Бібліотеки монастирів Львівської латинської митрополії XIV–XVIII століття: книгознавчі аспекти

З польськомовних видань до інвентаря записані поетичні збірки Каспера Мясковського (1549-1622) та Александра Ободжінського, а також збірка промов Яна Кохановського (1530-1584), історія чудотворної ікони Богородиці в Ярославі та праця з архітектури Каетана Здзанського “Elementa Architektury Domowey”. До того ж, до полоніки варто віднести переклад книги “Siris” відомого ірландського філософа Джорджа Берклі (1685-1753), який здійснив і видав у 1747 р. Йосиф Анджей Залуський під назвою “Dwa sekreta doњwiadczone у dziwnie skuteczne”. У польському перекладі представлена ще одна праця єзуїта М. Буто (1607-1688), яку переклала Теофіла з Мошинських Потоцька під назвою “Rady m№droњci albo zbior maxym Salomonowych” .

Принагідно варто згадати цікавий запис про книгу українською - “Liber Graecy cuj tit. БУКВАРЬ in 8vo”. Очевидно, що у цьому випадку для укладача інветаря кириличний шрифт, яким надрукована книга асоціювався із грецьким, тобто православним обрядом. Це й відобразилось у формі запису.

Останньою категорією в інвентарі бібліотеки тринітаріїв записана панегірична література - 13 позицій. В основному це твори з нагоди весіль чи смертей, а також вступу на посади, більшість з яких написана членами ордену єзуїтів та тринітаріїв.

За матеріалами рукописного інвентаря бібліотеки монастиря тринітаріїв у Станіславові відтворено тематичне наповнення цієї книгозбірні. Акцент зроблено на ідентифікації книг, які можна класифікувати як “полоніку”. Ідентифіковано 143 видання, представлені у всіх тематичних групах книг.

За неповні сто років свого перебування у Станіславові ченці-тринітарії зібрали бібліотеку, яка була їм помічною при організації душпастирської діяльності, при організації процесу навчання нових членів ордену, та насамперед у сприянні діяльності, спрямованої на викуп полонених християн з неволі.

4.3 Полемічна література у бібліотеці кармелітів у Дрогобичі

Орден кармелітів виник у 1156 р. під час хрестових походів до Святої Землі. Перший монастир було засновано на горі Кармель (суч. Ізраїль), що й дало назву ордену. Офіційно затверджений папою Гонорієм ІІІ у 1226 р. В ході внутрішніх реформ св. Терези Авільської та св. Івана від Хреста у XVI ст. орден було розділено на дві гілки: босих (зреформованих) та взутих, або ж черевичкових (зберегли стару регулу).

У межах Львівської архідієцезії перший монастир кармелітів босих постав у 1614 р., внаслідок прибуття до Львова о. Єлисея Нівінського, який мав на меті вивчити можливість прибуття до міста ченців. За підтримки львівського передміщанина Войцеха Макуха ченці-кармеліти отримали земельну ділянку, на якій у XV ст. стояв костел св. Леонарда, що ним опікувались кармеліти. У 1619 р. було освячено наріжний камінь костелу. Згодом монастир отримав статус conventus major - більшого конвенту. При ньому було відкрито новіціат та філософсько-богословські студії (так званий клерикал). З 1687 р. монастир став осередком Руської орденської провінції св. Йосифа. Внаслідок цього при монастирі було відкрито “studium generale” з філософськими та богословськими курсами.

Згодом були відкриті інші монастирі: у Більшівцях (після 1624 р.), Теребовлі (після 1627 р.), Львові (св. Мартина, 1637 р.), Роздолі (1647 р.) та Кохавині (1748 р.) [166, s. 312]. У Перемишльській дієцезії перший монастир кармелітів черевичових виник у 1603 р. у селищі Сусідовичі (паломницький осередок з чудотворною іконою св. Анни) [162, s. 65]. У 1623 р. засновано монастир у Гусакові, а у 1697 р. засновано монастир у Дрогобичі [162, s. 46].

Перші конституції ордену кармелітів не зачіпали питання монастирських бібліотек, проте торкались проблем, що були пов'язані із книгами загалом [195, s. 59]. Проте книгу у них потрактовано як матеріальну цінність, а приписи зачіпали питання книг лише в контексті спадщини по смерті ченців. Зокрема, після смерті монаха на його книгах ставили знак пріора чи монастиря та вказували ціну. Окрім того, якщо чернець помер під час навчання закордоном то його книги необхідно було повернути до орденської провінції, з якої він походив [195, s. 59-60]. Книги, подаровані ченцеві, він не міг використовувати без дозволу пріора [195, s. 60], а по його смерті мали б йти на користь монастиря, звідки він походив [195, s. 61].

У орденській конституції 1357 р. вказано, що ніхто серед ченців не має права видавати чи продавати книги з монастирської бібліотеки; світським особам та іншим з-за меж монастиря можна було користуватись бібліотекою лише при дотриманні обережності; за згоди генерального пріора чи провінціала можна було продати або ж обміняти книги, що були в поганому стані, або дублети [195, s. 61]. Конституція 1369 р. зобов'язувала вести інвентар книг у бібліотеці [195, s. 61]. В постановах конституції 1462 р. з'являється посада бібліотекаря (кустуша книгозбірні), який мав турбуватись про доступ до бібліотеки та прикріплення книг, а також не допускати пошкодження книг [195, s. 62]. Таким чином можна простежити, що ставлення кармелітів до проблеми бібліотеки еволюціонувало: якщо на початку існування ордену книги не входили до зацікавлення ордену, то після переміщення ордену з Святої Землі до Європи й актуалізації навчання ченців в університетах та орденських навчальних осередках виникла необхідність охопити книжкове питання орденськими приписами [195, s. 68-69].

Чисельне та тематичне наповнення бібліотек кармелітів на теренах Речі Посполитої можна встановити на основі бібліотечних інвентарів, що збереглись до нашого часу. У фондах відділу рукописних, стародрукованих та рідкісних книг ім. Ф. П. Максименка Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка зберігся інвентар книгозбірні монастиря у Дрогобичі. Тематичне наповнення цієї бібліотеки проілюстровано на прикладі збірки полемічних книг.

Контроверсійна, або ж полемічна, теологія є одним із видів богослов'я, що окреслює ставлення Католицької Церкви до некатолицької теології або ж католицької неортодоксальної [80, c. 31]. Свого найвищого розвитку вона сягнула в епоху Реформації та Контрреформації (Католицької Реформи). В цей час вона виокремилась в окрему галузь богослов'я, а потім і в окрему навчальну дисципліну (кафедри у Римі, Фрайбурзі та Інгольштадті) [148, s. 765].

Монастир кармелітів у Дрогобичі постав з фундації Яна Станіслава Бекєрського в кінці XVII ст. Ченці-кармеліти провадили активну душпастирську діяльність, а окрім того також утримували бурсу для вбогих [216, s. 79]. Монастир був закритий австрійською владою у 1789 р.

У рукописі вміщено два інвентарі бібліотеки монастиря кармелітів у Дрогобичі. Перший укладений у 1766 р. під заголовком “Inventarium Bibliothecae Carmeli Drohobycensis Ex Mandato A. R. P. Constantini a S. Laurentis Provincialis De Novo Ordine Conscriptum Anno 1766 Die 3 Mensis Martij” [13, арк. 1]. Форма опису: зверху по центру вказано тематичну категорію, нижче літерне позначення полиці та формат книг на ній. Нижче - назва та автор книги. Рік і місце видання не вказуються. Записи дуже перемішані, одній літерній позначці не відповідає одна тематична категорія, під одну літеру були записані книги з різної тематики. Згодом, у 1772 р. інвентар було перероблено і вдосконалено [13, арк. 19]. Новий заголовок: “Inventarium Bibliothecae Conventus Drohobycensis Ordinis Frartrum B.Mariae Virginis de Monte Carmelo S.O. Provinciae Majoris Poloniae Sanctissimi Sacramenti Sub Regimine Rndi Patris Damiani a S. Jacobo Concionatoris Emeriti ejusdem Conventus Prioris de Novo Correctum et Conscriptum Anno Domini 1772 Mense Junio”. У новому інвентарі кожному літерному позначенню відповідає одна тематична категорія. Загалом у бібліотеці було 735 книг.

Таблиця 4. 2. Розподіл книг у бібліотеці монастиря кармелітв у Дрогобичі

Очевидно, що бібліотека часто перевірялась. В рукописі здійснено записи про візитації бібліотеки протягом 1767-1780 рр. (9 візитацій) [13, арк. 42-42 зв.]:

1. 4 липня 1767 р. провінціал Альбін від св. Казимира

2. 14 серпня 1770 р. провінціал Августин від св. Антонія

3. 14 серпня 1772 р. провінціал Кипріян від св. Герарда

4. 17 липня 1773 р. провінціал Кипріян від. св. Герарда

5. 27 червня 1774 р. провінціал Кипріян від св. Герарда

6. 15 червня 1776 р. провінціал Міхаель від св. Матвія

7. 14 червня 1777 р. провінціал Міхеаель від св. Матвія

8. 17 липня 1779 р. провінціал Йоахим від св. Франциска

9. 15 липня 1780 р. провінціал Йоахим від св. Франциска.

Хоча й дрогобицький монастир кармелітів постав уже після закінчення Реформації та Контрреформації, видається доцільним вивчити яку саме полемічну літеру використовувало католицьке чорне духовенство під час навчання на орденських студіях та підготовки для місійної й душпастирської діяльності.

Полемічна література була виділена в окрему тематичну категорію у кармелітській бібліотеці [13, арк. 22, 26 зв.-27, 31 зв., 37 зв.]. В інвентарі для позначення цієї групи використовується літера E (“in folio”), Ee (“in quarto”), Eee (“in octavo”), Eeee (“in duodecimo et vigesimo”). У бібліотеці кармелітів зберігалось 47 книг з полемічного богослов'я. Вони складають 6.39% від загальної кількості книг у бібліотеці.

Таблиця 4. 3. Розподіл полемічних книг за форматами у бібліотеці монастиря кармелітів у Дрогобичі

43 ідентифіковані книги створені 31 авторами. Абсолютна більшість авторів книг походять з середовища духовенства, лише двоє авторів були представниками світського середовища.

Таблиця 4. 4. Станова приналежність авторів полемічних книг у бібліотеці монастиря кармелітів у Дрогобичі

Чисельно переважають представники чорного духовентсва. Саме чернецтво було однією з рушійних сил Контрреформації, ченці зі “старих” (напр. домініканці та францисканці) й “нових” (напр. єзуїти) орденів вели активну полеміку із протестантськими богословами, розвивали католицьке віровчення та займались місінеорською діяльністю після Тридентського собору.

Характеристику збірки полемічної літератури варто розпочати з представників світського середовища, чиї книга зберігалась у бібліотеці дрогобицьких кармелітів. Йдеться про Філіпа де Мизьєра (1327-1405) - французького солдата та політичного діяча. У бібліотеці зберігалась його книга “Presentatio beate Marie in templo”. Цим твором автор намагався сприяти запровадженню у Католицькій Церкві свята Введення в Храм Пресвятої Діви Марії. Власне стараннями автора це свято увійшло до християнського календаря Західної Церкви. Другим автором був угорець, учасник війни за незалежність Ференці ІІ Ракоці у 1703-1711 рр. Антал Бреннер (1674-1721). Хоч Бреннер і був священиком, проте згодом був позбавлений духовного сану, тому видається доцільним віднести його до представників світського середовища. До інвентаря внесена його книга “Peculiares principum Hungariae in ecclesia Dei praerogativae”, створена на захист прав Ракоці.

Біле духовенство репрезентоване трьома авторами. Ідеї польських контрреформаторів висвітлені у творах “Confessio fidei catholicae christiana” кардинала Станіслава Гозія (1504-1579), у якому автор подав систематичний виклад католицької догматики та сформулював догматичне ставлення католицької Церкви до “різновірців” [210, s. 728], та “Civitas supra montem” Яна Носковича (1606-1690). Трактат Мартіна Кромера (1512-1589) “De falsa nostri tempom, et vera Christi religione” спрямований проти лютеран.

Досить цікавим видається те, що у бібліотеці був представлений твір українського православного автора - йдеться про твір “Alphabetum rozmaitym Heretykom niewiernym” чернігівського архімандрита Йоаникія Галятовського (1620-1688), у якому автор в абетковому порядку перераховує 180 відомих йому єретиків (не християн) та пояснює помилковість їхніх поглядів [120, c. 313]. Доречно згадати, що католицьке чернецтво із зацікавленням ставилось до творчості чернігівського богослова. Так, відомий випадок із львівської єзуїтської академії, коли члени Товариства Ісуса купували книги цього автора [49, c. 349]. В єзуїтському осердку у Перемишлі (в межах однієї з дрогобицьким кармелітським монастирем Перемишлськьої дієцезії) твір Галятовського “Stary koњciуі zachodni nowemu koњcioіowi rzymskiemu pochodzenie Ducha Њ. Od Ojca samego, nie od Syna pokazuje” був внесений до категорії забороненої літератури.

Абсолютну більшість авторів полемічних книг та трактатів становлять представники чорного духовенства. 36 книг створені 25 авторами, що представляють найвідоміші чернечі спільноти католицької церкви.

Таблиця 4. 5. Приналежність авторів полемічних книг до орденів у бібліотеці монастиря кармелітів у Дрогобичі

Автори з середовища Товариства Ісуса традиційно переважають над представниками інших чернечих орденів. Орден єзуїтів був однією з рушійних сил Контрреформації на території усієї Європи загалом і у Речі Посполитій зокрема. На жаль, інші чернечі спільноти репрезентовані дуже слабко.

“Західні” єзуїти представлені п'ятьма авторами (8 книг). Книга “Manuale controuersiarum huius temporis” фламандського єзуїта Мартіна Бекануса (1563-1624) є своєрідним підручником із “мистецтва полеміки”. Ця книга витримала 20 перевидань у Західній Європі і була однією із найпопулярніших книг з контроверсійної теології. Як підручник можна класифікувати книгу “Regula credendorum, seu methodus polemica” англійського єзуїта, префекта вищих студій у Льєжі Джона Кейнса (1625-1697) та книгу “Ethica theologico-polemica” єзуїта з м. Оломюц Фредерика Крістена (1682-1733). Трактат Джона Дюрі (+1587) “Confutatio responsionis Gulielmi Whitakeri” спрямований проти англікан, зокрема проти одного з найвідоміших англіканських богословів XVI ст. Вільяма Вітакера (1548-1595). Також до інвентаря внесені твори “Norma Verae Fidei Juxta Catholicos Authores” Фредеріка Пабле (1649-1699), “Synopsis de ecclesia militante” португальця Франціско Лейтама та “Sancta Romana ecclesia” Андреаса Рюделя (1706-1759).

Польська єзуїтська контрреформацій та полемічна думка репрезентована “класичними” авторами та творами. Зокрема, йдеться про відому книгу “O rz№dzie i jednoњci Koњcioіa Boїego pod jednym pasterzem” (друге видання твору “O jednoњci Koњcioіa Boїego”) Пьотра Скарги (1536-1612) та його ж “Zawstydzenie Nowych Arianow y Wzywanie ich do pokuty y wiary chrzeњciaсskiey” із критикою та засудженням послідовників Фаустина Социна та Пьотра Стоіньського [200, s. 11-12], трактат “Colloquium Thorunense” відомого поборника аріан Миколая Ціховича (1598-1669), “Szczera prawda przeciw obіudnemu faіszowi” Стефана Щанецького (1658-1737) проти пастора Кароля Делінкурта гельвецького віровизнання, “Theologia Controversa Totam Fidei Christianae Catholicae Doctrinam” Готфріда Ханенберга (1680-1729) та трактат Мартина Лаща проти протестантських церков “Crisis to iest Rozs№dek Katholicki o nauce dzisieyszych ewangelikуw, lutrуw, kalwinуw y inszych nowowiernych”. Трьома книгами представлена творчість одного із найвідоміших польських єзуїтів-полемістів XVIII ст., ректора львівської єзуїтської академії Єжи Генгеля (1657-1727), полемічні трактати якого спрямовані проти атеїзму та протестантизму [142, s. 178]. До інвентаря внесено три його книги: “Eversio Atheismi seu pro Deo contra Atheos”, трактат із наведенням доказів на захист непорочного зачаття “Vindiciae Marianae innocentiae” та відомий твір “Gradus ad atheismus” з викладом ідеї генези атеїзму у людській душі [127, s. 15].

Домініканська полемічна думка викладена у творі Пьотра Дрогошевського (+1729) “Tarcza Wiary Chrystvsowey”, що спрямований проти лютеран та кальвіністів, а також у книзі “De Missa evangelica et de veritate corporis et sanguinis Christi in Eucharistiae sacramento” домініканця, єпископа Відня Йогана Фабера (1478-1541), для полемічних творів якого характерним є використання філологічно-гуманістичних методів [148, s. 765].

Францисканська орденська сім'я представлена творами “Securis evangelica ad haeresis radices posita” голови ірландського коледжу св. Ісидора у Римі Френсіса Портера (1650-1702), “Vox Catelli Pastoritii Penes Ovile Christi. Seu Controversia” реформата, лектора теології у монастирі реформатів у Мейській Гурці Войцеха Габрілеля Славоша, а також перекладом з німецької книги “Ozdoba Koњcioіa katolickiego, to iest Ceremonie ktorych Koњжioі S. w wszelkich okolicznoњжiach zwykі zбїywбж” францисканця-реформата Протазія Неверані (1702-1743). Також до збірки контроверсійних книг входила проповідь “Rzeka troista Korczakowska” провінціала Малопольської провінції реформатів Людвіка Ружицького, виголошена на похороні Констанції Христини Вельопольської, дружини стольника великого коронного Яна Вельопольського, й книга “Stary argument swiatowey m№droњci przeciw powњciкgliwoњжi panieсskiey, wdowiey, kapіaсskiey y zakonney” реформата Флоріана Ярошевіча (1694-1771).

Один твір вийшов із середовища ордену каноніків регулярних Святого Гробу Господнього, більш відомого як мєховіти. Йдеться про відомий і популярний твір “Prawda Chrzescianska Od nieprzyiaciela swego Zeznana” рабина Самюеля у перекладі генерала ордену, теолога Якуба Павела Радлінського (1680-1672) з його ж власним коментарем до цього твору.

Орден кармелітів репрезентований чотирма авторами, як і реформати. До інвентаря внесено чотири примірники книги “Heroica Carmeli regula, a sanctissimo Dei propheta Elia vita et exemplo tradita” авторства Валентина від св. Аманда. Книга “Triumphalis palma victoriae Immaculatae Conceptionis” фламандця Олівє де Сен-Анастас (1612-1674) присвячена наведенню доказів на захист непорочного зачаття. Дві книги належать перу фландрійця Александра від св. Терези: “Clypeus religionis bipartitus” та “Praeco Marianus legis evangelicae”. Також у бібліотеці зберігалось три примірники книги “Echo Salutis aeternae” Вацлава від св. Іллі (Глуховського).

Окрім полемічних трактів та книг, у бібліотеці зберігався збірник актів Торунського колоквіуму 1645 р. (так званий Colloquium charitativum) - “Acta conventus Thoruniensis”. З ініціативи короля Владислава IV у Торуні відбувся з'їзд представників польського католицького та протестантського духовенства з метою обговорення поглядів один одного та примирення.

Поданий вище аналіз наповнення бібліотеки кармелітів у Дрогобичі дає можливість зробити висновок, що не зважаючи на те, що монастир існував уже в час, коли Контрреформація добігала свого кінця, у монастирях надалі зберігалась ключова література того часу. Йдеться про твори польських діячів Контрреформації (Марцін Кромер, Станіслав Гозій), представників чорного духовенства, твори яких спрямовані проти окремих протестантських груп (Миколай Ціхович, Пьотр Скарга, Єжи Генгель), твори православних богословів (Йоаникій Галятовський), підручник з полемічної теології (Мартін Беканус, Джон Кейнс) та інші матеріали.

4.4 “Artes liberales” у книгзбірні монастиря домініканців у Ярославі

Орден братів проповідників (Ordo fratrum praedicatorum), більш відомий під назвою домініканці (від імені засновника св. Домініка), виник у 1216 р. Ключовим аспектом діяльності ордену була боротьба проти єресей, які набули поширення у країнах Західної Європи. Власне проповідь серед населення стала головною “зброєю” ченців у їхній діяльності.

Початки діяльності домініканців на теренах Руського воєводства Речі Посполитої сягають своїм корінням ще часів Галицько-Волинської держави. Апостольська столиця здавна мала намір заснувати на теренах України єпископські кафедри. Відомо, що 1231 р. папа Григорій ІХ мав наміри створити тут католицьке єпископство. З цією метою папа доручив польським ченцям-домініканцям Якубові та Домаславу розвідати стан і ситуацію католицького духовенства на українських (руських) землях [166, s. 301].

Ситуація у Галицько-Волинському князівстві була сприятливою для розвитку католицької церкви. У 30-50-х роках ХІІІ ст. Данило Романович шукав підтримки у папи Григорія ІХ, пізніше Інокентія IV, для боротьби проти агресії поляків та угорців, а згодом і монголів. Це відповідало інтересам римської курії, яка шукала союзників для боротьби проти імператора Священної Римської Імперії Фрідріха ІІ Гогенштауфена. Данило не перешкоджав діяльності католицьких чернечих орденів. Завдяки дипломатичній роботі домініканця Асцеліна та францисканця Плано Карпіні, Данило у 1245 р. висловив готовність прийняти католицьку віру. У 1246 р. своїм бреве папа призначив польських домініканців Олексія та Перегріна “духівниками” князя [115, c. 42]. Однак достеменно невідомо, чи відбулась унія між православною церквою у державі Данило Романовича та Римом.

Опісля входження земель колишньої Галицько-Волинського держави до складу польської держави та утворення у 1375 р. Галицького архієпископства (з 1412 р. Львівського) починається новий етап діяльності братів-проповідників у регіоні.

Традиційно більшість дослідників XIX-XX ст. дотримувались непідтвердженої у джерелах версії про початок діяльності домініканців у Львові (та й загалом на сучасних українських землях) за св. Яцека (Гіацинта) Одровонжа [92, c. 6; 202, s. 172; 205, s. 31]. У 1234 р. нібито на місці майбутнього міста, він зі своїми братами-домініканцями заклав дерев'яний костел св. Івана Хрестителя, у якому перебувала їхня місія. Тут, у 1238 р. Герарда з Вроцлава було висвячено місійним єпископом Русі [205, s. 31; 116, c. 41]. Проте, не відомо, чи йдеться про заснування монастиря.

Ймовірно, що монастир домініканців у Львові виник уже після приєднання міста та Галичини до Королівства Польського; у силу відсутності документа про заснування обителі, його появу датують близько 1378 р. [166, s. 304]. Львівська обитель стала головним осередком домініканців на теренах східних воєводства Речі Посполитої.

Окрім львівського монастиря, у межах Львівської латинської архідієцезії постали й інші домініканські осередки: Коломия (1413 р.), Теребовля (1432 р., знищений перед 1600 р.), Підкамінь (1464 р.), Буськ (1619 р.), Чортків (перед 1619 р.), Єзупіль (перед 1619 р.), Рогатин (перед 1619 р.), Яворів (1616 р.), Львів (св. Марії Магдалени, 1600 р.), Тисмениця (1631 р.), Золотий Потік (1608 р.), Бучач (1652 р.), Жовква (1653 р.), Чернелиця (1662 р.), Галич (перед 1659 р., 1760 р.), Снятин (др. пол. XVII ст., 1760 р.), Богордчани (др. пол. XVII ст., 1760 р.) та Тернопіль (др. пол. XVII ст., 1760 р.) [166, s. 302-303]. У Перемишльській дієцезії пермиш містом, де виник монастир домініканців, став Перемишль (близько 1375 р.), а згодом виникли монастирі у Ланьцуті (близько 1375 р.), Мостиськах (поч. XV ст.), Самборі (поч. XV ст.) [162, s. 30], Старому Борку (1665-70 рр.), Великих Очах (1667 р.). Чесанові (1674 р.) та Сеняві (1676 р.) [162, s. 46].

У 1375-1456 рр. домініканські монастирі на теренах Львівської архідієцезії та Перемишльської діїцезії належали до організації “Societatis Fratrum Peregrinantium propter Christum inter gentes” (“Товариство братів пілігримів для Христа в землях невірних”), потім до Польської провінції ордену, а у 1612-1785 рр. Руської провінції св. Яцека.

Домініканці, на відміну від францисканців, одразу почали робити акцент на інтелектуальній підготовці ченців. Відповідно, при монастирях виникали орденські освітні осередки, а здібні ченці навчались в університетах. Домініканці швидко здобули провідні позиції в університетах Болоньї, Парижа, Падуї, Флоренції, Оксфорді, а з їхнього середовища вийшли такі знані схоласти як Альберт Великий та Тома Аквінський. Власне Париж та Болонья до 1220 р. стали головними осередками ордену, оскільки у планах св. Домініка проповідники та університети мали існувати разом [203, s. 117].

При кожному конвенті домініканців мусила існувати школа з постійною лектурою Святого Письма [163, s. 517]. Подальший розвиток ордену породив потребу створення школи, у якій вивчали б не лише Святе Письмо та твори Петра Ломбардського, а й науки, що мали підготувати ченців до вивчення теології [163. s. 518].

У межах Королівства Польського інтелектуальна та освітня діяльність ордену розпочалась у XV ст., зокрема з цього часу відомо про існування так званих “studium generale” при монастирі домініканців у Кракові [163, s. 524]. Очевидно, що існування генеральних студій, а також навчання ченців Польської провінції в освітніх осередках інших орденських провінцій, свідчить про те, що вже у XV ст. існувала розвинута система шкіл, де домініканці здобували підготовчу освіту для подальшого вивчення філософії та теології.

Першим рівнем орденської освіти був новіціат, який зазвичай тривав один рік. Окрім вивчення статутних документів, молитов, співу, літургії тощо, новіції також вивчали основи латинської граматики [174, s. 41-42]. При деяких монастирях діяли школи граматики, де навчались два роки. Згодом почали виникати так звані партикулярні школи, де вивчали різні предмети, від граматики й логіки до філософії й теології [174, s. 42] (фактично навчання охоплювало цикл семи вільних мистецтв та філософсько-теологічні дисципліни). Після закінчення партикулярної школи ченці продовжували навчання у конвентуальній школі теології, що діяла при кожному монастирі й відвідувати її була зобов'язана усі ченці монастиря [175, s. 42-43]. На вищому рівні знаходились “studium materiale” та “studium formale”, які дорівнювали університетським, однак не мали права присвоювати наукові ступені. Однак найвищий ступінь становили так звані генеральні студії, у яких навчались майбутні лектори теології для мережі монастирів орденської провінції [175, s. 43]. Генеральні студії мали два відділи, філософський та теологічний, що наближало їхню структуру до університетської.

Забезпечувати інтелектуальну допомогу у проповідницькій, душпастирській та місіонерській діяльності домініканцям була покликана бібліотека. Водночас не можливо уявити, що у випадку існування школи при монастирі, при ній не було бібліотеки. Власне заснування монастирських шкіл дало початок формування книгозбірень, до яких входили навчальна лектура, проповіді, а також богослужбова література [164, s. 391]. Першопочатково можна говорити про збірку навчальних книг та збірку літургійних книг, що зберігались у захристії монастирського храму [217, s. 297].

Відкриття новіціату при монастирі, а також подальший розвиток шкільної системи сприяли тому, що бібліотека-скарбинця перетворювалась на бібліотеку для навчання [217, s. 297]. Очевидно, що монастирська бібліотека мусила бути добре забезпеченою та відповідати завданням, які ставили перед собою ченці-домініканці при організації своєї діяльності та проходженні навчання у системі шкільництва ордену.

Орденські приписи ще з XIII ст. регулювали функціонування монастирських бібліотек. Зокрема, рекомендації п'ятого генерального магістра домініканців Гумберта Романського не втрачали своєї актуальності досить довгий час [217, s. 329]. У свому підручнику орденського життя “De vita regulari” він декілька пунктів присвятив організації діяльності монастирської бібліотеки та обов'язкам бібліотекаря. Бібліотекар був зобов'язаний турбуватись про відповідне місце у монастирі для зберігання книг (з доступом свіжого повітря та захистом від дощу), щоб книги не підлягали впливу вологи та плісняви; зберігати ключ від бібліотеки та відчиняти її у чітко визначений час; укладати список книг та передавати його свому наступнику на посаді; вирішувати питаня щодо накопичення, відбору та актуалізації книг; щороку чи раз на два роки переглядати усі книги з метою встановлення того, чи вони не потребують чистки або консервації; видавати книги до школи чи келії лише з дозволу магістра студентів, та нотувати видання книг із бібліотеки й анулювати записи після повернення книг [198, s. 412-413].

Стосовно особи самого бібліотекаря, то відповідно до рекомендацій Губмерта у монастирі повинно бути двоє осіб для виконання роботи, що пов'язана із книгами: перший це кантор, який мав опікуватись книгами у захристії, приносити їх ченцям на час молитви; другий це власне бібліотекар (armarius чи librarius), який опікувався монастирською книгозбірнею [217, s. 300]. Пізніше орденські приписи, зокрема рішенні генеральної капітули ордену у Болоньї 1615 р. передбачало, щоб на посаду бібліотекаря призначали “поважних” отців [217, s. 348].

Внутрішні документи та рекомендації ордену окреслювали права й обов'язки користувачів монастирських бібліотек. При отриманні книг до келії на них не можна було робити жодних приватних поміток, нищити або ж передавати комусь іншому. При порушенні цих норм настоятель монастиря повинен застосовувати покарання [198, s. 413]. Ченцям було строго заборонено брати книги з бібліотеки самовільно. Покаранням за це була заборона користуватись книгозбірнею [198, s. 412], а у випадку опору й відмови повернути книгу до бібліотеки читача могли закрити до монастирського карцеру або й екскомунікувати [198, s. 412]. Генеральні капітули ордену 1611 р. у Парижі та 1612 р. у Римі наголошували на забороні самовільно забирати книги із бібліотеки, а бреве папи Урбана VIII 1626 р. встановлювали за такий злочин покарання у вигляді екскомуніки [217, s. 353].

Поповнювались домініканські бібліотеки трьома шляхами: дарунки від осіб з-за меж ордену, спадок по смерті ченців, закупівля книг, продаж/обмін дублетів. Орденські документи зобов'язували настоятеля монастиря турбуватись про якість та розвиток книжкових зібрань у монастирі [198, s. 411]. Орденські конституції зобов'язували, щоб кожен монастир виділяв на закупівлю книг суму, рівносильну сумі витрат на одяг ченців [164, s. 393]. Рішення орденської капітули 1615 р. у Болоньї нагадувало провінційним капітулам про обов'язок закупівлі книг до бібліотек у силу можливості, у першу чергу авторів з ордену, а також давніх та нових письменників [198, s. 412]. Стосовно ж продажу дублетних примірників, то в основному вона відбувалась у межах однієї провінції, коли книги купували/продавали між сусідніми монастирями [198, s. 415].

Чисельне та тематичне наповнення бібліотек домініканців на теренах Львівської архідієцезії та Перемишльського єпископства проілюстроване на прикладі збірки лектури з семи вільних мистецтв у бібліотеці монастиря у Ярославі. Інвентар цієї бібліотеки зберігається у фондах Наукової бібліотеки Львівського національно університету імені Івана Франка.

Костел Матері Божої у Ярославі постав у XV ст. як храм для чудотворної скульптури Матері Божої. У 1629 р. марійний санктуарій передано під опіку ченців Товариства Ісуса. Монастир був закритий у 1773 р. під час ліквідації ордену єзуїтів, а його бібліотека перевезена до Львова. Через чотири роки, у 1777 р., будівлю монастиря передано ченцям з ордену домініканців, що прибули до Ярослава з Бохні [126, s. 425], де їхній монастир згорів у 1751 р. (монастир домініканців існував ще з 1375 р.). До нового осідку прибуло восьмеро братів: пріор Ян Прохаска, субпріор Каєтеан Ачкєвіч, проповідник Рафал Тимінський, промотор св. Розарію Томаш Коханський, Ян Гловінський, захристіян Базилій Жебровський, Грегош Нейман та Домінік Рейсман [125, s. 47]. Ймовірно, що домініканці привезли до Ярослава і свою книгозбірню.

Згідно з описом у каталожній картці, даний каталог укладений у 1774 р. [7, арк. 1 (непагінований)]. Ймовірно, що в монастирі книги зберігались у скринях. Можна припустити, що запис книг по скринях відображає той стан, у якому вони перебували при перевезенні з Бохні до Ярослава. Очевидно, що згодом вони були розміщені на книжкових полицях у новому монастирі домініканців.

Кожна із скринь мала своє літерне позначення. В них, очевидно зберігалися книги однієї або декількох, споріднених між собою, тематичних категорій.

Таблиця 4. 6. Розподіл книг у бібліотеці монастиря домініканців у Ярославі

В системі освіти середньовічної Європи ключове місце займали сім вільних мистецтв (наук): тривіум - граматика, діалектика (логіка), риторика; квадривіум - арифметика, геометрія, астрономія, музика. Опанування цими “мистецтвами” давало підстави для здобуття подальшої освіти (правничої, медичної, теологічної).

У бібліотеці домініканців у Ярославі лектура з семи вільних мистецтв виділена в окрему тематичну категорію - “риторика, граматика, поетика, астрономія, геометрія”. Подальший аналіз тематичного наповнення цієї збірки буде проведено відповідно до вказаних семи галузей знання.

Граматика. До цієї категорії можна віднести декілька груп книг: шкільні підручники з граматики латинської мови, словники, а також художні твори (поезії, драматичні тексти тощо).

Перш за все варто згадати педагогічні трактати, що представлені у бібліотеці домініканців. Йдеться про дві книги: перша - трактат фламандського гуманіста Йоахима Штерка ван Рінгельберка (1499-1531) “De Ratione Studii” з викладом рекомендацій щодо організації навчання студентів; друга - праця польського педагога Шимона Марицьюша (1516-1574) “De scholis seu academiis libri duo”, що є першим трактатом з педагогіки у польській літературі.

Вивчення латинської мови у школах часів Відродження та у пізніші епохи відбувалось на основі декількох класичних підручників. До інвентаря записана відома книга “De octo patribus orationes” римського граматика Елія Доната, що була класичним підручником з латинської граматики й синтаксису, а також книга “De Verborum Significatione” граматика Секста Помпея Феста. Окрім того, у бібліотеці домініканців представлені підручники гуманіста та знавця латинської мови Еразма Роттердамського (1466-1536) “De copia verborum” (два примірники), відомого італійського гуманіста Лоренцо Валли (1407-1457) “Elegantiae linguae latinae”, одного з лідерів Реформації та педагога Філіпа Меланхтона (1497-1560) “Gramatica Latina”, граматика латинської мови “Obseruationum grammaticarum” поляка Альберта Бассаі (Bassai), а також підручник грецької мови відомого візантійського вченого Феодора Гази (1398-1475) “Introductionis grammaticae libri quatuor”. Сюди ж варто додати посібник із порадами для вивчення іноземних мов чеського просвітителя та педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670) “Novissima Linguarum Methodus”.

До інвентаря записані два словники італійського лексикографа, ченця-августинця Амброджіо Калепіно (1440-1510): “Lexicon” та “Dictionarium latinum”.

До “мистецтва граматики” також варто додати окремі видання та збірки художніх творів. Давня грецька та римська література представлена “Одіссеєю” Гомера, збіркою комедій Арістофана (444-385 рр. до н. е.), збіркою творів Лукіана (120-180), двох збірок творів Овідія (43 р. до н. е.-17), зібранням творів Вергілія (70-19 рр. до н. е.), поезією Марка Анея Лукана (39-65), книгою “Epigrammaton” Марціала (40-105), а також зібранням творів Клавідана (370-404) та Прісціана (+530).

Література XIV-XVII ст. також репрезентована декількома авторами. Європейські гуманісти представлені творами Франческо Петрарки (1304-1374) “De remediis utriusque fortunae” й збіркою його творів, “Adagia” Еразма Роттердамського, “Apophthegmatum sive responsorum memorabilium” письменника з Ельзацу Конрада Лікостена (1518-1561), зібранням творів Анджело Поліціано (1454-1494), а також відомою книгою Фрідріха Дедекінда (1524-1598) “Grobianus et Grobiana: sive, de morum simplicitate”, у якій автор висміює людські вади (погані манери, ненажерливість та пияцтво) та “Святого Гробіана”, який “навчав” цих вад.

Також до інвентаря внесені книги двох польських авторів, а саме “Elegiarum libri III” Яна Кохановського (1530-1584) та “Comoedia Spei” Пьотра Павела Мєшковського (1594-1659). Ще дві книги належали перу членів Товариства Ісуса: “Christus Jesus, hoc est Dei Hominis elogia” Луї Гігляра (Giuglaris) (1607-1653) та “Odarum libri IV” Жільбера Жонена (Jonin) (1596-1638). Книга “Elegantiae Poeticae” належала перу протестантського автора Георга Фабріціуса (1516-1571).

Діалектика. До цієї категорії класифіковано лише дві книги, що внесені до інвентаря. Перша - праця італійського та французького гуманіста Юлія Цезаря Скалігера (1484-1558) “Exotericarum exercitationum liber XV. De subtilitale” з викладом натурфілософських поглядів автора та критикою книги “De subtilitale” італійського вченого Джираломо Кардано (1501-1576). Друга книга - це видання “Dialogorum sacrorum libri quatuor” відомого французького протестантського богослова Себастіана Кастеліо (1515-1563) із викладом діалогів на біблійну тематику.

Риторика. Збірка книг з риторики була чи не найбільшою серед усіх “вільних мистецтв”. До неї входять як класичні посібники з риторики, так і збірки промов, епістолярна спадщина окремих осіб, твори на моралістичну тематику, політичні трактати та збірки прикладів, цитат, а також енциклопедичні видання.

Антична риторична традиція репрезентована численними книгами, зокрема: класична праця Квінтиліана (35-100) “Institutionis oratoriae” (два примірники), а також збіркою його ж праць; “Ars Rhetorica” Арістотеля (384-322 рр. до н. е.); книги Ціцерона (106-43 рр. до н. е.) “De Divinatione”, “Partitiones oratione”, а також збірками його промов та трактатів (три примірники); збірка творів Сенеки (4 р. до н. е. - 65); праця “Historiae” Салюстія Криспа (86-35 рр. до н. е.) й “Moralia” Плутарха (40-120/125). Сюди ж варто додати книгу “Locorum communium Ioannis Stobaei: Epitome ex graecis autoribus” грецького історика V ст. Іоана Стобея, що є збіркою цитат із давньогрецьких авторів.

Автори епохи Середньовічна представлені знаним трактатом августинця Егідія Римського (1247-1316) “De Regimine Principum” - своєрідним порадником для правителів, що включає поради зі сфер особистого життя керівника держави й рекомендації щодо правильної організації управління країною. Окрім нього, до інвентаря внесена книга грека Георгія Трапезундського (1395-1473) “Rhetoricorum libre quinque”.

Автори XVI-XVII ст. найкраще представлені у книгозбірні домініканців у Ярославі. Гуманістична риторична традиція висвітлено у книзі професора риторики у Реймсі Жака-Луї д'Естербея (1481-1550) “De verborum electione et collocatione oratoria”, праці “Dialogus Ciceronianus siue De optimo genere dicendi” Еразма Роттердамського, творі “De legali studio” Жільбера Кузена (1506-1572), а також книзі “Flores” відомого гуманіста Юста Ліпсія (1547-1606) Також до інвентаря внесена збірка листів “Epistolarum” Паоло Мануція (1512-1574). Сюди ж варто додати посібник “De figuris tum grammaticis, tum rhetoricis libri V” польського гуманіста Якуба Гурського (1525-1585).

Як допоміжні матеріали можна трактувати такі книги як енциклопедичне видання про винахідників, походження різних предметів тощо “De Inventoribus Rerum” італійця Полідора Вергілія (1470-1555), а також збірки висловів античних авторів “Apophthegmatum ex optimis utriusque linguae scriptoribus libri VIII” Паоло Мануція (1512-1574). Окрім того, до інвентаря домініканців записано зібрання творів французького гуманіста Жана Тікс'є де Равізі (Tixier de Ravisi) (1470-1542).

Серед книг авторів епохи бароко виділено декілька груп. Першу становлять навчальні посібнки: книга (фактичного підручник з риторики та епістелографії) “Vir consilii monitis ethicorum nec non prudentiae civilis” Анджея Максимілана Фредро (1620-1679), книги “Periodica disputatio” Бенедикта Гербеста (1531-1598) та “Palaestra oratoria siue imitatio Ciceronis” Яна Петріція (1592-1641), посібник із мистецтва вести дискусії “De eloquentia dialogus” авторства італійця Антоніо Марія де'Конті (1514-1555), а також порадник із мистецтва написання листів “De epistolis latine conscribendis” голландця Симона Верепауеса (1522-1598).

Риторичні концепції Арістотеля прокоментовано у книгах “In tres Aristotelis libros de arte rhetorica, quos ipse latinos fecit explanationes” того ж таки Антоніо Марія де'Конті та “De poetica Aristotelis cum Horatio collatus” Антоніо Ріккобоні (1541-1599), а Цицерона - у книзі “Locorum in M.T. Ciceronis Partitionibus oratorijs difficiliorum explicatio” Гійома Мореля (1505-1564). Витяги з творів Цицерона представлено у виданні “Narrationes, Sententiae, Similia. Ex libris M. Tullij Ciceronis” Шимона Пєховича.

Як допоміжну літературу для риторичного мистецтва класифіковано два примірники “Mythologiae” одного з перших дослідників античної міфології, італійця Наталіса Комеса (1520-1582), а також видання “Theatrum politicum” ченця з конгрегації лютеранських каноніків Амброджіо Марліані (1562-1632).

У бібліотеці ярославських домініканців було декілька збірок промов ораторів XV-XVIII ст.: домініканця Фабіана Бірковського (1566-1636), кармеліта Баптиста Мантуануса (1447-1516), дві збірки італійця Маркантоніо Моретті (1484-1589), “De Oratione Libri septem” професора теології з м. Доль Антоніо Луліо (1510-1582), “Tomus primus orationum ac elegiarum in funere illustrissimorum principum Germaniae” німця Сімона Шарда (1535-1573), “De civili conversatione dissertationes politicae” Стефано Гуазо (1530-1593) з викладом поглядів автора на проблеми освіти, сімї та суспільства, “Orator Polityczny Na Trzy Cze?sci Pogrzebowa?, Weselna? y Roz?nym Aktom sіuz?a?ca?” Казимира Яна Войшнаровича (+1680), “Orator Sacro-Civilis” єзуїта Анджея Темберського (+1726), а також збірка моралій Станіслава Вітвіцького (1630-1698) “Grammatica aliаs Literatura Eiusque”.

Також до інвентаря внесено два твори єзуїта Казімєжа Вєрушевського (1670-1744) “Elogia Heroica D. Stanislao Kostka” та “Illustres Umbrae Id Est Principes Religionum Patriarchae Et Religiosi Ordines” із похвалою чернечим орденам.

Окрім промов, зберігались в бібліотеці й зібрання епістолярій: “Epistolae et dissertationes omnes” іспанця Антоніо де Гевари (1480-1545), “Epistolae academicae” Йоганеса Штурма (1507-1589), “Epistolae quotquot reperiri potuerunt” Ісаака Казаубона (1559-1614) й “Epistolarum” відомого польського діяча Станіслава Решки (1544-1600).

Лише чотири книги присвячені арифметиці та одна геометрії. Книга “Arithmetica practica” француза Оронція Фіреуса (1494-1555) є підручником з арифметики, а праця “De arte supputandi” англійського вченого Кутберта Тунстала (1474-1559) є першим на території Англії дослідженням з математики. До арифметичних книг можна й додати математичні “Tabulae directionum et profectionum” німецького математика й астронома Йоганна Мюллера (Реґіомонтана) (1436-1476). У книзі “Magia universalis naturae” німецький єзуїт Гаспар Шотт (1608-1666) презентував результати своїх досліджень з математики, оптики та акустики. Геометрії ж стосується книга “Начала” Евкліда (365-300 рр. до н. е.), що є однією із основоположних праць з геометрії.

Значно більше книг у бібліотеці було присвячено астрономії, а також географії, природознавству й медицині. Основи астрономії були закладені у книзі “Альмагест” грецького вченого Клавдія Птолемея (87-165). Розвиток середньовічної астрономії поданий у книзі “Tractatus de sphaera” (два примірники) сорбонського вченого Іоана Сакробоско (1195-1256). Подальший розвиток астрономічних знань у Західній Європі у XV-XVII ст. представлений у книгах: “De astronomiae inventoribus, utilitate, fructu et laudibus” італійця Луки Гауріко (1475-1558), “Tractatus de globis, coelesti et terrestri” англійця Роберта Х'ю (1553-1632), “Theoricae Novae Planetarum” австрійського астронома Георга фон Пурбаха (1423-1461). Також можна згадати й астрологічну працю “Commentaria in syntaxes artis mirabilis” П'єра Грегуара (1540-1597), у якій пов'язані знання з магії, демонології й астрономії. Сама книга була внесена до “Індексу заборонених книг”. Сюди ж можна долучити перші у світі астрономічні таблиці (ефемериди), укладені на основі вчення Коперника, “Tabulae prutenicae coelestium motuum” німецького астронома Еразма Рейнгольда (1511-1543). До інвентаря також внесена ще дві ефемериди, для яких не вказано укладача.

Окрім астрономічних праць, в бібліотеці зберігався укладений та виданий Йоганном Мюллером (Реґіомонтан) (1436-1476) астрономічний календар. Тематиці календарної реформи папи Григорія XIII присвячена робота Жозефа Юста Скалігера (1540-1609) “Elenchus, et castigatio calendarii Gregoriani”.

Як і у випадку з астрономією, основи географії заклав то й ж Птолемей у своїй праці “Посібник з географії”, один примірник якої зберігався у книгозбірні ярославських домініканців. Подальший розвиток птолемеєвої географії подано у описі ойкумени “De situ orbis” грека Діонісія Перегієта.

Декілька видань присвячені сільському господарству та вивченню природних надр. Питання розвитку та значення сільського господарства й землеробства висвітлені у класичній праці Марка Порція Катона (234-149 рр. до н. е.) “De agri cultura” (пізніше видавалась під назвою “De re rustica” й саме так записана до домініканського бібліотечного інвентаря). Ґеорґіус Аґрікола (1494-1555) видав першу енциклопедію з металургії “De re metallica”.

Ще два видання стосуються біології (“De universali Stirpium natura” італійця Джовані Костео (1528-1603)) та фізіології (“Fabricatio hominis” польського лікаря Войцеха Новопольського (1508-1558).

І лише одне видання можна зарахувати до “мистецтва” музики. Йдеться про працю римського філософа Амбросія Макробія (390-430) “Somnium Scipionis”, в якому він розвиває свою теорію музичного мистецтва опираючись на числові концепції Піфагора.

Поданий вище аналіз дозволяє стверджувати, що серед семи вільних мистецтв у бібліотеці домініканців у Ярославі станом на кінець XVIII ст. найкраще були представлені граматика й риторика, також багатий вибір книг був із астрономії. Найслабше були репрезентовані видання із арифметики й геометрії, а також діалектики і музики.

4.5 Збірка рукописів у бібліотеці францисканців-реформатів у Жешуві

В ході внутрішніх рухів в ордені францисканців за дотримання приписів св. Франциска у XVI ст. в ньому виокремилась нова гілка ордену - реформати. У 1579 р. ця гілка була переведена у пряме підпорядкування генерала ордену [40, c. 187], у 1639 р. вона була перетворена на окремий чернечий орден. На землях Речі Посполитої спершу утворено дві кустодії, які після 1639 р. перетворено на Малопольську і Великопольську провінції. З останньої у 1750 р. виділилась Пруська провінція, а з Малопольської у 1764 р. Руська провінція [166, s. 310].

У межах Львівської латинської архідієцезії перший монастир реформатів виник у Львові у 1630 р. з ініціативи львівського старости Анджея Мнішека. У 1648 р. монастир було спалено, а згодом наново засновано і побудовано у 1656 р. за підтримки кам'янецького каштеляна Миколая Бєгановського [166, s. 311].

Окрім Львова, було засновано монастирі у Золочеві та Букачівцях (близько сер. XVIII ст.) [166, s. 311]. У межах Перемишльської єпархії перший монастир реформатів виник у Перемишлі у 1629 р. [162, s. 37], а згодом виникли монастирі у Ярославі (1706-1710 рр.), Жешуві (1709-1715 рр.) та Судовій Вишні (1730 р.) [162, s. 47].

Початок формування бібліотек реформатів на теренах Речі Посполитої припадає на першу половину XVII ст., коли ченці прибули на територію держави. Особливістю цих бібліотек було те, що вони формувались в умовах потридентської духовності та інтелектуальної культури Західної Церкви, що сформувалась в ході реформ у XVI ст. Власне це й відрізняло книгозбірні реформатів від бібліотек інших орденів францисканської гілки (францисканців-конвентуалів та бернардинців), які вели свою “бібліотечну” традицію від XIII ст. та XV ст. відповідно [176, s. 43-44].

Як і в інших чернечих спільнотах, у реформатів бібліотечна політика регулювалась відповідно до загальноорденських, а також провінційних приписів. Так, генеральна конституція францисканців-реформатів від 1642 р. зобов'язувала усі монастирі набувати книги до обителі за рахунок прибутків із монастирського маєтку, а також з коштів, що надходили від осіб, що вступали до ордену [177, s. 43]. Рішення орденських конгрегацій також впливали на організацію монастирських бібліотек, зокрема вони передбачали такі пункти: про порядок книг у бібліотеці має дбати вибраний бібліотекар; у кожній бібліотеці має бути каталог книг укладений в абетковому порядку, а також генеральний каталог (повторював абетковий) й детальний за галузями знань; при видачі книг із бібліотеки на місце книги необхідно поставити картку із назвою видання та особистим підписом особи, що бере книгу, картку забирають з полиці лише після повернення книги до бібліотеки [183, s. 210-211].

Провінційні статути наказували настоятелям монастирів поповнювати бібліотеки, у першу чергу новими книгами (не йшлося виключно про теологію), а також такими виданнями, що будуть корисними для ченців [183, s. 208]. Статути Великопольської провінції реформатів зобов'язували гвардіана поповнювати бібліотеку хоча б однією книгою щорічно з кожної галузі знання [170, s. 421].

Поповнювались монастирські бібліотеки шляхом дарунків від доброчинців (переважно від білого духовенства тих дієцезій, у межах яких знаходились монастирі [183, s. 208-209; 159, s. 259; 158, s. 52]), планомірної закупівлі та ймовірного обміну дублетних видань між монастирями [183, s. 209].

Середню чисельність книг у бібліотеках ченців-реформатів визначають у межах 1500-2500 примірників [183, s. 211]. Наповнення книгозбірень цього ордену проілюстровано на прикладі збірки рукописів бібліотеки монастиря у Жешуві.