Бібліотеки монастирів Львівської латинської митрополії XIV–XVIII століття: книгознавчі аспекти

На основі реєстру вдалось встановити імена 126 користувачів монастирської бібліотеки (Додаток В), а також визначено їхню приналежність до духовного чи світського середовища. Враховуючи, що львівська книгозбірня була головною у Руській провінції ордену, нею могли користувались не лише місцеві ченці, й бернардинці з інших обителей провінції. Співвідношення читачів-представників духовенства та світського середовища представлене у таблиці 2. 13.:

Таблиця 2. 13. Станова приналежність користувачів бібліотеки бернардинців у Львові

Представники церковного середовища більше ніж у шість разів перевищують світських читачів бібліотеки, що логічно пояснюється релігійною спрямованістю тематики книг у бібліотеці, а також одним з головним завдань функціонування бібліотеки - забезпечувати інтелектуальну допомогу для навчання в орденських студіях, що діяли при монастирі, а також допомагати ченцям-бернардинцям у підготовці до душпастирської та проповідницької діяльності.

Серед читачів церковного середовище співвідношення є таким (читачі з інших францисканських орденів, окрім бернардинців, віднесені до категорії “з інших орденів”):

Таблиця 2. 14. Розподіл читачів,представників духовенства, бібліотеки бернардинців у Львові

Серед представників власне бернардинського ордену читачами бібліотеки були як і рядові ченці (ймовірно ті, хто записаний до реєстру читачів без вказування титулатури при генеральних студіях чи проповідницької діяльності). Серед ченців найактивнішими читачами були брат Клементин (записаний до реєстру 21 раз, є найактивнішими користувачем бібліотеки) - ймовірно йдеться про Клементина Снідлярського, що фігурував у 1778 р. як суддя на богословському конкурсі у Львові, Паулюс (20 записів, зокрема один раз записаний як вікарій) та Урбанус (13). Інші монахи фігурують у більшості по декілька разів (1-4 записи, два ченці фігурують 5 разів та один - 8). Серед цих ченців можна ідентифікувати брата Ангела Криницького - львівського кафедрального пенітенціарія, та Габріеля Свєнтельського - викладача бернардинської гімназії у Збаражі.

Щодо ченців, які викладали на орденських генеральних студіях при монастирі найактивнішими читачами були брати Патрицій, генеральний лектор теологічних студій (14 записів), Теренціан, декан філософських студій (7 записів), Сальватор, лектор філософії (6 записів), Симфоріан, генеральний лектор теологічних студій (6 записів), Григорій, лектор філософії (5 записів), Еусебій, декан теологічно-спекулятивних студій (4 записи) та Іларіон, декан теологічних студій (3 записи), а також брати Петро, генеральний лектор теологічних студій (2 записи) й Бенвенут, для якого вказано лише S[tudio] T[heologico] (2 записи). Також у 1775 р. читачем бібліотеки був брат Бенедикт Котфіцький - колишній провінціал Руської провінції ордену у 1757-1760 рр. та у 1766-1769 рр. лектор теології [146, s. 183-184].

Скориставшись списком лекторів Руської провінції ордену бернардинців можемо спробувати встановити детальнішу інформацію про читачів-лекторів монастирської бібліотеки. Ймовірно, що у випадку брата Патриція йдеться про Патриція Шлейнігера, який у 1769-1779 рр. фігурує як викладач філософії у Жешуві [146, s. 249]. У випадку брата Теренціана можливо йдеться про Теренціана Сокульського, викладача філософії у Жешуві (перед 1779 р.) та Збаражі (1780) [146, s. 250]. Стосовно Симфоріана - ймовірно це Симфоріан Размюсєвіч, викладач теології у Львові у 1776 р. та цензор книг у Львівській архідієцезії [146, s. 250]. Брат Сальватор - ймовірно Сальватор Радлінський, лектор-юбілят (один із найвищих титулів у системі францисканської освіти [40, c. 341]), генеральний дефінітор ордену, перший парох парафії св. Андрія [146, s. 252], що була утворена внаслідок секуляризаційних реформ у 1809 р., провінціал Руської провінції ордену в 1806-1816 рр [146, s. 183-184].

Також серед читачів фігурують ченці-проповідники Євстахій (1 запис), Верекунд (8 записів), Алексіус (3 записи), Колумбін (8 записів), Ламберт (4 записи), Міхаель (1 запис), Фортунат (10 записів), Понтіан (6 записів), Матіас (5 записів) та Бруно (3 записи).

Окрім ченців з монастиря бернардинців, бібліотекою користувались монахи з інших орденів. Серед читачів натрапляємо на ченців з орденів францисканців (брат Корнеліус та о. Протус), кармелітів (брати Еліас Песнятовський та Вікторин Мяковський, професор теологічних студій), францисканців-реформатів (брати Йоанн та Ксаверій), домініканців (брат Станіслав Раустрик), тринітаріїв (брат Александер від св. Розарію та Домінік від св. Гіацинта, лектор теологічних студій ). Враховуючи практику надання чернечих імен, до кармелітів або ж тринітаріїв можна віднести брата Самуеля від св. Розарію. Також читачем бібліотеки у 1773 р. був член Товариства св. Колумбана А. Кнобляух.

Цікавим є записи про двох ченців з ордену василіан, що були читачами бернардинської бібліотеки: у 1777 р. записано ченця Єштуса Гусаліса, який взяв один том “Acta Sanctorum” Жана Боланда до львівського монастиря василіан [4, арк. 22 зв.], а у 1778 р. ченця Йозефа Кшижановського, який цікавився літературою з демонології (у реєстрі здійснено запис про те, що василіанин брав книгу авторства “Ludovico de Ameno canonistam” - ймовірно йдеться про якусь з праць відомого францисканця-демонолога Людовіка Марія Сіністрарі з Амено (1622-1701) [4, арк. 24 зв.].

Були читачами бібліотеки представники й білого духовенства. Двічі фігурує як читач Бенедикт Муратович: у 1772 р. він записаний як “папський випускник” (“alumni pontificius”), а через десять років вже як священик (“pater”). Один раз записані отці Македоній (1774 р) та Лєраліо (1775 р.). У 1774 р. бібліотекою бернардинців користувався проповідник з львівському кафедрального собору о. Антоній Янішевський. У 1777 р. з книгозбірні взяв книги священик М. Горчицький.

Можна підсумувати, який відсоток ченців з монастиря св. Андрія користувався бібліотекою своєї обителі (при умові припущення, що усі ченці походили виключно з львівського монастиря). Станом на 1772 р. в монастирі був 61 монах [166, s. 266], у реєстрі ж за 1772 р. фігурує лише 6 ченців-бернардинців, що становить 9.8%; у 1779 р. - 65 ченців загалом [166, s. 266] і 5 у реєстрі що, становить 7.7%; у 1787 р. був лише 21 монах [166, s. 266] у монастирі, а у реєстрі за 1784 р. фігурує 4 осіб - тобто бібліотекою користувалось 19% ченців, що, однак, пов'язане із зменшенням загальної кількості ченців у монастирі св. Андрія у Львові.

Користувались книгозбірнею монастиря бернардинців і світські особи. У реєстрі фігурують І. Гавронський, М. Чарнецький, Й. Ковальський, А. Стжемесцій, Й. Лєзґаніґ, В. Ґєджінський, П. Тишковський, С. Ліпінський, І. Ґінтовт-Джєвалтовський, а також шляхтич Казимир гербу Златоголенчик. У 1773 р. записаний заступник нотарія С. Ридальський.

На основі реєстру використання книг бібліотеки бернардинців також вдалось встановити, які саме книги були найпопулярнішими серед користувачів монастирської книгозбірні. Загалом за роки ведення реєстру читачі користувались близько 452 книгами, що становить 11.3% від загального числа книг (за загальну кількість взято 4000 книг, які були у монастирській бібліотеці станом на 1762 р.).

На основі записів у реєстрі використання бібліотеки можна стверджувати, що не існувало кількісних обмежень на книги, які отримували читачі. Вже перший запис у документі повідомляє, що чернець Аквілін отримав з бібліотеки одразу 32 книги. Чи не найбільшу кількість книг з бібліотеки брав вже згадуваний найактивніший користувач бібліотеки брат Клементин: 10 жовтня 1775 р. він взяв з бібліотеки 40 книг [4, арк. 15], а 24 травня 1777 р. - аж 51 книгу [4, арк. 20]. Проте “рекордсменом” став брат Люцій, який всього лиш один раз внесений до реєстру - 5 жовтня 1778 р. він взяв з бібліотеки аж 84 книги [4, арк. 23 зв. - 24].

Найпопулярнішою книгою серед користувачів бібліотеки була Біблія. Святе Письмо в реєстрі згадується 29 разів латиною (“Biblia Latina”, “Biblia Sacra”, “Biblia Sacra Latino”, “Biblia Vulgatae editionis”) і 15 разів польською (“Biblia Polska”, “Biblia Polonica”) мовами. У випадку з латинською мовою то йдеться про переклад Святого Письма, здійснений св. Ієронімом (340-420) - Вульґату, який за рішенням Тридентського собору затверджено як офіційний для Католицької Церкви. У випадку з польським перекладом - то йдеться про переклад Біблії, що здійснив польський єзуїт Якуб Вуєк (1541-1597) у кінці XVI ст. (перше повне видання Біблії у перекладі Вуєка вийшло у 1599 р. у Кракові). Біблію використовували як при навчанні на генеральних студіях у монастирі, а також при підготовці до проповідей та душпастирської діяльності. Також популярними були так звані “Concordantiae Bibliorum” - хронологічно узгоджений послідовний текст Святого Письма. “Concordantia” згадується 15 разів.

Популярними (15 згадок) були “Polyanthea” - збірники цитат та повчальних історій. Зокрема до реєстру внесено “Polyanthea nova” німецького філолога та поета Йозефа Лянге (1570-1615/1630) та “Polyanthea Sacra” єзуїта Андреаса Шпаннера (1639-1694).

В францисканських “studium generale” головним авторитетом, з якого черпали думки, був середньовічний філософ, чернець-францисканець Йоан Дунс Скот (1266-1308) [207, s. 73], а відповідно навчання теології ґрунтувалось на вивченні теології “скотизму”. Хоча твори самого Дунса Скота не користувались популярністю порівняно з іншими книгами - записи про них у реєстрі зустрічаються лише тричі (зокрема чотиритомна “Quaestiones In Lib. I-IV Sententiarum”).

Абсолютна більшість книг, які читали у бібліотеці монастиря бернардинців використовувалась для підготовки до орденських студій та для підготовки проповідей. Можна виокремити певних “класичних” авторів, які були найпопулярнішими серед користувачів монастирської бібліотеки - загалом близько 40 авторів. У багатьох випадках серед найпопулярніших авторів важко провести чітку межу між книгами, які використовувались виключно для навчання або проповідницької діяльності. Також, враховуючи практику записувати до реєстру лише автора книги, а не назву (деколи можна натрапити на скорочену назву), нижче у більшості випадків подано лише імена та прізвища авторів. У випадках, коли вказано скорочену назву книги, була здійснена спроба їх ідентифікувати.

Найпопулярнішими авторами (понад 20 згадок), чиї книги найчастіше згадуються у реєстрі користування бібліотекою бернардинців були німецький францисканський теолог-скотист Кресцентій Кріспер (1679-1749) (“Philosophia Scholae Scotisticae”, “Theologia Scholae Scotisticae”) (26 згадок), францисканець Фелікс Потеста (“Examen ecclesiasticum”), єзуїт Пауль Габріель Антойне (1678-1743) (“Theologia moralis universa”) та член ордену мінімів (орден св. Франциска де Паула) Антуан Бука (“Theologia patrum dogmatica, scholastico-positiva”).

Також часто (10-20 згадок) фігурують роботи францисканця-обсерванта, проповідника Бернардіно де Бусто (1450-1513) (“Mariale”), францисканців Бартоломео Мастрі (1602-1673) (“Philosophiae ad mentem Scoti”, “Theologia moralis”) та відомого теолога та філософа, професора Сорбони Клавдія Фрасена (1620-1711) (ймовірно книга “Scotus Academicus”, що була одним із найважливіших викладів теологія Дунса Скота), Люція Ферарі (1687-1763) (різні томи з восьмитомної “Bibliotheca canonica, juridica, moralis, theologica” - своєрідної церковної енциклопедії), Гаетано Верані (1648-1713) (“Philosophia Universa Speculativa Peripatetica”), єзуїтів Роберто Беларміно (1542-1621) та Едмунда Сімонетті (1662-1732), Генріха Енгельграве (1610-1670) (“Caeleste pantheon” та “Lux Evangelica”), кармелітів Ліберія а Єзу (1646-1719) (можливо “Controversiarum scholastico-polemico-historico-criticarum”) та Себальдія а Сан Крістофоро, професора теології у Сорбоні та університеті міста Дуе Гонората Тоурнеллі (1658-1729) (“De gratia Christi”) та Жана Понтаса (1638-1728).

Окрім згаданих вище авторів, частіше ніж більшість книг (5-10 згадок) натрапляємо на праці Мартіно Боначіно (+1631) (“De Morali Theologia”), францисканців Хуана де Картахена (1568-1613) (“Homiliae Catholicae De Sacris Arcanis Deiparae Mariae Et Josephi”), Філіпі Діеза Люзітано (1550-1601) (“Conciones quadruplices”) й Патриція Спорера (+1683) (“Theologia moralis, decalogalis et sacramentalis”), Агостіно Паолетті (1600-1671), Джузеппе Мансі (1658-1720) (ймовірно “Locupletissima Bibliotheca moralis praedicabilis”), Себастіана Гайнріха Пенцінгера, єзуїтів Клавдія ля Круа (1652-1714) (“Theologia moralis”) та Вінцентія Гоудрія (1631-1729) (“Bibliotheca concionatoria”) й Діонісія Петавія (1583-1652), Луї Габерті (1635-1718), бенедиктинів Германа Схолінера (1722-1795) та Целестина Оберндорфера (1724-1765), Йозефа Ігнація Клауса (1691-1775) (“Spicilegium universale sacro-profanum”), Рафаеля Аверси (1589-1657) (“Philosophia metaphysicam physicamque complectens quaestionibus context”), Гаспара Юеніна (1650-1713) (“Institutiones Theologicae”), Жана-Баптиста Дугамеля (1624-1706), августинця Джовані Лоренцо Берті (1696-1766) та домініканця Фінцента Луї Готті (1664-1742), а також францисканця Пальбертуса де Темесвара (“Sermones Pomerii de Sanctis”) (1435-1504)

Щодо інших книг з теології чи філософії, то зустрічаємо такі: книгу “Loci Communes Theologici” францисканця Конрада Клінге (1483-1556), який одним з перших виступив проти Лютера [40, c. 290]; праці домініканців Йоана від св. Томи (1589-1644) “Cursus philosophicus Thomisticus”, Антуана Годіна (1635-1695) “Philosophia thomistica” та книгу Жака-Казимира Ґирінуа (1640-1703) “Clypeus philosophiae”. Також згадуються праці єзуїтів: “Philosophia Argumentosa” Матіаса Хаймабаха (1666-1747) та “Medulla theologiae moralis” Германа Бузенбаума (1600-1668). Зустрічається й запис про використання праць протестантського теолога Жана Леклерка (1657-1736) - “Physica sive de rebus corporeis” та об'єднанні в одному виданні роботи з філософії під назвою “Opera Philosophica”.

Цікавими є записи про те, що користувачі монастирської бібліотеки читали праці провідних німецьких філософів XVIII ст. - Христіана Вольфа (1679-1754) ”Psychologia rationalis” та Фрідріха Христіана Баурмейстера (1708-1785) “Elementa Philosophiae”. Також у реєстрі натрапляємо на працю “Elementa metaphysicae” італійського філософа Антоніо Дженовезі (1712-1769).

Серед іншої проповідницької літератури зустрічаємо збірки проповідей Тертуліана (155-240), св. Августина (354-430), св. Бернарда (1090-1153), Антонія Падуанського (1195-1231) та Альберта Великого (1206-1280), єзуїтів Хуана Осоріо (1542-1594) “Conciones”, Каспара Кніттеля (1644-1702) “Conciones Dominicales” та Матіаса Фабера “Concionum opus tripartitum”, домініканського проповідника і містика Луїса де Гранада (1505-1588) й книга домініканця Томаса де Трухільйо (1590-?.) “Thesaurus Concionatorum”, “Homiliarum” францисканця Генріха Хельма (+1560). Серед польських проповідників згадуються збірки проповідей Пьотра Скарґи (1536-1612), Яна Вуйковського, піяра Самюеля від св. Флоріана (1706-1771), Егідія Мадейського від св. Йосифа (1691-1746), домініканців Раймунда Чашинського ”Obrot caіego Roku Kazaniami niedzielnymi ku wiecznoњci skierowany” та Адама Фабіана Бірковського (1564-1636), францисканця Хризостома Кучинського. Цікаво зазначити, що читали ченці й збірку промов під назвою “Orationes” французького гуманіста Марка Антуана Мюре (1526-1585),

Часто користувачі бібліотеки бернардинського монастиря читали агіографічну літературу. Найчастіше (16 разів) зустрічається багатотомне видання “Acta Sanctorum” єзуїта Жана Боланда (1596-1665) (до 1784 р. вийшло друком 50 томів, що охоплюють період від січня до жовтня (частково)). Також зустрічаємо у реєстрі “Їywoty њwiкtych” Пьотра Скарґи, що вперше опубліковані у 1577 р., “De vita S. P. Francisci” авторства францисканця Бонавентури (1221-1274) та житія бернардинця Яна з Дуклі (1414-1484).

Цікаво зазначити, що з житієм Яна з Дуклі пов'язаний запис у реєстрі читачів бібліотеки від 4 червня 1775 р. У записі, що здійснений каліграфічним почерком, йдеться про те, що книгу “Thaumaturgus Russiae, Beatus Servus Dei Ioannes de Ducla” (“Блаженний чудотворець Русі, раб Божий Ян з Дуклі”, 1672 р.) яку уклав Кипріян Дамирський (другим твором у збірці є робота “Domus virtutis et honoris” Бартоломея Зиморовича (1597-1677)), “Ad requisitionem MARIA THERESSIA Augustissima Imperatricis D[omi]na Nostra Clementissima” (на вимогу Марії Терезії августійшої імператриці, ласкавої нашої господині) було передано до бібліотеки у Відні [4, арк. 14] (йдеться про імператорську бібліотеку - тепер Австрійська національна бібліотека). Скориставшись електронним каталог Австрійської національної бібліотеки, вдалось знайти цю книгу. На титульному аркуші здійснено напис “Ex Bibliotheca PP Bernardinorum Conventus Leopol. ad S. Andreum Apostelum”.

Серед читачів монастирської бібліотеки були популярними й історичні книги. Найчастіше згадується гербівник “Korona Polska” єзуїта Каспара Нєсєцького (1682-1744) - 10 разів, також двічі читачі користувались гербовником домініканця Шимона Окольського (1580-1653) - “Orbis Polonus”. Окрім того у реєстрі згадується “Historia Polonica” Яна Длугоша (1415-1480) та “Kronika Polska” Мартина Бєльського (1495-1575), а також працю Яна Гербурта (1524-1577), ймовірно “Chronica sive Historiae Polonicae compendiosa... descriptio”. Читали ченці й історичні книги про інші землі, зокрема чеські. В документі згадується ”Historia Bohemica” - твір Енеа Сільвіо Пікколоміні (папа Пій ІІ) (1405-1464). Також згадується відома і часто цитована історія Риму “Ab urbe conditа” Тита Лівія (59 р. до н. е.-17). Читали львівські бернардинці й книги заборонених протестантських авторів, зокрема популярну у Європі книгу “Chronicon Saxoniae” Давида Хитрея [154, p. 54] (1531-1600) - провідного протестантського теолога й історика XVI ст., одного з авторів Формули Згоди 1580 р. Під назвою “Historia Libertionis Jeroilimae” ймовірно йдеться про відому історичну поема італійця Торквато Тассо (1544-1595) “Звільнений Єрусалим”.

Серед творів з історії церкви найпопулярнішим був твір “Annales Minorum” відомого ірландського францисканця Луки Ваддінга (1588-1657), що присвячений історії послідовників св. Франциска Ассизького. Ще однією книгою, що присвячена історії ордену братів менших, була праця францисканця Марка з Лісабону (+1591) “Chronicas da ordem dos frades Menores” у польському перекладі. Стосовно загальноцерковної історії, то читачі у бернардинській бібліотеці користувались твором домініканця Александра Наталіса (1639-1724) “Historia Ecclesiastica”. Цікаво, що ця книга була внесена папою Інокентієм IX до “Індексу заборонених книг” [154, p. 6] через янсеністські погляди автора.

З правничих книг читачі бернардинської бібліотеки використовували видання з цивільного та канонічного права, зокрема видання “Кодексу Юстиніана”, збірки польських законодавчих актів „Volumina Legum” (під записом польською “Prawa i konstytucye Krуlestwa Polskiego”), а також видання “Inwentarz konstytucji koronnych i Wielkiego Ksiкstwa Litewskiego” за редакцією Мацея Марціяна Ладовського (1640-1715). У реєстрі згадуються збірники церковного права під назвами “Ius Canonicum” та “Ius Ecclesiae”, а також булларій папи Бенедикта XIV. До категорії церковного права видається доцільним віднести статути ордену братів менших-обсервантів: ”Statuta generalia cismontanarum partium Ordinis Sancti Francisci regularis obseruantiae” та “Statuta generalia Barchinonencia regularis obseruantiж Seraphici S. P. N. Francisci”.

Були ознайомлені користувачі бернардинської книгозбірні з працями з природознавства, медицини та геометрії, зокрема у реєстрі зустрічаємо працю “Historia naturalis curiosa Regni Poloniae” відомого польського природознавця, єзуїта Габріеля Жончинського (1664-1737), книги ще одного ченця єзуїта, математика Станіслава Сольського (1622-1701) “Geometra Polski” та “Architekt Polski”. З медичних книг згадується анонімний “Zielnik”, праця “Institutiones chirurgicae” німецького анатома і хірурга Лоренца Гайстера (1683-1758), книга “Fundamenta medicinae teoretico-pratica” професора Страсбурзького університету Георга Філіпа Нентера (+1721).

Можна припустити, що ченці-бернардинці вивчали й іноземні мови, зокрема французьку та німецьку. Серед книг, якими користувались читачі книгозбірні натрапляємо на німецьку та французьку граматику. Також, ймовірно, граматики могли використовувати при читанні німецькомовних та франкомовних книг. Серед словників найпопулярнішим було багатотомне видання єзуїта Григорія Кнапія “Dictionarium Polono-Latinum” (12 згадок), також згадується популярний багатомовний “Dictionarium” августинського ченця, гуманіста Амброзіо Калепіно (1436-1511).

Також серед книг у реєстрі можна натрапити на відомий твір львівського ченця-бернардинця Гаудентія Пікульського “Zіoњж їydowska przeciwko Bogu i bliџniemu”, що вийшла друком у Львові в 1760 р. Праця постала у результаті диспуту, що відбувся у Львові у 1759 р. між ортодоксальними рабинами та прихильниками секти франкістів - іудейського месіанського руху, що набув поширення у Речі Посполитій стараннями засновника руху Якоба Франка (1726-1791). Праця Пікульського має яскраво виражений антисемітський характер (одним із питанням львівського диспуту була розповсюджена думка про “ритуальні вбивства”, що проводили іудеї). Водночас праця є цінним джерелом з історії та традицій євреїв Речі Посполитої.

За матеріалами реєстру використання книг бібліотеки монастиря бернардинців у Львові здійснена спроба визначити коло книжкових інтересів читачів книгозбірні. Вдалось визначити тематику книг для 91 читача.

Таблиця 2. 15. Коло книжкових інтересів користувачів бібліотеки бернардинців у Львові

Таким чином бачимо, що найпопулярнішою серед читачів була проповідницька й теологічна література, а також Біблія. Популярними були книги з церковної та світської історії, а також агіографічна література. Найменшою популярністю користувалась книги з природознавства та юриспруденції.

Для світських користувачів бібліотеки характерними були зацікавлення історією та цивільним правом, філософією та природничими науками, а також проповідницькою та агіографічною літературою.

Орден францисканців-обсервантів, більш відомий як бернардинський, одразу після прибуття на терени Львівської латинської архідієцезії та Перемишльського єпископства почав активну розбудову мереж своїх монастирів у регіоні. Одночасно із заснуванням чернечих обителей при них почали формуватись монастирські бібліотеки, що мали забезпечувати інтелектуальне підґрунтя для діяльності ченців, у першу чергу в сфері проповідництва та місіонерства.

На початках монастирські книгозбірні формувались за рахунок випадкових надходжень, головне завдяки дарункам від представників білого духовенства, а у післятридентський період - від шляхти Королівства Польського. Також робились спроби організованої закупівлі книг до монастирів, зокрема таку політику провадив о. Себастіан зі Львова (Львовчик), що закуповував книги до львівського монастиря св. Андрія та інших обителей.

Згодом, вже у XVII ст. та першій половині XVIII ст., книги почали більш масово закуповувати до монастирських книгозбірень, головно для забезпечення функціонування філософських та теологічних студій, що діяли при окремих монастирях. Проте у тому ж XVIII ст. починається занепад бернардинських бібліотек, різко скорочується кількість надходжень від приватних дарувальників. Із приходом австрійської адміністрації на терени Галичини та в ході провадження секуляризаційних реформ зменшується кількість бернардинських монастирів та відповідно бібліотек при них. Ті ж монастирі, що вціліли, також не змогли повністю зберегти своїх книгозбірень, які були розділені між новими установами, що були утворені в Королівстві Галичини та Лодомерії. У більшості випадків книги потрапили до бібліотеки відновленого цісарем Йосифом ІІ у 1784 р. Львівського університету.

У фондах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка збереглось лише чотири бібліотечні рукописні інвентарі - Львова, Лежайська, Жешува та Пшеворська. Тематичне наповнення бібліотек бернардинських монастирів проаналізовано на прикладі збірок польської (латино- та польськомовної) проповідницької літератури. Виокремлено декілька характерних рис наповнення монастирських бібліотек проповідницькими книгами, зокрема йдеться про слабку репрезентацію польських авторів порівняно із західноєвропейськими, а також чисельне (близько 50%) домінування книг єзуїтських авторів над представниками інших чернечих орденів.

Проте встановлення тематичного наповнення монастирських бібліотек не дає можливості дізнатись, чи всіма книгами, що записані до інвентарів бібліотек, користувались ченці. На основі ще одного рукопису із фондів Наукової бібліотеки, що засвідчує використання книг із бібліотеки монастиря бернардинців у Львові, вдалось встановити імена 126 користувачів книгозбірні. На основі записів про видання та повернення книг до бібліотеки визначено коло читацьких інтересів користувачів бібліотеки. Найбільшою популярністю користувалась теологічна та проповідницька література, що логічно пов'язано із тематикою книгозбору монастиря й функціональним призначенням бібліотеки. Проте детальний аналіз показав, що користувачі львівської бернардинської бібліотеки також цікавились й іншими галузями знання, зокрема історією, правом та природознавством.

Ченцям ордену бернардинців протягом XV-XVIIІ ст. вдалось розвинути широку мережу монастирів на теренах, що входили до складу двох церковно-адміністративних одиниць - Львівської архідієцезії та Перемишльської дієїцезії, а при них й мережу бібліотек, що допомагали ченцям-бернардинцям у їхній діяльності.

Наукові праці, в яких опубліковано основні результати розділу

1. Лоштин Н. Інвентарі та каталоги бібліотек католицьких монастирів XVI-XVIII ст. у фондах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка / Назарій Лоштин // Вісник Львівського університету. Серія книгознавство, бібліотекознавство та інформаційні технології. - Львів, 2015. - Вип. 10. - С. 78-90.

2. Лоштин Н. Брати-проповідники чи менші брати? До питання про ідентифікацію рукописного інвентаря монастирської бібліотеки у Пшеворську / Назарій Лоштин // Етнічна історія народів Європи. - Київ, 2016. - Вип.49. - C. 13-19.

3. Лоштин Н. Бібліотека монастиря бернардинців у Львові та її користувачі у 1771-1784 рр. / Назарій Лоштин // Rocznik Lubelski. - Lublin, 2016. - Tom XLII. - S. 19-32.

4. Лоштин Н. Польська проповідницька література у бібліотеках бернардинських монастирів Руської провінції ордену (середина - друга половина XVIII століття) / Назарій Лоштин // Архіви України. - Київ, 2017. - Випуск 2. - С. 140-150.

5. Лоштин Н. Книжкові збірки лекторів філософії та теології у бібліотеці львівських бернардинців (середина XVIII ст.) / Назарій Лоштин // Бібліотечний вісник. - Київ, 2017. - № 6 (242). - С. 23-28.

Наукові праці, в яких апробовано результати розділу

6. Лоштин Н. Книжкові збірки лекторів філософії та теології у бібліотеці львівських бернардинців (середина XVIII ст.) / Назарій Лоштин // Школа Ставропігійського братства: традиції духовної освіти у Львові. - Львів, 2017. - С. 43-45.

РОЗДІЛ 3. БІБЛІОТЕКИ ОСЕРЕДКІВ ТОВАРИСТВА ІСУСА

Ченці-єзуїти (від лат. Societas Iesu) прибули на терени польської держави у 1563 р. на запрошення вармінського єпископа, кардинала Станіслава Гозія. Тоді, у супроводі папського нунція Франческо Комендоне, до Польщі прибув єзуїт Бальтазар Гостоунський. До його завдань входило підготувати ґрунт для створення першого дому Товариства Ісуса у державі. У 1564 р. дев'ятеро братів прибули до Лідзбарка (тепер Лідзбарк Вармінський), а згодом переїхали до Брунсберга (тепер Бранєво) й тут 8 січня 1565 р. відбулось урочисте відкриття першого навчального закладу єзуїтів у Польщі [50, c. 16]. Єзуїти користувались підтримкою реформаторсько-налаштованих єпископів часів Сигизмунда Августа, Стефана Баторія та Сигизмунда ІІІ [174, s. 188]. У 1608 р. польська провінції Товариства Ісуса була розділена на дві: польську (14 колегій і резиденцій) та литовську (11 колегій та резиденцій) [174, s. 188]. Чисельність братії активно зростала і станом на 1648 р. у Речі Посполитій було вже 1390 єзуїтів (у 1584 р. - 302 ченці) [50, c. 16].

Проте у середині XVII ст. єзуїти у Речі Посполитій переживають кризу, що пов'язано із війнами, які вела держава - з козаками, московитами та шведами. У цей час Товариство втрачає свої осередки, скорочується чисельність братів. Відновлення позицій єзуїтів у Речі Посполитій розпочалось на початку XVIII ст. У 1758-59 рр. проведено реформу у структурі Товариства у Польщі й утворено чотири провінції: литовську, мазовецьку, великопольську та малопольську. Проте ліквідація Товариства Ісуса у 1773 р. перервала розвиток ордену. На момент ліквідації ордену, у 1771-1773 рр. єзуїти мали 137 домів (литовська провінції 55, малопольська 29, мазовецька 28 і великопольська 25) й займали друге місце після домініканців (166 осередків) у Речі Посполитій та перше місце по кількості братії (2362 члени проти 2359 бернардинців та 2092 домініканців) [174, s. 193].

На території Руського воєводства перші осідки Товариства Ісуса виникли у межах Перемишльської латинської дієцезії. У 1568-1574 рр. за підтримки Софії з Одровонжів, під безпосереднім впливом Пьотра Скарги, постав колегіум єзуїтів у Ярославі [119, c. 109; 162, s. 37]. У 1610-1613 рр. постав колегіум у Перемишлі, у 1614 р. - у Кросно, а згодом ще один осередок у Ярославі (1629-1636 рр.) [162, s. 37]. Наймолодшим у межах Перемишльського єпископства був осередок у Самборі (1697 р.) [162, s. 46].

На теренах Львівського архієпископства єзуїти з'явились у 1584 р, коли на прохання архієпископа Яна Димітра Соліковського до Львова прибули перші брати, зокрема знаний о. Якуб Вуєк. Офіційне ж прибуття єзуїтів до столиці Червоної Русі відбулось у 1591 р. У 1608 р. резиденцію підвищили до статусу колегії. Того ж року відбулось урочисте відкриття першого навчального року у школі, що виникла при колегії [46, c. 284]. Другим містом у межах архідієцезії, де єзуїти заснували свій осередок був Станіславів. Окрім того, місійні осередки Товариства Ісуса існували у Настасові, Личковцях (обидва у суч. Тернопільській обл.), Рожнятові й Тисмениці (обидва у суч. Івано-Франківській обл.) [166, s. 317].

Товариство Ісуса стало чи не першим чернечим об'єднанням Католицької Церкви, яке повністю присвятило себе освітній діяльності. Спершу Ігнацій Лойола був проти зосередження діяльності ордену на освіті. Рішення про запровадження шкіл Ігнацій Лойола прийняв у 1548 р., коли на прохання папи, віце-короля Сицілії та посла Іспанії у Римі, єзуїти відкрили у Мессині школу. Якщо сам Ігнацій Лойола не підтримував ідею створення шкіл, то близькі соратники переконували його в тому, що викладання у школі можна прирівняти до катехизації, проповідування та сповідання, праці у лікарнях та тюрмах [119, c. 46]. Перша школа для екстернів з-за меж ордену виникла у 1556 р. у Білльомі у Франції [119, c. 46].

В основі теорії освіти єзуїтів лежала віра у пізнавальну та виховну цінність літературного тексту, що опиралась на принцип освіченого благочестя Еразма Роттердамського - фактично йшлося про детальний аналіз і наслідування давніх авторів, прищеплення кодексу християнської етики та доброчесної поведінки [119, c. 44]. Однією з характерних рис єзуїтського шкільництва була його зорієнтованість на світське середовище, а також плекання побожності вихованців не лише через богословську лектуру, а й через сферу суспільного виховання (участь у процесіях, братствах та театральних виступах) [119, s. 48].

Основні положення та завдання освітньої системи Товариства Ісуса окреслив його засновник Ігнацій Лойола у орденській Конституції, що була видана вже по його смерті у 1558-1559 рр. [50, c. 11]. Проте ключовим освітнім документом єзуїтів є прийнятий у 1599 р. “Ratio Studiorum”. Ухваленню остаточної версії документу передувала тривала дискусія щодо його ключових положень та освітньої концепції ордену загалом [50, c. 11-12].

На чолі мережі освітніх закладів Товариства Ісуса стояв генерал ордену, у межах орденської провінції - провінціал, а на місцях ректори колегій. Власне ректор здійснював загальний нагляд за школою, а організацією навчального процесу займався префект студій. Префекту ж підпорядковувались викладачі, які здійснювали навчання учнів.

Єзуїтську систему освіти можна розділити на два рівні - середній та вищий. Середня освіта передбачала закінчення п'ятикласної школи, а вища -курсів філософії та теології.

Опанування середньої освіти включало закінчення п'яти класів: інфіма (основи латинської мови, побудова речень, читання творів), клас граматики (основи синтаксису), клас синтаксису (досконале опанування латинської граматики, написання творів та розмови латиною), клас поетики (поглиблення знань класичних мов, засвоєння поетичної стилістики), клас риторики [119, c. 57-65]. Після закінчення класу риторики навчання можна було продовжити на вищих курсах - філософії та богослов'я. Вивчення філософії тривало три роки [16, c. 45] і було основою для подальшого вивчення теології. Філософія передбачала осягнення таких дисциплін як логіка, фізика, метафізика, етика та математика [119, c. 65]. Основним автором, на чиї погляди опирались єзуїти при викладанні філософії, був Арістотель.

Курс теології завершував навчальний процес у системі освіти Товариства. Опанування богослов'я передбачало дві програми студій. Перша - це дворічний курс казуїстики, що призначався для єпархіального кліру, друга - чотирирічний курс схоластичної теології для представників ордену [119, c. 69]. Основою для викладання теології були твори св. Томи Аквінського.

На жаль, первісно освітня система ордену не передбачала окремих лекцій з історії, географії, права тощо. Лише згодом ці предмети увійшло до освітнього канону Товариства Ісуса. Власне спрямованість єзуїтів на освітню діяльність чи не найбільше вплинула на формування бібліотек, що виникали при домах Товариства Ісуса.

Виникнення перших єзуїтських бібліотек тісно пов'язане із поширенням Товариства Ісуса у Речі Посполитій. Фактично із прибуттям перших єзуїтів до польської держави виникають і перші книгозбірні. Однією з обов'язкових умов прийняття фундації на заснування дому єзуїтів було забезпечення осередку товариства необхідними книгами. Фундатор не завжди міг забезпечити закладення бібліотеки, проте міг записати окреме надання на бібліотеку [149, s. 265].

Перший період перебування єзуїтів у Речі Посполитій (XVI ст.) можна охарактеризувати як позитивний для розвитку бібліотек, кількість яких швидко зростала, вони були добре організовані та впорядковані [149, s. 236]. У XVII ст., з 1621 р. розпочинається період занепаду єзуїтських бібліотек, що пов'язане із періодом воєн, які вела Річ Посполита у той час. Численні бібліотеки були пограбовані, вивезені, або ж спалені.

Відродження бібліотек почалось в епоху правління у Речі Посполитій Саксонської династії (пер. пол. XVIII ст.). На цей період припадає усталення певного внутрішнього спокою в країні, що позитивно вплинуло на розвиток книгозбірень. У цей час бібліотека перетворюється на найбільш репрезентаційне приміщення єзуїтського дому, а самі книгозбірні поповнюються новими виданнями. Проникнення в Польщу ідей Просвітництва сприяло тому, що монастирські бібліотеки поповнювались книгами з філософії, математики, історії та іноземних мов [149, s. 237].

Однак у цей ж період розвитку бібліотеки зазнали непоправних втрат внаслідок пожеж: у 1719 р. згоріла книгозбірня у Кракові при монастирі св. Петра ( 9 тис. томів), в 1682 р. та 1718 р. у Полоцьку, у 1732 р у Ковні, у 1743 р. в Овручі [149, s. 236]. На теренах Львівської латинської архідієцезії непоправною була втрата бібліотеки львівського колегіуму - під час пожежі 1734 р. згоріло 12 тис. книг [199, s. 14].

Проте, на жаль, кінець XVIII ст. негативно позначився на долі єзуїтських бібліотек. Ліквідація Товариства Ісуса у 1773 р. призвела до того, що великі книгозбірні були розпорошені, більшу частину з них передали на потреби освітніх закладів, що виникали уже в системі освітніх установ Австрії, Пруссії та Росії. Наприклад відновлена бібліотека Львівської академії стала основою для формування книгозбірні Йосифінського університету у Львові 1784 р., бібліотека колегіуму в Острозі перейшла на користь повітової чотирикласної школи, що постала у 1777 р. під опікую василіан, а згодом потрапила до створеної Катериною ІІ Волинської православної духовної семінарії [100, c. 381]. Окремі видання потрапили до збірок місцевого білого духовенства, або ж були успадковані іншими чернечими орденами, чи стали власністю нечисленних бібліофілів.

Формування бібліотеки залежало від трьох осіб - місцевого керівника осередку, префекта студій та префекта бібліотеки. Загальний нагляд над бібліотеками здійснював провінціал [149, s. 238-246]. До його компетенції входив нагляд за тим, щоб бібліотеки були добре впорядковані й мали необхідну кількість книг, правильно укладені каталоги, а також він призначав префектів бібліотек [149, s. 240]. 33 правило для провінційного настоятеля у “Ratio Studiorum” вказує: “Для того, щоб нашими ніколи не бракувало книжок, він має щороку виділяти якусь [частку] прибутку - чи то з власних маєтків колегії, чи з інших джерел - на поповнення бібліотеки; і нехай під жодним приводом заборонено буде використати цю [частку] з іншою метою” [16, c. 55]. Наступне правило закріпляло за провінціалом обов'язок слідкувати за тим, щоб його підопічні не читали заборонених чи нечестивих книг: “Нехай він якнайпильніше остерігається - і має це за дуже важливе - щоб у наших школах цілковито утримувались від читання поетів та інших книжок, які, коли їх наперед не очистити від нечестивих слів і змісту, можуть зашкодити честивості та доброзвичайності; а якщо їх взагалі неможливо очистити, як-от Теренція, то ліпше не читати, - щоб якість їхнього змісту не порушувала душевної чистоти” [16, c. 55-56].

Найбільший обсяг контролю над бібліотекою мав місцевий керівник. Фактично від нього залежав стан книгозбірні [149, s. 241-242]. Перш за все він слідкував, щоб сума, визначена на закупівлю книг, не була витрачена на щось інше, приймав рішення щодо заміни старих книг на нові й актуальні для школи. Також, якщо при осередку Товариства не була визначено бібліотекаря, то мав право призначити його з числа своїх підопічних. Головний освітній документ Товариства Ісуса так окреслює обов'язки ректора колегіуму стосовно бібліотеки: правило 16 “Нехай він подбає, щоб було дотримано тих правил для бібліотекаря, які вимагають списувати у книзі усе, з чим наші прилюдно виступають та що пишуть - чи то в колегії, чи поза нею, а саме: діалоги, промови, вірші й таке інше; а добирати [твори] треба доручити префектові чи комусь іншому, хто досвідчений у цих речах” [16, c. 64-65], тобто він слідкував за тим, щоб створені учнями та викладачами тексти, виголошені публічно, не були втрачені; правило 17 “нехай він наказує бібліотекарям, щоб у розподілі книжок не відступали від приписів префекта студій” [16, c. 65], тобто ректор слідкував за тим, щоб бібліотекар колегіуму узгоджував свою діяльність відповідно до освітньої діяльності єзуїтського дому.

Безпосередній вплив на бібліотеку мав префект студій. Фактично він мав більші повноваження стосовно книгозбірні, ніж керівник осередку. “Ratio Studiorum” окреслює його повноваження наступним чином: правило 29 префекта студій “Нехай подбає, щоб школярі ні браку потрібних книжок [не відчували], ні надміру - не потрібних. Тому він має нагадати ректорові, щоб не було нестачі книжок, якими або [вже зараз] щоденно користуємось, або наступного року користуватимуться наші та зовнішні [студенти]” [16, c. 75]; окрім того, він слідкував за забезпеченням книгами студентів вищих курсів філософії та теології (правило 30) - “Студентам богослов'я та філософії нехай дозволяє не будь-які книжки, а тільки певні [з них], з відома ректора і за порадою наставників. А саме: крім “Суми” Cв. Томи для богословів і Арістотеля для філософів, ще й якийсь вибраний коментар, до якого вони могли б звертатись у приватних студіях. Усім богословам варто мати [документи] Тридентського Собору і примірник Біблії, адже в цьому їм треба бути добре начитаними. Чи мусять вони мати також когось із Отців - нехай він розгляне із ректором. До того ж, нехай роздасть усім богословам і філософам якусь книжку, що стосується гуманітарних студій, і напімнить їх, аби в певні години, коли це буде догідно, не опускали [нагоди] її почитати” [16, c. 75].

Окрім префекта студій, який здійснював загальний контроль над організацією навчального процесу, при школах були й префекти нижчих студій, які теж мали певні обов'язки стосовно книгозбірні дому та забезпечення учнів книгами. У “Ratio Studiorum” вони окреслені наступним чином: правило 27 префекта нижчих студій “До відновлення студій нехай вчасно доповість ректорові про створення каталогу книжок, що їх того року будуть пояснювати в наших школах, щоб те діло було повідомлено і генерального префекта, і наставників; у той самий спосіб треба встановити, чи змінювати впродовж року якісь книжки чи авторів” [16, c. 143], а правило 28 продовжує попереднє “Він має забезпечити вчасне звернення до книгарів, щоб не було нестачі книжок, яким або [вже зараз] щоденно користуємось, або наступного року користуватимуться наші та зовнішні [студенти]” [16, c. 143-144].

Безпосереднім керівником книгозбірні був префект бібліотеки. Як згадувалось вище, бібліотекаря призначав провінціал. У XVI ст. префектом бібліотеки зазвичай був магістр чи клірик, що навчався в нижчих класах школи. На початку XVII ст. префект згадується досить рідко, зазвичай ним був хтось з отців. Також у цей час згадуються помічники бібліотекаря, зазвичай з числа кліриків. В 20-30-х рр. XVII ст. усі колегії у Речі Посполитій мали префектів бібліотеки з числа кліриків, головно - магістрів або студентів філософії чи теології. На початку XVIII ст. знову почали призначати на посаду префекта бібліотеки священників [149, s. 244-245]. Зазвичай каденція префекта тривала рік, деколи два. Коли ж префектами були священики, то каденція тривала декілька років, при чому одна особа могла керувати бібліотеками у декількох осередках [149, s. 245].

До роботи префекта бібліотеки входили такі обов'язки [149, s. 243-244]: догляд за тим, щоб у бібліотеці не зберігалось видань, що були внесені до “Індексу заборонених книг”, і до них не було доступу; закривати сховище бібліотеки й стерегти ключі, позичаючи їх лише тим, хто мав спеціальний дозвіл від компетентних керівників; укладати книги в бібліотеці у предметному порядку (за галузями знань); запис автора та назви книги на корінці для легшого пошуку книг у бібліотеці; укладання каталогів; не видавати книг тим, хто не має спеціального дозволу від настоятеля, а також наглядати, щоб ніхто не брав книг з бібліотеки без дозволу самого бібліотекаря, хоча й міг мати дозвіл настоятеля; доглядати книжкову колекцію та приміщення бібліотеки, прибирати двічі на тиждень, протирати оправи раз у тиждень та слідкувати, щоби до приміщення не потрапила волога; мав закуповувати необхідні книги, якщо їх бракувало, повідомивши про це керівника дому, а також мав його повідомляти у випадку, якщо у збірці наявні непотрібні книги і їх варто замінити на нові й корисніші; окрім загальної бібліотеки, мав виокремити підручні бібліотеку для потреб мешканців дому; збирати та підшивати тексти театральних драм, діалогів, філософських та теологічних диспутів; наглядати, щоб позичені чужим особам книги за межі монастиря повертали у відповідний час і занотовувати це у спеціальній книзі.

При кожному осередку Товариства Ісуса існувала одна головна бібліотека та декілька “спеціальних”. Розмір та тематика збірки залежали від стану розвитку й мети функціонування єзуїтського дому. Найбагатшими були бібліотеки, що виникали при старих та добре забезпечених колегіумах. Подекуди вони налічували понад 10 тис. книг. Меншбагаті колегіуми мали бібліотеки у розмірі близько 5 тис. книг. При резиденціях були менші бібліотеки, до 3 тис. книг, в основному наповнені книгами з теології і філософії, а якщо при резиденції була школа - то ще й підручниками і шкільною лектурою [149, s. 247].

Окрім головної бібліотеки дому, існували ще окремі, спеціалізовані книгозбірні. Польський дослідник Людвіг Гжебень виділив наступні спеціалізовані бібліотеки [149, s. 248-264]: новіціату та магістра новіціїв; риторики та її професора; підручна бібліотека кліриків та професорів; бібліотека пробації та її інструктора; ректора дому; збірка духовного отця дому; міністра і прокуратора дому; бібліотека проповідників; професора теології; професора філософії; професора риторики; професора поетики; професора синтакси; професора граматики; професора сучасних мов (німецька, французька); збірка орденських братів; збірка дієцезіальної або папської семінарії; шляхетського конвікту й колегіуму; музичної бурси; церковна бібліотека; братств; друкарні; астрономічної обсерваторії; аптеки; інфірмерії; їдальні. Очевидно, що наявність спеціалізованих бібліотек залежала від напрямків діяльності орденського осередку, його матеріального забезпечення та внутрішньої структурної розбудови.

Поповнювались бібліотеки єзуїтів трьома шляхами: дарунки, закупівля та “обов'язкові екземпляри” [149, s. 264]. Дарунки книг не були стабільними, вони залежали від періоду. Зазвичай найчастіше вони відбувались у періоди внутрішнього спокою в країні. Окрім представників духовенства, книги дарували шляхтичі та міщани. Стосовно обов'язкових екземплярів, то бібліотеки поповнювались за рахунок надходжень з орденських друкарень, рукописів, що створювались у домах, а також єзуїтики - статутів, правил, каталогів тощо. На теренах Речі Посполитої єзуїти мали друкарні у Вільно (1585-1773 рр.), Каліші (1632-1773 рр.), Познані (1683-1772 рр.), Бранєві (1697-1773 рр.), Львові (1642-1773 рр.), Любліні (1683-1773 рр.), Сандомирі (1716-1773 рр.), Варшаві (1717-1773 рр.), Пінську (1729-1735 рр.), Перемишлі (1757-1773 рр.) і Несвіжі (1751-1773 рр.) [123, s. 133]. Щодо закупівлі книг, то до 1763 р. в кожному орденському домі визначали суму, що йшла на закупівлю книг. Відповідно до змін, що провів генерал Лоренцо Річчі (1703-1775), сума визначалась пропорційно до прибутків дому. Але було визначено мінімальну суму, яка мусила йти на закупівлю нових книг до бібліотеки: не менше 200 злотих для резиденцій, 300 - в домах пробації, 400 - там, де були студії з філософії для єзуїтських кліриків або теології для екстернів, та 500 - там, де були теологічні студії для єзуїтів [149, s. 270].

Основним джерелом до відтворення давніх бібліотек Товариства Ісуса є каталоги та інвентарі цих книгозбірень. У фондах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка збереглись два інвентарі бібліотек осередків Товариства Ісуса, що діяли в межах Перемишльської дієцезії. Йдеться про інвентарі бібліотек у Перемишлі та Самборі.

Ченці-єзуїти прибули до Перемишля у 1610 р. з ініціативи єпископа Станіслава Сєчинського. Перший дерев'яний колегіум зведено у 1627-34 рр., а новий мурований зведено у 1679-92 рр. та 1718-21 рр. Будівництво нового колегіуму та бібліотеки розпочалось у 1757 р., але не було закінчене до ліквідації ордену у 1773 р.

Єзуїтський колегіум та школа при ньому одразу стали осередками освітнього та інтелектуального життя Перемишля. Клас граматики було відкрито у 1654 р., а клас риторики діяв з 1658 р. Наступного року відкрито курс моральної теології для кліриків Перемишльського єпископства. З 1688 р. світські студенти мали змогу навчатись на курсах філософії. У 1754 р. тогочасний єпископ Перемишля, а у майбутньому архієпископ Львівський, Вацлав Ієронім Сєраковський відкрив у колегіуму ще одну кафедру філософії, а також дві кафедри догматичної теології та кафедру моральної теології для кліриків єпископства [142, s. 548].

Також у складі колегіуму діяла музична бурса (з 1689 р.) та шкільний театр (з др. пол. XVIII ст.). Від 1757 р. у колегіуму була власна друкарня, яка використовувалась для потреб самих єзуїтів та Перемишльської діецезії. Окрім того, єзуїти утримували аптеку та інфірмерію.

Бібліотека колегіуму у Перемишлі формувалась з трьох джерел: закупівлі, подарунків авторів та дарунків жертводавців. Книги бібліотеці дарували єпископи Станіслав Сєчинський та Агацій Гроховський (1633 р.), о. Станіслав Броніковський (1677 р.), єпископ Ян Дембіцький та Констанція Щавінська (1706 р.). Свою приватну бібліотеку єзуїтам передав єпископ Вацлав Ієронім Сєраковський (2377 книг), а також у 1755 р. перемишльська капітула (1346 книжок) [142, s. 548]. У 1754 р. єзуїтська бібліотека у Перемишлі перетворена на публічну - це була перша єзуїтська бібліотека такого типу у Польщі, нею також опікувався єпископ [214, s. 1051]. На той час вона налічувала близько 6,5 тис. книг. Бібліотека відкривалась двічі на день - зранку та увечері - і була доступною для усіх [149, s. 248]. Бібліотека відіграла важливу роль у піднесенні культурного рівня місцевого шляхетського та міщанського середовища.

Після касації ордену книги було розділено між місцевою гімназією (відповідно до каталогу 1787 р. у ній було 1085 єзуїтських книг [149, s. 238]) та Львівським університетом, а частина у 1788 р. було перенесено до парафіяльної бібліотеки у Дрогобичі.

Інвентар бібліотеки перемишльського єзуїтського колегіуму укладений 31 липня 1774 р. ченцем-єзуїтом Станіславом Хмельовським [10, арк. 1] (1744 р. н., вступив до ордену у 1767 р.). Після ліквідації ордену він уклав інвентарі бібліотек єзуїтських осередків Галичини. Даний інвентар потрапив до бібліотеки Львівського університету разом з книгозбірнею колегіуму.

Інвентар укладено на 123 аркушах за тематичним принципом, у вигляді таблиці. Заголовки категорій: порядковий номер книги - назва розділу (назва книги) - рік видання - том - формат. Варто зазначити, що у першому розділі “Коментарі до Святого Письма” відсутня категорія “рік видання”. Лише один раз у цій категорії вказаний рік видання, записаний у категорії “том”. Перелік книг у межах категорії подається відповідно до формату книг: ін-фоліо, в 4, в 8, в 12. Така форма вписування до інвентаря відповідала системі зберігання книг на полицях у бібліотеці - спершу розділені за тематикою, а тоді за форматом. Якщо наявні багатотомні видання, то запис робився у два способи: кожен том вписувався окремо або ж в одному записі вказувалось наприклад “том 1, 2”. У випадку, якщо том мав декілька частин, то вони вписувались окремо.