Об’єктивація концепту recession/рецесія у сучасному англомовному політичному Інтернет-дискурсі: лінгвокогнітивний, семіотичний та комунікативно-прагматичний аспекти

Саме ця функція тексту знаходить своє відображення у лінгвістичній теорії протиставлення мови і мовлення Ф. де Сосюра. Такий підхід, з точки зору Ю.М. Лотмана, є недостатнім і має обмежене застосування. Текст передає інформацію без перешкод і викривлень тільки у теорії, у дійсності ж маємо приблизну певною мірою еквівалентність вихідного і кінцевого повідомлення. Відповідно, описуючи адекватно одну сторону тексту, підхід Ф. де Сосюра робить це за рахунок інших, не менш важливих сторін, ігноруючи їх існування.

Друга функція тексту - породження нових смислів. Смислопородження і його механізми постають засобом і рушієм розвитку культури. У цьому аспекті текст перестає бути пасивною ланкою передачі певної константної інформації, адже він перетворюється на генератор нових смислів і, відповідно, головною його властивістю постає активність. "Виникаюча при цьому в тексті смислова гра, ковзання між структурними впорядкованостями різного роду надає тексту більші смислові можливості, ніж ті, які має будь-яка мова, взята окремо" [159, с. 427]

У процесі руху тексту від передавача до отримувача відбувається нетривіальний зсув значення, результатом якого постає утворення нового повідомлення. Нетривіальним Ю.М. Лотман називає такий зсув значення, який "однозначно непередбачуваний і не заданий певним алгоритмом трансформації тексту" [159, с. 121]. Таким чином, нові тексти - це тексти "незакономірні" з точки зору існуючих правил. Саме вони постають як корисні і необхідні, оскільки вони виступають носіями нової інформації, яку ще доведеться розшифрувати. Щодо таких текстів діє презумпція осмисленості, саме тому на їх основі можуть бути у подальшому сформовані правила утворення висловлювань.

Важливою властивістю у другому випадку функціонування тексту постає той факт, що передавач і отримувач інформації використовують різні коди, які пересікаються, але не є ідентичними. Відмінність кодів є необхідною, оскільки вона робить бажаним сам факт контакту. Певний ступінь подібності обумовлює саму можливість спілкування, оскільки при абсолютній відмінності жодне спілкування не можливе. Між кодом вихідного тексту, тобто текстом-оригіналом, або першоджерелом і кодом коментарю, статті, що посилається на першоджерело, не існує однозначної відповідності, що ставить під сумнів саму можливість ідентичного викладу інформації. Транскодування у цьому випадку буде мати характер умовної еквівалентності, а це означає, що текст, отриманий в результаті переосмислення, буде у певному відношенні передбачуваним, але одночасно і непередбачуваним, тому що при подальшому функціонуванні текст набуває нарощування смислів. Думка Ю.М. Лотмана у цьому випадку співвідноситься з ідеєю М.М. Бахтіна про те, що "будь-яка система знаків принципово завжди може бути розшифрована, тобто переведена в інші знакові системи (інші мови), отже, існує спільна логіка знакових систем, потенційно єдина мова мов. Але текст (на відміну від мови як системи засобів) ніколи не може бути переведений до кінця, бо немає потенційно єдиного тексту текстів" [38, с. 283-285]

Очевидно, що саме поняття комунікації у другому випадку суттєво відрізняється від першого, тобто від передачі текстом константної інформації, адже з огляду на зазначене, текст - це багатомовне багаторазово зашифроване утворення, яке, у такий спосіб, виступає як пристрій, де мови зіштовхуються і співставляються, а з цього конфліктного напруження народжується новий смисл [167, с. 28-29].

Під час процесів смислопородження високої складності мова є невід'ємною від змісту, який вона виражає. Смисл у цьому випадку виражається текстом як цілим, і це вже не просто повідомлення певною мовою, чи точніше мовами, але й повідомлення про мову, в якому акцент може зміщуватися на саму мову повідомлення. Це особливо помітно у текстах найвищої категорії складності, а саме, повідомленнях, які представлені на веб-сайтах, зокрема, політичних партій. Функція смислопородження, за своєю суттю, є творчою. Механізми творчої роботи були розкриті у низці публікацій Ю.М. Лотмана, де він виділяє "два типи смислових генераторів, які присутні у будь-якому достатньо складному тексті. Один із цих генераторів має дискретну природу" [159, с. 98].

Текст у цьому випадку є вторинним по відношенню до знаку, який має умовний характер, тому одиницею смислу тут постає знак, а текст чітко розпадається на компоненти і є лінійною послідовністю знаків. Другий тип генератора характеризується котинуальністю, яка передбачає, що сам текст є первинним, нерозкладним цілим, тобто є знаком чи ізоморфний до нього.

Через принципово різну будову дискретних і континуальних мов між ними неможливо здійснити точний переклад. Результатом напруження між мовами цих двох типів - є приблизна, умовно-адекватна еквівалентність, яка і постає найбагатшим джерелом нових смислів. Таким чином, текст, виконуючи функцію породження нових смислів, відрізняється поліструктурністю, багатомовністю, внутрішньою неоднорідністю. У просторі тексту в процесі комунікації має місце конфліктна напруга між двома абсолютно різними групами кодів, яка спричиняє їх синтез, що формує новий текст.

Третя функція тексту - функція пам'яті. Текст не тільки генератор нових смислів, але й конденсатор культурної пам'яті. [159, c. 26] Більше того, текст, а у першу чергу, найбільш складні його зразки, мають здатність зберігати пам'ять про свої контексти. Якби цієї здатності не було, то текст залишався би у свідомості адресата тільки як такий, а минуле представлялося би нам мозаїкою непов'язаних уривків. Для того, хто сприймає, текст - завжди частина реконструйованого цілісного значення. Сума контекстів, в яких певний текст набуває осмисленість, і які певним чином закладені у його смисловому потенціалі, може бути названою пам'яттю тексту. Цей простір, утворюваний текстом навколо себе, формує семіосферу, яка є рухливим утворенням, що змінюється в залежності від того, які культурні коди актуалізовані на даному культурно-історичному етапі.

Взаємодія тексту із культурною традицією актуалізує його смисл у межах певного інваріанту, який дозволяє говорити, що текст у контексті нового часу зберігає, при всій своїй варіативності тлумачень, ідентичність самому собі. Складність і принципова багатозначність тексту створюють кожного разу передумови для його нового сприйняття. Це означає, що пам'ять тексту не є пасивним сховищем, а утворює частину його смислоутворювального механізму.

Текст, як загальну форму спілкування людей у контексті культури, розглядає М.М. Бахтін. За М.М. Бахтіним текст постає у деякому зміщеному потрійному ракурсі і не зводиться лише до семіотичного чи герменевтичного розуміння. З одного боку, реальне мовлення, відсторонене від людини, і перетворене на щось буквально "пласке", уособлене на площині (текст у вузькому значені слова). З іншого боку, це просто живе мовлення людини у процесі спілкування, "але зрозуміле і доведене до ідеї тексту, зрозуміле по аналогії із відстороненим, збереженим текстом, що відділяє людину від людини" [38, с. 318-139]. Кожен текст завжди певною мірою спирається на передуючі й слідуючи за ним тексти. Вони створені авторами, які мають своє уявлення про картину світу, і у цьому сенсі текст несе смисл минулих і майбутніх культур. Він завжди діалогічного характеру, оскільки завжди направлений до іншого або до себе іншого [38, с. 161]. Текст буде мати відношення до людини лише у тому випадку, якщо він буде містити у собі (за законами діалогу) іще цілу низку текстів, що відносяться безпосередньо до нього (сприйнятих чи створених ним у полі даної культури чи культур). Такий текст постає предметом не лише лінгвістичного чи семіотичного аналізу, а стає моментом культури, тобто виступає як унікальний, рідкісний, особливий текст-твір. Оскільки у такому творі відображена цілісна думка автора, яка може бути осмисленою лише за наявності адресату, то другою особливістю тексту як твору є те, що він виникає і має смисл тільки у випадку, якщо передбачає спілкування автора і реципієнта.

Відтак, застосування лінгвістичних і структурно-семантичних методів до аналізу тексту, дозволило не тільки суттєво розширити уявлення про мовну діяльність у локальних аспектах культури, але й виявити окремі структурні елементи культурних текстів, механізми їх утворення, трансляції і отримування. Іншими словами, комунікація (як соціокультурна так і міжкультурна) була визнана як процес, необхідний для "життя" текстів культури.

Осмислюючи наведені концепції, ми дійшли висновку, що текст як феномен культури у своїй найбільш повній і яскравій комунікативній сутності постає як умовно прийнята й загальнозрозуміла в межах певної культури сукупність смислів діалогічної спрямованості, виражена у мовних знаках, здатна й покликана функціонувати. Розглядаючи тексти розміщені на веб-сайтах політичних партій, які ввібрали в себе, промови, виступи, заяви, звернення, коментарі політичних лідерів, варто зауважити, що вони виступають ідеальною формою з точки зору накопичення, зберігання, транслювання і трансформування соціального досвіду, а також ідеальним фактором політичної наступності і послідовності. Політичний текст можна назвати мовною дією. У цьому відношенні він являє собою інтертекст. Окремі жанри текстів веб-сайтів політичних партій (виступи, заяви, коментарі, звернення) мають у своїй основі інтертекстуальні властивості.

У цій роботі ми спираємося на визначення політичного тексту, яке запропонував О.Є. Фаллілеєв: "Політичний текст - це відносно закінчений твір чи ментальне утворення, яке вміщує силове поле, що виникає у просторі між політичним діячем і його адресатом і потребує інтерпретації і направлене на реалізацію смислів у просторово-мовленнєвому континуумі" [269, c.132].

Термін "вторинний текст" набуває широкого поширення у лінгвістиці, починаючи із 60-х років ХХ сторіччя. Тоді цим терміном називали документ, що був створений у результаті аналітико-синтетичної обробки первинного тексту. До вторинних текстів політичного Інтернет-дискурсу відносимо анотації, коментарі, статті, блоги. Як відмічає Н.М. Нестерова, "загальним у роботах 60-80 рр. є об'єкт дослідження - науково-технічний текст як базовий. Відтак, основним поняттям, пов'язаним із породженням вторинних текстів на цьому етапі виступало згортання інформації" [183, c. 47]. На сьогоднішній день спостерігається зростання зацікавленості вторинними текстами. У лінгвостилістичній школі термін "вторинні тексти" був запропонований М.В. Вербицькою [62, c. 54] і використовувався по відношенню до явищ, які характеризувалися "стилістичною несамостійністю", проте мали безперечну естетичну цінність.

М.В. Вербицька визначає вторинні тексти як "особливі художньо-мовленнєві явища, яким притаманна одна загальна риса: слово у них має подвійне спрямування - на предмет мовлення, як звичайне слово на інше слово, на чуже мовлення" [62, c. 55]. Загальнонаукова тенденція до компресії знання та перетворення його у зручний тип інформації - є характерним для всіх вторинних наукових текстів. Вторинні тексти за низкою характеристик можна віднести до компресованих текстів. Згідно із традиційною класифікацією до групи таких текстів відносять, насамперед, словники, енциклопедії, класифікатори, рубрикатори, нормативні довідники, реферати, анотації, популярні лекції, інтерв'ю та частково рекламні тексти. Усі зазначені типи текстів передають певне знання у компенсованому вигляді та, виходячи із своєї прагматики намагаються сконцентрувати увагу на самому головному.

Головна функція текстової компресії полягає у вживанні мінімальної кількості мовних засобів для передачі максимальної кількості інформації. При цьому виділяються різні рівні, на яких відбувається стиснення:

1) використання невербальних носіїв інформації;

2) синтаксична компресія;

3) лексико-семантична компресія;

4) стиснення на рівні семантичних повторень.

Метою нашого аналізу є проаналізувати основні напрямки в межах вивчення таких текстів, виявити їх лексичні та граматичні особливості й обґрунтувати принципи їх вивчення.

Н.Б. Агранович пропонує застосовувати дериваційний підхід до вторинних текстів. Описуючи цей підхід, вона опирається на сам термін деривація. "Деривація (від лат. derivatio) відведення, відхилення, похідність, виведення одного із іншого, творення одних мовних одиниць на базі інших". [1, с.18] За допомогою цього поняття можна протиставляти прості мовні одиниці більш складним і досліджувати структуру дериваційних текстів. Принцип деривації отримав розвиток у роботах Л.Н. Мурзина, Н.Д. Голева, М.Ю. Новикової.

Н.Д. Голев зазначає, що продукування вторинних текстів завжди має дериваційний характер, оскільки у його основі лежать процедури згортання і розгортання [82, c. 21]. Розглядаючи вторинний текст як продовження вихідного тексту, автор звертає увагу на комунікаційну природу перетворення одного тексту в інший. Враховуючи широке тлумачення деривації, автор пропонує побудувати дериваційну вісь системності текстів, на шкалі якою розміщені похідні тексти із різним ступенем дериваційності. Схематично це можна представити так:

Ступінь дериваційності

Функція (трансформування текстів за родом і жанром)

Зміст (наявність чи відсутність певних змістових компонентів)

Форма (виділення графічного і звукового вигляду тексту і перехід від однієї форми до іншої).

Головний акцент відповідно де теорії мовленнєвих жанрів робиться на комунікативному аспекті. На думку К.Ф. Сєдова, "жанри самі по собі не є умовою для здійснення комунікації, оскільки вони вже присутні у свідомості мовної особистості у вигляді готових сценаріїв і фреймів" [224, c. 76]. Успіх комунікації залежить не тільки від комунікативної компетенції учасників спілкування, а й від їх соціально-психологічної компетенції. Таким чином, ефективність визначається відповідністю або невідповідністю жанрових очікувань партнерів по комунікації. Крім цього, вторинні тексти мають спільні суттєві властивості, які, відповідно, формують певну модель вторинних текстів:

1) генеративність - здатність принципово необмежено продукувати мовленнєві повідомлення, що мають комунікативно-прагматичний ефект;

2) універсальність - наявність універсальних когнітивно-семантичних стратегій породження тексів, які роблять окремі обмеження такими, що не мають суттєвого значення і, які накладаються на поверхневу структуру повідомлення системою конкретної мови;

3) контекстуальність - параметр, який показує, що текст функціонує не як суто мовна, радше як соціально-мовна структура. Цілісність тексту може і повинна бути поясненою тільки із врахуванням соціокультурних, психологічних, історичних факторів, що формують широкий контекст, який взаємодіє із лінгвістичним контекстом;

4) процесуальність - компетенція текстопородження, орієнтована на процес створення тексту як складного мовного знаку;

5) інтенціональність - параметр, який вказує, що текст завжди виступає як ситуативно обумовлена дія чи послідовність дій;

6) діалогічність - актуалізація "фактору адресата": принципово діалогічний характер усіх комунікативних процесів, незалежно від усної чи письмової форми їх фіксації. Представлена модель текстуальності є принципово динамічною і відображає нові тенденції текстуальності.

На думку И.М. Магідової, "особливе значення під час оцінки адаптації, як одного із способів моделювання лексики, має питання про передачу адаптованим текстом змісту-наміру первинного тексту" [166, c. 289].

Л.М. Майданова пропонує вважати ознаку "мовленнєва інтенція" засадничою при вивченні проблеми типології вторинних текстів. Вона виділяє наступні види інтенцій і, відповідно, типи вторинних текстів:

1) відтворення первинного тексту (анотація, реферат, витяг);

2) циклізація первинних текстів (декілька публікацій на одну тему, тематичні збірки, коли об'єднання текстів дає смисловий розвиток, нову ідею);

3) діалог із первинним текстом: а) вторинний текст-відповідь (лист-відповідь, відповідь, заперечення, спростування), б) вторинний текст-наслідування (пародія), в) вторинний текст-дослідження (рецензія, коментар, стаття);

4) завершення первинного тексту [167, c. 176]

Як бачимо, основним параметром класифікації тут виступає комунікативна інтенція автора вторинного тексту. Ця концепція є достатньо обґрунтованою, оскільки комунікативна інтенція визначає сам процес комунікації та використання певних лексичних і граматичних засобів. За Л.Р. Безуглою комунікативна інтенція є ментальним станом комуніканта, що передбачає наявність у нього іллокутивної і перлокутивної цілей і зумовлює формування смислу [39, с. 99]. На наш погляд, цю типологію можна загалом охарактеризувати як комунікативно-когнітивну, оскільки в ній як параметри використовуються характеристики, які належать до акту комунікації, комунікативної інтенції, а також до способу передачі інформації та способу її структурування у свідомості відправника й реципієнта тексту.

Для вирішення проблеми розробки оптимальної мовної організації вторинних текстів, детального вивчення й аналізу коментарів політичних програм (законопроектів, заяв, звернень, виступів) представлених на веб-сайтах політичних партій, ми вважаємо за необхідне виділити ознаки типологізації вторинних текстів на підставі двох принципів:

1) за групою ознак;

2) шляхом виділення універсального прототипу.

Згідно із першим принципом (ознаковим) запропонована типологія вторинних текстів складається із двох груп ознак, одні з яких є бінарними, а інші - ні. Першу групу можна умовно охарактеризувати як "зовнішні" ознаки, тобто вони характеризують параметри тексту як об'єкту, що має певну форму і позиціонується у певному просторі. Другу ж - як "внутрішні", інтенціональні, ознаки, що відображають комунікативно-когнітивні параметри тексту (комунікативну інтенцію і модус). До першої групи відносяться такі ознаки:

1. Авторство. Автором вторинного тексту може бути та сама людина, що є автором первинного тексту або вторинний текст може мати іншого автора чи бути автоматично створеною комп'ютерною версією первинного тексту;

2. Кількість первинних текстів (один/більше ніж один);

3. Розміщення по відношенню до первинного тексту. Вторинний текст може бути розміщений як заголовок/перед первинним текстом/після первинного тексту/окремо від первинного тексту;

4. Об'єм по відношенню до первинного тексту. Зазвичай вторинний текст коротший ніж первинний, однак існують такі види вторинних текстів, які довші за первинні;

5. Засіб (канал) передачі письмовий/усний.

До другої групи належать дві ознаки:

1. Комунікативний намір. Автор вторинного тексту може мати наступні комунікативні наміри: інформувати/спонукати до прочитання/дати оцінку/продемонструвати розуміння. В основі всіх, зазначених комунікативних намірів лежить первинний текст. Іншими словами автор має намір інформувати про первинний текст, дати оцінку первинному тексту та ін.. Первинний текст виступає як задум, як тема вторинного, розгортання якого визначається зазначеними комунікативними намірами.

2. Комунікативний модус. Для вторинних текстів виділяють два комунікативних модуси: це передача змісту первинного тексту і реакція на первинний текст. Різниця між комунікативним наміром і комунікативним модусом, на нашу думку, полягає у тому, що перший характеризує інтенцію відправника, "уявне" передбачення учасником комунікації бажаного для нього результату комунікації, направленість свідомості на цей результат, а комунікаційний модус пояснює, яким в результаті виходить текст.

Разом із цим, говорячи про вторинні тексти, Н.Б. Агранович абсолютно справедливо, на наш погляд, відмічає той факт, що "тут основним завданням є класифікація вторинних текстів і їх жанрова своєрідність. Отже, йдеться не про один текст, а про багато жанрів, які об'єднані за принципом вторинності" [1, c. 68].

Останнім часом в умовах розширення поняття "вторинний текст" у лінгвістиці з'явилися різноманітні терміни "дублюючий текст" (О.К. Кудасова), "тексти інтерпретації" (В.В. Васильєв), "периферійні тексти" (М.П. Котюрова) [цит. за: 89. c. 23].

Концепція М.М. Бахтіна дозволяє стверджувати, що у тексті є механізми, які формують другий план: "Автор може використовувати чуже слово для своїх цілей і у той спосіб, що він вкладає нове смислове навантаження у слово, яке вже має свою власну смислову направленість і зберігає її. При цьому таке слово відчувається як чуже. В одному слові опиняється дві смислових направленості, два голоси" [38, c. 239].

Створюючи вторинний текст, автор, так чи інакше, відтворює первинний текст. Відтворення первинного тексту - особливий смислоутворюючий механізм: "Він привертає увагу до первинного тексту і підкреслює відмінність вторинного. Саме на фоні двох текстів виявляється специфіка кожного" [159, c. 33]. Вторинний текст - це своєрідний структурний ізоморф первинного тексту. "Часткове відтворення оригіналу при створення вторинного тексту можна описати за допомогою риторики: підстановка, додавання, видалення, перестановка" [67, c. 38].

Наприклад, І.М. Магідова вважає, що у процесі моделювання з'являється "адаптований, зовсім інший текст, суттєво віддалений від оригіналу. Якщо спробувати об'єднати їх як два варіанти одного і того ж самого тільки на тій основі, що адаптований текст прагне передати ту змістову інформацію, яка міститься в оригіналі, то це призведе до викривлення природи спілкування за допомогою звичайної людської мови [166, c. 289].

На нашу думку, підхід до вторинних текстів з точки зору змістової організації політичного Інтернет-дискурсу, є найбільш продуктивним, оскільки він враховує усі види текстів, а також функціональні і прагматичні особливості.

У дисертаційному дослідженні нами виокремлено такі жанри вторинного тексту політичного Інтернет-дискурсу: коментарі, блоги, статті про політичні програми, заяви і виступи, анотації до них. Професійні політики коментують як свої особисті політичні документи, так і тексти своїх опонентів. І хоча їх політичний кругозір зазвичай ширше, ніж у пересічних громадян, але те, що їх сприйняття буде багатшим, не означає, що вони завжди сприймають текст правильно чи адекватно.

Перш за все, необхідно дати визначення поняттю "коментар". Будь-який текст у процесі його сприйняття роздвоюється на текст автора і текст читача (адресата). При цьому матеріальна форма тексту залишається незмінною. Адекватність сприйняття тексту залежить від того, наскільки співпадуть ці два тексти, наскільки адресат зможе зрозуміти текст автора. Коментарі до текстів вивчалися різними науковцями у різних аспектах. Наприклад, Н.Б. Агранович [1, c. 16] розглядає їх як лінгвістичний гіпертекст, тобто певний обсяг політематичної інформації, винесений за межі основного тексту і поміщений в окремі блоки, між якими можуть бути встановлені перехресні посилання. На веб-сайтах політичних партій такий лінгвістичний гіпертекст вдало поєднуються із гіперпосиланнями на інші елементи у цьому ж самому або інших документах розміщених у мережі Інтернет. Однак виникає питання про особливості інформаційного змісту коментарю. Поняття "коментар", "посилання", "виноска" часто плутаються. Це виникає через те, що всі вони позначають текст, що містить додаткову інформацію і винесений за межі основного тексту. Спробуємо порівняти ці поняття, взявши за основу їх визначення у тлумачних словниках.

Словник С.І. Ожегова дає наступні визначення цим поняттям:

Коментар - 1. Роз'яснювальні примітки до певного тексту; 2. Роздуми, пояснювальні і критичні зауваження щодо чогось;

Посилання - витяг із тексту чи вказування джерела, на яке робиться посилання;

Виноска - додатковий текст, розміщений у низу сторінки, окремі від основного [368, c. 199].

"Словник української мови" дає цим поняттям наступні тлумачення:

Коментар - 1. Пояснення, тлумачення до якого-небудь тексту. 2. Роз'яснювальні або критичні зауваження з приводу яких-небудь подій, явищ.

Посилання - 2. Уривок, витяг з якого-небудь твору, на які посилаються у викладі, з точною назвою джерела й вказівкою на відповідну сторінку.

Виноска - 1. Пояснення, примітка до тексту, поміщені під ним [370].

Отже, коментар, на відміну від посилань і виносок, не тільки містить тлумачення і пояснення, відправляє адресата до джерела чи посилання, що цитується, описує конкретну ситуацію, пояснює і роз'яснює предмети і явища, які є складними для розуміння адресата і тому викликають нерозуміння чи неповне розуміння ним тексту, але й містить оцінне судження адресанта щодо описуваного предмета чи явища. Надзвичайно важливим є змістовий бік вторинних текстів.

Говорячи про моделювання механізмів відтворення реальних подій засобами масової інформації загалом і, на веб-сайтах політичних партій зокрема, можна виділити три типи мовної репрезентації, які умовно позначимо як відображення, реконструкція, міф. Тип "відображення" передбачає максимально наближене до реальності відображення подій. Прикладом такого типу мовної репрезентації можуть слугувати новинні повідомлення, в яких максимально об'єктивно і достовірно висвітлюються певні події політичного життя. Характерною ознакою такого типу презентації на лінгвістичному рівні є велика кількість мови цитування, відтворення цілих фрагментів промов і виступів політиків, обов'язкова наявність посилань на джерела інформації і фактична відсутність компонентів коментування і оцінювання.

Тип "реконструкція" допускає більшу свободу інтерпретації з боку веб-сайту: реальна подія "конструюється" в Інтернет-просторі спочатку на основі певних політико-ідеологічних інтенцій. Тому відмінною рисою реконструкції є наявність частини аналітичного коментування й ідеологічного оцінювання. Як зазначав Т. Ван Дейк: "Події і явища не мають значення самі по собі, ці значення конструюються при повідомленні про події на основі взаємодії багатьох соціально-ідеологічних факторів - класової приналежності, гендеру, раси, політичних переконань" [310, с. 38; 305, c. 61].

Тип "міф" розуміється як, цілеспрямовано створений і досить далекий від реальності образ події, яка не мала місце у дійсності для того, щоб спровокувати певну реакцію з боку аудиторії. Основною рисою "міфу" є його "заданість", спрямована на здійснення визначеного ідеологічного впливу, на досягнення певних політичних цілей.

Інформаційно-аналітичні тексти здійснюють інтерпретаційну функцію масової комунікації. Як відмічає Т.Г. Добросклонська "якщо новини відображають щоденну мінливу картину світу, то інформаційно-аналітичні тексти забарвлюють цю картину в десятки різноманітних кольорів, надаючи їй певний світоглядний відтінок, ту або іншу ідеологічну модальність" [97, c.88].

Саме в інформаційно-аналітичних текстах найбільш повно виражені розбіжності у сприйнятті реалій суспільно-політичного життя. Розбіжність у баченні дійсності виражається у тій або іншій інтерпретації однієї і тієї ж самої події. Інтерпретаційна функція веб-сайтів політичних партій, як засобів масової комунікації, реалізується як за допомогою медійних технологій, так і мовно-мовленнєвих лінгвостилістичних засобів.

Т.Г. Добросклонська розглядає коментар як інформаційно-аналітичний текст: "саме інформаційно-аналітичні тексти реалізують інтерпретаційну функцію ЗМІ, у них виражені розбіжності сприйняття реалій суспільно-політичного життя, обумовленні тим чи іншим культурно-ідеологічним контекстом. Різне бачення дійсності виражається у свою чергу у різних способах інтерпретації тієї або іншої події [97, c. 122].

Таким чином, коментар відображує власне бачення світу, особисту позицію автора з певного питання. На думку Т.Г. Добросклонської, інформаційний ланцюг таких текстів складається із наступних ланок, які поєднуються за принципом замкненого кола. На наш погляд, інформаційний ланцюг доцільно зобразити у вигляді схеми (див. рис. 1.1):

На наш погляд, особливу роль у цьому процесі відіграє відбір фактів. Саме у ньому і виявляється така прагматична особливість політичного дискурсу як понятійна точність і, одночасно смислова невизначеність. Політичний діяч, звертаючись до народу, приводить усім відомі факти, однак, вкладає у них новий смисл.



Рис. 1.1. Інформаційний ланцюг політичного Інтернет-дискурсу

1.2.4 Жанри політичного Інтернет-дискурсу

Характер і форми використання мови так само різняться, як і форми людської діяльності. Із поширенням і широким використанням ресурсів всесвітньої мережі Інтернет (найбільше всесвітнє багатомовне сховище інформації в електронному вигляді: десятки мільйонів пов'язаних між собою документів, що розташовані на комп'ютерах, розміщених на всій земній кулі) [322, c. 88] у всіх сферах діяльності людей, підвищився вплив Інтернет-дискурсу на процеси як реальної, так і віртуальної комунікації. Не оминув цей вплив і політичну діяльність, що призвело до появи окремого різновиду політичного дискурсу - політичний дискурс у мережі Інтернет.

В. Фон Гумбольдт вважав, що "для самого буденного почуття і самої глибокої думки мова виявляться недостатньою, і люди споглядають на цей небачений світ як на далеку країну. Усяке мовлення, у високому сенсі цього слова, є боротьбою із думкою" [84, с. 371]. В. Фон Гумбольдт розумів мову як діяльність, вкладаючи у цей термін поняття, яке можна ототожнити із сучасним уявленням про дискурсивне мислення: "Мова - це постійно відновлювана робота духу, спрямована на те, щоб зробити звук придатним для вираження думки. [84, с. 370].

На думку В.В. Виноградова, вивчення мови прийшло до усвідомлення важливості й необхідності розмежування стилів мови. Зазвичай кажуть, що стиль - це сама людина, індивідуальність [цит. за 77, с. 109]. Поняття стилю в плані вивчення мови і мовлення набуває різний зміст в залежності від того, належить воно до об'єктивної чи суб'єктивної стилістики. В.В. Виноградов відмічає, що "у галузі класичної лінгвістики існує питання про зв'язок поняття стилю із об'єктом чи суб'єктом. Причому у цьому випадку об'єктом виступає структура мови, а суб'єктом - окрема соціальна група, нація. Відповідно, зміна співвідношення об'єктних і суб'єктних аспектів мовлення веде до зміни стилю. Іншими словами, стиль вивчається у багатьох аспектах: "У структурі твору мовленнєва тканина осмислюється, сприймається і досліджується не тільки у площині взаємодії її частин, не тільки в плані сполучуваності і послідовності словесних рядів, але у декількох вимірах" [цит. за там само, c. 123].

Таким чином, кожна галузь використання мови виробляє свої типи висловлювань, які називаються "мовленнєвими жанрами". У кожній сфері діяльності існує цілий набір мовленнєвих жанрів. Проблема мовленнєвих жанрів ніколи не розглядалася окремо, через те, що функціональна відмінність узагальнює риси конкретних мовленнєвих жанрів. У цьому контексті, варто звернутися до теорії мовленнєвих жанрів і концепції М.М. Бахтіна.

Мовленнєвим жанром, на думку М.М. Бахтіна, є висловлення, яке має певний тематичний зміст, стиль і композиційну будову. "Мовленнєві жанри діляться на складні (вторинні) і прості (первинні)" [37, с. 344]. До складних належать письмові (переважно) художні твори, наукові статті. До простих - безпосередньо мовленнєве спілкування. Первинні жанри слугують основою вторинності. М.М. Бахтін розглядає мовленнєвий жанр у площині мовленнєвого спілкування як факт соціальної взаємодії людей. Саме діалогічність є визначальною рисою мовленнєвого жанру як одиниці мовленнєвого спілкування. М.М. Бахтін виділяє ознаки характерні для вислову: авторський задум, зміна мовленнєвих суб'єктів, специфічна завершеність вислову. Текст за М.М. Бахтіним - це "те саме висловлення, яке включає в себе як первинні, так і вторинні жанри" [38, с. 66].

Узагальнюючи концепцію М.М. Бахтіна, важливими для нашого дослідження є такі висновки:

1. Існують первинні (прості) і вторинні (складні) мовленнєві жанри; при цьому вторинні мовленнєві жанри виникають в умовах більш складного культурного спілкування - художнього, суспільно-політичного.

2. Первинні жанри, що входять у склад складних, трансформуються.

3. Часто орієнтація лінгвістів на вивчення лише первинних жанрів призводить до "вульгаризації проблеми". Однак, тільки вивчення обох видів мовленнєвих жанрів у їх єдності у різних сферах людської діяльності має значення для лінгвістики і філології.

М.М. Бахтін запропонував критерій похідності: "первинні жанри стають основою вторинності. Текст, будучи реалізацією певного жанру, сам може представляти певний жанр" [38, с. 68].

Т.В. Шмельова як моделі опису і систематизації мовленнєвих жанрів пропонує анкету мовленнєвого жанру, яка налічує сім ознак мовленнєвого жанру: "комунікативна мета автора", "концепція автора", "концепція адресата", "буттєвий зміст", "фактор комунікативного минулого", "мовне втілення" [281, с. 88-89].

В одному жанрі можуть бути зафіксовані реакції відповіді на інші жанри (відповідь, відмова, спростування), таким чином, у перспективі часу можуть також розглядатися спогади і прогноз.

Жанрово-стилістичні категорії дискурсу дозволяють адресату співвіднести певний текст із відповідною сферою спілкування на засадах усталених уявлень про норми і правила спілкування, про умови доречності, про типи комунікативної поведінки, що мають орієнтувальний характер.

К.Ф. Сєдов пропонує таку класифікацію жанрів:

Гіпержанр - це такі мовленнєві форми, які супроводжують соціально-комунікативні ситуації, поєднуючи у своєму складі декілька жанрів.

Субжанр - жанрові форми, які є одноразовим висловом, що складається із однієї надфразової єдності. [224, с. 60].



Рис. 1.2

М.А.К. Халлідей виділяє у структурі політичного дискурсу регістри і жанри. Регістри - це варіативність між мовою і ситуацією, які належать мовленнєвим спільнотам, тобто групам людей, що мають загальний комунікативний і соціальний базис. Теорія регістру в межах семантики і лінгвістики визначає регістр як "семантичні ресурси", які член спільноти асоціює із типом ситуації [322, c. 233].

У сферу дискурсу також входять жанри і типи текстів, які у сучасній лінгвістичній парадигмі розглядаються, як синоніми. О.Й Шейгал розглядає жанри політичного дискурсу за шкалою інституційності у вигляді такої схеми:

Рис. 1.3

Із неформальною комунікацією комунікацію політичну поєднує той факт, що політик може особисто спілкуватися зі своїми опонентами, наприклад, під час передвиборчої кампанії, а з погляду формальної комунікації передвиборчі дебати стають надбанням широкої громадськості за допомогою ЗМІ. Разом із тим, ознаку офіційності варто розглядати із двох позицій: соціологічної та лінгвістичної. З точки зору соціології, потрібно з'ясувати, чи партнери по комунікації політичні інститути, чи вони виступають як самостійні особистості. З позиції лінгвістики Ю.М. Скребнєв пропонує під неофіційністю - "відсутність у мовця соціальних зобов'язань дотримуватися певних стильових вимог" [236, с. 46].

Отже, на вісі інституційності жанри політичного дискурсу можна розмістити наступним чином (див. рис. 1.4):

Рис. 1.4. Ієрархія жанрів політичного Інтернет-дискурсу

Отже, політичний дискурс має інституційний характер. Суб'єктами мовленнєвих жанрів політичного дискурсу можуть бути тільки політичні лідери. У зв'язку із цим необхідно акцентувати увагу на функціонуванні цих жанрів у структурі політичного дискурсу.

Відомо, що політичний дискурс має комунікативну природу. Т. ван Дейк вважає, що "комунікативні події бувають простими і складними" [87, с.133]. Будь-який дискурс, у тому числі і політичний, будучи конгломератом певних жанрів, уособлює польову структуру, у центрі якої знаходяться жанри прототипові для даного типу дискурсу, а на периферії - маргінальні жанри, що мають подвійну природу і знаходяться на межі різних типів дискурсу. Ступінь центральності чи маргінальності того чи іншого жанру у політичному дискурсі визначається тим, якою мірою він відповідає основній інтенції політичної комунікації - боротьбі за владу.

З цієї точки зору, безумовно, прототиповими, тобто взірцевими жанрами є дебати: парламентські (комунікація в середині інституту), дебати між кандидатами на посаду президента, публічні промови політиків, лозунги (вектор комунікації політик-громадяни), лозунг і голосування (зворотній зв'язок громадяни-інститут). Окрім провідної інтенції, критерієм прототиповості є первинність тексту і відсутність перетинання із іншими типами дискурсу. У периферійних жанрах функція боротьби за владу переплітається із функціями інших типів дискурсу. Окрім того, багато маргінальних жанрів репрезентуються у вторинних текстах. Таким чином, складні комунікативні події піддаються розподіленню на дрібніші комунікативні акти.

У нашому дослідженні ми опираємося на концепцію М.М. Бахтіна і О.Й. Шейгал про існування первинних і вторинних жанрів. Якщо використати цю концепцію по відношенню до політичного дискурсу, до первинного дискурсу належатимуть ті жанри, які утворюють основу політичної діяльності: виступи, заяви, доповіді, натомість жанри побутового спілкування виступають по відношенню до них як вторинні. До вторинних жанрів політичного дискурсу належать: розмови про політику, інтерв'ю, анекдоти, коментарі й статті, які є реакцією на дії політиків. Як було зазначено, вторинні жанри можуть входити до складу первинних. Перш за все, це пов'язано з тим, що первинні жанри піддаються інтерпретації ЗМІ. Відмінність у процесі інтерпретації пов'язана із відмінністю концептуальних структур у носіїв мови, і багатозначністю багатьох політичних термінів. Свого часу Ф. де Соссюр зазначав, що "мовна значущість є соціально обумовленою" [246, с. 121].

Важливо враховувати подвійний характер категорії "носії мови", що існує як в особі окремого суб'єкта, так і є уособленням усього соціуму. "Носієм цілісної структури комунікаційного акту є група суб'єктів , а суб'єкт індивідуальний є носієм лише частини комунікативного акту [50, с. 25].

Це твердження В.Г. Борботько може бути представленим у вигляді такої схеми:

Рис. 1.5. Схематична структура комунікаційного акту

Іншими словами, уся мовленнєва діяльність політичного Інтернет-дискурсу є об'єктивованою в одиницях мови, що описують певну політичну подію чи явище. При цьому метою видобування їх смислового змісту є відтворення концептуальної картини інформації, тобто смислової моделі, що відповідає замислу комунікатора.

Проблема визначення політичного дискурсу полягає, в першу чергу, у визначенні його місця в континуумі загальної національної мови (в нашому випадку - англійської). Основним системотвірним критерієм виокремлення політичного дискурсу може слугувати тематичний мотив "боротьба за владу", оскільки прижанровому та стильовому різноманітті решта критеріїв лише доповнюють або конкретизують основний критерій в певних контекстах. Отже, можна зробити висновок, що всі комунікативні тактики та стратегії заклику у політичному дискурсі спрямовані на реалізацію єдиної цілі - боротьба за владу. Мотив боротьба за владу є особливістю політичного дискурсу, яка іманентно присутня у всіх жанрах.

Політичний дискурс - це тексти, які відображають політичну та ідеологічну практику певної держави, окремих партій та течій в певний період розвитку соціуму. В цих текстах вербалізується соціальна свідомість. Політичний дискурс відображає політичну, економічну та гуманітарну ситуації, і його дослідження дає змогу виокремити аспекти які не були виявленні соціологічними дослідженнями.

Як було зазначено вище, в сучасній теорії дискурсу прийнято визначати такі основні його параметри, як стиль, жанр, регістр.

Стиль - парадигматична ознака мовленнєвої системи; ситуативно зумовлений стереотипний спосіб здійснення вербальної комунікації як цілеспрямованої діяльності на підставі суспільно усвідомленого вибору мовних засобів і принципів їхньої інтеграції в мовленні [372,c. 582].

На сучасному етапі розвитку філологічних студій регістр визначається як "сукупність соціальних ситуацій, які характеризуються певними правилами поведінки й визначають інтерпретацію дискурсу в конкретному спілкуванні разом з комплексом мовних засобів, властивих типологічно схожим комунікативним ситуаціям" [372,c. 511].

Поняттю жанру в англомовній теорії дискурсу відводиться значно більше уваги, ніж поняттю стилю, що пояснюється інтересом сучасної лінгвістики до соціальних аспектів мовлення і виділенням в ньому, згідно з теорією мовленнєвих актів Остіна-Сьорля, мовленнєвих подій на зразок: молитва, проповідь, бесіда, пісня, промова, вірш, лист, роман. Іноді поняттяскладний жанр(complex genre) підміняється поняттям функціональний стиль, наприклад, клерикальний (a church service) [305, c.156].

У літературі жанр (фр. genre, відлат. genus (generis) - рід, вид) визначається як "різновид функціонального стилю, форма мовного спілкування, продиктована певними умовами побудови композиційно цілісного висловлювання". М.М. Бахтін розглядав жанр як типові для певної сфери людської життєдіяльності форми побудови висловлювань; стандартний каркас, на який мовець нанизує своє повідомлення, керуючись при цьому не стільки теоретичним знанням правил спілкування у даній сфері, скільки інтуїцією. Між стилем та жанром, писав М.М. Бахтін, існує органічний взаємозв'язок: "певна функція (наукова, технічна, публіцистична, ділова, побутова) і певні, специфічні для кожної сфери умови спілкування, породжують певні жанри, тобто певні, відносно стійкі тематичні, композиційні і стилістичні типи висловлювань [37, с. 187]. Р. Хасан характеризує жанр як вербальне вираження культурного контексту.

У політичному дискурсі - це жанр наказу, політичного документу, лозунгу, заклику і протесту та ін. Навіть при першому перегляді можливих форм письмової комунікації у політичному дискурсі можна продовжити їхній перелік за рахунок таких жанрів, як листівка, програма, маніфест, статут. Усна частина політичного дискурсу передбачає такі основні жанри - дебати, промови, телефонна розмова, нарада, конференція. Поділ політичного дискурсу на усний і письмовий дещо штучний, тому, що деякі жанри об'єднують обидві форми спілкування. Так, лекція може записуватися на аудіо- або відеоплівку з подальшим її обговоренням, а результати перемовин мають мати обов'язкову письмову фіксацію у вигляді документу (угоди) з оцінкою та висновками комісії щодо результатів переговорів; телефонні розмови також можуть записуватись на аудіоплівку з подальшою їх роздруківкою та обробкою. Щодо промов, їх повний текст або тези готуються заздалегідь у письмовому викладі. Вищесказане дає підстави говорити про певний симбіоз деяких жанрів політичного дискурсу.

У площині Інтернету політичний дискурс набуває нових динамічних характеристик, які розширюють зону дослідження. Зокрема, аналіз політичного веб-дискурсу полягає не лише в дослідженні повідомлення, контексту комунікації, ролі учасників (адресата та адресанта, взаємостосунків між ними, соціального статусу), значне місце відводиться також розгляду звукових, графічних, анімаційних засобів, що в комбінації можуть розширювати, або навіть змінювати повідомлення. Інтернет-дискурс поповнюється усе новими і новими жанрами, які умовно поділяють на інформаційні, науково-пізнавальні, ділові, із подальшим розділенням їх на більш дрібні жанри. Окрім цього, останнім часом виділяють соціальні і розважальні мережі. Таке різноманіття жанрів Інтернет-дскурсу зумовило потребу у поглибленому вивченні жанрової специфіки політичного Інтернет-дискурсу.

На жанрову специфіку текстів Інтернет-дискурсу впливають такі чинники, як гіпертекстуальність, дистантність та глобальність Інтернет-простору, які зумовлюють характер спілкування та особливості мовленнєвого акту, його лінгвокультурне та жанрове різноманіття.

Існує багато підходів до визначення жанрової парадигми текстів Інтернет-дискурсу. Виокремлюються загально-інформаційні жанри або жанри Інтернет-новин (Інтернет-ЗМІ, сайти новин, сайти інформаційних агенцій, окремі PR-сайти); науково-пізнавальні та спеціальні інформаційні жанри (монографії, наукові статті, наукові збірки і Інтернет-видання, інтерактивні навчальні курси й Інтернет-платформи для дистанційного навчання); художньо-літературні жанри; жанри, які оформлюють неспеціальне не професійне спілкування (соціальні мережі, віртуальні ігри, онлайн-щоденники, чати, форуми та ін..); ділові та комерційні жанри (дошки рекламних оголошень, корпоративні сайти, Інтернет-магазини, сайти-візитівки тощо) [283, c. 200].

Наявність специфічних ознак Інтернет-дискурсу та Інтернету як комунікативного середовища (обумовленість соціальними факторами, особлива відкритість, інтерактивність, процесуальність, розширення діапазонів каналів зв'язку й особлива їхня комплексна взаємодія) є базою для неодмінної трансформації в просторі Інтернету властивостей такого елемента комунікативного процесу, як текст. Ця трансформація виражається, насамперед, у тім, що, передана інформація, яка опосередкована комп'ютером, потрапляє в межі відмінних від традиційних комунікативно-мовленнєвих структур форм, що певним чином змінює і її змістовий план.

Зіставлення процесу спілкування в Інтернет-просторі із традиційною мовленнєвою комунікацією дозволяє виявити своєрідність Інтернет-комунікативної взаємодії, для якої надзвичайно актуальним є поняття "дискурс".

Певної специфіки набувають в Інтернет-комунікації й такі універсальні для процесу спілкування характеристики, як "простір" і "час", адже комунікація в Інтернеті може здійснюватися в двох часових режимах: у режимі реального часу (чат) і в режимі, де реакція на висловлення з'являється через певний час (форум, гостьова книга, електронна пошта, коментарі у блозі).

Жанрове розшарування Інтернет-комунікації в її сучасному стані багатогранне й досить суперечливе. Аналітично об'єднавши матеріал основних з існуючих на сьогодні джерел з цієї проблеми, можна вибудувати таку систему основних Інтернет-комунікативних жанрів: сайт, електронна пошта, чат, телеконференція, форум, гостьова книга, дошка оголошень [283, с. 207]. Безумовно, цей перелік не можна сприймати як повний.

Найменш вивченим, але при цьому одним з найбільш поширених жанрів, за допомогою яких здійснюється комунікація в Інтернеті, є сайт. Проведене дослідження дозволило запропонувати комунікативне тлумачення цього явища: сайт - це гіпертекстове утворення електронної комунікативної діяльності (твір), що перебуває в постійній динаміці та є реалізованим в сукупності взаємозалежних (тематично, семантично, інтенціонально, фізично) веб-сторінок.

Під час спілкування мова використовується у формі конкретних висловлювань учасників комунікації. Окремі висловлення можуть бути виражені як в усній, так і письмовій формі. Ці висловлення відображають умови і завдання окремої царини людської діяльності не тільки змістово, але й своїм стилем, підбором мовних засобів (лексика, фразеологія, граматика), композицією. Реалізація стратегій політичного дискурсу відбувається у двох групах жанрів - інформаційних і аналітичних. Особливістю першої групи є офіційно-фактологічний характер інформації і конкретно-констатуючий спосіб відображення дійсності. До цієї групи можна віднести політичну замітку - коротке інформаційне повідомлення про певний факт внутрішньополітичного чи міжнародного життя, репортаж, у якому представлено фактологічну інформацію через призму сприйняття автора-учасника для створення ефекту присутності [282, c. 211].

На веб-сайтах політичних партій перша група охоплює новинні повідомлення, що пов'язані з діяльністю партії, та заяви політичних лідерів. Для другої групи типовим є наявність аргументації і соціально-оцінний характер фактологічної інформації. У дискурсі веб-сайтів політичних партій до цієї групи можна віднести коментарі політиків, завданням яких є роз'яснення подій і фактів громадсько-політичного життя з метою формування у реципієнта певної точки зору на факти і події.

Тематика політичного дискурсу охоплює широке коло питань: державне управління, органи влади, політичні права і свободи, громадська думка, зовнішня і внутрішня політика, політичні акти.

До жанрів політичного дискурсу відносимо розмови на політичні теми, які мають респонсивний характер і уособлюють коментування, обговорення, інтерпретацію, тобто - реакцію на дії політиків. До царини політичного дискурсу, окрім побутових розмов, можна віднести такі жанри, як інтерв'ю, анекдоти, аналітичні статті, мемуари.

Щодо виокремлення жанрів політичного дискурсу, А.Г. Алтунян пропонує наступну класифікацію основних жанрів політичного дискурсу: реклама, лозунг, листівка, політичні промови, політичні статті, політична публіцистика, інформаційні статті, політичні новини [9,c. 21].

Структуруючи жанровий простір політичного дискурсу, Є.І. Шейгал у дослідженні "Семіотика політичного дискурсу" використовує наступні параметри виокремлення жанру: 1) інституціональність, 2) суб'єктно-адресатні відношення, 3) соціокультурний аспект, 4) локалізація подій [282, c. 199].

Диференціюючи за інституціональним параметром, вона виокремлює такі жанри політичного дискурсу:

- розмови про політику у колі родинита друзів (анекдоти, плітки);

- листівки та графіті;

- телеграми та листи громадян, в яких вони виражають свою підтримку або протест;

- політичний скандал;

- прес-конференція;

- публічні політичні дискусії;

- публічні виступи та промови політичних лідерів;

- закони, накази та інші політичні документи;

- міжнародні перемовини, офіційні зустрічі керівників держав.

Відповідно до суб'єктно-адресатного параметру, Є.І. Шейгал виділяє такі жанри політичного дискурсу, які характеризуються такими параметрами:

А) комунікацією між груповими суб'єктами:

- петиція;

- звернення;

- листівка;

- наказ виборцям;

- виступи на мітингах.

Б) комунікацією між агентами інституцій:

- кулуарне обговорення;

- службове листування;

- парламентська дискусія;

- зустрічі політичних діячів;

- доповіді на з'їздах.

На основі соціокультурних диференційних параметрів виокремлюють жанри:

- жанри дискурсу влади;

- жанри дискурсу опозиції.

Диференціація жанрів політичного дискурсу за допомогою локалізації подій дає змогу виокремити наступні жанри політичного дискурсу:

-ритуальні (інавгураційна промова, традиційне радіо- і теле- звернення);

- орієнтаційнні жанри (конституція, наказ, домовленість, доповідь);

- агональні жанри (парламентські дебати, рекламна промова, гасло).

У контексті нашої роботи основними жанрами політичного дискурсу з точки зору головного мотиву боротьби за владу, є дебати, публічні промови політиків, гасла. До центру належать такі жанри, як коментування, обговорення, інтерпретація, які можна охарактеризувати як реакцію на дії політиків. Периферія жанрів політичного дискурсу складається з інтерв'ю, аналітичних статей, мемуарів, графіті, карикатур.

Е.А. Артемова [11, c. 35] у своїй розвідці виокремлює карикатуру як особливий жанр політичного дискурсу. Багато дослідників посилаються на такий жанр політичного дискурсу, як інавгураційне звернення. Інавгураційне звернення марковане одиничним адресантом, і пов'язане з певною політичною подією, фіксоване в темпоральному та вокативному плані. Ми б хотіли також акцентувати на таких жанрах американського політичного дискурсу, як доповідь президента США конгресу про стан в країні та теле-дебати. Наведені жанри є фіксованими у просторі та часі, а також маркованими адресованістю та пов'язані з певними політичними подіями в країні.

...