6. Правове положення римських громадян

Серед вільних людей найбільшим обсягом правоздатності наділялися римські громадяни (cives Quiritas). Римське громадянство набувалося внаслідок народження дитини у законному шлюбі (matrimonium justum) від батьків - римських громадян. Дитина, яка народилася в такому шлюбі набувала статусу свого батька і підпадала під його владу. Римське громадянство могло бути пожалуване особливими актами держави окремим особам, общинам або провінціям за особливі заслуги перед Римською державою. Усиновлення римським громадянином чужоземця надавало останньому статусу cives Quiritas. Раб, звільнений римським громадянином, як правило, набував положення римського громадянина.Залежно від підстави встановлення громадянства римські громадяни поділялися на вільнонароджених (ingenui) і вільновідпущеників (libertini). Вільнонароджений римський громадянин мав повну правоздатність в політичних, майнових і сімейних відносинах. Римський громадян, який мав статус pater familias мав повну правоздатність у приватній сфері. Крім того, правоздатність римського громадянина у публічній сфері включала: право служити в регулярних римських військах; право брати участь і голосувати у народних зборах (ius suffragii); право бути обраним на посади магістратів (ius honorum).Римські громадяни з числа вільновідпущеників, назавжди залишалися носіями обмеженої правоздатності, як у сфері публічних, так і у сфері приватноправових відносин. Вони перебували в залежності від своїх колишніх господарив. Однак, в період імперії з'явився інститут присвоєння вільновідпущеникам повної правоздатності спеціальною постановою імператора або шляхом пожалування імператором золотої каблучки за особливі заслуги.Римське громадянство припинялось смертю особи, втратою римського громадянства шляхом продажу у рабство (наприклад, дезертира, крадія, неплатоспроможного боржника), полонення (якщо ж особа поверталася з полону в Рим, то вважалось, що вона ніколи не втрачала свободи, громадянства та прав), засудження до найтяжчих видів кримінального покарання чи вигнання з Риму. Римський громадянин міг сам відмовитися від прав римського громадянства, наприклад, коли переходив у статус латинів для отримання земельної ділянки у провінції.

7. Правове положення латинов і перегринов

Латинами (latini) спочатку називалися жителі Лаціума, які отримали латинське громадянство до середини ІІІ ст. до н.е. Згодом правовий статус латинів почали надавати деяким італійським общинам за межами Лаціума. Ці колонії представляли собою Латинський Союз, створений Римом на завойованих територіях. Після союзницьких війн (90-89 р.р. до н.е.) право латинського громадянства стали розуміти як технічний термін, що означав певну категорію правоздатності, яка “надавалась” окремим особам і цілим провінціям.Правове положення латинів набувалось в наступних випадках: а) народження в сім'ї латинів; б) присвоєння статусу латина актом державної влади; в) добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою одержання земельного наділу, що надавалися населенню колонії; г) звільнення від рабства господарем-латином або римським громадянином, але за умови надання йому статусу латина.Правове положення латина істотно не відрізнялось від правового статусу римського громадянина. У сфері публічного права обмеження полягали в тому, що латини не мали права служити в римських легіонах, обиратися на посади римських магістратів. Але коли вони перебували в Римі, могли брати участь в голосуванні в народних зборах. У сфері приватного права латини за народженням були близькі до правового положення римських громадян. Вони могли вступати у законний шлюб, що регулювався римським правом, і торгувати, тобто мали всі майнові права. Найбільш обмеженою була правоздатність у категорії латинів, які були звільнені з рабства - так званих “латинів Юніана” (Latini Iuniani). Про них казали: “жили як вільні, а померли як раби”. Латини Юліана не могли складати заповіт, а після їх смерті майно, що належало їм, не успадковувалось за законом, а переходило до колишнього господаря, що надав свободу.Майнові спори всіх латинів вирішувались у тих же судах, та у тому ж порядку, що й спори римських громадян.У найдавніші часи для набуття римського громадянства латину було достатньо переселитися на постійне проживання у Рим. Однак, згодом це правило спричинило різке зменшення чоловічого населення в містах Лаціума, що викликало необхідність встановлення певних умов для набуття латинами римського громадянства. Так вимагалося щоб латин, який бажав переїхати до міста Риму на постійне місце проживання, залишив на місці свого попереднього проживання чоловіче потомство. Крім того римське громадянство надавалось латинам на підставі постанов Римської держави, що присвоювала його цілим категоріям латинів при наявності певних обставин (наприклад, заслуги перед державою).Права римського громадянина одержували також латини, обрані в своїх общинах на посаду магістратів або сенаторів. В І ст. до н.е. все населення Італії дістало правовий статус римського громадянина.

Перегрины -- соседние с Италией покоренные Римом народы Они не обращались в рабство и не получали правового статуса римского гражданина. В древнейшие времена это были враги (hostes), которые не пользовались правовой охраной со стороны Римского государства. Однако с течением времени, изменениями в социально-экономической жизни римского общества гостес постепенно образуют самостоятельную группу свободного населения и получают правовой статус перегринов. Статус перефина приобретал также ребенок, рожденный в семье перегринов или перегринкой вне брака. За некоторые уголовные преступления римский гражданин мог быть лишен звания и выслан в места обитания перегринов, где получал их статус. Перегрины политическими правами римских граждан не обладали, хотя были подданными Рима. В области гражданско-правовых отношений они руководствовались собственным национальным правом. Формальным основанием для этого был закон о провинции, устанавливающий для нее особый правовой режим. Таким образом, сложилась разноликая система правового регулирования имущественных отношений в различных провинциях, к тому же не было общей правовой основы для контакта с Римом в этой сфере. Указанные факторы затрудняли нормальное развитие гражданского оборота между самими Перегринами, перегри-нами и римскими гражданами. В их устранении неоценимую роль сыграл перегринский претор. Именно он в творческом союзе с городским претором кропотливо вылавливал ценнейший опыт правовой культуры других народов, обобщал его и преломлял в практической деятельности. Это был один из богатейших источников правовой мудрости, отраженный в правотворческой деятельности преторов.Перегринам вотдельных случаях предоставлялось римское гражданство. Так, за особые заслуги перед Римским государством отдельным перегринам или даже группам жаловался этот статус. Чаще Римское государство предоставляло его группам перегринов специальным актом государственной власти по определенным политическим, экономическим, иным соображениям, например, с целью пополнения воинами римских легионов, в которых, как известно, могли нести службу Только римские граждане. В начале III в. все отличия-в правовом положении различных категорий свободного населения утратили свое значение. В 212 г. н.э. император Каракалла распространил статус римского гражданина на всех подданных огромной империи, что объяснялось скорее фискальными соображениями, чем политическими. Как бы то ни было, но все население Римской империи стало ее гражданами. Остались только некоторые ограничения. Так, прибывающие на территорию Римского государства иностранцы, не являвшиеся подданными Рима, оставались на положении перегринов (варвары, славяне, германцы и др.), как и подданные Рима, совершившие определенные преступления. Тем не менее, предоставление статуса римского гражданина всему населению Рима формально уравняло подданных и «возникло, по крайней мере для свободных, то равенство частных лиц, на почве которого развилось римское право, совершеннейшая, какую мы только знаем, форма права, имеющего своей основой частную собственность»

8. Правове положення рабів, вольноотступников і колонов

Правовое положение рабов

Социальное положение рабов в разные этапы римской истории было неодинаковым. В древнейшую эпоху рабы в каждой отдельной семье были немногочислены; они жили и работали совместно со своим хозяином и его подвластными и по бытовым условиям не очень резко отличались от них. По мере завоеваний число рабов сильно увеличилось и рабство оставалось основой всего производства. Они стали жить отдельно от своих господ: не только исчезла прежняя патриархальность отношений, но осуществлялась беспощадная эксплуатация рабов. Нередко возникали восстания рабов из-за изнурительной работы, которую исполнял раб, а сам содержался в самых тяжелых условиях.Правовое положение рабов определялось тем, что раб не был субъектом права; он - одна из категорий наиболее необходимых в хозяйстве вещей, так называемых res mancipi, наряду со скотом или как привесок к земле.Власть рабовладельца над рабом была беспредельной и являлась полным произволом (безнаказанная продажа и даже убийство раба). Раб не мог вступить в брак, признаваемый законом; союз раба и рабыни (contubernium) рассматривалось как отношение чисто физическое. Если же какие-либо проблески признания личности раба имели место, то происходило это в интересах самого рабовладельца, имело целью расширить и углубить эксплуатацию рабов.На этой почве сложился институт рабского пекулия. Пекулием (pecus) называлось имущество, выделяемое из общего имущества рабовладельца в управление раба.Раб не признавался правоспособным лицом, однако, за ним признавалось право юридической силы совершаемых им сделок, но только в таких пределах, которые соответствовали положению пекулия как формы эксплуатации. Именно рабы, имеющие пекулий, признавались способными обязываться, но приобретать для себя права не могли; все их приобретения автоматически поступали в имущество господина. Раб мог приобрести право требования, но без права на иск. Реализация такого права была возможна только в случае отпущения раба на свободу: Si manumisso solvam, liberor, т.е. если я уплачу рабу после его освобождения, это законный платеж.Разумеется, такое примитивное построение не могло сохраниться с развитием торговли и усложнением хозяйственной жизни. Желающих вступать в сделки с рабом при полной безответственности по этим сделкам самого рабовладельца нашлось немного. Поэтому претор ввел ряд исков, которые давались как дополнительные против рабовладельца.С развитием пекулия факты выделения имущества в самостоятельное управление раба стали расцениваться как согласие домовладыки нести в пределах пекулия ответственность по обязательствам раба. Таким образом, если раб совершал сделку, то рабовладелец отвечал перед контрагентом раба по actio de peculio, в пределах пекулия (если раб, имея пекулий в сумме 500, купил что-либо на 700, то к его господину продавец мог предъявлять этот иск только в сумме 500).Рабство устанавливалось следующими способами:1) рождением от матери - рабыни (но не от отца);2) взятием в плен или просто захватом лица, не принадлежащего к государству, связанному с Римским договором;3) продажей в рабство (в древнейшую эпоху);4) лишением свободы в связи с принуждением к смертной казни или к работам в рудниках.Прекращалось рабство манумиссией (отпущением на свободу). Но в некоторых случаях раб, отпущенный на свободу, возвращался в состояние рабства (например, вследствие проявления грубой неблагодарности в отношении лица, отпустившего его на свободу).

Правовое положение вольноотпущенников

В классическом Римском праве правовое положение вольноотпущенника определялось в зависимости от прав лица, отпускавшего на волю: например, раб, отпущенный на свободу квиритским собственником, приобретал права римского гражданина, а отпущенный на свободу лицом, право собственности которого опиралось не на цивильное право, а на преторский эдикт, приобретал только латинское гражданство. При Юстиниане эти различия были сглажены: если манумиссия выполнена в соответствии с законом, вольноотпущенник становился римским гражданином.Однако, даже приобретая римское гражданство, вольноотпущенник (или либертин) по своему правовому положению не вполне приравнивался к свободнорожденному (ingenuus). В области частного права существовали, во-первых, некоторые специальные ограничения правоспособности вольноотпущенника; например, до Августа вольноотпущеннику запрещалось вступать в брак с лицом свободнорожденным; запрещение брака вольноотпущенника с лицом сенаторского звания сохранялось вплоть до Юстиниана. Во-вторых, либертин находился в зависимости от своего бывшего господина (патрона).Так, патрон имел право:а) на obsequium, почтительность либертина в отношении патрона; это имело практическое отношение, когда вольноотпущенник не мог вызывать патрона на суд, а, следовательно, был беззащитен против произвола патрона;

б) на operae, выполнение услуг для патрона (это по существу моральная обязанность, но она обыкновенно подкреплялась договором и превращалась в юридическую). Это право патрона приводило к такой эксплуатации, что претор был вынужден все-таки выступить с некоторыми ограничительными мерами;в) на bona, т.е. патрону в известной мере принадлежало право на наследование после вольноотпущенника. Такое право в случае нужды принадлежало не только самому патрону, но и его детям и родителям.

Правовое положение колонов

Под именем колона в классическую эпоху подразумевали арендатора земли(мелкого фермера), формально свободного, но экономически зависимого от землевладельца. Распространение мелкой земельной аренды было вызвано экономическим положением Римского государства. С прекращением завоевательных войн, дававших Риму огромные массы рабов, прилив рабской силы приостановился, а невыносимые условия, в которых содержались рабы, приводили к тому, что их смертность значительно превышала рождаемость. Рабской силы перестало хватать для обработки земли.

Процветавшее в последние годы республики плантаторское хозяйство с рабским трудом перестало быть выгодным; римские землевладельца стали предпочитать сдавать землю в аренду мелкими участками, нередко даже не за денежное вознаграждение, а за известную долю урожая и с возложением на арендатора также обязанности обрабатывать и землю собственника. Эти мелкие арендаторы по маломощности своих хозяйств в большинстве случаев были вынуждены прибегать к займу у своих хозяев и оказывались в долговой от них зависимости. В период абсолютной монархии положение колонов осложнилось еще в связи с налоговой политикой императоров. Колоны были обложены натуральной податью, причем в налоговых документах они приписывались к соответствующим земельным участкам.Эти обстоятельства приводили к тому, что с одной стороны, землевладелец следил за тем, чтобы его неоплатный должник - арендатор не уходил с участка, а, с другой стороны, и государство было озабочено тем, чтобы земли не оставались без обработки и чтобы налоги с земли и подати с самого колона поступали исправно. На этой почве фактическое бесправие колонов стало превращаться в юридическое путем издания соответствующих постановлений.

В IV веке н.э. закон запретил свободным арендаторам, сидящим на чужих землях, оставлять арендуемые участки, а землевладельцам было запрещено отчуждать свои земли отдельно от колонов, сидящих на них. В результате колоны из свободных людей превращаются в крепостных, в "рабов земли". Колонат в этом смысле был предвестником феодализма.На положение крепостных переводились иногда покоренные народы, переселявшиеся на римскую территорию. В некоторых провинциях, например в Египте, подобного рода отношения были известны еще до завоевания этих провинций Римом. В колонат перерастало иногда также и пользование пекулием со стороны рабов, которые прикреплялись к земельным участкам. Последнее обстоятельство еще более стирало различия между рабом и крепостным колоном.

Колон становился лицом хотя и свободным, но очень близким по социальному и юридическому положению к рабу. Колон становится связанным с землей, которую он по своей воле не может оставить и от которой не может быть оторван против своей воли. Колон имеет право вступать в брак, иметь собственное имущество. Но он прикреплен к земле, причем не только лично: дети его также становятся колонами. Подобно рабам, колоны могли в отдельных случаях отпускаться на свободу, но это освобождение имело значение и "освобождения" от земельного участка, которым они кормились.

9. Юридичні особи

Суб'єктами цивільних правовідносин та носіями майнових та особистих немайнових прав і обов'язків можуть виступати не тільки фізичні особи, але й різні колективні утворення, а саме господарські товариства, підприємства і організації, виробничі та споживчі кооперативи та інші. Але для того, щоб мати можливість вступати у цивільні правовідносини і бути їх суб'єктами, ці колективні утворення наділяються за наявності певних ознак, так званим, статусом юридичної особи. На відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами і тому не мають природної волі, однак в них діє об'єднана людська воля і об'єднана людська сила в певному напрямі, зумовленому метою створення юридичної особи. В силу цього за юридичною особою і визнається можливість бути суб'єктом права.Юридична особа є самостійним суб'єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоча це колективне утворення і визнається суб'єктом правовідносин, однак як юридична особа вона може бути носієм лише таких прав і обов'язків, які не пов'язані з природними властивостями людей.Дія юридичної особи обумовлена товарно-грошовими відносинами, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, кооперативів, громадських та інших організацій. Наділення підприємств і об'єднань майном, надання їм господарської самостійності є неодмінною передумовою здійснення господарського розрахунку, вчинення правових актів по реалізації продукції, розпорядження грошовими коштами, тобто виступу в обороті як самостійного суб'єкта цивільних прав і обов'язків.Поняття та ознаки юридичної особи розкриваються в ст.23 ЦК України:Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або в третейському суді.

10. Поняття браку і його форми

Сім'я як елемент соціальної організації суспільства виявляється у правовому регулюванні в двох аспектах: це союз чоловіка і жінки та наявність у сім'ї дітей.Не кожна сім'я, не будь-які відносини між чоловіком і жінкою визнавалися римським правом шлюбом, який породжує правові наслідки у взаємовідносинах між учасниками цього союзу.Шлюб (matrimonium) -- "союз чоловіка і жінки, поєднання всього життя, спільність божого і людського права". В цьому розумінні, яке було сформульовано класичним юристом Модестином, відобразилося підкорення регулювання шлюбно-сімейних зв'язків правовим нормам подвійного походження: як виявлення вимог "людського права" шлюбний союз підпорядковується установленням цивільного права, як виявлення вимог "божого права" шлюбний союз повинен відповідати вищим вимогам морального і релігійного характеру. У канонах римської правової культури шлюб не був тільки приватною справою. Люди не можуть за допомогою власної вигадки визначати, яким повинен бути шлюб, чому в ньому можна слідувати і чого уникати.Неоднакове правове походження інституту шлюбу в цілому визначило складність його юридичної конструкції в римському праві.Римське право розрізняло два види шлюбу, законний (правильний) римський шлюб (matrimonium justum) і незаконний (неправильний) шлюб. Римський правильний шлюб у свою чергу історично поділявся на два види:шлюб з чоловічою владою (cum manu mariti);шлюб без чоловічої влади (sine manu mariti).Правильний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права і допускався лише між римськими громадянами, які володіли jus conubii. Цей шлюб укладався в спеціальних, визначених законом формах і породжував усі передбачені правом особисті та майнові відносини між подружжям. Неправильним шлюбом визнавався союз між партнерами різного права (між римським громадянином і жінкою іншого громадянства, між перегринами).У тих випадках, коли між чоловіком і жінкою існував постійний союз, але вони не володіли необхідними особистими якостями щодо визнання їх сімейного союзу правом, римляни вважали, що такий союз становить собою конкубінат (concubinatus) -- природний шлюб. Йшлося про встановлене законом стійке (а не короткочаснийтимчасовий зв'язок) співжиття чоловіка і жінки з наміром у подальшому створити сім'ю. Конкубінат практично не мав ніяких правових наслідків. Кункубіна не могла поділяти становище свого співмешканця. Діти, народжені в конкубіті, набували статусу матері. За певних умов вони мали право на утримання батька і могли успадкувати частину його майна. Вони не вважалися законними. Проте відрізнялися від незаконних і називалися природними дітьми (liberi naturales).До виникнення когнатського споріднення сімейні відносини між рабами не мали ніякого значення. Але з того часу римляни певною мірою визнавали і родинні зв'язки рабів, які проявлялися в сімейних союзах рабів -- контуберніумах (contubernium).У ранній період римської історії правильний (законний) римський шлюб називався сит тапи тагіїі (шлюб з чоловічою владою). За цим шлюбом жінка потрапляла в повну залежність від чоловіка чи домовладики, якщо чоловік сам знаходився під владою батька. Вона була на становищі дочки у батьків свого чоловіка, втрачала родинні зв'язки зі своїми батьками і родичами. Влада чоловіка в цьому шлюбі була безмежна.Давнім способом або давньою формою укладення шлюбу за згодою була коемпція (coemptio) або купівля чоловіком дружини.Другою передбаченою законом формою укладення шлюбу була так звана конфареація (confareatio). Це була релігійна форма, яку застосовували патриції, за якою в присутності свідків і жерців з дотриманням певного церемоніалу і виголошенням визначених урочистих слів приносили Юпітеру жертву.Найбільш поширеною і простою формою укладання шлюбу був usus, тобто шлюб внаслідок безпосереднього проживання жінки у домі чоловіка протягом року. Але вже Закони XII таблиць допускали можливість укладання шлюбу, за яким дружина не підпадала під повну владу чоловіка. Жінка мала право перешкодити встановленню влади чоловіка, покидаючи дім чоловіка на три доби підряд (usurpatio trinocti), цим самим перериваючи перебіг давності володіння. Таким чином вона зберігала незалежність. Поступово на зміну шлюбу сит тапи приходять новий шлюб без влади чоловіка sine тапи mariti, і вже в класичний період римського права він остаточно витісняє шлюб з чоловічою владою. При шлюбі без чоловічої влади дружина виходить з-під необмеженої влади свого чоловіка. Вона або зберігала за собою статус особи свого права, або продовжувала перебувати під владою свого батька. Чоловік за умов шлюбу sine тапи не мав влади над жінкою, яка зберігала свою особисту і майнову незалежність.Умови вступу до шлюбу. Для того, шоб шлюб вважався дійсним, необхідна була одночасна наявність деяких суттєвих і обов'язкових передумов. Від наречених вимагалося володіти jus conubii (право вступати в шлюб), мати affectio moritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі), бути статевозрілими та укладати шлюб у передбаченій правом формі.Римський шлюб могли укладати тільки особи, за якими було визнано право вступати в шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності. Цим правом були наділені тільки римські громадяни. Римський шлюб міг укладатися тільки тоді, коли союз чоловіка і жінки будувався з наміром жити у шлюбі. У давньому праві affectio mariialis не був обов'язковим для наречених, достатньо було, щоб цей намір виявив домовладика відповідної сім'ї. У класичному праві наявність affectio maritalis був необхідним і нареченим, і домовла-дикам їх сімей, а у посткласичному праві такий намір вимагався лише від осіб, які вступали до шлюбу.Римський шлюб могли укладати тільки особи, які спроможні були здійснювати природну мету шлюбу, тобто особи, які були статевозрілими: жінки з 12 років, а чоловіки з 14 років.Для того, щоб здійснити всі правові дії, шлюб повинен був укладатися у формі, передбаченій законом: coemplio, confereatio та usus.Крім існування конститутивних умов, при укладенні шлюбу враховували так звані шлюбні перешкоди, тобто обставини, наявність яких може призвести до припинення шлюбу.Перешкодами для одруження були:перебування у шлюбі нареченого чи нареченої на моментукладання шлюбу. Римське право визнавало тільки моногамний шлюб. Ніяких перешкод для вступу до другого шлюбу після розір вання першого римське право не містило;душевна хвороба, якщо нею захворів один з наречених до укладання шлюбу. Коли хвороба настала після укладення шлюбу,шлюб міг бути збережений або розірваний;споріднення. Кровне споріднення не допускало шлюбу.Споріднення по прямій лінії у всіх випадках було перешкодою для вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи не допус кались шлюби між родичами виключно до шостого ступеня, в період республіки і на початок імперії -- до другого--третього ступеня.Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Так, шлюби між усиновителями і усиновленими були заборонені; молод ший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата і навпаки. Не дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, тіткою і пле мінником, між опікуном і підопічним. З поширенням християнства вимоги до відсутності близького споріднення зросли; траурний рік. Після смерті чоловіка вдова не повинна булла одружуватися протягом не менше як 10 місяців. Метою цього об меження був, з одного боку, прояв поваги до пам'яті покійного, а з другого -- усунення сумніву у визначенні батьківства дитини, що народжувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, то її шлюб визнавався, однак сама вона піддавалася безчестю; обіт безшлюбності і духовний сан. Весталки в язичницьку епоху не могли одружуватись до 13-річного віку. Після прийняття християнства на усе духовенство римо-католицького обряду було поширене обітництво целібату, тобто безшлюбності.У сімейному законодавстві імператора Августа були введені деякі інші обставини, які заперечували укладання шлюбу. Зокрема заборонялися шлюби між вільнонародженими та вільновідпущеницею з поганою поведінкою, а особливо був заборонений шлюб між сенаторами і актрисами. Провінційний магістрат не мав права вступати до шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешкодити виникненню сімейного впливу на державні інтереси через магістрат. Воїнам взагалі заборонялося вступати в шлюб.Припинення шлюбу. Шлюб як постійний зв'язок між чоловіком і жінкою міг припинитися лише під дією юридичних фактів -- природних та людських подій.Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з членів подружжя, або втрати свободи (громадянська смерть), втрати громадянства, розлучення (юридична формула розлучення -- а тепса et torn -- від стола і ложа відлучити).Втрата свободи мала місце внаслідок взяття у полон або обернення в рабство. Жінка не мала права вступати у новий шлюб протягом п'яти років. Якщо чоловік повертався з полону в Рим, то правильний шлюб продовжувався.При втраті громадянства шлюб вважався дійсним тільки згідно з правом народів (jus gentium).Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави. При шлюбі сит тапи вимагати розлучення мав право тільки чоловік. Така свобода розлучення мала певні негативні наслідки. Згодом законодавство визначило підстави для розлучення, які істотно обмежували право чоловіка на розлучення. Такими підставами слугували: порушення подружньої вірності, чаклунство на дітей, постри-ження в ченці, вчинення перешкод чоловікові до вживання вина.При шлюбі sine тапи розлучення (divertium) відбувалося односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки, а також за взаємною згодою обох сторін. В імператорський період, особливо з утвердженням християнської релігії, були встановлені істотні обмеження розлучення. За Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою сторін. Що стосується розлучення за заявою однієї зі сторін, то воно допускалося лише у випадках, які прямо були вказані в законі. Наприклад: порушення подружньої вірності; посягання одного з подружжя на життя іншого; нездатність до дітонародження, до шлюбного життя; вступ до монастиря одного з подружжя; державна зрада одного з подружжя.Розлучення не потребувало ніякої урочистої форми, однак законодавство наказувало, щоб про розлучення повідомлялося публічно у присутності семи свідків з метою внесення ясності у сімейне становище громадян.

11. Умови вступу до римського браку

Римській правосвідомості було зовсім чуже уявлення про шлюб, яке прийшло з'християнством, як про таїнство, що відбувається на небесах, хоч Модестін, як уже було зазначено вище, говорив про шлюб, як про союз чоловіка і жінки, союз на все життя, оснований на праві божому і людському. Оскільки шлюб - це союз чоловіка й жінки, то для вступу в цей союз передбачається виконання таких умов:згода на шлюбнареченого і нареченої, а коли вони перебували під владою домовладики, то і його згода. Якщо з якихось причин домовладика не давав такої згоди, то його можна було примусити до цього через магістрат;важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступагав шлюб jus connubii. Цим правом тривалий час наділялися тільки римські громадяни і деякі латини. Лише з 212 р. це обмеження було анульовано. Едиктом імператора Каракали всім підданим Римської імперії було надане римське громадянство;додержання шлюбного віку для жінок 12, а для чоловіків 14 років. Римляни вважали, що саме в цьому віці досягається зрілість, з чим пов'язувалася здатність народжувати дітей, і глибоке усвідомлення того, що шлюб є постшним спільним союзом і пожружня вірність жінки - це сувора умова, яка забезпечує перехід спадкового майна до безсумнівних дітей батька;не можна було вступати в другий шлюб, не розірвавши першого. Вступ у повторний шлюб після розірвання першого упродовж усього республіканського і класичного періоду не натрапляв на перешкоди з боку закону, який не встановлював для особи, що вступила в новий шлюб, ніяких обмежень. У післякласичний період відомі вже деякі обмеження, метою яких було забезпечити інтереси дітей від першого шлюбу;недопущення близького споріднення між нареченими. Споріднення по прямій лінії завжди було перешкодою для вступу в шлюб. По бічній лінії в стародавній час шлюби між родичами заборонялися до шостого коліна, в період пізньої республіки і на початку імперії - до другого - третього коліна. Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Зокрема, молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата, і навпаки;

дотримання року жалоби. Вдова, яка вступала в новий шлюб, повинна була дотриматися так званого жалобного року, який визначався десятьма місяцями з часу припинення першого шлюбу. Вважалося, що це є проявом поваги з її боку щодо померлого, разом з тим усувалися будь-які сумніви у визначенні батьківства дитини, яка за цей час народилася. Якщо вдова порушувала цю умову й одружувалася у рік жалоби, то її шлюб визнавався дійсним, однак сама вона піддавалася безчестю у формі і n f a m і а, і деяким обмеженням у сфері спадкування.Тут перелічені лише деякі основні умови, додержуючись яких можна було перешкодити сторанам вступати у шлюб.У римській історії відомі декілька форм шлюбних церемоній, які, однак, залежали від того, який саме шлюб укладався. Шлюб cum maou міг бути укладений одним з описаних нижче способів.1. Особливою формальністю відзначався складний ритуал, який мав яскраво виражене релігійне забарвлення. Він здійснювався у присутності десяти свідків, які були представниками десяти курій, за участю жерців, виконувалися різні сакральні обряди, які супроводжувалися проголошенням різних формул і жертвопринесенням. Серед цих обрядів основне місце займає посвячення і вкушаняя молодими особливого хліба, завчасно для того приготовленого. У період імперії ця церемонія як найстародавніша і по-своєму релігійна здійснювалась головним чином у жрецьких родинах з тим, щоб народжений від такого шлюбу син міг успадкувати сан свого батька. Подібна процедура укладення такого шлюбу між плебеями не допускалася.2. Плебейська церемонія укладення шлюбу здійснювалася за допомогою "міді і ваги", як це звичайно робили, якщо справа торкалася купівлі певних речей. Очевидно, це була вдавана купівля жінки в їїдомовладики або опікуна, яка подібно до інших покупок у той час здійснювалася за правилами манципації. У присутності п'яти свідків, вагаря з вагою наречений проголошував певну формулу, а потім передавав батькові нареченої злиток міді, який служив символічною купівельною платою. Цьому актові передував обмін питаннями про згоду молодих вступити в шлюб. Наприклад: "Чи будеш ти для мене гідною домовладичицею?" - запитував наречений. "Ти мене знайдеш там, де будеш ти", - відповідала наречена. Ці запитання і відповіді супроводжувалися також виконанням певних обрядів. Проте юридична суть акту полягала не в цих шлюбних обрядах, а в акті манципації, оскільки вважали, що на більш ранньому етапі Римської держави купівля жінки була реальною, а не вдаваною.Крім цих"двох форм, шлюб міг бути укладений також шляхом так званого usus, тобто фактичного шлюбного співжиття протягом року. У цьому випадку маємо застосування до сімейних відносин речево-правового інституту давності. Подібно до того як володіння річчю протягом двох років для нерухомих і одного року для рухомих речей перетворювалися у власність, так і співжиття протягом року давало чоловікові владу (manus) над жінкою.

Але і цей звичай не вирішив проблеми підкорення жінки чоловікові. Склалася така ситуація, коли жінка особливо аристократичного роду, почала відмовлятися вступати в шлюб. Тому вже Закони XII таблиць, санкціонуючи встановлення m a n u s за допомогою usus, зазначають у той же час, що жінка може перешкодити встановленню manus, перервати сплив давності, не ночуючи в домі чоловіка три ночі підряд, повторючи це щорічно жінка тим самим відвертала виникнення над нею влади чоловіка, хоч шлюбні відносини між ними вважалися юридично встановленими. Звичайно, з юридичного погляду таке Співжиття не повинно було б вважатися шлюбом. Однак римське право вже ранньої епохи визнавало його законним шлюбом. Діти від такого співжиття вважалися законними, а не позашлюбними. Вони підлягали владі батька, входили як агнати в його сім'ю. Жінка ставала законною дружиною свого чоловіка, а не була наложницею, однак вона не підлягала manus, була вільною і самостійною.Деякі дослідники римського права вважають, що usus був історично першим способом укладення шлюбу sine m a n u, який вже в епоху класичної юриспруденції став єдиним видом шлюбу в Римі. Виникнувши з простого шлюбного співжиття для відвернення manus, новий шлюб став укладатися шляхом простої згоди сторін, за якою чоловік приводив жінку до свого дому. Це, звичайно, супроводжувалося різними обрядами, які, однак, ніякого юридичного значення не мали. Повна безформальність шлюбу sine manu при формальності інших менш важливих юридичних актів викликає подив. Проте це можна пояснити саме історичним походженням шлюбу sine manu.

Недодержання будь-яких формальностей у шлюбі sine manu. збереглися в римському праві до самого кінця Римської держави. Лише у Візантії була встановлена необхідність церковного вінчання.Від порядку укладення шлюбу залежав і порядок його розірвання. У шлюбі cum manu розлучення потребувало виконання формальностей, подібно до тих, які здійснювалися під час укладення шлюбу. Якщо шлюб укладався за допомогою релігійного акту, то і під час розлучення мали бути присутніми десять свідків, жерці і здійснені відповідні сакральні обряди.

Якщо шлюб укладався шляхом удаваної купівлі жінки, то потрібна була присутність п'яти свідків, вагаря, проголошувались певні формули, передавали метал та ін.Шлюб sine manu, навпаки, міг бути розірваним не тільки за взаємною згодою обох сторін, але й односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки. Будь-яких законних причин для розлучення зовсім не вимагалося.Усе це свідчить про те, що однією з головних засад римського сімейного права було додержання принципу абсолютної свободи розлучення майже у всі часи. У.стародавні часи, перебуваючи в шлюбі cum manu, розлучення мав право вимагати тільки чоловік, а жінка як підвладна особа ніякої ініціативи в цьому не могла виявляти. Така свобода розлучення мала певні негативні наслідки. У кінці республіканського періоду під впливом морального розкладу родинні відносини зазнають гострої кризи. Тому в імператорський період, особливо з утвердженням християнства, були вироблені звичаї, згодом закріплені законом, які суттєво обмежували право чоловіка на розлучення. Чоловік мав право на розлучення лише за таких обставин: подружньої зради; постригу в монахині; чаклунства щодо дітей; вчинення перешкод чоловікові до вживання алкоголю.

Шлюб cum manu жінок відлякував, тому вони вступали у співжиття, яке мало позашлюбний характер. Борючись з нахилами до позашлюбних відносин і бездітності, імператор Август вдався до надзвичайних заходів, які передбачали покарання за подружню невірність і співжиття, що мало позашлюбний характер. Так у 18 р. до н.е. був прийнятий закон Юлія, який встановлював покарання за перелюбство. Характерно, що покаранню піддавалися не тільки безпосередні винуватці, але й ті, хто потурав цьому. Зокрема, підлягали покаранню чоловік та батько винної жінки, якщо вони самі не порушували питання про її переслідування.У цей же час були прийняті й інші закони (наприклад, закон Папія і Поп-пея у 9 р. до н.е.), які скеровані на подолання нахилів до позашлюбних відносин та бездітності. Звільнялося від покарання лише таке співжиття, яке здійснювалось з наміром утворити сім'ю, і мало назву конкубінат. Згідно з цими законами, усі чоловіки у віці від 25 до 60 і жінки віком від 20 до 50 років повинні обов'язково перебувати у шлюбі і мати не менше трьох дітей. Бездітні особи позбавлялися права на спадщину. Проте ці досить суворі закони не до-сягли своєї мети і не змінили становища. Однак ці закони існували протягомусього класичного періоду і були анульовані тільки імператором Костянтином.Важливо зазначити, що законодавство Августа не змінило принципу свободи розлучення, хоч і були встановлені деякі формальні обмеження. Разом з тим законодавство Августа не залишило поза увагою питання про причини розлучення і за безпідставне розлучення були введені певні матеріальні штрафи. Від негативних наслідків звільняли переважно законні причини розлучення, зокрема: а) імпотенція чоловіка протягом трьох років з часу одруження; б) полон або інші причини відсутності чоловіка протягом п'яти років без будь-яких відомостей про нього; в) постриг у ченці одного з подружжя. Розриваючи шлюб s і ne manu сторони звільнялися від сплати штрафу, якщо розлучення відбувалося за їх взаємною згодою.Такі головні риси виділяються у загальній теорії римського шлюбу. Римське право, яке знало спочатку тільки патріархальний шлюб manus, створенням шлюбу без manus здійснило відразу історичний стрибок і набагато випередило інші народи в розвитку шлюбних відносин. Відразу було створено шлюб, в якому жодних прав чоловіка над жінкою не визнавалось. У шлюбі sine ma n u подружжя рівні і незалежні одне від одного. Римське право трактує цей шлюб як цілком вільний союз, який ґрунтується тільки на згоді подружжя. За такою ж вільною взаємною згодою він може бути розірваний.Практика шлюбних відносин в Римі свідчить, що визнання свободи розлучень зовсім не веде ні до руйнуванн і сім'ї, ні до загибелі суспільства.

12. Способи висновку і припинення браку

Брак, заключенный по всем требованиям права, мог быть прекращен только поправовымоснованиям. Способыпрекращениябрака: -смертьодногоизсупругов; - утрата одним из супругов гражданского правового статуса в связи с утратой свободы, изменением сословного положения или изменением гражданства (capitis deminutio). По возвращении из плена брак восстанавливался; - развод - заявление об отказе от брачного союза. Развод в классическую эпоху был свободным и допускался как по обоюдному согласию супругов (divortium), так и по одностороннему заявлению отказа от брачной жизни (repudium). Свобода развода - одно из начал римского брачного права. И, несмотря на множество разводов в конце периода республики и в период империи, а также на противоречие разводов учению христианской церкви о браке, свобода развода никогда не была ни отменена, ни даже ограничена, если не считать имущественных последствий для супруга, по инициативе или по вине которого брак был прекращен разводом. Оформить развод можно было только в отношении ранее действительного и прошлого брака, нельзя было требовать развода в отношении неправового брачного союза либо еще не оформленного должным образом.

Серед способів припинення зобов'язань з волі сторін належне місце займає виконання зобов'язань (ст. 216 ЦК). Виконання зобов'язання є нормальним способом припинення зобов'язання, досягненням мети, заради якої воно створювалося. Але припинення зобов'язання може бути обумовлено не будь-яким, а належним його виконанням. Вимоги, що визначають належне виконання зобов'язань, містяться в законах, договорах, а за їх відсутності -- у вимогах, що звичайно ставляться (ст.161ЦК). Під належним виконанням зобов'язання розуміють виконання належній особі, в належному місці, в належний строк з додержанням усіх інших вимог і принципів виконання зобов'язань. Якщо учасники зобов'язання порушують хоч би одну з умов його належного виконання, зобов'язання не припиняється, а трансформується (змінюється), оскільки в такому випадку на сторону, яка допустила неналежне виконання покладаються додаткові юридичні обов'язки -- відшкодування збитків, сплата неустойки та ін. Виконання таких додаткових обов'язків, як правило, не звільняє боржника від реального виконання зобов'язання. Лише після того, як сторони здійснять усі дії, що випливають із зобов'язання, воно вважатиметься припиненим. Виконання, яке припиняє зобов'язання, за загальним правилом, оформляється тим способом, у тій формі, що і його встановлення. Отже, якщо зобов'язання встановлюється в письмовій формі, то і його виконання оформляється письмово. При усній формі немає потреби якимось чином оформляти його виконання. Але з цього правила є певні винятки. Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦК України, коли угоди між організаціями або між організацією і громадянином укладаються в усній формі, організація, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що підтверджує одержання грошей; підстави їх одержання. При виконанні зобов'язань, які не виражені у письмовій формі, боржник має право вимагати від кредитора розписку, що посвідчує виконання зобов'язання. Відповідно до ч. 2 ст. 216 ЦК України, якщо боржник видав кредиторові на посвідчення зобов'язання борговий документ, то кредитор, приймаючи виконання, повинен повернути цей документ, а при неможливості повернення зазначити про це в розписці, яку він видає. Розписка може бути замінена написом на борговому документі, що повертається. Наявність боргового документа у боржника посвідчує виконання зобов'язання, поки не доведено інше. Якщо кредитор відмовляється посвідчити виконання зобов'язання зазначеними у ст. 216 ЦК України способами, боржник має право затримати виконання. У такому разі кредитор вважається таким, що прострочив, з усіма наслідками, передбаченими в ст. 215 ЦК України. Зарахування. З волі сторін зобов'язання припиняються шляхом зарахування зустрічної вимоги (статті 217 і 218 ЦК). Зарахування -- це такий спосіб припинення зобов'язання, при якому погашаються зустрічні однорідні вимоги, строк виконання яких настав або строк яких не зазначений чи визначений моментом витребування. Здійснюється витребування за наявності трьох умов: Перша умова: вимоги сторін мають бути зустрічні, тобто такі, які випливають з двох різних зобов'язань між двома особами, де кредитор одного зобов'язання є боржником іншого. Те саме повинно бути і з боржником. Друга умова: вимоги мають бути однорідні, тобто в обох зобов'язаннях повинні бути речі одного роду. Можна зарахувати грошовий борг проти грошового, але не можна, наприклад, утримувати чужу річ за грошовий борг власника цієї речі. Частіше за все зарахуванням погашаються зустрічні грошові вимоги. Третя умова: необхідно, щоб за обома вимогами настав уже строк виконання, оскільки не можна пред'явити до зарахування вимоги за таким зобов'язанням, яке не піддягає виконанню. До зарахування може бути пред'явлена і вимога, строк якої не вказано або яка підлягає виконанню за першою вимогою кредитора. Зарахування є односторонньою угодою, для нього достатньо заяви однієї сторони. За наявності всіх вищенаведених умов згоди іншої сторони для зарахування не потрібно.При цьому, якщо зустрічні вимоги рівні, то зобов'язання припиняється (повне зарахування), якщо нерівні, то одне із зобов'язань припиняється повністю, а в іншому зменшується обсяг вимог, але зобов'язання продовжує існувати (часткове зарахування). Характер зобов'язань, їх мета, зміст та види при зарахуванні не мають значення. Але все ж таки не всі зустрічні однорідні зобов'язання, строк яких настав, можуть бути зараховані. Відповідно до ст. 218 ЦК України не допускається зарахування таких вимог: 1) за якими минув строк позовної давності; 2) про відшкодування шкоди, зумовленої ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті; 3) про довічне утримання; 4) в інших випадках, передбачених законом. Угода сторін. Відповідно до ст. 220 ЦК України зобов'язання може припинятися угодою сторін. Вона може мати місце, коли сторони не приступили до виконання зобов'язання або виконали його частково. Серед підстав припинення зобов'язань угодою сторін виділяють новацію, відступне, прощення боргу. Новація. Виходячи із змісту ч. 1 ст. 220 ЦК України, новація -- це угода про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими особами. Пункт 2 ст. 652 проекту ЦК України уточнює, що сторони, укладаючи угоду про заміну первісного зобов'язання, що існувало між ними, іншим зобов'язанням, повинні передбачити заміну предмета чи способу виконання1. Так, замість існуючого договору найму жилого будинку, власником якого є наймодавець, сторони укладають договір купівлі-продажу будинку. Боржник, який повинен сплатити певну суму грошей за куплений товар, зобов'язується сплатити цю суму на підставі договору позики. На відміну від інших угод сторін, які мають наслідком припинення зобов'язань, зокрема від відступного, новація не припиняє правового зв'язку сторін, оскільки замість зобов'язання, дія якого припиняється, виникає узгоджене ними нове зобов'язання. Новація відрізняється від заміни виконання. Наприклад, постачальник за згодою покупця замість одних товарів поставляє інші, сторони змінили строки і способи виконання. В цих випадках первісне зобов'язання не припиняється, а змінюється і підлягає виконанню. Юридичною підставою для зобов'язання, яке виникає при новації, є угода сторін про припинення первісного зобов'язання. Тому від дійсності останнього залежить дійсність нового. Якщо первісне зобов'язання визнається недійсним, то недійсним стає зобов'язання, яке його замінює. У практиці використовується поняття пролонгацій (продовження) договірних відносин учасників на новий строк, що також не визнається новацією. Новацію характеризує те, що вона припиняє додаткові зобов'язання, якщо інше не передбачено законом або погодженням сторін. 1 Українське право. - 1996. -- № 2. - С. 219. Новація не допускається щодо аліментних зобов'язань, зобов'язань стосовно відшкодування заподіяної життю або здоров'ю фізичної особи шкоди, в інших випадках, передбачених законом. Проект ЦК України передбачає такі нові підстави припинення зобов'язань за згодою сторін, як відступне та прощення боргу. Відступне (ст. 648 проекту ЦК)1. За згодою сторін зобов'язання може бути припинене наданням замість виконання відступного (сплатою грошей, переданням майна тощо)2. Надання відступного як спосіб припинення зобов'язання може мати місце як при виникненні зобов'язання, так і в процесі його виконання. Оформляється відступне договором, в якому вказуються розмір відступного, порядок і строк його надання. Стосовно форми відступного діють загальні правила про форму угод. Що ж стосується форми надання відступного, то вона може бути різною: передача грошей, майна, виконання робіт, надання послуг та ін. Розмір, строки і порядок надання відступного встановлюються угодою сторін. Прощення боргу. Зобов'язання припиняється звільненням кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав інших осіб щодо майна кредитора (ст. 653 проекту ЦК)3. Таке формулювання допускає припинення зобов'язання одностороннім актом кредитора, який прощає борг. Боржник може заперечувати проти складення з нього боргу. Але в цьому випадку прощенню боргу він повинен протиставити належне виконання зобов'язання і таким способом припинити його. Але необхідність у прощенні боргу, як правило, виникає, коли виконання зобов'язання ускладнюється або коли він прострочив виконання, тобто в ситуаціях явної згоди боржника на припинення зобов'язання шляхом прощення боргу. ' Українське право. -- 1996. -- № 2. -- С. 218. Там само. 3 Там само. -- С. 219. Враховуючи те, що для прощення боргу необхідна згода боржника, цей спосіб припинення зобов'язань іноді прирівнюють до договору дарування1. За загальним правилом, не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язання (ст. 162 ЦК). Проте у деяких випадках, передбачених законом, зобов'язання може припинятися за волевиявленням однієї із сторін. Право на одностороннє припинення зобов'язання, як правило, зумовлене порушенням іншою стороною своїх обов'язків. Так, зобов'язання за договором підряду може припинятись у зв'язку з відмовою замовника від договору, якщо підрядчик не приступає своєчасно до виконання договору або виконує роботу так повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, а також коли підрядчик не усуне недоліки в роботі у встановлений замовником строк (ст. 347 ЦК). Підрядчик у свою чергу може відмовитись від договору, якщо замовник, незважаючи на своєчасне і обгрунтоване застереження з боку підрядчика, у відповідний строк не замінить недоброякісних або непридатних матеріалів, не змінить вказівок про спосіб виконання роботи або не усуне інших обставин, які загрожують міцності або придатності виконуваної роботи (ст. 341 ЦК). Статті 231 і 234 ЦК України передбачають серед засобів захисту право покупця в разі, якщо продавець на порушення договору не передає покупцеві продану річ або якщо продана річ неналежаної якості і її недоліки не були застережені продавцем, вимагати розірвання договору з відшкодуванням збитків. Якщо покупець на порушення договору відмовиться прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну, продавець може відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків (ст. 232 ЦК). Враховуючи особисто-довірчий характер взаємовідносин сторін за договором доручення ст. 392 ЦК України передбачає можливість його припинення шляхом скасування договору довірителем і відмови повіреного, тобто на підставі односторонніх дій сторін цього договору. ' Гражданское право: В 2-х т. / Под ред. Е.А. Суханова. -- М., 1993. -- Т. 2. - С. 38. Відповідно до ст. 350 ЦК України замовник за договором побутового замовлення може вимагати розірвання договору і відшкодування збитків у разі, якщо підрядчик допустив істотні відступи від умов договору або інші істотні недоліки в роботі. Можливість односторонньої відмови сторін від виконання договору поставки передбачена п. 24 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і п. 19 Положення пропоставки товарів народного споживання*. Згідно з вказаними нормами сторони можуть скористатися правом односторонньої відмови від виконання договору в таких випадках: -- при поставці продукції (товарів), якість якої не відповідає стандартам, технічним умовам, іншій документації; -- при оголошенні покупця банкрутом; -- при завищенні постачальником ціни на продукцію; -- в інших випадках, передбачених законодавством. Покупець може також відмовитися від передбаченої договором продукції (повністю або частково) за умови, що він повністю відшкодує постачальникові збитки, спричинені такою відмовою. У разі розірвання договору сторона повинна попередити про це іншу сторону не пізніше ніж за один місяць. До підстав припинення зобов'язань незалежно від волі сторін належать: неможливість виконання, збіг боржника і кредитора в одній особі, смерть громадянина, який є боржником або кредитором, коли зобов'язання пов'язане з його особою, ліквідація юридичної особи -- боржника чи кредитора. Неможливість виконання зобов'язання. Закон не визначає поняття "неможливість виконання зобов'язання". Під ним слід розуміти неможливість для боржника через різні причини здійснити передбачені зобов'язанням дії, спрямовані на його виконання. Розрізняють випадкову і винну неможливість виконання. При випадковій неможливості виконання зобов'язання припиняється, і боржник не несе відповідальності за його невиконання. Вказані Положення чинні з 1 серпня 1988 p. і за певних умов (наприклад, за домовленістю сторін) можуть застосовуватися і нині. Випадкова неможливість може бути зумовлена як непереборною силою, так і будь-якою іншою обставиною, настання якої боржник не міг і не повинен був передбачити. Якщо жодна із сторін до виникнення неможливості виконання ще не встигла здійснити дії, пов'язані із зобов'язанням, воно припиняється. Вже здійснене виконання у взаємному зобов'язанні зберігає силу за умови, що сторона, яка його виконала, отримала від іншого контрагента зустрічне задоволення, а те виконання, за яке вона зустрічного задоволення не отримала, їй повертається. При винній неможливості виконання зобов'язання не припиняється, а лише змінюється, оскільки для винної сторони обов'язок виконання трансформується в обов'язок відшкодувати завдані контрагентові збитки, сплатити неустойку і т. д. Коли предмет зобов'язання визначений індивідуальними ознаками, його знищення спричинює неможливість виконання, і зобов'язання припиняється. Родові речі є речами замінними і доти, доки їх заміна для боржника можлива, зобов'язання продовжує існувати. Неможливість виконання може поширюватися на все зобов'язання або на окрему його частину. Вона може бути як постійною, так і тимчасовою. При постійній неможливості виконання зобов'язання припиняється, оскільки мета його недосяжна. При тимчасовій неможливості виконання зобов'язання не припиняється, тільки виконання переноситься до усунення перешкод. Неможливість виконання зумовлена певними об'єктивними обставинами, через які боржник не може здійснити виконання. Але не у всіх випадках неможливість виконання зобов'язання може бути підставою його припинення. Згідно із ст. 222 ЦК України зобов'язання припиняється неможливістю виконання, якщо вона спричинена обставинами, за які боржник не відповідає. Однією з обставин, яка спричинює неможливість виконання зобов'язання боржником і звільняє його від відповідальності, є винні дії кредитора, про що зазначено в ст. 210 ЦК України. За цієї умови кредитор не має права вимагати повернення виконаного ним за зобов'язанням. Іншою обставиною, яка виключає відповідальність боржника, є правомірне невиконання або неналежне виконання боржником зобов'язання. Воно може бути спричинено фізичною, юридичною або економічною неможливістю (загибель індивідуально-визначеної речі, яка є предметом зобов'язання, хвороба артиста, стихійне лихо; видання державним органом акта, який призводить до неможливості виконання, наприклад заборона вивезення товару, вилучення речей, що є предметом зобов'язання, з цивільного обігу, та ін.). Відсутність вини боржника в невиконанні зобов'язання є також обставиною, що зумовлює неможливість виконання. В цьому випадку невиконання є протиправним, але відсутня вина боржника, тому зобов'язання припиняється. У деяких, передбачених законом, випадках боржник несе відповідальність за випадкову неможливість виконання. Відповідно до ст. 213 ЦК України боржник, який прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення. Збіг боржника і кредитора в одній особі. Припинення зобов'язань у разі збігу боржника і кредитора в одній особі (ст. 219 ЦК) відбувається внаслідок правонаступництва, тобто переходу прав та обов'язків від боржника до кредитора і навпаки. У відносинах між громадянами зобов'язання може припинитися за вказаною причиною, коли спадкоємець і спадкодавець були між собою в зобов'язальних правовідносинах. При правонаступництві спадкоємець набуває прав та обов'язків спадкодавця і стає одночасно кредитором і боржником (боржник за договором позики стає спадкоємцем свого кредитора). Щодо організацій зобов'язання можуть припинятися збігом боржника і кредитора у зв'язку із злиттям юридичних осіб або приєднанням однієї юридичної особи до іншої за умови, якщо в зобов'язанні одна з них була кредитором, а інша -- боржником. В обох випадках зникає другий суб'єкт правовідносин, у зв'язку з чим вони припиняються. Якщо згодом цей збіг припиняється, зобов'язання виникає знову (ч. 2 ст. 219 ЦК). Це правило застосовується у тих випадках, коли спадкування мало місце після оголошення громадянина померлим, а згодом судове рішення про оголошення громадянина померлим було скасовано судом у зв'язку з його явкою. При поділі юридичної особи, яка виникла внаслідок злиття або приєднання, доля попередніх зобов'язань визначається заново за роздільним балансом. Припинення зобов'язання смертю громадянина або ліквідацією юридичної особи. Як правило, смерть'громадянина -- кредитора чи боржника -- не тягне за собою припинення зобов'язання, оскільки майнові права та обов'язки, які становлять його зміст, переходять у випадку смерті кредитора чи боржника до їх спадкоємців. Зобов'язання не припиняється, а внаслідок спадкового правонаступництва відбувається заміна осіб у зобов'язанні. Зобов'язання, виконання яких має особистий характер, не можуть бути предметом спадкування і припиняються смертю того учасника, з особою якого вони пов'язані. Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо виконання не може бути проведено без особистої участі боржника. Зобов'язання також припиняється смертю кредитора, якщо виконання проводиться особисто для кредитора. Так, смерть автора призводить до припинення укладеного з ним договору літературного замовлення, смерть дитини тягне за собою припинення встановленого на її користь аліментного зобов'язання. Зобов'язання припиняється у разі смерті особи, на користь якої стягувалося відшкодування шкоди, спричиненої ушкодженням здоров'я. Договір доручення припиняється не тільки смертю довірителя чи повіреного, а й визнанням будь-якого з них недієздатним, обмежено дієздатним чи безвісно відсутнім (п. З ст. 392 ЦК). Припинення юридичної особи також не завжди припиняє зобов'язання з Й участю. Оскільки реорганізація пов'язана з правонаступництвом, зобов'язання реорганізованої юридичної особи не припиняються. Ліквідація виключає правонаступництво і є підставою для припинення зобов'язань. Відповідно до частин 3 і 4 ст. 223 ЦК України зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника чи кредитора), крім випадків, коли законом або іншими правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу. Згідно із Законом України "Про підприємства в Україні" (ст. 35) ліквідацію підприємства проводить ліквідаційна комісія, яку створює власник або уповноважений ним орган, а в разі банкрутства -- арбітражний суд. При цьому встановлюються порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заявления претензій кредиторів, який не може бути менший двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія виявляє кредиторів і визначає строк і порядок задоволення їхніх вимог. Таким чином, більшість зобов'язань припиняється у зв'язку з їх виконанням. Припиняються також зобов'язання, вимоги яких погашені без виконання (претензії, не задоволені за браком майна, не визнані ліквідаційною комісією -- ст. 36 Закону України "Про підприємства в Україні"). Частина зобов'язань юридичної особи не припиняється. Наприклад, не припиняються зобов'язання за вимогами про відшкодування шкоди при ушкодженні здоров'я, заподіянні...