Бібліотеки монастирів Львівської латинської митрополії XIV–XVIII століття: книгознавчі аспекти

Розподіл книг за тематикою представлений у таблиці 3. 1.:

Таблиця 3. 1. Розповідл книг у бібліотеці єзуїтського колегіуму у Перемишлі

Загалом Станіслав Хмельовський підсумовує, що у бібліотеці єзуїтського колегіуму нараховується 6985 книг [10, арк. 122]. Очевидно, що різниця у кількості книг, вказаних укладачем інвентаря та підрахованими за тематичними категоріями пов'язана з тим, що окремі книги мале декілька томів, що й спричинило різницю між записами назв книг та фактичною кількістю томів. Загалом така кількість книг є типовою для єзуїтської колегії у Речі Посполитій (бібліотеки колегій нараховували у середньому 5-10 тис. книг [142, s. 43]).

Також Станіслав Хмельовський 30 липня 1774 р. [9, арк. 1] уклав окремий список дублетів єзуїтської бібліотеки у Перемишлі на 25 аркушах під назвою “Superata Librorum Bibliothecae Premislensis [Societatis Jesu]”. Форма вписування така ж як і в інвентарі, однак відсутня категорія “рік видання”. Загалом до списку дублетів внесено 1071 книгу [9, арк. 24 зв.].

Таблиця 3. 2. Розподіл дублетних книг у бібліотеці єзуїтськогоколегіуму у Перемишлі

Окрім каталогу перемишльської бібліотеки, також зберігся інвентар бібліотеки у Самборі. Єзуїти прибули до Самбора у кінці XVII ст. та у 1698 р. заснували тут місійний осередок, перетворений у 1703 р. на резиденцію, а з 1764 р. - на колегіум. При єзуїтському осередку існувала багата бібліотека, що забезпечувала функціонування спершу школи, а потім колегіуму.

У 1702 р. відкрито школу з класом граматики, з 1704 р. - поетики, а з 1711 р. - риторики. Окрім того, у 1706 р. почали виклади моральну теологію для кліриків. У 1729 р. відкрито музичну бурсу при резиденції [142, s. 597].

Книги єзуїтській бібліотеці передавали великий коронний маршалок Юзеф Мнішек у 1707 р., Станіслав Хоментковський у 1728 р., та дрогобицький пробощ о. Казімєж Свірський у 1738 р. [142, s. 597; 119, s. 190]

Інвентар єзуїтського осередку у м. Самборі укладений також Станіславом Хмельовським 16 серпня 1774 р. [12, арк. 1]. На відміну від перемишльського колегіуму, для бібліотеки якого Хмельовський уклав окремий інвентар для дублетних книг, список дублетів єзуїтського колегіуму було внесено до інвентаря бібліотеки одразу після основного списку. Загалом документ укладений на 45 аркушах. Форма опису книг така ж, як і в інвентарі єзуїтської бібліотеки у Перемишлі: порядковий номер, назва розділу (назва книги), рік видання, том, формат; а перелік книг у межах категорії подається відповідно до формату книг: 2°, 4°, 8°, 12°, 18°.

Розподіл книг за тематикою представлено у таблиці 3. 2.:

Таблиця 3. 2. Розподіл книг у бібліотеці єзуїтського колегіуму у Самборі

Загалом Станіслав Хмельовський підсумовує, що у самбірській бібліотеці оо. єзуїтів було 1735 книг [12, арк. 37 зв.]. Очевидно, що як і у випадку з інвентарем з Перемишля, різна кількість книг при підрахунках пов'язана із тим, що окремі книги мали декілька томів.

Як вже зазначалось, після списку книг бібліотеки подано список дублетів у наступних тематичних категоріях:

Таблиця 3.4. Розподіл дублетних книг у бібліотеці єзуїтського колегіуму у Самборі

Також після списку дублетів здійснено записи наступних категорій без вказівки на назви книг:

Таблиця 3.5. Розподіл книг із додаткового запису в інвентарі бібліотеки колегіуму єзуїтів у Самборі

Загалом укладач списку дублетів нараховує 403 книги [12, арк. 45]. Знову ж таки, варто врахувати багатотомність окремих книг для розуміння різниці між підрахунками.

Можна підсумувати, що бібліотека єзуїтського осередку у Самборі була невеликою, оскільки традиційно бібліотека єзуїтської резиденції нараховувала 2-5 тис. книг [142, s. 43].

Тематичне наповнення бібліотек осередків Товариства Ісуса проілюстроване на прикладі збірки заборонених книг у Перемишлі та збірки видань з історії та права Речі Посполитої у Самборі.

3.1 Заборонені книги у бібліотеці колегіуму єзуїтів у Перемишлі

В інвентарі бібліотеки перемишльського колегіуму Станіслав Хмельовський виділяє групу “заборонені єретики”, до якої входить 137 праць, внесених до “Індексу заборонених книг” [10, арк. 48-50 зв.]. Такі книги не повинні були зберігатися у книгозбірні католицького монастиря чи колегіуму, однак Товариство Ісуса мало право на їх використання з метою кращого розуміння “єретичних учень” та їх спростування у полеміці з “єретиками” [142, s. 340]. Заборонену літературу належало тримати або в окремій шафі бібліотеки, або навіть в окремому приміщенні. Студенти доступу до неї не мали, а професори для підготовки своїх полемічних творів чи усної полеміки мусили отримувати дозвіл ректора колегіуму [149, s. 253].

Що ж до “Індексу заборонених книг”, то його появі передувала церковна ухвала 1543 р., за якою жодної книжки, і то будь-якої тематики, не можна було друкувати без санкції інквізиції, а книговидавці мусили надсилати на перегляд каталоги усіх планованих видань [85, c. 197]. Перші спроби укладання списку заборонених книг було здійснено в університетах Лувена та Парижа, а перший перелік такого змісту, що обіймав 70 позицій, побачив світ у Венеції 1559 р. за понтифікату Павла IV; останнє видання “Індексу” датується 1948 р. [167, s. 106], а остаточно цю практику скасували аж у 1966 р. Для ідентифікації книг використано римське видання “Індексу” 1758 р., здійснене за понтифікату Бенедикта XIV, - найновіше на час укладання бібліотечного інвентаря Хмельовського. Варто додати, що перемишльські єзуїти мали власний примірник “Індексу”, однак встановити рік його видання неможливо, бо до 1774 р. “Індекс” виходив друком 12 разів [30, c. 399].

У Перемишльському колегіумі заборонені книги (137 позицій) становили близько 2% від загального складу бібліотеки, що загалом перегукується із ситуацією в інших єзуїтських книгозбірнях. Так, у Ярославі станом на 1765 р. було 197 таких книг, у Любліні в 1773 р. - 165; щоправда, бібліотека Віленської єзуїтської академії нараховувала їх набагато більше - аж 1063 позиції [130, s. 253-254]. Це суттєво відрізняло Товариство Ісуса від решти чернечих орденів: наприклад, у бібліотеках бернардинців у Львові заборонених книг було лише 38[3, арк. 33], а в Жешуві 19 [6, арк. 12]; у книгозбірні жешувських реформатів таких фіксується 17 [8, арк. 28], а ярославських домініканців - лише 8 [7, арк. 33-34].

Ймовірно, що найчастіше заборонені книги надходили до бібліотек в ході дарунків, що здійснювали церковні чи світські особи. Очевидно, що отримуючи в дар книжкову колекцію, єзуїти приймали її повністю, і вже після опрацювання та долучення до загальної бібліотеки свого осідку виділяли заборонені видання. Можна навести приклад: у 1737 р. колегіум Товариства Ісуса у Красноставі отримав книжковий дар від Міхала Потоцького - 282 твори у 192 томах. З них 48 видань - це заборонені книги, тобто 25% подарованих книг одразу потрапило “під ключ” і мали обмежений доступ [149, s. 265].

Описова форма укладання перемишльського інвентаря не передбачала вказання точних вихідних даних книги, тому залишається групувати їх лише за тематикою та авторами, як, власне, й запропоновано далі. Виділено такі категорії заборонених книг: твори ренесансних гуманістів; протестантські автори; книги православних авторів; окультизм, магія та демонологія; “книги таємниць”.

Твори ренесансних гуманістів. Серед внесених до інвентаря заборонених позицій найбільше (27) - це праці Еразма Ротердамського (1466/469-1536), які, найімовірніше, потрапляли до бібліотеки з приватних зібрань, що надходили до колегіуму в дарунок. Їх позначено як за назвою збірних видань під гаслом “Opera” (тобто багатотомні “Opera omnia” Еразма), так і за окремими творами. Серед “Opera”, зокрема, фіксується п'ять позицій із зазначенням томів 3, 5-7 та 9, однак неможливо встановити, чи йдеться про базельське видання, що побачило світ у друкарні Йогана Фробена упродовж 1538-1549 рр., чи про видання у Лейдені 1703-1706 рр. З-поміж окремих праць представлено два примірники Нового Завіту в грецькому та паралельному латинському перекладах Дезидерія із супровідними коментарями. Вперше ця книжка вийшла друком 1516 р., далі її перевидавали ще п'ять разів, але в 1559 р. внесли до “Індексу заборонених книг”, адже Еразмів переклад відповідав закликам речників Реформації про повернення до Біблії як джерела “чистого” християнського вчення - з відмовою від його середньовічних тлумачень теологами-схоластами. Що ж до самого мислителя, то для нього важливість євангельського тексту полягала ще й у тому, що він найповніше відображає учення Христа (lex Christi), отож має стати головним інструментом християнської освіти та виховання [76, c. 58-59]. Відразу після цього перекладу Еразм розпочав видання “Парафразів Нового Завіту”, тобто коротких викладів різних його частин. Цей твір був у книгозбірні Перемишльського колегіуму аж у п'ятьох примірниках.

По одому примірнику представлено Еразмові праці “Презирство до світу” та “Книга християнського воїна” (“Contemptus mundi” та “Enchiridion militis christianae”). Перша з них належить до ранніх робіт мислителя, де можна простежити початки т. зв. Еразмової “філософії Христа”, друга являє собою один із найпопулярніших трактатів XVI ст., що переосмислює традиційні уявлення про християнське благочестя на противагу догматичній та переповненій обрядовістю релігійній практиці [82, c. 185]. Заперечуючи розповсюджене тоді вчення Йоана Дунса Скота, зокрема віру в чудодійність реліквій, знаків і жестів [81, c. 12], Еразм виступав за вивчення мирянами Святого Письма як головного знаряддя у становленні благочесного християнина, тобто пропагував усвідомлене “мирське благочестя”. На думку дослідників, Еразмів “Енхірідіон” суттєво посприяв розвиткові так званої народної побожності на тогочасному Заході [76, c. 25].

Серед інших творів Еразма релігійної тематики в бібліотеці Перемишльського колегіуму був примірник праці “Ecclesiastes: sive de ratione concionandi”. У цій книжці, вперше виданій 1535 р., мислитель виклав свій погляд на церковну проповідь як засіб принести мир у душі людей та закликати їх до узгодження свого щоденного життя із християнськими принципами. Почасти релігійний, почасти філософський характер носить епістолярна спадщина Еразма. В інвентарі натрапляємо на два зібрання його листів, яких загалом збереглося понад дві тисячі, адже голландський гуманіст листувався з Томасом Мором та єпископом Джоном Фішером, з папами Адріаном VI та Левом Х, Мартіном Лютером та Філіпом Меланхтоном, німецькими вченими та філософами-гуманістами ґеорґусом Аґріколою, Йоганом Рейхліном та ін.

З-поміж праць світського спрямування у перемишльському інвентарі згадано примірник одного із найвідоміших творів Еразма “Домашні бесіди”, де на повну силу розкрився сатиричний талант автора [51, c. 8]. Первісно укладена як посібник для студентів із розмовними темами латиною, ця робота згодом переросла в 57 дотепних діалогів, що яскраво змальовують життя людей різних соціальних статусів.

Варто додати, що хоч Католицька Церква вбачала в Еразмі “провісника” Реформації, чиї твори готували ґрунт для її спалаху (а підстав для цього було достатньо, коли взяти до уваги вплив Дезідерія на Ульріха Цвінґлі, Мартіна Буцера та Жана Кальвіна [76, c. 65-73]), однак твори цього “учителя Європи” й далі використовували з навчальною метою. Приміром, таке призначення, найімовірніше, мала згадана в інвентарі праця “Про множинність слів” (“De copia verborum”), що її традиційно вживали при вивченні риторики.

Другим автором доби Відродження, чиї твори (внесені, як і Еразмові, до “Індексу заборонених книг” [154, p. 167]) фіксуються в інвентарі книгозбірні Перемишльського колегіуму, був італійський політичний мислитель Ніколо Мак'явеллі (1469-1527). У переліку Хмельовського є п'ять позицій із зазначенням авторства Мак'явеллі, проте лише одну з них названо точно - це знаменитий “Il principio” (“Державець”), що вийшов друком 1513 р. У цій праці, як відомо, вперше розглядається політична діяльність як окрема сфера життя та проголошується принцип вірності не Богові чи князю, а ідеї Батьківщини [29, c. XII]. В окремому розділі “Про церковні володіння” Мак'явеллі наголошує, що церковною владою керує вища сила, недоступна людському розумові, тож правителі таких держав не потребують війська для захисту й утримання свого правління, “адже вони спираються на давні, створені вірою установи, такі міцнющі і наділені такими властивостями, що підтримують владу правителів, хоч би як ті жили і хоч би що чинили” [75, c. 423].

Хоч у цьому розділі позитивно оцінюється діяльність папи Александра VI та його наступника Юлія ІІ, проте вже в наступному творі “Роздуми з приводу перших 10 книг Тита Лівія” (ймовірно, його записано до інвентаря під заголовком “Оpus”) обговорення церковної проблематики набагато критичніше. Автор картає сучасну йому Церкву за негідну поведінку духовенства, яка розхитує віру, та за світську владу пап, що перешкоджає об'єднанню Італії [67, c. 426]. Загалом же, як вважають дослідники, Мак'явеллі сприймав релігію лише за своєрідний інструмент у здійсненні політики. Оскільки ж, на його думку, уявлення про Бога, пекло та рай викликають страх підданих [28, c. XV], то християнство сприяє вихованню рабської залежності, і в цьому сенсі воно поступається античним віруванням з їхнім самоствердним началом [89, c. 311].

Окрім праць, чиї назви згадані точно, у Перемишльській бібліотеці був також примірник зібрання творів Мак'явеллі не вказаної дати виходу в світ (перше таке видання надруковане в Женеві 1550 р.). Як і у випадку з Еразмом Ротердамським, праці Мак'явеллі могли потрапити до єзуїтської книгозбірні з приватних збірок, що їх дарували колегіуму. Варто нагадати, що єзуїти вирізнялися особливо активною критикою поглядів італійського мислителя як “атеїстичних”. Зокрема, Антоніо Посевіно 1592 р. видав у Римі трактат проти вчення Мак'явеллі під назвою “Iudicium ... de Nicolao Machiavello”, а у Львові 1724 р. світ побачило друге видання твору ректора Львівської академії Єжи Ґенґеля “Gradus ad atheismum. Primum genus graduum per quos in voraginem atheisticam descenditur”, де автор простежує вплив мак'явеллізму на сприйняття релігії та віри у Європі [48, с. 190-191].

Протестантські автори. Серед протестантських авторів, чиї книги внесено до інвентаря Перемишльської єзуїтської бібліотеки, зустрічаються практично всі провідні діячі Реформації: Мартін Лютер, Жан Кальвін, Теодор Беза, Філіп Меланхтон, Гайнріх Булінґер та ін. Проте насамперед привертає увагу присутність творів одного з попередників Реформації - чеського богослова і проповідника Яна Гуса (1369-1415), який, слідуючи за Джоном Вікліфом, уперше розвинув концепцію оновлення Церкви та одним із перших здійснив переклад Біблії “народною”, чеською мовою, а в своїх проповідях виступав із критикою духовенства, різко засуджував продаж індульґенцій, обстоював правомірність єдиного для мирян і духовних осіб обряду причастя “під двома видами”. Як відомо, погляди Гуса було засуджено як “єретичні”, у 1410 р. його відлучили від Церкви, а в 1414 р. спалили на вогнищі разом із його працями.

В інвентарі двічі згадуються твори Яна Гуса, однак без їхніх назв - лише як “Opera” та “Opus”. У першому випадку йшлося про котресь із зібрань праць празького богослова, а в другому - можливо, про найвідоміший твір Гуса “Про Церкву” (“De ecclesia”), де він стверджував, що Церква, “головою” якої є папа, а “тілом” кардинали, не може вважатися ані Соборною, ані Апостольською.

Що ж до діячів Реформації XVI ст., то варто розпочати з Мартіна Лютера (1483-1546). Інвентар Перемишльської книгозбірні згадує аж 11 творів авторства Лютера. Найбільшу їх частину складали сім томів збірного видання, що було вперше опубліковане у Віттенберзі протягом 1539-1558 рр. Ця публікація нараховувала 19 томів (12 німецькою мовою та 7 латиною), тож видається імовірним, що до бібліотеки потрапили якраз 7 латинськомовних томів або зі згаданого видання, або з наступного 1582 р. Поза тим, у Перемишлі був один примірник Лютерового “Катехизису”, однак в інвентарі не зазначено, чи йдеться про “Великий”, чи про “Малий катехізис”. Обидві книжки, що вийшли друком 1529 р., призначалися для пасторів, які мали послуговуватися ними при навчанні мирян. Ще одну працю Лютера в інвентарі зафіксовано під назвою “Confessio”. Як видається, це трактат “Про причастя. Сповідь Христа”, де німецький реформатор обґрунтовує тезу, що в причасті хліб та вино імпліцитно співіснують з Тілом і Кров'ю Христовою, а не перетворюються на них, як це стверджує католицька доктрина Євхаристії. Врешті, до інвентаря внесено книжку Лютера під назвою “Allegoria”, однак встановити, про яку працю йдеться, на жаль, не вдалося.

Після Лютера очільником німецької Реформації став Філіп Меланхтон (1497-1560). В інвентарі Перемишльської бібліотеки його праці згадуються вісім разів, зокрема тричі - під збірним заголовком “Opera”. Очевидно, мова про головний твір Меланхтона “Loci communes” - перший системний богословський трактат, що представляв лютеранську Реформацію [76, с. 85]. Книга побачила світ 1521 р., а згодом перевидавалася у кількох нових редакціях, які відбивали еволюцію поглядів Меланхтона. На жаль, інвентар не вказує року видання при цій позиції, проте в нього внесено останню латиномовну версію згаданої праці під назвою “Loci praecipui theologici”, що вийшла друком у 1559 р. Як відомо, у пізніший період життя погляди німецького теолога де в чому відхилилися від учення Лютера, що й оприявнено у цій праці. Вона складається з шести розділів (“Про свободу волі”, “Про гріх”, “Про Закон”, “Про Євангеліє”, “Про благодать” та “Про виправдання і віру”) та загалом розвиває погляди Лютера на обмеженість свободи волі у досягненні людиною благодаті, проте заперечує його вчення про передвизначеність [94, с. 211].

Серед інших творів Меланхтона у бібліотеці Перемишльського колегіуму був трактат “De potestatae Рapae”, написаний 1537 р. У цій праці німецький реформатор на підставі біблійних та історичних аргументів доводив, що папам не належить божественно узасаднене право зверхності над єпископами та світськими правителями, оскільки церковна ієрархія є суто людським творінням. Врешті, ще дві праці Меланхтона, зафіксовані в інвентарі, - це збірка його проповідей та коментар до послань ап. Павла.

Черговий провідний діяч лютеранської Реформації, чиї книги були представлені у Перемишлі, - це Йоган Бренц (1498-1570), один із найвідданіших послідовників Лютера, який втілював його ідеї в життя у Швабії. Бренц відомий своєю полемікою зі швейцарськими реформаторами, де він обстоював учення Лютера. На відміну від Меланхтона, який заперечував тезу Лютера про реальну (тілесну) присутність Тіла Христового у причасті, Бренц активно її розвивав. У єзуїтській бібліотеці було п'ять праць Бренца, зокрема його “Катехизис” - другий за популярністю виклад лютеранства після катехизисів самого Лютера [124, p. 63]. Іншою книгою Бренца, ймовірно, були коментарі до послань апостола Павла. На жаль, не вдалося встановити, що саме ховається за заголовком “Opera Lutheri”.

До інвентаря також внесено праці Йогана Буґенгаґена (1485-1558) - ще одного послідовника Лютера, очільника Реформації у Померанії та Данії. Мова про дві його книги: “Psalterium Davidis” (коментарі до псалмів: Буґенгаґен читав курс про псалми у Віттенберзькому університеті) та “Indices in Evalgelia” - коментарі до Євангелій. Метою коментарів в обох працях було не так напучення, як текстуальна критика; деякі з них, за висновком фахівців, подеколи гострі, полемічні та алегоричні[189, p. 43].

Одним із перших послідовників Лютера був також Андреас Озіандер (1498-1552), німецький лютеранський богослов, відомий ще й тим, що він надрукував “magnum opus” Миколая Коперника “Про обертання небесних сфер”. В інвентарі Перемишльського колегіуму значиться одна книга Озіандера - ймовірно, його найвідоміший теологічний трактат “De unico mediatore Jesu Christo et justificatione fidei confessio”, що вперше побачив світ у 1551 р. Озіандер увійшов до історії протестантської теології як автор учення про преображуючу силу благодаті й противник консервативних лютеранських теологів, які вважали його відступником від доктрини Лютера.

Провідним лютеранським реформатором у Саксонії був Еразм Сарцеріус (1501-1559). У бібліотечному інвентарі згадано дві його праці: перша під заголовком “Opus” (це, мабуть, теологічний трактат “Loci communes” із викладом основ протестантського вчення), а другою є збірка проповідей “Conciones аnnuae”.

Представлено у книгозбірні Перемишльського колегіуму й твори прибічника консервативного лютеранства (гнесіолютеранства) Йогана Віґанда (1523-1587). Інвентар фіксує дві праці Віґанда під назвами “Doctrina Dei” та “Doctrina Christiana”. Найімовірніше, мова про трактати “Syntagma seu corpus doctrinae Christi ex novo testamentо” та “Summa doctrinae Chistianae”.

По одному примірнику у Перемишльській бібліотеці було представлено “дисертацію” франкфуртського проповідника Мартіна Діфенбаха (1661-1709) “De vero mortis genere, ex quo Henricus VII imp. Оbiit”, а також книжку не вказаного автора “Conciliatio Sacrae Scripturae”. Як можна припускати, це трактат “Conciliatio Sacrae Scripturae et Patrum” німецького лютеранського реформатора Бартоломея Вестхаймера (1499-1567). Трактат було присвячено доведенню, крізь призму філологічної критики, коментарів до Біблії і творів Отців Церкви, ідеї Реформації як повернення до духу раннього християнства.

Окрім лютеран, у єзуїтській книгозбірні було досить широко представлено праці кальвіністів, передусім самого творця Реформованої Церкви Жана Кальвіна (1509-1564). Зокрема, в бібліотечному інвентарі фіксуються чотири його праці. Під гаслом “Opus”, найімовірніше, описано головний трактат швейцарського реформатора “Настановлення у християнській вірі”, перше видання якого побачило світ 1536 р. у Базелі. Цей твір, за змістом і стилем дидактичний [76, c. 71], згодом передруковували з догматичними доповненнями та уточненнями Кальвіна: приміром, в остаточній редакції латинською мовою 1559 р., а по-французькому у 1560 р. Іншою працею Кальвіна, яку інвентар згадує двічі, були коментарі до всіх книг Старого і Нового Завіту (окрім Апокаліпсису), що зосереджувалися на філологічно-філософському трактуванні біблійного тексту та розвиткові ідей, пізніше викладених у “Настановленнях” [43, c. 11-12]. Стосовно ще однієї книги Кальвіна, названої в інвентарі Перемишльської бібліотеки “Colloquiа Theologica”, то, слід гадати, йшлося про працю женевського реформатора “Трактат про реліквії”, де Кальвін гостро заперечував автентичність численних християнських реліквій, які зберігалися по монастирях, а також картав “ідолопоклонство”, тобто шанування святих.

Праць Ульріха Цвінґлі, співзасновника, разом із Кальвіном, Реформованої Церкви, у Перемишльській бібліотеці не було, зате тут представлено аж три позиції авторства Генриха Булінґера (1504-1575), наступника Цвінглі на чолі женевських протестантів. Булінґеру належала величезна кількість праць із теології й історії, а також проповіді й коментарі до Святого Письма. В інвентарі єзуїтської книгозбірні фіксується його трактат “De origine erroris” (перше видання: Цюрих 1539), де засуджується шанування святих і спростовується католицька доктрина Євхаристії та спосіб відправлення меси, а також ще дві книжки, назв яких не вказано. Ймовірно, це коментарі Булінґера на послання апостолів та Євангелія.

Серед праць інших найвідоміших послідовників Кальвіна у Перемишлі було дві книги Теодора Бези (1519-1605) - швейцарського реформатора, першого ректора заснованої у 1559 р. Женевської ґімназії. Зокрема, інвентар фіксує примірник Біблії латинською мовою у перекладі Бези. Цей текст уперше побачив світ 1556 р. І саме примірник цього першого видання представлений у бібліотеці єзуїтів у Перемишлі (ця книга є єдиною серед заборонених, для якої вказано точну дату друку). Другою книгою Бези, згаданою в інвентарі лише під його іменем, без назви, є, вірогідно, той самий переклад.

З-поміж решти знаних кальвіністів названо також П'єра Букена (1512-1582) - французького реформатора, до навернення у протестантизм монаха ордену кармелітів. Букен викладав теологію в Страсбурзі, Гайдельйберзі та Лозані, був одним із найвпливовіших реформаторських діячів у німецькому Райнському Пфальці, брав участь у дискусіях із лютеранськими богословами щодо присутності Тіла Христового в причасті. У бібліотеці Перемишльського єзуїтського колегіуму зберігався один примірник його праці “Examen libri, quem D. Til. Heshusius nuper scripsit de praesentia corporis Christi in coena Domini”, виданої 1561 р. у Базелі.

Так само по одному примірнику в книгозбірні єзуїтів представлено твори менш помітних речників кальвінізму: “Sphinx philosophica” німецького теолога Йогана Гайлфельда (1563-1629); “Doctrina Calvini” невідомого автора з викладом учення швейцарського реформатора; “Apocalypsis Johannis notis textualibus et analytica exegesi illustrata” базельського теолога й професора місцевого університету Людвіга Люціуса (1577-1642) (як учасник Дордрехтського собору 1618 р., Люціус брав участь у засудженні тез Армінія, де, всупереч кальвіністській доктрині, наголошувалося на провідній ролі свободи волі для спасіння).

Чільною постаттю англійської Реформації був Петро Мартир Верміґлій (1499-1562) - італійський та англійський реформатор, прибічник кальвінізму, первісно монах ордену авґустинців. Ще як авґустинець, Верміґлій організував у Луцці академію, членів якої заохочував до дискусій, а своїх співбратів по ордену закликав сприймати Євхаристію не як чудотворне пересуществлення Тіла Христового, а як благочестивий спогад про Страсті Христа. Потому, як очільник ордену викликав Верміґлія до ґенуї, він утік з Італії, публічно засудивши “помилки” Католицької Церкви [139, p. 892]. Далі деякий час реформатор викладав у Страсбурзі теологію, а 1547 р. переїхав до Англії та роком пізніше став професором Оксфордського університету. Як вважають, Верміґлій суттєво вплинув на формування анґліканської доктрини, зокрема, був причетний до укладання другої редакції головної книги анґліканства “Книга спільних молитов”. За правління королеви-католички Марії І Тюдор (1553-1558) йому довелося покинути Англію; повернувшись на континент, він викладав гебрейську мову в Цюриху, де й помер. У бібліотеці Перемишльського колегіуму зберігалась одна книга Верміґлія, однак неможливо встановити, яка саме, бо її записано під умовним заголовком “Opusculus”. Залишається припускати, що це одна з праць, присвячених обґрунтуванню євхаристійної доктрини кальвінізму.

Серед праць опонентів Кальвіна, присутніх у бібліотеці, згадується один примірник перекладу Біблії Себастяна Кастелліо (1515-1563), французького протестантського теолога, одного з перших речників ідеї релігійної толерантності. Однак в інвентарі не вказано, чи йдеться про латинський, чи про французький переклад (перший було опубліковано 1551 р., другий - у 1555 р.). Як відомо, Кальвін висміяв цей переклад, як і загалом погляди француза на Святе Письмо та спроби його інтерпретації [147, p. 56].

Різкіше, як відомо, Кальвіну опонували антитринітарії. У книгозбірні перемишльських єзуїтів їх теж представлено, щоправда, лише однією постаттю - Яна Креля (1590-1633), німецького та польського теолога, одного з лідерів спільноти антитринітаріїв у Речі Посполитій. Креля вважали провідним богословом по смерті Фаусто Социна, засновника однієї з течій антитринітаризму. У 20-річному віці Крель приєднався до групи молодих социніан в Альтдорфі [204, s. 101], а 1612 р. переїхав до осередку польських социніан у Ракові, де за чотири роки очолив як ректор Раківську академію. До інвентаря Перемишльської книгозбірні внесено його трактат “De uno Deo Patre”, що побачив світ 1631 р. та серед адептів цього протестантського відламу сприймався за одну з найважливіших теологічних праць по смерті Социна [204, s. 103]. У цьому трактаті, як і в творі “De Deo et eius attributis una cum quinque libris Joannis Volkelii “De vera religione””, Крель розвиває погляди Социна на можливість для людини пізнати релігійні істини власним розумом, незалежно від об'явлення Бога, а також досягнути моральної досконалості без віри в божественне провидіння [176, s. 629]. Варто нагадати, що твори Яна Креля помітно вплинули на розвиток протестантської думки і що їх було перекладено французькою, німецькою, голландською та англійською мовами.

Не обійдено увагою перемишльських єзуїтів і янсенізму. Зокрема, в бібліотеці колегіуму фіксується п'ять праць Корнелія Янсена (1585-1638), голландського теолога, професора Лувенського університету, який одним із перших започаткував дискусію довкола вчення Авґустина про первородний гріх та зумовлену ним неуникненну гріховність людини. Одна частина дискутантів, репрезентована головно єзуїтами, апелювала до “оптимістичного” погляду на природу людини як здатну поліпшитися завдяки свободі її волі, натомість друга, спираючись на вчення св. Авґустина, наголошувала на невиправному “ушкодженні” людської природи після гріхопадіння. Позицію Янсена, наближену до другої орієнтації, найповніше викладено у трактаті “Augustinus”. На думку теолога, “ушкоджена” первородним гріхом людина не здатна досягнути ласки Божої, отож вона підлягає гріху, а це, своєю чергою, свідчить, що хресна смерть Ісуса не спокутувала гріховності всього людства [194, s. 214]. Варто нагадати, що поширення ідей янсенізму (передусім через цистеріанський монастир Порт-Роял поблизу Парижа) викликало гостру й швидку реакцію Товариства Ісуса. Тому не дивно, що в Перемишльській бібліотеці було представлено аж три примірники зібрання творів Янсена, збірку його гомілій та, ймовірно, трактат “Systema de gratia Christi”. Пізніше зближення янсенізму з галіканством (течією, що виступала за обмеження влади папи у Франції та незалежність Французької Церкви від Риму) поставило вчення Янсена у відкрите протистояння із Святим Престолом, а спір янсеністів та єзуїтів впливав на інтелектуальну атмосферу усієї Європи XVII ст. [194, s. 215].

Ще одним французьким автором, чия книга фіксується серед заборонених у книгозбірні перемишльських єзуїтів, був Шарль Дюмулен (1500-1566), позначений в інвентарі латинізованим іменуванням “Carolus Molinaeus”. Відомий юрист та дослідник французького кутюмного права, Дюмулен у 1540 р. прийняв кальвінізм, згодом перейшов на лютеранство. Через конфлікт із сорбонськими теологами та їхніми прихильниками у парламенті йому довелося емігрувати до німецьких земель, хоч пізніше він повернувся до Парижа. Потому, як Дюмулен у 1564 р. публічно засудив ухвали Тридентського собору, його арештували, проте перед смертю він відрікся від своїх поглядів та примирився з Католицькою Церквою. У перемишльській книгозбірні була його праця “Commentarius S. Scripta” - з коментарями до канонічного права.

Окремої згадки варта заборонена книга англійського ченця-бенедиктиця Джона Барнса (+1661) “Catholico-Romanus рacificus”, посмертно опублікована в Оксфорді 1680 р. Барнс виступає тут проти світської влади папи, проти викладання казуїстики через еквівокації (використання одного слова в різних значеннях), а також намагається примирити католицьке та протестантське віровчення. За такі погляди, розцінені як “єретичні”, Барнс був засуджений інквізицією та ув'язнений; помер в ув'язненні.

Насамкінець перерахую книжки, що їх у перемишльському інвентарі позначено під заголовками “Biblia Haeretica”, “Liturgia Anglicana”, “Acta Sinodi Nationalis Belgici”. У першому випадку, поза сумнівом, ідеться про переклад Святого Письма котримось із протестантів; у другому, мабуть, - це “Книга спільних молитов” (“Book of Common Prayer”) із викладом порядку літургії та обрядових молитов Анґліканської Церкви; третій випадок, імовірно, вказує на видання ухвал Дордрехтського собору 1618 р.

Книги православних авторів. Єзуїт Бенедикт Павел Боїм (1629-1670) опублікував у Вільні 1668 р. працю “Stara wiara abo jasne pokazanie, iz ci, co w dyzuniej trwaj№, starej wiary nie maj№”. Спростовуючи “помилки греків”, Боїм доводив примат папи та походження Святого Духа від Отця і Сина [168, s. 380]. Ця книжка спричинилася до написання українськими православними авторами двох полемічних спростувань, а саме: “Nowa miara starey wiary” Чернігівського архиєпископа Лазара Барановича (Київ 1676 р.) та “Stary koњciуі zachodni nowemu koњcioіowi rzymskiemu pochodzenie Ducha Њ. Od Ojca samego, nie od Syna pokazuje” архимандрита Єлецького Успенського монастиря у Чернігові Йоаникія ґалятовського (Новгород-Сіверський 1678 р.). Першу книжку було представлено у єзуїтській книгозбірні трьома примірниками, а другу одним.

Полемічний трактат Барановича складається із двох частин: у першій автор спростовує католицьку тезу про верховенство папи як намісника апостола Петра, а друга стосується власне пневматології, тобто походження Святого Духа [42, c. 373]. Прямішою відповіддю на працю Боїма був трактат ґалятовського, хоч у ньому звучить полеміка і на адресу ще одного католицького теолога - єзуїта Миколая Ціховського (Ціховича). Писати свій твір архимандрит розпочав ще 1671 р., про що з утіхою повідомляв Лараз Баранович у листі до києво-печерського архимандрита Інокентія Ґізеля від 13 серпня 1671 р.: “Але одне мене втішає, що моя “Міра” (“Нова міра старої віри”) така плодюча, що вже третє курчатко вивела. … До нас, слава Богу, летить зі своїм пір'ячком архімандрит мій Чернігівський” [19, с. 104]. Першу частину праці “Stary koњciуі” присвячено доведенню походження Святого Духа лише від Отця, а другу - спростуванню католицьких доказів походження Святого Духа від Отця і Сина [93, c. 30]. Дещо дивує, що в перемишльській книгозбірні не було ще одного полемічного трактату ґалятовського “Fundamenta” (Новгород-Сіверський 1683 р.), який вважають найпомітнішим твором у пізній антикатолицькій полеміці [112, c. 12]. Варто нагадати, що ця праця отримала неабиякий розголос серед опонентів-католиків: на неї було написано аж чотири полемічних репліки - одну василіянином Пахомієм Огилевичем, дві єзуїтом Теофілом Руткою й одну анонімну сатиричного спрямування.

Серед інших православних книг, що зберігалися як заборонені у бібліотеці Перемишльського колегіуму, фігурує не зовсім ясна позиція “Greckie kazania”. Назва натякає на якусь збірку гомілій православних проповідників. З-поміж друкованих такими були “Євангелія учительна” Кирила Транквіліона Ставровецького (Рохманів 1619 р., Унів 1696 р.), “Ключ разумінія” Йоаникія ґалятовського (Київ 1659 р., Львів 1663 р. і 1665 р.) та ”Огородок Марії Богородиці” Антонія Радивиловського (Київ 1676 р.) і його ж “Вінець Христов” (Київ 1688 р.). Разом з тим, багаторазово перевидавалося “Учительне Євангеліє”, гомілії якого приписували візантійським авторитетам без прямої атрибуції авторства (у Заблудові 1569 р., у Вільні 1580 р. і 1595 р., у Стрятині 1606 р., у Єв'є 1616 р. та в Києві 1637 р.). З огляду на те, що упорядник інвентаря, як правило, зазначав у переліку або прізвище, або скорочену назву твору, видається вірогіднішим, що “Greckie kazania” - це все-таки не збірка авторських проповідей, а котресь із видань “Учительного Євангелія”.

Окультизм, магія та демонологія. Із цієї тематики перемишльська книгозбірня зберігала праці як світських, так і церковних авторів, присвячені магічним ритуалам і демонології. Варто нагадати, що такого роду література мала не скільки пізнавальне, стільки “практичне” та “довідкове” призначення, адже її використовували у судових процесах над відьмами як джерело ідей та практик при ухваленні вироків [31, c. 69-70]. Католицькі церковні авторитети представлені в інвентарі іменами Дельріо та Спіни. Зокрема, бібліотека містила два примірники першого тому, три другого й два третього тому трактату іспанського єзуїта Мартіна Дельріо (1551-1608) “Disquisitionum magicarum libri sex”. Цю працю, присвячену магії та окультизму, в якій автор “встановив зв'язок” між відьмами та єретиками, вперше видали друком між 1599-1600 рр., а до 1755 р. вона витримала 20 перевидань та займала другу за популярністю позицію після знаменитого “Молоту відьом” домініканців Генриха Крамера та Якоба Шпренґера. Що ж до твору “Tractatus de stringibus et lamiis” домініканця Бартоломео Спіни (1475-1546), уперше опублікованого у Венеції 1523 р., то перемишльська бібліотека зберігала два його примірники. Варто нагадати, що власне Спіні папа Павло ІІІ доручив засудити книгу Коперника “Про обертання небесних сфер”, щоправда, домініканцю не вдалося цього зробити, бо він помер [44].

Окрім католицьких авторів, магічній тематиці віддали данину й протестанти, з-поміж інших Каспар Пойцер (1525-1602) - німецький реформатор, математик, астроном і медик, зять Філіпа Меланхтона. До переліку заборонених книг Перемишльської бібліотеки двічі внесено його працю “Commentarius de praecipuis divinationum generibus”, що вперше побачила світ у 1553 р. Її присвячено ворожінню, оракулам, магії, геомантії та хіромантії: Пойцер схвально пише про тлумачення снів і спостереження за рухом зірок, однак, як добрий християнин, засуджує все, що стосується чаклування чи звертання у ворожіннях до демонів.

Серед світських авторів, що писали на “магічну” тематику, перемишльська книгозбірня фіксує твір французького судді Ніколя Ремі (1530-1616), відомого своєю участю у судових процесах над відьмами та чаклунами у Лотаринґії (за його вироком було страчено близько 900 звинувачених). Трактат Ремі “Daemonolatreiae libri tres”, уперше виданий у Ліоні 1595 р., вважають однією з особливо помітних робіт, що присвячувалися демонології. Написано цю книжку було на основі згаданих судових процесів із залученням суджень давніх і тогочасних авторів про чорну магію, заклинання, способи зачаклування людей і пекельні витівки демонів та диявола, а також про угоди відьом із дияволом та шляхи, якими той схиляє людей до служіння собі [151, p. 300].

Врешті, у перемишльському бібліотечному інвентарі значиться книга “Liber in magia рrohibita”. Проте, оскільки імені автора не наведено, а назву передано надто загально, встановити, про яку саме “магічну” працю йдеться, не вдалося.

“Книги таємниць”. Ще одним різновидом заборонених книг були т. зв “книги таємниць” - свого роду “наукові” ранньомодерні видання, популярні від середини XVI-го до кінця XVIII ст. Вони містили лікувальні рецепти, поради для ведення домашнього господарства, технічні рекомендації з металургії, алхімії, фарбування й виробництва парфумів, масел, ладану та косметики [140, p. 365].

Серед таких праць до інвентаря потрапив трактат “Polygraphia” знаменитого бібліофіла й алхіміка, абата монастиря Cв. Якова у Вюрцбурзі Йогана Тритемія (1462-1516), хоч насправді до “Індексу заборонених книг” було внесено не цю книжку, а ще одну роботу Трітемія “Stenographia” [154, p. 280]. Що ж до “Поліграфії”, то вона уперше вийшла друком 1518 р. й була, як і “Стенографія”, присвячена тайнопису, який, згідно з Тритемієм, походить із прадавніх часів. Ішлося про “шрифт Тритемія” - систему кодування, в основу якої покладено квадратну алфавітну таблицю (“tabula recta”) з 26 рядків по 26 літер латинської абетки в кожному, де щочерговий рядок містить зміщення однієї літери вліво, внаслідок чого шифрування створює ефект таємничого набору випадкових літер.

Ще однією з-поміж заборонених “Індексом” книг у Перемишлі була праця “Magiae naturalis sive de miraculis rerum naturalium” відомого італійського лікаря й фізика Джамбатісти делла Порта (1535-1615), який вдосконалив камеру-обскуру та заснував перше фізичне товариство - “Академію таємниць природи” [95, c. 221]. “Натуральну магію”, за словами самого автора, він нібито написав у 15-річному віці, а вперше її надрукували 1558 р. Працю присвячено “секретам” у різноманітних галузях природознавства, як їх тоді розуміли: алхімії, геології, магнетизму, медицині, металургії, приготуванню страв, отрут і мазей, порадам про виготовлення феєрверків і факелів, що не гаснуть на вітрі, рецептові чорнила, яке видно лише при спеціальній обробці паперу, використанню дзеркал та збільшувального скла, тощо [55, c. 156-157]. Серед іншого, до речі, тут наводився і рецепт т. зв. “чарівної мазі”, яка нібито допомагає відьмам літати.

Черговим науковцем, чию працю “Індекс” вніс до заборонених [154, p. 296], був швейцарський фізик та філософ Йоган Якоб Веккер (1528-1586). У Перемишльській єзуїтській бібліотеці зберігалися два примірники його трактату “De secretis libri XVII”, уперше виданого друком у Базелі 1582 р. Цю працю вважають однією з найвідоміших та найпопулярніших “книг таємниць”. У ній Веккер систематизував півтори сотні свідчень давніх і нових авторів та розташував описані там “таємниці” за рейтингом залежно від їхньої важливості - від “таємниць Бога” й людини до тварин і рослин, металів, економіки, політики, війни й миру, природної магії та медицини, врешті ігор та розваг. І хоч Веккерові “таємниці” на той час уже ними не були, оскільки їхні описи публікувалися у десятках книг [141, p. 277-278], трактат “De secretis” завдяки систематизаторській вправності автора витримав кілька передруків, серед іншого - й у перекладі німецькою, французькою та англійською мовами.

3.2 Лектура з історії та права Речі Посполитої у книгозбірні єзуїтів у Самборі

Товариство Ісуса свою освітню систему опирало на так звану концепцію гуманістичної освіти, яка включала три навчальні елементи: пізнання засад латинської та грецької граматики, а також теорії поезії та вимови; осягнення досконалого стилю у мові та письмі шляхом лектури класичних авторів, письмові та усні вправи, а також власну оригінальну творчість; прищеплення учнями загальних знань (“eruditio”) [182, s. 244]. Гуманістична концепція не передбачала викладання історії як окремого предмету, вона мала слугувати частиною “eruditio”. Проте канон риторики і специфіка античних та нових (французької й німецької мов), а також інших дисциплін у системі єзуїтської освіти передбачали, що учні володітимуть великим обсягом дат, фактів і тлумачень, які б дозволили сформувати цілісне уявлення про тяглість і провіденційність історичного процесу [48, c. 174]. Історія сприймалась як важливий засіб прищеплення вихованцям християнської моралі [48, c. 178].

До утвердження “Ratio Studiorum” члени ордену робили окремі спроби викладати історію як окремий предмет. Під час обговорення “Укладу студій” представники окремих орденських провінцій виступали за необхідність викладання історії, проте ці побажання не були враховані [48, c. 180]. Прийняття головного освітнього документа у 1599 р. поставило на цьому крапку. За історією була закріплена допоміжна функція відносно риторики. Вихованці єзуїтських шкіл отримували історичні знання протягом усього процесу навчання у п'ятикласній школі. Відповідно до норм “Ratio Studiorum” певною мірою викладання історії обмежувалось вивченням лише античних авторів, однак до освітнього канону залучались знання, що закладали уявлення про національні традиції, фольклор, міфологію, етнографічні особливості народів, історію держави і права, а також учні отримували знання з хронології, генеалогії, геральдики й епіграфіки [48, c. 182].

Однак навіть після остаточного утвердження концепції освіти Товариства Ісуса єзуїти з теренів Речі Посполитої намагались добитись викладання історії як окремого предмету. У 1609 р. члени ордену у Литовській провінції висунули постулат усамостійнення історії як навчального предмету [187, s. 283]. Пов'язано це було з тим, що шляхта Речі Посполитої, посилаючи своїх дітей на навчання до єзуїтських шкіл, хотіла, щоб вони отримували знання з тих галузей, що згодом пригодились би у сеймовій діяльності та громадських справах. Історія визначалась як одна з пріоритетних дисциплін у батьківських настановах, що шляхта писала для своїх дітей [48, c. 179]. На жаль, пропозиція литовських єзуїтів була відкинута генералом ордену Клаудіо Аквавівою.

Характерною рисою викладання історії у польських єзуїтських освітніх осередках є те, що саме історію Речі Посполитої члени Товариства Ісуса висунули на чільне місце [187, s. 296]. Як зазначалось вище, сучасна історія фактично не вивчалась у єзуїтських школах відповідно до норм “Ratio Studiorum”. Однак історія польсько-литовської держави користувалась популярністю у річпосполитських єзуїтів.

Певні рекомендації щодо читання історичної літератури, зокрема з історії Польщі, можна знайти у відомому “освітньому” виданні єзуїтів - книзі “Bibliotheca Selecta” Антоніо Поссевіно (1534-1611). Фактично це список літератури, що рекомендована до використання під час навчання у єзуїтських школах. Перше видання книги побачило світ у 1593 р. у Римі.

Усю історію автор ділить на декілька частин: “Historia Divina”, або ж Священна історія Старого і Нового Завітів; “Historia Ecclesiastica”, або ж історія релігій, Церкви, розколів та єресей; “Historia naturalis”, тобто природнича історія; “Historia humana”, тобто історія держави й права [48, c. 184]. Відповідно до цього поділу Поссевіно й подає рекомендовану літературу. З історії Польщі Поссевіно дає окремі рекомендації, зокрема радить твори Мартіна Кромера, Рейнольда Гайденштайн та Філіпа Каллімаха [184, p. 252]. У наступних виданнях додано твори Мацея з Мєхова, Анджейя Патриція Нєдецького, Еразма Стеллі, Марка Антоніо Боніфіно та Енеа Сільвіо Пікколоміні [187, s. 281-282].

У риторичних скриптах та компендіумах часто зустрічається посилання на польських істориків, зокрема Кромера, Яна Длугоша, Станіслава Любєнського, Яна Бєльського [187, s. 285]. Для риторичного мистецтва того часу характерним є насичення промов патріотичними розповідями з історії Польщі. Це ж можна стверджувати й стосовно проповідництва. Насиченість проповідей історичними мотивами була характерною рисою єзуїта Станіслава Бєліцького [128, s. 43]. Популярною історична тематика була й у єзуїтському театрі. Джерелами історичних мотивів у театральному мистецтві слугували твори Яна Длугоша, Войцеха Кояловича, Шимона Окольського, Бартоша Папроцького, Пьотра Скарги, Мацея Стрийковського та інших [187, s. 284].

Як окрему науку історію у єзуїтських школах Речі Посполитої почали викладати лише з 1739 р. [187, s. 290], а у 1757 р. уже всі єзуїтські школи Речі Посполитої мали історичні виклади [187, s. 293].

Стосовно права, то фактично до XVIII ст. воно не викладалось як окремий предмет, за винятком канонічного права, яке викладалось ще до того. Проте відомо, що правничі дисципліни вивчались у єзуїтських школах Речі Посполитої. Так, у 1677 р. у Віленській академії було відкрито кафедру політики. Викладали там не лише матеріали з “Політики” Арістотеля, а й інформацію, що стосувалась Речі Посполитої - устрій держави, вибори та права короля тощо [182, s. 248]. Право викладали у львівському шляхетському конвікті, а єзуїтська академія у Полоцьку могла надавати науковий ступінь двох прав (канонічного та цивільного) [142, s. 537-538].

Видання з історії Речі Посполитої у бібліотеці єзуїтів у Самборі, відповідно до рукописного інвентаря, внесені до групи “Acta Poloniae” [12, арк. 18-19 зв.]. Умовно книги можна розділити на дві категорії: історія та право. До першої групи відносяться книги з історії Речі Посполитої, окремих королів та шляхетських родів. До другої - видання актових документів Речі Посполитої та наукові праці з галузі юриспруденції. Загальна чисельність книг у категорії, що розглядається - 95. З них 5 видань не вдалось ідентифікувати, 56 видань історичних видань та 34 правничих. Щодо часу видання, то переважають друки XVIII ст. - 54 книги, XVII ст. - 33 друки та 3 книги XVI ст.

Історія. Усі книги, що віднесені до категорії “історія” також можна умовно розділити на декілька менших груп, зокрема: загальна історія Речі Посполитої; життєписи королів, шляхтичів та шляхетських родів; описи військових кампаній; церковна історія Речі Посполитої та довідкова література.

У бібліотеці самбірських єзуїтів найкраще репрезентована історія Польщі та Великого Князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої. З найдавніших істориків до інвентаря внесена книга краківського єпископа Вінцентія Кадлубка (1160-1223) “Historia Polonica”, що подає історію Польщі до 1202 р., та двотомне видання “Historiae polonicae” Яна Длугоша (1415-1480) (згодом записаний ще один том) з викладом історії до 1480 р.

Історики XVI-XVII ст. репрезентовані у єзуїтській книгозбірнями творами Мартіна Кромера (1512-1589) “De origine et rebus gestis Polonorum” (два примірники, саме Кромера Поссевіно рекомендує як основу для вивчення історії Речі Посполитої [186, s. 39-40]), Рейнольда Гайденштайна (1553-1620) “Rerum polonicarum ab excessu Sigismundi Augusti”, Веспасіана Коховського (1633-1700) “Annalium Poloniae”, кальвініста Саломона Нейгебаура (1611-1654)“Historia rerum polonicarum”, єзуїта Адама Нарамовського (1686-1736) “Facies rerum sarmaticarum” та “Aurorae Solis Sarmatici”, королівського історіографа та лікаря Йоахима Пасторія (1611-1681) “Historiae Polonae”, Анджея Максиміліана Фредро (1620-1679) “Gestorum Populi Poloni sub Henrico Valesio” та Казимира Завадського (1647-1691) “Historia Arcana, Seu Annalium Polonicorum”. Також у бібліотеці зберігався примірник праці Войцеха Кояловича (1609-1677) “Historiae Lithuanae”, що охоплює історію Литви від найдавніших часів до смерті короля і великого князя Сигизмунда Августа у 1572 р. Книга написана для учнів єзуїтських шкіл як підручник правильного стилю, а також для того, щоб ознайомити молодь з історією батьківщини [187, s. 287]. Фактично праця Кояловича була одним із ключових підручників для вивчення історії польсько-литовської держави у єзуїтських школах Речі Посполитої.