Поняття римського приватного права, його складові частини

За обґєктивним змістом кондикція із крадіжки нагадує попередні кондикції й тому для виникнення зобовґязання вимагалися такі самі юридичні підстави. Це квазіконтрактне зобовґязання, на підставі якого злодій повинен був повернути крадене власникові. Кондикція із крадіжки надавалася тільки власнику краденого. Відповідачами могли бути тільки злодії та їх спадкоємці. Посібники злодія відповідали за деліктним позовом.

Щодо зобовґязання, яке випливало з кондикції із крадіжки, то злодій повинен повернути передусім все крадене в повному обсязі з усім приростом, не тільки з фактично одержаним, а й з тим, який могли б одержати. Злодій відповідав також за випадкову загибель речі, що відбулася протягом часу між крадіжкою і присудженням. У такому разі він зобовґязаний був сплатити найвищу ціну краденого.

Пізніше цю кондикцію застосовували і для інших випадків неправомірного збагачення однієї особи за рахунок другої, наприклад, при утриманні одним із подружжя речі, що належала другому. Однак цю кондикцію вже не називали кондик-цією із крадіжки. Застосовувати до взаємин подружжя таке поняття було просто незручно, неетично. Гай зазначав: «Бо для вшанування честі шлюбу заперечують (можливість закладання) до дружини ганебних позовів» (Д. 25.2.2)

Позов про повернення одержаного несправедливо чи за неправильною підставою (condicio ex causa injusta). Такий позов почали називати кондикцією із незаконної підстави і застосовувати, окрім зазначених випадків, для витребування закладеної речі після сплати боргу, забезпеченого закладом, а також прибутків, одержаних від цієї речі після сплати боргу.

Спільним для кондикцій із крадіжки та із незаконної підстави була недобросовісність збагаченого.

Поряд із спеціальними поширилася загальна кондикція -- condictio sine causa. Можна вважати, що вона є виразом загального правила, через яке будь-хто, що збагатився без правової підстави, зобовґязаний був повернути все набуте особі, за рахунок якої він збагатився.

39. Зобов'язання з деліктів

Серед підстав виникнення зобов'язань джерела римського права називають делікти, тобто цивільні правопорушення. Терміном делікт (delictum) позначається протиправне заподіяння шкоди самій особі або майну іншої особи.

Це загальне поняття (і сам термін) виробилося лише в пізніші часи. У стародавній період делікти в Римі призводили до безпосередньої та необмеженої розправи потерпілого з тим, хто заподіяв шкоду. Звідси - інститут помсти: винний у скоєнні злочину був відданий потерпілому на розправу; сама особа злочинця була об'єктом для помсти, при цьому зміст злочину не мав значення - чи то заподіяння образи, чи поранення або завдання особистої шкоди. У всіх випадках потерпілий мстив самому кривднику, який особисто відповідав за злочин.

Однак із зміцненням держави зберігаються лише сліди початкової само-розправи; входять у практику угоди між правопорушником та потерпілим про заміну помсти грошовим штрафом. Ці угоди були санкціоновані правом. З часом застосування помсти було заборонено і встановлено, що єдине можливе покарання - це штраф і винагорода за вчинену шкоду і образу. Грошовий штраф накладався на кривдника за ініціативою і на користь потерпілого, а розмір цього штрафу встановлювався державою. Розмір штрафу часто не залежав від розміру заподіяних збитків і в цьому виявлялося значення штрафних покарань. Крім того, у стародавні часи негативні наслідки за правопорушення наставали незалежно від наявності суб'єктивної вини того, хто скоїв делікт. Проте в розвитку права наявність суб'єктивної вини правопорушника була необхідною умовою для визнання в конкретному випадку приватного делікту. Отже, в закінченому формулюванні поняттям приватного делікту передбачено три елементи: а) об'єктивну шкоду, заподіяну протиправною дією однієї особи іншій; б) вину особи, яка скоїла протиправну дію (навмисну вину або хоча б необережність); в) визнання з боку об'єктивного права даної дії протиправним деліктом.

Історичним походженням приватних деліктів пояснюється ряд особливос тей, властивих деліктним зобов'язанням у класичному римському праві, що відрізняють їх від договірних зобов'язань. Наприклад, на відміну від договірних зобов'язань деліктні не завжди переходили у спадщину. Спадкоємець боржника деліктних зобов'язань взагалі не ніс відповідальності. До них міг бути пред'явлений позов лише в тому випадку, коли вони мали внаслідок дел ікту певне збагачення. '

У договірному зобов'язанні, в якому брали участь декілька осіб на тому чи іншому боці, відповідальність могла бути частковою або солідарною: коли кожен з боржників ніс відповідальність або винятково за свою частину, або відповідав повною мірою за заподіяну шкоду, звільняючи тим самим від цього решту співборжників.

У деліктних зобов'язаннях штрафна відповідальність ніби помножувалась на кількість осіб, які брали участь, приміром, у крадіжці. За позовом з крадіжки штраф у повному обсязі зобов'язані платити всі особи,'які брали участь у крадіжці. Були також розбіжності у договірному і деліктному зобов'язанні у питанні здатності особи нести відповідальність. Відомо, що неповнолітні особи за римським правом не могли вступати у договірні відносини і, отже, нести договірну відповідальність, однак за делікти неповнолітні відповідальніть несли.

У галузі деліктів підвладних дітей та рабів склалася невідома у договірному праві ноксальна відповідальніть домовладики. У випадку скоєння делікту рабом або підвладною особою потерпілому давався ноксальний позов проти домовладики винної підвладної особи або раба. За ноксальним позовом домо-владиці надавалося право вибору - відшкодувати заподіяні підвладним чи рабом збитки або віддати винного потерпілому для розправи і відробітку шкоди.

У процесі історичного розвитку відбувалася деяка асиміляція договірних і деліктних зобов'язань, в результаті чого деліктом визнавалися лише ті правопорушення, які визначалися в законі, а саме: а) особиста образа; б) крадіжка; в) неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.

1. Особиста образа - injuria. Цим терміном охоплювалися усі правопорушення. Проте вже на початку республіки з образою стали пов'язувати переважно посягання на тілесну недоторканість особи - від членопошкоджен-ня до удару в обличчя. Закони XII таблиць розрізняють три ступеня образи: найтяжчий - членопошкодження; другий ступінь - менш тяжкі поранення; третій вид образи полягає в заподіянні легкої, але все ж фізичної образи. Отже, особиста образа передбачала посягання на тілесну недоторканість вільної людини і тягнула за собою відповідальність у вигляді штрафу у встановлених розмірах. Посягання на честь і гідність та інші нематеріальні блага вільної людини спочатку не охоплювалися поняттям особистої образи.

Положення Законів XII таблиць про образу були суттєво реформовані преторським едиктом. Претор у своєму едикті узагальнив казуїстичні норми цих Законів, що дало змогу розширити саме-поняття образи майже на всі посягання проти людської особи, зокрема посягання на честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. Разом з тим були змінені самі наслідки деліктів. Остаточно віджив свій вік принцип таліону, передбачений Законами XII таблиць, а розміри штрафів претори визначали на свій розсуд залежно від особистої образи. З часом багато із зазначених приватних деліктів переходили до публічних, тобто кримінальних злочинів. У кінці Римської держави були вироблені правила, за якими потерпілий мав право вимагати визначення і стягнення винагороди за заподіяння образи або кримінального переслідування.

2. Крадіжка - furtum. Не відповідає сучасному поняттю крадіжки. Furtum охоплює не тільки всяку крадіжку чужого майна, але й будь-яку розтрату і користування річчю з метою одержання прибутку. Наслідки крадіжки були різні і залежали від того, чи був схоплений злодій на місці злочину. Якщо особа схоплена на місці злочину, то за Законами XII таблиць на нього чекала тяжка кара: потерпілий міг розправитися з ним на місці злочину. Якщо злодій не був схоплений на місці злочину, то він мав тільки сплатити штраф у розмірі подвійної вартості викраденої речі. Чим пояснити таку велику різницю в насл1дках,-передбачених у Законах XII таблиць, між крадіжкою із захопленням злодія на місці злочину і крадіжкою, якщо злодій не схоплений на місці злочину? Адже шкоди-у випадку схоплення злодія на місці вчинення злочину не заподіяно - річ, на яку посягав злодій, залишається у господаря (власника). Ці норми Законів XII таблиць продиктовані не розумом, а почуттями. Закон керувався не тими чи іншими соціально-політичними міркуваннями, а враховував психологію потерпілого. Якщо злодій схоплений на місці злочину, то гнів потерпілого зразу виявлявся у вигляді природної для примітивної людини помсти, і законам нічого іншого не залишалось як визнати, що вбивство за таких обставин не є злочинним. Якщо ж злодія не схоплено на місці злочину і крадіжка виявлена тільки згодом, почуття потерпілого вже дещо вгамовуються і замість безкорисного для нього вбивства він схильний вступити в угоду зі злодієм про викуп. Закони XII таблиць, враховуючи і цю психіку потерпілого, встановлюють, що такий викуп є обов'язковим і визначають його розмір у вигляді подвійної вартості викраденої речі.

Якщо злодій втік з місця злочину, сховавшись у своїй оселі, то єдиним засобом його виявлення був обшук. Проте проведення обшуку означало вторгнення в дім підозрюваного, а це було заборонено. І все ж Закони XII таблиць, встановлюючи норми про крадіжку, містять окремі норми про обшук. Оскільки обшук залишається справою потерпілого, то він, маючи намір провести його, повинен був увійти в дім підозрюваного голим, лише з пов'язкою на бедрах, щоб не ображати жінок, які знаходилися в домі, і тримати в руках чашу із водою. Голим необхідно бути для того, щоб не приховати в одязі і не підкинути нібито викрадену річ, а чаша в руках потрібна для того, щоб покласти туди викрадену річ, якщо вона буде знайдена. Усі ці формальності вже в Римській державі вважалися сміховинними. Вони, очевидно, мали якісь інші пояснення. Пізнішими реформами в галузі крадіжки була скасована особиста відповідальність. Саморозправа потерпілого із злодієм не допускалася навіть в разі охоплення його на місці злочину. Юридичні наслідки делікту крадіжки стали виражатися у позовах і штрафах. Насамперед потерпілому давався позов про повернення викраденого. Власник викраденої речі мав у своєму розпорядженні віндикаційний позов, однак він міг пред'явити і кондикційний позов з крадіжки, який був легшим стосовно доведення, ніж віндикаційний. У легісакційному процесі від відповідача вимагали доказів права власності на дану річ. Пред'являючи кондикційний позов з крадіжки, позивачу достатньо було довести лише факт крадіжки у нього речі відповідачем. Надання потерпілому кондикційного позову з крадіжки полегшувало йому повернення речі. Поверненням від злодія викраденої речі юридичні наслідки furtum не вичерпувалися. Потерпший мав можливість пред'явити ще й штрафний позов. Незважаючи на те, що преторська практика змінила встановлену в різні часи систему штрафів за крадіжку, спійманий на місці злочину злодій ніс більш сувору відповідальність - його присуджували до штрафу в чотирикратному розмірі від вартості викраденої речі. Співучасники у крадіжці відповідали у такому ж розмірі (виявлялась акумулятивна відповідальність). Якщо злодія не схоплено на місці злочину, за Законами XII таблиць він за позовом зобов'язувався до сплати подвійної вартості викраденої речі. Ця санкція збереглася аж до часів Юстиніана.

3. Протиправне пошкодження або знищення чужого майна - damnum injuria datum. За Законами XII таблиць ці випадки ще не відокремилися від injuria і лише згодом, в міру розвитку господарського життя, пошкодженню або знищенню чужого майна надавалось особливе значення. Відповідальність за знищення або пошкодження чужого майна була визначена спеціальним законом lex Aguilia - закон Аквілія приблизно в 287 р. до н.е. Цим законом було встановлено такі правила: 1) протиправне вбивство чужого раба чи тварини накладає обов'язок платежу в розмірі вищої вартості, яку мав раб або тварина протягом року до вбивства; 2) інші випадки пошкодження чужого майна викликали обов'язок платежу вищої вартості, яку мала річ протягом 30 днів до пошкодження. Якщо той, хто заподіяв шкоду, ухилявся від відповідальності, то сума стягнення подвоювалась.

Початкова практика застосування Аквілієвого закону дотримувалася його букви про відшкодування збитків, завданих пошкодженням або знищенням чужого майна. Під дію цього закону підводилися лише такі випадки, коли шкода наставала в результаті фізичної дії на тілесну річ. Раб або тварина мали бути вбитими правопорушником, а не загинути, стрибнувши в прірву, злякавшись правопорушника. Не було відповідальності й тоді, коли порушник заморив голодом раба або тварину, зачинивши їх у приміщенні. Згодом претори значно розширили застосування Аквілієвого закону. Під правила цього закону стали підводити всякого роду шкоду, завдану чужому майну, а не тільки шкоду, заподіяну безпосереднім фізичним впливом. За цим законом несли відповідальнісь і ті, хто позбавив раба свободи і він помер від голоду.

Відповідальність, за Аквілієвим законом, встановлювалася не тільки у випадку навмисного заподіяння шкоди, але й за будь-якої необережності. Навіть найлегша вина викликала відповідальність. Заподіяна правопорушником шкода відшкодовувалась тільки власнику речей. Інші особи, зацікавлені у збереженні цілісності даного майна, користуватися захистом закону Аквілія не могли. Однак практика застосування цьвго закону поширила захист також на узуфруктарія, добросовісного володільця, заставодержателя та ін. У випадку здійснення делікту кількома особами всі вони несли солідарну відповідальність. В останнє століття республіки пожвавлена діяльність преторів привела до створення нових видів деліктів, так заних деліктів преторського права, серед яких виділяють такі.

1. Насильство і погроза - metus. Було встановлено правило, що претор не визнаватиме все те, що здійснено під впливом насильства і погрози. Найбільш поширеним випадком порушення відповідних правил був примус до виконання якоїсь юридичної дії, наприклад, до укладення договору - такий договір римське право не визнавало дійсним. Потерпілий мав право стягнути чотирикратну вартість за заподіяну йому шкоду, якщо особа, котра, вчинивши насильство, здобула річ і негайно не повернула її власнику.

Обман - dolus manus. Dolus також встановлений претором делікт. Це той випадок, коли особа своїми свідомими діями вводила в оману іншу особу, в результаті чого остання зазнавала шкоди. Позов, який випливає з обману, спрямований на відшкодування завданих збитків лише в ординарному розмірі. Суддя виносить рішення про стягнення збитків лише у тому випадку, коли відповідач добровільно не виправить заподіяної ним шкоди. Засуджений за обман таврується безчестям.

Заподіяння шкоди кредитором - fraus creditorum. Боржник, проти якого відбулося судове рішення, фактично мав змогу продати своє майно, поки воно не перейшло до кредиторів. Проте претор встановив правило, що дії боржника, який продав своє майно на шкоду кредиторам, за їхньою вимогою можуть бути визнані не дійсними як такі, що заподіяли їм шкоду, і потребують проведення реституції. З цього приводу кредиторам давався позов, який міг бути пред'явлений як боржнику, так і його співучасникам і стороннім особам, особливо тоді, коли боржник подарував їм своє майно.

Зазначені типи деліктів вичерпували всю деліктну систему пізнього римського права, яка будувалася не на якомусь загальному і єдиному понятті делікту, а на окремих його видах. Для позову про повернення збитків потрібно підвести його під один з видів. Однак і тут (як і при контрактах) пізнє римське право завдяки преторським позовам практично задовольняло майже всі запити свого часу.

40. Зобов'язання як би з деліктів

Позадоговірні цивільні правопорушення, що завдавали шкоди будь - кому і які не підпадали під ознаки делікту, стали називати нібито деліктами (квазіделіктами). Вони стали четвертою групою підстав виникнення квазіделіктних зобов'язань. Загального визначення квазіделікта римські юристи не залишили, а перелік неправомірних дій, що охоплювався цим поняттям, досить великий. Найбільш поширеними серед них були декілька недозволених дій: 1. Відповідальність судді за винесення несправедливого вироку. Умисне неправильне або необережне вирішення судової справи, а також порушення інших суддівських обов'язків визнавалося неправомірною дією - нібито деліктом і тягло майнову відповідальність. Суддя, що ухвалив явно несправедливий вирок або не явився в призначений день для розгляду справи, зобов'язаний був відшкодувати завдану його неправомірними діями шкоду потерпілій стороні. У випадку умисних дій судді (dolus) він зобов'язаний відшкодувати всю суму поданого позову, а при наявності вини - штраф, визначений суддею. 2. Відповідальність господарів житлових будинків за викинуте або вилите. Проживаючий в житловому будинку, з якого викинуто або вилито на дорогу, площу або тротуар, де зазвичай ходять або їздять люди, відповідає за завдану шкоду. Не має значення, ким є проживаючий - власником будинку або наймачем, володільцем або утримувачем. Проте особа, яка тимчасово знаходилася в будинку відповідальності не несла. Спільно проживаючі мешканці відповідали солідарно. Витікаючий із такої недозволеної дії позов не був деліктним, оскільки відповідальність за ним наставала без вини, а деліктна відповідальність мала місце лише за наявності вини, проте він межував з деліктним. Цей позов був введений преторським едиктом для забезпечення безпеки руху вулицями та іншими громадськими місцями міста. Він застосовувався і у випадках, коли будь - що викидалося або виливалося також з інших приміщень або споруд, наприклад, з возу, корабля тощо, аби в місці, куди воно потрапило, знаходилися люди. Відповідальність наставала у розмірі подвійної суми завданої шкоди. Особа, яка завдала шкоди, звільнялася від відповідальності лише у випадку дії непереборної сили. 3. Нібито деліктом визнавалося також небезпечна для перехожих вистава, підвішування або вивішування будь -чого, що може впасти на людей: необережне закріплена вивіска, небезпечно виставлені із вікна вази, підвішені на вікнах будинків предмети, виставлені або підвішені на балконах речі тощо. Все це, знесене вітром або з будь - яких інших причин зірване зі свого місця, може впасти на перехожих і завдати їм певну шкоду. Будь - хто, помітивши подібне, міг подати до власника будинку, у якого необережно підвішено або виставлено, позов про сплату штрафу в розмірі 10 тис. сестерцій і усунення небезпеки. Відповідальність наставала незалежно від вини та наявності шкоди. 4. Неправомірні дії слуг готелів, постоялих дворів і кораблів, що завдали шкоди майну постояльців і пасажирів, визнавалися квазіделіктами і тягли відповідальність власників, які зобов'язані були відшкодувати завдану слугами шкоду у подвійному розмірі. Таким чином, постояльці і пасажири мали досить дієвий правовий захист своїх інтересів проти власників постоялих дворів, готелів та кораблів у випадку завдання їм будь - якої шкоди. У випадку пропажі речей, що були здані на зберігання, постояльці та пасажири могли подати кондикційний позов до власників постоялих дворів, готелів, кораблів. За шкоду, завдану слугами постоялих дворів, готелів та кораблів, постояльцям та пасажирам, потерпілі могли подати квазіделіктний позов безпосередньо до винуватців шкоди, а у випадку їх неплатоспроможності - до їх власників. 5. Шкода, завдана рабом або твариною чужому майну або особі, тягла квазіделіктну відповідальність їх власника. При цьому виною власника раба або тварини, що завдали шкоди, вважалося відсутність належного догляду за тваринами і рабами.

41. Поняття спадкоємства і його види

Спадкування -- це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст. 1216 ЦК України).

Сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок спадкування складає інститут цивільного права, який іменується спадковим правом. вид спадкування форма заповіт

Спадкування -- це правовідносини, в яких є дві сторони: спадкодавець і спадкоємець.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи -- громадяни України; особи без громадянства або іноземці. Не можуть бути спадкодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення їхньої діяльності порядок передачі їхнього майна іншим особам або державі визначається не нормами спадкового права, а спеціальними правилами про ліквідацію або реорганізацію юридичних осіб.

Спадкоємці -- це вказані у заповіті або у законі особи, до яких переходять цивільні права і обов'язки спадкодавця.

Стаття 1223 ЦК України встановлює, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України.

Отже, видами спадкування є спадкування за заповітом та за законом. Спадкування за заповітом має місце, коли померла особа залишила після себе заповіт, що не визнаний повністю недійсним. У разі наявності належним чином засвідченого заповіту, спадкування за заповітом має пріоритет перед спадкуванням за законом. За своєю правовою природою заповіт є одностороннім правочином і тому регулюється не тільки нормами спадкового права, але також підпорядковується загальним правилам про правочини.

Спадкування за законом настає у разі:

- відсутності заповіту,

- визнання його повністю недійсним,

- відмови всіх спадкоємців за заповітом від спадщини (ст. 1273, ч. і ст. 1275 ЦК),

- якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини та заповідачем не було зроблено підпризначення спадкоємця за заповітом (ст. 1244 ЦК).

Спадкування за законом відбувається незалежно від волі спадкодавця і можливе тоді, коли спадкодавець взагалі не висловив свого бажання певним чином розпорядитися своїм майном на випадок смерті або коли його бажання є юридично недійсним. У цьому випадку спадкове майно переходить до гих осіб, коло яких вичерпним образом визначене у законі (спадкоємців за законом).

Спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом. Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.

Якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім'я якої складений заповіт, може відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем.

Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.

Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну. Зазначені положення не застосовуються, якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач підпризначив іншого спадкоємця.

Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов'язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну.

Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах протягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він подовжується до трьох місяців.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину від умерлого за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Заява про визнання спадщини від умерлого подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом від умерлого, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Територіальна громада, яка стала власником від умерлого майна, зобов'язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до закону.

Відповідно до ст. 1233 ЦК України, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Будь-який заповіт характеризується такими ознаками:

* є одностороннім правочином (тобто заповіт -- це дія тільки однієї сторони, що не пов'язана з діями іншої сторони);

* є розпорядженням на випадок смерті фізичної особи;

* здійснюється завжди особисто;

* складається завжди у письмовій формі;

* посвідчується нотаріусом або іншими уповноваженими особами;

* є вільним волевиявленням заповідача.

Форма заповіту має надзвичайно важливе значення. Для дійсності заповіту вимагається відповідність волі заповідача зовнішній формі її виявлення.

Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою за правилами, встановленими законом.

Заповіт має бути посвідчений:

* нотаріусом:

* іншими посадовими, службовими особами, передбаченими ЦК України. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнята технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою за правилами, встановленими Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Фізична особа, на користь якої заповідається майно, не має права підписувати заповіт за заповідача.

Текст заповіту має містити відомості про особу свідків, а саме: прізвище, ім'я по батькові кожного з них, дату народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого було встановлено особу свідка. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

У деяких випадках заповіт може бути посвідчений не нотаріусом, а іншою посадовою, службовою особою (статті 1251, 1252 ЦК України). Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Особливим видом заповіту є секретний заповіт (статті 1249, 1250 ЦК України).

Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення: з його змістом.

Секретний заповіт подається нотаріусу особою, що його склала, у заклеєному конверті. На конверті має бути особистий підпис заповідача.

Нотаріус ставить на конверті, у якому знаходиться секретний заповіт, посвідчувальний напис про посвідчення та прийняття на зберігання секретного заповіту, скріплює його печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує. На конверті зазначаються прізвище, ім'я, по батькові, дата народження заповідача і дата прийняття на зберігання цього заповіту.

Про прийняття секретного заповіту на зберігання нотаріус може видати заповідачу за його бажанням відповідне свідоцтво. Секретний заповіт приймається нотаріусом на зберігання без складання опису.

Нотаріус, у якого зберігається секретний заповіт, у разі одержання повідомлення про відкриття спадщини та подання свідоцтва про смерть заповідача, призначає день оголошення змісту заповіту. Про день та час оголошення змісту заповіту нотаріус повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, якщо їх місце проживання відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.

Нотаріус у присутності заінтересованих осіб та двох свідків відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.

Отже, чинне законодавство передбачає два види спадкування: 1) спадкування згідно із законом, 2) спадкування по заповіту.

Якщо померлою до смерті людиною було складено заповіт, і воно дійсне, то відбувається спадкування по заповіту. Спадкування згідно із законом відбувається тоді, коли спадкодавець не залишив заповіту.

42. Спадкоємство по заповіту

Спадкування по заповіту Спадкування по заповіту є пріоритетним в порівнянні із спадкуванням згідно із законом. Іншими словами у всіх випадках коли є заповіт, тоді відбувається спадкоємство по заповіту. І лише у разі, коли немає заповіту, відбувається спадкоємство згідно із законом.Цікавий момент: після ухвалення нового Цивільного кодексу, спадкоємцем по заповіту можуть бути не тільки родичі і близькі покійного, але і будь-яка людина, організація, як українська, так і іноземна, держава Україна і інші держави. Через довголітні традиції, більшість заповітів, що складаються зараз, мають універсальну форму (це коли заповідається відразу все майно людини). Але завдяки інноваціям в законодавстві, зараз є можливість розписати в заповіті кому що дістанеться. Наприклад, можна чітко звести наклеп, кому переходить квартира, кому машина, кому дача. Крім того, є можливість розпорядитися не тільки майном, але і правами і обов'язками, які належать або належатимуть заповідачеві. Важливими є нові положення Цивільного кодексу про нові форми заповіту. Першою новою формою заповіту є загальний заповіт подружжя. Раніше заповіт складався виключно від імені однієї особи. Сьогодні дане обмеження зняте, але з однією умовою. Такий заповіт може бути складений тільки щодо майна, що знаходиться в сумісній власності подружжя, навіть якщо воно зареєстроване на одного з них (наприклад, будинок, придбаний в браку, є загальним майном). Якщо в подружньому заповіті вказано, що нерухомість після смерті заповідачів переходить дітям в рівних долях, то у разі смерті чоловіка його частка автоматично переходить дружині, і вона стає єдиним власником будинку. Діти зможуть отримати спадок тільки після смерті матері. Але є важлива деталь. Такий заповіт заборонено змінювати після смерті одного з подружжя. А на майно тимчасово накладається заборона на відчуження (продаж, дарування і т.д.), яка знімається тільки після смерті другого чоловіка. Це зроблено для того, щоб не допустити порушення волі покійного. Другою новою формою заповіту є секретний заповіт. Головною його відмінністю від звичайного заповіту є те, що до смерті заповідача ніхто не знає, яка його воля. Процедура складання такого заповіту наступна: людина власноручно на звичайному листі паперу пише заповіт. Потім кладе документ в конверт і запечатує. У присутності нотаріуса заповідач підписує конверт, нотаріус ставить на нім удостоверітельную напис, після чого упаковує в інший конверт і опечатує його. При цьому нотаріус роз'яснює заповідачеві, що текст документа повинен бути складений так, щоб після відкриття заповіту не виникло непорозумінь, неясностей або розбіжностей. Після цього заповіт приймається нотаріусом на зберігання. Секретний заповіт може бути розкритий нотаріусом тільки після смерті заповідача, у присутності зацікавлених осіб і двох свідків. Про оголошення заповіту складається протокол, в якому відображається важ текст документа. Протокол підписують нотаріус і свідки. Спадкоємцям, вказаним в цьому заповіті, нотаріус видає відповідне свідоцтво, на підставі якого вони можуть оформити отриманий спадок.Третьою новою формою заповіту є заповіт з умовою. По такому заповіту спадкоємець отримає майно, тільки виконавши вказані в документі вимоги заповідача. Причому умови повинні існувати на момент смерті спадкодавця, а не на момент його складання.Указувані умови можуть бути самими різними, вони можуть бути пов'язані з освітою (спадкоємець отримує квартиру тільки після закінчення вузу) або зі вступом до браку, народженням дитини і так далі.

43. Спадкоємство згідно із законом

1-я очередь - супруг, дети, родители;

2-я очередь - братья и сестры, дедушка и бабушка;

3-я очередь - дяди и тети;

4-я очередь - прадедушки и прабабушки;

5-я очередь - двоюродные внуки и внучки, двоюродные бабушки и дедушки;

6-я очередь - двоюродные правнуки и правнучки, двоюродные племянницы и племянники, двоюродные дяди и тети;

7-я очередь - пасынки и падчерицы, отчим и мачеха;

8-я очередь - нетрудоспособные иждивенцы.

Наследники каждой последующей очереди наследуют, если нет наследников предыдущей очереди (т.е. они либо отсутствуют, либо не имеют право наследовать, либо отстранены от наследования, либо лишены наследства, либо никто из них не принял наследство, либо они отказались от него).

К первой очереди наследников по закону отнесены дети, супруг и родители наследодателя. Если все они живы на момент открытия наследства, то они наследуют в равных долях все имущество, которое осталось после наследодателя. При отсутствии одного или нескольких из них оставшиеся вступают в наследство также в равных долях.

Пример

К моменту смерти Р. из наследников первой очереди были его мать и дочь. В наследственное имущество вошли приватизированная Р. квартира и гараж. Обе наследницы наследуют по 1/2 доли квартиры и по 1/2 доли гаража. Если бы к моменту смерти Р. был жив его отец, то наследственное имущество делилось бы на три части.

Когда умирает один из супругов, то из общего совместного имущества супругов сначала выделяется супружеская доля оставшегося мужа или жены (половина имущества), а доля умершего распределяется между наследниками, в число которых входит оставшийся супруг.

Пример

После смерти мужа в семье остались его жена и их совершеннолетний сын. В период брака супруги купили дачу. Половина этой дачи принадлежит жене как супружеская доля, а оставшуюся половину мужа наследуют в равных долях сын и жена умершего. В итоге жене будет принадлежать 3/4 доли дачи, а сыну - 1/4 доля.

Супруг должен доказать, что он является наследником. Наличие брака подтверждается только актовой записью органа загса, а факт расторжения брака - решением суда или записью в органе загса, если брак расторгался во внесудебном порядке.

Ко второй очереди наследников по закону отнесены полнородные и неполнородные братья и сестры, дедушка и бабушка (как со стороны отца, так и со стороны матери). Если братья и сестры наследодателя умерли к моменту открытия наследства, их долю наследуют их дети, т.е. племянники и племянницы наследодателя.

Пример

После смерти Л. остались наследники: бабушка и племянник. Они наследуют по 1/2 доли наследственного имущества: бабушка как наследник второй очереди, племянник как сын ранее умершего брата Л.

К третьей очереди отнесены дяди и тети наследодателя, как со стороны матери, так и со стороны отца, т.е. полнородные или неполнородные братья и сестры родителей умершего.

Если к моменту открытия наследства дяди и тети уже умерли, то наследуют их дети - двоюродные братья и сестры наследодателя.

Наследниками четвертой очереди считаются прадедушки и прабабушки наследодателя (матери и отцы бабушек и дедушек).

К пятой очереди отнесены двоюродные внуки и внучки наследодателя (дети родных племянниц и племянников), а также его двоюродные бабушки и дедушки.

Наследники шестой очереди - двоюродные правнуки и правнучки наследодателя (дети двоюродных внуков и внучек), его двоюродные племянницы и племянники наследодателя (дети двоюродных братьев и сестер), двоюродные дяди и тети (дети двоюродных дедушек и бабушек).

К седьмой очереди отнесены пасынки и падчерицы наследодателя (дети лишь одного из супругов и неродные умершему), а также отчим и мачеха (супруг отца или матери умершего, не являющийся ему родным родителем). Эти лица наследуют только в том случае, если с наследодателем они ранее жили одной семьей.

Наследниками восьмой очереди признают лиц, которые не относятся ни к одной из семи очередей, т.е. не являются даже дальними родственниками, но были нетрудоспособными иждивенцами наследодателя. Для вступления в наследство нужно, чтобы они находились на иждивении (содержании) наследодателя и проживали вместе с ним не менее года.

В случае, если отсутствуют наследники как по закону, так и по завещанию, либо никто из наследников не имеет права наследовать или все наследники отстранены от наследования, либо никто из наследников не принял наследства, либо все наследники отказались от наследства и при этом никто из них не указал, что отказывается в пользу другого наследника, имущество умершего считается выморочным. Выморочное имущество переходит в порядке наследования по закону в собственность Российской Федерации, а если это жилое помещение, то в собственность муниципального образования, в котором находится помещение (в городе федерального значения - Москве или Санкт-Петербурге, - в собственность этого субъекта РФ).

Московским законодательством установлено, что если в жилом помещении проживают (т. е. зарегистрированы по месту жительства) иные граждане, не являющиеся наследниками, то жилое помещение также подлежит включению в жилищный фонд города, но за указанными гражданами сохраняется право пользования им по соответствующему договору.

44. Легати і фидеокомиссы

Легаты (завещательные отказы) - распоряжение в завещании (по закону - невозможно) о предоставлении кому-то выгоды или права за счет наследства. Легатарий имеет право не на долю наследства, а только на часть активов наследства: на конкретную вещь (с правом виндикационного иска) или право что-то требовать от наследника (отдельный иск об исполнении воли завещателя). В составе легата могло быть указано, что если легатарий доживет до определенного периода после смерти завещателя (по умолчанию - до момента смерти завещателя) и позже умрет, не получив легата, то право на легат может быть унаследовано наследниками легатария. С момента вступления наследника в права наследства легатарий мог требовать получения оговоренной в завещании вещи через виндикационный (собственнический) иск и иск об исполнении его права требования. В целях защиты наследников от чрезмерных легатов сначала было введено суммовое ограничение легатов в 250 систерциев и условие непревышения легатом размера наследства, которую получил самый «обделенный» наследник, а затем (1в. до н.э.) - введение права за наследником оставить себе четверть «чистого» наследства (за минусом унаследованных долгов). Фидеикомиссы («порученное совести») - легаты в завещании, составленном без соблюдения формы, или легаты в «нормальном» завещании, но адресованные наследникам по закону, или легаты, предлагающие передать долю наследства (для обычных легатов это было запрещено). Ввиду отсутствия их защиты в республиканский период их исполнение производилось или нет по желанию наследника. Исковая защита фидеикомиссов появилась только в период принципата и стали похожи на легаты. При этом если наследодатель через фидеикомисс завещал передать кому-то большую долю имущества, то для предотвращения отказов от такого наследства (долги оставались на наследнике, а имущество уменьшалось) было введено право наследника оставить за собой четверть наследства и обязанность получателя фидеикомисса, претендующего не на конкретную вещь, а на долю наследства, забирать себе и соответствующую часть долгов (порядок «универсального» преемства при долевом фидеикомиссе, в отличие от «сингулярного» (только на имущество) преемства при конкретном фидеикомиссе). При Юстиниане сингулярные фидеикомиссы были уравнены с легатами.

Размещено на Allbest.ru