Об’єктивація концепту recession/рецесія у сучасному англомовному політичному Інтернет-дискурсі: лінгвокогнітивний, семіотичний та комунікативно-прагматичний аспекти

Під впливом прагматичних досліджень лінгвістики, формується і такий напрямок, як прагмалінгвістика тексту. Цей напрямок займається виявленням і описом прагматичних правил побудови тексту, що сприяють адекватному розумінню тексту реципієнтом, і, як наслідок, - домогтися тієї чи іншої реакції на прочитане / почуте; прагмалінгвістика тексту ґрунтується на контекстно-ситуативному оточенні, створюваному автором при бажанні впливати на реципієнта [187, с. 267].

У нашому дослідженні, що спрямоване на вивчення політичного дискурсу та притаманних йому концептів вважаємо, що до числа складових прагматики політичного дискурсу входять наступні компоненти:

1) власне прагматика політичного тексту відображає ставлення адресанта до об'єкта комунікації, до самого мовленнєвого акту і через нього до адресата;

2) адресант (автор політичного повідомлення) і адресат (реципієнт);

3) прагматична інтенція політичного тексту;

4) прагматичний зміст (пресупозиційний фонд);

5) програмований прагматичний ефект.

Розглядаючи першу складову, власне прагматику тексту, ми бачимо, що поряд з змістово-смисловою інформацією, адресант також передає своє ставлення до акту комунікації з тим, щоб чинити на адресата відповідний вплив. Він може мати різний ступінь експліцитності: починаючи з форм прямого впливу за допомогою мовних та інших засобів (наприклад, засобів оцінки), до опосередкованих, завуальованих (композиційні прийоми, асоціативні засоби). Текст як одиниця комунікації переслідує завжди певну мету, за відсутності якої така одиниця втрачає властивості і статус комунікативної, оскільки не може бути безцільної комунікації, а отже, прагматика є невід'ємною частиною політичного дискурсу, властивістю комунікації [182, с.17].

Іншими складовими прагматики тексту політичного дискурсу є адресант і адресат, які в тексті матеріально не експліковані. Перший, однак, втілений в тексті як його творець зі своїми поглядами, чия мета реалізується безпосередньо в тексті. Адресат при цьому диктує будову тексту, відбір лексики та інші його параметри, оскільки адресанту доводиться неминуче рахуватися з "фактором адресата" [12, c. 56]. Адресат, як відомо, може бути одною людиною, групою, масовою свідомістю в цілому. На нашу думку, всі реакції завжди індивідуальні. Згідно з положеннями когнітивістики у свідомості людини існує певна система посилань, концептів, які складаються в процесі життєдіяльності. Під час передачі повідомлення відбувається співвіднесення знань, уявлень з інформацією, отже сприйняття повідомлення залежить від індивідуального досвіду адресата. В.Л. Наер поділяє тексти на дві категорії: перша категорія текстів чітко орієнтована на певну аудиторію, де адресат репрезентується адресанту з великим ступенем визначеності, і останній може враховувати його можливості декодування і ймовірний обсяг фонових знань. Друга категорія текстів позбавлена будь-якої певної адресатної орієнтації. Чим більш конкретно спрямованим є мовленнєвий вплив, тим важливіше брати до уваги такі параметри адресата, як його соціальний статус, освітній рівень і деякі інші характеристики.

Найважливішою складовою політичного дискурсу вважається прагматична інтенція тексту, яку слід вважати "матеріалізованим в тексті конкретним наміром адресанта здійснити відповідний вплив на адресата" [182, с. 17].

Наступною складовою прагматики тексту є прагматичний зміст тексту, який відрізняється від змісту смислового. Смисловий зміст, як відомо, спрямований на відображення зовнішнього і внутрішнього світу автора, натомість прагматичний зміст містить конкретні умови і цілі передачі смислового змісту, супутні йому оцінні, модальні, спонукальні та інші наміри адресанта, тобто зорієнтований на саме смисловий зміст і є осередком впливу тексту. Отже, прагматичний зміст виникає на основі прагматичної інтенції, розробляє і розвиває її, повідомляючи її певну спрямованість, і доносить її до адресата. Як відомо, одна і та сама репліка може мати різне прагматичне значення в залежності від контексту. Прагматичним змістом може бути, наприклад, заперечення, відмова здійснити потрібну дію, а прагматичною інтенцією - намір домогтися скасування прохання. Під прагматичним ефектом розуміється адекватність або неадекватність комунікації й наміру адресанта і залежить він, насамперед, від тієї форми, якою передається зміст [182, с.21].

Отже, у ході дослідження прагматичного аспекту політичного дискурсу необхідно виокремлювати: (1) прагматичну інтенцію (з якою метою відправлено висловлення); (2) прагматичний ефект (який результат його отримання); (3) прагматичний зміст (пресупозиційний фонд). Названі параметри дослідження прагматичної складової лексичних одиниць починають "працювати" в комунікативно-прагматичній ситуації, що пов'язана із зовнішніми умовами спілкування [182, с.21].

Говорячи про інформаційні структури політичного дискурсу, поряд із змістово-фактуальною, змістово-концептуальною і змістово-підтекстовою інформацією [терміни І.Р. Гальперина] існує інформація експресивного плану (емоційна, емфатична), яка здатна вплинути на свідомість адресата. Це інформація впливу постає як прагматична інформація.

Крім впливу на сферу почуттів реципієнта і естетичного впливу, прагматична інформація спонукає адресата до дії, претендує на зміну системи оцінок і цінностей, уявлень і думок. Прагматична інформація пов'язана з встановленням істинності чи хибності мовного твору, серйозності або іронічності висловлення, і несе в собі відбиток її адресанта і його ставлення до адресата, що враховує соціальний, освітній і віковий статус останнього [182, с. 18].

Таким чином, прагматична спрямованість є безсумнівною і суттєвою ознакою організації будь-якої лексичної одиниці політичного дискурсу. Розглянувши різні тлумачення поняття "прагматика", можна помітити, що акцент робиться, перш за все, на необхідності контекстуального вивчення мовних одиниць, їх вивченні в безпосередній ситуації спілкування. Прагматичний підхід до політичного дискурсу дозволяє системно виявити його потенціал впливу. Знання закономірностей комунікації дозволяє ефективно управляти сукупністю комунікативних процесів, у тому числі і в області політичного Інтернет-дискурсу. Спостереження над політичним Інтернет-дискурсом привели до переконання, що вивчення дискурсу в політичній Інтернет-сфері за допомогою комунікативно-прагматичного підходу дозволяє виділити прагматичні характеристики, що відрізняють цей тип дискурсу від інших. Таким чином, аналізований нами політичний Інтернет-дискурс повинен мати вплив високого ступеня інтенсивності.

1.2 Політичний дискурс як об'єкт лінгвістичного дослідження

1.2.1 Специфіка політичного Інтернет-дискурсу

Зв'язок між мовою і політикою проявляється, насамперед, в тому, що жоден політичний режим не може існувати без комунікації. Мова потрібна політикам для того, щоб інформувати, давати вказівки, проводити законодавчі акти, переконувати і таке інше. Специфіка політики, на відміну від низки інших сфер людської діяльності, полягає в її переважно дискурсивному характері: багато політичних дій за своєю природою є мовними діями. Не випадково низка вчених вважає, що політична діяльність взагалі зводиться до діяльності мовної [296, c. 145], а в сучасній політології спостерігається тенденція розглядати мову не стільки як засіб відображення політичної реальності, скільки як компонент поля політики.

У більшості робіт терміни мова політики, політична комунікація, політичний дискурс використовуються практично як взаємозамінні. На наш погляд, два останніх дійсно можна вживати синонімами. Щодо політичної мови, існують різні точки зору на лінгвістичний статус цього терміна. Одні вчені користуються цим терміном апріорі, інші беруть під сумнів існування феномена політичної мови, треті, не заперечуючи факт її існування, намагаються визначити, в чому полягає своєрідність терміну. Перша точка зору виражена, зокрема, в роботі А.М. Баранова і Є.Г. Казакевич, які вважають, що політична мова - це особлива знакова система, призначена саме для політичної комунікації: для продукування суспільного консенсусу, прийняття та обґрунтування політичних і соціально-політичних рішень [34, c. 6]. Другий підхід знаходимо у О.М. Паршиної, на чию думку цілком очевидно, що чисто мовні риси своєрідності політичного дискурсу нечисленні і не настільки просто піддаються ідентифікації. Те, що зазвичай мається на увазі під "мовою політики", в нормі не виходить за рамки граматичних і лексичних норм відповідної ідіоетнічної (національної) мови.

О.М. Паршина доходить висновку про те, що під політичною мовою розуміється зовсім не мова, або, принаймні, не зовсім і не тільки мова. У зв'язку з цим вона висуває тезу про те, що предметом політичної лінгвістики є ідіополітичний дискурс, під яким розуміється "своєрідність того, що, як, кому і про що говорить той або інший суб'єкт політичної дії" [198, c. 6].

Близька точка зору висловлена і в роботі Д. Грейбер, згідно з якою політичною мову робить не наявність специфічного вокабуляра або специфічних граматичних форм, а радше зміст переданої інформації, обставини, в яких відбувається поширення інформації (соціальний контекст), і виконувані функції. Коли політичні агенти (actors) спілкуються на політичні теми, переслідуючи політичні цілі, вони говорять мовою політики [320, c.196]. Прихильники третьої точки зору вважають, що мові політики властивий специфічний зміст, а не форма. У формальному відношенні мова політики відрізняється лише невеликою кількістю канонізованих виразів і кліше. П. Серіо в якості граматичних особливостей політичного дискурсу виділяє гіпертрофовану тенденцію до номіналізації і творчості [229, c. 25].

Ю.С. Степанов розуміє політичний дискурс як особливе використання мови для вираження особливої ментальності та особливої ідеології. Особливістю використання, на думку Ю.С. Степанова, є активізація деяких рис мови і, врешті-решт, особлива граматика і лексика [248, c. 723].

На нашу думку, не слід заперечувати існування "мови політики", і її необхідно розглядати як одну з професійних підмов - варіантів загальнонаціональної мови. Більш точним корелятом усталеного в мовознавстві терміна "професійні мови" є визначення "професійні лексичні системи" [124, c. 478], оскільки специфіка професійних мов полягає саме в лексиці, призначеної для номінації референтів тієї чи іншої предметної області діяльності.

Стосовно граматичних особливостей політичного дискурсу в літературі згадуються такі особливості, як, наприклад, тенденція до усунення особи за допомогою номіналізованих конструкцій-девербативів і безагенсного пасиву [212, c. 557], інклюзивне використання особових займенників we, our. Ці граматичні особливості, проте, на відміну від спеціальної лексики, не є рисами, властивими виключно політичному дискурсу - ці форми і конструкції використовуються і в інших видах комунікації.

Особливістю мови політики як спеціальної підмови є її доступність для розуміння практично всіма членами мовного спільноти, що, як наслідок, спричиняє деспеціалізацію політичних термінів. Масштабна деспеціалізація в політичній комунікації пов'язана з тим, що політика - єдина професійна сфера, спілкування в якій зорієнтоване на масового адресата. Політична комунікація не просто опосередкована Інтернет-засобами та засобами масової інформації, але ЗМІ та Інтернет фактично є основним середовищем її існування, внаслідок чого мова політики виявляється позбавленою властивості корпоративності, притаманної спеціалізованій мові.

Процес деспеціалізації термінів (детермінологізації) зазвичай проходить у три етапи: 1) розширення вживання: при цьому терміни, використані у засобах масової комунікації, зберігаючи свої термінологічні характеристики, виявляють тенденцію до певного спрощення смислової структури; 2) вживання терміна в неспеціальних текстах і пов'язане з цим його переосмислення; такі нестандартні вживання, як правило, бувають експресивно маркованими; 3) нове нетермінологічне значення втрачає свою експресивність, стає узуальним і фіксується в словниках як похідне, переважно нейтральне значення [149, c. 111]. Існують приклади повністю детермінологізованої політичної лексики, що вийшла за межі сфери політичного спілкування - консенсус, диктатура, конфронтація [99, c. 57]. Однак особливістю деспеціалізації в мові політики, на відміну від інших професійних сфер, є масштабний, практично універсальний характер першого етапу детермінологізації основної маси спеціального словника. Ймовірно, саме цей факт постає одним з факторів смислової невизначеності політичної мови.

Для уточнення поняття "мова політики" (language of politics) необхідно також відмежувати її від поняття "політична мова" (political or politicized language; можливий переклад - "політичність / політизована мова") [308, c.557]. Під "мовою політики" розуміється термінологія і риторика політичної діяльності, де політики виступають у своїй професійній ролі (подібно до дискурсів інших професійних сфер - релігія, медицина, юстиція тощо). "Політична мова" не є прерогативою професійних політиків чи державних чиновників, адже це ресурс, відкритий для всіх членів мовного співтовариства, він пов'язаний зі специфічним використанням загальнонаціональної мови як засобу переконання і контролю, або, іншими словами, це мова, застосовувана в маніпулятивних цілях. До сфери політичної мови відноситься також увесь спектр проблем, пов'язаних з політичною коректністю і боротьбою за чистоту мови [303, c. 18].

Погоджуючись з проведеним А. Девісом розмежуванням, уточнимо, що ці поняття перебувають у відношенні перетину: мова політики більшістю випадків є одночасно і мовою маніпуляцій, хоча і не зводиться до неї цілком: певні аспекти мови політики, зокрема, референтні знаки, виконують суто інформативну функцію. Одночасно, "політична мова" використовується в цілях маніпуляцій у багатьох інших сферах спілкування - в побутовій, рекламній, педагогічній, релігійній [308, c. 69].

Однією з проблем, пов'язаних з політичним використанням мови, є використання номінативно-класифікаційних можливостей мови як засобу формування погляду на дійсність (проблема ярлика): мова може певною мірою вирішити або, навпаки, створити і загострити соціальну проблему. Наприклад, такі номінації, як drug abuse, mental illness, criminal, на думку М. Едельмана [296, c. 58], фокусуються на слабкостях і відхиленні від норми самого індивіда, відволікаючи увагу від факту ненормальною соціально-економічного середовища їх існування. М. Едельман також вважає, що ярлик welfare наводить на думку, що проблема полягає в благодійній допомозі, що заохочує людей до неробства.

Отже, терміни політичний дискурс і політична комунікація є рівнозначними, а під мовою політики будемо розуміти структуровану сукупність знаків, що утворюють семіотичний простір політичного дискурсу.

А.М. Баранов і Є.Г. Казакевич вважають, що політичний дискурс утворює сукупність усіх мовленнєвих актів, використаних у політичних дискусіях, а також правил публічної політики, освячених традицією і перевірених досвідом [32, c. 6]. При такому вузькому розумінні політичний дискурс обмежується інституційними формами спілкування [303, c. 668].

Широкий підхід до аналізу політики і політичної комунікації представлений, зокрема, точкою зору В.В. Зеленського, який розмежовує два рівня у виокремленні політики: політика визначається як набір певних дій, спрямованих на розподіл влади і економічних ресурсів у будь-якій країні або в світі. Цей офіційний рівень політики містить засоби масової інформації, систему освіти і всі ті соціальні інститути, які контролюють явища соціального життя. Другий рівень політики - особистісний; він є способом, яким перший рівень актуалізується в індивідуальній свідомості, як він проявляється в особистості, в сім'ї, у взаєминах людей, у професійній діяльності, а також у сприйнятті людиною творів літератури і мистецтва [111, c. 371].

Вирішальним критерієм кваліфікації комунікації як політичної постає її зміст і мета [309, c. 88]. Мета політичної комунікації - боротьба за владу, адже під політичною комунікацією розуміється будь-яка передача повідомлень, призначена вплинути на розподіл і використання влади в суспільстві, особливо якщо ці повідомлення виходять з офіційних урядових інституцій [350, c. 311]. Зміст політичної комунікації в принципі зводиться до публічного обговорення трьох фундаментальних питань (фактично, питань влади): а) розподіл суспільних ресурсів; б) контроль за прийняттям рішень / право приймати рішення (судові, законодавчі та виконавчі); в) застосування санкцій (право карати або нагороджувати) [309, c. 14].

Світ політичного охоплює широкий діапазон явищ [78, c. 58]: у нього входять політичні спільноти людей, політичні суб'єкти (агенти), інститути та організації, нормативні підсистеми, традиції та ритуали, методи політичної діяльності, політична культура та ідеологія, засоби інформації, тощо.

Усі елементи поля політики, так чи інакше опосередковані дискурсом, відображаються в дискурсі, реалізуються через дискурс: вони або складають власне предмет спілкування (його референційний аспект), або виступають в якості елементів прагматичного контексту, в тому числі і прагматичних пресупозицій. Унаслідок прозорості кордонів дискурсу нерідко відбувається накладення характеристик різних видів дискурсу в одному тексті, наприклад, інтерв'ю з політологом поєднує в собі елементи мас-медіа, наукового та політичного дискурсів. Політичний і рекламний дискурс перетинаються в жанрі політичної реклами.

У контексті нашого дослідження політичний дискурс розуміємо як складну мисленнєво-комунікативну діяльність, яка є сукупністю процесу й результату і включає як позалінгвальний, так і власне лінгвальний аспекти [39; 171; 289] та зорієнтована не стільки на передачу інформації політичного характеру, скільки на здійснення перлокутивного впливу на електорат (переконання, перетягування на свою сторону, спонукання до дії) через реалізацію відповідних стратегій і тактик [206; 208]. Функціонуючи у мережі Інтернет, політичний дискурс реалізується через безліч медіатекстів, побудованих за системним принципом, які диференціюють цей різновид комунікації від всіх інших. Медіатексти постають частиною багатовимірної комунікативної ситуації, де вплив на одержувача інформації є багатоканальним, тобто інформаційну значущість має не тільки вербальний текст, а й фон, форма зображення, розташування матеріалу, що дозволяє висновувати про множинність форм прагматичного впливу [206]. Вербальні та невербальні елементи комунікативного повідомлення утворюють єдине візуальне, структурне, смислове та функціональне середовище, спрямоване на забезпечення прагматичної ефективності (перлокуції) політичного дискурсу [182].

Подібний підхід став можливим в рамках когнітивно-комунікативної наукової парадигми в результаті появи теорії концептуальної інтеграції Ж. Фоконье і М. Тернера [352, c. 65 ]. До цього часу вважалося, що реалізації прагматичної установки адресанта можуть сприяти тільки суто мовні чинники - стилістичні прийоми та образні засоби, неологізми, словотворчі конструкції, розмовна і оцінна лексика, а також загальні категорії, такі як простір, суб'єктивна модальність, оцінка, образність, інтертекстуальність та ін.

Візуалізація (гасла, символи, логотипи, графічні зображення, відеоряд) постає невід'ємною частиною політичного Інтернет-дискурсу, оскільки володіє потужним потенціалом впливу і є найважливішим механізмом пресингу, спрямованого на зміни у масовій свідомості.

У зв'язку з тим, що Інтернет поступово стає домінуючим джерелом інформації в сучасному світі, все більше політичних текстів мають електронні версії. У результаті люди менше читають газети і журнали, традиційна статична за характером фотожурналістика поступається місцем цифровій мультимедійній візуальній журналістиці [313, p. 1-4].

Зростаюча популярність Інтернету пояснюється тим, що його відносна новизна, фактична відсутність цензури і низка технічних переваг привертають масову аудиторію, чий запас довіри до даного виду ЗМІ залишається досить високим. Тут на перший план виходять такі параметри, як оперативність каналу трансляції, можливість форсування прийомів об'ємно-графічного членування тексту для фокусування уваги на актуальних смислах, організація повідомлення за модулями [129, c. 11]. Цими властивостями повною мірою володіє Інтернет. Можливості мережі в цьому сенсі практично необмежені, адже вона надає додаткові опції, такі як, наприклад, згортання / розгортання повідомлення, відео- та аудіо інформація та ін.

Політичний дискурс в Інтернеті стає не тільки частиною професійної, а й мовної культури в цілому, тому, що фіксує естетичні, світоглядні та комунікативні її складові.

1.2.2 Функції та категоріальні ознаки політичного Інтернет-дискурсу

З позицій функціонального підходу розрізнюють такі основні властивості політичного дискурсу: регулятивну, що підкреслює роль мови в скеровуванні поведінки адресата через спонукання його до дії через повідомлення адресату інформації, яка змінює його наміри та властивість орієнтації на зміцнення відданості системі (у мові політики завжди є символи, здатні викликати сильні афективні реакції, що концентрують у собі патріотичну гордість, пам'ять про минулу славу, обіцянки величі) (Т.І. Нікішина). У контексті нашої роботи функціональний підхід до аналізу дискурсивних фрагментів, в яких реалізується концепт recession, уможливив встановлення таких домінантних властивостей політичного Інтернет-дискурсу, як міфологічність і полікодовість. До основних суспільно значущих із соціально-психологічної точки зору можна віднести наступні функції політичного дискурсу:

1. Регулятивна функція підкреслює роль мови в регулюванні поведінки адресата через спонукання його до дії, повідомлення адресату інформації, яка змінює його наміри. Серед функцій мовленнєвої регуляції В.Г. Борботько виділяє таку складову, як "інспіратив" (надихання). "Інспіратив" на відміну від "прескриптива" не нав'язується адресату, а досягається шляхом повідомлення йому відповідних диспозицій, на базі яких згодом формується направлення до дії" [50, c. 39]. Таким чином, інспіратив створює засобами мовлення сприятливі умови для діяльності адресата. Іспіратив є особливо ефективним у сфері ідеологічного впливу під час агітації й пропаганди. На нашу думку, ця функція є однією з найголовніших для політичного дискурсу, оскільки вона передбачає певний вплив на адресата із зміною його діяльності чи поглядів у подальшому. В.Г. Борботько вважає, що "регулятивна функція є ключовим фактором дискурсивної діяльності" [50, c. 40]. Регуляція потрібна лише там, де існують певні протиріччя, невідповідності у відношенні до комунікативного задуму одного із актантів комунікації.

2. Інструмент політичної влади. Дискурс передбачає боротьбу за владу, оволодіння владою, її збереження, утримання, здійснення, стабілізацію та перерозподіл. Найбільш важливим проявом цієї функції є мобілізація до дії. Цей процес може відбуватися як у вигляді прямого звернення, так і за допомогою створення відповідного емоційного настрою (надія, страх, тривога, гордість за державу, відчуття єдності) або за допомогою таких мовленнєвих актів, як погроза, обіцянка, звинувачення.

3. Ретроспективна та проспективна функції. Значна частина політичної комунікації присвячена прогнозуванню і відтворенню минулого. Минуле несе приклади позитивного чи негативного досвіду, який використовується як аргумент. Проекція у майбутнє включає прогнозування наслідків вибору певного кандидата чи партії. У такий спосіб провідним мовленнєвим жанром при здійсненні передвиборчої кампанії є обіцянка. Існують також жанри політичного дискурсу, зорієнтовані на майбутнє, а саме - програма партії, інавгураційне звернення, політична реклама.

Розглядаючи функції політичного дискурсу, необхідно більш детально зупинитися на особливостях прояву в ньому референтної відображувальної функції мови, адже мова - це механізм взаємодії між людиною і зовнішнім світом. У результаті цієї взаємодії створюється певна картина політичної реальності. Як відомо, різне інтерпретування одних і тих самих фактів створює різні погляди. У політичному спілкування інтерпретація дійсності має подвійний характер: експліцитний у текстових формах та імпліцитний в номінативних одиницях. У текстових формах самі політики коментують і дають оцінку певній події чи явищу. У номінації політичної ситуації програму дій політика визначають словесні дефініції, які стають атрибутом політичної влади. Ці словесні дефініції формують ставлення до проблем і окремих особистостей у політиці. Здатність мови створювати ілюзії й конструювати особливу реальність обумовлена об'єктивними і суб'єктивним факторами. Об'єктивна причина полягає у відносному характері наших знань про світ, суб'єктивний фактор пов'язаний із свідомим викривленням реальності, яка підмінюється словесним лозунгами. О.І. Шейгал виділяє магічну функцію політичного дискурсу. Таким чином, відбуваються намагання впливати на явища дійсності, які стоять за словами. В основі цього підходу лежить особливе розуміння мовного знаку й уявлення про те, що назва є частиною самого предмета. Р. Барт, характеризуючи політичний дискурс, відмічає, що "усунення чи звеличення у ньому слів володіє майже магічною дією, оскільки усувається й сам референт" [35, c. 526]. Варто зазначити, що мовна реальність може бути структурованою за допомогою окремих лексичних одиниць, які спеціально підбираються з метою здійснення впливу на адресата. Наприклад, на веб-сайті консервативної партії Великої Британії у серпні 2013 року ключовими розділами, розміщеними на головній сторінці, були такі: Helping hard working people, Fixing the economy, Rewarding hard work, Making our streets safe, Getting immigration under control. Причому, розділ Helping hard working people автоматично відкривався першим.

Магічна функція раціонального використання номінативних одиниць Helping, Fixing, Making safe, Getting under control полягає у конструюванні уявної реальності, в якій правлячій партії Консерваторів доводиться наводити лад у домі, що зветься Велика Британія після недолугого правління Лейбористів, яке призвело до занепаду і безладу в країні [282, c. 79].

Функціональна специфіка політичного дискурсу полягає у його базовій громадсько-політичній функції - боротьбі за владу.

О.І. Шейгал пропонує згрупувати усі основні функції політичного дискурсу у п'ять блоків:

- інтеграція і диференціація групових агентів політики;

- атональність і гармонізація (конфлікт і консенсус);

- акціональність та інформативність (виконання політиками дій та інформування про них);

- інтерпретація й орієнтація (створення "мовленнєвої реальності поля політики і забезпечення існування у цій реальності);

- контроль і спонукання (маніпулювання свідомістю і стимулювання дій електорату) [282, c. 80].

Г.Г. Ділігенський наводить перелік соціально-політичних інтенцій, які на його думку, складаються із двох компонентів - когнітивного і афективного (див.табл.1.1):

Таблиця 1.1 Соціально-політичні інтенції політичного Інтернет-дискурсу

Когнітивний компонент інтенції створює у психіці реальність світу зовнішніх об'єктів і ситуацій (знання про те, якою насправді є реальність), натомість ціннісний компонент виражає ставлення людини до цієї реальності, що базується на уявленні про належне, бажане (знання про те, якою має бути реальність).

Афективний компонент інтенцій найбільш повно відображає їх істинну значущість у психологічній структурі особистості: "інтенція, яка не має чітко вираженого емоційного компонента, скоріше за все, є "слабою" і не грає великої ролі в мотивації поведінки людини [93, c. 187].

Фактор емотивності, на наш погляд, є найбільш значущим для виконання наступних функцій мови політики:

1) Функції зміцнення відданості системі. У мові політики завжди є символи, здатні викликати сильні афектні реакції, що концентрують у собі патріотичну гордість, пам'ять про минулу славу, обіцянки величі.

2) Функції соціальної солідарності, групової ідентичності.

Емотивність знака слугує потужним фактором політичної інтеграції - Ч. Елдер і Р. Кобб вважають, що "людей у політичні групи об'єднує не стільки однорідність мотивації, скільки спільність афектних реакцій" [187, c.116]. Відповідно, відмінності у емоційних реакціях на подібні ситуації сприяють соціальній диференціації і відчуженню.

3) Функції орієнтації. Під час формування картини політичної реальності у свідомості членів соціуму, емоції (через лексику емоцій) компенсують дефіцит необхідної інформації, заповнюючи наявні когнітивні лакуни. Це постає можливим завдяки тому, що емоційні реакції на певні типи ситуацій і подій фіксуються у соціально-політичному досвіді індивіда, а потім, у випадку повторного виникнення подібної ситуації, відтворюється, дозволяючи будувати схеми їх інтерпретації.

4) Мобілізаційної функції. Емоції виступають як мотиваційний імпульс до дії. Емоції з'являються тоді, коли індивід з'ясовує наявність чи відсутність відповідності між ситуаціями і своїми бажаннями, інтересами.

5) Агональної функції. Емоції, як відомо, є потужним мотивуючим фактором вербальної агресії, в тому числі й у політичному дискурсі.

У політичному дискурсі співвідношення інформативності з однієї сторони й емотивності, з іншої, варіюються у залежності від жанру. Переважно фактично зорієнтованими є жанри ритуальної комунікації, зокрема, інавгураційне звернення і прощальна промова президента. Американські фахівці з президентської риторики вбачають момент ритуальності в президентських теле-дебатах: "сам факт їх проведення покликаний підтвердити життєздатність американської демократії, а кандидати, під час дебатів "неодмінно погодяться, що проблеми, які стоять перед країною можуть бути вирішеними, що Інститути країни функціонують нормально і, що країною править народ" [309, c. 87].

Відповідно, можна припустити, що варіювання "інформативність-емотивність (експресивність)" обумовлене не тільки жанром, але й тим, яка функція політичного дискурсу превалює у певній дискурсивній події. Так, наприклад, слоган "GOP RENEWS ASSAULT ON WOMEN'S HEALTH" на веб-сайті Демократичної партії США має більше емотивний, ніж інформативний характер, адже він має на меті мобілізувати людей проти ініціатив Республіканців щодо обмеження права жінок на переривання вагітності: "Stand with women. Join us and fight back against Republicans' extreme policies" [405].

У політичному дискурсі спостерігається конфлікт двох тенденцій - тяжіння до понятійної точності і смислової невизначеності. Говорячи про прагматичні фактори невизначеності політичної мови, необхідно проаналізувати причини, які спонукають політиків прагнути не усунути, а зберегти неясність понятійного змісту знаків:

· Провідна роль функцій спонукання і впливу в ієрархії функцій політичної мови. "Суть політичної боротьби полягає у боротьбі за присвоєння мовних смислів, за право відокремлювати (і тим самим контролювати) їх зміст. Кінцевою метою політика є не стільки уточнення понятійного змісту ключових термінів, скільки провокування бажаної реакції адресата" [319, с. 2].

· Маніпулятивність політичного дискурсу. Невизначеність виступає як найважливіший інструмент маніпулювання і лежить в основі наступних стратегій:

- вуалювання, затушовування небажаної інформації, що дозволяє приглушити, зробити менш явними неприємні факти;

- приховування істини, свідоме введення в оману;

- анонімності, деперсоналізації як прийому зняття відповідальності: "хто нічого не сказав, того не можливо звинуватити у брехні" [305, с. 378].

Стратегії політичного дискурсу визначаються тими цілями, які стоять за політичним спілкуванням:

- описати певну політичну подію чи суспільне явище;

- викласти історію розглядуваного питання;

- представити різні точки зору на викладену інформацію;

- викласти свою позицію з певного питання;

- привести аргументи з метою доведення своєї точки зору чи зміни позиції аудиторії;

- враховувати інтереси, специфіку мислення, індивідуально-психологічні особливості і соціальний статус аудиторії;

- аргументовано прогнозувати майбутнє, конкретизоване у формі прийняття рішення.

Наступним прагматичним фактором у політичному дискурсі можна вважати потребу уникати конфліктності у спілкуванні. Невизначеність виступає як засіб подолання комунікативних утруднень, який дозволяє мовцю уникати крайнощів, займати помірковану, нейтральну позицію під час обговорення спірних питань, чим сприяти згладжуванню протиріч між комунікантами.

До прагматичних факторів можна також віднести намагання уникнути контролю за власними діями. Використання багатозначних, невизначених понять є ефективним прийомом, який використовують досвідчені політики. Контекстуальна невизначеність понять, що використовується у текстах політичних програм, утруднює у майбутньому ефективний контроль за виконанням взятих зобов'язань і дозволяє успішно лавірувати, підчиняючи свої дії моральним нормам ситуативної етики.

Як семіотичний механізм різних проявів смислової невизначеності постає феномен неточної референції. Є.В. Клюєв виділяє такі різновиди референціальної девіації, які призводять до неточно референційованих комунікативних актів, коли слово співвідноситься із дуже широким колом референтів; абстрактним референтом; по-різному потрактованим референтом; невідомим референтом; "чужим референтом; неіснуючим референтом" [137, c. 215].

Таким чином, невизначеність виступає як специфічна для політичної мови характеристика. Політики, як ніхто інший, вміють ухилятися від прямої відповіді на запитання, вміють сказати багато і при цьому не сказати нічого. Специфіка тайномовлення у політичному дискурсі полягає не у мові політики як такій, більшість знаків якої є широковідомими і загальнозрозумілими, а у самому характері відчуття. Іншими словами, ця характеристика політичного дискурсу є не семантичною, а прагматичною.

Наступними важливими характеристиками політичного дискурсу є дистанційованість і авторитарність. Владний статус вимагає збереження певної дистанції у спілкуванні між політиками і народом, що проявляється у таких аспектах:

1) фізична, просторова дистанція - відокремленість бар'єром, особливе розміщення у просторі: влада знаходиться на віддаленні і на підвищенні (трибуна, розміщення в центрі, у президії);

2) комунікативна дистанція - недоступність політиків високого рангу для безпосереднього мовленнєвого контакту, спілкування з народом тільки через ретранслятора;

3) символічна дистанція - право на володіння особливими предметами, символами влади: герб, президентська печатка, спецлітак, резиденція;

4) інформаційна дистанція - монополія на інформацію, обмеження доступу до інформації для нижчих за статусом, семіотична роль секретності.

У сучасному політичному дискурсі дистанція між лідерами і масами руйнується за допомогою ЗМІ. Коли кожен крок президента публічно відслідковується, образ політичного лідера олюднюється, він ніби стає "одним з нас", чим послаблює його символічну владу. Засоби масової інформації можуть не тільки зменшувати прірву між народом і правителем, але й навпаки, сприяти її поглибленню через підтримку авторитета політика. Особливу роль у регулювання дистанції між політиком і народом у сучасному політичному дискурсі відіграють соціальні мережі. Окремі політики використовують їх для безпосереднього спілкування із виборцями.

Відтак, політична дистанція обумовлює авторитарність політичного тексту, яка є свідченням безумовного авторитету його автора. Чим більша дистанція, тим вищий авторитет дискурсу. М.М. Бахтін визнає авторитарність у негативному сенсі: "Пов'язаність слова з авторитетом створює специфічну виділеність, відокремленість його; воно вимагає дистанції стосовно себе (ця дистанція може бути забарвлена як позитивно, так і негативно, наше ставлення може бути як позитивним, так і ворожим)" [36, c. 114].

Окремої уваги заслуговує така характеристика політичного дискурсу, як театральність, яка пов'язана із тим, що одна із сторін комунікації, "клієнт" - народ виконує в ній переважно роль не прямого адресата, а адресата-спостерігача, який сприймає політичні події як певне дійство, яке розігрується для нього.

Поняття адресата-спостерігача є близьким поняттю непрямого адресата в типології Г.Г. Почепцова. Разом із тим існує одна вагома відмінність - непрямому адресату повідомлення зазвичай не призначається [207, c. 110], у той час, як наявність адресата-спостерігача не просто усвідомлюється суб'єктом і прямим адресатом, але самим безпосереднім способом впливає на його комунікаційну інтенцію, вибір стратегії і мовленнєвої поведінки. Політики під час спілкування один із одним чи журналістами, постійно пам'ятають про "глядацьку аудиторію" і навмисно чи мимоволі намагаються справити враження.

Соціологи відмічають, що громадяни беруть участь у політиці переважно споглядально, виступаючи у ролі спостерігачів, які отримують інформацію про цю комунікацію через ЗМІ. "Люди вільно і самостійно вибирають ступінь і форму своєї участі у суспільному житті. Вони перемикають телевізійні канали, спостерігаючи поперемінно то за парламентськими дебатами, то за комерційними серіалами, то за конкурсами і вікторинами. Тому громадяни не схильні відноситися до політики і її персонажів занадто серйозно. Політика для них не більше, ніж різновид соціальної гри" [282, c. 67]. Для пересічного громадянина, який не читає політичних документів і незнайомий із оригінальними текстами промов і виступів, та сприймає політику переважно у препарованому вигляді через ЗМІ, політика постає як набір сюжетів. "Ці сюжети (вибори, візити, відставка уряду, війна, переговори, скандал) складають базу політичного наративу, під яким ми розуміємо сукупність дискурсивних утворень різних жанрів, сконцентрованих навколо певної політичної події" [282, c. 70].

Окрім ритуальних подій, які відбуваються незалежно від ЗМІ, існують так звані "псевдоподії". До категорії псевдоподій відносяться інтерв'ю, прес-конференції, онлайн-конференції, телевізійні бесіди, телевізійна дискусія, теле-дебати. Усі ці дискурсивні різновиди є комунікативними подіями, драматургія яких повністю задається засобами масової інформації, хоча їх змістова частина в значній мірі є спонтанною.

Отже, театральність політичного дискурсу обумовлена специфікою його основного адресата (масового спостерігача) і проявляється у його сюжетно-рольовому компоненті та його метафориці.

Однією із особливостей політичної мови є мінливість найбільш актуальної, найбільш вживаної частини політичного словника (динамічність). Це пов'язано із актуальністю цієї області, яка є об'єктом відображення у політичному дискурсі. З точки зору діахронічної усталеності, у політичній мові можна виділити три шари лексики, що розміщуються за ступенем зменшення стабільності їх мовного існування:

- політичні константи - оцінювально-нейтральна базова політична термінологія (state, power, president, party, elections);

- оцінювально-марковані базові політичні терміни. Ці лексеми, самі по собі, також досить усталенні у політичній мові, разом із тим їх конотативна (оцінювальна) зона піддається досить частим змінам, що є відображенням динаміки політичних цінностей. Наприклад, в американській політичній історії "хороші" і "погані" ярлики могли змінюватися впродовж одного або декількох десятиліть. Упродовж останніх десятиліть США намагається розвиватися, керуючись принципами демократії, відповідно, democracy впродовж декількох останніх десятиліть залишається базовим терміном.

Найбільш рухливий шар - злободенна лексика "сьогоднішнього дня", до якої належать номінативні одиниці, пов'язані із політичними ініціативами (recession, war with terrorism, immigration), назви конкретних політичних подій.

В.З. Дем'янков відмічає, що дискурс складається із речень чи їх фрагментів, а зміст дискурсу часто, хоча і не завжди, концентрується навколо певного "опорного" концепту, який називається "топіком дискурсу" [90]. Логічний зміст окремих речень - компонентів дискурсу - називається пропозиціями, що пов'язані логічними зв'язками: кон'юнкції "і", диз'юнкції "або", імплікації "якщо/то". Розуміючи дискурс, інтерпретатор компонує елементарні пропозиції в загальне значення, поміщуючи нову інформацію, яка міститься у черговому реченні, що інтерпретується, в межах вже отриманої проміжної, чи попередньої інтерпретації, тобто виявляє різноманітні зв'язки всередині тексту - анафоричні, семантичні (на кшталт синонімічних і антонімічних), референціальні (віднесення імен і описів до об'єктів реального чи ментального світу) зв'язки, функціональну перспективу (тему висловлення і те, що про неї говориться і занурює нову інформацію в тему дискурсу" [91, c. 113]. У дослідженні ліквідується референтна неоднозначність, визначається комунікативна мета кожного речення і крок за кроком з'ясовується драматургія усього дискурсу. Під час такої інтерпретації відтворюється (реконструюється) світ думок, у якому згідно з презумпцією інтерпретатора, автор конструював дискурс, і у якому замальовується реальний чи бажаний (навіть якщо не завжди досяжний) нереальний стан справ. У цьому світі ми знаходимо характеристики дієвих осіб, об'єктів, часу, обставин події (зокрема, вчинків дієвих осіб). Цей світ думок також охоплює деталі й оцінки, додумані інтерпретатором (враховуючи його унікальний життєвий досвід).

Саме цю обставину і використовує автор дискурсу, інколи нав'язуючи свої погляди адресату. Намагаючись зрозуміти дискурс, інтерпретатор на деякий час переселяється у чужий світ думок. Досвідчений автор, особливо політик, перед такою мовленнєвою сугестією проводить попередню підготовчу обробку чужої свідомості для того, щоб нове ставлення до предмету гармонізувало із усталеними уявленнями, усвідомленими або неусвідомленими. Розпливчаста семантика мови сприяє гнучкому проникненню в іншу свідомість певних установок: мовний погляд модифікується (своєрідна мімікрія) під впливом системи усталених поглядів інтерпретатора, й одночасно змінює цю систему.

Саме мовлення є "політично навантаженим", оскільки воно виступає у ролі знаку солідарності із іншими членами суспільства, які використовують ту саму мову. Політична мова відрізняється від звичайної за низкою чинників:

- "політична лексика" є термінологічною, а звичайні, "політичні" мовні знаки вживаються не завжди так, як у звичайній мові;

- специфічна структура дискурсу;

- результат іноді дуже своєрідних мовленнєвих прийомів;

- специфічною є і реалізація дискурсу - його звукове чи письмове оформлення.

В.Г. Борботько виділяє наступні властивості, які дозволяють говорити про дискурс як про специфічну одиницю мови "вищого рівня":

1) дискурс за своєю структурою відрізняється від усіх інших одиниць цієї мови, з яких він будується;

2) дискурс характеризується постійною відтворюваністю в цій мові;

3) дискурс однієї мови (у нашому випадку англійської) перекладається на іншу мову як ціла одиниця;

4) дискурс має мовну й етномовну специфіку. До неї належить лінгвостилістичні й лінгвокультурні особливості, що проявляються на рівні дискурсу, а також специфічні жанрові характеристики і різна вживаність дискурсивних моделей у різних лінгвістичних структурах;

5) дискурс має структурну специфіку в певній мові, як модель деякої ситуації" [50, c. 40].

На думку М.Л. Макарова, "дискурс має структуру, що відрізняється від структури одиниць інших рівнів" [169, c. 96]. Іншими важливими рисами дискурсу є його зв'язність, а також метакомунікативна організація. Нормальна структура дискурсу - психологічна реальність, оскільки відхилення від норми легко фіксуються носіями мови.

Особливий інтерес у структурі дискурсу представляють параметри його внутрішньої форми - те, з яких носіїв смислу він безпосередньо будується, і те, як дискурс як єдине ціле впливає на свої компоненти в семантичному відношенні, створюючи специфічні смислові модуляції, які закріплюються пізніше у вигляді значень його лексичних і фразових елементів.

Сполучення когнітивної орієнтації аналізу із комунікативною інтерпретацією обумовлено наявністю людського фактору в мові. Відповідно, структура політичного дискурсу - це мовленнєвий акт, а обмін інформацією між учасниками - мовленнєва подія. Виходячи із вищезазначеної структури, можна виділити певні риси політичного дискурсу:

1) цілісність проявляється у безперервності смислової пов'язаності компонентів, що упізнаються в результаті сприйняття дискурсивної події як комплексу. На думку Л.С. Виготського, "смисли впливають один на одного, таким чином, що уявлення створюється із наступним його модифікуванням" [72, c. 308];

2) зв'язність політичного дискурсу полягає у дискурсивній конститутивності й зумовлена закономірностями, які є основою формування комплексних комунікативних одиниць мови;

3) хронологічність політичного дискурсу втілюється у репрезентації і сприйнятті явищ і здійснюється через дієслова і прислівники. На думку Н.Д. Арутюнової, "класи предметів позначаються у мовах досить гомогенною категорією імен і словосполучень, відповідно, концепти, що моделюють кванти того, що відбувається, формуються іменними і дієслівними категоріями" [14, c. 109-112];

4) цілісність політичного дискурсу пов'язана із його інформативністю, оскільки обмін інформацією є однією із обов'язкових умов здійснення комунікативного акту. Якщо від співрозмовника не надходить інформація, інформативною стає сама поведінка людини.

5) дискурсу, як знаку вищого порядку, притаманна модальність. Вона зорієнтована на сферу не мовленнєвої діяльності адресата.

В.І. Карасик пропонує наступну класифікацію категорій дискурсу:

- конститутивні, дозволяючи відрізняти текст від не тексту;

- жанрово-стилістичні, що характеризують тексти в плані їх відповідності функціональним різновидам мовлення (стильова приналежність);

- змістові (семантико-прагматичні);

- формально-структурні, що характеризують спосіб організації тексту" [126, c. 21]. Кожна із перерахованих категорій є рубрикою більш специфічних категорій, таких, як інтерпретативність, ясність.

Психолінгвістичний підхід до дискурсу висуває на перший план проблеми породження і сприйняття тексту, де тематична, стилістична і структурна єдність дискурсу є його конститутивною ознакою.

Іншими словами, основними функціями політичного дискурсу є інтеграція і диференціація, атональність, інформативність, інтерпретація й орієнтація, контроль і спонукання. Виходячи з основних функцій, можна виокремити такі характеристики політичного дискурсу, як театральність, дистанційованість, цілісність, інформативність.

Лексика політичного дискурсу є достатньо динамічною, оскільки політична ситуація може кардинально змінюватися і на певному історичному етапі розвитку держави певна лексика буде вживатися досить часто. У нашому дослідженні це такі лексичні одиниці, як recession, financial crisis, depression, deficit.

Разом із тим, понятійна точність з одного боку, і смислова невизначеність, із іншого боку, є головними прагматичними факторами, що визначають вибір певних мовних засобів, оскільки політик завжди намагається постати у "вигідному світлі" перед народом (особливо, якщо це передвиборна кампанія). Для цього він наводить певні факти, які відомі всім, вкладаючи в той самий час у них особливий смисл, що є актуальним у цей конкретний момент.

1.2.3 Первинний й вторинний тексти як чинники варіативності змісту політичного Інтернет-дискурсу

Текст зберігає, акцентує сутнісні характеристики людської діяльності тією мірою, в якій він адекватно інтерпретується і розуміється суб'єктом культури. Відповідно до концепції С.Л. Рубінштейна, будь-який текст потрібно розглядати "як умову розумової діяльності" [217, c. 157]. Як творіння людини, текст відображає особливості свідомості і мислення людини певної культури, певного професійного середовища. Зокрема, в політичній комунікації текст постає у вигляді адресного повідомлення, яке передбачає активну позицію реципієнта по відношенню до повідомлення, яке він отримує: він повинен його розшифрувати, вибравши відповідний смисловий код.

Ю.М. Лотман суттєво переосмислив лінгвістичне розуміння тексту і розширив його літературознавче потрактування шляхом зміщення акцентів у бік культурологічного спрямування. Аналіз функції тексту дозволяє стверджувати про лотманівське бачення цього явища, яке полягає у тому, що "цінність будь-якого тексту визначається його інформативністю, характер якої залежить від конкретної функції тексту в системі культури" [159, c. 301]. У такий спосіб Ю.М. Лотман виділяє три основні функції тексту:

Перша функція - адекватна передача значень. Ця функція знаходиться на поверхні і визначається найбільш простими методами аналізу. У цьому випадку ідеальний текст постає як моноструктурне повідомлення, зашифроване однією мовою. Текст тут виконує роль вмістилища певного незмінного смислу. В ідеалі цей смисл передбачає дотекстове повідомлення, яке реалізується тільки у тексті, залишається інваріантним при всіх трансформаціях тексту: інформаційний зміст не змінюється ні якісно, ні за обсягом. Адресат декодує текст і отримує вихідне повідомлення. Зрозуміло, що у цьому випадку код, яким адресант шифрує текст, і код, який використовує адресат для його розшифровування, один і той самий.

Цінність усієї системи визначається тим, наскільки адекватно текст передається відправником отримувачу. Іншими словами, вся система зорієнтована на максимальне розуміння, а будь-яке неспівпадіння між кодом мовця і слухачем - це джерело нерозуміння, яке, відповідно, розглядається як перешкода.

Аналізуючи першу функцію тексту, можна зробити висновок про те, що текст лише пасивний носій інформації, лише посередник між відправником і отримувачем і, відповідно, його головне завдання - донести без втрат і змін певний смисл, який, згідно з абстрактним припущенням, існує іще до тексту. Людину, яка оперує повідомленням, цікавить саме зміст, а все інше він не помічає. У структурному розумінні, текст у цьому його аспекті постає як реалізація, як втілення мови: усе, що є несуттєвим для мови, виявляється випадковим у тексті і не може бути носієм смислу.