаді цей інститут діє на рівні штатів/провінцій і муніципалітетів, а в європейських країнах - на загальнонаціональному рівні.

У 1993 р. рішенням ООН було засновано посаду Комісара у справах людини - своєрідного світового омбудсмена.Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю на чотирирічний період із можливістю продовження ще на один термін.

За своїм статусом Верховний комісар є заступником Генерального секретаря ООН. Він діє в рамках Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів в галузі прав людини і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного співтовариства в галузі прав людини.Верховний комісар з прав людини представляє щорічну доповідь про свою діяльність у відповідності зі своїм мандатом Комісії з прав людини, а через ЕКОСОР - Генеральній Асамблеї ООН.У рамках загальної компетенції, повноважень і рішень Генеральної Асамблеї, ЕКОСОР і Комісії з прав людини можна назвати такі обов'язки Верховного комісара:

- заохочувати і захищати ефективне здійснення всіма людьми всіх громадянських, культурних, економічних, політичних і соціальних прав;

- виконувати завдання, доручені йому компетентними органами системи Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини, і представляти їм рекомендації з метою сприяння ефективному заохоченню і захисту всіх прав людини;

- заохочувати і захищати реалізацію права на розвиток і посилювати для цього підтримку з боку відповідних органів системи ООН;

- надавати через Центр з прав людини Секретаріату й інші відповідні установи консультативні послуги і технічну та фінансову допомогу на прохання заінтересованої держави і, при необхідності, регіональних організацій з прав людини з метою підтримати здійснення заходів і програм в галузі прав людини;

- координувати відповідні навчальні і пропагандистські програми Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини;

- відігравати активну роль у справі усунення нинішніх перешкод і вирішення нових завдань на шляху до повної реалізації всіх прав людини й у справі недопущення продовження порушень прав людини у всьому світі;

- розширювати міжнародне співробітництво з метою заохочень і захисту всіх прав людини;

- координувати діяльність в сфері заохочення і захисту прав людини в рамках усієї системи ООН;

- здійснювати загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини [13].

Певним випробуванням для розвитку демократії у другій половині XX -початку XXI ст. у Західній Європі і Америці було збільшення ролі держави у повсякденному житті. Тож запорукою збереження демократії стало подальше утвердження громадянського суспільства - системи неурядових інституцій та сукупності відносин в економічній, соціальній, культурній та інших сферах, які сприяють суспільному розвиткові на противагу (або ж доповнення) виконавчим структурам держави.

Американський політолог, політичний діяч, професор школи громадських справ університету Меріленд, помічник президента США Б. Клінтона (за першої каденції) з питань внутрішньої політики ҐелстонВільям називає причини актуалізації проблеми громадянського суспільства, зокрема, він пише, що «Минулі два десятиліття засвідчили вибух цікавості до громадянського суспільства з боку і вчених, і політичних активістів. Така цікавість має чотири головні причини. По-перше, нації в країнах Центральної Європи, що належали давніше до радянського блоку, драматизували способи,якими громадянські об'єднання - зокрема профспілки, організації дисидентів-інтелектуалів і церкви - можуть правити за ефективні джерела опору репресивним урядам. По-друге, «недержавні організації», що з'явилися в цьому світі як форми для доти нечутих голосів, які обговорюють питання транснаціонального значення, як-от охорона довкілля, зростання кількості населення, статус жінки, права людини й навіть роззброєння.... По-третє, поняття громадянського суспільства - сферу неприватизованих колективних дій, що радше добровільні й визначені переконанням, а не продиктованим примусом, - становить основу для критики надмірностей з боку і держави, і ринку. Ліві, протвережені обмеженістю централізованої діяльності уряду, почали вбачати у добровільних об'єднаннях альтернативний спосіб сприяння громадянській активності й суспільним цілям. Консерватори, занепокоєні аморальністю ринку та його згубним впливом на соціальні інституції, звернулися до добровільних об'єднань, як джерел стабільності й чесноти.... І, нарешті, поняття громадянського суспільства відповідало поширеній у розвиненому індустріалізованому світі (а надто в США) занепокоєності, що традиційні джерела соціалізації, солідарності й активного громадянства стали небезпечно слабкими [14, 861].

Професор Берлінського наукового центру соціальних досліджень РальфДарендорф пише, що: «Потрібно шість місяців, щоб організувати вибори, десять років, щоб встановити ринкову економіку, але ціла Генерація для того, щоб створити громадянське суспільство. Інакше, без громадянського суспільства немає демократії [15, 144].

Громадянському суспільству притаманні три особливості: 1) наявність багатьох дієвих неурядових організацій; 2) незалежність створених громадянами асоціацій від державної влади; 3) почуття громадянської відповідальності у поєднанні з цивілізованою поведінкою та активною громадянською позицією.

Професор політичних наук Вестмінстерського університету, директор Центру вивчення демократії (Лондон) Джон Кін вважає, що громадян до добровільних об'єднань змушує «прагнення зменшити роль насильства у житті людства і продиктоване здоровим глуздом переконання у важливості збереження різноманіття та роздільності політичних структур і прагнення до того, що я називаю міфом про колективну гармонію, тобто небезпечна віра в побудову світу без поділів та конфліктів, яку супроводжує нехіть до політичної діяльності, прагнення театралізованої автентичності та загальновизнаної істини, мрія про скасування всіх державних інституцій, заснованих на представництві [16, 39-40].

Певний вплив на формування громадянського суспільства на Заході мало розчарування у діяльності політичних партій та посилення суспільної ролі засобів масової інформації. Нерідко звучали твердження, що політика стала заручником несправжніх, вузько станових, корпоративних потреб, а політичні партії не захищають інтересів рядових громадян. Тож, із часом незалежні об'єднання громадян і а ЗМІ суттєво потіснили політичні партії у сфері масової мобілізації населення. Громадянські організації стали ефективним виразником групових інтересів, спричинивши ризу партій як таких [11, 21].

Громадянське суспільство на Заході пройшло непростий і тривалий процес становлення, відповідно змінювалися його розуміння та покликання. Однак, незаперечним залишається те, що громадянське суспільство відводить визначальну роль людині, трактуючи її як найвищу цінність, та визнаючи людську вищість над державою і суспільством. Самоорганізація громадян покликана вирішити наболілі проблеми, оминаючи державні інституції.

Якщо в англо-саксонському світі (в першу чергу США) громадянське суспільство і держава вважались взаємодоповнюючими і неворожими один до одного, то в багатьох європейських країнах громадянське суспільство розумілось як джерело противаги державі, якій притаманно втручатися у життя людини. Проте громадянське суспільство здатне суттєво допомагати державі, беручи частину відповідальності на свої плечі, та не допускаючи політичних зловживань - своєрідний моральний засіб контролю. Варто лише пригадати реакцію громадськості США на Уотерґейтську справу, у результаті якої американський президент Р. Ніксон (1969-1974) був змушений піти у відставку, чи скандал у ФРН, де міністр оборони Ф.-Й. Штраус, у спробі не допустити публікації компромату проти нього, дав наказ про проведення незаконного обшуку в редакції журналу «Шпігель», що також зумовило його відсторонення від влади. Отже, зміцнення демократичних принципів функціонування державного механізму західних країн поряд із утвердженням громадянського суспільства стали визначальними моментами історії Західної Європи і Америки другої половини XX - початку XXI ст. Фактично, це дозволило говорити про так звану західну модель розвитку, ключовими моментами якої є правова держава та пріоритетність прав людини.

6. «Революція гвоздик» 1974р.в Португалії

Революція гвоздик (порт. Revoluзгo dos Cravos або 25 de Abril) була безкровним переворотом лівого напрямку, що почався 25 квітня 1974 року уЛісабоні в Португалії і змінив режим правління з диктатури Нової держави на ліберально-демократичний в кінці дворічного процесу.

Революція гвоздик була організована майором, пізніше -- бригадним генералом Отелу Сарайвою де Карвалью (порт. Otelo Saraiva de Carvalho) при допомозі приблизно 300 офіцерів різних політичних поглядів, в основному капітанів за військовим званням.

Сигналом до початку підготовчого етапу стала передача по радіо «E depois do adeus» (у перекладі з португальської мови -- «і після прощання»), це був тодішній португальський номінант на пісенний конкурс Євробачення, передана в 22:55 24 квітня, а початок самого заходу повинен бути переданий по католицькому радіоканалу «Ренашсенса» пісні композитора Жозе Афонсу «Grвndola, vila morena» («Грандола, селище-смуглянка»), яка вийшла в ефір о 1:05 25 квітня. У розпорядженні організаторів були інженерний полк, школа військових адміністраторів, батальйон «касадореш», полк легкої артилерії, команда стрілецького полігону, піхотний полк, навчальний центр артилерії, 10-а група поліції громадського порядку, три військові школи різного профілю в околицях Лісабона, кавалерійський полк (де-факто танковий), навчальний центр «спеціальних операцій».

О 3-й годині ночі були взяті штаб гарнізону, радіостанції, телебачення, аеропорт, і введені сили в район Террейру-ду-Пасу, де розташовувалися міністерства. В 11:45 змовники оголосили, що контролюють ситуацію в країні на всій її площі, але прем'єр-міністра Марселу Каетану вдалося вмовити піти у відставку тільки ввечері.

Хоча організатори перевороту по радіо закликали громадян залишатися по домівках, маса народу висипала на вулиці, солдат пригощали молоком, цигарками та їжею. Тривав сезон гвоздик, і назву свою революція, за чутками, отримала від жесту жительки Лісабона, -- вона вставляла у стволи гвинтівок солдат гвоздики. За її прикладом громадяни в масовому порядку роздавали солдатам червоні гвоздики.

На вулицях викрикувалось гасло «O Povo unido, jamais serб vencido!» («Об'єднаний народ ніколи не переможуть!», переклад пісні «El pueblo unido jamбs serб vencido», присвяченої опору чилійської диктатури), що знаменувало закінчення найтривалішої фашистської диктатури в Європі.

До влади прийшла Рада національного порятунку (порт. Junta de Salvaзгo Nacional), до якої увійшли представники від армії, ВПС і ВМС. Головними гаслами нового військового уряду стали три D: Democratizar, Descolonizar, Desenvolver (демократизувати, деколонізувати, розвивати). Серед негайних заходів було припинення існування політичної поліції PIDE і цензури, що до того переслідували будь-яку опозицію в країні, а вже наступного дня, 26 квітня, було звільнено політичних в'язнів з тюрем Кашіаша іПеніша. Політичні ідеологи революції (комуністичного і лівого спрямувань) повернулися до країни з еміграції, а вже за тиждень уперше за багато років країна змогла вільно відсвяткувати 1 травня (лише на вулицях Лісабона на ці урочистості вийшло близько 1 млн чоловік).

Перехідний період або так званий Революційний процес в дії (порт. Processo Revolucionбrio Em Curso) тривав в Португалії близько двох років. Історики відмічають числені політичні переслідування між лівими і правими напрямками. Марселу Каетану був змушений емігрувати спочатку на острів Мадейра, а згодом у Бразилію, де і помер у 1980 році. Багато підприємств було націоналізовано. Вже за рік, 25 квітня 1975 року, були проведені перші вільні вибори до національного парламенту, де більшість здобула Соціалістична партія. Новообраний парламент розробив проект нової конституції, який було ухвалено у 1976 році. Усі португальські колонії в Африці, а також Східний Тимор отримали незалежність.

Сьогодні 25 квітня -- одне з головних свят в Португалії, зазвичай супроводжується урочистостями та веселощами, хоча деякі прихильники правих поглядів (салазарісти) все ще розглядають розвиток подій після перевороту, як шкідливий для країни. Деякі військові лідери, з іншого боку, вважають, що ідеали революції не були досягнуті, а ідеологія повсталих згодом була спотворена.

За революцією пильно спостерігали з Іспанії, де опозиціонери планували змістити режим Франциско Франко (який помер у 1975 році).

7. Перехід до демократії в Іспанії після смерті генерала Ф.Франко

Іспанська влада вірила, що позитивні зміни 1960-х років в економіці країни дозволять сформувати консервативне суспільство, для якого політика не буде викликати великого зацікавлення. Насправді сталося навпаки: економічне зростання спровокувало політичні конфлікти, сприяло культурним, соціальним і політичним змінам, які підірвали стабільність режиму. Окрім того, активізація економічних зв'язків із Європою, зростання туристичного потоку в Іспанію, іспанська еміграція в країни Західної Європи сприяли активному засвоєнню європейських стандартів та норм життя. При цьому можна було порівняти рівень життя франкістської Іспанії та демократій Заходу, які без сумніву стали для більшості природною політичною альтернативою франкізму. Перехід до демократії припав на період економічної кризи, головними зовнішніми причинами якої було дворазове (1973/74 і 1979) підняття цін на нафту світовими виробниками. Вона тривала довше і була значно глибша, ніж у найрозвиненіших державах світу. Протягом всього десятиліття, на яке припали фундаментальні політичні зміни, Іспанія переживала сповільнення темпів економічного зростання, постійні інфляційні процеси, зростання дефіциту бюджету, збільшення кількості безробітних (із 3,2% у 1974 р. до 12% у 1980 p.). Роки, проведені поруч із Ф. Франко, не перетворили Хуана Карлоса в його політичного однодумця. Все більше спадкоємець престолу схилявся до ліберально-демократичного вирішення монархічної проблеми, поділяючи тезу, згідно з якою монарх втілює в своїй особі суверенітет народу та виступає в якості гаранта інтересів усієї нації. Тому Хуан Карлос (іспанці називали його "ініціатором змін") відмовився від різкого демонтажу франкістської системи (за негайну ліквідацію франкістської системи - гасло "демократичного перелому" - виступала опозиція, представлена комуністами та соціалістами), а обрав шлях повільних змін, реформ, отримавши безумовну підтримку народу. У своїй першій тронній промові він пообіцяв стати "королем усіх іспанців без винятку" та бути монархом у "вільному сучасному суспільстві". Власне особливість іспанської моделі переходу від диктатури до демократії полягає у тому, що цей перехід здійснювався правовим шляхом (dentro deja legalidad) - реформуванням соціально-політичних структур режиму. Головні політичні сили країни досягли консенсусу стосовно минулого, бачення сьогодення й майбутнього Іспанії, що сприяло успішному переходу до демократії. Перехідний період тривав від смерті Ф. Франко до проголошення Конституції 1978 р.