Історико-краєзнавчі публікації на сторінках волинської періодики ХІХ – поч. ХХ ст.

1828 р. його змінив новий (третій за рахунком) цензурний статут, розроблений міністром внутрішніх справ. Ним заборонявся друк статей, які містили інформацію, що порушувала недоторканість самодержавної влади, повагу до імператорського дому, відомості, котрі суперечили державним постановам, інформацію, шкідливу для добрих «нравов» і благопристойності [545, с. 460]. Зазначимо, що характер і зміст цих добрих «нравів» ніколи не уточнювався. Цей статут слугував законним керівництвом у діяльності цензурного апарату країни до кінця ХІХ ст.

З 1833 по 1849 рр. посаду міністра народної освіти обіймав граф С. Уваров, який був одним із розробників теорії російської офіційної народності, що передбачала єдність трьох основних компонентів: православної віри, самодержавства, народності. Цих же пріоритетів міністр дотримувався і в цензурній політиці. У першу чергу він звертав увагу на контроль періодичних видань. Особливо прискіпливо і суворо міністр наказував слідкувати за появою в їхньому змістовному наповненні політичних і соціальних тенденцій, які мали б антиурядове спрямування. Згідно з постановою 1832 р., дозвіл на створення нових видань міг давати виключно сам імператор. У 1836 р. міністром на додаток до вищезгаданого статуту був виданий циркуляр, відповідно до якого розгляд заяв на відкриття нових періодичних видань тимчасово заборонявся [602, с. 28].

Після 1837 р. відповідно до імператорського указу та норм «Общих Губернских Учреждений» Російської імперії (стаття 532) в губерніях почали засновуватися офіційні періодичні видання - «Губернские ведомости», - завданням яких було поширення офіційної урядової інформації (постанов, розпоряджень, приписів і т. ін.) та необхідних владі ідеологічних настроїв [551, с. 63]. Процес заснування таких видань тривав до 1857 р. [590, с. 22]. Довгий час вони були єдиним представником регіональної періодики Російської імперії. Тоді ж починається відлік історії преси Волинської губернії. У січні 1838 р. почало виходити офіційне періодичне видання Волинської губернії - «Волынские губернские ведомости».

Газета «Волынские губернские ведомости» виходила тричі на тиждень, друкувалася у Волинській губернській друкарні. Вона мала цілком офіційний характер. Положеннями закону було визначено її основну мету як інформаційного органу місцевої адміністрації. Газета мала забезпечувати взаємозв'язок між посадовцями і приватними особами, доносити до населення губернії необхідні відомості з різних галузей адміністративного управління і господарського життя. Останні розміщувалися в першому відділі видання - офіційній частині. Другий мав назву неофіційної частини - «Прибавление к «Волынским губернським ведомостям».

Неофіційна частина містила рубрики «Фельетон», «Внутренние известия», «Местный отдел», «Газетные сообщения», «Телеграммы», «Городские происшествия». У них публікували: белетристику; рекомендації для ведення сільського господарства, приватного бізнесу та з кулінарії, народної медицини, мисливства; рекламу; повідомлення купівлі-продажу, здачі в найм і оренду, пропозиції послуг; інформацію про поточні подій, різні візити, суспільне життя губернії та ін. Всі вони й до сьогодні певною мірою зберігають краєзнавчо-пізнавальний характер.

Помітне місце в неофіційній частині газети з перших років її функціонування займали історико-краєзнавчі публікації. Їх підготовка та редагування передбачали проведення кропіткої редакційної роботи. Тому недивно, що для введення неофіційної частини газети інколи призначався окремий редактор, часто ним був професійний історик. Наприклад, з 1854 по 1857 рр. неофіційною частиною видання «Волынские губернские ведомости» керував Я. Перлштейн - викладач Острозького дворянського училища, член Київської археографічної комісії.

Такі публікації були представлені переважно історико-статистичними розвідками з історії міст і сіл Волинської губернії («Историко-статистическое описание г. Кременца» [222], «Историко-статистическое описание г. Острога» [223], «Статистическое описание Староконстантиновского уезда составленное в 1838 г.» [476]). Поширення набули й спогади про минуле регіону («Исторические воспоминания губернатора г. Житомир» [224]), описи пам'яток давнини, у тому числі часів Київської Русі, які збереглися на території краю («Описание Игоревой и Олеговой могил, а также других древностей в Овручском уезде» [339]), а також аналітичні огляди торгівлі Волинської губернії, зокрема ярмаркової («О ярмарках в Волынской губернии» [331]).

Частою практикою була публікація великих за обсягом матеріалів частинами, кожні з яких вміщувалася в окремому числі газети. Наприклад, стаття Фінке Ед. «Медицинское наблюдения в Волынской губернии» була подана у трьох [500], а публікація «Исторические воспоминания. Житомир» - у дев'яти її номерах [226]. Вивчаючи тенденції становлення та розвитку історико-краєзнавчих публікацій, ми атестували такі матеріали як одне цілісне дослідження. Але водночас не відкидали відомості процесу їх появи, адже їх врахування дає можливість визначити, яку частину періодичного видання виділяли під друк історичних матеріалів.

На початку 40-50-х рр. приватними особами робилися марні спроби започаткувати нові волинські видання, зокрема газету «Западная молва России», її намагалися відкрити (у 1844 р.) [639, с. 77-78], польськомовний журнал «Kurjerna Wies» («Сільський вісник») (у 1859 р.) [26].

Приватні газети у цей період взагалі не створювалися: значна кількість перепон на шляху їхньої реєстрації, а також мала кількість потенційних передплатників робили сумнівною перспективу їхньої появи. До того ж влада всіляко гальмувала процес започаткування нових регіональних періодичних видань, побоюючись поширення ними вільнодумних ідей самоідентифікації українського народу та антисамодержавних поглядів.

Усі матеріали у тогочасних «Волынских губернских ведомостях» друкувалися виключно російською мовою, що було результатом багатолітніх утисків і заборон вживання друкованого слова. Ця практика зберігалася протягом усього досліджуваного періоду (XIX - поч. XX ст.), окремими виключеннями стали поодинокі публікації, переважно фольклорного чи поетичного характеру, які з'являються дещо пізніше. Хотілося б зазначити, що у 1840-х рр. на Волині ймовірно існували окремі україномовні часописи (про це йтиметься у підрозділі 2.3.).

На початку 40-х рр. XIX ст. культурна ситуація у Волинській губернії змінилася. Почався процес наукової консолідації провінційної інтелігенції, результатом якого стало створення наукових осередків. Одним із них була Тимчасова комісія для розгляду давніх актів при Київському, Волинському, Подільському генерал-губернаторі, утворена у листопаді 1843 р. На початку своєї діяльності вона зіткнулася з рядом проблем. Про деякі з них у статті, присвяченій 50-річному ювілею Київській археографічній комісії, написав М. Грушевський: «Наукових сил було дуже мало, матеріал історичний був майже невідомий, в громаді ґрунт був мало приготовлений ?...? українська громада переживала ще на той час період свого духовного упадку ?...?, перебивалась на об'їдках історіографії російської й польської або на компілятивних і памфлентичних утворах минулого віку, найбагатші джерела української історії гинули й нищилися в невідомості» [670, с. 353]. Проте, складні історичні реалії не завадили Комісії шляхом поступової кропіткої наукової роботи упродовж 40-50-х років ХІХ ст. зібрати та опублікувати чимало важливих джерел з української історії. Останні в подальшому активно використовувалися при підготовці історико-краєзнавчих публікацій, вміщуваних на шпальтах «Волынских губернских ведомостей», а газета своєю чергою стала платформою для ознайомлення з ними широкого загалу читачів. До того ж вона надавала можливість дослідникам знайомити один одного з результатами своїх наукових пошуків.

Діяльність Комісії та інші позитивні зрушення в розвитку української історичної науки сприяли подальшому вдосконаленню змісту та характеру публікацій неофіційної частини «Волынских губернских ведомостей». Зокрема, у сер. 40-х рр. ХІХ ст. у газеті було запроваджено окремий історичний відділ, у якому друкувалися переважно дослідження з питань всесвітньої історії та історії Російської імперії. Їхня кількість залишалася незначною. Зустрічалися також поодинокі історико-краєзнавчі розвідки з історії церков та монастирів («Волынская старина. Древнейшие церкви: св. Василия в Овруче и Владимире» [141], «Почаевская Лавра» [209]), аналітичні огляди стану торгівлі та рівня забезпечення населення продовольством («Мысли о способах к обеспечению народного продовольствия» [313]), повідомлення про діючі медичні заклади («О гидропатическом заведении в м. Любаре Новоград-Волынского уезда» [501]). У цей же час на сторінках газети з'явиляються і перші статті з питань імперської національної політики («О последствиях перемены евреями одежды в Волынской губернии» [326]). Кому належало авторство таких публікацій, встановити важко: як правило, вони друкувалися або ж взагалі без зазначення їхнього автора, або ж із його ініціалами.

До того ж не варто забувати, що зміст публікацій «Волынских губернских ведомостей», перш за все, був спрямований на утвердження і зміцнення у суспільній свідомості місцевого населення проросійських настроїв, поширення у краї імперської ідеології, обґрунтування споконвічної «російськості» українського та білоруського народів, права Російської імперії на українські етнічні землі, російського месіанства.

В 1847 р. сталися дальші позитивні зрушення у розвитку волинських періодичних видань. «Волынские губернские ведомости» були офіційним друкованим органом, губернської влади. За таких умовах вплив останньої на видання був неминучим. Функції цензора його офіційної частини виконував віце-губернатор, а неофіційної - губернатор. Безпосередньо «газетним столом», крім редактора, завідував один із радників губернського правління. Саме в цей час посаду радника Волинського губернського правління зайняв В. Аскоченський (Оскошний, Отчкоченський) (1813-1879 рр.) - журналіст, історик, прозаїк, автор двотомника «Киев с древнейшим его училищем Академиею» (1856 р.) [639, с. 41; 770]. Народився він у сім'ї священика у Воронежі. Закінчив Воронезьку семінарію та Київську духовну академію, у якій, здобувши освітньо-кваліфікаційний рівень магістра богослов'я і словесних наук, викладав патрологію, польську та німецьку мови. Будучи радником губернського правління, крім виконання посадових обов'язків, цікавився дослідженнями Волинського краю та приймав безпосередню участь у редагуванні неофіційної частини газети «Волынские губернские ведомости». В. Аскоченському вдалося переконати віце-губернатора у доцільності і важливості дослідження історії губернії, в історичному, географічному, природничому напрямках. Історико-краєзнавчі матеріали на сторінках газети почали публікувалися частіше. Їхніми авторами ставали священики, вчителі, викладачі, лікарі, краєзнавці. Вони публікували описи пам'яток давнини, які збереглися на території губернії, спогади про історичне минуле Волині, історико-статистичні розвідки історії міст і сіл, церков та монастирів Волинської губернії. Крім того, на сторінках часопису почали друкуватися публікації етнографічної тематики, у яких описувалися традицій, звичаї волинян, поміщалися тексти зібраних приказок і колядок («Исторические воспоминания. Волынь. Сельский быт с. Дедковец. Заметки о народных обычаях и верованиях, пословицы, коляда» [225]). Роботи, підготовлені і видрукувані під опікою В. Аскоченського, пізніше були видані окремою книгою [648].

На рубежі 40-х-50-х рр. ХІХ ст. неофіційна частина газети втратила свою попередню змістову наповненість. У зв'язку зі зменшенням кількості відведених їй сторінок, матеріали в ній стали друкуватися дрібним кеглем. Поширення набули розлогі оголошення та побутові поради. Поступово історичні публікації взагалі зникли зі сторінок газети.

Отже, оцінюючи науковий рівень та ідейне спрямування історико-краєзнавчих публікацій, надрукованих на сторінках «Волынских губернских ведомостей» слід враховувати, що їхня тематична обмеженість була результатом не некомпетентності чи небажання авторів висвітлювати гострі питання поточного життя, а жорсткого контролю влади за відповідністю змісту газети її завданням. Незважаючи на складні умови становлення волинської періодичної преси, на сторінках першого часопису вміщувалися, хоч і нечисленні, але досить змістовні історико-краєзнавчі публікації, які засвідчують становлення та поширення вітчизняної історичної думки у регіоні, відображають тогочасний рівень її розвитку, репрезентують результати перших історико-краєзнавчих досліджень Волині. Тому, на наш погляд, думка Б. Єсіна про те, що офіційні губернські періодичні видання були «убогими», що навіть участь у їх виданні демократично налаштованих дослідників не змінювала ситуації, оскільки вони були безсилими вплинути на їхній характер, пожвавити його [590, с. 22, 42], є не зовсім вірною.

2.2 Утвердження історико-краєзнавчих публікацій на сторінках волинської періодики у другій половині ХІХ ст.

Зміни в культурному та суспільному житті України ІІ пол. ХІХ ст. внесли свої корективи у характер і зміст історико-краєзнавчих публікацій на сторінках волинської періодики. Навколо навчальних закладів створювалися наукові товариства, які займалися вивченням минулого. Серед них: Історико-філологічне товариство при Харківському університеті, створене у 1876 р., Історичне товариство Нестора-літописця при Київському Імператорському університеті св. Володимира - 1872 р., Волинське церковно-археологічне товариство при Волинському єпархіальному давньосховищі у м. Житомирі - 1894 р. Дослідницьку роботу продовжувала Тимчасова комісія для розгляду давніх актів при Київському, Волинському, Подільському генерал-губернаторі та губернські статистичні комітети.

У Волинській губернії зріс інтерес до історико-краєзнавчих досліджень серед представників місцевої інтелігенції: державних та земських службовців, духовних осіб, викладачів, вчителів, керівників навчальних закладів, військових, інженерів, лікарів, підприємців, спеціалістів сільського господарства. Таке зацікавлення історією, підтримувалося російською владою, особливо після польського Січневого повстання 1863 р. Державні структури намагалися закріпити російське панування на приєднаних територіях, поглибити русифікацію Правобережної України, зробити цей регіон російським за духом і забезпечити тут «імперську» стабільність.

Окрім того, відбулися зміни в цензурній політиці. Упродовж 1858-1865 рр., у часи правління імператора Олександра ІІ, було здійснено кілька цензурних нововведень. Одним із них стали пристосовані до нових реалій «Временные правила о печати», які набрали чинності 6 квітня 1865 р. Будучи комплексом правових документів, вони складалися з указу «О даровании некоторых облегчений и удобств отечественной печати» [546, с. 396] та «Высочайшего утвержденного мнения Государственного Совета «О некоторых переменах и дополнениях в действующих ныне цензурных постановлениях» [541, с. 1-121; 546, с. 397-406]. Ними передбачалося у разі порушення процедури виходу періодичного видання вживати щодо його видавця карних заходів. Щоправда це нововведення стосувалося лише періодичних видань, які виходили в столиці імперії.

Що ж до провінційної періодичної преси, вона і надалі залишалася під пильним наглядом, що унеможливлювало вільне висловлення думок у публікаціях, зокрема історико-краєзнавчих, вміщуваних на її сторінках. За порушення цензурних норм редакційний колектив часопису підлягав судовому переслідуванню, а на саме видання накладався штраф. Розгляд таких справ, зазвичай, здійснювався у судовій палаті і не передбачав участі у процесі присяжних.

Головним цензурним органом стало засноване 1865 р. Головне управління у справах друку при Міністерстві внутрішніх справ, а в кожному з губернських міст оновили чи створили цензурні комітети, у невеликих містечках їхні обов'язки виконував віце-губернатор. У Волинській губернії цензурний комітет розміщувався в м. Житомирі.

Трагічну роль у розвитку українського друкованого слова відіграв Валуєвський указ від 18 липня 1863 р., у якому зазначалося: «Ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може» [574, с. 10-11]. Цей документ значно обмежив свободу друку та слова українських журналів і газет. Та якщо проаналізувати його вплив на розвиток волинської періодичної преси, стає зрозумілим, що він мало відобразився на мовних особливостях її функціонування, адже статті на її сторінках і раніше друкувалися виключно російською мовою.

Щодо історичних і політичних статей критичного спрямування Головним управлінням у справах друку було прийнято окрему постанову за № 191 від 1866 р., яка стосувалася історичних і політичних статей критичного змісту [542, с. 259]. Нею передбачалася можливість розміщення в спеціальних чи суто наукових періодичних виданнях, статей і досліджень, які призначалися для вирішення певних наукових цілей, а не для безвідповідального поширення серед читачів яких-небудь шкідливих теорій. Їхній друк дозволявся навіть за умови часткової невідповідності їхнього змісту діючим постановам про друк. Крім цього, іншим популярним періодичним виданням, які поширювалися у більшій кількості екземплярів і за більш доступною цінною, заборонялося передруковувати їх. Законодавчо це пояснювалося тим, що подібні критичні статті адресувалися менш інтелектуально підготовленій читацькій аудиторії, аніж наукові видання [542, с. 259]. У разі передруковування, таких публікації відповідальні за друк видання переслідувалися у законному порядку.

Припускаємо, що це було зроблено з іншою метою, а саме для уникнення неузгодженості і навіть найменшої загрози порушення імперської ідеології. Підписка на наукові видання була дорожчою, не такою доступною для читачів.

В таких умовах продовжувала функціонувати газета «Волынские губернские ведомости», започатковувались інші періодичні видання Волинського регіону. Історико-краєзнавчі публікації у розглянутий час (ІІ пол. ХІХ ст.) традиційно друкувалися лише на сторінках «Волынских губернских ведомостей». На поч. 50-х рр. ХІХ ст. почалося відродження неофіційної частини газети. Кількість публікацій у ній помітно збільшилася. Їхнє авторство належало різним за фахом особам: священику В. Комашку, досліднику М. Вербицькому, студенту духовної семінарії П. Новосельському. Також варто згадати історика та краєзнавця, члена Московського товариства історії та старожитностей і редактора «Волынских губернских ведомостей» Я. Перлштейна, який обіймав цю посаду з 1854 р. до 1857 р. Він часто друкував у газеті свої статті, які висвітлювали різні сторінки історії Волині («Древнейший монастырь в селении Ставках, близ местечка Турийска» [372], «м. Кодня» [373], «Волынское Полесье» [370], «Два слова о митрополите Петре Могиле» [371], «Охота на Волыни и Полесье» [376], «Отрывок к изданию сочинения, под заглавием: «Опыт истории общественного воспитания на Волыни» [375] та ін.).

Друкували «Ведомости» і витяги з досліджень М. Максимовича [184]. В одному з їніх номерів було вміщено нарис графа Плятера про давнє містечко Волині - Домбровицю [184]. Його переклад із польської мови спеціально для видання здійснив Д. Тамочкін. Щоправда, Я. Перлштейн від імені редакційного колективу заперечив належність авторства цієї роботи графу Плятеру: «Сообщаемая статья не может быть нами признаваемая за сочинение графа Плятера. Труд этот принадлежит известному русскому ученому исследователю волынских древностей М. Максимовичу. Настоящая же статья это буквальный перевод сочинения. Но мы даем этому переводу место в наших Ведомостях потому только, что граф Плятер прибавил к произведению несколько новых геологических фактов» [184, с. 1]. У такий спосіб редакція ознайомила читачів з історичним дослідженням М. Максимовича і водночас повідомила нові відомості, які доповнювали його.

Найбільшу увагу дослідники продовжували приділяти розвідкам з історії міст та сіл Волинської губернії, присвяченим широкому спектру питань: історії навчальних закладів, церков і бібліотек краю, його історичним пам'яткам, місцевим традиціям, звичаям, обрядам, життю та діяльності відомих історичних постатей, визначним подіям волинської історії.

Крім того, на шпальтах видання з'являються публікації, які висвітлювали поточне життя регіону: огляди транспортної галузі, зокрема судноплавства («Положение о движении через реку Днепр» [393], «Некоторые подробности о сплаве лесных материалов в нашем крае» [374] та «Речное судоходство на Волыни в 1856 г.» [378]), описи християнських святинь Волинської губернії та чудес зцілення біля них («Чудотворная икона в Боремле» [83]), повідомлення про фундацію, відкриття, освячення новостворених церков та монастирів Волинської єпархії («Освещение временного собора в городе Житомире» [123]), дослідження з історії розвитку місцевої видавничої справи («Очерк истории типографии на Волыни» [377]).

1858 р. було реформовано програмні положення газети, почастішали випадки публікації нею результатів історичних досліджень. З цього часу в історичному відділі планувалося поміщати історико-статистичні розвідки про населені пункти Волинського краю, корисні відомості для підприємців, фабрикантів, працівників сільського господарства, замітки про поточні події, огляди рівня розвитку місцевої промисловості, торгівлі, сільського господарства. Редакційний колектив намагався дотримуватися наміченого курсу, але інколи це було досить складно, виникали «трудности добывания подобных сведений», - як висловився сам редактор в одному з номерів газети [143].

Упродовж ІІ пол. ХІХ ст. редакторами видання, окрім вище згадуваного Я. Перлштейна, були: Камєнцов (1858-1860 рр.), етнограф й історик Л. Крушинський (1860-1861 рр.), Ф. Кітченко (1861-1865 рр.), історик і краєзнавець М. Мацкевич (1865-1866 рр.), В. Братчиков (1866-1891 рр.), П. Петровський (1892-1894 рр.), П. Капустін (1894-1896 рр.), В. Вітковський (1896-1898 рр.), С. Горбачевский (1898-1906 рр.). Виконуючи свої безпосередні редакторські обов'язки, вони досить часто були й авторами історико-краєзнавчих публікацій. З-поміж редакторів найбільш активними були Л. Крушинський, O. Братчиков, Ф. Кітченко, у науковому доробку яких є розвідки про минуле Волині, котрі зберігають своє науково-пізнавальне значення до сьогодні.

В цей період редакція «Волынских губернских ведомостей» охоче запрошувала до співпраці всіх бажаючих [345]. Ми нарахували близько 50 прізвищ та псевдонімів авторів, які у 60-70-х рр. ХІХ ст. публікували свої дослідження на сторінках газети. Наведемо деякі з них (в порядку появи на сторінках видання): Камєнцов, священик, член-кореспондент Історичного товариства Нестора-літописця, С. Барановський; О. Ясинський; А. Стуцький; український та російський письменник, етнограф, фольклорист, історик, мовознавець О. Афанасьєв-Чужбинський; В. Абрамович; Х. Корнаковський; О. Фотинський; українсько-польський геолог, археолог, краєзнавець Г. Оссовський; І. Шиманський; А. Бурчак-Абрамович; В. Пурієвич; В. Немоловський; І. Баранович; О. Братчиков; П. Синицький; І. Вейс; П. Скуратов; А. Хевреман; Г. Раєвський; К. Щукін; І. Кулішер; вчитель, викладач, радник з єврейських питань при київському генерал-губернаторі Л. Біншток, який іще мав псевдоніми «Л. Улейников», «Проезжий», «Русский», «Русский еврей»; І. Розенталь; Ф. Крашевич; П. Самойлович; Маргуліс; О. Тремут; В. Головачевський; В. Омелянський; В. Рогге; М. Рудченко та ін.

Дехто з них, як-от Л. Крушинський, В. Пероговський, Л. Рафальський, М. Трипольський, був членом Волинського губернського статистичного комітету, який гуртував навколо себе інтелігенцію та вчених краю.

Наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. програма неофіційної частини історичного відділу газети ще більше розширилася. Поряд з публікаціями на раніше зазначені теми на сторінках видання стали частіше з'являтися дослідження з питань економіки, фінансів, геології, географії, освіти, медицини, релігії, національної та соціальної політики, культури. Окреме місце займав цикл матеріалів про польські заворушення та повстання. У цей же час на сторінках газети з'явилася нумерація.

У вересні 1867 р. почав видаватися новий релігійний часопис «Волынские епархиальные ведомости» (1867-1917 рр.), який у подальшому став одним із найпомітніших періодичних видань губернії. Журнал був офіційним друкованим органом Волинського єпархіального управління та повинен був виконувати роль ідеологічного рупору російського самодержавства у Волинському краї, впроваджувати у життя політику русифікації, піднімати культурно-освітній рівень православного духовенства. Співробітниками його редакції були викладачі Волинської духовної семінарії. Окрім іншого, на сторінках часопису знаходимо значну кількість історико-краєзнавчих матеріалів.

Цей часопис теж складався із двох частин, офіційної та неофіційної. Офіційна частина містила царські маніфести, накази та розпорядження, документи церковних влад. Історичні ж публікації друкувалися на сторінках другої - неофіційної його частини. Тематичні рубрики часопису передбачили створення на його сторінках своєрідного єпархіального літопису, який мав охоплювати результати та матеріали історико-статистичних досліджень та описів історії православних церков і монастирів Волині і прилеглих регіонів: Галичини, Полісся, Поділля; аналіз тодішніх поточних подій, публікування цінних оригіналів документів минулих століть. Окреме місце відводилось етично-моральним заміткам релігійного змісту.

Новостворений колектив видання спочатку мали очолити три редактори: О. Заклинський (ієромонах Акакій), М. Петров, В. Прозоровський. Та вже через півроку обов'язки редактора були передані О. Соловйову (архієпископ Агафангел), а в 1871 р. - на цій посаді його змінив колишній помічник видання П. Бєляєв. М. Теодорович відмічав, що за час редакційної роботи П. Бєляєва «Волынские епархиальные ведомости» зайняли одне із перших місць серед інших єпархіальних органів Російської імперії, які займалися вивченням і поданням оригінального історико-краєзнавчого матеріалу [639, с. 875]. До його редакційного складу увішли освіченні фахівці, науковці, публіцисти, журналісти. Що і стало міцним підґрунтям для історико-наукових досліджень на сторінках видання.

Автори вийшли за рамки запланованої тематики видання. На його сторінках друкувалися біографічні довідки про життя духовних осіб, огляди, хроніки подій, замітки з етнографії, історії культури та освітньої справи Волинської губернії. Одні з найвідоміших і досі актуальних досліджень підготували О. Андріяшев («Братское слово южно-русса землякам, которые выдумывают малороссийский национальный вопрос» [89]), який був вихованцем Київської історичної школи проф. В. Антоновича; член волинського губернського статистичного комітету А. Сендульський («Материалы для историко-статистического описания православных церквей Волынской епархии» [456]); член Історичного товариства Нестора-літописця в Києві С. Барановський («Краткие исторические сведения - о бывших на Волыни православных типографіях» [94]); професор Київської духовної академії, майбутній академік ВУАН М. Петров («Краткие сведение о православных монастырях Волынской епархии, в настоящие время несуществующих» [383]); викладач державної історії та грецької мови, магістр богослов'я Ф. Четиркін («Религиозные отношения литовско-польских королей к древней Волыни» [522]); священники - М. Варваринський («Из истории воссоединения униатов с православной церковью в конце XVIII века» [122]), Л. Рафальський («Путешествие по Острожскому уезду Волынской губернии в 1864-1865 году» [427]), М. Романовський, М. Трипольський; випускник Волинської духовної семінарії та Київського університету В. Пероговський («Бывшие православные монастыри в г. Дубно Волынской губернии, основанные князьями Острожскими» [380]); професор богослов'я, протоієрей А. Хойнацький («Историческое сказание о св. Иулиании деве из Домбровицы, княжне Ольшанской» [512], «Память св. и благоверного Великого князя киевского Мстислава Владимировича на Волыни» [513]), С. Блонський («История учреждения на Волыни православной епископской кафедры, по документам Волынской духовной консистории» [99]).

Чергові зміни суспільно-політичних умов розвитку періодичних видань сталися в період 1881-1894 рр. За правління імператора Олександра ІІІ вкотре змінюється цензурна політика. 27 серпня 1882 р. вступили в дію нові «Временные правила о печати» [547, с. 390-391], які, перш за все, були спрямовані на посилення ідеологічного впливу самодержавства та захист влади від революційних рухів. Утворено новий головний цензурний орган - Верховну комісію з питань друку у складі Міністерства внутрішніх справ (МВС). Цензурним органам надавалося більше повноважень: у разі виявлення порушень, відповідальний цензор міг призупинити випуск видання без судових рішень; МВС отримало право вимагати у видавців відомості про авторів статей.

Такий вплив цензурної політики, недостатня кількість кваліфікованих працівників позначилися на розвитку історичних матеріалів, публікованих на сторінках «Волынских губернских ведомостей» у 70-ті - 80_ті рр. ХІХ ст. Більшу увагу почали надавати хроніці поточних подій, ґрунтовні історичні наукові розвідки поступово відходять на другий план.

Починаючи з 1870 р., прослідковується різке зменшення кількості історичних публікацій на сторінках видання. Якщо у 1870 р на сторінках «Волынских губернских ведомостей» було опубліковано більше 30 статей на історико-краєзнавчу тематику, то упродовж 1880-1887 рр. їх надрукувано менше 10. Та й ті статті, які з'являлися на сторінках преси, стосувалися дозволених попередньо тематик.

Із 26 січня 1882 р. почало виходити нове періодичне видання - громадсько-політична газета «Волынь». Вона була приватною газетою і друкувалася протягом 1882-1906 рр. у друкарнях міста Житомира. Видавцями та редакторами газети стали: громадський і політичний діяч, викладач Першої чоловічої гімназії м. Житомира Б. Зіфферман (1882 р.), С. Блонський (1882-1883 рр.), Г. Коровицький (1884-1895 рр.) та його родичі.

«Волынь» почала своє існування на базі існуючої раніше газети «Житомирский листок» (1879-1882 рр.), а та зі свого боку на основі першої приватної волинської газети «Житомирский листок объявлений» (1878 р.). «Житомирский листок объявлений» - був зібранням рекламних оголошень приватних осіб, організацій та установ. Зміні назви видання в 1879 р. на «Житомирский листок», сприяла поява на його сторінках заміток суспільно-політичної тематики. Змістове наповнення газети «Волынь» у перший рік її функціонування було аналогічне, а з 1 січня 1883 р. редакція постановила розширити тематику її публікацій, помітне місце запланувала відвести питанням народної освіти та історико-археологічним матеріалам [639, с. 238].

З цього часу позиції «Волыни» почали зміцнюватися, авторитет видання зростав. Вона займала одне з провідних місць серед громадсько-політичних газет Російської імперії, мала великий тираж і відносно велику кількість передплатників, залишаючись, проте, недоступною для широкого загалу читачів. Останнє, насамперед, було пов'язано з високою вартістю часопису. Окрім того, можливості читати його були позбавлені селяни, зокрема через свою малограмотність. Статистична інформація засвідчує, що на межі ХІХ - ХХ ст. газету у Волинській губернії передплачувало 1104 особи, губернія ж мала близько двох мільйонів жителів. [639, с. 106].

З 1899 по 1905 рр. головним редактором видання був Г. Коровицький, людина рішуча, високоосвічена, ліберальна [663, с. 19]. За нього було суттєво оновлено склад редакційного колективу. Активну участь у виданні газети брали письменники М. Коцюбинський та Г. Матчет, О. Купрін, вчений-етнограф Л. Штернберг та ін.

М. Коцюбинський вів рубрику «Свет и тени русской жизни» [663, с. 19]. У ній йому вдалося опублікувати гостропроблемну статтю - «К полемике о самостоятельности малороссийского язика» [616], низку оглядів преси Російської імперії, різноманітні статті й рецензії. Г. Матчет - був провідним фейлетоністом видання. Одиним із найвідоміших його творів є фейлетон «Барону Апполону от баронов «Гонолулу», в якому він висміяв волинське дворянство. Також діяч відіграв важливу роль у публікації на сторінках газети перекладів творів українських письменників російською мовою (В. Стефаника «Новина», І. Франка «Два товариші») [570, с. 87-88].

Завдяки діяльності вищезгаданих осіб видання набуло зовсім іншого звучання, на його сторінках з'являлися хоч поодинокі, проте досить сміливі українознавчі матеріали.

Рубриками газети «Волынь» протягом 80-90-х рр. ХІХ ст. були: «Объявления» - містили матеріали рекламного характеру з комерційною метою; «Действия правительства» або «Официальный отдел», де друкувалися офіційні матеріали, насамперед нормативно-правові документи, що стосувалися Російської імперії та Волинської губернії; «Телеграммы «Волыни» - екстрені новини. У рубриках «Иностранные известия» або «Заграничные известия» здійснювався огляд закордонних подій, «Внутренние известия» висвітлювали питання міського самоврядування і життя Волинської губернії та Південно-Західного краю. У рубриці «По России» містилася інформація про громадське життя в інших регіонах Російської імперії, а в «Искусство, литература и наука» - замітки щодо наукових відкриттів та винаходів, театрального життя губернії, покажчик та рецензії на нові книги, уривки з художньої літератури, вірші та фольклор (весільні пісні). У рубриці «Судебная хроника» друкувалися огляди юридичної хроніки. «Маленький фельетон» містив уривки з творів та статей відомих культурних діячів. Довідкові матеріали можна було знайти у відділах «Справочный отдел (указатель)», «Торговая телеграмма». Окремо розміщувалися передруки, цитовані та проаналізовані матеріали з інших часописів цього періоду: «Русских Ведомостей» - газети, яка виходила в Москві з 1863-1918 рр., «Варшавского дневника», який виходив у Варшаві з 1864-1915 рр., «Kraj» - польськомовної газети, яка виходила в Санкт-Петербурзі з 1882-1909 рр.

Особливе місце на шпальтах газети займали історико-краєзнавчі публікації, які висвітлювали особливості історичного розвитку та різних сфер життя Волинської губернії. Серед них публікацій з: політики, міжнаціональних відносин, економіки (сільського господарства, промисловості, торгівлі), культури, освіти, релігії, етнографії, медицини, спорту, містознавства та ін.

Часто вони друкувалися без заголовків та зазначення авторів. Іноді вказувалися лише ініціали або псевдоніми останніх: «Черномор» - криптонім, яким позначав своє авторство Г. Матчет, «М. К.» - М. Коцюбинський, «Ив. П.» - Б. Грінченко, «Г. Ков.-Кол.» - Г. Коваленко. Принележність деяких із них з'ясувати так і не вдалося - «Кр. Южн.», «Е. Ф.», «Хроникер», «С. М_ва». Зустрічалися і поодинокі випадки повного зазначення прізвища та першої літери імені автора - В. Боцяновський, В. Антонович, О. Немоловский, С. Базилевич.

3 квітня 1887 р. почав виходити релігійний журнал «Почаевский листок» (1887-1917 рр.). Спочатку це був додаток до «Волынских епархиальных ведомостей», а пізніше він перетворився на окреме видання. Спочатку на сторінках видання вміщувалися матеріали морально-релігійної тематики, серед них можна було зустріти історичні замітки про життєвий шлях та діяльність святих Волинської єпархії. Орієнтовані вони були на людей православного віросповідання. Соціальне обличчя авторського колективу було представлено священиками, викладачами училищ та сільських шкіл. Писали вони свої замітки на волонтерських засадах, та й значна частина номерів розповсюджувалася між паломниками, що відвідували Почаївську Лавру, безкоштовно.

Ідею створення цього видання подав В. Молодецький. Першими редакторами стали випускники та викладачі Волинської духовної семінарії: Х. Сакович (ієромонах Христофор) (1887 р.), ієромонах Софроній (1887-1888 рр.) і Володимир (1888-1891 рр.). Вони притримувалися наміченої програми.

Наприкінці ХІХ ст., коли редактором часопису став І. Тихомиров (з 1891-1893 рр.), тематика його публікацій урізноманітнилася. Справу І. Тихомирова продовжили І. Крупський (з 1894-1895 рр.) та Г. Крижановський (1895-1902 рр.). Саме з того часу на сторінках журналу «Почаевский листок», крім матеріалів релігійно-етичної тематики, почали вміщувати історико-краєзнавчі публікації з історії православної віри та церкви, питань краєзнавства та етнографії, суспільно-культурного життя. Авторами публікацій ставали духовні особи - ієромонах Володимир (І. Благоразумов), священик Г. Глинський, священик А. Дашкевич; зустрічаються поодинокі статті, що друкувалися Г. Свірським, соціальний статус якого - селянин, Володимиром Феод. - міщанин, Н. Случевським та скорочені ініціали «Б. С.», «П. П-лов», «В. Л.».

У 1892 р. відбулися хоч і незначні, але позитивні зміни для «Волынских губернских ведомостей». Їх неофіційну частину планували збільшити. Було прийнято рішення виключити з програми телеграми про внутрішні і зовнішні події, розміщувати більше статей за відділами: історичним, біографічним, технічним, педагогічним, сільсько-господарчим та інших загальнокорисних матеріалів [346]. Як результат, на сторінках газети дещо збільшилася кількість історико-краєзнавчих публікацій. Змінилася форма їх подання. Вони друкувалися меншим шрифтом, інколи без заголовків, дана тенденція спостерігалася внаслідок розширення неофіційної частини, але, водночас, не збільшення об'єму самої газети.

Пожвавленню історичних досліджень краю сприяло створене 2 січня 1894 р. Волинське церковно-археологічне товариство при Волинському єпархіальному давньосховищі в м. Житомирі. Кількість його членів сягала 57 осіб. Діяльність спрямовувалася на створення історичних описів церков Волинської єпархії та етнографічних розвідок містечок та сіл губернії [617, с. 31]. Результати роботи друкувалися на сторінки волинської періодики як продовжувальні статті, або виходили окремими додатками за окремою нумерацією.

Враховуючи багату історію Волинського краю, науковці прагнули розширити сферу своїх досліджень. У 1896 р. на сторінках приватної газети «Волынь» знаходимо «Письмо к волынской интеллигенции» [289], автором якого був М. Коробка - український фольклорист, етнограф, літературний критик, випускник Житомирської гімназії і Санкт-Петербурзького університету. В ньому М. Коробка наголосив, що Волинський край має багату історію, унікальну природу, багаті народні звичаї та традиції, самобутню культуру. Автор відмітив недостатню вивченість регіону і закликав інтелігенцію створити Наукове товариство дослідників Волині. Його ідею підтримали археолог С. Гамченко та директор Першої чоловічої гімназії в Житомирі П. Сидоров. Ідея знайшла підтримку, через рік був розроблений статут організації. Та функціонувати вона почала лише з 2 грудня 1900 р. [682, с. 76-77].

На розвиток історико-краєзнавчих публікацій на шпальтах періодичних видань губернії до певної міри вплинули суспільно-політичні події кінця ХІХ ст. Зміна змістового наповнення періодики була пов'язана із технічним та суспільним прогресом. Вимоги часу визначили інше бачення ролі періодичних видань, а саме - оперативність подання злободенної інформації. Сторінки газети заповнили щоденні телеграфні новини, оперативно-інформаційні повідомлення, розміщення ж історичних публікацій відійшло на другий план, стало не таким актуальним.

Наприкінці ХІХ ст. редакційний колектив «Волынских губернских ведомостей» спробував повернути багату тематичну наповненність неофіційної частини газети. Для цього було вирішено з 31 січня 1898 р. видавати її окремо під назвою - «Волынские губернские ведомости. Отдел неофициальный» (1898-1904 рр.). У такому вигляді новостворена газета проіснувала до 1904 р.

Невтішна ситуація склалася в цей час навколо приватної газети «Волинь»: в її випадку крім вище зазначеної тенденції витіснення історичних публікацій оперативно-інформаційними повідомленнями, рекламою, визначальними стали фінансові труднощі. Один із її співробітників, редактор окремої рубрики М. Коцюбинський в свої листах писав: «Справа з газетою стоїть, здається, дуже погано. Кругом довги, в касі нічого нема, ані служащим, ані співробітникам по кілька місяців не плачено» [552, с. 133].

А от офіційний друкований орган Волинської єпархії - «Волынские епархиальные ведомости» з кін. ХІХ ст. не втратив ані свого авторитету, ані змістовної наповненості. Протягом 1880-1899 рр. на його сторінках публікували свої дослідження А. Буйницький, П. Бєляєв, Є. Воронец, К. Гвоздіковський, Б. Давидович, О. Делекторський, В. Калінников, П. Кваснецький, Г. Крижановський, Г. Крижанов, І. Малишевський, В. Молоденський, В. Ржевський, А. Сендульський, Т. Стефановський, М. Теодорович, Ю. Тиховський, В. Туркевич, Д. Поспєхов, О. Фотинський, Є. Червяковський, А. Шафманський.

На шпальтах часопису, окрім публікації оригінальних ексклюзивних матеріалів, часто передруковувалися замітки з інших видань: журналу «Киевские епархиальные ведомости» (1861-1918 рр.), газети «Киевское слово» (1886-1905 рр.), газети «Слово» (1861-1887, м. Львів). До такої практики вдавався не один лише його редакційний колектив. Цим займалися й інші періодичні видання регіону. Причиною запозичень було те, що інколи відчувалася недостача інформаційних матеріалів, яку намагалася заповнити за рахунок матеріалів столичних видань.

Отже, у ІІ пол. ХІХ ст. стала часом науково-організаційного становлення вітчизняного історичного краєзнавства. Значною мірою цьому сприяли волинські періодичні видання («Волынские епархиальные ведомости», «Почаевский листок», «Волынь», «Житомирский листок»), на сторінках яких публікували свої розвідки багато дослідників. Незважаючи на вплив цензурної політики, фінансові труднощі, недостатність джерельної бази, краєзнавцям вдалося зібрати й оприлюднити чимало цінного матеріалу, який не втратив свою актуальність і зараз. Історико-краєзнавчі публікації рідко містили глибокі узагальнюючі висновки, натомість були наповненні багатими фактичними відомостями.

2.3 Нові тенденції розвитку історико-краєзнавчих публікацій на сторінках волинської періодики на поч. ХХ ст.

Політичні події та економічні реалії поч. ХХ ст. визначили нові тенденції розвитку історико-краєзнавчих публікацій на сторінках періодики Волинської губернії та дещо змінили їх характер. Поразка Російської імперії в російсько-японській війні (1904-1905 рр.), Перша російська революція (1905-1907 рр.), початок Першої світової війни (1914-1918 рр.) - все це наклало відбиток на розвиток культури та науки в Російській імперії. Цей час означився суспільно-політичною кризою та став переломним для різних галузей життя держави. А періодика - чи не одним із найголовніших засобів впливу на маси в умовах ідеологічної боротьби, яка поступово загострювалася.

У Волинській губернії продовжили виходити офіційні «Волынские губернские ведомости». Однак, незважаючи на спробу покращення змістовного наповнення її неофіційної частини, розпорядження 1903 р. про підвищення передплатної ціни до 6 руб. на рік та наказу купувати її усім міщанським управам і старостам Волинської губернії [18, арк. 5], у 1904 р. дві частини газети знову об'єдналися.

10 березня 1904 р. з'явилося розпорядження генерал-губернатора Київської, Подільської та Волинської губерній «О несоответствии содержания Губернских ведомостей Юго-Западного края во многих отношениях ко своему назначению и желательности несколько улучшить и оживить издание...» [549, с. 13-16]. У ньому генерал-губернатор відзначив, що редакційні колективи газет не дотримуються урядових вказівок. На думку генерал-губернатора, дотримання програми видання газет наблизило б їх до запланованої мети, підвищило б попит на них і зробило б їх авторитетними, діловими і довідковими газетами, натомість поки вони залишаються сухим переліком владних розпоряджень [549, с. 13-14]. Тож він дав вказівку наскільки можливо покращити і оживити видання губернських відомостей. Та волинський губернатор не мав можливостей виконати дане розпорядження вищого начальства. У своїй відповіді він вказав три причини, які виключали можливість виконання наказу генерал-губернатора: недостатність матеріальної бази, нездатність конкурувати із щоденними газетами і труднощі, пов'язані з укоріненим упередженням читачів проти губернських відомостей як «сухого» офіційного органу [549, с. 16]. Ситуація не змінилася й історико-краєзнавчі публікації на сторінках газети «Волынские губернские ведомости» поч. ХХ ст. вже не друкувалися, а сама газета виступала суто офіційним органом Волинської губернської адміністрації.

На поч. ХХ ст. змінюються змістовні акценти і в газеті «Волинь». Її редактором з 1899 р. був Г. Коровицький. Він усвідомлював необхідність реформування програми видання відповідно до вимог часу. У 1902 р. він звернувся з листом до Волинського губернатора, у якому просив про розширення змістовного наповнення газети, що мало б підвищити її авторитет [29, с. 13]. Губернське керівництво таке прохання підтримало.

Дещо були видозмінені назви постійних рубрик: «Телеграммы Волыни», «Утренняя почта», «Ночная почта», «Местная хроника», «Земская хроника», «Почтовый ящик», «Маленький фельетон», «Городской театр». У цей же час з'явилися нові рубрики, де поміщалися кореспонденції, отримувані з різних міст губернії - «Корреспонденция Волыни», «Жизнь Бердичева», «Ровенская жизнь», «Ковельская хроника». Запроваджено колонку «Из польских газет», у якій поміщали передруки з польськомовних газет: «Kurjer Codzienny», «Dziennik Poznaсski», «Sіowo», «Kurjer warszawski», «Kraj», «Kurjer Polski», «Gіos», «Gazeta Polska», «Nowa Reforma» та ін.

Змінилися зовнішні характеристики подачі матеріалу, з'явилися заголовки до статей та прізвища авторів. Одним із методів зацікавлення читачів стало запровадження ілюстрацій, та навіть більше - окремих ілюстрованих додатків обсягом 2-4 сторінки. На сторінках газети розміщувались фотографії визначних подій, портрети відомих діячів, карикатури.

У історико-краєзнавчих дослідженнях висвітлювалася історія української літератури, діяльність Товариства дослідників Волині, а також підіймалися питання пов'язані з еміграцією в Америку, національною політикою щодо народів, які проживали на території Російської імперії. Редакція газети декларувала та реалізовувала однакову зацікавленість у публікуванні відомостей про національне життя місцевих росіян, українців, поляків, євреїв, німців, чехів, представників інших народів [348].

У цей же час засновуються нові волинські періодичні видання. У 1904 р. починає виходити художньо-літературний, науковий і суспільний журнал «Мысль». Часопис мав п'ять відділів, в одному з яких - «Научном» - разом зі статтями із різних галузей науки, вміщувались й історико-краєзнавчі публікації [58, арк. 165]. Ще одним виданням, створеним у цьому ж році, стала газета «Волынский вестник» [30, арк. 10-12; 59, арк. 204-224]. У баченні Головного управління в справах друку вона мала стати «противовесом газете «Волынь» не раз подвергающейся административным взысканиям за вредное направление» [30, арк. 10]. Через недостатню фінансову забезпеченість газета проіснувала недовго. Відмітимо той факт, що її редактором була жінка - М. Лобановська. Про цей випадок сучасники писали: «Наша русская женщина еще сравнительно мало вступает на арену общественной деятельности <...>. Но семейный очаг не смог захватить всей кипучей и широкой натуры М. П. Лобановской» [80]. Пізніше вона працювала у редакції газети «Жизнь Волыни». На шпальтах «Волынского вестника» друкувалися статті з історії та статистики, замітки про поточні події в м. Житомир та ін. [30, арк. 5-6].

Із загостренням суспільної ситуації змінився і програмний курс релігійних видань, а їхні редактори та співробітники активно втягувалися в суспільно-політичні дискусії. Православна церква в руках влади ставала інструментом ідеологічного впливу на суспільство. В 1902 р. Волинську єпархію очолив новопризначений архієпископ Антоній (О. Храповицький). Він був людиною освіченою, глибоко релігійною. Пізніше став одним із організаторів загальноімперської чорносотенної організації «Союз русского народа» (у 1905 р.), яка базувалась на позиціях монархізму, антисемітизму і шовінізму, очолив її Волинський відділ. Характеристику його політичних поглядів дав архімандрит Кипріян (Керн). Він писав, що у архієпископа була своя православна віра в царство і царя, віра - візантійська, теократична, а сам цар - не був для нього політичною формулою, а це був догмат віри. За його словами, він був прихильником монархії, тому що все інше було політичне, людське, державно-правове, а монархія гуртувалася на біблейській теократії і священнопочатку [771].

Можливо, саме через такі релігійні переконання багато православних священників Волинської губернії на поч. ХХ ст. були членами чорносотенних організацій, одною з ідейних основ яких був захист монархізму. За статистичними даними, у 1907 р. на території Волинського краю функціонувало близько 1000 осередків «Союзу...», 300-ма з них керували священики [594, с. 120]. У газетних публікаціях вражає національна, релігійна нетерпимість та відданість великодержавній політиці, яку проявляли у першу чергу представники духовенства.

Одним із таких авторів був архімандрит Віталій (В. Максименко). На початку 1903 р. він був призначений проповідником Почаївської лаври та видавцем і редактором «Почаевского листка» і «Прибавлений к Почаевскому листку». В. Максименко був головою Почаївського відділу «Союза русского народа» і активно проводив зміни змістовного наповнення згаданих видань. Газетні публікації, підготовлені під його контролем, слугували рупором русифікаторських процесів. Друкувалися дослідження з історії православної церкви, її боротьби з унією і католицизмом. З кожним роком збільшувалася кількість шовіністичних статей направлених проти національних меншин, особливо поляків, євреїв, німців і тих, хто вважав себе українцем.

Значне місце на сторінках «Почаевского листка» посіла група статей з історії козацтва, в яких козаки називалися захисниками православної віри. Окремі випуски були повністю присвячені цій тематиці. З початком Першої світової війни на сторінках видання побільшало матеріалів на військову тематику. Редакція газети «Жизнь Волыни» в одній заміток - «Открыта подписка на «Почаевский листок» на 1917 год», перерахувала їхні назви: «Насколько успешно идет война и каких героев породила наша матушка Русь», «Что делается в чужих землях, кто там за нас, кто против нас и какие козни строит», «Что дает нам местная жизнь, особенно, какие живут беженцы, их разорение, их надежды, где найти средства вернуть им свое благополучие», «Как заживет Россия после войны своей самобытной жизнью, очистившись от прежних грехов, кровью своих сынов» [352].