Поняття римського приватного права, його складові частини

Речі споживні та неспоживні. Споживними є такі речі, які в результаті одноразового свого використання повністю знищуються (продукти харчування, паливо) або перетворюються на іншу річ (сировина). До споживних речей належать також гроші, оскільки використовувати їх можна, лише витрачаючи.Неспоживними речами є такі, які при тривалому використанні зберігають своє призначення, їх зношування відбувається поступово (наприклад, взуття, верстати, машини).

Цей поділ речей має своє правове значення. Оскільки предметом деяких договорів (оренди, майнового найму, прокату) можуть бути лише неспоживні речі, то за умовами договору власникові має бути повернута та сама річ (ст. 265 ЦК України). Інакше розв'язується питання про предмет договору позики, яким можуть бути споживні речі (гроші, речі, визначені родовими ознаками). Позичальник, використавши одержану річ, повинен повернути позикодавцеві таку суму грошей або рівну кількість речей тих самих роду і якості (ст. 374 ЦК України), а не ті гроші і речі, які він брав за договором позики.Речі подільні і неподільні. До подільних речей належать речі, які внаслідок поділу в натурі не змінюють свого призначення (наприклад, продукти харчування). Неподільними вважаються такі речі, які при поділі втрачають первісне призначення (автомашина, комп'ютер). Подільність речей набуває правового значення стосовно поділу спільної власності. Так, якщо спільна власність є частковою, кожний з її учасників має право вимагати виділення своєї частки зі спільного майна. Якщо виділити частку в натурі неможливо без нерозмірної шкоди для господарського призначення майна, учаснику, що виділяється присуджується грошова компенсація (ст. 115 ЦК України).Іноді мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в юридичному значенні. Так, неподільними з юридичної точки зору є тематичні колекції картин, столовий сервіз, певна колекція книг, марок, листівок, меблевий гарнітур. Хоч за домовленістю сторін у деяких випадках такі комплексні речі можуть стати подільними.Плоди і доходи. Плоди -- це результат органічного розвитку самої речі (приплід тварин, майбутній урожай). Доходи -- це те, що приносить річ, перебуваючи в експлуатації і цивільному обороті (орендна плата, дивіденди, плата за житло). Відповідно до ст. 133 ЦК України плоди, приплід тварин, доходи, що приносять речі, належать власникові речі, якщо інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою. Оскільки дана норма має диспозитивний характер, то сторони можуть, наприклад, у договорі застави зазначити, що плоди і приплід тварин залишаються у заставодержателя і зараховуватимуться у рахунок виконання зобов'язання.Гроші та валютні цінності. Гроші є особливою категорією об'єктів цивільного права, оскільки виконують роль загального еквіваленту і відповідно до цього їм властивий цілий ряд специфічних особливостей.Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є гривня.Грошам властиві ознаки родових і подільних речей. Родовий характер грошей полягає у тому, що розмір грошової суми визначається не кількістю грошових знаків, а числом вказаних у знаках грошових одиниць. Тому борг може бути погашений будь-якими купюрами. Гроші можуть бути індивідуалізовані шляхом запису номерів окремих грошових знаків.Поряд з цим у ряді випадків гроші можуть виступати самостійним об'єктом певних договорів, зокрема позики (ст. 374 ЦК України), дарування (ст. 243), банківської позички (статті 382 і 383).Валютні цінності -- певні види майна, які визначаються законом такими. Так, відповідно до ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 p.1 до валютних цінностей належить валюта України, іноземна валюта, монетарні метали.Валютою України визнаються грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також грошові знаки, які вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу. До валютних цінностей належать також кошти на рахунках, у вкладах у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України, платіжні документи (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи, виражені у валюті України.Іноземною валютою визнаються відповідні іноземні грошові знаки, монети, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, кошти у грошових одиницях іноземних держав та міжнародних розрахункових одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України, а також перераховані вище платіжні та інші документи, виражені в іноземній валюті або монетарних металах.Монетарними металами вважаються золото і метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів.Цінні папери. Цінні папери є необхідним атрибутом ринкової економіки. Значення даних об'єктів у сучасних умовах значно підвищилося, оскільки в багатьох випадках вони полегшують перехід грошей, товарів від одних суб'єктів до інших.Відповідно до ст.1 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" цінними паперами визнаються грошові документи, які засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також передачу грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Стаття 3 цього закону дає вичерпний перелік видів цінних паперів, до яких належать: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання України, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від ЗО жовтня 1996 p. передбачає ще один вид цінних паперів -- похідні папери, "які поєднують у собі елементи декількох видів цінних паперів або являють собою настільки специфічні документи, що їх неможливо віднести до тієї чи іншої категорії"1. До похідних цінних паперів належать опціони, ф'ючерси, варанти та інші.Цінний папір -- це такий документ, пред'явлення якого потрібне для здійснення засвідченого ним майнового права. Цінний папір повинен бути складений у визначеній законом формі та мати всі необхідні реквізити, перелік яких встановлюється законодавством конкретно щодо кожного виду цінних паперів. Класифікацію цінних паперів можна проводити за кількома підставами. Цінні папери можуть випускатися в документарній та бездокументарній формі1.Майно. Крім поняття речей у цивільному праві застосовується також і поняття "майно". Термін "майно" застосовується неоднозначно. По-перше, під "майном" розуміють річ чи конкретну сукупність речей. Саме про таке майно йдеться у нормах, які визначають предмет договорів купівлі-продажу, оренди, дарування, позики тощо. По-друге, під цим терміном розуміють сукупність прав, які належать конкретній особі (ст. 10 ЦК України). По-третє, терміном "майно" позначають також сукупність майнових прав та обов'язків (наприклад, під спадковим майном розуміють усі майнові права та обов'язки спадкодавця, які переходять до спадкоємця).Оскільки правильне розуміння терміна "майно" в різних значеннях практично важливо для визначення конкретних прав та обов'язків сторін у правовідносинах, де майно є об'єктом права, потрібно щоразу визначати значення даного терміна шляхом тлумачення тексту правової норми2.Цілісний майновий комплекс. Підприємство. З аналізу чинного законодавства в Україні можна зробити висновок про те, що термін "підприємство" використовується як щодо суб'єктів, так і щодо об'єктів права. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про підприємства в Україні"3 підприємство є самостійним господарюючим статутним суб'єктом, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Отже, в даному значенні підприємство визнається суб'єктом права. За цим же законом підприємство створюється за рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу (ст. 5), підприємство діє на основі статуту, що його затверджує власник (власники) майна (ст. 9), власник здійснює свої права з управління підприємства безпосередньо або через уповноважені ним органи (ст. 14). Згідно зі ст. 28 Закону України "Про власність"' громадським об'єднанням надається право відповідно до цілей, зазначених у їхніх статутах, мати у власності підприємства. У цих випадках йдеться про підприємство як майновий комплекс, що його використовують у підприємницькій діяльності, як про об'єкт права. Підприємство як цілісний майновий комплекс визнається нерухомістю, може в цілому або його частина бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших угод. Так, відповідно до Закону України "Про оренду державного та комунального майна" об'єктом оренди є цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). При цьому підприємство, як єдине ціле, виступає лише як предмет оренди, а його орендодавцем є власник або уповноважений ним орган. Відповідно до п. 1 ст. 4 цього закону цілісним майновим комплексом вважається господарський об'єкт із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями та системою енергопостачання.До складу підприємства як майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також права на позначення, що індивідуалізують підприємство, його продукцію, роботи та Послуги (фірмове найменування, знаки для товарів і послуг) та інші виключні права, якщо інше не передбачено законом чи договором. Виключення із майнового комплексу того чи іншого об'єкта має бути окремо передбачено законом чи договором. В іншому разі при переході права власності на підприємство до іншої особи остання має право вимагати передачі всіх вищезазначених прав.Поряд із цим слід зазначити, що в орендних правовідносинах підприємство може бути і суб'єктом правовідносин щодо окремо індивідуально-визначеного майна, а з дозволу відповідних органів -- також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) і нерухомого майна. При цьому ми підтримуємо думку, яка висловлена в літературі, що "підприємство не може виступати в цивільному праві як суб'єкт правових відносин. Цю функцію виконує суб'єкт цивільних відносин -- юридична особа"1. Таким чином, коли підприємство передає в оренду своє майно, воно виступає як юридична особа, а коли воно саме є предметом договору оренди -- як майновий комплекс.З вищевикладеного можна зробити висновок про те, що термін "підприємство" застосовується у двох різних значеннях. Підприємством визнається юридична особа -- суб'єкт цивільного права. У цьому значенні підприємство підлягає державній реєстрації як суб'єкт підприємницької діяльності, виступає як сторона договору. Підприємством визнають і цілісний майновий комплекс, і в цьому значенні підприємство є об'єктом права.

21. Способи придбання права власності

Права приватної власності на землю є для багатьох юридичних осіб досить актуальним і проблематичним. Актуальним - тому що інститут права приватної власності на землю є порівняно новим для українських підприємців - уперше юридичні гарантії права власності на землю забезпечив Земельний кодекс України. А проблематичним - тому що наразі чимало чинних нормативно-правових актів не відповідають положенням Земельного кодексу, у результаті чого на практиці при оформленні прав власності на землю виникають проблеми, що іноді не під силу вирішити навіть фахівцям.У рамках даної роботи ми намагатимемося докладно описати порядок придбання права власності на землю юридичними особами, аби майбутні власники уявляли собі, як і коли можна стати власником земельної ділянки.Відповідно до положень Земельного кодексу України (далі - ЗКУ) існують такі види прав на землю:

· право власності на землю;

· право користування землею;

· право земельного сервітуту.Юридичним аспектам придбання права власності на землю присвячена глава 14 Земельного кодексу України. Відповідно до п. 1 ст. 78 ЗКУ право власності на землю - це право "володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками". Дане право здобувається і реалізується на підставі Конституції, ЗКУ, а також інших законів, виданих відповідно до них.Право володіння означає право власника мати земельну ділянку, тобто безперешкодно входити на ділянку, знаходитися на ній, тримати її під контролем, зокрема, не пускати на неї інших осіб. Право користування припускає можливість власника отримувати користь із земельної ділянки для задоволення різних власних матеріальних і нематеріальних потреб.Право розпорядження, або право визначення юридичної долі земельної ділянки включає право її відчужувати шляхом здійснення угод купівлі-продажу, міни, дарування, право передавати земельну ділянку в користування, передавати в спадщину, а також право застави.Право власності на землю засвідчується державним актом на право власності на земельну ділянку, форма якого затверджена постановою КМУ від 02.04.2002 р. №449. Наявність документа, що засвідчує право власності, є юридичною підставою для реалізації будь-якої правомочності власності.Однак право власності на землю існує в обмеженому обсязі. Новацією Земельного кодексу є те, що він передбачає особливу специфіку правового регулювання прав власності на землю. Так, ст. 110 ЗКУ встановлює, що на використання власником земельної ділянки або його частини може бути встановлене обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором. Обмеження волевиявлення власника щодо володіння, користування і розпорядження земельною власністю обумовлене тим, що право власності існує поряд з іншими правами й інтересами суспільства, держави, громадян і повинне врівноважуватися з ними.Стосовно приватної власності даний принцип зафіксований у ст. 13 Конституції України, відповідно до якої "власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству".Обмеження прав власника здійснюється шляхом установлення:

· заборони на продаж або інше відчуження визначеним особам впродовж установленого терміну;

· заборони на передачу в оренду (суборенду);

· права на переважну покупку ділянки у випадку її продажу;

· умов про початок і завершення забудови або освоєння земельної ділянки протягом установлених термінів;

· заборони на здійснення окремих видів діяльності;

· заборони на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту і зовнішнього вигляду нерухомого майна;

· умови здійснення будівництва, ремонту або утримання дороги, ділянки дороги.

Перераховані обмеження підлягають державній реєстрації і діють протягом терміну, встановленого законом або договором. Хочемо звернути увагу, що строк дії обмеження може встановлюватися лише законом України, а не іншим нормативно-правовим актом.Юридичні особи відповідно до чинного законодавства можуть бути суб'єктами прав власності на землі приватної власності. Згідно із положеннями ст. 82 ЗКУ юридичні особи можуть придбати у власність земельні ділянки тільки для здійснення підприємницької діяльності.Важливо відзначити і те, що юридичні особи обмежені в придбанні у власність земель сільськогосподарського призначення за розмірами і термінами придбання. Так, відповідно до п. 13 Перехідних положень ЗКУ до 1 січня 2015 року юридичні особи можуть здобувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у випадку спадкування земельних ділянок за законом.Українське земельне законодавство, поряд з юридичними особами України, включає в коло суб'єктів права приватної власності на землю іноземних юридичних осіб. Водночас, право приватної власності таких суб'єктів істотно обмежене. Іноземні юридичні особи не можуть бути власниками земель сільськогосподарського призначення (ст. 22 ЗКУ). Якщо ж такі ділянки отримані зазначеними особами в спадщину, то впродовж року вони підлягають відчуженню. Дані положення Земельного кодексу підкріплюються ст. 14 Конституції України, за якою земля є національним багатством.Іноземні юридичні особи відповідно до ч. 2 ст. 82 ЗКУ можуть здобувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:у межах населених пунктів у випадку придбання об'єктів нерухомого майна і для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;за межами населених пунктів у випадку придбання об'єктів нерухомого майна.З огляду на наведені норми придбання іноземними юридичними особами права власності на земельні ділянки пов'язане з придбанням або необхідністю спорудження об'єктів нерухомості. Обов'язковою умовою для придбання іноземною юридичною особою права власності на земельну ділянку є реєстрація постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України.Підставою придбання права приватної власності на землю для юридичних осіб є:

· придбання земельної ділянки за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншим цивільно-правовим угодам;

· внесення земельної ділянки засновником у статутний фонд;

· прийняття спадщини;

· виникнення інших підстав, передбачених законом.Основним способом придбання права власності на землю юридичною особою є укладання цивільно-правових угод.

Як наголошує ч. 2 ст. 131 ЗКУ, укладання згаданих угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог Земельного кодексу. Тобто під час укладення будь-якого договору, пов'язаного з відчуженням майна (купівлі-продажу, міни, дарування тощо) сторонам слід керуватися відповідними правилами, необхідними для укладання такого виду договорів.

При цьому згідно із положеннями ЗКУ юридичні особи можуть здобувати за такими договорами земельні ділянки з метою їх наступного використання у своїй підприємницькій діяльності. А якщо юридична особа здобуває земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, то її установчими документами має передбачатися такий вид діяльності, як сільськогосподарське виробництво.

Стаття 132 ЗКУ встановлює обов'язкову письмову форму для договорів про перехід права власності на земельну ділянку та їхнє нотаріальне посвідчення.

Такі договори повинні містити такі умови:

· найменування юридичної особи;

· вид угоди;

· предмет угоди (земельна ділянка з визначенням місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму тощо);

· документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку;

· відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути тощо);

· договірну ціну;

· зобов'язання сторін.Слід мати на увазі, що для виникнення права власності на землю недостатньо тільки укладання і нотаріального посвідчення такого договору. Згідно із ст. 125 ЗКУ право власності на земельну ділянку виникає після одержання його власником документа, що встановлює право власності, державного акта та його державної реєстрації.Державний акт про право приватної власності на земельну ділянку, крім договору про відчуження земельної ділянки, має видаватися на підставі таких документів:

· рішення органу виконавчої влади (органу місцевого самоврядування);

· свідоцтва про право на спадщину;

· документ, що свідчить про придбання земельної ділянки при проведенні земельних торгів;

· рішення суду щодо спору на земельну ділянку, що вступило в законну силу;

· інший документ, передбачений законами України.

При придбанні ділянки із земель приватної власності не потрібно одержувати дозвільних документів в органах виконавчої влади (або органах місцевого самоврядування).Порядок продажу земельних ділянок державної і комунальної власності юридичним особам визначений ст. 128 ЗКУ. Продавцями таких ділянок є органи державної влади й органи місцевого самоврядування.

Продаж здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок.Відповідно до положень ст. 134 ЗКУ об'єктом купівлі-продажу на конкурентних засадах є земельні ділянки, що продаються суб'єктам підприємницької діяльності під забудову.

Таким чином, якщо на земельній ділянці знаходиться об'єкт нерухомості, що належить юридичній особі, то продаж такої ділянки не передбачає конкурентних засад.Розглянемо порядок викупу земельної ділянки державної або комунальної власності, на якому розташований об'єкт нерухомості, що належить юридичній особі.

Порядок подачі заяви (клопотання) про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення передбачений постановою КМУ від 24 березня 1999 р. № 440, відповідно до якого юридичній особі - власникові об'єкта нерухомого майна, зокрема, об'єкта незавершеного будівництва і законсервованого об'єкта слід подати у відповідний державний орган (раду) клопотання про покупку земельної ділянки, на якій розташовані ці об'єкти.

Продавцями земельних ділянок несільськогосподарського призначення є сільські, селищні, міські ради або уповноважені ними органи щодо земель комунальної власності, або районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим щодо земель державної власності.

Рішення про продаж земельних ділянок зазначені органи приймають за попереднім узгодженням цих питань на сесіях.У клопотанні вказується найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, організаційно-правова форма, ідентифікаційний код. До нього додаються такі документи:

· копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності;

· договір купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна, що знаходиться на земельній ділянці або інші документи, що засвідчують право власності на нього;

· державний акт на право постійного користування землею або договір на право тимчасового користування землею (зокрема, на умовах оренди).

Відповідна рада в місячний термін із дня одержання такого клопотання приймає рішення про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення або про відмову за такими підставами:

· неподання документів, необхідних для ухвалення рішення про продаж такої земельної ділянки;

· виявлення недостовірності відомостей, викладених у поданих документах;

· стало відомо, що стосовно покупця порушена справа про банкрутство або про припинення діяльності юридичної особи.

Рішення ради є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення між покупцем і продавцем.

Організацію купівлі-продажу таких ділянок здійснюють органи земельних ресурсів.Тепер розглянемо випадки, коли на земельній ділянці немає об'єкта нерухомості, що належить покупцеві земельної ділянки.

Якщо земельна ділянка знаходиться в користуванні юридичної особи, то для її придбання у власність слід подати заяву (клопотання) у відповідний орган виконавчої влади або у відповідну раду, в якій вказують бажане місце розташування земельної ділянки, цільове призначення та її розмір.

До такої заяви додається державний акт на право постійного користування землею або договір оренди землі. У випадку відсутності державного акта додається план земельної ділянки і документ про її надання. Крім того, подається свідоцтво про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності.Відповідний орган розглядає заяву в місячний термін і приймає рішення або про продаж земельної ділянки або про відмову з указівкою причин відмови.

Якщо юридична особа бажає придбати земельну ділянку, що не знаходилася раніше в її користуванні, їй також слід подати у відповідний орган заяву (клопотання) про придбання земельної ділянки. Продаж цієї ділянки здійснюється не пізніше 30 днів після розробки землевпорядною організацією проекту відводу земельної ділянки.

Рішення про відмову в продажі земельної ділянки може бути оскаржене в судовому порядку.Розрахунки за придбання земельної ділянки передбачаються договором на підставі рішення відповідної державної адміністрації. Вартість земельної ділянки державної або комунальної власності визначається на підставі її грошової й експертної оцінки, проведеної за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

Такі Методики затверджені постановами КМУ: від 23 березня 1995 р. № 213 щодо грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення і населених пунктів, від 30 травня 1997 р. № 525 щодо грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів), від 11 жовтня 2002 р. № 1531 щодо експертної грошової оцінки земельних ділянок усіх категорій.Розрахунки за придбання земельної ділянки можуть здійснюватися розстрочкою. Оплата вартості придбаної земельної ділянки є обов'язковою умовою одержання Державного акта про право власності на земельну ділянку.

Ми розглянули порядок придбання юридичними особами землі у власність. У наступній консультації ви довідаєтеся про те, як правильно оформляти і реєструвати право користування земельною ділянкою.

22. Право загальної власності

Загальні положення про право власності

Однією із фундаментальних підгалузей цивільного права є речове право, тобто сукупність правових норм, які забезпечують задоволення інтересів особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що перебуває у сфері її панування.У системі речового права право власності є одним із основних інститутів. Під поняттям права власності у загальному трактуванні слід розуміти право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Окрім ЦК України додаткове регулювання відносин власності здійснюється Законом України "Про власність".Зміст права власності становлять належні власникові повноваження з володіння, користування та розпорядження:* повноваження з володіння -- це юридично закріплена можливість фактичного господарського панування власника над річчю (майном);* повноваження з користування -- це юридично забезпечена можливість вилучення з речі (майна) корисних властивостей, шляхом її використання;* повноваження з розпорядження -- це юридично забезпечена можливість визначити долю речі (майна) шляхом учинення юридичних актів щодо речі. Розпорядження переважно здійснюється шляхом передачі, відчуження чи відмови від речі (майна).Усі зазначені повноваження в своїй сукупності становлять "тріаду" повноважень власника. При цьому, законодавець гарантує непорушність та неможливість безпідставного позбавлення чи обмеження права власності.Однак, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, право власності має свої межі. Власник може володіти, користуватись та розпоряджатись річчю (майном) на власний розсуд, окрім випадків, що прямо передбачено законом. Наприклад, власник повинен здійснювати належне йому право власності законно, додержуючись моральних засад суспільства, не заподіюючи шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршуючи екологічну ситуацію та природні якості землі тощо.

Слід також зазначити, що окрім повноважень на власника покладено й цілу низку обов'язків, тобто ми можемо говорити, що власність зобов'язує. Один із перших обов'язків полягає в тому, що на власника лягає тягар з утримання речі. Другим аспектом цього питання є те, що ризик випадкового пошкодження (псування) речі також покладено на власника.На сьогодні в Україні існують такі форми власності: приватна, державна та комунальна. Цей поділ проведено залежно від суб'єктів, які здійснюють повноваження власника. За приватної форми власності власником майна є фізична або юридична особа; за державної -- держава Україна; за комунальної -- територіальні громади. Однак такий поділ права власності на форми вже не має такого істотного значення, як це було за радянських часів, де домінувала державна власність. На сьогодні ж в Україні проголошено принцип юридичної рівності усіх форм власності, і тому цей поділ практично втрачає свій сенс.Окрім форм права власності виокремлюють і види права власності, зокрема: а) право особистої та спільної власності; б) право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном тощо.Важливу роль у праві власності відіграє момент виникнення та припинення права власності.Виникнення права власності можливе за наявності певного юридичного факту (підстави виникнення). Розрізняють первісні та похідні способи виникнення права власності.За первісних способів набуття право власності виникає вперше або не залежить від волі попередніх власників. До первісних способів набуття права власності належать: створення нової речі внаслідок виробничої діяльності (виробництва), переробки (специфікації), володіння плодами і доходами, привласнення загальнодоступних дарів природи, придбання права власності на безхазяйну річ та рухоме майно, від якого власник відмовився, бездоглядні тварини, знахідка, скарб, набувальна давність.За похідних способів набуття права власності виникає у суб'єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника. До похідних способів належать перехід права власності за правочином.Виробництво -- це виготовлення (створення) речі. Право власності на вироблену річ належить особі, яка її створила. Право власності на цю річ виникає з моменту її виготовлення, проте в окремих випадках воно може виникати з моменту прийняття до експлуатації чи державної реєстрації. До цього часу особа є власником майна, обладнання тощо, які було використано в процесі його створення.Переробка (специфікація) -- використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. За загальним правилом, право власності на перероблену річ належить особі, яка є власником матеріалу. Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває особа, яка здійснила таку переробку, за умови відшкодування нею власникові матеріалу його вартості та завдані збитки.Володіння плодами і доходами -- особа, яка використовує певну річ на законних підставах (юридичних титулах) має право привласнити плоди та доходи, як результат господарської експлуатації майна, якщо інше не передбачено законом.Привласнення загальнодоступних дарів природи -- особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їх власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.Безхазяйне майно -- це річ, яка не має власника або власник якої невідомий. До таких речей належать: речі, від яких власник відмовився, знахідка, бездоглядна тварина та скарб.Законодавець розрізняє правовий режим безхазяйного майна для нерухомості та для рухомого майна. Якщо безхазяйне майно є нерухомою річчю, то її бере на облік орган, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого це майно розміщено. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі її може бути передано за рішенням суду в комунальну власність. Якщо безхазяйне майно є рухомою річчю, то воно може набуватись у власність за набувальною давністю, окрім випадків, якщо законом встановлено інший порядок.Реалізуючи своє право власності, власник може відмовитися від свого майна, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про його відмову від права власності. Тому в цьому випадку особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ із моменту заволодіння нею.Дещо по-іншому визначено правовий режим для знахідки. Знахідкою слід вважати загублену річ, яку знайшла інша особа. Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила або власника речі та повернути знайдену річ цій особі. Якщо особа знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, вона зобов'язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. І з цього моменту особа, якій передано знахідку, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо ж особа, яка загубила цю річ, або власник речі чи їх перебування невідомі, то особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування. Після цього особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її в себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали. Якщо знайдена річ швидко псується, або витрати на її зберігання є непропорційно великими порівняно з її вартістю, то цю річ може продати особа, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. В цьому випадку сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявления про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про свої права на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядуванняОднак особа може і відмовитися від набуття права власності на знахідку, в цьому разі річ переходить у власність територіальної громади.Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо), а також винагороду за знахідку в розмірі до 20% вартості речі. Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.Майже аналогічний правовий режим визначено для бездоглядних тварин. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника та повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана протягом 3 днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника. У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій її було передано на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням тварини, з вирахуванням вигод, здобутих від користування нею.Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом 2 місяців -- щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, в якої вони були на утриманні та в користуванні. У разі відмови особи, в якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.Певні особливості має також і правовий режим скарбу. Скарбом є закопані в землі чи приховані іншим чином гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. За загальним правилом, особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Однак якщо скарб було приховано в майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб було приховано, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього. Якщо скарб є пам'яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава, а особа, що виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20% від його вартості.Вперше у вітчизняному законодавстві визначено поняття надувальної давності, тобто строку, впродовж якого особа, що добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти майном, набуває право власності на це майно. Строк набувальної давності становить для нерухомого майна -- 10 років, для рухомого майна -- 5 років. Особа, яка заявляє про давність володіння, може додати до часу свого володіння весь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Окремо слід зазначити, що коли особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через 15, а на рухоме майно -- через 5 років з часу спливу позовної давності.Приватизація державного майна та майна, що є в комунальній власності, означає безоплатне чи оплатне відчуження державного та комунального майна у власність фізичних чи юридичних осіб. На сьогодні особливості здійснення приватизації врегульовано Законами України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію державного житлового фонду", "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" тощо.Окрім первісних способів набуття права власності певні особливості мають і похідні способи набуття права власності, зокрема набуття права власності за договором. Зокрема, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки, а також вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Якщо договори підлягають нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації, то право власності переходить із моменту відповідного посвідчення чи реєстрації.Припинення права власності можливо лише у випадках, що передбачені законом. Причому слід відмежовувати припинення права власності, що залежить від волі власника (відчуження власником свого майна, відмова власника від права власності; знищення майна) та того, що не залежить від волі власника (припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викуп пам'яток історії та культури; викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій його розміщено; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерті власника).

Відчуження власником свого майна -- це вид розпорядження власника своїм майном, шляхом учинення відповідного правочину. В цьому разі право власності припиняється за правилами переходу права власності за договором.Відмова власника від права власності -- здійснюється у разі, якщо особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.Знищення майна -- вид розпорядження, внаслідок якого особа вчиняє дії, спрямовані на припинення існування відповідного майна. В цьому разі право власності припиняється з моменту знищення цього майна.Щодо особливостей припинення права власності шляхом вилучення майна у власника, то слід зауважити, що воно можливе як на відплатній, так і на безвідплатній основі.До підстав примусового вилучення майна на відплатній (компенсаційній) основі належать:1) припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати -- можливе у випадку, коли з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом;2) викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності -- здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю приймає у межах своєї компетенції орган державної влади, орган влади АРК або орган місцевого самоврядування, про що попереджують власника певної земельної ділянки не пізніше ніж за рік до викупу.

Плата за земельну ділянку, яку викуповують (викупна ціна, тобто ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщено, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а в разі спору -- судом;3) припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, -- здійснюються за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов'язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі. Позов про викуп такого нерухомого майна подають відповідні органи.

Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщено на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо, з попереднім відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки та упущеної вигоди;4) викуп пам'ятки історії та культури, що утримуються безгосподарно, -- якщо власник пам'ятки історії та культури після попередження про їх безгосподарне утримування не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.

Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору -- судом;5) реквізиція -- примусовий викуп майна у власника за умови попереднього та повного відшкодування його вартості.

Реквізиція можлива у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

До підстав примусового вилучення майна на безвідплатній основі належить конфіскація, тобто позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави. Іноді законодавець може передбачати й інші способи примусового та безоплатного позбавлення власності, наприклад, націоналізацію, безакцептне списання тощо.

23. Захист права власності

Захисту права власності наш законодавець завжди приділяв лику увагу, оскільки власність громадян, колективна та державна власність є основою розвитку Української держави. же, коли здійснюється захист зазначених форм власності, йдеться, по суті, про захист основ нашого суспільства. Необхідність всебічного захисту власності громадян зумовлюється ще й тим, що вона безпосередньо має задовольняти їхні матеріальні та культурні потреби. Переважна більшість громадян виконують свої конституційні обов'язки: берегти і зміцнювати колективну та державну власність, поважати права та інтереси інших громадян, у тому числі їх право власності. Однак є ще багато осіб, які порушують зазначені обов'язки. До них застосовуються не тільки засоби виховного характеру, а й примусу. Значне місце у Законі України про власність посідають норми, які передбачають гарантії та захист права власності.

В основному це цивільно-правові норми, які мають бути підставою для дальшого вдосконалення саме цивільно-правового захисту права власності. Слід підкреслити, що на захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо. Цивільно-правовий захист права власності здійснюється своїми особливими методами, відмінними від кримінально- та адміністративно-правових.

Цивільно-правовий захист крімзагальної мети для всіх методів захисту права власності виховання громадян у дусі дбайливого ставлення до власності - переслідує ще й особливі цілі, властиві саме цивільно-правовим методам захисту. Такою специфічною метою є прагнення відновити порушені права, попередній майновий а особи, права якої порушено. Якщо у власника вкрадено річ, він може пред'явити позов на її витребування. Коли хтось заважає власнику користуватися своєю річчю, він може пред'явити позов про усунення перешкод у користуванні нею.

Якщо власник не може витребувати якихось причин річ, що вийшла з його володіння, він може при наявності певних умов вимагати відшкодування завданих йому збитків і таким чином відновити свій попередній майновий стан.

Отже, в усіх цих випадках йдеться про відновлення попереднього майнового стану особи, права якої порушено. У цій главі будуть розглянуті лише позови «речового» характеру, спрямовані на захист права власності, які на відміну від зобов'язально-правових характеризуються передусім ти що власник не перебуває з порушником його прав у договірних чи інших зобов'язальних правовідносинах.

24. Сервітутне право (поняття, категорії, виникнення, припинення і захист сервітутів).

Сервітут -- це право на чужу тілесну річ, згідно з яким річ, крім свого власника, служить ще й іншій особі в якомусь одному або кількох відношеннях. Якщо суб'єкт сервітуту лише певною мірою користується чужою річчю, то такий сервітут називається позитивним. Коли ж суб'єкт сервітуту деякою мірою усував від користування річчю інших і навіть власника, то це негативний сервітут. Наприклад, якщо власник надав сусідові сервітутне право пасти на своєму пасовищі стадо до 20 голів, а це пасовище більше ніж 20 голів не могло прогодувати, то переважне право користування пасовищем належить суб'єктові сервітутного права.Найдавнішим сервітутом були так звані сервітути предіальні (від лат. praedium -- маєток, земля). Оскільки в цей час земля в Римі була общинною власністю, то земельні ділянки надавалися окремим сім'ям на праві користування. Проте надані у користування земельні ділянки не були рівноцінними, зокрема на одних ділянках була вода, на інших її не було. Зрозуміло, що власник ділянки з водою повинен був надати змогу сусідам користуватися нею.З виникненням приватної власності на землю задовольняти потребу однієї ділянки за рахунок іншої стало важко, а іноді й неможливо. Звичайно, можна було домовитися з сусідом про користування водою, проте така угода мала приватний, особистий характер. Якщо власник ділянки продавав її, то правонаступник міг відмовити сусідові в користуванні водою, а тому треба було знайти більш стійкі засоби речового характеру. І такі засоби були знайдені -- римляни встановили право власника земельної ділянки, позбавленої води, користуватися нею на сусідській землі незалежно від волі власника. До того ж власник ділянки, яка забезпечувала водою іншу ділянку, зобов'язаний був терпіти дії суб'єкта сервітутного права, а в деяких випадках навіть сприяти йому.Із категорії особистих сервітутів римському праву відомі чотири види. Найважливіший з них -- узуфруктус (usufructus), тобто право пожиттєвого користування річчю та її плодами, причому пожиттєвий володілець -- узуфруктарій -- може користуватися нею не лише особисто, а й здаючи в оренду, продаючи плоди та ін. Другий, більш обмежений вид, так званий usus -- право тільки особистого користування річчю, без права на плоди. Третій вид -- habitatio, тобто право жити в чужому домі, і четвертий -- право особистого користування працею чужого раба або тварини. Юридична специфіка цих особистих сервітутів полягала в тому, що коли за звичайних обставин у результаті тривалого невикористання сервітут припинявся, то в даному разі цю обставину зовсім не брали до уваги.

Норми стосовно особистих сервітутів вироблялися римськими юристами в основному у зв'язку з тлумаченням заповітних розпоряджень і мали на собі сліди так званої свободи заповіту.Разом з поділом сервітутів на речові й особисті та диференціацією окремих їх різновидів у середині кожної з названих груп римляни встановили також для сервітутів у цілому деякі правила загального порядку. По-перше, не могло бути сервітуту на власну річ, внаслідок чого при зміні ділянки панівної і ділянки, що служить, в одних руках, хоч би на короткий час, сервітут погашається. По-друге, з огляду самої природи сервітуту як обмеженого права на чужу річ він у свою чергу не міг бути обтяжений власним сервітутом. Інакше кажучи, не могло бути сервітуту на сервітут, зокрема пожиттєвого користування правом. По-третє, не могло бути сервітуту, який би зобов'язував власника до будь-яких позитивних дій: суть сервітуту полягає тільки в обов'язку терпіти будь-що (наприклад, проїзд) або в обов'язку не робити будь-що (наприклад, не заступати зведенням споруди світла і краєвиду). Такими були загальні правила, яким підкорялися в своїй дії сервітути. Разом з тим існував певний порядок їх встановлення, припинення та захисту. [7, c. 150-153] припинення та захист сервітутів Сервітут -- це право на чужу тілесну річ, згідно з яким річ, крім свого власника, служить ще й іншій особі в якомусь одному або кількох відношеннях. Якщо суб'єкт сервітуту лише певною мірою користується чужою річчю, то такий сервітут називається позитивним. Коли ж суб'єкт сервітуту деякою мірою усував від користування річчю інших і навіть власника, то це негативний сервітут. Наприклад, якщо власник надав сусідові сервітутне право пасти на своєму пасовищі стадо до 20 голів, а це пасовище більше ніж 20 голів не могло прогодувати, то переважне право користування пасовищем належить суб'єктові сервітутного права.Найдавнішим сервітутом були так звані сервітути предіальні (від лат. praedium -- маєток, земля). Оскільки в цей час земля в Римі була общинною власністю, то земельні ділянки надавалися окремим сім'ям на праві користування. Проте надані у користування земельні ділянки не були рівноцінними, зокрема на одних ділянках була вода, на інших її не було. Зрозуміло, що власник ділянки з водою повинен був надати змогу сусідам користуватися нею.З виникненням приватної власності на землю задовольняти потребу однієї ділянки за рахунок іншої стало важко, а іноді й неможливо. Звичайно, можна було домовитися з сусідом про користування водою, проте така угода мала приватний, особистий характер. Якщо власник ділянки продавав її, то правонаступник міг відмовити сусідові в користуванні водою, а тому треба було знайти більш стійкі засоби речового характеру. І такі засоби були знайдені -- римляни встановили право власника земельної ділянки, позбавленої води, користуватися нею на сусідській землі незалежно від волі власника. До того ж власник ділянки, яка забезпечувала водою іншу ділянку, зобов'язаний був терпіти дії суб'єкта сервітутного права, а в деяких випадках навіть сприяти йому.Ділянка, в інтересах якої встановлювався сервітут, називалася панівною ділянкою; земельна ділянка, користування якою становив зміст сервітуту, називалася ділянкою, що служить. Власнику ділянки, що служить, за загальним правилом, не можна пред'являти вимоги щодо збільшення доходів панівної ділянки або, навпаки, претензії, пов'язані з її збитковістю. Однак і право, і звичай вимагали від власника панівної ділянки особливо турботливого ставлення до ділянки, що служить.Отже, з самого початку сервітути як право на чужу річ ви никли з відносин землекористування. Згодом вони поширилися на всі інші речі, а відтак почали поділятися на речові й особисті сервітути. Ця відмінність встановлювалася за суб'єктом права: особистий сервітут належав певній особі персонально; речовий сервітут також належав особі, але як власникові земельної ділянки або іншої речі.