Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття римського приватного права, його складові частини

Римське право - правова система Стародавнього Риму, що діяла до шостого століття, коли Римсько-Візантійська держава прийняла грецьку мовою уряду. Розвиток римського права охоплює понад тисячу років юриспруденції, від Законів Дванадцяти таблиць (бл. 439 р. до Р.Х.) до лат. Corpus Iuris Civilis (528-35 рр.), запроваджених імператором Юстиніаном І. Це римське право, Кодекс Юстиніана, діяло у Східній Римській імперії (331-1453), а також послужило основою правових систем у континентальній Європі, а також в Ефіопії та найдавніших європейських колоніях, включаючи латиноамериканські.

Історично термін "римське право" також позначає правову систему, яка до кінця XVIII ст. діяла у більшості країн Західної Європи. Німеччина, будучи ядром Священної Римської імперії (963-1816), послуговувалася римським правом довше; таким чином, останнє значною мірою вплинуло на європейські системи громадянського права. Значного впливу римського права зазнало також загальне право Англії та Північної Америки, що особливо виявилось у латинізованому глосарії правової термінології -- stare decisis, culpa in contrahendo, pacta sunt servanda.^[1] На противагу цьому Східна Європа не зазнала сильного впливу юриспруденції Corpus Juris Civilis, хоч і знаходилася під впливом Візантії; натомість вона прийняла Візантійське право.

Римське право передане наступним епохам головним чином завдяки так званому «Corpus iuris» візантійського імператора Юстиніана, що правив у VI столітті, є продуктом безперервного тисячолітнього розвитку правової системи, кульмінацією якого став «класичний період», що тривав упродовж перших двох століть нашої ери. Воно більше стосувалося приватного права, що мало справу з приватними стосунками між індивідами, ніж права публічного, яким керувалися державні органи, порівняно нерозвинені до візантійського періоду.

Право ранньої Римської республіки V ст. до н. е. було набором неписаних звичаїв, які вважалися складовою римської спадщини і застосовувалися лише до громадян Риму (ius civile, цивільне право, право для cives, громадян). У випадках, коли звичай здавався сумнівним, вирішальне значення мало тлумачення казусів групою аристократів-патриціїв.

За традицією, непривілейовані плебеї домагалися запису звичаєвого права і систематизації неясних випадків у зрозумілих писаних правилах (або leges), відомих під назвою «Закони Дванадцяти таблиць», затверджених народними зборами в 451-450 роках до н. е. На інших територіях республіки діяло скорочене законодавство, що охоплювало приватне право, яке значно розвинулося завдяки запровадженню юридичних механізмів. Судовий процес поділявся на два етапи:

· на першому з них сторони ставали перед суддею, претором, котрого обирали щороку, для встановлення в рамках закону сутності суперечки між ними,

· на другому - окремий громадянин, якого вибирали сторони (iudex, щось на зразок єдиного присяжного), вислуховував свідчення та докази і виносив рішення в справі.

Багато для вдосконалення та розвитку римського судочинства зробив відомий правник Гней Флавій, що жив у IV ст. до н.е.

За часів пізньої республіки претор подавав справу в письмовому вигляді, цим самим закликаючи iudex засудити обвинуваченого, якщо він визнає певні твердження доведеними, або виправдати його за протилежних обставин. Ця система дозволяла претору застосовувати нові формулювання, а отже, створювати нові приписи для судового провадження, якщо він вважав це за потрібне. Вони вносилися до едикту, який оприлюднювали після того, як претор залишав свою посаду.

Вважають, що система формулювання спочатку була введена для розгляду справ за участю негромадян, іноземців, до яких ius civile не застосовувалося. У таких випадках керувалися ius gentium, міжнародним правом, норми якого вважали складовими прав усіх цивілізованих людей (поняття «право, яке регулює відносини між державами», в античності не існувало). Ці норми однаковою мірою застосовувалися і до громадян, і до іноземців. Їх пояснювали як норми, що їх диктує здоровий глузд та природна розсудливість, а тому ius gentium часто ототожнювали з природним правом.

З точки зору методологічних особливостей системи приписів дивно те, що ні претор, ні iudex, ані захисники, які представляли сторони перед ними (останні навчались ораторському мистецтву), не були юристами. Та все ж починаючи із середини республіканського періоду постає коло правових експертів, адвокатів, які не відігравали формальної ролі в органах правосуддя, однак від функції визначення казусів перейшли до роз'яснення правових положень тим, хто потребував таких порад. Зацікавленість проблемами, які ставили перед ними претори, indices та сторони, спонукала їх пристосовувати право на основі прецедентів до нових умов, створених територіальною експансією Риму на все середземноморське узбережжя.

Таким чином, римське право, як і англійське звичаєве право, детально розроблялося в процесі обговорення справ експертами-правниками, котрі потім систематизували й оприлюднювали свої висновки, авторитетність яких залежала від репутації їх автора. В час переходу від республіки до імперії утворюються римські школи права. Серед впливових правників цього часу були, зокрема, Публій Алфен Вар, Гай Аквілій Галл, Марк Антистій Лабеон, Авл Касцелій, та Гай Требацій Теста.

Коли на зміну республіці прийшла імперія, практика запровадження leges як статутів, прийнятих народними зборами, скоро припинилася. За наказом імператора Адріана (117-138 рр. н. е.) преторіанський едикт був систематизований юристом Юліаном, і його текст став об'єктом коментарів правників. Імператор узяв на себе законодавчі повноваження, і джерелом права було визнано «імператорські конституції». Хоч іноді він видавав закони безпосередньо на основі едикту, значно частіше це були його письмові відповіді або відповіді юристів імператорського суду на правові запитання чи то сторін судового процесу, чи то посадових осіб. Зазвичай такі рескрипти лише роз'яснювали існуюче право і не вносили в нього істотних змін.

Класичний період

Головною рушійною силою розвитку права в класичний період були праці правників - попри те, перебували вони на службі в імператора чи ні, - у вигляді коментарів до едикту або звичаєвого права і зводів висновків з приводу реальних чи гіпотетичних справ. Багато часу приділялося розробці норм преторського права. особливо значні досягнення з цього напрямку права мав Салвій Юліан. Класичні правники запровадили в римське право різноманітні термінологічні тонкощі, а до того ж зробили його занадто розгалуженим (Луцій Волузій Меціан), і в середині ІІ століття юрист Гай, нікому не відомий учитель права, розробив для своїх учнів «інституціональну» систему. За системою Гая право було поділено на три розділи, що стосувалися відповідно осіб, речей та дій.

· Категорія осіб пов'язувалася з нормами, які регулювали різні види відносин, розглядуваних у трьох аспектах: свободи (вільні громадяни і раби), громадянства (громадяни та іноземці) і становища в сім'ї (незалежні члени родини і ті, хто підвладний іншому).

· Категорія речей прийняла на себе головний удар у цій класифікації. Вона включала що завгодно, якщо воно мало вартість у грошовому виразі. Гай визнавав і матеріальні, і нематеріальні речі. До останньої категорії він зараховував, по-перше, боргові зобов'язання у вигляді майна в руках кредитора, які були наслідками або угод, або порушень закону (цивільні правопорушення), по-друге, групи речей, які переходять повністю від однієї особи до іншої, такі як спадок померлого, що потрапляє до рук спадкоємців як певна цілісність.

· До третьої категорії належали способи діяльності та визначені різновиди діяльності. Хоча ця схема не мала значного безпосереднього впливу, її залюбки сприйняли як структуру системи приватного права загалом, тож її вплив можна помітити й у сучасних кодексах цивільного права.

Класичний період римського права увінчався в ІІІ столітті появою величезних узагальнювальних коментарів Павла, Ульпіана та Модестіна, які тривалий час обіймали найвищі в імперії посади преторіанських префектів. Опісля того занепад стабільного управління унеможливив розвиток права.

Посткласичний період

Наступні три століття - так званий посткласичний період - позначилися стрімким падінням рівня юридичної науки і розвитком так званого «простонародного права», тобто римського права, пристосованого до умов конкретних провінцій. З адміністративних міркувань імперію було розділено навпіл, однією частиною керували з Рима, іншою - з Константинополя, тож зріс і рівень бюрократизації. Процедуру формулювання замінила процедура розслідування, у рамках якої відмовилися від непрофесіоналів і всю справу слухав призначений державою суддя, який і вирішував спір згідно із законом і відповідно до фактів.

Цю процедуру запозичили й церковні суди, заклавши підвалини для середньовічної римської канонічної процедури, якій притаманна наявність суддів-професіоналів, деталізованих письмових позовних заяв і письмова фіксація всіх свідчень (див. Канонічне право).

Водночас відбуваються процеси щодо кодифікації права. З'являються спочатку кодекси відомих правників, а потім за ініціативи імператорів ці процеси набувають більш системного та значущого характеру. Перші такі кодекси пов'язані з іменами правників Грегоріана та Гермогеніана, імператора Феодосія II.

Принципи римського права

Споконвічне і найдавніше право Риму було цивільне право -jus civile. Це система національно-римських правових норм, які застосовувалися тільки до римських громадян (civis). Оскільки українська мова зберегла римську термінологію, то звідси і назва галузі - цивільне право. Предметом регулювання цивільного права з самого початку його виникнення і в наступні епохи є майнові відносини, які складаються у сфері матеріального виробництва, подальшого обороту товарів, будівництва різних об'єктів, їх ремонту, в сфері побуту і обслуговування тощо. Саме в цих сферах виробництва і побуту зайнята значна частина людей. А коли взяти до уваги ще договір купівлі-продажу, який здійснює кожна людина щодня і неодноразово, то стане зрозуміло, яке велике значення в житті кожної особи, кожної організації і суспільства в цілому має цивільне право. Воно є юридичною основою матеріального забезпечення життєдіяльності людей. Саме цією обставиною пояснюється велика увага до цивільного права з найдавніших часів. Тому юрист, який не володіє досконало цивільним правом, де б він не працював, не може вважатися кваліфікованим спеціалістом. Однак варто застерегти, що поняття сучасного цивільного права не відповідає поняттю цивільного права (jus civile) в Стародавньому Римі. Сучасне цивільне право можна визначити як систему правових норм, що регулюють усі майнові і пов'язані з ними не майнові відносини між людьми методами рівності сторін. Такому розумінню сучасного цивільного права в Римі відповідало три існуючих (діючих) системи:

· jus civile - цивільне право;

· jus gentium - право народів;

· jus praetorium - преторське право.

Терміном jus civile, як уже зазначалося, насамперед позначали споконвічне національне давньоримське право, яке поширювало свою дію тільки на римських громадян - квіритів. Тому це право називають ще квіритським правом. Зрозуміло, що воно не могло протягом довгого часу задовольняти потреби тогочасного суспільства, яке бурхливо розвивалося. Jus civile неспроможне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами, з одного боку, та іноземцями (так званими перегринами), які приїжджали до Риму, - з іншого. А тим часом потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами.

Проте надання прав перегринам досягалося не шляхом поширення на них норм, які споконвічно регламентували приватні права римських громадян. Відбувалося це шляхом створення нової системи права, яка регулювала відносини римлян і неримлян, так званого jus gentium - права народів. Велика заслуга в його створенні належить перегринському претору, який у своїй практичній діяльності спирався на місцеве право перегринів, тобто підкорених Римом сусідніх народів. Нерідко jus gentium перевершувало римське цивільне право і воно довело свою життєвість та придатнсіть для регулювання обороту в нових умовах. Можна стверджувати, що jus gentium вміщувало все значне і прогресивне, що виробив стародавній світ у галузі правових інститутів, пов'язаних з торгівлею. І тому воно вигідно відрізнялося від jus civile більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву.

Сприймаючи все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і доступнішим для простих людей, воно відповідало вимогам часу й чутливо реагувало на зміни в суспільстві.

Названі дві системи (jus civile і jus gentium) існували й розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Однак поступово вони почали зближатися, а з часом і відставати від швидкого розвитку цивільного обороту. Виникла потреба в ефективніших засобах правового регулювання.

Так поступово, поряд з цивільним правом і правом народів, виникає ще одна система правових норм, які регулювали майнові відносини, під назвою jus praetorium - преторського права. Преторське право виникло в результаті практичної діяльності преторів та інших магістратів. Воно регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і перегринами, але застосовувалося переважно в тих випадках, коли норми названих вище двох систем виявилися неспроможними врегулювати нові відносини.

Оскільки преторське право виникло і розвивалося в процесі практичної діяльності преторів та інших магістратів, внаслідок специфіки свого виникнення воно мало багато переваг перед цивільним правом і правом народів. Воно більш повно відображало найновіші соціальні зміни в римському суспільстві, передбачало спрощення багатьох процедур, містило чіткість і ясність правових приписів, було гнучким та надійним засобом захисту інтересів населення.

Не слід вважати, що преторське право виникло на порожньому місці. Воно постало, розвивалося і досягло вершин досконалості на основі цивільного права та права народів, було їх дітищем, увібрало в себе все позитивне, що вони мали. Разом з тим римське цивільне право стало всесвітньо відомим значною мірою завдяки діяльності преторів і створеному ними преторського права.

Отже, в сучасному розумінні цивільному праву в Стародавньому Римі відповідала сукупність названих трьох систем. Найбільш вдалим єдиним терміном для всієї цієї сукупності систем є jus privatum - приватне право, яке є предметом нашого вивчення.

Римське приватне право було правом високоорганізованого рабовласницького суспільства, яке у своєму розвитку пройшло такі етапи - царський, період республіки, принципат і період абсолютної монархії. Розглянемо розвиток римського приватного права за цими періодами.

2. Періодизація історії римського приватного права і його джерела

Періодизація розвитку римської держави не збігається з періодизацією розвитку римського права. Це пояснюється тим, що право виникає і існує не тому, що є держава, законодавчі органи, а тому, що певні суспільні відносини, потреби, інтереси не можуть бути виражені, структуровані, реалізовані нормально поза правових форм. Саме правові форми і являються першою об'єктивною і історично-логічною причиною виникнення, існування і функціонування права. Виходячи з цього, найбільш виваженою слід вважати наступну періодизацію розвитку римського права:

- період докласичного римського права (754 - 367 рр. до н.е.), характерними ознаками якого є архаїчність і формалізм цього права. Цікавою в зв'язку з цим являється характеристика договорів, які укладаються в цей період: сторонами їх виступають ні окремі особи, а сім'ї, роди; об'єктами стає не тільки рухоме і нерухоме майно, але й знаки поваги, урочистості, військові послуги, жінки, діти, танці, свята, ярмарки; неможливо відмовиться від подарунка, а його прийняття тягне за собою необхідність віддарити дарувальника;.

- період класичного римського права (367 - 27 рр. до н.е.), який характеризується розквітом римського приватного права;

- період післякласичного римського права (27р. до н.е. - 476 рр. н.е.) характеризується як період прийняття конституцій імператорів і проведення перших кодифікацій законодавства.

3. Суть і зміст легисакционного, формулярного і екстраординарного процесів

Легісакціонний процес (legis actio - Позов із закону, тобто здійснення права законним чином на противагу саморасправе, насильства) складався з двох стадій: in jure - у претора і in judicio - у судді. Перша стадія була суворо формальною, друга - характеризувалася вільної процедурою. Перша стадія - in jure (у претора) - протікала за участю магістрату (претора), якому тяжущіеся сторони (позивач - обвинувач і відповідач - обвинувачений) викладали свої вимоги. Обов'язковим було не тільки присутність сторін, але й наявність спірної речі в натурі або символічно (шматок землі зі спірної ділянки, балка будови). Ця стадія процесу була суворо формалізована: сторони вимовляли точно певні слова, записані в законах XII таблиць. При суперечці про приналежність якої-небудь речі позивач і відповідач стосувалися паличками (vindicta) предмета спору і заявляли, що річ належить кожному з них. Тут починався процес судоговорения. Позивач вимовляв формулу: "Я заявляю, що по праву квиритів ця річ належить мені, на доказ я накладаю на неї свою віндікту". Він накладав на спірну річ палицю. Якщо відповідач не заперечував і мовчав, то позивач забирав річ, тим діло й закінчувалося. При запереченні відповідачем виголошувалася приблизно така фраза: "А я стверджую, що ця річ моя по праву квиритів" і теж накладав на спірну річ свою віндікту. Ритуал наявності палиць - пережиток старовини, коли спір про право вирішувалося силою. У цей момент втручався претор і вимовляв: "Обидва залиште річ", - і розводив їх палиці в сторони, як би згорнувши їх, після чого судоговорение протікало в більш спокійній обстановці. Роль претора як представника державних органів полягала в розведенні сперечаються в сторони і запрошенні свідків: "Будьте свідками цієї суперечки!". Тому ця стадія називалася ще засвідченням спору (litis contestatio). Значення litis contestatio полягає в тому, що воно виключає можливість вторинного звернення за захистом того ж права на тій же підставі ("не можна двічі порушувати одне і те ж справа"). У легисакционном процесі претор сам не судив, а лише регулював вирішення суперечки, направляючи його в спокійне законне русло. Після проголошення клятв, якщо ніхто з тяжущихся не помилявся у проголошенні належної формули, претор призначав день суду (друга стадія процесу) і встановлював суму грошей, яку та чи інша сторона повинна була внести (в храм) у вигляді застави правоти. Програш справи вів до програшу застави. Претор призначав суддю [4], день суду і зобов'язував тяжущіхся підкоритися суддівському рішенню. На цьому перша стадія легісакціонного процесу завершувалася. Друга стадія - in judicio (у судді). Суддя виробляв всі дії сучасного судочинства: вислуховував сторони, свідків, оцінював представлені докази, тобто з'ясовував усі факти з метою встановлення істини і винесення адекватного рішення. Воно було остаточним, бо ні апеляції, ні касації найдавніше право Риму не знало. Найменше порушення строго встановленої форми процесу вело до програшу справи. У ранній період історії римського права (рання республіка) найбільш повний розвиток отримала змагальна форма процесу, яка характеризувалася активністю сторін і пасивністю державних органів в особі претора (в даному випадку претор регулював самоуправство сторін, надавав потрібний напрямок спору, посилаючи сперечаються до приватного судді).

Легісакціонний процес прийшов на зміну кровної помсти і самоправності, зберігши риси останнього. Боржники були надані сваволі кредитора, державна влада мало втручалася у цивільно-правові відносини римських громадян і що випливали з них суперечки. Древній суддя певною мірою був третейським суддею, посередником між сторонами. Його рішення не було наказом державної влади, це було лише думка авторитетної особи про право. Тому виконання рішення здійснювалося самими сторонами. Отже, незважаючи на сувору формалізацію і обмежений набір правових засобів, правове регулювання суспільних відносин в Стародавньому Римі лише починало свій поступовий рух.

Формулярний процес У другому столітті до н.е. на зміну легисакционном процесу прийшов формулярний процес, або процес за допомогою формул (per formulas agеre - дослівно - "вести справу в цивільному процесі за допомогою формул"). До пори до часу обидві форми процесу співіснували. Але в 17 році до н.е. законом Юлія про приватні судах легісаціонний процес був скасований. При новій формі процесу наявність двох стадій - in jure і in judicio (у претора і в судді) - зберігається. Як і раніше, магістрат (претор міський чи претор у справах іноземців) посилає тяжущіхся до приватного судді. Але роль претора істотно змінилася в порівнянні з легисакционном процесом. Тепер його пасивність зникає, він дає вказівку або інструкцію судді, яким чином слід вирішити справу. Така інструкція називалася формулою (звідси і назва - "формулярний процес") і була записку, яка вручається претором позивачу та адресовану судді. Така записка була обов'язковою для судді і містила зазначені претором підстави та умови, за яких позов підлягав задоволенню. Претори поступово отримали владу давати формули позовів не тільки у випадках, передбачених законами і звичаями, а й тоді, коли вважали це за потрібне. Претори вільно могли відмовляти у позовах, які здавалися їм несправедливими. Але для того, щоб претор міг з достатньою ефективністю захищати те, що він вважав справедливим у праві, потрібно було змінити його положення в процесі. З пасивного спостерігача він повинен був стати керівником і наставником судді, причому достатньо авторитетним і владним. Суддя вже не був вільний у своїх діях, причому суддя відповідав усім своїм майном за явно несправедливе рішення, яке заподіяло шкоду невиправданий тій чи іншій стороні. Він був зобов'язаний слідувати наказу претора, висловленим у вигляді формули. З усього цього можна зробити висновок, що посилилося фактичний вплив преторів на розвиток права, яке здійснювалося шляхом його зміни і удосконалення. З плином часу преторская юрисдикція виробила для більшості домагань постійні формули у вигляді формулярів (бланкет), які доводилися до загального відома за допомогою едиктів. Формула складалася з суттєвих частин: номінації, інтенції, кондемнации. Номінація (nominatio - називання), або призначення судді претором для розгляду справи по суті позовної вимоги. Інтенція (intentio - намір), або позовну вимогу, тобто виклад претензій позивача, найсуттєвіша частина формули. Вона викладала юридичний зміст спору, що підлягає вирішенню суддею, і визначало вид позову. Кондемнации (comdemnatio - засудження) - це конкретне вказівку судді задовольнити позов, якщо інтенція підтвердиться, або відмовити в позові. Наприклад: "Суддею у даній справі нехай буде Октавій (номінація). Якщо буде встановлено, що срібний стіл, про який пред'явлений позов по праву квиритів, належить Авлу агер (позивачу), а відповідач (Нумерій Негідій), незважаючи на твій, суддя, наказ, не поверне цього столу позивачу (інтенція), то ти, суддя, присудити з відповідача таку суму, в яку буде оцінений стіл. Якщо ж зазначене не підтвердиться, ти, Октавій, відповідача всправедливиш, тобто звільни від відповідальності (кондемнации ) ". Крім істотних частин, були і несуттєві (додаткові), а всі разом вони складали єдиний текст - формуляр (див. рис. 3). Серед додаткових частин преторской формули виділялася ексцепція - заперечення (засіб захисту) відповідача проти позову позивача. Ексцепція представляла собою вставку у формулу, за допомогою якої суддю зобов'язували враховувати побічні обставини, зазначені відповідачем у цій частині формули. І якщо ці обставини підтверджувалися, виключалося задоволення позову. Ексцепція, таким чином, - це законний засіб, яким відповідач намагався відвести від себе звинувачення, давалася претором ще в першій стадії виробництва (in jure), і саме він, за бажанням відповідача або на свій розсуд, вводив її у формулу. Наприклад, відповідач заперечує проти вимог позивача, посилаючись на те, що акт здійснений особою божевільним, тому позивач не може вимагати від нього виконання зобов'язань, що випливають з вчинення такого акту. Крім ексцепціі, додатковою частиною формули була прескрипция, що служила захисту інтересів позивача, який з декількох взаємопов'язаних вимог вправі заявити про одного з них, маючи на увазі, що інші домагання тих правовідносин він пред'явить до розгляду в майбутньому. Засідання у формулярному процесі проводилися публічно, у визначені для суду дні і в присутності обох сторін. Процес закінчувався винесенням суддею рішення, яке містить в собі за загальним правилом присудження відповідача до певної грошової суми або звільнення його. Значення рішення полягало в тому, що воно остаточно дозволяло спірні правовідносини, було обов'язковим і безумовним. Рішення встановлювало нове зобов'язальне відношення між сторонами замість процесуального зобов'язання, що виникло в силу litis contestatio. Остаточне рішення було гарантією проти подальшого оспорювання права, в тому числі і шляхом ексцепціі.

4. Поняття і види позовів. Особливі засоби преторського захисту

Поняття і види позовів.

У римському праві позов позначався терміном actio. Смисл терміна actio в епоху легісакційного процесу, як уже відомо, означав певну процесуальну діяльність особи, яка зводилися до виконання встановленого ритуалу. У класичному римському праві позов - actio визначався як передбачений едиктом магістрату засіб домогтися за допомогою судового процесу рішення, яке відповідало б інтересам даної особи. Інакше кажучи, позов - це звернення до суду за захистом схюго порушеного права.В епоху формулярного процесу судові магістрати, переважно претори, мали право в силу своєї влади - imperium давати судовий захист новим відносинам, враховуючи принципи справедливості і добросовісності, а не наявні норми цивільного права. Тому практично першорядне значення мало питання, чи надає претор у даному випадку позов. Відповідь на це запитання можна було знайти в преторському едикті. Поступово формули позовів у практиці преторів типізуються, тобто виробляються типові форми для окремих категорій позовів. Складається чітка система позовів. Розглянемо найтиповіші з них: позови речові (actio in rem) і позови особисті (actio in personam).Римляни вважали, що право власності, сервітутне, заставне таїнше речове право може бути порушено будь-якою третьою особою. При цьому заздалегідь невідомо, хто саме буде можливим порушником права. Тому римляни говорили, що для захисту такого права позов дається проти будь-якої третьої особи, яка буде порушником права певної особи. Позов у такому випадку називається actio in rem - речовий позов. Термін actio in rem показує, що відповідачем за цим позовом може бути кожний, у кого виявиться чиясь річ, або той, хто посягне на дану річ. Захист за допомогою речового позову дістав назву абсолютногозахисту. Серед речових позовів найпоширеніші віндикаційні та негаторні позови, про які детальніше мова йтиме у наступному розділі.Позов, який мав назву actio in, personam - особистого позову, давався для захисту правовідносин особистого характеру між двома або декількома певними особами. Ці правові відносини випливають, здебільшого, з договору або іншого позадоговірного зобов'язання. Наприклад, А позичив 100 асів у В. Тому В має право вимагати повернення боргу тільки від А і ні від кого іншого. Порушити право в даному випадку може тільки А. Отже, можливий порушник такого роду права відомий заздалегідь і позов у цьому випадку має назву actio in personam. Захист за допомогою особистого позову носить назву відносного захисту.Для повної характеристики римської позовної системи необхідно розглянути ще й інший поділ позовів. Позов строгого права (actio stricti juris). У цих позовах суддя вирішує справу на підставі букви закону або договору і не має права це порушити, навіть якщо допущена явна помилка. Позови строгого права є відображенням стародавніх часів, коли в судах панував надзвичайний формалізм.Позов, що грунтується на добросовісності і справедливості (actio bone fidei). Цей позов є породженням часів пом'якшення формалізму. Розглядаючи позов, суддя мав право брати до уваги заперечення відповідача, основані на вимогах справедливості, його посилання на те, що позивачем допущений обман тощо. Суддя міг глибоко вникати в саму суть договору, в справжню волю сторін, тобто чітко з'ясувати те, чого прагнули сторони, укладаючи договір, а не те, що було виражено в букві закону чи в договорі.Позов за аналогією (actio utilis). Цей позов був одним із засобів здійснення правотворчості претора без зміни букви закону. Пояснимо його на такому прикладі. У Римі було правило, за яким особа, що знищила або пошкодила чуже майно, несла відповідальність лише за тієї умови, коли шкода спричинена фізичною дією на тілесну річ. За допомогою позову за аналогією претор поширив захист особи, яка зазнала шкоди, і на ті випадки, коли шкода завдана винним чином, хоч і без застосування сили. Наприклад, особа навмисне довела до загибелі чужу тварину голодом.Позов з фікцією (actio ficticio). З розвитком у Римі виробництва і товарно-грошового обороту виникли майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. З метою надання судового захисту новим відносинам претор пропонував судді у формулі допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто припустити фікцію. Наприклад, А. знайшов якусь річ, зробив усе від нього залежне, щоб розшукати власника і повернути йому цю річ, проте власника не знайшов і володіє річчю. Дана річ якимось чином потрапила до В, однак А. не може пред'явити власного позову до В., бо він не є її власником. Тоді претор в ексцепції пропонував судді припустити фікцію, тобто А. нібитоволодів річчю протягом 10 років й за давністю володіння став власником, і присудити йому річ. Отже, не будучи власником, А. дістав позовний захист.У римському цивільному процесі відомі й інші позови, про які мова йтиме в наступних розділах.

Особливі засоби преторського захисту.

У деяких випадках замість звичайного процесу застосовувалися найрізноманітніші форми непозовного захисту від порушень. Вони спиралися на владу магістратів, зокрема преторів, і були виразом їх адміністративної влади. Претор силою своєї влади міг видавати обов'язкові накази, накладати на порушників різні стягнення. Своєю владою претор користувався, захищаючи ті інтереси, які він вважав заслуговують на увагу, однак з тих чи інших причин не могли бути захищені судом у загальному порядку. Отже, за своєю природою це адміністративні, а не судові форми захисту прав.Серед багатьох засобів преторського захисту виділимо найбільш характерні.Інтердикти, або декрети. Коли якась особа зверталася до претора за захистом порушених інтересів, він особисто розслідував обставини справи. Вважаючи прохання про захист обгрунтованим, він видавав розпорядження або накази. Накази претора, в яких містилися розпорядження щодо вчинення певних дій, мали назву декретів, а розпорядження про заборону якихось конкретних дій називалися інтердиктами. Інтердикти або декрети мали особистий характер і стосувалися лише певної особи, яка зобов'язувалась безвідмовно їх виконувати. Порушник преторських наказів міг бути засуджений до сплати певної грошової суми. Рішення по цивільних справах, які виносилися магістратом (претором), могли бути призупинені забороною вищого магістрата.Преторські стипуляції. Stipulatio - це урочиста обіцянка сплатити або щось зробити, яку давали у вигляді відповіді на урочисте запитання контрагента. Як правило, стипуляція укладалася за добровільною згодою сторін, але іноді претор змушував до її укладення в інтересах захисту якої-небудь сторони. Наприклад, прохач заявляв претору, що якась сусідська споруда може завалитися і завдати йому збитків. Розглянувши прохання і визнавши його важливим, претор змушував власника споруди дати обіцянку Повернути всі збитки, якщо це станеться. Отже, метою стипуляції в даному випадку було надання прохачеві захисту його інтересів шляхом позову, який, коли б не було стипуляції, не міг би відбутися.Введення у володіння. Претор на прохання зацікавленої особи, вважаючи це прохання важливим, вводив її у володіння цілим майном або окремою річчю. З введенням у володіння майном ми вже ознайомилися, коли мова йшла про виконання рішень, однак є й інші випадки. Наприклад, введення у володіння спадщиною, щоб забезпечити сплату спадкоємцем зацікавленій особі покладених на нього відписів.Поновлення в первісний стан - restitutio in integrum. Іноді може виявитися, що самі правові наслідки якого-небудь юридичного факту приводять у тому чи іншому випадку до явної несправедливості: без вини пропущений строк позовної давності, угода укладена, але під впливом примусу або обману тощо. Застосування закону в подібних випадках було явною несправедливістю. Більш бажаним є поновлення первісного стану, тобто повернення особи в такий стан, в якому вона перебувала б, якщо б зазначений юридичний факт не відбувся. Претор у таких випадках, в ім'я вищої справедливості, давав потерпілій особізахист, скасовуючи правові невигоди. Можна сказати, що суть інституту restitutio in integrum полягала в захисті приватних прав проти суворої дії закону.Для застосування реституції необхідні: 1) наявна шкода, при цьому значна; 2) законні підстави; 3) своєчасна заява. У преторському едикті такими законними підставами були: неповноліття, тобто недосягнення 25-річного віку; обман, помилка, примус під час укладення договору; зміна сімейного стану, тобто коли одна особа ставала підвладною іншій; втрата цивільної правоздатності внаслідок усиновлення; раптова відсутність одного з контрагентів з поважних причин.Просити про реституцію могла тільки заінтресована особа або.її спадкоємці. У випадку визнання прохання про реституцію таким, що заслуговує на увагу, претор потім здійснював поновлення в попередній стан різними шляхами: давав прохачеві позов, захищав його за допомогою ексцепції та ін.Термін для подачі заяви з проханням про реституцію до Юстиніана був однорічним, за Юстиніана - чотирирічний. Реституційне переведення велося і закінчувалося самим претором.

5. Правоздатність і дієздатність по римському праву

Цивільне право за самою своєю ідеєю передбачає наявність багатьох окремих автономних центрів, між якими зав'язуються найрізноманітніші господарські відносини. Усі такі центри господарського життя, клітинки того чи іншого суспільства і називаються суб'єктами цивільного права.Цілком зрозуміло, що кінцевою метою всіх правових установ є сама людина як особа, як індивід. Метою об'єднання людей в союзи і держави, створення різноманітних правових інститутів було якнайкраще забазпечити їхні індивідуальні інтереси, поліпшити їх існування. Природно, що основну масу цивільно-правових центрів суб'єктів прав становлять люди, громадяни в загальноприйнятому розумінні - так звані фізичні особи.Разом з тим часто ті ж людські інтереси потребують, щоб у ролі самостійного центру господарського життя була визнана не та чи інша окрема фізична особа, а певна сукупність осіб (наприклад, цех, корпорація, підприємства усіх форм власності) або незалежна від них установа (лікарня, притулок). У такому випадку з'являються певні організації, яких називають юридичними особами.Насамперед простежимо за~еволюцією фізичних осіб, а потім розглянемо виникнення та історичний розвиток як самого поняття, так і окремих форм юридичних осіб.У Римі особа позначалась терміном persona. Проте не всі люди у Римській державі визнавались особами - суб'єктами права. Інтереси панівного класу рабовласників не допускали рівності всіх людей, тому такий великий клас людей, як раби, не визнавався суб'єктом права, а був об'єктом права.Пам'ятки римського права як джерела пізнання не тільки правд, але й історії і культури Стародавнього Риму, свідчать, що тільки вільна людина є носієм прав і обов'язків і в цьому розумінні вона є особою, здатною до права.Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нестивідповідні обов'язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб'єкта передбачає наявність того й іншого, однак для самого поняття суб'єкта суттєвішою є правоздатність.Здатність бути суб'єктом цивільних прав римські юристи позначали терміном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Для виникнення людської особи необхідно, щоб дитина народилася живою. Зародок, який міститься в череві матері, ще не є людина, але якщо народиться живим, то стає правоздатним і його юридичне становище відноситься до моменту зачаття. Це має важливе значення для права на спадкування. Так дитина має право на успадкування майна батька, який помер до її народження.Правоздатність особи припиняється з її смертю. Від припинення правоздатності однієї особи дуже часто залежить право інших осіб. Тому факт і момент смерті, як стверджують римські юристи, повинен бути завжди точно встановленим, що не завжди вдається зробити, а іноді й просто неможливо. Для розв'язування складних випадків у римському праві допускалась презумпція щодо тих, які помирали'одночасно. Суть цієї презумпції полягала в тому, що коли траплялись нещасливі події (наприклад, корабельна аварія, пожежа) і разом гинуло декілька осіб, але не доведено, хто з них помер раніше, то припускається, що всі вони померли одночасно. Але коли разом померли висхідні і низхідні родичі, то припускалося, що повнолітні низхідні пережили своїх висхідних родичів, а неповнолітні низхідні померли раніше.Отже, правоздатність людини виникає з моменту народження і припиняється з її смертю. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до пожиттєвого ув'язнення (довічна каторга). Якщо людина, продана в рабство, знову набувала свободу, то її правоздатність відновлювалась, хоч і не завжди в попередньому обсязі.У Римській державі вже на початку республіки проживало багато людей, які прибули з різних країн, і всі вони користувалися певною мірою правоздатності. Однак для того щоб володіти повною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особа повинна відповідати таким трьом станам:стану свободи - status libertatis:стану громадянства - status civitates:сімейному стану - status familiae. За станом свободи розрізнялися вільні і раби. За станом громадянства -римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним станом - домовладики і підвладні особи.Отже, повна правоздатність передбачала свободу, громадянство і самостійне становище в сім'ї'. Таке становище в сім'ї займав тільки домовладика - главасім'ї. Він був особою власних прав, усі підвладні йому члени сім'ї спочатку були майже безправними, повністю підкорялися його владі. Лише згодом, у міру розвитку товарно-грошових відносин, члени сім'ї поступово стали наділятися певними правами, проте ніколи не досягай того правового становища, в якому перебував глава сім'ї.Зрозуміло, що регламентація правоздатності не була однаковою у всі періоди Римської держави і для інших вільних людей. З розвитком економічних відносин йшов розвиток і правоздатності вільних людей.Як відомо з попереднього розділу, в міру перетворення Риму з невеликої сільськогосподарської общини у світову державу, з розвитком зовнішньої торгівлі відмінності в правоздатності окремих груп вільного населення почали згладжуватися, хоч безодня між рабами і вільним зберігалася. Врешті-решт на початку III ст. н.е. усі відмінності в правовому становищі різних категорій населення втратили своє значення. У 212 р. імператор Каракала поширив статус римського громадянина на всіх підданих великої території.З початку III ст. усе вільне населення Риму користувалося всією повнотою правоздатності у сферах політичного, майнового і сімейного життя. У даному випадку важливо з'ясувати зміст цивільної правоздатності, з яких конкретних цивільних прав вона складається.Цивільна правоздатність римського громадянина складається з двох основних елементів: 1) jus connubii - права вступати в шлюб, в якому діти набувають статус римських громадян; 2) jus commercii - права торгувати, яке охоплює право бути власником всякого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини, зокрема дарувати, міняти, право бути спадкоємцем, вести цивільно-правові спори в суді.Нам уже відомо, від чого залежить повна правоздатність особи в Римі, а також ми ознайомлені зі змістом цивільно-правової правоздатності. Проте юридичне становище людини як суб'єкта прав і члена суспільства внаслідок певних обставин може бути або зовсім знищене, або ж тією чи іншою мірою послаблене чи зменшене. Таке зменшення цивільної правоздатності залежно від зміни в особистому стані особи на мові римських класичних юристів називається capitis dominutio - втрата правоздатності.Оскільки повнота цивільної правоздатності зумовлюється потрійним станом особи - станом свободи, станом громадянства і сімейним станом, то відповідно до цього і зменшення правоздатності може полягати у втраті стану свободи (але разом з тим неминуче втрачається і стан громадянства й сімейний стан), або у втраті стану громадянства, або у втраті тільки сімейного стану. З огляду на це класичні римські юристи розрізняють і три ступеня зміни правоздатності - maxima (максимальна), media (середня), minima (мінімальна). Розглянемо випадки зміни правоздатності та її наслідки дещо детальніше.Повна втрата правоздатності - capitis dominutio maxima. Вона наступала щоразу, коли людина втрачала свободу. Наприклад, римський громадянин потрапив у полон чи проданий в рабство за борг. Проте в період республіки подібні випадки відпали. З часом натомість з'являються інші причини втрати свободи - з тих чи інших причин громадянин Риму ставав рабом всередині держави. Наприклад, дехто дозволив себе продати як раба; жінка, яка вступала у зв'язок з рабом, незважаючи на перестороги.Загальним юридичним результатом capitis dominutio maxima була повна втрата прав як особистих, так і майнових. Майно особи, яка повністю втратила правоздатність, переходило у власність держави або до певних приватних осіб, зокрема: до кредитора, який продав боржника, до господаря раба, з яким жінка вступала в зв'язок.Середня втрата правоздатності - capitis dominutio media наступала тоді, коли особа зберігала свободу, проте втрачала право римського громадянина. Наприклад, римський громадянин стає перегрином або латином з метою одержання землі на периферії. В імператорський період громадянство втрачалося у випадку заслання. Особа, піддана capitis dominutio media, втрачала свої цивільні права, але зберігала відносини jus gentium.Мінімальна втрата правоздатності - capitis dominutio minima відбувалась зі зміною сімейного стану особи, що траплялося в таких випадках: а) особа власних прав перетворювалась в особу чужих Прав; б) сімейно самостійна особа всиновлювалась іншою особою; в) жінка, яка не перебувала ні під чиєю владою, одружується та ін. Результатом capitis dominutio minima - це повний розрив попередніх сімейних зв'язків з усіма правами, які з них випливали (спадкування тощо). Усі перелічені фактори тісно пов'язані з правоздатністю особи в Римській державі.Отже, юридичне становище людини як суб'єкта права внаслідок певних обставин може змінюватися і таким чином стати предметом спору. Оскільки цей спір мав значення для публічних справ, він вирішувався відповідною владою в порядку адміністративного розгляду: якщо, наприклад, дехто хотів виставити свою кандидатуру в магістрати, а хтось заявить про те, що канидат - libertinus (вільновідпущеник), то з'ясувати істину було справою магістрата, який керував виборами. Однак, якщо спір про status мав значення для тих чи інших цивільних правовідносин, він підлягав компетенції суду.Якщо спір про статус громадянства як самостійний спір підлягав вирішенню магістратом у порядку адміністративного розгляду, то ж в цивільному суді він міг виникнути як інцидент у процесі вирішення питання, чи мали місце ті чи інші цивільні відносини.Спір про сімейний стан можливий лише в тому випадку, коли хтось претендував на роль домовладики, а тим часом інша особа також цього домагалась. Спори такого роду траплялися, однак, зрідка.Наявність правоздатності - тільки одна сторона правосуб'єктності. Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності замало. Адже правоздатність - це лише наявність прав, а користуватися ними самостійно особа може тільки за наявності дієздатності.Римське право не знало категорії дієздатності, проте в Римі за кожним громадянином визнавалася здатність здійснювати дії з юридичними наслідками, які становлять зміст поняття дієздатності.Дієздатність завжди і скрізь визначалась віком людини, оскільки розуміння смислу вчинених дій і здатність володіти собою та зважено приймати рішення залежало головно від віку. За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи.До першої групи відносили дітей віком до 7 років, які були повністю недієздатними.Друга група - це частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці - до 14 років. Такі особи могли здіснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликі подарунки, проводити дрібний обмін речей тощо. У випадку здійснення правочину, спрямованого на припинення прав або встановлення якоїсь повинності, необхідний був дозвіл опікуна, який давав його в момент вчинення правочину. В іншому випадку такий пра-вочин зобов'язував неповнолітнього лише у випадку і в межах збагачення, одержаного за цим правочином.До третьої групи відносилися особи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25 років, які визнавалися як неповнолітні, але дієздатні. Такі особи мали право укладати різного роду цивільно-правові угоди, проте, уклавши явно невигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і повернути сторони у стан до укладення угоди, тобто провести реституцію.У зв'язку з розвитком виробництва і цивільного обороту залучення до ділового життя недосвідчених, а іноді й необачних людей, які не досягли 25 років, підривало стійкість цивільно-правових відносин. Тому, починаючи з II ст. особам, які не досягли 25 років, почали призначати кураторів, що обмежувало їх дієздатність. Тепер вони могли здійснювати важливі правочини тільки з (згоди) дозволу куратора. Разом з тим за ними зберігалося право самостійно розпоряджатися майном на випадок смерті, а також вступати в шлюб. Досягнувши 25 років, такі особи позбавлялися будь-яких обмежень дієздатності.На дієздатність особи в Римі впливав її фізичний стан. Зокрема, глухонімі не могли укладати такі угоди, як стипуляція, виступати в суді під час дії легі-сакційного процесу, в якому необхідно було проголошувати формули, тощо. Душевно хворі та недорозвинуті на час хвороби визнавалися повністю недієздатними. Обмеженими в дієздатності були марнотратники - особи, нездатні розумно розпоряджатися своїм майном. Таким особам призначали піклувальників, які були зобов'язані піклуватися про їхній майновий стан. Післяпризначення піклувальника особа-марнотратник самостійно здійснював лише такі правочини, які були спрямовані на набуття майна, а не відчуження, і ніс особисту відповідальність за вчинені правопорушення. Деякі обмеження дієздатності залежали від постійного місця проживання.Крім вищеназваних факторів, повнота цивільної дієздатності і правоздатності передбачає ще стан громадянської честі. Окремі особи, з тих чи інших причин знеславлення, піддавалися громадянському збезчещенню, а отже, і обмеженню в правоздатності. В історії римського права громадянське безчестя відоме в декількох видах.