Бібліотеки монастирів Львівської латинської митрополії XIV–XVIII століття: книгознавчі аспекти

Монастир ордену францисканців-реформатів у місті Жешуві виник у 1709 р. на основі фундації міщанина Анджея Пасаковіча та Єжи Ігнація Любомирського та його дружини Маріанни [162, s. 47]. При монастирі діяли філософські студії, на яких викладало двоє професорів [162, s. 59]. Проіснував монастир не повних вісімдесят років і був закрий 1787 р. в ході касаційних реформ у державі Габсбургів. Після закриття обителі її приміщення були передані на потреби війська.

У фонді рукописних, стародрукованих та рідкісних книг ім. Ф. П. Максименка Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка зберігається рукописний інвентар бібліотеки монастиря францисканців-реформатів. На рукописі олівцем проставлена дата укладення - 1774 р. [8, арк. 1 (непагінований)], проте видається доцільним припустити, що цю дату проставили працівники бібліотеки Львівського університету у 30-х рр. ХХ ст., при опрацюванні рукописних матеріалів академічної книгозбірні. На жаль, в інвентарі немає жодних уточнюючих записів, тому неможливо встановити точну дату створення бібліотечного інвентаря.

За неповних вісімдесят років діяльності ченцям вдалось зібрати значну бібліотеку - вона нараховувала 3451 книгу, що перевершує згадану вище середню кількість книг у реформатських бібліотеках майже на тисячу позицій. До складу бібліотеки входили книги з таких тематичних категорій:

Таблиця 4. 7. Розподіл книг у бібліотеці монастиря реформатів у Жешуві

Книг з групи “рукописи” (“manuscripti”) складають 2.55 % від загальної кількості книг у бібліотеці. Очевидно, що відтворення складу рукописів здійснити важче порівняно з ідентифікацією стародрукованих видань, спираючись лише на інвентар книг у бібліотеці.

При ідентифікації рукописних книг на основі бібліотечного інвентаря виникає декілька проблем. Не можливо встановити час створення рукописної книги. У більшості випадків в інвентарях навіть для стародрукованих книг не вказується дата видання, а про датування рукописів взагалі не приходиться говорити. Враховуючи обмежену інформативність запису книг в більшості інвентарів XVIII ст., подеколи важко встановити авторство книги. Можна припустити, що при внесенні рукопису до інвентаря для ченця авторство книги не відігравало великого значення, або ж автор був досить відомий, щоб його книгу можна було ідентифікувати лише по назві. Лише у декількох випадках в інвентарі бібліотеки реформатів вказувалось авторство твору.

Очевидно, що при створенні інвентаря, й мабуть у монастирській книгозбірні, рукописні книги виділялись в окрему категорію на підставі того, що створювались вручну. Тематична приналежність рукописних книг не відігравала значення.

Часто збірки рукописів у монастирських бібліотеках виникають як “залишки” від теологічних чи філософських студій, що діяли при монастирях. Ці збірки складаються з трьох частин: філософські трактати й богословські тексти Альберта Великого, Бонавентури, Петра Ломбардця та Томи Аквінського; аскетична та містична література; нотати з лекцій [184, s. 260].

Освітня система реформатів будувалась як гуманістична школа, у якій навчання розпочиналось з граматики латинської мови, згодом ритори й діалектики. Після цього вивчали філософію як підґрунтя для здобуття найвищої, богословської освіти. Очевидно, що така організація навчання певною мірою відоборазались і у збірці рукописів бібліотеки монастиря францисканців-реформатів у Жешуві.

Усі рукописні книги з бібліотеки реформатів у Жешуві розділено на такі тематичні групи: арифметика, аскетика й агіографія, бібліїстика, географія, історія, катехизм та ритуал, канонічне право, природознавство, проповідництво, риторика, словники, теологія, філософія та художня література. Нижче спершу подано книги, що стосують філософії та теології, а потім рукописи з інших галузей знання.

У бібліотеці реформатів було декілька катехетичних книг, зокрема два томи рукописного “Римського Катехизму”, що був прийнятий Католицькою Церквою на Тридентському соборі й виданий друком у 1566 р. Ймовірно, що під записом “Tegoz [Katehizm] Przyklady” йдеться про якісь витяги із “Катехимзму”. Під записом “Ceremoniae” ймовірно йдеться про якийсь опис церковних ритуалів тошо.

Лише одну книгу можна класифікувати як бібліїстику: йдеться про книгу “Interpretationes nominum Hebraicorum”, у якій зібрані усі імена та назви у Біблії, що походять з івриту та їхнє трактування. Практика укладання таких книг походить із XII-XIII ст., а перші друковані видання зявились на межі XV-XVI ст.

До власне теологічних трактів було віднесено сім книг з інвентаря, проте не вдалось хоча б приблизно ідентифікувати навзи чи авторів книг. Це повязанао із надмірно узагальненими записами: “Theologia”, “Disputationes Theologica”, “Tractatus Theologici” - можна припустити, що йдеться про теологічні виклади когось із францисканський богосовів, наприклад Дунса Скота (1266-1308) або ж його коментаторів пізніших часів (напр. Бартоломео Мастрі (1602-1673), Лоренцо Бранкатті (1612-1693), Джон Панч (1603-1670), Кресцентій Кріспер (1679-1749) тощо). Також можна припускати, що під записом “Theologia moralis” йдеться про рукописну копію якоїсь праці з галузі морального богослов'я. Можливо йдеться про “Theologia moralis” згадуваного Мастрі чи однойменну книгу популярного теолога-єзуїта Клода ля Круа (1652-1714). Запис “Aristoteles Christianus” ймовірно свідчить про якусь книгу, що стосується прилаштування вчення Арістотеля до християнської теології, наприклад про твори Томи Аквінського (1225-1274). Аквіната стосується й книга під записом “Specula Thomistica” - ймовірно витяги з творів домініканця чи коментарі до його теологічних поглядів.

Тринадцять записів класифіковано як філософські книги. Декілька книг вдалось ідентифікувати, зокрема “Philosophia naturalis” домініканця Альбета Великого (1193-1280), “Philosophia rationalis seu logica Aristotelico-Thomistica” бенедиктинця, професора філософії та моральної теології у Зальцбурзі Гайнріха Гайнляйна (+1701), “Quж est Physica. De Rebus Naturalibus In Tres Partes divisa” французького цистеріанця Євстахія Асселіна (1575-1640), “Universa philosophia aristotelico-thomistica” єзуїта та представника Саламанкської школи Педро Хуартадо де Мендози (1578-1641).

Під записом “Philosophia P. Augustini” очевидно йдеться про виклад філософії Августина Аврелія (354-430), “Phisica Thomistica” - виклад філософських поглядів св. Томи. До інвентаря здійснено три записи “Philosophia” - це або якийсь філофський твір або ж конспекти лекцій, шо їх ченці слухали під час філософських студій. Те ж й стосується записів “Dialectica incepta” й “Dialectica”, а також “Praecepta Philosophica”. Цікавим є впис до інвентаря рукописної книги під заголовком “Notata ex Chrismegisto Christiano” - йдеться про виписки з книги єзуїта Єремії Дрекселя (1581-1638) “Trismegistus christianus, seu Triplex cultus conscientiae, caelitum, corporis”. Сама ж книга була вперше надрукована у 1624 р.

Вісім рукописних книг складають групу аскетичної та агіографічної літератури. До житійної літератури можна віднести житіє св. Маріанни та рукопис Римського Мартиролога, що подавав офіційний список святих, що вшановують Католицькою Церквою. З видань, присвячених аскетичним практикам, ідентифіковано “Monita ascetica” ораторіанця Філіпо Нері (1515-1595), “Monita Spiritualia Selecta” єзуїта Луїса де ля Пуенте (1554-1624) та його книгу у польському перекладі (щоправда з французької) “Sposob Krotki, Јacny Y Pewny Do Zbawienia”. Очевидно, що до аскетики варто також додатки книги, що записані до інвентаря бібліотеки під заголовками “Meditationes”, “Exercitium vitae spiritualis” та польськомовна “Nauka Duchowna”.

До групи проповідницької літератури належить лише дві анонімні збірки проповідей на Великий піст. Як зразки канонічного права класифіковано рукописні статути ордену піярів та ордену кармелітів босих, а також книгу під заголовком “Necessariae Instructiones” - ймовірне зібрання конституцій ордену францисканців-реформатів чи інші внутрішньоорденські документи. Під записом “Constitutiones” очевидно йдеться про збірку орденських конституцій.

З-поза теологічних рукопсиних книг найбільшу збірку становлять риторичні книги - 25 записів. Антична ритори представлені трьома примірниками підручника Гермогена Тарського (ІІ-ІІІ ст.) “De arte rhetorica praecepta” та трактатом Цицерона “Orator”, що є останнім риторичним твором автора.

Подальший розвиток риторичного мистецтва висвітлений у книгах: “Artificium orationis” професора риторики у Ліоні, єзуїта Жана Веля (Voel) (1541-1610), “Lux Oratoria” теолога Каспара Байсмана (1639-1714) та “Orationes habitae feria 4. cinerum” театинця Антоніо Томазо Шіара (Schiara). Можна припускати, що під записом “Rhetor Politicus” йдеться про популярну книгу “Orator Polityczny” Яна Казимира Войшнаровича. Мистецтву написання листів присвячений трактат “Epistolarum formule in omni genere scribendi”, більш відомий як “Epistole Karoli” авторства професора Лувенського університету Карла Манекена (1419-1493).

Ще 16 записів не ідентифіковано, оскільки їм не вдалось знайти друкованих відповідників. Можна припустити, що це тексти, створені самими реформатами з жешувського монастиря.

І ще декілька тематичних груп представлені лише однією або двома книгами: арифметика - анонімною книгою “Arithmetika” та якоюсь книгою Евкліда (365-300 рр. до н. е.), географія - трактатом “Compendium viarum saeculi” італійського географа, єврея за походженням, Абрагама Фаріссолі (1451-1526), природознавство - відомою книгою “Medulla gnomonica seu compendium horologiorum bipartitum” Якуба Швєтецького про створення сонячних годинників, історія - анонімною “Historia Polona” (можливо Длугоша або Кромера) та книгою “Histroria woyny Tureckiej po Chocinem” (“Commentariorum chotinensis belli libri” Якуба Собеського (1588-1646) чи поема “Transakcja wojny chocimskiej” Вацлава Потоцького (1625-1696)). До художньої літератури віднесено анонімну збірку “Wiersze Polskie”, “Corona Laurea Poetica” та, ймовірно, оду "До Аполона" Горація (65-8 рр. до н. е.). Також до рукописного інвентаря бібліотеки записана книга “Adagia Polonica”, що швидше за все є одним із томів словника єзуїта Гжегожа Кнапського (1564-1638). До книги вміщені польські прислів'я та їхні відповідники з латини.

Також в інвентарі можна натрапити на записи, які неможливо ідентифікувати, паприклад “Italicus Manuscriptus” чи “Liber scriptus nec legibilius nec comprehensibilis”.

Опираюсь на вищенаведений аналіз можна стверджувати, що до збірки рукописів бібліотеки оредну реформатів у Жешуві входили книги із різних галузей знання, у першу чергу риторики, яка становила досить значну частину від загальної кількості рукописів. Також багато представлена богословська й філофоська література. І лише декілька книг стосується таких галузей знання як історія, географія, арифметика тощо.

Чернечі ордени католицької церкви на теренах Руського воєводства (Львівська архідієцезія та Перемишльська дієцезія) протягом XIV-XVIII ст. розбудували розлогу мережу своїх монастирів, при яких створювались бібліотеки.

Серед розглянутих у розділі книгозбірень найбільшою була бібліотека у реформатів з Жешува, наступна - домініканців у Ярославі, потім станіславівських тринітаріїв й кармелітів у Дрогобичі. Найменшою була книгозбірня мєхотів у Лежайську.

При монастирі мєховітів була невеличка книгозбірня, однак аналіз її тематичного репертуару дозволяє стверджувати, що її було достатньо для ведення душпастирської діяльності у парафії, що й було головним завданням ченців.

За неповних сто років існування монастиря тринітаріїв у Станіславові була зібрана бібліотека у понад 800 книг. Аналізуючи збірку польських видань у книгозбірні монастиря, можна зробити висновок, що вона була забезпечена виданнями з усіх ключових галузей знання (теології, філософії, аскети й агіографії, історії тощо).

Дещо меншою була бібліотека кармелітів взутих у Дрогобичі, а сам монастир проіснував фактично то й ж відтинок часу, що й згаданий вище тринітарський. Аналіз збірки полемічної літератури у монастирській бібліотеці дозволяє зробити висновок, що не зважаючи на відносно пізнє заснування монастиря й закінчення Реформації на цей час у бібліотеці представлені ключові західноєвропейські та польські праці, що стосувались полеміки з протестантськими мислителями, а також і з українськими православними богословами.

Бібліотека монастиря домініканців у Ярославі почала формуватись ще у XIV ст. у Бохні, звідки була перенесена до ярославського монастиря у кінці XVIII ст. Зібрання лектури з семи вільним мистецтв яскраво демонструє “давність” цієї бібліотеки, у якій багато представлені твори авторів часів середньовіччя та Відродження, чиї праці зачіпають усі сім “artes liberals” як основи гуманістичної освіти, на яку опирались домініканці.

Книгозбірня реформатів у Лежайську була найбільшою серед проаналізованих у розділі. Хоча й монастир проіснував лише 89 років, проте у ньому була зібрана велика бібліотека. Очевидно, це можна пов'язати з тим, що при монастирі діяв осередок філософських студій ордену, що повпливало на забезпечення бібліотека книгами. Аналіз збірки рукописних книг певною мірою це підтверджує, адже філософські, а також і богословські, рукописи займали значну частину з цієї збірки.

Загалом можна зробити висновок, що розмір та тематичне наповнення бібілотеки не залежали від часу існування монастиря, а напряму співвідносилися з діяльністю ченців, що у ньому мешкали. Ведення душпастирської діяльності вимагало наявності не лише ключових біблійних, катехетичних й проповідницьких книг, а видань із інших галузей знань Функціонування ж при монастирях школи чи вищих студій створювало умови для швидкого зростання чисельності бібліотеки обителі.

РОЗДІЛ 5. МОНАСТИРСЬКІ БІБЛІОТЕКИ ЯК ОСНОВА КНИГОЗБІРНІ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Події XVIII ст. та поділ Речі Посполитої між Австрією, Росією та Пруссією змінили карту діяльності католицьких чернечих орденів у регіоні. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої 1772 р. до складу держави Габсбургів були приєднані Малопольща, Руське й Белзьке воєводства, а також частини Волинського та Подільського воєводств. На приєднаних територіях було запроваджено австрійське врядування, однією з форм якого було створення так званої державної церкви (“Staatskirche”), підпорядкованої інтересам держави [113, c. 159]. До програми реорганізації Церкви, яку впроваджували Марія Терезія та Йосиф ІІ входили юридична уніфікація матеріального та фінансового становища кліру; реформа духовної освіти та виховання толерантного духовенства нешляхетського походження лояльного до інтересів держави [113, c. 159].

Одним із перших етапів секуляризаційних реформ стала ліквідація папою Климентом XIV Товариства Ісуса та передання його маєтностей на користь держави, у випадку Львівської архідієцезії - на користь новоствореного Наукового фонду.

Наступним етапом була ліквідація фінансової незалежності монастирів й обмеження привілейованого статусу ченців. У 1775 р. усі монастирські маєтки було обкладено постійним податком. Згодом обмежено розмір фінансового надання, яке може отримати монастир від доброчинця - 1500 флоринів [113, c. 162].

Останнім етапом реформування монастирського життя стало закриття чернечих обителей. В основі цього лежала ідея, за якою монастирі, що не виконують суспільно корисних функцій (освіта місцевого населення, охорона здоров'я чи благодійна діяльність) мають бути закриті. Процес ліквідації розпочався у 1782 р. У межах Галичини найбільше монастирів було закрито на території Львова, де на той час функціонувало 23 чоловічі монастирі та 9 жіночих [165, s. 292-294]. Після секуляризації 1772-1815 рр. у місті залишилось 4 чоловічі та 3 жіночі обителі. У Львові закрито жіночі монастирі домініканок, бригідок, бернардинок, кармеліток босих та черевичкових, а також дурачок [165, s. 295], чоловічі обителі домініканців-обсервантів, єзуїтів, реформатів, капуцинів, кармелітів босих, августинців, тринітаріїв, паулінів, місіонарів, театинців та боніфратрів [165, s. 292-293]. У межах цілої Львівської архідієцезії у 1772-1815 рр. з 87 чоловічих монастирів було ліквідовано 62 [165, s. 292], а з 13 жіночих закрито 9 осередків [165, s. 295].

Очевидно, що із закриттям монастирів припиняли своє функціонування і їхні бібліотеки. Відповідно до рішень австрійської адміністрації монастирські книгозбірні надходили до бібліотеки Львівського університету.

Львівська єзуїтська академія припинила існування у 1773 р., після ліквідації Товариства Ісуса. Проте з метою підготовки кадрів для новоприєднаних територій австрійський імператор Йосиф ІІ відновив діяльність університету у жовтні 1784 р. [18, c. 15-22], однак вже як світського навчального закладу. Першим ректором став єпископ Антоній Вацлав Бетанський [78, c. 197]. У структурі університету діяло чотири факультети - філософський, юридичний, медичний та теологічний. Сам ж навчальний заклад розмістили у приміщеннях колишнього монастиря тринітарїів на вул. Краківський, а у монастирському храмі облаштували ректорський зал та бібліотеку.

Формування університетської книгозбірні розпочалось одразу після відновлення діяльності університету. Основу бібліотеки склала книжкова збірка колишньої єзуїтської колегії у Львові. Хоч австрійські чиновники й оцінили єзуїтську бібліотеку як гарну, добре впорядковану та корисну для університету [88, c. 70], проте її було недостатньо. У першу чергу це пов'язано із відсутністю німецькомовних книг, а також підручників, що використовувались у австрійських школах [143, s. 117]. Відповідно до рішення імператора Йосифа ІІ бібліотека Львівського університету поповнилась збіркою лейб-медика та префекта Імператорської придворної бібліотеки Пія Ніколауса Ґареллі (1670-1740) та його сина Йоганна Баптиста Ґареллі (1720-1741). Відповідно до їхніх заповітів книгозбірня мала перейти до складу Імператорської придворної бібліотеки, а 10 тис. флоринів мусили піти на закупівлю нових книг та утримання бібліотеки [117, c. 403]. Однак бібліотека Гареллі перейшла не до Імператорської бібілотеки, а стала частиною книжкової збірки Терезіанської лицарської академії, а згодом, за рішенням імператора Йосифа ІІ, була передана до Львівського університету. Саме збірка австрійського бібліофіла склала основу колекції світської літератури в університетській бібліотеці [117, c. 403]. Перевезти бібліотеку до Львова було доручено Генрику Готфріду фон Бретшнайдеру (1739-1810), який і став першим директором університетської бібліотеки у Львові й перебував на цій посаді до 1801 р. [116, c. 239-240]. Допомагав директору у Львові о. Марцін Куральт (1757-1845), який обіймав посаду хранителя (кустоша) бібліотеки у 1784-1801, а також у 1805-1809 рр. (між цим був в. о. директора) [79, c. 694].

Третьою частиною, окрім збірки львівських єзуїтів та колекції Гареллі, що сформувала бібліотеку Львівського університету, були бібліотеки католицьких монастирів, що діяли на теренах Королівства Галичини та Лодомерії. Як зазначалось вище, частину монастирів закрила австрійська влада. Книгозбірні закритих монастирів, а також окремі книги із монастирів, що не підпали під австрійську касацію, потрапили до бібліотек навчальних закладів, зокрема до Львівського університету, який був головним книжковим репозитарієм у Королівстві Галичини.

На час приїзду Бретшнайдера до Львова (25 грудня 1784 р.) до бібліотеки університету почали прибувати списки книг на вибір із монастирів, а згодом і самі книги [143, s. 121]. Пакунки з книгами відкривали, детального переглядали й розпочинали сортувати книги. Окрім книг, що залишались у бібліотеці університету, найцінніші книги відсилали до Відня, дублети передавали до генеральної духовної семінарії або ж гімназій (якщо ці книги були корисними для них), решту продавали як макулатуру. Виручені кошти йшли на виготовлення книжкових шаф для бібліотеки [143, s. 122].

Окрім того, відповідно до наказу від 1788 р., директор бібліотеки був зобов'язаний виїхати до Перемишля, Самбора, Жешува, Замостя, Тарнова й Дуклі для огляду монастирських книгозбірень на місцях. Однак Бретшнайдер не здійснив цієї поїздки, оскільки відповідно до губернаторського наказу від 1790 р. всі книги й надалі мали надсилатись до Львова [143, s. 122].

Станом на 1786 р. до бібліотеки університету надійшло близько 40 тис. томів із монастирських книгозбірень, що значно вплинуло на характер бібліотеки, у першу чергу за рахунок збільшення кількості полоніки [156, s. 4]. На жаль, не відомо які саме книги надійшли до університетської бібліотеки, а також яке місце у її структурі вони займали. Можна припустити, що не лише книгозбірня єзуїтської академії була високо поцінована австрійськими чиновниками, а й бібліотеки інших монастирів. Однак з часу перших років функціонування бібліотеки Львівського університету дійшли й негативні відгуки про її тематичне наповнення. На початку 1780-х рр. Львів відвідав німецький мандрівник, прозаїк та драматург Франц фон Краттер (1758-1830). Спогади про свою мандрівку він опублікував у 1786 р. в книзі “Листи про Галичину”. Увагу мандрівника привернув Львівський університет, якому він присвятив перші одинадцять листів, зокрема описавши бібліотеку. Він констатує факт, що бібліотека значною мірою складається із теологічних книг і пропонує використовувати їх для опалення аудиторій - “щоб усі ці фанатичні теревені перетворилися на зігріваюче тепло”. Очевидно, що мандрівник виражає свою просвітницьку позицію, не дуже високо оцінюючи функціонування теологічного факультету, йому більше імпонують три інші факультети [79, c. 489].

Можна припустити, що сам Бретшнайдер як директор бібліотеки, а ймовірно і правління університету дещо інакше оцінювали книги, що надійшли з монастирських бібліотек, акцентуючи увагу не на теологічних книгах, які очевидно що переважали, враховуючи тематику книжкових збірок монастирів, а на інших авторах та галузях знань.

До нашого часу зберігся рукописний каталог книг античних авторів, що надійшли до університетської бібліотеки. Рукопис містить заголовок “Auctores veteres graeci et latini ex Bibliothecis abolitorum Monasterium in Gallicia”[14]. Інвентар укладено на 35 аркушах, не вказано дати укладення й імені укладача. Записи оформлені в межах друкованого формуляру за такими категоріями опису: ім'я автора та назва книги, місце видання, рік видання, формат, частина, том, екземпляр, примітки.

Каталог бібліотеки розпочали укладати одразу по прибуттю Бретшнайдера до Львова. До укладення каталогу було залучено декілька писарів, у 1791 р. до укладення каталогу долучився відомий професор Готфрід Уліх (1743-1794) разом із двома писарями [143, s. 123; 39, c. 446]. Згодом, у 1799 р. директор виїхав до Відня у зв'язку із станом здоров'я і не повернувся вже до Львова, а каталог так і не було укладено.

З метою продовження роботи над каталогом університетської бібліотеки була створена спеціальна комісія, яку очолив юрист, радник Львівського апеляційного суду, а згодом і ректор університету у 1809-1810 рр. [76, c. 150], Йозеф Арбтер (1771-1836) [143, s. 125]. Комісія діяла протягом 1805-1806 рр. і 29 серпня 1806 р. представила результати своєї роботи: чотири томи каталогу польських авторів, один том античних авторів та інкунабул, а також один том різних книг [143, s. 125]. На жаль, не відомо, чи йдеться про збережений каталог античних авторів. На палітурці каталогу проставлено римську літеру VI, що ймовірно свідчить про те, що це був шостий том каталогу (очевидно загальнобібліотечного). Однак відповідно до даних Людвіка Фінкеля, він мав би бути “спарений” з каталогом інкунабул. Збережений каталог оправлений в окрему палітурку. Можна припустити, що палітурка не оригінальна, а рукопис був наново оправлений після пожежі 1848 р. Очевидно, що після пожежі каталог вже був неактуальним, оскільки не згадується серед бібліотечних каталогів станом на кінець XIX ст. [143, s. 371-372]. Видається доцільним стверджувати, що збережений до нашого часу каталог укладений комісією Арбтера у 1805-1806 рр.

Можна припустити, що виділення збірки грецьких та римських авторів мало на меті полегшити викладачам та студентам пошук необхідних книг у бібліотеці. Адже викладання класичних мов, а також вивчення філософії, права й медицини опиралось на античну спадщину. Тому й ці книги було виділено в окрему збірку.

До рукописного каталогу внесено 1125 книжкових позицій, 83 з яких є конволютами й містять ще додатково одну чи дві книги. Розподіл книг за часом видання представлено у таблиці 5. 1.:

Таблиця 5. 1. Хронологія видань книг античних аворів, шо надійшли до бібліотеки Львівського університету

Переважають друки XVI ст., що можна пов'язати із популярністю, якою користувались класичні автори у середовищі європейських гуманістів, а відповідно і друкарів у XVI ст. Надалі простежується зменшення кількості видань творів давніх грецьких та римських авторів, що й відображено у слабкій репрезентації друків XVIII ст.

Книги виходили з друкарень Базеля (176 книг), Венеції (109), Кельна (89), Ліона (94), Франкфурта (78), Антверпена (52), Парижа (50), Амстердама (48), Страсбурга (31), Лейпцига (30), Кракова (26), Лейдена (21), а також Брюселя, Гданська, Кошице, Дрездена, Ерфурта, Феррари, Риму, Роттердама, Шпаєра, Флоренції, Франекера, Фрайбурга, Женеви, Агено, Ганновера, Гейдельберга, Єни, Інгольштадта, Львова, Торуня, Тюбінгена, Лювена, Любека, Любліна, Мілана, Майнца, Неаполя, Падуї, Перуджі, Познані, Трнави, Відня, Варшави, Віттенберга, Вроцлава, Вюрцбурга та інших.

Для книг XVI ст., а також частково XVII ст., укладач каталогу у примітках вказував назви друкарень, з яких вийшли книги: видання Альда Мануція та його наступників у Венеції (28 записів), Йогана Фробена у Базелі (16), Крістофа Плантена у Антверпені (33), Ісаака Ельзвіра у Лейдені (12), Гайнріха Петрі у Базелі (18), типографії Етьєнів у Женеві (16), Йогана Опоріна у Базелі (21), Себастьяна Грифіуса у Ліоні (29) та інших.

Розподіл видань за книжковими форматами представлено у таблиці 5. 2.:

Таблиця 5. 2. Розподіл книг античних авторів, що надійшли до бібліотеки Львівського університету за форматами

На жаль, укладач каталогу античних авторів не зазначав, з якого саме монастиря походили ті чи інші книги, очевидно не надаючи цьому великого значення. У зв'язку з цим практично неможливо без огляду збережених примірників встановити їх походження.

На основі рукопису можна встановити імена авторів та назви книг, місце та час друку, а відповідно й тематику видань. Це дає змогу окреслити орієнтовне коло читання ченців з теренів давньої Речі Посполитої, що стали частиною Австрійської держави.

Освітні документи чернечих орденів обумовлювали використання праць стародавніх авторів під час навчання. Чи не найкраще це можна простежити на прикладі єзуїтського “Ratio Studiorum”. Нижче наведено список авторів та їхніх творів, що входили до навчально-риторичного канону ранньомодерного часу:

1) Арістотель - основний автор для вивчення філософії (Правила для префекта студій, п. 30 (128)) [16, c. 75];

2) вивчення творчої спадщини Арістотеля як основи філософії, “але до певної міри” (Правила для професора філософії, п. 2 (208)) [16, c. 123], заборона на використання коментарів Аверроеса до праць Арістотеля (п. 3 (209)) [16, c. 124], рекомендація читання книг Стагірита “Про витлумачення” та “Перша аналітика”, “Про душу”, “Фізика”, “Топіка”, “Спростування”, “Про небо”, “Про породження”, “Метеорологія” та “Метафізика” (п. 9-10(215-223)) [16, c. 125-127];

3) “Етика” Арістотеля як зразковий твір при вивченні моральної філософії (Правила для професора моральної філософії, п. 1 (235)) [16, c. 131];

4) “Начала” Евкліда для осягнення математичного знання (Правила для професора математики, п. 1 (239)) [16, c. 131-132];

5) використання праць Цицерона при вивченні граматики (Правила для префекта нижчих студій, п. 10 (258)) [16, c. 138];

6) книги Цицерона та “Риторика” й “Поетика” Арістотеля як основа вивчення риторики (Правила для професора риторики, п. 1 (375)) [16, c. 172], читання творів поетів та істориків Демосфена, Платона, Фукідіда, Гомера та Гесіода (п. 13 (387)) [16, c. 178];

7) читання промов Цицерона, зокрема “На захист Архія”, “На захист Манлієвого закону”, “На захист Марцелла” та інших, звернені до Цезаря, істориків Цезаря, Салюстія, Лівія, Курція, поетів Вергілія (за винятком “Еклогу” та четвертої книги “Енеїди”) та Горація (Правила для професора гуманітарних наук, п. 1 (395)) [16, c. 181], використання листів Цицерона та Плінія (п. 6 (400)) [16, c. 184], промов Істократа, листів Платона та Синесія, вибраних творів Плутарха, віршів Фокіліда та Теогніда (п. 9 (403)) [16, c. 186];

8) листи й промови Цицерона “До Аттика”, “До брата Квінта”, “Про дружбу”, “Про старість”, “Парадокси”, поети Овідій, Катул, Тібул, Проперцій, “Еклоги” Вергілія, його ж четверта книга “Георгік” та п'ята й сьома “Енеїди”, твори Езопа та Агапіта (Правила для професора старшого класу граматики, п. 1 (405)) [16, c. 187];

9) використання листів Цицерона “До близьких” та найлегших віршів Овідія для вивчення граматики латинської мови (Правила для професора середнього класу граматики - п. 1 (415)) [16, c. 192];

10) використання творів Цицерона при вивченні основ граматики (Правила для професора молодшого класу граматики, п. 2( 426)) [16, c. 198].

Можна стверджувати, що при переході із бібліотек монастирів до книгозбірні університету праці античних авторів використовувались з тою ж метою, тобто служили основою для здобуття освіти, цього разу для світської.

Нижче подано характеристику збірки античних авторів за тематичними категоріями. У самому інвентарі така класифікація відсутня, автори записані в абетковому порядку. Однак спершу проаналізовано збірку двох авторів, чиї праці та коментарі до них були найбагатше представлені у бібліотеці університету станом на поч. XIX ст. - Арістостеля та Цицерона. Варто зазначити, що ці ж автори переважають серед збірок античних авторів львівських міщан XVI-XVIII ст.: з близько 9000 книг, що фігурують в 72 двох інвентарях того часу, згадується 90 книг Арістотеля та 157 Цицерона [87, c. 58].

До рукописного інвентаря давніх грецьких та римських авторів записано 90 книг давньогрецького філософа Арістотеля (384-322 рр. до н. е.) та 24 книги із коментарями до його праць. Філософія Стагірита в епоху Середьновіччя стала основою для християнського богослов'я. Християнська філософія використала арістотелівську науку, зокрема, логіку як головний засіб утвердження власних догматів і теоретичних засад [52, c. 247]. Чи не найбільше цьому сприяв у Католицькій Церкві домініканець Тома Аквінський (1225-1274), який розбудовував католицьку теологію та філософію опираюсь на вчення Стагірита.

До рукописного інвентаря внесено чотири видання творів Арістотеля - два видані у Ліоні (1581 р. та 1590 р.), а також друки 1597 р. та 1605 р. Також записано три видання “Органону” - збірки шести праць з логіки: два видання грецькою (Базель 1536 р., Франкфурт 1577 р.), а також паралельний грецький та латинський текст у базельському видання 1582 р.

Виклад арістотелевої логіки представлено у дев'ятьох виданнях “Logica”, зокрема чотири в латинському перекладі Боеція (Париж 1531 р., Ліон 1551 р. та 1553 р. й ліонське видання, без вказування дати друку), два із коментарями протестантського мислителя Філіпа Меланхтона (1497-1560) (Базель 1542 р. та 1563 р.) та два із коментарями Аверроеса (1126-1198) (Венеція). До книг з логіки можна додати окреме видання “Категорій”, що були складовою частиною Органону.

Вчення Стагірита про природу викладені у його численних працях, значна частина яких представлена у бібліотеці Львівського університету й надійшла із книгозбірень закритих монастирів на території Королівства Галичини та Лодомерії. До інвентаря записано вісім видань “Physicorum libri VIII”, частина з яких видана оригінально - грецькою (Венеція 1538 р. та Страсбург 1554 р.), а частина у латинському перекладі (Краків 1519 р., Ліон 1542 р. та 1659 р., Базель 1552 р., Франкфурт 1594 р., а також друк без вказування міста й дати видання). До природознавчих книг входить також “Meteorologica” (Рим 1646 р.), ще одне видання (разом із трактатом Про душу (Ліон, 1542 р.), із викладом вчення про чотири елементи.

З монастирських бібліотек до книгозбірні університету потрапило також три видання відомого трактату Арістотеля “Про душу” (Краків 1519 р., Ліон 1542 р. та Венеція 1543 р.).

Погляди філософа на метафізику висвітлену у його однойменні праці. До інвентаря бібліотеки внесено чотири видання “Метафізики”. Три з них доповнені коментарями Аверроеса та видані у Ліоні в 1529 р, 1547 р. та 1566 р. Ще одне видання, цього разу із паралельним грецьким та латинським текстом побачило світ у Франкфурті у 1599 р. Видання доповнене коментарями португальського єзуїта Педро да Фонсеки (1528-1599).

Праці з етики представлені однієї із найвідоміших книг грецького філософа - “Нікомаховою етикою”. До інвентаря внесено аж 18 видань цього твору, що робить його найкраще репрезентованим серед усіх книг Арістотеля. Представлено п'ять базельських видань (зокрема 1566 р. та 1582 р. й 1596 р.), чотири з Венеції (1518 р, 1535 р., 1565 р. та 1576 р.), два паризькі (1517 р. та 1548 р.) й два з Франкфурта (1578 р. та 1593 р.), та по одному з Страсбургу (1545 р.), Гейдельберга (1560 р.), та Риму (1600 р.). Для одного примірника не вказана дата й місце друку.

Політичні ідеї, зокрема вчення про державу й соціальні відносини, Стагірит виклав у своїй праці “Політика”. У книгозбірні університету було п'ять видань, що надійшли із монастирських бібліотек: базельське 1582 р. (грецький та латинський тексти), кельнське 1547 р., паризьке 1566 р. й венеціанське 1566 р, а також одне без вказування дати й місця видання (видане разом із “Метафізикою”).

Праця філософа “Риторика” (у лат. варіанті “De arte rhetorica” або ж “Ars rhetorica”) була одним із головних підручників із риторичного мистецтва у системі освіти Західної Європи, зокрема для католицького чернецтва, то ж не дивно, що вона також перейшла із ліквідованих австрійцями монастирських бібліотек до університету. До інвентаря внесено п'ять примірників цього трактату: одне греко-латинське видання 1588 р. з Франкфурта та чотири латинські переклади у друках з Венеції (1548 р. та 1591 р.), Кракова (1577 р.) та Риму (1585 р.).

Також декілька книг на думку дослідників не належать Арістотелю. Зокрема, до бібліотечного інвентаря внесено два видання праці “De mundo” (Антверпен 1591 р. та Ліон 1542 р.), яку приписують Стагіриту, й подає вчення з природничої філософії. Також до бібліотеки надійшло шість примірників книги “Problemata”, де у формі діалогу дано відповідні на майже 900 “проблем”. В інвентарі записано видання з Франкфурта (1602 р.), Ліона (1552 р.), Кельна (1594 р., 1601 р. та 1615 р.) й Базеля (1537 р.).

Коментарі до книг Арістотеля репрезентовані такими авторами: Александр Афродизійський (ІІ-ІІІ ст.), Амонія Гермінія(440-520), Сімпліція Кілікійського (490-560), константинопольського патріарха Йоана Граматика (780-867) й митрополита Нікеї Євстратія (1050-1120), гуманіста й реформатора Філіпа Меланхтона (1497-1560), єзуїта Франциско де Толедо (1532-1596), німця Йоганеса Бернарді (1490-1534) та італійця Франческо Вікомерато (1512-1571).

Творчість давньоримського ритора та політика Марка Туллія Цицерона (106-43 рр. до н. е.) представлена 103 примірниками його книг, а також 20 книгами коментарів на нього. Риторичні, політичні та філософські трактати римлянина користувались великою популярністю у середовищі католицького монашества,а його твори були класичними підручниками під час навчання у системі освіти чернечих орденів. Вивчення спадщини Цицерона у середньовічних та ранньомодерних освітніх установах сприяло, у першу чергу, формування основ логіки в учнів.

Значна частина книг Цицерона - це видання збірок його праць. До інвентаря записано 36 примірників видань типу “opera omnia”-двадцять два видання XVI ст. (Венеція, Базель, Генуя, Франкфурт, Антверпен, Кельн), сім друків XVII ст. (Венеція, Базель, Ганновер, Єна) та три книги з XVIII ст. (Венеція, Падуя, Кельн). Для чотирьох книг не вказано дату друку.

Ще дванадцять видань представляють виклад філософських поглядів Цицерона - із закритих монастирів до університетської книгозбірні перейшли примірники зібрання “Opera philosophica” (Венеція 1523 р., 1574 р, 1579 р. та 1580 р.; Страсбург 1560 р., 1561 р. та 1574 р.; Базель 1541 р.; Лейден 1551 р.; Ганновер 1606 р. та 1609 р.; одне видання без місця та дати). До філософських книг також варто додати трактати “De officiis” (Венеція 1584 р., Базель 1563 р. та 1584 р., Ліон 1556 р., Франкфурт 1545 р, Краків 1563 р. та 1640 р., Амстердам 1680 р. та Париж 1693 р., Гданськ 1645 р.), “Paradoxa Stoicorum” (Лейпциг 1521 р.), “Cato Maior de Senectute” (Лейпциг 1518 р.), шоста частина трактату “Про державу” “Somnium Scipionis” (Краків 1527 р.) та “Laelius de Amicitia” (Лейпциг 1516 р., Кельн 1559 р.). Також до інвентаря записаний іспанський переклад творів Цицерона.

Риторичні твори римського політика також записані до інвентаря університетської бібліотеки. Зокрема, можна натрапити на такі книги: два примірники “Topica” із коментарями Боеція, зібрання риторичних творів “Rhetorica libri omnes” (Кельн 1525 р., 1562 р., 1563 р, 1564 р.; Краків 1537 р.; Ганновер 1609 р.; Базель 1528 р.), два видання без дати та місця друку), трактати “De oratore” (Венеція 1569 р. та 1587 р., Кельн 1574 р. та 1592 р.). До риторики можна додати зібрання промов Цицерона “Orationes opera” (Страсбург, 1558 р., Ліон 1662 р.), окремі видання промов “Pro Sex. Roscio Amerino” з коментарями Меланхтона (Страсбург 1550 р.) та інші перевидання (Париж 1553 р., Венеція 1556 р.), “Pro Lege Manilia” й “Pro Archia Poeta” (Віттенберг 1688 р.), а також чотири відомі промови “In Catilinam” (Венеція 1557 р.).

Також до університетської бібліотеки потрапили видання листів Цицерона: “Epistulae ad Atticum” (Венеція 1513 р., 1564 р.) та їх французький переклад (Амстердам 1741 р.), “Epistulae ad Familiares” (Венеція 1579 р., Амстердам 1645 р., два видання без дати і місця друку) та італійський переклад (Венеція 1587 р.), а також зібрання усіх листів Цицерона “Epistolae omnes” (Базель 1527 р.).

Коментарі до творів давньоримського ритора висвітлені у книгах Асконія Педіана (9 р. до н. е. -76) “Expositioin IIII orationes M. Tullii Cic.” (Венеція 1522 р.), французького гуманіста Омера Талона (1510-1562) на “De oratore” (Базель 1575 р.), італійця Леонардо Малеспіни на “Epistulae ad Atticum” (Венеція 1563 р.), Філіпа Меланхтона на “Epistulae ad Familiares” (Ерфурт 1596 р. та Лейпциг 1580 р.), професора риторики у Реймсі Жака-Луї Стриби (Streмbeмe) (1481-1550) на “De oratore” (Париж 1540 р.). Однак найбільше коментарів належить перу Паоло Мануція (1512-1574), який був одним із найбільших прихильників та популяризаторів творчості Цицерона. В інвентарній книзі натрапляємо на чотири видання коментарів до “Epistulae ad Atticum” (Венеція 1561 р., 1562 р., 1568 р. та 1580 р.), спільного видання “Epistulae ad Atticum” та “Epistulae ad Brutum” (Венеція 1557 р.), а також одне видання коментарів до “Epistulae ad Familiares” (Франкфурт 1580 р.).

Аналіз решти видань, що записані до каталогу давніх грецьких та римських авторів з бібліотек закритих монастирів Галичини проведено за тематичними категоріями: архітектура, астрономія, географія, герметизм, граматика, енциклопедії, історія, математика, медицина, природознавство, риторика, філософія, художня література. Окремо за цими з категоріями проаналізовано збірки творів декількох авторів.

Дослідження з теорії архітектури представлені одним автором - це відомий римський архітектор Вітрувій (І ст. до н. е.). До інвентаря внесено п'ять видань його праці “Десять книг про архітектуру”: видання з Амстердама 1649 р. за редакцією голландського географа Йоганеса де Лаета (de Laet) (1581-1649), ліонське видання 1586 р. із коментарями французького каноніка Гійома Філандера (1505-1563), переклад італійською Джованні Баттіста Капоралі (1476-1560), виданий у Перуджі у 1536 р., італійський переклад з коментарями архітектора Джованні Баттіста Бертані (1516-1576), виданий у Неаполі у 1558 р., ще один італійський переклад й коментарі Даніелє Барбаро (1514-1570) у виданні з Венеції 1584 р.

Астрономія також досить слабко представлена. До інвентаря записано книги лише двох авторів, яких можна охарактеризувати як астрономів. Перший - давньогрецький поет та астроном Арат (315-240 рр. до н. е.). У бібліотеці Львівського університету були його книги “Phenomena” (Базель 1570 р. та ще один недатований примірник) та “Astronomicon” (спільне видання з творами Діонісія Періегета у Базелі 1534 р.). Другим автором є римський астроном Марк Манілій (І ст.) з працею “Астрономіка” (Гейделберг 1590 р.), у якій він намагався науково поєднати астрономію та астрологію. Свої погляди астроном виклав у віршованій формі.

Дещо кращою є ситуація з географією. З бібліотек закритих монастирів до книгозбірні університету у Львові надійшли праці чотирьох авторів. Двома примірниками представлена відома праця Страбона (64 р. до н. е. - 24) “Географія” (ймовірно женевське видання 1587 р.) з коментарями швейцарського філолога Ісаака де Казобона (1559-1614). Римських географів представляє Помпоній Мела (І ст.), автор популярної праці “De situ orbis”. До інвентаря бібліотеки записано чотири видання “Opera Omnia” (Тюбінген 1550 р., Базель 1576 р., Антверпен 1582 р. й недатоване видання без місця друку). Також до інвентаря записана віршована праця з географії Діонісія Перегієта (ІІ ст.) у базельському виданні 1534 р. Одна книга належить перу Етика з Істрії - “Cosmographia”. Йдеться про фіктивного автора, який за походженням мав би бути скіфом. Рукописи цього тексту походять з VII-VIII ст. та підписані іменем Ієроніма, що дає підставу припускати про авторство св. Ієроніма. Однак цей факт є малоймовірним і авторство належить іншій особі.

Книги одного автора, хоч і міфічного, варто класифікувати як праці з герметизму. “Належать” вони перу Гермеса Трисмегіста - синкретичного божества давньої Греції та Єгипту. До інвентаря записано шість томів його праць, що були видані у Кракові у 1585-1590 р. у форматі ін-фоліо.

Дещо більшу палітру авторів можна побачити серед книг із граматики - один грецький та чотири римські автори. Греки представлені книгою Ісихія Александрійського (V ст.). На жаль, в інвентарі не вказано про яку саме книгу йдеться, а також немає дати та місця друку, що могло б допомогти ідентифікувати видання. Можна припустити, що йдеться про його лексикон усіх слів. З римських найстарішими є “De lingua latina” Марка Теренція Варрона (116-27 рр. до н. е.) - два ліонські видання 1563 р. та 1601 р., а також ймовірно паризьке видання з 1591 р. Ще по одній книзі авторства Харісія (IV ст.) “Ars Grammatica” (Базель 1551 р.), Нонія Марцела (IV ст.) ймовірно “De proprietate sermonis” (Париж 1583 р.) й Діомеда (IV-V ст.) “Ars grammatica” (Базель 1551 р.).

Одразу 21 книгу класифіковано як енциклопедичні видання. З греків до інвентаря записано п'ять примірників видання “Sententiae ex thesauris Graecorum delectae” авторства Іоанна Стобея (V ст.), що містить численні цитати з творів античних авторів (Базель 1549 р. та 1557 р., Цюрих 1559 р., Ліон 1555 р., Франкфурт 1581 р.), а також книгу патріарха Фотія (820-896) “Bibliotheca” (інша назва - “Myriobiblos”) у віденському виданні 1601 р., що є коротким викладом усіх книг, що прочитав автор не пізніше 857 р. Римляни репрезентовані книгами Гая Юлія Гігіна (64 р. до н. е. - 17) “Fabulae” (Базель 1570 р., Ліон 1670 р. та друк без вихідних даних) з витягами різноманітних історій із давньогрецьких авторів, енциклопедією у десяти книгах Юлія Полідевка (ІІ ст.) “Onomasticon” (Франкфурт 1608 р.), а також 11 примірниками книги Авла Геллія (130-180) “Noctes Atticae” (Кельн 1532 р., 1533 р., 1537 р., 1541 р. й 1563 р., Ліон 1565 р., Париж 1585 р, Женева 1609 р., Базель 1526 р. та 1565 р., а також видання 1592 р. без вказування місця друку), що є енциклопедією античного знання.

Проте найбільше книг (9) належить давньоримському досліднику Плінію Старшому (24-79). До інвентаря записано декілька видань його відомої енциклопедії “Природнича історія” (Базель 1525 р., 1553 р., Венеція 1559 р., Франкфурт 1582 р., Женева 1615 р., Ліон 1561 р., видання 1601 р., а також два видання без місця і дати друку).

Чи не найбільшу частину серед книг у каталозі складають праці з історії - 276 видань тридцяти шести єврейських, грецьких та римських авторів. Давня єврейська історіографія представлена лише одним, проте найвідомішим автором. Йдеться про Йосифа Флавія (37-100). До інвентаря записано 18 видань під його іменем - це як зібрання творів, так і окремі праці історика. Зібрання творів “Opera Omnia” репрезентоване такими виданнями: Базель 1548 р., 1549 р., 1559 р. й 1582 р., Франкфурт 1553 р., 1580 р., 1590 р й 1599 р., Кельн 1523 р. та 1534 р., Ліон 1548 р. й 1557 р., Генуя 1634 р. Ще для трьох видань не вказано місця друку (1595 р. й 1760 р., одна книга без дати друку). Окрім того, до університетської бібліотеки надійшло два переклади “Юдейської війни” Флавія - італійською (Венеція 1702 р.) та французькою (Париж 1735 р.) мовами.

Очевидно, що аналіз грецьких істориків варто розпочати із “батька історії” Геродота з Галікарнасу (V ст. до н. е.). В рукописному інвентарі записано 13 видань його “Історії”, у паралельному грецькому й латинському варіантах, або ж лише латиною: Базель 1541 р. та 1559 р., Франкфурт 1554 р., 1584 р., 1608 р., 1620 р. й 1660 р., Кельн 1535 р. та Ліон 1558 р. Для чотирьох друків XVI ст. не вказано місця друку.

У трьох виданнях представлена творчість історика Фукідіда (460-395 рр. до н. е.), автора відомої “Історії Пелопоннеської війни” (Кельн 1550 р., Франкфурт 1589 р. й 1594 р.).

Дещо менше видань, ніж у Геродота (11), належить Ксенофонту (430-355 рр. до н. е.), що був спадкоємцем історичних поглядів Фукідіда. Як і у випадку Геродота, йдеться про двомовні видання або ж переклади латиною праць історика. Деякі праці Ксенофонта не є історичними, а належать до філософії, проте оскільки до інвентаря записані видання типу “Opera Omnia”, то зараховано їх до історичних видань. П'ять друків побачило світ у швейцарському Базелі (1534 р., 1545 р.1553 р., 1555 р. та 1569 р.), по одному у Франкфурті (1598 р.) й Ліоні (1551 р.). Для видання 1561 р. не вказано місця друку. У Лейпцигу 1543 р. побачило світ видання політичного трактату Ксенофонта “Лакедемонська політія” із викладом політичного устрою Спарти. До цього видання також увійшов твір “Афінська політія”, який у давні часи помилково приписували грецькому історику. Також до інвентаря університетської бібліотеки записано два видання трактату “Oeconomicus” (Базель 1530 р. та 1544 р.) про раціональний устрій домашнього господарства.

Чотирма книгами репрезентований давньогрецький історик Берос (IV ст. до н.е.) - вавилонський жрець та автор трактату “Babyloniaca”, у якому він передав історію Месопотамії від найдавніших часів до IV ст. до н. е. Проте до інвентаря записано видання “Commentaria super opera diversorum auctorum de antiquitatibus loquentium”, яке помилково приписували Беросу (Антверпен 1545 р. та 1552 р., Ліон 1552 , а також видання 1620 р. для якого не вдалось ідентифікувати місце друку).

Історик Полібій (ІІ ст. до н. е.) представлений трьома виданнями (Базель 1530 р. латиною та 1549 р. грецькою мовою, для одного видання не вказано час і місце друку).

Ще декілька книг належать перу Діонісія Галікарнаського (І ст. до н. е.), що писав в часи Цезаря. Він є автором праці “Римські старожитності”, у якій викладає історію стародавнього Риму. В інвентарі записано три видання його творів (Базель 1548 р., Ліон 1555 р., книга без дати і місця друку). Також записаний трактат “De Thucydidis historia iudicium” (Венеція 1560 р.).

Діодору Сицілійському належить чотири видання - йдеться про зібрання творів автора: грецькою мовою (1559 р. без місця друку), латиною (Ліон 1559 р. та Базель 1578 р. ) й французькою (Париж 1585 р.).

Істориків І тисячоліття презентує Плутарх (45-120) із 30 виданнями. Десять з них - це греко- або латиномовне видання його “Порівняльних життєписів” (Базель 1531 р., 1560 р. й 1573 р., Франкфурт 1580 р., 1592 р., 1599 р. й 1600 р., Венеція 1516 р., Ліон 1549 р., одне видання 1513 р. без місця друку). Окрім того, записано два видання творів Плутарха французькою мовою (Париж 1584 р. й 1597 р.). Французькою видані й “Порівняльні життєписи” (Париж 1572 р. й 1578 р.), а також італійською (Венеція 1567 р.).

“Моралії” (“Етика”) Плутарха представлена 8 друками (Базель 1542 р., 1555 р., 1570 р., 1572 р. й 1573 р, Франкфурт 1580 р. й 1592 р., Ліон 1549 р.). Також до інвентаря записано два примірники видання “De educatione liberorum” (Краків 1531 р. й Франкфурт 1621 р.).

З інших істориків І-ІІІ ст. в університетській бібліотеці представлені Аріан (89-175) з працею “De expeditione Alexandri Magni” (Ліон 1577 р.), Онасандр із військовим трактатом “Strategikos” (Рим 1610 р.), Філострат (172-250) із книгою про життя філософа-неопіфагорійця Аполлонія Тіанського (Кельн 1532 р. й 1631 р., італійський переклад - Флоренція 1549 р.), Геродіан (170-240) “Historia post Marcum Aurelium” (Кольмар 1523 р., Ліон 1551 р.), а також Діоген Лаертський (ІІІ ст.) із працею з історії філософії “Про життя, вчення та висловлювання славетних філософів” (Ліон 1546 р, 1566 р. й 1585 р., Антверпен 1566 р., видання 1570 р. без місця друку і ще одне видання без місця і часу друку).