Історико-краєзнавчі публікації на сторінках волинської періодики ХІХ – поч. ХХ ст.

Прикладом дослідження такої галузі тваринництва як конярство слугує об'ємна стаття члена Волинського губернського статистичного комітету О. Братчикова «О состоянии коневодства в Волынской губернии» [110]. У ній йшлося про утримання та розведення коней у краї. Автором були здійснені обрахунки приросту поголів'я коней протягом 1862-1869 рр. [110, с. 3] та співвідношення кількості коней з кількістю населення і обсягом оброблюваних земель [110, с. 3]. Згідно з ними на одного коня припадало по 2,5 десятин землі, яку він мав обробити. Отримані результати автор пропонував вважати показовими для оцінки розвитку конярства. Крім упорядкування цифрових даних, у своїй статті О. Братчиков звернувся до висвітлення умов утримання коней. Він писав, що коней селяни переважно використовували як тяглову силу та для вантажних перевезень, годували підніжним кормом, рідко - сіном, а ще рідше - вівсом. Кращі умови для ведення конярства мали поміщики. Серед найбільших знавців цієї справи у Житомирському повіті автор згадав Грохольського і Соколовського, в Новоград-Волинському - Чапського і Савицького, в Заславському - князя Романа Сангушко і його дочку графиню Потоцьку [110, с. 3].

Важливим питанням, яке жваво обговорювалось на сторінках волинської періодики, було земельне. Хоч Волинська губернія і входила до складу Російської імперії, у ній на той час зберігалися міцні економічні позиції поляків. Одним із напрямків аграрної політики Російської імперії стало послаблення польських впливів у Волинській губернії за рахунок збільшення кількості землеволодінь проросійськи налаштованих власників. Пропагування такої практики на сторінках періодики Волині особливо прослідковується в 1867-1868 рр., - незабаром після поразки польського Січневого повстання 1863-1864 рр. [107; 126; 355; 413; 438].

Однією з перших у цьому напрямку стала стаття «Атлас поземной ценности Волынской губернии» [438]. Вона інформувала про появу атласу, названого у її заголовку, умови його створення та знайомила з його основними положеннями. Керівником групи з розробки атласу був призначений В'ячеслав Ришков - член губернської управи з сільськогосподарських справ, до якої увійшли головні землеміри мирових з'їздів: Чернєвський, Кириченко, Кадніков, Коновцев. На той час губернія мала 6 525 000 десятин землі. Аналізуючи маєтки, які продавались, розробники звертали увагу на два критерії: якість ґрунту і умови володіння землею. Відповідно були зроблені оцінки за шістьма ознаками: положення повіту, ступінь заселеності місцевості, характер землеволодіння, адміністративні кордони, віросповідання, якість землі. Зі змісту публікації зрозуміло, що вона була орієнтована на російських землевласників з «Великоросії», які мали намір купити помістя у Волинській губернії. Її можна вважати одним із засобів поширення російського впливу на Волині.

Окремої уваги в цьому плані заслуговує стаття «Отчего русские не покупают имений в Волынской губернии и что нужно сделать для привлечения этих покупателей?» [355]. З'ясуванням та вирішенням цих двох питань і займався її автор. Дослідник навів цифрові дані у вигляді таблиць стану російського землеволодіння у Волинській губернії. Вони свідчили, що на той час 86 росіян володіли 52 630 десятинами землі, а це становило менше одного відсотка - 0,8% - території губернії. Незацікавленість росіян у купівлі волинських земель він вбачав у завищенні польськими поміщиками купівельних цін та побоюванні росіян, що спроби відокремлення цього краю від Російської імперії повторяться, що вони будуть чужими серед ворожого населення. На думку автора, найпершим засобом, якого мала вжити місцева влада для повного «обрусения» цієї частини Західного краю: був продаж земель та помість висланих із краю осіб. Завдяки цьому частка російського землеволодіння, за його підрахунками, могла зрости до 3, 68 %, та й цього було замало. Головною умовою його подальшого розширення мав стати продаж значної кількості польських помість. Для цього, крім обмежень осіб польського походження у праві набутті та продажу землі, відповідно до закону Російської імперії від 10 грудня 1865 р., автором планувалося примусити їх продавати помістя через майнову неспроможність. Для цього польським землевласникам було пред'явлено необхідність погашення заборгованості, яка сягала понад 24 млн. 245 тис. 985 руб. [355, с. 210]. Як бачимо, головні позиції цієї статті ілюструють один із механізмів проведення імперської планомірної політики «обрусения» та деполонізації Волинського краю - через вирішення земельного питання, зокрема збільшення тут питомої ваги російського землеволодіння.

О. Братчиков у статті «К вопросу о водворении русского земледелия в Западном крае» висвітлив продаж польськими поміщиками росіянам власної землі [107]. Головною метою статті було вказати на «проделки польщизму», поширюваного двома партіями - «белопольской» і «краснопольской». Автор говорив про затримки, наводив приклади провокацій, до яких вдавались поляки: намагалися посварити росіян-купців з місцевим населенням і владою; пробуджували бунтівні настрої серед селян [107, с. 561].

Аналізуючи земельне питання, обговорюване на сторінках волинської періодики варто звернути увагу і на висвітлення авторами публікацій наслідків селянської реформи 1861 р. [108; 109; 176; 196; 357; 407; 447; 462; 533; 537, с. 3-4]. Адже ліквідація кріпосницьких відносин безпосередньо торкалася і земельного питання. Журналісти намагалися проаналізувати ефективність впроваджуваної реформи. Зосібна, автор статті «Крестьянское дело в Волынской губернии» навів дані про збільшення селянських дворів із земельними наділами, подав установлені суми викупів на землю за повітам [294]. Оцінки післяреформених змін ми зустріли у статті «Житомир, 20 февраля 1902 года», приуроченій до 41_ї річниці пам'ятної дати. Головною у публікації була теза: «Уничтожения рабства было первым шагом. За этим освобождением тела должны были последовать меры к освобождению духа, поднятию уровня развития народа, но этого сделано не было» [196]. Абсурдно виглядає замітка А. Волинця «19 февраля» [139]. У ній він доводив позитивні моменти кріпосного ладу, значення якого вбачав у «завершении государственного строительства и превращение Московского царства в великую и могущественную Российскую империю» [139]. У зв'язку з цим він протиставляв кріпосні порядки в Російській імперії закордонним, переконував, що вони - основа монархії, а отже їх знищення призводить до її падіння. Він прослідковував державний характер російського кріпацтва як основи устрою Російської імперії - «служа помещикам, крестьяне служили государству». Єдиною критикою кріпосного права А. Волинцем було констатування того, що все ж траплялися випадки зловживання ним. Але в цілому, він і її згладив, зазначаючи, що кріпосне право являло собою не лише жахіття, якщо на історичну арену, зуміли вийти «из него» (тобто кріпацтва) Т. Шевченко, М. Щепкін, А. Нікітенко, а також розвинулися промислові села, як-от: Ворсма, Павлово, Іваново [139].

Помітне пожвавлення обговорення земельного питання на сторінках періодики Волині спричинили події Російської революції 1905-1907 рр. та Столипінська аграрна реформа. Законодавчі акти якими впроваджувала остання, стосувалися селянського землеволодіння та землекористування. Указом від 9 листопада 1906 р. були скасовані обов'язкові форми земельної общини, а кожному селянинові надано право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність, у вигляді «відрубу» [774]. Дослідники досить стисло та поверхово аналізували діяльність новостворених землевпорядних комісій, що регулювали передачу землі селянам, описували розвиток установ поземельного кредиту в Російській імперії, та у Волинській губернії [250; 535].

На особливу увагу заслуговують публікації, автори яких критикували наслідки аграрної реформи. Серед них - стаття «Сельские впечатления» підписана криптонімом «К. М-вь» [255]. У ній подано особисті враження від спостережень за умовами веденням сільськогосподарської діяльності у Самарській губернії, створеними унаслідок «великолепной аграрной реформы». Можна зустріти тут і такі для її позначення епітети, як «губительная» й «та, которая сеет темную злобу» [255]. Головною її ідеєю було привернення уваги до такого негативного наслідку реформи як перепродаж землі бідними селянами багатим. Адже це призводило до зосередження землі в руках окремих заможних землевласників. Автор статті також переповідає випадки прояву нетерпимості до тих, хто відокремлювався. Зокрема, коли ставалась пожежа, перше, що питали - «общественник или отрубной»; якщо у відповідь чули, що останній, то резюмували - «тушить не стоит». Як бачимо, публікація демонструвала слабкі сторони реформи. Автор зробив висновок, що сподівання не увінчалися успіхом і замість створити буржуазне село, вона тільки загострила тут соціальні протиріччя [255].

Іншою за звучанням була стаття «Что нужно для поднятия народного хозяйства» [527]. Її автором був М. Клейгельс, який у 1904-1905 рр. обіймав посаду Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора. Вперше вона опублікувана у виданні «Русское дело». Згодом, бажаючи познайомити з нею своїх читачів, її передрукувала редакція газети «Волынская жизнь». Автор обстоював помилковість висунутого Державною Думою гасла, - «селяни бедны от малоземелия». Він стверджував, що вони бідні, бо їх праця малопродуктивна, пов'язуючи це з неправильною аграрною політикою. По_перше, він зазначав, що аграрне питання необхідно було вирішувати у відповідності до місцевих особливостей, а не за шаблоном. По-друге, звертав увагу на те, що село залишили без засобів для розвитку господарства. По_третє, наголошував, що селяни не мали потрібних знань та знарядь, щоб обробляти землю. Ці твердження супроводжувалися критикою дій влади, політика якої «все время была направлена лишь на выколачивание из деревни наибольшего количества средств <...> и в деревню они не возвращались» [527]. М. Клейгельс пропонував створити Народний Банк, розробив програму завдань, виконання яких необхідно було на нього покласти.

Серед публікацій, вміщених на сторінках волинської періодики, зустрічалися й такі, у яких показані позитивні зміни впроваджуваної аграрної політики. Їхнім прикладом, є робота Є. Голіцинської «Передвижение земельной собственности по Волынской губернии» [163]. У ній авторка, аналізуючи перехід земельних угідь від одних власників до інших, прослідкувала приріст землеволодіння селян та інших прошарків населення Волині на фоні зменшення дворянського землеволодіння. Процес переходу земельних угідь Є. Голіцинська унаочнювала у вигляді цифрових таблиць. Вона зосередила увагу читачів на позитивних зрушеннях у вирішенні земельного питання на користь селян.

Звернемося до аналізу наступної групи публікацій на тему сільського господарства представленої статями, присвяченими перспективам дальшого розвитку сільського господарства. Частково ми вже торкалися цієї проблематики при розгляді аналізованих вище підгруп публікацій сільськогосподарської тематики. Та це було у контексті розглядуваних у них питань. Цього разу ми звернули увагу на статті загального характеру по відношенню до всіх сфер сільського господарства. Вони різняться між собою тим, як дослідники підходили до вивчення та подачі проблеми. Одні журналісти зосереджувалися на огляді негативних чинників, які впливати на процес розвитку сільського господарства. Яскравим прикладом, може слугувати публікація А. Снєжкової «Печальная страница Волыни» [467]. Під словосполучення «печальная страница» мався на увазі занепад сільського господарства. Серед негативних чинників, які впливали на розвиток сільськогосподарської справи, автор вказала недостатню фінансову підтримку сільськогосподарських шкіл; відтік сільських дітей, які здобули освіту, у місто; підвищення податків; безправність, невігластво, в якому селян тримають багато років [467, с. 2]. Дослідження було опубліковане у газеті ліберального звучання «Вестник Волыни», тому А. Снєжкова дозволила собі критику діяльності земства у реформуванні сфери сільського господарства, охарактеризувавши губернський комітет і повітові управи як бюрократичні органи, які мало що зробили для селян. У публікації прослідковується співчуття до волинського села. Та, водночас, це поєднувалося зі зневагою автора, до жителів краю. В тексті зустрічаються різкі висловлювання, як приклад - «волынский мужик - особых качеств: забитый, невежественный, лишенный инициативы, несмышленый, он на Бога надеется, но сам плошает» [467, с. 1, 2].

Уваги, заслуговують публікації, у яких вивчалася роль військового фактору, зокрема, негативних впливів подій Першої світової війни (1914-1918 рр.). Одним із методів для його вивчення слугувало кореспондентське опитування за допомогою письмового анкетування жителів різних волостей Волинської губернії. Поставлені питання до опитувачів спрямовувались на з'ясування таких аспектів: чи була спричинена шкода сільському господарству військами чи військовими діями; у чому полягала нанесена шкода, які були її масштаби, чи потребує населення допомоги внаслідок нанесення тої чи іншої шкоди [388, с. 16]. Результати опитування аналізувалися та оформлювалися журналістами у вигляді інформативних заміток на зразок - «Повреждения, причиненные сельскому хозяйству Волынской губернии военными действиями и войсками» [388, с. 15-22]. Зазвичай господарство волинян потерпало в результаті підпалів, витоптування, конфіскації майна. Автор статті деталізував кожен з факторів, підкріплюючи свої висновки висловлюваннями жителів, порівняльною характеристикою становища у Володимир-Волинському, Луцькому, Дубенському, Кременецькому та Староконстантинівському повітах.

Наслідки військових подій висвітлені у ряді статей з однаковою назвою «К вопросу о влиянии войны на сельское хозяйство Волынской губернии» [236; 237; 238], підготовлених колективом кореспондентів. Серед них: паніка; зменшення кількості робочих рук через мобілізацію до війська робітників, та заміна їх недосвідченими дітьми та підлітками [236, с. 14-15]; збільшення кількості незасіяних полів та погіршення якості обробки землі [238, с. 1]; нестабільність цінової політики [236, с. 14-15].

Більш комплексний характер мали публікації, у яких дослідники намагалися визначити недоліки, подати опис історії становлення та розвитку ведення сільськогосподарської справи, а у другій частині зосереджувались на її реформуванні. Тут чільне місце посіли статті із агрономії - як необхідної умови розвитку сільського господарства губернії. У них ми знаходимо опис чинників, які негативно позначилися на сільськогосподарській сфері. А саме: неповага селян до іншої власності, незадовільний стан доріг, застарілість сільськогосподарської техніки, неудобреність полів, відсутність кредитів, неорганізованість збуту сільськогосподарських продуктів та ін. [189, с. 59; 335]. Для покращення становища автори виписали орієнтовні програми необхідних реформувань: земству відкрити склади для зберігання землеобробних машин, насіння та добрив [189, с. 59; 539]; розвинути травосіяння кормових трав; покращити породи худоби та якість надання ветеринарної допомоги; поширювати сільськогосподарські знання через спеціалізовані брошури, школи, курси; інструкторам вести просвітницьку діяльність та застосувати показово-дослідницькі поля [189, с. 59]; використовувати закордонний досвід [335, с. 3].

Цікавою є дискусія на сторінках преси, що розгорнулася навколо статті А. Александрова «К земским агрономам». Критикувати її взялися Н. Бобрицький [101] та М. Малярчук [306]. Вони погоджувалися з твердженнями А. Александрова про необхідність просвітньої роботи агрономів з населенням та спростовували його думку першозначимості її для поміщиків і священників, а не селян. Вони зауважували, що господарство у перших ведеться по науці, їм необхідні лиш вузькоспеціалізовані практичні поради, а основна робота агронома має бути направлена на покращення господарства саме селян, надання їм меліоративного кредиту. При цьому підсумовували, що пора уже й селян вважати людьми і допомогти їм у їх важкому становищі.

Окреме висвітлення на шпальтах волинської періодики отримали такі пропозиції авторів для покращення розвитку сільськогосподарської сфери як: фінансова допомога [206]; заснування сільськогосподарських товариств [162; 214], проведення сільськогосподарських виставок [241; 275; 366; 367; 526].

Другу важливу групу краєзнавчих публікацій економічної тематики, після сільськогосподарських, становлять статті з історії промисловості губернії. Волинськими дослідниками були висвітлені такі напрямки цієї галузі: тютюновиробництво, винокуріння, цукрова, вугільна, фабрично-заводська, лісова, паперова, машинобудівна та будівельна промисловості.

Результати їх роботи часто оформлювалися в узагальнені праці, у яких автори робили спробу загального окресу промислової ситуації краю. Серед таких публікації: «Промышленность и фабрично-заводская жизнь в Волынской губернии» [416], «Рост фабрично-заводской промышленности на Волыни» [433] та ін. У таких статтях перераховувалися найрозвинутіші сфери та визначалися їх відсоткові співвідношення. Наприклад, за період з 1887 по 1900 рр. було виділено такі галузі: обробка харчових продуктів, волокнистих речовин, продуктів тваринництва; керамічне виробництво; металічні вироби і обробка деревини [435]. Опубліковані матеріали зберегли кількісні показники числа волинян зайнятих на даних виробництвах (станом на 1896 р., при населенні приблизно 2989,5 чол.): всього робітників було 14487, з них - 13166 дорослих, 1156 підлітків та 165 малолітніх [416].

Деталізованішу інформацію містили вузькоспеціалізовані публікації, зосереджені на вивчені тієї чи іншої галузі виробництва. Численну кількість статей було присвячено огляду цукрової промисловості [329; 443; 444]. Ті, хто досліджував її, висловлювалися про неї так: «одна из богатейших отраслей хозяйства Волыни, ежегодно кормит десятки тысяч людей» [444, с. 23]. Історико-краєзнавчі публікації з історії цукрового виробництва інформували про кількість заводів, наприклад станом на 1912 р. таких нараховувалося 13 [258]; їх види: цукрово-бурякові, рафінадні, патоково-рафінадні [444, с. 24]; кількісні показники площі відведеної для посадки буряка та його врожайності, а також виробленої потім з нього продукції. Розвиток цукрової промисловості неминуче погіршився у зв'язку з Першою світовою війною. Ці події також знайшли своє відображення у волинській періодиці. Один із авторів у типовій за назвою замітці «Сахарная компания на Волыни» із жалем сповістив, що із 17 заводів продовжили діяти лиш 8 і то із значними проблемами, через нестачу буряка, робочих рук та транспорту [443].

Дослідження фабрично-заводської промисловості Волинського краю започаткував Я. Перлштейн. Він став автором статті «Фабрики и заводы на Волыни». Цінність поданого матеріалу становить цифрова статистика за 1855 р. по видам функціонуючих фабрик і заводів, залучених робітників (5347 чол.), суми вироблених товарів (на 1 765 992 руб.). Проте і сам автор розумів наукову обмеженість таких оглядів, які складаються, як він сам зазначав лише із «голых фактов» [379, с. 167]. Саме тому Я. Перлштейн закликав до участі в подібних дослідження «специалистов ближе заинтересованных в этом деле», які розумілися в цих питаннях, могли деталізувати замітки цікавими відомостями [379, с. 167]. І таким історико-краєзнавчим публікаціям, з історії фаянсових фабрик, залізоробних, скляних, шкіряних, свічних, поташних, миловарних заводів, був покладений початок на сторінках періодичного видання «Волынские губернские ведомости», редактором якого і був сам ініціатор пропозиції. Для прикладу згадаємо статтю про історію створення та функціонування фарфорової фабрики в м. Барановці, яка була спадкоємицею подібного підприємства у м. Корець [469]. Вона містить відомості про її фундаторів та власників, цифрові данні по працівникам, процесу роботи та її результатів. Зміст статті проникнутий гордістю: «Все что производится на этой фабрике отличается прочностью массы и изяществом формы и рисунка» [469].

Серед інших оглядів промислових галузей Волині згадаємо публікації про розвиток винокуріння. У них йшлося про специфічне виробництво, що передбачало виготовлення спиртних напоїв з продуктів, які містили крохмаль, зокрема із картоплі, рідше з вівса, кукурудзи, пшениці. Показники приведені невідомим автором у статті «Винокурение в Волынской губернии» вражають [279]. Винокурних заводів у губернії нараховувалося - 132, на яких з 1906 р. по 1909 р. було перероблено 7,5 млн. пудів картоплі, в результаті чого отримано 3 909 960 відер спирту [279, с. 24]. Дослідники намагалися зрозуміти успішність даного виробництва шляхом порівняння його продуктивності у трьох губерніях Південно-Західного краю. Такі спроби були зроблені у замітці «Винокуренная промышленность Волынской губернии» [218, с. 2-5]. Зібрані дані, дали змогу автору підсумувати, що волинська винокурна промисловість була дрібною, порівняно з промисловістю інших губерній, та залежала від вивозу спиртної продукції в сусідні регіони та за кордон, в такі країни як Швеція, Туреччина, Богемія, Німеччина.

Незначну увагу журналісти Волині приділяли дослідженню вугільної промисловості. На сторінках преси знаходимо публікації Г. Оссовського [342] та Л. Рафальського [428] по Овручському та Острозькому повітах. Зупинимося на статті невідомого автора «О местонахождение минерального топлива в Волынской губернии». Він закликав до подальших дослідницьких розвідок родовищ корисних копалин. Аргументуючи це тим, що якщо місцева порода виявиться «скупою» на вугілля, то можливо буде щедрішою відносно торфу, який теж необхідно виявляти і розробляти [324].

Третю групу історико-краєзнавчих економічних публікацій складають дослідження з історії розвитку торгівельної справи Волинської губернії. Вони стосувалися питань як внутрішньої так і зовнішньої торгівлі. Поширеною формою внутрішньої оптової торгівлі були ярмарки. А періодика виступала одним із засобів їх організації та популяризації. Назвемо деякі із статей: «Церковь и ярмарка в с. Колодяжно (Новоград-Волынского уезда)» [284], «Крещенская ярмарка в Дубно» [295], «Первая хмелевая ярмарка в Житомире» [203] та ін. Завдяки заміткам з цієї тематики читач міг ознайомитися з розцінками на товари. Наприклад, з вартістю зерна, муки, крупи, гороху, квасолі, картоплі, худоби, продуктів тваринництва, дров та ін. Ціни подавалися щомісяця, зведені в об'ємні таблиці, які зазвичай мали назву «Базарные и ярмарочные цены на продукты сельского хозяйства» [93].

Особлива увага на сторінках періодики приділялася торгівлі хлібом, а точніше зерном, з якого він виготовлявся (пшениця, овес, просо та ін.) [111; 128; 395; 507; 508]. Дослідники аналізували товарообіг зерна по Волині, Російській імперії та за кордон, повідомляли про ситуацію на хлібних ринках, встановлені ціни. Багато хто з авторів наголошував на необхідності перегляду правил продажу хліба, закликав не продавати його за безцінь. І. Іванюшенков радив зберегти залишки урожаю 1909 р. не збувати його за низькими цінами, а використати на користь Росії [212]. Важливі дані про торгівлю хлібом підготували та опублікували у своїх дослідженнях Н. Дядиченко [188] та Б. Веселовський [124]. Перша публікація охопила відомості по хліботоргівлі за 1898-1902 рр., а друга за 1901-1910 рр. Б. Веселовський у статті «Роль земства в хлебной торговле» висловився щодо необхідності узгодження дій владних структур з упорядкування торговельної справи краю [124]. Він пропонував конкретний комплекс кроків реформування, які повинні бути здійсненні з боку держави.

Ексклюзивні відомості внутрішньої хліботоргівлі подав Ч. Домбровський у публікації «О сбыте хлеба на Волыни» [185]. Він написав про такі на перший погляд дрібні проблеми, на які не звертали увагу інші дослідники. Автор описав взаємовідносини між селянином і його кредиторами, які намагалися спровокувати першого платити йому борги не грошима, а зерном за низькими розцінками.

На Волині торгували не лише хлібом. Огляд закордонної торгівлі українськими товарами міститься у статті «Движение нашей заграничной торговли» [177]. Вона інформувала про імпорт і експорт станом на 1882 р. На оптовий продаж з України вивозили: пшеницю, посівне жито, хліб, спирт, насіння льону, коноплі, соняшника, льон, тютюн, сало, вовну, тканини, лісову продукцію. А ввозили: сіль, шовк, залізні рейки, чавун, чай, каву, освітлювальне масло, соду, масло з деревини, виноградне вино, шампанське, паровози, локомобілі і запчастини до машин, лляні полотна [177].

Окрему підгрупу публікацій про торгівлю становили огляди цінової політики. Особливої актуальності вони набули у часи Першої світової війни. У публікаціях «К вопросу о влиянии войны на цены продуктов сельского хозяйства Волынской губернии...» автори обговорювали тенденції зміни цін [239]. Подавалися вони, як правило, у вигляді зведених таблиць, де інформація ділилися по рубрикам «Продукты полеводства и луговодства», «Продукты животноводства» та ін. [239]. Іншою за звучанням була замітка «Продовольственная анархия» підготовлена А. Гаврилюком [156]. Він не просто звертав увагу на нестабільність цін, а пояснював причини даного процесу. А. Гаврилюк стверджував, що війна тут ні до чого, а головна причина в спекуляціях цинічних промислових королів, девізом яких був «лови момент». Дороговизну він характеризував такими висловлюваннями - «всеобщий взаимный грабеж», «безудержное обдирательство своими своих». Цікавою є запропонована ним класифікація пануючого в той час голоду на види: «мучной», «хлебный», «керосиновый», «дровяной», «одежный», «обувной». Вихід із ситуації дослідник вбачав у жорстоких методах: посиленні диктатури, репресіях для тих, хто штовхав країну в підготовлену ворогами прірву [156].

Тісний зв'язок з вище проаналізованими публікаціями становили дослідження фінансової справи та операцій пов'язаних з нею. Адже саме система фінансів безпосередньо впливала на формування, розподілення матеріальних та грошових ресурсів. Це і спричинило активне обговорення волинськими дослідниками фінансових питань. Серед історико-краєзнавчих публікацій даного тематичного спрямування були: систематичні звіти доходів та видатків м. Житомира як центру Волинської губернії та інших населених пунктів [167; 464; 465], статті з переоцінки нерухомого майна в краї та визначення рівня земського обкладення для його власників [291], аналізи фінансової діяльності Волинського губернського земства [242; 254], публікації про необхідність створення місцевих органів фінансового контролю [286].

Серед цих публікацій хотілося б детальніше звернути увагу на статтю «Городские доходы и расходы по Волынской губернии» [167]. Вона за своїм змістом є дуже цікавою та інформативною. Автор ґрунтовно підійшов до її підготовки. Вивчивши численні джерельні матеріали, як от, - документи міських кошторисів і бюджету Російської імперії, а також військово-статистичного збірника «Россия» (Т. 4), - він залучив до дослідження численну кількість цифрових матеріалів. Вони ілюструють доходи і витрати 12 міст Волинської губернії в 1910 р. (становили 1 млн. 314 тис. руб.). Дослідник здійснив класифікацію населених пунктів Волинської губернії за бюджетом: великі (більше 300 тис. руб.) - Житомир; середні (від 50 тис. руб. до 300 тис. руб.) - Ковель, Рівне, Новогорад-Волинський; дрібні (до 50 тис. руб.) - вісім інших міст [167, с. 2-3]. Він вдався до аналізу наявних проблем з благоустрою міст Волинської губернії. А головні причини їх незадовільного становища вбачав, по-перше, в недостатньому асигнуванні земством, яке не маючи грошових коштів, було позбавлене можливості виконувати свої культурні завдання, і, по-друге, в «заметном преобладании интересов классов достаточных и, наоборот, полном забвении интересов малоимущих». Для порівняння, читачу пропонувалися відомості про бюджет європейських міст, наприклад: бюджет Берліна на одного жителя становив 105 руб., тоді як жителя Москви - 21 руб., Житомира - 10 руб., у повітових містах (Овручі) - 58 коп. [167, с. 4].

Однією із важливих проблем банківської справи була ідея створення церковно-парафіяльного банку. Передовою стала стаття відомого вже нам отця Віталія «К вопросу об учреждении на Волыни церковно-приходского банка» [130]. Головним його закликом, адресованим волинським священикам, було прохання «искупить народ от надвигающегося пленения иностранцами!» [130, с. 3]. На увазі малося сприяти поширенню національного кредиту і народних фондів, створити власний народний банк у вигляді церковно-парафіяльного та земельний фонд. На священників покладався обов'язок популяризації цієї ідеї серед народу та збирання заяв. З часом такий банк дійсно було створено в м. Почаїв, про його функціонування дізнаємося у статті «О развитии деятельности почаевского народного банка» [330]. У ній йшлося про основні компетенції банку з видачі позичок селянам до 5 років на купівлю землі та інвентарю, будівництво.

Інформування про кредитні відносини на Волині проводилося зі сторінок спеціалізованого журналу «Взаимный кредит». З перших номерів співробітники редакції знайомили читачів з новоствореним Товариством взаємного кредиту [334]. Читацькій аудиторії адресувалися думки щодо необхідності відкриття мережі земських кас дрібного кредиту. Губернський комітет, у статті «Волынское земство и мелкий кредит» пояснював це потребою організації допомоги населенню Волині для надання в кредит селянам сільськогосподарських машин і знарядь; забезпеченням обіговими засобами сільськогосподарських складів [147, с. 21-22].

На вимогу часу на сторінках волинських періодичних спостерігається пожвавлення друку публікацій зі страхової проблематики. Головне місце для них було відведено на сторінках спеціально створених видавничих органів - статистичних бюлетенів «Страховая хроника Волынского губернского земского управления» та «Состояние операций по обязательному и добровольному страхованию...». Головними причинами страхових випадків були пожежі. Отож, автори найперше вдавалися до аналізу пожеж по повітах, волостях, селах, підсумовували нараховані і виплачені страхові платежі у зв'язку з ними [472; 473].

Є. Голіцинська у публікації «Страховая статистика на Волыни», дослідила історію страхових статистичних відділів Волині з 1909 р. до 1912 р., вироблення страхових норм для забезпечення тарифів по обов'язковому страхуванню [164]. А також, ознайомила читачів з існуючою страховою літературою, виданою Страховим статистичним відділом.

Р. Ренінг висвітлив функціонування установ дрібного кредиту в Волинській губернії: допоміжних кас, громадських кас, волосних банків, сільських банків, кредитних кооперативів [431]. Більшої уваги цій проблематиці присвятив невідомий дослідник у публікації «Мелкий кредит в Волынской губернии» [308]. Це була спроба аналізу діяльності 101 кредитного товариства і 35 ощадних кас Волинської губернії (станом на 1909 р.). Цікавими є його зауваження про ставлення до кредитування представників різних прошарків населення губернії. Головною тезою слугувало твердження: «Население здесь очень инертно и невежественно» [308, с. 20]. Стаття не позбавлена імперської заангажованості. Головну ініціативу в насадженні дрібного кредиту автор покладав на священників, яким «архиепископ Антоний циркулярно предписал всемерно содействовать правительству» [308, с. 20].

Історію кооперативів Волинської губернії у контексті сусідніх губерній Південно-Західного краю та Російської імперії в цілому було подано у статті «Потребительская кооперация на Волыни». Головним результатом роботи стали порівняльні таблиці та класифікація 80 кооперативів (станом на 1911 р.) за шістьма видами: сільські, міські, містечкові, фабрично-заводські, залізнично-дорожні, робочі [439, с. 5-6].

Четверта тематична група публікацій економічного спрямування стосується стану транспортної справи. Найгостріше в них поставала проблема будівництва доріг. З цього питання опубліковувались нові проекти організації дорожнього облаштування [146], аналізувалися вже зроблені кроки у цьому напрямку Волинським губернським земством та іншими установами, з оцінками здобутків та прорахунків [261; 244].

Цікавими є аналітичні огляди проблем бездоріжжя. Згадаємо, наприклад публікацію «Дорожное строительство в Волынской губернии» [82]. У ній автор висвітлив проблему того як селянам доводилося збувати свою продукцію у зв'язку з поганим дорожнім сполученням. Він приблизно підрахував кількість збитків - 645 млн. руб. в рік [82, с. 6]. Крім того, розкритикував діючі «Положение о путях сообщения» та «Положение о земских повинностях», через те що за ними розбудова шляхів, які не мали державного значення покладалася виключно на плечі місцевих жителів, а це унеможливлювало їх будівництво.

На шпальтах волинської періодики належну увагу було приділено і історії залізничної справи. Часописи містять поточні телеграми інспекторів залізничних доріг про відкриття нових напрямків руху [336; 386; 387], про побудову залізничних мостів [495] та вокзалів [470]. Постійною практикою редакцій було ознайомлення читачів з розкладом руху потягів. Завдяки чому можна було дізнатися про час відправки чи прибуття поїзда на станції «Житомир», «Піски», «Кодня», «Рея», «Бердичів» та ін. [425].

Обговорювалися питання про побудову нових залізничних доріг [414]. Періодика відображала настрої пов'язані з цим процесом. Наприклад, «Местный землевладелец», так іменував себе анонімний автор у статті «Славянская дорога» загострив проблему прокладання дороги «Новоград-Волинський - Полонне - Староконстянтинів» [309]. Тут проглядаються його антипольські настрої, адже свої обвинувачення в порушенні дотримання визначеної лінії і зміни її на «Новоград-Волинський - Шепетівка -Староконстянтинів» він поклав на поміщика Потоцького. Автор стверджував, що польський землевласник зробив це через особисті інтереси - збільшення прибутку по його помістях і заводах та звинуватив його в антидержавних настроях, зокрема у послабленні захищеності Росії від зовнішніх ворогів. Він вважав, що у випадку війни Австрії і Росії дорога може опинитися в руках австрійців, оскільки Потоцький був у родинних зв'язках з австрійськими підданими.

Цікавим зразком публікацій з даної тематики є статті пов'язані з переоцінкою ролі Житомира - столиці губернії, в залізничній справі [85; 470]. Місто довго залишалося осторонь залізниць, а війна визначила необхідність зміни такого положення. Після приходу до влади нового міністра шляхів сполучення А. Трепева була сформована спеціальна комісія з розробки нового плану шляхів, у яких Житомир став вузловим. Планували відкрити лінії сполучення: «Київ-Коростень-Житомир», «Київ-Львів» через Житомир, «Київ-Житомир-Староконстантинів» [85].

Показовим є статті з питань міського громадського транспорту, зокрема трамвайного. В одній із них «К трамвайному вопросу» йдеться про суперечку навколо проектування прокладання житомирської трамвайної лінії чи через Мальованку, чи через Павликівку [305]. На першому варіанті наполягало керівництво, а на другому власники дачних ділянок, до яких їм би так було зручніше добиратися в літній період.

Отже, публікації з господарської тематики на сторінках волинської періодики становлять важливий комплекс джерел вивчення історичного минулого Волині. Проаналізувавши їх змістовне наповнення, ми умовно виділили п'ять основних тематичних підгруп публікацій, відповідно до галузей економіки, яких вони торкалися. Волинським дослідникам вдалося зібрати, вивчити та опублікувати багато важливого матеріалу з історії економічного розвитку Волині. Статті насичені статистичними даними, відсотковими обрахунками, порівняльними таблицями, графіками, картограмами, цитуванням ставлення жителів Волині до тої чи іншої економічної проблеми. Усе ж публікації, зазвичай, мали не науковий характер, а скоріше описовий, ознайомчий, адресувалися широкому колу читачів. Як правило, економічне становище Волинської губернії розглядалося у контексті двох сусідніх губерній: Київської та Подільської Південно-Західного краю, та Російської імперії в цілому. У всіх публікаціях прослідковується головна думка, яку намагалися показати та відстояти автори: Волинська губернія є успішним та перспективним краєм для розвитку різних економічних галузей, але для цього необхідна підтримка та реформи. Крім того, варто відмітити, що історико-краєзнавчі публікації не були позбавлені ідеологічних впливів, та часто виступали засобом поширення «потрібних» думок чи способом реакції на певні історичні явища в економічному житті, що розглядалося як частина цілісної імперської політики по відношенню до українських земель.

3.2 Сторінки військової історії на шпальтах волинської періодики

Одним із важливих завдань періодики Волинської губернії було сприяти зміцненню існуючої системи імперських суспільних відносин та державного устрою в регіоні. І свою роль у реалізації цього завдання виконували історико-краєзнавчі публікації на її сторінках. Опубліковані матеріали стосувалися як зовнішньо- так і внутрішньополітичної тематики. Російська імперія робила все для зміцнення самодержавної влади всередині країни, прагнула поширити свої впливи на сусідні країни, загарбати нові території, що позначалося і на житті Волинської губернії. В результаті цього помітне місце серед історико-краєзнавчих публікацій, вміщених на сторінках періодики займали огляди військового аспекту історії Волинського краю. Публікації, що стосувалися військової проблематики можна поділити на такі тематичні підгрупи: ті, які стосувалися військової історії Волині (переважно історії козацтва); ті, які висвітлювали життя Волинської губернії в контексті поточних воєнних дій за участю Російської імперії.

З-поміж публікацій першої групи переважали дослідження про українське козацтво, яке упродовж багатьох років справляло значний вплив на усі сфери життя України і Волинської губернії. Відображення цієї проблематики в тогочасних засобах масової інформації засвідчує інтерес жителів Волині до українського козацтва. Таке зацікавлення козацьким минулим виникло не випадково, воно було пов'язане з тодішніми політичними завданнями Російської імперії.

Волинські журналісти у своїх статтях зверталися до висвітлення різної проблематики з даної теми. Ми класифікували ці історико-краєзнавчі публікації за тематичною спрямованістю. Публікації, що стосувалися: опису військових сутичок і знакових боїв війни під проводом Б. Хмельницького; ролі козаків у захисті православної віри і церкви; аналізу діяльності гетьманів та інших козацьких ватажків (Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Дорошенка, П. Орлика, І. Брюховецького, К. Косинського, С. Наливайка, Г. Лободи, М. Залізняка, І. Гонти); вшанування їх подвигів та пам'ятних місць. Зустрічаються й зображувальні ілюстрації козацької історії з супроводжувальною історичною довідкою та фольклорні й поетичні замітки.

Автори публікацій пропонували читачам низку понятійних категорій для розуміння козацтва. Саме поняття «казак» трактувалося наступним чином: «казаки - деды наши, угнетаемые поляками, которые часто должны были оставлять землю, хозяйство, дома свои, жен и детей и ополчатся на защиту» [267]. Або ж поняття «казацкий табор»: «останавливаясь на ночь они огораживались возами, окапывались рвами, устанавливали палатки, расставляли стражу - то казацкий табор» [267]. Дослідники інформували про військові частини - полки, зброю козаків: «ружьями, саблями, а то просто топорами и косами защищались» [267], про Запорізьку Січ: «у них была своя крепость с пушками, свое начальство с гетманом во главе, своя церковь, крепость эта называлась Сечь Запорожская» [267].

Для зацікавлення читацької аудиторії та більшої наглядності в газетах публікували ілюстрації, присвячені козацтву, з супроводжувальною довідкою. На них зображували: устрій Запорізької Січі [262; 267]; постаті гетьманської верхівки [102; 304]; бойові дії; перебіг заходів до річниць козацьких подій [398]; пам'ятки збудовані на місцях боїв [127; 133; 281; 454; 503; 515] чи то просто типового козака, щоб читач мав уявлення про його зовнішній вигляд, одяг, озброєння. Згадаємо назви деяких з них: «Казацкая Рада» [262], «Сечь Запорожская» [459], «Казацкий табор» [267], «Как отбивается последний казак» [266], «Памятник Богдану Хмельницкому» [363], «Новый памятник Богдану Хмельницкому» [320], «Малороссийский казак» [98, с. 3] та ін.

Окрему групу статей становили ті, що аналізували діяльність гетьманів. Серед них найчастіше зустрічаються публікації, присвячені Б. Хмельницькому (1596-1657 рр.) та І. Мазепі (1639-1709 рр.). У ІІ пол. ХІХ ст. в науці та суспільній думці Росії сформувалися дві ідеологічно протилежні групи, які отримали похідні назви від прізвищ гетьманів: 1) «мазепинцы», «мазепинство», «мазепинское движение» та 2) «богдановцы». Таку термінологію було створено штучно. Поняття «мазепинці» ввели до вжитку у XVIII ст. після виступу І. Мазепи проти російського царя Петра І у 1709 р. [769]. Спочатку так називали прибічників гетьмана та тих, у кому вбачали українців-противників царського режиму, а після пожвавлення національного руху його розповсюдження набуло більшого розмаху. Термін «мазепинці» трактувався як прояв українства взагалі, у такому значення він застосовувався і у російських офіційних документах наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст. його ж застосовували й до представників української преси, українських наукових і культурно-просвітницьких товариств і взагалі до всіх тих, хто проявляв симпатії до національного руху українського народу.

Термін «богдановцы» запропонував А. Савенко (1874-1922 рр.) - російський політичний і громадський діяч початку XX століття, намагаючись відмежувати цим «изменников-мазепинцев» від російських чорносотенців українського походження [174, с. 2]. Він обрав постать Б. Хмельницького показовою, як діяча, що приєднав Україну до Москви [174, с. 2].

Проблему побутування цих термінів висвітлив на шпальтах газети «Волынская почта» невідомий автор у статті «Мазепинцы и Богдановцы» [174]. Зробив він це за допомогою порівняльного аналізу діяльності гетьманів України, їх поглядів і кроків, щодо державницької ідеї: І. Мазепи, Б. Хмельницького, П. Дорошенка, П. Орлика, І. Брюховецького.

Ми припускаємо, що автором згаданої публікації був дослідник, який розділяв погляди історика М. Грушевського та вироблену ним схему української історії. Про це свідчить підкріплення його висновків історичними коментарями, запозиченими із публікацій «Літературно-наукового вісника», редагованого М. Грушевським. Окрім того, він підписав статтю його ініціалами [174, с. 3], скоріше за все через страх переслідування за сміливі думки про державницьку окремішність України, висловлені у статті.

Наведемо оцінки автора постаті Б. Хмельницького: «Б. Хмельницкий - ярко выраженный автономист, сознательный носитель идеи украинской государственности, понимал отрицательное отношение Москвы к украинской автономии, искал поддержку у других государств». У статті проводиться паралель між союзом Б. Хмельницького і пізнішими домовленостями І. Мазепи, які трактувалися як відновлення раніше укладеного союзу Б. Хмельницького. Після цього автор перейшов до безпосередньої характеристики постаті самого гетьмана. Він стверджував, що І. Мазепа незаслужено потрапив до числа «классических представителей украинского ирредентизма», адже в історії були представники з більш радикальними поглядами щодо української державної ідеї, які значно різкіше і сильніше висловлювалися ніж він. «У Мазепы для такой роли не было ни трагической стойкости Дорошенка, ни беспредельной выносливости Орлика… что он скрывал в тайниках своей души осталось для нас скрытым, он плыл по течению московского центризма». Окрім критики у статті проглядається співчуття автора до гетьмана: його запізніла зміна і переорієнтація поглядів в захисника української свободи від «московского тиранского ига» не дала очікуваного результату і сама ж влада Російської імперії зробила з нього трагічну фігуру «свалив на его голову все грехи украинского мира, прокляв его страшными клятвами, как неслыханного злодея» [174, с. 2-3]. На основі порівняльного дослідження діяльності двох гетьманів, автор намагався донести до читача головну думку про те, що українські політики по різному будували свої відносини з Російською імперією, одні гостро конфліктували, інші осуджували її дії, але при цьому все ж не переставали бути прибічниками зв'язку України з Росією. Спільним для них було те, що «они... не отказывались от своей национальной физиономии, исторически сложившейся особенности» [174, с. 3]. Тому автор розглядав спробу протиставити Б. Хмельницького «мазепинцам» і зробити його знаряддям знищення українського сепаратизму безуспішною.

Іншою тематичною групою виокремлюються історико-краєзнавчі публікації, присвячені бойовим діям під проводом козацьких гетьманів. Автори таких публікацій давали можливість читачу зануритися в перебіг історичних подій, бойових баталій. Автори описували місця, де вони відбулися, вказували на необхідність вшанування подвигів козаків. Серед них виділимо статті, присвячені боям в ході Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького та Полтавській битві (1709 р.).

Найбільше уваги дослідники приділили Берестецькій битві 1651 р. Відомості про неї знаходимо в нарисах «Битва под Пляшевой» [98], «Беседа о Берестецкой битве в пути к казацким могилам» [96], «Какие полки участвовали в Берестецкой битве» [270], «Сказание о войне Берестецкой» [460] та ін. У статті «Битва под Пляшевой» автор досить детально переповів хід битви, навів деталі [98]. Його розповідь дуже емоційна. Прослідковується, що симпатії дослідника були явно на боці козаків, він підкреслював їх мужність, героїзм, самопожертву у боротьбі за рідну землю і особливо православну віру: «казаки бились до последней возможности и тысячами клали свои головы», «предпочитали лучше утонуть, чем достаться врагам», «все они до одного там полегли» [98, с. 3]. Оповідач зазначав, що в цій битві загинуло більше 30 тис. захисників, і закликав «отблагодарить тех, кто остался не погребенным» [98, с. 4]. Тут варто відмітити, що звинувачував він у тому, що тіла козаків не були поховані «врагов - ляхов», які на противагу українцям, вшанували своїх загиблих, побудувавши на цьому місці Берестецький костел [98, с. 4].

При висвітленні інших бойових сутичок війни дослідники здійснювали більш поверховий огляд. У статті «Типы деятелей православия на Волыни. Казачество и Богдан Хмельницкий» [486, с. 6] автор побіжно характеризує перебіг боїв під Жовтими Водами, Корсунем, Зборовим, під Берестечком та знову ж таки відмічає відвагу і військову силу козацького війська: «Казачество имело такую военную силу которой лишены были все другие сословия» [486, с. 6].

Висвітлення отримала і Полтавська битва у публікаціях: «Порядок празднования Полтавской битвы. Фото братской могилы воинов, и гимн Петру Великому. Полтава» [401], «К двухсотлетию Полтавской битвы» [243]. Вони мають яскраву проросійську спрямованість. У останній статті автор схвалив політику Петра І, у тому що він намагався успішно завершити протистояння із Швецією та повернути імперії приморські землі і різко засудив співпрацю І. Мазепи зі шведським королем назвавши гетьмана зрадником за те, що той обіцяв зі всіма козаками перейти на сторону Карла ХІІ, але «малороссы» не послухали його і лишилися вірними Петру [243, с. 2].

Подіям навколо Полтавської битви присвячена стаття «К открытию памятника Кочубею и Искре» [245]. Як відомо, ці дві постаті були опозиціонерами гетьмана І. Мазепи, саме вони зробили донос про наміри гетьмана І. Мазепи. Козаки були страчені, через недовіру до їх слів, та потім шанувалися як герої та мученики. У Києві їм був поставлений пам'ятник у 1914 р. про цю подію й інформувалося у публікації.

Окрему увагу у історико-краєзнавчих публікаціях з військової історії Волині краєзнавці звертали на необхідність вшанування козацьких подвигів. А саме: встановлення пам'ятних меморіалів на місцях боїв. Серед таких, найчастіше згадувалися козацькі могили, які знаходилися в с. Пляшева (Дубенського повіту поряд з м. Берестечко), де відбулася Берестецька битва. Про них писав архімандрит Віталій у публікації «Братья малороссы!». Автор згадав події 1651 р. та змалював географічні особливості території бою, розповів про подвиг останнього козака. За словами архімандрита козак сів у човен і почав пливти, коли його обступили і хотіли взяти в полон з закликами: «Сдавайся, мы дадим тебе жизнь!». «Не нужно мне вашей милости, зачем жить без воли?» - відповів їм козак і був убитий. А. Віталій зазначив, що над могилами козаків не було навіть дерев'яного хрестика, а територія ця належала приватній особі. Він запропонував викупити це місце та поставити тут пам'ятник та релігійну споруду [129].

Емоційний вплив на читацьку аудиторію мали справляли фольклорні та поетичні замітки, які поміщалися на сторінках періодики. Згадаємо вірш Короната Стефановича, у якому він змальовував занедбаність землі на якій пролилася козацька кров:

«Сыдив я и день... Пидо мною

Чорнилы козацьки могылы;

В той вечер воны меж собою

Тыхенько про щось говорылы.

Прыслухався: тож воны плачуть,

Що черстви на свети так люде,

Що бидни, вдяки не бачать

Вид ных, и колы вона буде?» [290].

Прикладом опублікованої поезії з даної тематики є вірш українською мовою Т. Шевченка: «Ой чого ты почорніло зеленеє поле? Почорніло я от крові. Почорніло я оттого, Що вкругь містечка Берестечка, На чотыре мылі, Мене славні козаченькі. Своімь трупомь вкрыли» [266]. Редактори чи то автор публікації не вказав, кому належить авторство даного літературного твору, а підписав його просто «песня» - як приклад народного фольклору. Таке явище могло бути спричинене неоднозначним ставленням до постаті Т. Г. Шевченка як ідеолога українофілів.

В поетичних творах закликали читацьку аудиторію до корисних вчинків, але й ці заклики не обходилися без ідеологічної проросійської спрямованості. Відмітимо спробу віднести феномен і заслуги козацтва до «Великороссии». Прикладом слугує вірш «Где вы, Орлы Русские сизокрылые?»: «Собирали Русь предки наши витязи. Устилали они степи своими косточками, Поливали поля своею кровью алою. Все для нас только, Русских правнуков. Заповедали нам, своим правнукам. Хранить землю святую Русскую, Не отдавать ни пяди кормилицы» [161].

Такі історико-краєзнавчі публікації про козацтво дали свої плоди. На місцях козацьких подвигів будувалися каплиці та церкви, де здійснювалися молебні, для вшанування пам'яті загиблих козаків. У 1914 р. в с. Пляшева (сучасна Рівненська область) було побудовано заповідний комплекс, який став частиною сучасного «Національного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви» або «Козацькі Могили». У 1912 р. на острів Журавлиха перенесли з с. Острова церкву св. Михайла (ХVII ст.). А у 1910-1914 рр. побудували церкву св. Георгія Переможця. Про ці події і знаходимо згадки на сторінках волинської періодики [502].