Історико-краєзнавчі публікації на сторінках волинської періодики ХІХ – поч. ХХ ст.

У 1913 р. редакція журналу «Русский инок» в співпраці з кореспондентами «Почаевского листка», «Волынской земли» і «Жизни Волыни» підготувала окремий номер присвячений річниці вшанування козацтва «Святая годовщина. Поминки на Казацких Могилах в 1913 году в девятую пятницу». Автори описали хресні ходи до козацьких могил: Перший Почаївський хресний хід, Радзивилівський хресний хід, Почаївський другий хресний хід, хресний хід з Загоровського Різдвяно-Богородичного монастиря, ілюструючи фотосвітлинами кожен з них.

День річниці козацьких поминок дослідники назвали «годовым русским днем, национальным праздником…западной и южной России» і вказали мету з якою це все заохочувалося: «чтобы скорее признано было за ним [праздником] такое значение, чтобы еще лучше он помогал объединяться всему русскому народу в единстве чувств искренней любви к своей вере православной, Самодержавному Царю и родному краю» [505].

Історико-краєзнавчі публікації з закликом вшанування козаків червоною ниткою пронизували і низку інших публікацій [87; 131; 132; 198; 263; 264; 288; 292; 293; 359; 398; 399; 452; 516; 528]. Як помітно із наведених цитат, статті були спрямовані на підтримку існуючого російського самодержавства, російської православної церкви та національної політики царизму.

Деякими краєзнавцями робилася свідома спроба приписати історичний феномен козацтва російській історії, а вшанування козаків, захисту ними своєї землі і віри православної, проводилося з метою засудження католицизму та його віросповідників - поляків, як причини бід на українських землях. У статті священика В. Кашубського, яку було надруковано українською мовою, схвалювався спротив гетьмана К. Косинського проти Берестейської унії 1596 р. (зазначимо, що К. Косинський загинув у 1593 р., очевидно така розповідь про К. Косинського у 1596 р запозичена з «Історії Русів»): «ни козацтво, ни духовенство наше ниякої унії не потребує». З пошаною говорилося про відвагу в захисті віри православної та мученицьку смерть гетьманів: Павлюка (Бута), якого з товаришами у Варшаві «варили у мідних котлах» та І. Гонти - полковника Уманського, який був четвертований [274].

Схожі настрої прослідковуються в іншій статті «О крестных ходах». Автор описав події Коліївщини, а саме масову страту повстанців в с. Кодня Житомирського повіту. Він навів цифрові дані, за якими в с. Кодні було засипано обезголовлених козаків - 114 чол., а на трьох шибеницях в один день повішено 200 чол. Утім, необхідно зазначити про хронологічну неточність в наведених дослідником подіях. Він помилився на 7 років, відніс ці події до 1775 р.: «в 1775 году поляк Стемпковский производил ужасный суд над казаками из загонов Гонты и Железняка» [300]. На таких трагічних прикладах мав формуватися дух російського патріотизму, а вшанування гайдамаків розцінювалося з таких позицій: «Крестным ходам мы придаем великое воспитательное значение, это своего рода религиозно-патриотические народные экскурсии» [300].

У публікації Ф. Бельского «Об исторических памятниках Волыни, как средствах объединения и патриотического воспитания народа» піднімалися питання відносин Речі Посполитої і Російської імперії, а також їх вплив на долю Волині. Засуджувалася польська пропаганда для окатоличення православного люду. І як протидія цьому пропонувалося «могущественное средство - исторические памятники... в несчетном количестве, создавались мученические венцы под Берестечком в Пляшевой, Дубне и Луцке, Заславле и Староконстантинове, Житомире и Кодне» [502]. Визначальну роль серед таких пам'ятників «русской народности» надавали «Украине с Запорожской Сечью, которая возникала как новый толчок к жизни. Сюда стекалось все, что дорожило своей свободой, пренебрегало опасностью, лишь бы сохранить то, что считалось выше всякого блага - народность и веру» [502]. Серед таких пам'ятників перераховувалися і вже згадувані могили під Берестечком, могили козаків в м. Кодня Житомирського повіту, могили російських воїнів біля м. Боремель, які в 1831 р. були розгромлені загонами на чолі з Ю. Дверницьким вході Листопадового повстання (1830-1831 рр.) польського народу проти царизму.

Проаналізована група історико-краєзнавчих публікацій військової тематики з дослідження військової історії Волинської губернії, зокрема історії козацтва, як її рушійної військової сили, посідала чільне місце на сторінках періодики. Згадані статті наповнені фактажем та статистикою. Поява цих робіт пов'язана з ідеологічними підтекстами, що неминуче позначилося на змістовному наповненні даних публікацій та розставило власні акценти. Дослідження супроводжуються патріотичним пафосом, переважно з позицій російської державності і російського православ'я, іноді з нотками антисемітизму і антиукраїнства.

Окрім історичних екскурсів, співробітники періодичних видань губернії слідкували за поточними воєнними діями за участю Російської імперії, які позначалися водночас і на житті волинян.

Вони й становлять другу тематичну групу публікацій з військової історії. Матеріали на військову тематику усіляко заохочувалися. Побутувало твердження: «в чувстве родства народа с армией заложена тайна побед... в этом крепость армии и успех возрождения ее сил» [120]. Серед висвітлених подій були: війни за загарбання території Кокандського [151] і Хівінського ханств [135; 183; 191; 216; 220; 506], Російсько-турецька війна (1877-1878 рр.) [251; 302; 369; 432; 514], Російсько-японська війна (1904-1905 рр.) [298; 403], Перша російська революція (1905-1907 рр.), Перша світова війна (1914-1918 рр.). Дослідники публікували описи бойових дій, зайняття здобутих територій Російською імперією у тій чи іншій війні, систематичні огляди кількості поранених та загиблих, давали оцінки зовнішньої військової політики Російської імперії, обговорювали різні поточні питання з впорядкування військової служби [121; 152]. Як правило, такі питання розглядалися у потрібному ідеологічному руслі та мали підбадьорюючий характер.

В газетах знаходимо і відомості про участь у війнах жителів Волинської губернії. Наприклад, стаття «Проводы воинов из г. Житомира на Дальний Восток» інформувала про благословення воїнів дев'ятого Північно-Сибірського полку у Житомирському кафедральному соборі на Далекий Схід для участі у Російсько-японській війні 1904-1905 рр. [411].

Окремо відмітимо публікації про Першу російську революцію 1905-1907 рр. Вони стосувалися внутрішніх суспільних загострень, як наслідку загальнодержавної кризи. Газети, які підтримували владні органи, всіляко критикували і засуджували революційні події. Один із військових теоретиків, М. Бонч_Бруєвич опублікував статтю «Итоги так называемой революции» [104]. У ній він проаналізував ті засоби якими боролися революціонери та реакцію уряду на них, виділив прошарки населення, які піддалися революційним ідеям та вказав чому, а також запропонував необхідні заходи для подолання ситуації, що склалася. Організаторів подій він назвав «кучка взъерошенных революционеров», серед них виділяв: обдурений темний люд, «полуинтеллигентный сброд» і «недоучек», які надіялись потрапити «из грязи в князи» та «интеллигенцию», яка хотіла отримати титул «свідомих». Причини перших перемог революціонерів вбачав у радикальності засобів їх боротьби: підкупи, браунінги, залякування терором, а от з боку влади їх слабкість «разговоры, без конца разговоры»: звернення, зрідка страта виконавців приговорів керівників революцією [104].

Знаковими для преси стали події глобального військового конфлікту - Першої світової війни, які відразу ж почали обговорюватися на шпальтах преси. У якому дусі подавалися волинському читачу ці події, яскраво ілюструють дві публікації «Львов взят» [303] і «Галицкая Русь» [159]. Стосувалися вони часу, коли Галичина стала ареною бойових протистоянь між Російською імперією і військово-політичним блоком Центральних держав. Російським військам вдалося на деякий час заволодіти великою частиною краю і тут же на сторінках періодики з'явилися переможні звістки. У змісті цих статей знаходимо і те як позиціонувалися ці завоювання, і характеристику політики попередніх держав під владою яких перебували ці землі. Цитати красномовно говорять самі за себе: «час воссоединения Червонной Руси с Великой Россией пробыл» [303], «не оторвет уже ничья вражья сила принятого в любвеобильные материнские объятия России возвращенного брата» [303], «закончено великое дело собирания земли русской», «разрушена последняя грань между Великой Русью и Русью Малой» [159]. Російська імперія та її солдати змальовувалися визволителями «карпато-русского народа», який багато віків страждав у неволі і нібито сам просив про таке національне відродження [159]. Правителі Австро-Угорщини та Речі Посполитої поставали «культурными вандалами» [159], керівниками багатовікового рабства та нелюдського гніту по відношенню до українців. А от російський цар Микола ІІ та його найближчі соратники возвеличувалися, як такі що зуміли осягнути високу мету війни. Микола ІІ згадувався в одному ряду з такими історичними постатями як Володимир Мономах, Данило Галицький, Ярослав Мудрий. Їх називали «великие русские князья», а його їх «спадкоємцем». Вище названі статті були не єдиними з опублікованих, шпальта газет рясніли подібними: «Война. Успехи русских в Галиции» [137], «Подробности похода на Львов» [390], «Толки о Галиции» [487]. У іншій групі публікацій: «Галиция - русская провинция» [158], «К аресту униатского митрополита графа Шептицкого» [234], «Возвращение галичан в православие» [136], «Русский язык во Львове» [437] виправдовувалася перед читачами російська політика на завойованих землях.

Традиційними замітками були статистичні огляди кількості поранених воїнів із Волині, які брали участь у військових діях. Зазвичай вони іменувалися «Раненые волынцы» [424], пізніше цю назву змінила інша «Раненые в Житомире» [423]. Замітки містили пронумерований список поранених з зазначенням імені та прізвища, місця проживання, тяжкості поранення.

У період літньо-осінньої компанії 1915 р. активні бойові дії перекинулися на територію Волинської губернії, відповідно ж розгляд цієї тематики і посів перше місце на шпальтах періодики. Назвемо деякі з публікацій: «На волынском фронте» [316], «Вести из волынского фронта» [125], «Что делается в Ковеле» [525], «Бои на Волыни» [103]. Велику увагу приділяли проблемам евакуації та розселенню біженців: «Земство и беженцы» [205], «Отголоски эвакуации Луцка» [350], «Список организаций оказывающих помощь беженцам в Волынской губернии» [474].

Однак така змістовність була характерною не всім волинським періодичним виданням, які, незважаючи на війну, продовжували видаватися, виняток становив урядовий часопис австрійської військової команди «Луцкие новости». І зрозуміло саме через те, що у витоків його видання стояли ідеологічні опоненти, військові противники Російської імперії. Характерною є абсолютна відмінність опублікованих думок на його шпальтах до вище проаналізованих. Тут участь Російської імперії у війні абсолютно не схвалювалась, Миколу ІІ називали «одним из главных виновников нынешной войны» [343] і прогнози подальшого переможного розвитку подій для імперії були зовсім іншими ніж в попередніх статтях: «Росія стратила надію на побіду і стоїть перед революцією» [394] (ця думка була запозичена з видання «Киевлянин»). Їх автори намагалися показати неуспішність російської політики, часто запозичуючи матеріал із інших періодичних видань. Одним із результатів такої діяльності й стала публікація «Резкая критика деятельности Русского правительства в Государственной Думе» [429]. Її основні тези були запозичені з газети «Речь» (1906-1917 рр., м. Санкт-Петербург) - друкований орган конституційно-демократичної партії. У цій статті йшлося про засідання Державної Думи 26 серпня 1916 р., цитувалися виступи депутатів. Приведені висловлюваннях соціал-демократа М. Скоболєва, щодо царського уряду були досить різкими: «дезорганизовало страну», «потеряло доверие не только заграницей но и в глазах русского народа», «обокрало и обмануло» [429, с. 4].

Цікавою є публікація «Письма русских военнопленных на родину (Беспокойства русского правительства)». У ній йшлося про вказівки влади, щодо свободи висловлювань солдатів. Листи від військовополонених із Австро-Угорщини мали перехоплюватись, вивчатись і якщо зміст їх міг «вредно подействовать», то вони не віддавались адресату. А листи від татар і євреїв взагалі знищуватись. Під шкідливим змістом розумівся факт констатований генерал-майором Даниловим: «Задерживать письма из-за границы, так как в них сообщается, что солдатам живется хорошо в плену. Такие известия соблазнительно действуют на наших солдат» [385].

На основі проведеного аналізу, констатуємо, що історико-краєзнавчі публікації з військової тематики містять певний аналіз подій військової історії Волині та не є фахово-науковими, проте досить показовими в плані фактологічної цінності, вивчення та розуміння тодішньої політики Російської імперії щодо українських земель та сусідніх держав.

Таким чином, питання економічного життя на сторінках волинської періодики XIX - поч. XX ст. висвітлювалися у різних тематичних оглядах тієї чи іншої галузі економіки губернії. Відповідно до цього їх можна поділити на тематичні підгрупи з історії: 1) сільського господарства; 2) промисловості; 3) торгівлі; 4) фінансової справи; 5) транспортної галузі. Ці матеріали насичені статистичними даними, порівняльними таблицями, картограмами. Економічне становище Волинської губернії розглядалося у контексті двох сусідніх губерній: Київської та Подільської та Російської імперії в цілому. У більшості публікацій прослідковується думка, що Волинська губернія є успішним та перспективним краєм для розвитку різних економічних галузей, але для цього необхідна підтримка влади та реформи.

Помітне місце на сторінках волинської періодики посіли публікації з дослідження військового аспекту історії Волинського краю. Нами було виокремлено їх дві тематичні підгрупи: 1) публікації про військову історію Волині та 2) про життя Волинської губернії в контексті поточних воєнних дій ХІХ - поч. ХХ ст. за участю Російської імперії. Публікації першої підгрупи присвячені переважно історії козацтва. Загалом для них характерна героїзація козаків, їхньої боротьби з Річчю Посполитою, Османською імперією, Кримським ханством, захисту ними православної віри. Насичені історичними довідками та фактажем, відповідним до розвитку тогочасної історичної науки, вони засвідчують інтерес волинських читачів до свого минулого. Їх поява на сторінках волинської періодики водночас пов'язана з тодішніми політичними завданнями Російської імперії. Змістовне наповнення публікацій часто просякнуте ідеологічними підтекстами, супроводжуються патріотичним пафосом, переважно з позицій російської державності, іноді з нотками антиукраїнства та ворожого ставлення до інших націй (поляків, євреїв). Дуже тісно поряд з статейним матеріалом першої групи стоять дослідження поточних військових подій. Вони виступали своєрідним покажчиком настроїв населення Волинської губернії, викликаних військовими подіями, які розв'язувала або у яких брала участь Російська імперія. Публікація їх на сторінках часописів була результатом, з одного боку бажання російської влади зміцнити своє панування на підвладних територіях, з іншого - її прагнення поширити свій вплив на сусідні країни, загарбати нові території. Автори заміток намагалися виправдати імперську політику, інколи критикували її. Публікації з військової тематики не є фахово-науковими, проте вони досить важливі для вивчення та розуміння тодішньої політики Російської імперії щодо українських земель та сусідніх держав.

РОЗДІЛ ІV. ПУБЛІКАЦІЇ ПРО ОСВІТУ, КУЛЬТУРУ ТА РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ

4.1 Розвиток освіти Волині у висвітленні періодичних видань губернії

волинський періодика історичний краєзнавчий

На сторінках волинської періодики ХІХ - поч. ХХ ст. знайшли висвітлення й питання освіти. Виходячи із тематичних зацікавлень, ми виділили публікації присвячені: історії навчальних закладів; організації навчального процесу; проблемам освіти жінок та національних меншин; розвитку освіти за кордоном.

Першу підгрупу становлять історико-краєзнавчі публікації, присвячені історії створення і розвитку навчальних закладів освітньої мережі Волині. Публікації носили дослідницький характер, містили дані про фундаторів, учнівський та викладацький склад тощо. Переважно вони займали десятки сторінок і продовжувалися з номера в номер.

Прикладом таких можуть слугувати матеріали, про Волинську духовну семінарію. Деякі із них: «Исторический очерк Волынской духовной семинарии» [228], «Материалы для истории Волынской духовной семинарии» [396]. Автори цих публікацій намагалися донести до читача якнайбільше інформації про історію цього навчального закладу. Вони висвітлили чимало фактів, почерпнутих із архіву семінарії. Особливо це стосується дослідження Д. Полянского [396]. У ньому автор описав матеріальну базу семінарії, перерахував її приміщення та структурні підрозділи [396, с. 275].

Іще одна стаття «Исторический очерк Волынской духовной семинарии» характеризується ґрунтовним викладом матеріалу. Її автор надав відомості про організацію освітнього процесу в семінарії, навчальні класи, дисципліни які викладалися, фінансове становище, описав зовнішній вигляд волинського семінариста, викладачів [228]. Особливо гостро в статті вказується на незадовільний стан матеріального положення та невідповідність його реальним запитам семінаристів та викладачів.

Не можемо погодитися із твердженням, що Волинська семінарія була заснована у 1799 р. Адже наведені у статті відомості суперечать цьому. Вже у 1796 р. у семінарії були відкриті такі навчальні класи: граматичний, філософський і богословський, риторики та поезії. А статистика про кількість семінаристів за 1797 р. свідчить, що: у вищому граматичному класі їх нараховувалося 37 чол., середньому граматичному класі - 38 чол. та нижчому граматичному класі - 64 чол.; у класі риторики та поезії - 15 чол. [228, с. 755]. Отже, є підстави стверджувати, що семінарія започаткувалася у 1796 р.

Необхідно відмітити, що ця робота містила і деякі неточності та помилки, у зв'язку з чим і була розкритикована В. Пероговським. Він у праці «Несколько замечаний на статью: «Исторический очерк Волынской духовной Семинарии» помещенную в 21-м и 22-м номерах «Волынских Епархиальных Ведомостей» 1878 года» наголосив на позитивних сторонах роботи, але зазначив ряд суперечностей, розширив її додатковими фактами [381]. Із замітки В. Пероговського дізнаємося, що низка професорів Волинської духовної семінарії після її переведення з м. Острог до м. Кременець, влаштувалися на кафедри університету в м. Київ у 1834 р. Серед них були Якубович, Йосип Коржевский, Плянсон, Лідль, Мікульский, Вижевский, Гречина, Абламович, Зенович, Бессер, Анджеєвский, Неховичь, Олександр Мицкевич, Клембовский, Ярковский, Ольшанский. Краєзнавець описав діючий при семінарії Кременецький ботанічний сад, який постачав насіння та саджанці багатьом ботанічним садам у Росії та закордон. Пізніше багато видів насаджень були перевезені до ботанічного саду в м. Київ [381, с. 696-697].

Зі свого боку відмітимо неточності й в замітці В. Пероговського (не говорячи вже про дату заснування Київського університету). Серед перерахованих викладачів більшість були викладачами Волинської (Кременецького) гімназії, яка був світським польським навчальним закладом, заснованим Т. Чацьким у 1805 р., і не мали стосунку до Волинської духовної семінарії. Так же і ботанічний сад належав гімназії, заснований був перш за все як навчальний.

Варто згадати про ще одне дослідження, яке доповнювало попередні. Це монографія «История первоначального устройства Волынской духовной семинарии и списки воспитанников, окончивших курс учения в ней в течении столетия ее существования (1796-1896 г.)», опублікована вперше на сторінках «Волынских епархиальных ведомостей» [230]. У ній подані списки випускників Волинської духовної семінарії за всі роки її існування.

Часто дослідження з історії навчальних закладів містили характеристику освітньої політики попередніх періодів розвитку краю. Так, у статті «Загаецкий Св. Иоанна Милостивого, мужской третьеклассный Монастырь» священника А. Сендульського відмічалася роль єзуїтських колегіумів, які почали з'являтися на Волині на початку XVII ст.: у Луцьку (1610 р.), Овручі (1624 р.), Кременці (1701 р.), Житомирі (1724 р.). Православний священник зазначив, що ці заклади занапащали людей «тлетворным учением запада, и поселяли в них вражду и ненависть, не только к православию, но и к Унии» [455, с. 862]. У праці іншого автора знаходимо іще різкіші судження: «Поляки старались и успели погрузить в омут невежества и жалкой темноты, местное испокон веков русское население привели в состояние рабочего скота, они старались ополячить край посредством унии, иезуитов, училищ» [271, с. 358]. Не поділяючи такої категоричної думки про єзуїтські колегіуми, відмітимо що вони довгий час були чи не єдиними навчальними закладами, де місцеве населення могло отримати освіту, у тому числі й православного віросповідання (наприклад Б. Хмельницький освіту здобув у Львівському єзуїтському колегіумі).

Подібна заполітизованість відчутна і в довідці про історію Волинського єпархіального жіночого училища, яка була виголошена на 25_річному ювілеї закладу викладачем Шафранським. Він пов'язав створення училища у 1881 р. з неспокійними політичними подіями «когда царило цареубийство и другие мрачно-политические события... волынское духовенство, как сухая земля, жаждало в ту пору живительной влаги - учебного заведения для своих дочерей» [79].

Звернемо увагу на те як волинські журналісти вбачали завдання школи: «Школа должна учить читать, писать, считать и попутно учить любить Бога и Отечество» [79]. А ось, як окреслював учительське покликання, один із викладачів церковно-парафіяльної школи: «Моя обязанность жить для братьев моих которые страдают от невежества, отдать все свои силы на борьбу со всем тем в народе, искоренение чего может быть ему во благо» [175, с. 8].

Цікавим постає пропагований образ самого вчителя. Він повинен мати багаж знань та вміти застосовувати його, наглядати та зберігати навчальне майно, бути бажано селянином, слідкувати за способом життя і поведінкою дітей [461, с. 2]. Вчителями могли ставати: вихованці Волинської духовної семінарії, різночинці, сільські хлопці, що закінчили курс сільських чи міських народних училищ та здали екзамен на звання сільських вчителів, вихованці Київської вчительської семінарії [461, с. 2]. Не обійшлося і без політичних підтекстів. У статті «Почему сельские учителя редко вступают в Союз?» [154] автор оговорює суспільно-громадську користь, яку могли б привносити учителі у життя волинян, коли б вступали до організації «Союз русского народа». Небажання вчителів вступати до союзу автор вбачав у тяжкому фінансовому становищі, важких умовах праці, які не залишали педагогам вільного часу [154, с. 1].

На успішність організації та реалізації навчального процесу неодмінно впливала матеріально-технічна забезпеченість навчальних закладів. До цього аспекту звернувся у своїй статті «О грамотности и сельских училищах» А. Чужбинский [531]. Відмічаючи важливу роль школи у формуванні моральних цінностей, автор наголосив на недоліках функціонування шкільної мережі, які перешкоджали успішній реалізації цього завдання. Серед них автор виділив: - трату часу і зусиль для подолання шляху до школи, інколи школа розташовувалася далеко від місця проживання; - непостійність проведення занять в зв'язку з тим, що вчитель-священник мав поєднувати священнослужіння з викладанням, та ще й встигати по домашньому господарству; відсутність книг, особливо «малорусских». За словами автора, у читачів вони користувалися попитом - «дал почитать книгу Основьяненко, со временем износилась, сейчас имею книгу Марко Вовчка» [531, с. 95].

Зі статті А. Бурчака-Абрамовича «Состояние некоторых сельских школ в Овручском уезде» [116] дізнаємося про низку інших проблемних моментів функціонування шкіл: незручность навчальних приміщень; невідповідність меблів віковим особливостям учнів; недостатність навчальних знарядь, зокрема паперу; невисокий фаховий рівень підготовки вчителів. Цікавим для нас є наведений перелік предметів, що викладалися у волинських школах: читання (російською, слов'янською), письмо, молитви, священна історія, арифметика, церковні співи; для дівчат: читання, письмо, священна історія, арифметика, шиття, кроєння [116, с. 63-64].

На необхідність введення інших предметів до шкільної програми наголосив один із сільських вчителів. Пропонував запровадити уроки ліпки та малювання [441]. Він вважав, що саме завдяки ним діти в школі зможуть глибше познайомитися з сутністю об'єктів, розвинути в собі природні задатки. Він у своїй вчительській практиці використовував елементи малювання та ліпки на природознавчих уроках, та спостерігав користь від них [441, с. 8].

Фінансова бідність волинського населення спровокувала обговорення ще одного питання, пов'язаного з отриманням освіти. У одній із публікацій воно було сформульоване так «Народное образование и детский голод» [317]. Автор статті апелює до поширеного вислову «Сытое брюхо к ученью глухо», показуючи абсолютну його безглуздість, легковажне ставлення батьків до худощавості та малокрів'я учнів в результаті їх неправильного харчування [317, с. 6]. Як вирішення проблеми він запропонував поширення практики годування дітей «школьным приварком». Це був суп з гороху, овочів, круп, рідкої каші, заправлений салом, або ж у пісні дні маслом. Його вартість становила 1 коп., з цієї суми 70 % припадало на долю земства [317, с. 7].

Автори публікацій з історії освіти на Волині задавалися з'ясуванням причин негативного ставлення населення до освіти та низького показника відвідуваності шкіл. У статті «О возможно большем привлечении крестьянских девочек в церковные школы», передрукованій з «Оренбургских епархиальных ведомостей», зазначено причини таких обставин стосовно дівчат. Дослідник наводив найпоширеніші відмовки батьків віддавати дівчат до школи на навчання: «хоть и выучится, все не барин ее возьмет; такая же будет крестьянка»; «неграмотная, как несведущая, согрешит, - меньше взыщется»; «замуж выйдет, все забудет». До кожного з таких аргументів автор намагався знайти заперечення. Основною ідеєю його звернень була думка, що мати - душа сім'ї і рівень її освіти, думок, почуттів впливатиме на дітей скоріше ніж від батька, що освіченість дівчини матиме позитивний влив на інших членів сім'ї: братів, чоловіка. Автор не просто закликав до залучення дівчат в навчальний процес, а й наводив можливі шляхи для реалізації цього: потрібно давати їм певні послаблення - не кожен день відвідувати школу, влаштувати для них недільні уроки [322, с. 111-112].

Схожі настрої знаходимо у публікації «По вопросу о народном образовании». У ній автор роз'яснював необхідність отримання грамотності, без якої не можливий розвиток селян. Закликав відкривати школи в тих містах, де їх ще не має, зазначив, що для успішного розвитку освіти необхідно зацікавлення та зусилля місцевих урядників [461, с. 1].

З часом газетні публікації дали свої плоди. Зацікавленість народу до навчання зростала. У статті «Семья и школа» йшлося про те, що методи шкільного виховання почали викликати довіру у батьків [84]. Автор «Кодянец» відмітив, що відійшла думка: «Нащо простому чоловікові грамота, хіба він з неї буде хліб їсти?», а почали побутувати думки: «для бідних людей наука більш потрібна, як для багатих, бо вона дає пуття до життя», «грамотний скоріше дасть собі раду ніж неграмотний» [280, с. 2].

На сторінках волинської періодики також мали місце публікації присвячені проблемам здобуття освіти жінками та представниками національних меншин. У Російській імперії жінки довгий час були позбавлені цього права, лише в 1905 р. був наданий дозвіл на відкриття вищих жіночих курсів, які згодом здобули статус автономних. Звернем увагу на статтю П. Озерова «Женщины и университет» [338]. Дата її написання 1908 р. свідчить, що вона була підготовлена вже опісля прийняття вище зазначеного нововведення, проте він критикував наявний стан справ. Він зазначив, що спочатку жінкам дозволили відвідувати лекції у вищих навчальних закладах у статусі вільних слухачів та здавати кваліфікаційні іспити, а потім це право у них відібрали два роки тому [338]. Тут варто зауважити, що такий законодавчий документ про відміну не приймався, скоріше за все автор хотів наголосити на незадовільному вирішенні цього питання. Він намагався відстояти право жінок на навчання в університетах, адже вони могли б стати чудовими вчителями, виховательками, юристами. У постановці риторичних запитань, на зразок: «От чего мы боимся выступления женщины на более широкую арену общественной жизни?», він так і не знайшов логічної відповіді й лише з жалем зазначив, що «російська» жінка довго прагнула до освіти і потерпала через нереалізацію цього [338].

На початку ХХ ст. на вістря полеміки вийшли два погляди, які стосувалися проблеми здобуття освіти представниками різних національностей та врахування їх освітніх потреб. На сторінках демократичних газет з'являються статті з ідеями виокремлення, утвердження самобутності різних націй, зокрема українців [534]. На противагу їм, на захист політики самодержавної імперії постали видання шовіністичного і промонархічного спрямування [210; 490; 496; 524].

Одна із публікацій «Съезд прогрессивного славянского студенчества», запозичена з газети «Діло» (м. Львів, 1880-1914 рр.), інформує про спробу захисту українського освітнього питання студентами на Всеслов'янському з'їзді студентської молоді 1908 р. у Празі. У порівнянні з іншими національностями вони нараховували найбільшу кількість осіб - 20 чол. Таку численність делегатів української секції пояснив один із її членів С. Баран, -з'їзд ними сприймався як «информационная трибуна для обоюдного покаяния народов живущих рядом, от имени членов бедной мужицкой нации, ограниченной в правах и угнетаемой на каждом шагу» [480].

Інший автор критично відносився до виголошених українцями на з'їзді промов і так охарактеризував їх: «недостойная деятелей народного образования игра в политиканство, зачастую граничащая с явной революционной пропагандой» [524, с. 3]. Автор повідомив про виступ на з'їзді С. Чалого з доповіддю «Школа на Україні». Його вимогами були: мовою викладання в народних школах на Україні має бути українська; в підручниках перше місце потрібно приділити опису особливостей України; у вчительських семінаріях, де готують українських вчителів, повинні викладатися українська історія, українська література і мова, українська географія; в університетах Києва, Харкова, Одеси слід створити кафедри українознавства [524, с. 3]. Підсилала цей виступ доповідь Юдича, який пропонував в школах з українським населенням ввести «великоруську» мову як окремий предмет і то з третього року при чотирьохкласному навчанні [525].

Такі вимоги викликали протести росіян: «это значит способствовать насаждению мазепинства, мечтающего, как известно о самостоятельной и независимой Украине» [524, с. 2], «разрушить русскую школу, чтобы создать свободу развития других национализмов, инородческих и даже несуществующих (украинство-мазепинство)» [210, с. 3].

Гостро обговорювалася на сторінках преси мовна проблема. Україномовні діти становили більшість у процентному співвідношенні та їм було важко вчитися російською мовою, доводилося втрачати перший рік навчання. Б. Боренко у своїй статі проаналізував статистичні дані Дубнівського повіту. Його підрахунки свідчили, що кількість дітей української національності становила - 72,2 %, євреїв - 8,5 %, поляків - 6,5 %, чехів - 5,6 %, німців - 3,8 %, росіян - 2,9 % [105, с. 2-3].

Один із сільських вчителів спостерігаючи невтішний стан засвоєння дітьми навчального матеріалу, теж наголошував на тому що причиною цьому є незнання учнями російської мови, якою викладалися шкільні предмети [440]. Більшість дітей на Волині не розуміли навіть простих російських слів. Тому перші роки навчання йшли на їх заучування, читання ж сприймалося як тренування навиків, а не як засіб пізнання нового [440, с. 4].

Аргументованою виглядала стаття О. Гайсинко «О языке преподавания в нашей народной школе», де піднімалася ця ж проблема [157]. Автор безкомпромісно стверджував, що школа без викладання на рідній мові не зможе підняти культурний рівень народу. Він намагався показати успішну практику просвітництва братствами XVI-XVII ст., в результаті того, що проводилося воно саме українською мовою. Тут же, зустрічаємо новий погляд на причину небажання батьків віддавати дітей до школи. Він пояснив причину не зацікавлення батьків у навчанні дітей тим, що воно на практиці не дає ніяких плодів. О. Гайсинко пропонував хоча б перший рік навчання проводити українською мовою, щоб діти могли звикнути до державної - російської, а потім вже на ній. До підкріплення своїх думок він залучив досвід відомого російського педагога К. Ушинського. Він використав цикл його статей «Педагогическая поездка по Швейцарии» і підкріпив свою статтю висловами педагога, які на його думку були актуальними: «Каждый народ должен учить своих детей на родном языке - это альфа и омега педагогики» [157, с. 8].

Болючим для Волині було питання розвитку освіти інших національностей, яких Російська імперія вважала «инородческими». У статті «Почему правые не желают допущения в русские школы большого числа инородцев?» звучав мотив щодо реалізації їх національних прав: «интересы коренного русского населения важнее интересов ляшско-жидовских, желаем, чтобы русские учебные заведения были преимущественно для русских» [81]. Не менш яскравою є оцінка функціонування німецьких шкіл: «Школы немецкой колонии представляют собой нечто изолированное, со своими собственными устоями, совершенно чуждое русскому духу» [430, с. 4]. А функціонування чеських шкіл схвалювалося, тому що вони «сделались совершенно русскими, благодаря трудам и заботам учебного ведомства» [523, с. 4]. «Труди» ці полягали у введенні навчання російською мовою та постійному контролі спеціальним інспектором народних училищ [523, с. 4].

Освітня проблематика тісно пов'язувалася з питаннями імперської національної політики. З цим же аспектом перегукуються публікації про участь студентів у різних політичних акціях і поширення серед них революційних настроїв. Показовими серед таких статей є: «К университетским событиям» [118], «Призрак народного просвещения» [409] та ін. Основна ідея, яку намагалися донести журналісти до читачів була та, що університети слугують знаряддям в руках революційного підпілля, а викладач виступає агентом лівого політичного сектантства, оскільки має змогу вести пропаганду серед молоді [479]. Так автор публікації «К университетским событиям» зробив висновок, що 40 % студентства заявляють, що є членами партій, метою яких є зруйнування існуючого суспільного ладу в державі [118].

На сторінках періодики виступали й реформатори, які пропонували заходи, для уникнення заполітизованості студентів і революційних настроїв. Серед їхніх пропозицій: не допускати в університет осіб, які агітують за революцію; вимагати постійного відвідування університету студентом; навчання на одному курсі не повинно перевищувати більше одного року; обмежувати перебування студента в університеті до 25 літнього віку. Щодо викладачів, то пропонувалося надати Міністерству народної освіти право впорядковувати склад професорів, ректорів, деканів та змінити існуючий порядок отримання вчених ступенів [118].

Окрему підгрупу історико-краєзнавчих публікацій становлять статті з проблем розширення освітньої мережі на Волині. Актуальність такого обговорення на сторінках волинської преси була спричинена впровадженням на Волині імперських освітніх реформ. У 1864 р. в Російській імперії було прийнято «Положение об начальных народных училищах», яке передбачало дозвіл відкривати нові початкові народні училища органам місцевого самоврядування. Під початковими розумілися елементарні школи усіх відомств, а саме: церковнопарафіяльні, міністерські, земські. Найбільшу роль у цьому процесі відіграли волинські земські установи, які на Волині почали діяти з 1904 р. на основі «Положения об управлении земским хозяйством...» в дев'яти західних губерніях (2 квітня 1903 р.) [711], у 1911 р. вони стали виборними [681, с. 2]. Курс на розширення освітньої мережі Волинської губернії спричинив появу численної кількості публікацій, які включали статистичні огляди навчальних закладів, плани вдосконалення їх роботи та побудови нових, фінансові обрахунки необхідних витрат.

Зі статті «Всеобщее начальное обучение в Житомире» дізнаємося про плани міської управи на зібранні 15 жовтня 1908 р. На ньому обговорювався закон «Про введение всеобщего начального обучения в Российской империи» прийнятий Міністерством народної освіти (1905 р.). Присутні визнали необхідність загальної освіти, але від розширення освітньої мережі ухилилися, у зв'язку з тяжким фінансовим положенням краю [150, с. 2].

Проте з часом ситуація змінилася. Невдовзі вийшла публікація про постанову Житомирської міської думи, щодо відкриття трьох навчальних міських училищ [195]. Статті про плани побудови нових навчальних закладів стають традиційними на сторінках волинської періодики. Серед них згадаємо: «Открытие в Житомире Землемерного училища» [332; 353], «Будущее церковно-приходских школ на Волыни» [253], «К введению всеобщего обучения на Волыни» [235], «Новая сеть мужских средних учебных заведений» [391], «Земства и народное образование» [118] та ін.

У публікації «К введению всеобщего обучения на Волыни» [235], автор інформував про план побудови у Волинській губернії 11 шкіл, а також про розширення училищ. Більш детальні дані наведені у статті «К вопросу о введении всеобщего обучения в г. Житомире и уезде» [155]. Її автор розробив плани майбутнього будівництва шкіл Волинської губернії з 1914 по 1922 рр. й розрахував скільки фінансових коштів необхідно на втілення даного проекту.

Із збільшенням попиту на професійні кадри, журналісти звернули увагу на необхідність розвитку професійної освіти. Пропонувалося побудувати гуртожитки, виплачувати стипендії. Обдуманою була пропозиція побудови при ремісничих відділах практичних майстерень, які могли б брати масові замовлення на облаштування шкіл меблями, виробництво віялок, сіялок, інших знарядь, що вирішило б проблему працевлаштування студентів [493].

Н. Філіпова-Ремезова, констатуючи низький рівень професіональної освіти Волині, у статті «Профессиональное образование и возросшая в нем нужда» запропонувала відкрити у м. Житомирі середній політехнікум з трьома відділеннями: комерційним, техніко-хімічним, гідротехнічним, який би випускав спеціалістів з механічної справи, хімічної, будівничої, попит на яких зріс під час Першої світової війни [499]. Своєрідне вирішення цієї проблеми запропонував А. Стецюк - розширити програму сільських шкіл викладанням азів ведення сільського господарства, тоді вона по-справжньому зможе називатися початковою сільською школою [477].

Варто згадати публікацію Б. Боренко «Народное образование на Волыни и земское управление». Вона присвячена історії розвитку освітньої мережі на Волині та ролі в цьому процесі губернського і повітових земств. На початку статті автор критикує попередні публікації про освітню справу за неповноту їх викладу, і визначає власне дослідження, як спробу це виправити. Публікація характеризується багатою джерельною базою залученою автором. Вона включила звітні документи Волинської губернії [219, с. 9-11].

Варто відмітити, що у Волинський губернії відбувалося постійне протистояння між відомством Православного віросповідання та Міністерством народної освіти, яке розпочалося іще у 1862 р., коли останнє отримало право засновувати власні навчальні заклади [681, с. 2]. Це змагання відобразилося і на сторінках преси. Одні журналісти відстоювали важливість і необхідність збільшення мережі церковнопарафіяльних шкіл, інші - міністерських училищ, а пізніше земських навчальних закладів.

Б. Боренко намагався об'єктивно висвітлити хід цього «двобою». Використовуючи як джерело постанови повітових комітетів: Дубнівського, Овруцького, Острозького, Ковельського, Староконстянтинівського, Кременецького показав невдоволення місцевих органів тим, що вони повинні були фінансувати церковні школи, тоді як вважали що це даремна трата коштів і хотіли відкрити власні школи. Він простежив позитивні зміни у ставленні до асигнування церковних шкіл, які все ж працюють. Автор пояснив це погіршенням громадської думки та негативним ставленням «верхів» до діяльності земських управ [219, с. 10].

Зростання активності земських установ у губерніях викликало занепокоєння царату, що міністерські і земські школи можуть похитнути імперську стабільність, й було прийнято низку розпоряджень для зміцнення церковнопарафіяльних шкіл. Проте якість навчання у останніх не покращилася, через ряд причин. Згадаємо лише ті, які відзначив у своїй публікації Б. Боренко: недостатня кількість та недосконалість підручників; неправильний розподіл часу на навчальні предмети, більша увага приділялася церковно-слов'янській мові та церковному співу. Причиною цього він називає те, що всі починання і задуми Волинського земського управління відхилялися, і тому у 1910 р. на Волині 5 тис. населених пунктів не мали шкіл, адже земство на мало права їх будувати [219, с. 11].

На інших позиціях стояли автори статей «Современное состояние воскресных школ» [468] та «К вопросу о церковно-приходской школе» [314, с. 1]. Вони намагались показати користь церковнопарафіяльних шкіл та виправдати їх діяльність з позицій тих засобів і сил якими вона оперували, вони зазначали ці школи роблять більше ніж можуть, а вчителі у них дійсно малограмотні, але все ж здатні научити людей початковій грамотності [314, с. 1].

Іще одна група публікацій стосувалася позашкільної освіти. Можливість для самоосвіти волинян надавали бібліотеки при школах, музеї, позашкільні читання та курси для вчителів. Спочатку на сторінках волинської періодики побутувала думка, що їх влаштування це розкіш, спочатку слід задовольнити насущні потреби, тому кошти на них виділялися із залишків на утримання шкіл [219, с. 10]. З часом така позиція була переглянута. Про ці зміни засвідчують статті «О внешкольном образовании» [321] та «Земство и народное образование» [219, с. 5-7]. Це було пов'язано із розумінням малорезультативності шкільної справи без організації позашкільної освіти. Позашкільні заходи почали сприйматися як запобігання неграмотності [321]. Автори публікацій, вміщуваних на сторінках періодики інформували про стурбованість земств станом освіти серед дорослого населення [219, с. 6]. Деякі з них зверталися до аналізу існуючих позашкільних закладів. Одною з таких була стаття А. Пухлімського «Народное образование Волынской губернии и земство» [418]. Автор проаналізував існуючі проблеми, пов'язані з діяльністю майже всіх видів позашкільної освітньої роботи. Пришкільні читання були проведені у 78 школах. Проте вони були безсистемними, однотипними, матеріали для читання підбиралися випадкові, а реєстрація слухачів не проводилася. Серед визначених автором проблем відзначалося: недостатність фінансової підтримки з боку держави, не забезпеченість книжками, безсистемна діяльність. Автор звернув увагу і на учительські курси. Вчителів, які закінчили середні і спеціальні навчальні заклади, було лише 456 чол. з 1209, тобто 37,7 %, інші потребували удосконалення здобутих знань [418, с. 5].

На мовну проблему в діяльності шкільних бібліотек Волині звернув увагу Б. Боренко. У своєму нарисі він повідомив про спробу української інтелігенції Дубнівського повіту її вирішити. Вони звернулися до «ІІ Чрезвычайного собрания» з проханням розширити функції шкільного складу (бібліотеки), який пропонував «снабжение населения популярной и доступной по языку для местного населения литературой... языком главной массы населения Волынской губернии (73 %) является язык малорусский», але відповіді не отримали [105].

На шпальтах волинської періодики зустрічаються поодинокі публікації, які аналізували досвід розвитку освіти закордоном. Їх прикладом слугують статті: «Средняя женская школа в Англии» [475], «Французские ученые об университетской реформе в России» [504], «Организация средней школы в Западной Европе» [365] та ін. У них висвітлювався іноземний досвід надання університетам автономії. Як приклад успішної організації навчального процесу приводилася освітня практика навчальних закладів міст Лондона, Стокгольма, Мюнхена, Берліна, Ліссабону, Амстердама, Відня, Неаполя та ін. [365]. Зустрічалися навіть такі замітки, в яких підмічався позитивний досвід поширення освіченості духовенством західно-католицької та євангелічно-лютеранських церков Швеції, Норвегії, Данії, Німеччини, Фінляндії, тут же згадувалися католики Південно-Західного краю Росії, які зуміли поширити загальну освіченість серед населення. Такий успіх вони вбачали у тому що грамотність в зазначених країнах наповнювалася глибоким змістом і їй надавалося велике значення в житті народу, тоді як в Російській імперії за народне вчителювання бралися люди нездатні пояснити учням усю користь освіченості [318, с. 123].

Отже, найчисельнішою групою історико-краєзнавчих публікацій з освіти, із поміж інших чотирьох виділених є публікації присвячені історії окремих навчальних закладів. Вони зберегли цінну інформацію про історію таких освітніх закладів губернії як Волинська духовна семінарія, Волинське єпархіальне жіноче училище, Кременецький ліцей та ін. Реакцією на історичні реалії розвитку освіти на Волині стали наступні три підгрупи історико-краєзначих публікацій. У них піднімалися та обговорювалася освітні проблеми недосконалості шкільної програми, мови викладання, низької відвідуваності шкіл, розширення шкільної мережі, недостатность фінансування та матеріальної підтримки, здобуття освіти жінками та «інородцями». Важливо, що їхні автори не лише констатували проблеми, але й давали рекомендації для їх подолання, пропонували плани їхнього вирішення.

4.2 Питання розвитку культури на шпальтах періодики Волині

Важливе місце серед масиву історико-краєзнавчих публікацій на шпальтах волинської періодики зайняли статті з історії культури. За тематичною ознакою ми поділили їх на такі підгрупи, це публікації з історії: 1) літератури; 2) друкарства та бібліотечної справи; 3) музейної справи; 4) театрального та музичного мистецтва.

Серед матеріалів з історії розвитку літератури ми виокремили публікації про життя і творчість діячів, які залишили помітний слід в українській художній літературі: П. Куліша [90], Г. Квітку- Основ'яненка [172], І. Франка [491] та ін. Звернемо увагу на статтю Б. Грінченка «Из новостей украинской литературы» [173]. Вона з'явилася на сторінках газети не випадково, а завдяки клопотанню М. Коцюбинського [663, с. 19]. У публікації йшлося про оновлення української белетристики та поезії на сторінках часопису «Киевская старина», про нові імена в українській літературі. Автор пропонував ознайомитися з рядом літературних творів: Степана Руданського, творами на теми історії України - «Мазепа», «Іван Скоропадський», «Павло Полуботок», «Истории воссоединения Руси», «Записки о Южной Руси» П. Куліша; поемою А. Свідницького «Люборацькі», творами М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, опублікованих в журналі «Киевская Старина» [173]. Б. Грінченко ставив завданням показати позитивні зрушення в українській художній літературі. Він пов'язував це з діяльністю Наукового товариства ім. Т. Шевченка, збільшенням фінансування періодичної преси, заснуванням «Видавничої Спілки» у Львові [173].

Про поширення українських творів серед волинян дізнаємося із статті «Из заметок о селянских чтениях». Вона інформує, які літературні доробки заохочувалися до читання та обговорювалися зустрічах. Серед таких твори П. Куліша: поетична збірка «Досвітки», поема «Великі проводи», роман «Чорна рада», повісті «Орися», «Дівоче серце» та інші [211, с. 1-2].

Висвітлюючи розвиток української літератури автори газетних статей не оминали увагою мовну проблем. Адже їх твори часто друкувалися у перекладі російською мовою. Прикладом є публікація уривку роману «Чорна рада» П. Куліша під назвою «Запорожский суд из романа «Чорна рада» (Перевод с малороссийского)» [201]. Деякі з журналістів наголошували на самоцінності україномовних творів, висловлювали свою любов до них та зауважували, що з перекладом на російську мову вони втрачають свою самобутність та оригінальність [172].

Поруч з матеріалами про представників української літератури публікувалися статті про російських. Кількість таких заміток була більшою: деякі з них: «12 апреля 1892 года прошло 40 лет кончины В. Жуковского» [78], «Петр Вейнберг (1831-1908 гг.)» [382] та інші.

Проте, цього не можна сказати про публікації щодо Т. Шевченка. Зацікавленість його особою була невипадковою. Одна із перших заміток про нього опублікована у газеті «Почаевские известия», це був портрет з підписом «Самый знаменитый малороссийский стихотворец» [483]. Пізніше акценти змінилися, кожного разу коли наближалося святкування днів пам'яті поета на сторінках періодики розгортався дискусійний двобій між ліберальними та консервативними виданнями. Перші повідомляли про наближення свята та організацію заходів вшанування поета, подавали відомості про нього. На противагу їм, другі намагалися применшити значимість його творчість та осудити його прихильників. На сторінках газет першого спрямування поета називали: «великий певец «Украины» [249, с. 1], «поборник народной доли» [100, с. 3], на шпальтах другигих розвінчували такий образ: «Шевченко - открытый хулитель церкви, учитель разврата, озлобленный враг самодержавия и яркий проповедник сепаратизма» [252].

Це ілюструє стаття А. Вязигіна «Особое мнение» о чествовании Т. Г. Шевченко» [153]. Її автор родом із Харківщини, був російським націоналістом. Він підготував дане дослідження для опублікування на сторінках харківського журналу «Мирный труд» (м. Харьків, 1902-1914 рр.) у № 1-2, 1914 р., пізніше редакційна колегія газети «Жизнь Волыны» просто передрукувала його. Джерелом для створення публікації слугувала, стаття М. Сумцова «Т. Г. Шевченко и его зарубежная литература», запозичена з харківської газети «Южный Край». А. Вязигін дав негативну характеристику творам Т. Шевченка за виділеними ним групами: 1) богохульницькі «Молитви», «Гімн Чернечий», «Світе ясний, світе тихий», «Якось то йду я у ночі», «Марія»; 2) царененавистні «І Архімед і Галілей», «О, люди, люди небораки», «Саул», «Хоча лежачого»; 3) розпусні «Великомучинице куме» [153]. Негативно згадувалися поезії, у яких поет критикував російських політичних діячів: вірш «Юродивий» про генерал-губернатора Д. Бібікова, «Я не нездужаю» про царя Миколу І. Пояснення такої нелюбові поета до згаданих постатей знаходимо у публікації «Шевченковский юбилей и киевские украиноманы» [442]. Кожне її речення просякнуте негативним ставленням до постаті Кобзаря. Її автор А. Савенко (1874-1922 рр.) - ідеолог російського націоналізму в Україні на початку XX ст. Він так відгукнувся про Т. Шевченка: «Ненавидел всех борцов за единое русское дело и глумился в своих стихах» [442, с. 4]. У клубі російських націоналістів 23 лютого 1911 р. виголосив промову «Певец самостийной Украины», де заявив про «обробку» Т. Шевченка членами Кирило-Мефодіївського братства, які зробили його музичним інструментом, що видавав бажані їм звуки [166].