Поняття римського приватного права, його складові частини

У разі заміни особи боржника у зобов'язані мало місце переведення боргу на іншого суб'єкта. Зазвичай, особа боржника має істотне значення для кредитора, що може обумовлюватися професійними навичками, платоспроможністю, високим статусом або іншими його якостями. У зв'язку з цим заміна боржника у зобов'язання завжди вимагала отримання попередньої згоди на це кредитора. Переведення боргу здійснювалося шляхом новації або процесуального представництва.

29. Припинення зобов'язання шляхом виконання

Основною підставою припинення зобов'язання є його виконання.

Виконання зобов'язання - це вчинення боржником саме тих дій, які встановлені договором чи законом, тобто передати річ, виконати роботу, надати послуги, відшкодувати шкоду тощо.

Боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утриматись від них, а кредитор повинен прийняти виконане. Вчинення боржником дій, прийнятих кредитором, і є виконанням зобов'язання.

Зобов'язання вважається виконаним належним чином, якщо дотримані всі вимоги, що пред'являються стосовно об'єкта, предмета, місця, часу і способу виконання зобов'язання. Якщо при виконанні зобов'язання порушується одна з наведених вище вимог, воно вважається виконаним неналежним чином і кредитор має право відмовитись від прийняття виконаного.

Виконання зобов'язання покладається на боржника. У випадку, якщо виконання безпосередньо пов'язане з особистістю боржника, то саме він і повинен виконати зобов'язання, оскільки кредитор може відмовитися від виконаного. Так, якщо картину за зобов'язанням повинен намалювати Н., то замінити Н. в цьому зобов'язанні не може ніхто інший, ні його брат, ні його син. Відповідно, і боржник має право відмовитися від виконання свого обов'язку третій особі, якщо виконання пов'язане з особистістю кредитора. Наприклад, якщо майстер згодився пошити костюм для М., то звичайно, в нього є право відмовитися від пошиття костюму для дружини М.

Суб'єктний склад зобов'язання за час існування зобов'язання може змінюватися. Це має місце як внаслідок універсального правонаступництва, коли до правонаступника переходить увесь обсяг прав та обов'язків правопопередника (наприклад, при злиті юридичних осіб), так і в порядку часткового правонаступництва, коли права та обов'язки переходять від однієї особи до іншої в силу спеціально укладеної вимоги. Такі правочини мають назву уступки вимоги і переводу боргу.

Уступка вимоги є двостороннім правочином, в якому беруть участь кредитор, який уступає своє право вимоги, і особа, яка стає кредитором і набуває це право в силу укладеного між ними договору. Так, заміна кредитора має назву цесії, кредитор, який уступає своє право, називається цедентом, а особа, яка право набуває - цесіонарієм.

Уступка вимоги допускається, якщо вона не суперечить договору або коли вимога не пов'язана з особистістю кредитора. Так, не допускається уступка вимоги про відшкодування майнової шкоди, викликаної ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті.

На уступку вимоги згода боржника не потрібна, але він має бути сповіщений про це. Якщо боржника не повідомили про уступку вимоги, то виконання ним зобов'язання первісному кредитору вважається виконанням належному кредиторові.

Право вимоги, що належить кредиторові за зобов'язанням, може перейти до іншої особи не лише на підставі договору, а й в силу закону, коли третя особа виконала перед кредитором обов'язки його боржника. Отримання третьою особою всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання цією третьою особою обов'язків боржника щодо кредитора, має назву суброгацїі. Так, якщо страхова компанія відшкодує страхувальнику вартість зіпсованого чи знищеного майна, у неї виникає право вимоги до особи, з вини якої настав страховий випадок.

Заміна боржника в зобов'язанні називається переводом боргу. Внаслідок переводу боргу місце старого боржника займає нова особа, яка і стає боржником за зобов'язанням. Перевід боргу допускається лише за згодою кредитора, оскільки йому не байдуже, хто повинен виконувати зобов'язання.

Уступка вимоги і перевід боргу мають бути здійснені у тій самій формі, що й правочини, на яких вони ґрунтуються. Тобто, якщо договір укладався в письмові формі, то правочин щодо заміни особи в зобов'язанні також потребує письмової форми.

Припинення зобов'язання зарахуванням. Зарахування припиняє зустрічні зобов'язання, якщо вони рівнозначні за сумою. Практичне значення зарахування полягає в тому, що воно створює певні зручності для суб'єктів зобов'язання, звільняє їх від необхідності вимагати виконання вимог, скорочує кількість судових справ. Заява про зарахування є одностороннім правочином, який продовжує правові наслідки незалежно від згоди контрагента на зарахування. Зарахування можливе за наявності таких умов:

а) зараховуються однорідні (за змістом) вимоги;

б) зобов'язання, які підлягають зарахуванню, повинні бути зустрічними, тобто кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, і навпаки;

в) зобов'язання, які зараховуються, повинні бути безспірними, тобто не погашеними позовною давністю, не оспорюватися контрагентом;

г) зарахування не відбувається автоматично, необхідно щоб хоча б одна із сторін виявила волю щодо цього, тобто звернулася із заявою;

д) зарахування допускається законодавством.

В ст. 602 ЦК передбачені випадки, за наявності яких взагалі виключається можливість зарахування. Це положення обумовлено необхідністю захистити інтереси слабкої сторони в зобов'язанні, а також інтереси третіх осіб. З цих міркувань не допускається зарахування зустрічних вимог:

- про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

- про стягнення аліментів;

- щодо довічного утримання (догляду) тощо. Наприклад, ч. 2 ст. 144 ЦК виключає можливість звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, в тому числі шляхом зарахування вимог до товариства, оскільки це обумовлено самою природою товариства з обмеженою відповідальністю, статутний капітал якого складається з «вартості вкладів його учасників».

Зарахування може бути повне і часткове. При повному зарахуванні зустрічні зобов'язання припиняються взагалі. При частковому зарахуванні - одне зобов'язання припиняється повністю, а в іншому зменшується обсяг вимог, але саме зобов'язання продовжує існувати.

Серед підстав припинення зобов'язань за згодою сторін можна назвати: новацію, прощення боргу і відступне.

Новація зобов'язання (оновлення зобов'язання) - це домовленість сторін щодо заміни первинного зобов'язання, яке існувало між кредитором і боржником, іншим. При цьому нове зобов'язання має новий предмет або новий спосіб виконання.

Так, уклавши договір позики, сторони через певний час додатковим правочином можуть передбачити, що замість грошей боржник повинен передати кредитору яку-небудь річ. Новація перериває перебіг строку позовної давності, оскільки первісне зобов'язання припиняється, а з моменту укладання нового правочину виникає нове. Новацію необхідно відрізняти від заміни виконання. Так, після укладання договору купівлі-про-дажу покупець просить надати йому відстрочку в оплаті, і за згодою кредитора сплачує вартість речі частками протягом певного часу.

Новація може бути застосована на будь-якій стадії існування договірного зобов'язання - до настання строку (терміну) виконання, під час виконання, по закінченні строку (терміну) виконання (у разі його незавершеності). Прощення боргу - це відмова кредитора від своїх вимог. Проте прощення боргу можливе лише за умови, якщо звільнення кредитором боржника від виконання зобов'язання не порушує права третіх осіб щодо майна кредитора. Прощення боргу не буде юридично значимим, якщо воно обмежує правоздатність особи. Відмова від права на отримання аліментів, на відшкодування за втрату працездатності не припиняє зобов'язання боржника.

Відступне. За згодою сторін зобов'язання може бути припинено наданням замість предмету виконання зобов'язання відступного (передача майна, цінних паперів, сплата грошей, виконання робіт тощо). Розмір і порядок надання відступного встановлюють безпосередньо сторони.

Надання відступного замість виконання зобов'язання само по собі є зобов'язальним правовідношенням, в силу якого одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) вчинення певної дії, а остання зобов'язується вчинити на користь кредитора ці обумовлені дії.

Відступне, як підстава припинення зобов'язання, відрізняється від новації зобов'язання. Правочин про відступне може бути укладений на будь-якій стадії існування зобов'язання - як до його виконання, так і при невиконанні зобов'язання. Новація ж переважно має місце, коли стає зрозумілим, що первинне зобов'язання виконати боржнику неможливо або надзвичайно обтяжливо. Новація неможлива щодо зобов'язань по відшкодуванню шкоди, заподіяної життю та здоров'ю. Відступне ж можливо застосовувати до будь-якого виду зобов'язання - договірного, деліктного, кондикційного, аліментного. Мировою угодою називається угода сторін про припинення судового спору між собою шляхом взаємних поступок. Мирова угода може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмету позову. Контроль за законністю мирової угоди покладається на суд, який може її не затвердити, якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб (ст. 175 ЦПК України). В цьому випадку суд продовжує судовий розгляд. Суд також не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє. За погодженням між собою сторони в будь-який час можуть припинити зобов'язання. Одностороннє розірвання договору як спосіб припинення зобов'язання є винятком (в силу особливого характеру договору доручення, довіритель вправі скасувати доручення, а повірений - відмовитися від доручення в будь-який час).

30. Припинення зобов'язання крім виконання

Як зазначалося вище, нормальним чи навіть «ідеальним» способом припинення зобов'язань є його виконання. Проте в діловому житті не рідкісні випадки припинення зобов'язань з інших підстав: оновлення сторонами договору умов, на яких його укладено; залік взаємних вимог; смерть однієї із сторін в зобов'язаннях, які тісно пов'язані з особою кредитора або боржника; неможливість виконання зобов'язання з підстав, що не залежать від волі сторін. Розглянемо ці випадки докладніше.

1. Новація (novatio) -- це оновлення існуючого зобов'язання за допомогою договору, який скасовує дію раніше укладеного договору і створює нове зобов'язання. Новація погашала раніше існуюче зобов'язання за умови, що: а) нова угода укладалась саме з цією метою -- погасити попереднє зобов'язання; б) у новому зобов'язанні з'явився новий елемент порівняно з попереднім зобов'язанням. Цей новий елемент міг полягати у зміні підстав (наприклад, борг із позики перетворювався в борг купівлі-продажу), змісту (замість передавання речі в найм вона вважалась переданою у позичку) тощо. Якщо ж змінювалися сторони в зобов'язанні, то це вже була уступка вимоги або переведення боргу.

2. Залік (compensatio) може мати місце, якщо між одними і тими самими суб'єктами існує кілька зобов'язань, які мають зустрічний характер. Для застосування заліку необхідно було додержуватися таких правил: а) вимоги зустрічні; б) дійсні; в) однорідні (гроші на гроші, зерно на зерно тощо); г) «стиглі», тобто за обома зобов'язаннями наставав строк платежу; д) безспірні.

3. Смерть однієї із сторін. За загальним правилом смерть сторони не припиняє зобов'язання, оскільки на спадкоємців переходять як права, так і борги небіжчика. Проте у випадках, де особистість боржника має особливе значення, смерть зобов'язаної особи припиняє зобов'язання. Борги, які випливали з деліктів, також не переходили в спадщину. Але, якщо внаслідок делікту спадкоємці збагатилися, збагачення підлягало вилученню, оскільки до складу спадщини воно не входило. Хоча за сам делікт спадкоємці відповідальності не несли (Д. 3.6.5).

4. Випадкова неможливість виконання fimpossibilium). Вона могла бути фізичною та юридичною. Фізична наставала тоді, коли предмет зобов'язання випадково гинув, а юридична -- коли предмет зобов'язання вилучався з обігу. Наприклад, укладено договір про продаж раба, однак після його укладення раба викупили на свободу. Наставала юридична неможливість виконання, оскільки проданий раб став вільним, а вільна людина не може бути предметом обігу.

31. Договори (поняття і види договорів)

Договори були основною правовою формою, за якою здійснювався величезний товарний і господарський обіг Старо-давнього Риму. Правовий вплив поширювався на всі економічні, торгові та інші відносини. Римська юриспруденція створила розгалужену систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу ділових відносин. Римське договірне право класичного і післякласичного періодів -- результат тривалого розвитку, вдумливого аналізу і відбору практики преторів. Багато договорів були рециповані пізнішими правовими системами, а відтак збереглися і в сучасному праві.

Договір (contractus) -- двостороння угода, в якій висловлено волю двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату -- виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків. Іншими словами, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення певної правової дії або про утримання від здійснення певної дії.

Більшість договорів -- двосторонні правочини, в яких дві сторони є контрагентами угоди. Існували також багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівняно рідко. Предмет договору -- яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домовилися між собою, що один з них не зводитиме перед вікнами будинку другого будівлю, аби не закривати світла до його вікон.

Договір -- це вольовий акт. Він не може виникнути всупереч волі сторін, однак це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Однак не будь-який договір породжує зобов'язання, хоч переважна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобов'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, квазіделіктів і квазіконтрактів.

На ранній стадії римське договірне право позначалось обтяжливим формалізмом, який зменшувався в міру розвитку договорів. Разом з тим навіть у розвинутому римському праві не всяка угода визнавалася договором. Для визнання угоди договором вимагалось додержання встановлених формальностей, без яких правові наслідки не наставали.

Римська договірна система, як досить розгалужена і багатогалузева, охоплювала всі господарські відносини. Вона розрізняла два види договорів -- контракти і пакти, які істотно відрізнялися один від одного.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, через що тривалий час не визнавалися ними угоди, не передбачені приватним правом. Однак під впливом потреб товарообігу, що швидко розвивався, класичне і післякласичне приватне право допускає певні відхилення.

Пакти -- це неформальні угоди, тобто саме ті, які були правовою формою дідового життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і безумовного юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на припис норми позитивного права. Невиконання пакту не тягло юридичної відповідальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний обіг не міг уже вдовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римська юридична практика змушена була визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту.

Контракти поділялись на види за різними підставами.

1. Залежно від процедури укладення договорів, а, отже, і підстав виникнення зобов'язань, що випливали із контрактів, Гай розрізняв чотири види зобов'язань, що випливали з контрактів шляхом: передачі речі -- res; проголошення певних слів (усно) -- verba; написання певних слів -- litterae; досягнення угоди -- consensus. Ці підстави виникнення зобов'язань із контрактів були критерієм розмежування окремих видів контрактів: вербальних, літеральних, реальних і консенсуальних.

Кожній з цих груп відповідав точно визначений перелік договорів, тобто кожен договір «знав» своє місце і не міг переходити з одної групи до іншої. Відповідно чотири групи договорів мали вичерпний перелік контрактів. Між тим, практика вимагала визначення юридичної чинності й за іншими договорами, які не ввійшли до цього переліку. Це п'ята група, яка вже в середні віки дістала назву contractus innominati -- інномінальні, або ж безіменні контракти. За своєю юридичною природою вони наближалися до реальних контрактів.

2. Критерієм класифікації контрактів слугував також ступінь вимог до їхньої «формалізації». У докласичному римському праві при пануванні формалізу у випадку укладення і тлумачення змісту договорів перевагу надавали букві договору, а не його суті. Навіть якщо в договорі було допущено помилку, яка перекручувала його зміст, відступити від зафіксованих положень не можна було. У такий спосіб тлумачилися і нормативні акти. Наочно це видно на прикладі закону Аквілія. Цей закон передбачав, що той, хто неправомірно знищив або пошкодив чуже майно, ніс відповідальність за неодмінної умови: якщо шкода заподіяна «corpore corpori», тобто тілом тілу, матеріальним предметом матеріальному предмету. Отже, якщо чужого раба було вбито палицею, відповідальність наставала, а якщо раба заморювали голодом, -- то ні. Вже пізніше преторська практика поширила відповідальність і на ті випадки, коли не було «corpore corpori».

За цим самим критерієм розрізнялися й угоди: negotia stricti juris -- правочини суворого права і negotia bonae fidei -- правочини доброї совісті. Перші були властиві докласичному праву, другі -- праву класичному, коли при тлумаченні правових норм виникає тенденція більшого врахування змісту, що надає йому перевагу перед буквою. Потім ця тенденція переходить і на договори. Важливішим визнається не те, що сказано -- id quod dictum est, а те, що зроблено, до чого сторони прагнули насправді -- id quod actum est.

3. Залежно від розподілу прав і обов'язків розрізняли односторонні та двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона мала тільки право, а інша -- тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права й обов'язки, -- двосторонніми. Права й обов'язки розподілялися між сторонами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права й обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно, тобто права й обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. їх називали синалагматичними (наприклад договір купівлі-продажу). У свою чергу синалагма була доконаною (якщо зобов'язання були взаємними від початку) або недокона-ною (якщо зобов'язання спочатку були односторонніми, а потім стали взаємними. Наприклад, безоплатний договір доручення породжував обов'язки довірителя компенсувати витрати повіреного, якщо такі мали місце).

4. За критерієм оплатностї розрізняли договори платні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні й казуальні, формальні й неформальні тощо.

Як зазначалося, для римської договірної системи характерний вичерпний перелік контрактів. Незважаючи на різне господарське призначення і правову специфіку контрактів, їх об'єднувала наявність позовного захисту. Кожний контракт захищався спеціальним позовом зі своєю власною назвою. Характер позову визначав зміст договору.

32. Умови дійсності договорів

Не кожна угода ставала договором. Юридичну чинність вона набувала лише за умови додержання обов'язкових вимог: вільного волевиявлення сторін, правосуб'єктності сторін, відповідної форми волевиявлення, визначення предмета договору, реальності виконання дій, що становлять предмет договору. При недодержанні цих вимог договір міг бути визнаний недійсним. Тому на характеристиці цих вимог варто зупинитися докладніше.

1. Вільне волевиявлення сторін.

Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки за договором. Вона має бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Однак для укладення договору однієї внутрішньої волі недостатньо. Вона недоступна для інших, а для договору необхідно саме її зовнішнє виявлення, притому в такій формі (або в такий спосіб), що доступна для сприйняття і розуміння іншими особами. Без фіксації волі оточуючими особами неможливе виявлення зустрічної волі. Іншими словами, якщо продавець бажає продати будь-яку річ, він мусить висловити свою волю в такий спосіб, щоб її правильно сприйняли інші особи. Отже, воля укласти договір повинна бути висловлена зовні в певній об'єктивній формі -- волевиявленням. Форми його можуть бути різними, але достатньо чіткими, зрозумілими, здатними для сприйняття іншими. Воля може виявлятися усно, письмово тощо. Сучасна правова доктрина виходить з того, що воля може бути висловлена також певною поведінкою, жестом, мімікою, а в деяких випадках навіть мовчанням або за допомогою так званих конклюдентних дій. Наприклад, покупець, зайшовши в тютюнову лавку, кладе гроші на прилавок. Це означає, що він бажає купити тютюн, тобто укласти договір.

Спосіб виявлення волі має важливе значення для правильного тлумачення договору. Невдало виявлена воля може при-звести до неправильного тлумачення, помилок у договорі та інших негативних наслідків. Тому в деяких договорах було чітко визначено вимоги до способу виявлення волі (манципація, стипуляція та ін.).

Ідеальним є договір, в якому збігаються воля і спосіб її виявлення. Значно важче в тих випадках, коли внутрішня воля особи не збігається з її зовнішнім виявленням. Розходження між справжньою волею і формою її виявлення може бути непомітним для другої сторони -- контрагента.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення, називається помилкою -- error. Питання про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, що неправильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалась зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а за відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювалось.

Розрізнялися помилки істотні та неістотні. До істотних належали помилки: а) у характері правочину (error in negotio) -- в неправильній оцінці договору (наприклад, особа передає за договором річ на схов, а інша особа -- вважає, що річ передано їй у тимчасове користування); б) у предметі (error in corpore) -- помилка контрагента у самому предметі договору (наприклад, продається один земельний наділ, а покупець думає про інший); якщо помилка стосується властивостей предмета, то дійсність договору залежала від того, наскільки ця властивість вплинула на сутність предмета (наприклад, вазу купляли як золоту, а вона виявилася бронзовою); в) у особі контрагента (error in persona) -- помилка визнавалася істотною і договір визнавався недійсним, якщо особистість контрагента мала істотне значення для другої сторони (наприклад, особа гадала укласти договір зі скульптором, а виконавець виявився не тим, за кого його вважав контрагент).

Помилка у мотивах укладення договору вважалася неістотною, й оспорювання договору в таких випадках не допускалося.

Волевиявлення сторін має бути абсолютно вільним і усвідомленим. Виявлення волі, яка настала внаслідок обману, на-сильства чи примусу, вважалося неналежним, а згадані обставини називали вадами волі.

Обман (dolus) -- навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання до волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. У республіканський період оманою визнавали будь-які хитрощі, а у класичному приватному праві -- поведінку особи, яка зумовила волевиявлення контрагента, викликане неправильною уявою про її наміри. Ціцерон дав таке визначення обману: «Коли одне робиться для виду, а інше здійснюється (входить в намір)» -- cum esset aliud simulatum, aliud actum. Лабеон, який жив пізніше Ціцерона, підтверджує визначення обману і пропонує своє: «Це є лукавство, обман, хитрість, здійснені для того, щоб обійти, обманути, заплутати іншого» (Д. 4.3.1.2).

Правочин, здійснений під впливом обману, не визнавався абсолютно недійсним. Він мав певні юридичні наслідки, проте особі, що виявила волю під впливом обману, надавався позов (actio doli) для визнання договору недійсним і стягнення за-подіяних збитків, що настали внаслідок обману. Оскільки присудження за даним позовом загрожувало безчестям (infamia) для відповідача, то він майже не застосовувався проти осіб, що мали високе соціальне становище -- його замінювали іншим позовом.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під примусом іншої. Примус може полягати у фізичному насильстві або у психологічному впливі -- погрозі (metus). Вада волі мала місце, якщо погроза була протиправною, реальною і «викликала страх перед великим злом» (Д. 4.2.5), тому не мала значення, наприклад, погроза застосувати санкції до невиправного боржника.

Римське право визнавало правочин, здійснений під примусом, дійсним, пояснюючи це тим, що «хоча і під тиском, але ж волю висловив» -- Coactus tarnen volui (Д. 4.2.21.5). Пізніше правознавці дійшли висновку, що воля, виявлена під тиском, не є справжньою. Особі, чиє волевиявлення сформувалося під впливом погрози, надавався спеціальний позов -- actio quod metus causa.

Того, хто застосував примус, присуджували до відшкодування завданих збитків. При відмові добровільно виконати рішення суду його присуджували до відшкодування заподіяних збитків у чотирикратному розмірі.

2. Правосуб'єктність сторін. Саме по собі волевиявлення договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до волевиявлення, а її, як відомо, мають не всі. Правоздатності були позбавлені раби, а також підвладні особи, як нездатні укладати договори від свого імені. Істотно обмежувалися в цій здатності особи, що не мали статусу римського громадянина. Для вільного волевиявлення вимагалась також і дієздатність, якої не мали малолітні й неповнолітні, душевнохворі та інші категорії вільного населення. Вільне волевиявлення можливе тільки за наявності правосуб'єктності як фізичних, так і юридичних осіб.

3. Необхідна форма волевиявлення -- укладення договорів у формі, що приписувалась законом. Недодержання її робило договір недійсним. Це манципація, стипуляція, деякі письмові договори.

4. Визначення предмета договору. Римське приватне право поділяло зобов'язання на визначені та невизначені. У визначених предмет був ясний і чіткий, не викликав сумнівів; у невизначених -- предмет окреслювався загальними ознаками (наприклад, продаються речі із спадкового майна Клавдія або продається річ, ціну якої встановив фахівець). Залежно від виду речей, які могли бути предметом договору, розрізняли родові зобов'язання і зобов'язання, предмет яких визначався індивідуально. Якщо предмет зобов'язання визначений родовими ознаками, тобто предметом договору була родова річ, -- це родове зобов'язання, якщо ж індивідуально-визначена річ, то й зобов'язання індивідуально-визначене. Практичне значення такого поділу полягає в тому, що на випадок загибелі родової речі без вини боржника він не звільнявся від обов'язку виконати зобов'язання. Цей принцип висловлений в афоризмі: «Речі, визначені родовими ознаками, не гинуть» -- genus non perit. Випадкова загибель індивідуально-визначеної речі припиняла зобов'язання.

Родове зобов'язання -- різновид невизначених зобов'язань, оскільки його предмет визначався родовими ознаками.

5. Реальність виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати: немає зобов'язання, якщо його предмет неможливий -- impossibilium nulla obligatio est. Неможливість дії може бути фізичною, юридичною і моральною. Прикладом фізичної неможливості є договір про те, що боржник має випити море. Якщо предметом договору купівлі-продажу була річ, вилучена з обігу, це зумовлювало юридичну неможливість виконання договору. Моральна неможливість дії за договором мала місце, якщо він суперечив загальноприйнятій поведінці (наприклад зобов'язання виконати роль вбивці).

33. Зміст і укладення договору

Змістом договору є умови, на яких сторони досягли угоди. За своїм юридичним значенням умови договору можна розділити на: істотні, звичайні та випадкові. Істотними умовами договору визнаються умови, які необхідні і достатні для укладення договору. Це умови про предмет договору (наприклад, умова про предмет у договорі купівлі-продажу), умови, які названі в законі або інших правових актах як істотні або необхідні для договорів даного виду (наприклад, умова про ціну в договорі купівлі-продажу нерухомості, договір страхування неможливий без визначення страхового випадку), або ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода. [6] Наприклад, згідно з п.1 ст.432 ГК РФ договір вважається укладеним, якщо між сторонами в необхідній у належних випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов договору. Тобто, перш за все, сторонам необхідно погодити умови, які названі законом суттєвими, потім вже визначатися з власними побажаннями. Звичайні умови не потребують погодження сторін. Вони передбачені у відповідних нормативних актах і вступають в дію в момент укладання договору. Передбачається, що якщо сторони уклали договір, то тим самим вони погодилися і з тими умовами, які містяться в законодавстві про цей договір. Наприклад, при укладенні договору оренди автоматично вступає в дію умова, передбачена ст.211 ЦК, відповідно з яким ризик випадкової загибелі майна несе його власник. У такому разі в текст договору не обов'язково включати імперативні норми. Якщо сторони не бажають укладати договір на звичайних умовах, вони можуть включити у зміст договору пункти, що скасовують або змінюють звичайні умови, якщо останні визначено диспозитивної нормою. У даному випадку вони повинні в обов'язковому порядку бути присутнім у тексті. Випадковими є такі умови, які змінюють або доповнюють звичайні умови. Вони включаються на розсуд сторін (так, стосовно до останнього прикладу сторони можуть домовитися, що ризик випадкової загибелі майна буде нести орендар, а не орендодавець). Зміст договору може визначатися типовими договорами. Типові договори затверджуються в порядку, передбаченому законом, компетентними державними органами. Так, у п.4 ст.426 ГК РФ говориться про право Уряду РФ видавати закони, обов'язкові для сторін при укладенні та виконанні публічних договорів (типові договори, положення і т, п). Уряд РФ може делегувати це своє право міністерствам, відомствам або доручати їм розробку таких договорів. Типові договори носять обов'язковий характер для учасників. У зв'язку з цим, умови конкретних договорів, укладених на підставі типових, не повинні суперечити останнім. Зміст договору може визначатися і зразковим договором. На відміну від типового, він не є обов'язковим для сторін, а носить рекомендаційний характер. Його окремі умови визначаються зразковими умовами розробленими для договорів відповідного виду та опублікованими у пресі. [7] Відповідно до п.1 ст.434 ЦК, договір може бути укладений в будь-якій формі, передбаченої для здійснення угод, якщо законом для договорів даного виду не встановлена певна форма. Форма угод буває усній та письмовій. Окремі угоди можуть відбуватися шляхом здійснення конклюдентних дій і мовчання. Конклюдентні дії - це поведінка, за допомогою якого виявляється намір особи вступити в угоду. Наприклад, опускаючи в автомат гроші, особа виявляє волю на купівлю товару, що міститься в автоматі. Мовчання може мати правообразующіе силу, якщо законом або угодою сторін йому надається таке властивість. Тільки в цих випадках мовчання свідчить про висловлення волі суб'єкта породити або допустити юридичні наслідки. Так, згідно п.2 ст.1016, договір довірчого управління майном укладається на термін, що не перевищує п'яти років, і за відсутності заяви однієї із сторін про припинення договору після закінчення терміну його дії вважається продовженим на той самий строк і на тих же умовах, які були передбачені договором. Договір в письмовій формі може бути укладений шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, а також шляхом обміну документами за допомогою поштового, телеграфного, телетайпного, телефонного, електронного або іншого зв'язку, що дозволяє достовірно встановити, що документ виходить від іншої договірної сторони. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо письмова пропозиція укласти договір прийнято шляхом виконання зазначених у ньому умов договору (відвантаження товарів, надання послуг, виконання робіт, сплата відповідної суми тощо (ст.434, 438 ЦК). Нотаріальна форма відрізняється від простої письмової форми тим, що на документі відбувається посвідчувальний напис нотаріусом. Нотаріальна форма потрібний для здійснення угод у випадках, прямо передбачених законом, а також угодою сторін, хоча б за законом для угод цього виду ця форма і не була потрібна (ст.163 ЦК). Нотаріальне посвідчення угод здійснюється відповідно до закону РФ "Основи законодавства РФ про нотаріат" державними та приватними нотаріусами. За відсутності в населеному пункті нотаріуса необхідні дії здійснюють уповноважені на це посадові особи виконавчої влади. На території інших держав функції нотаріусів виконують посадові особи консульських установ Російської Федерації. У випадках, встановлених законом, до нотаріального оформлення угоди прирівнюється її посвідчення певною посадовою особою: капітаном морського судна, головним лікарем лікарні, начальником виправно-трудової установи, командиром військової частини та ін (див. п.3 ст.185 ЦК). Поряд з простій письмовій і нотаріальної формами здійснення угод законом введена додаткова стадія здійснення деяких операцій - державна реєстрація. Яка передбачає внесення інформації про здійснені угоди в єдиний державний реєстр, відкритий для зацікавлених осіб. Вимога державної реєстрації не може бути встановлено угодою сторін, тобто сторони не вправі вимагати реєстрації угоди, якщо це не передбачено законом. Недотримання нотаріальної форми угоди або вимоги про її державну реєстрацію завжди тягне недійсність угоди. А недотримання простої письмової форми тягне недійсність угоди лише у випадках, спеціально передбачених законом. Зупинюся детальніше на істотні умови договору, тому що, виходячи зі змісту ст.432 ГК РФ відсутність угоди хоча б по одному з істотних умов дозволяє вважати договір неукладеним. Як вище згадувалося, cущественнимі визнаються умови, які необхідні і достатні для укладення договору. Для того, щоб договір вважався укладеним, необхідно узгодити всі його істотні умови (п.1 ст.432 ЦК): предмет договору (наприклад, умова про предмет у договорі купівлі-продажу); умови, які названі в законі або інших правових актах як істотні або необхідні для договорів даного виду умови, які необхідно узгодити на вимогу однієї із сторін. Недотримання вимоги закону про узгодження всіх істотних умов в належній формі свідчить про відсутність договору між сторонами. У практиці Арбітражного суду, наприклад, при розгляді спору за таким договором, суд визнає його неукладеним. Деменев М.Г. звернувся до Арбітражного суду Пермської області з позовом до Анохину П.В. про визнання угоди (попереднього договору) від 25.04.2005 про купівлю-продаж 50% частки в бізнесі фінансово-промислової групи "ДАН" недійсним у силу його нікчемності, посилаючись на те, що вказана угода їм не підписувалося, є неукладеним відповідно до ст.4 32 Цивільного кодексу Російської Федерації, оскільки в угоді не визначено його предмет, тому що фінансово-промислова група "ДАН" не існує як юридична особа. У скарзі, поданій до Федерального арбітражного суду Уральського округу, Анохін П.В. вказує на те, що з рішенням суду про відмову в задоволенні позовних вимог згоден, але вважає, що з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції і постанови суду апеляційної інстанції повинні бути виключені висновки суду про неукладеним оспорюваного угоди, оціненого судами в якості попереднього договору, оскільки дані висновки не відповідають фактичним обставинам справи. На думку заявника касаційної скарги, оспорювана угода не є попереднім договором, при його укладанні сторони мали на увазі, що вони укладають угоду про забезпечення виконання зобов'язань сторін з купівлі-продажу часток і акцій у суспільствах, продаж яких буде здійснена в майбутньому, листування сторін підтверджує, що позивач застосовував поняття "фінансово-промислова група", включаючи в цю групу всі юридичні особи, пойменовані в спірному угоді, називаючи себе керівником цієї групи, що дозволяє визначити предмет даної угоди.

Як випливає з тексту оспорюваного угоди від 25.04. 2005, пойменованого сторонами як попередній договір, предметом його є продаж позивачеві Деменеву М.Г. за 20 мільйонів доларів США в рублях за курсом Центрального Банку Росії на 01.12. 2005 відповідачем Анохіним П.В. його частки у розмірі 50% у бізнесі фінансово-промислової групи "ДАН", до складу якої фактично входять юридичні особи у формі закритих акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю, перераховані в угоді, та інші підприємства, засновані родичами Анохіна П.В., за винятком тих, що сформовані на базі закритого акціонерного товариства "Пермський фанерний комбінат", засновані Деменевим М.Г., Деменевим В.Г. Курилова С.В., а також співробітниками фінансово-промислової групи "ДАН", що знаходяться в підпорядкуванні у Деменева М.Г. Суди, дослідивши умови угоди і враховуючи, що сторонами не представлені належні докази придбання сукупністю відповідних юридичних осіб статусу фінансово-промислової групи в порядку, встановленому Федеральним законом від 30.11. 1995 N 190-ФЗ "Про фінансово-промислові групи", прийшли до правильного висновку про те, що спірна угода слід кваліфікувати як попередній договір, напередодні укладення угоди купівлі-продажу, предмет якого виходячи з норм, що містяться у п.3 ст.429, ст.432, 455 Цивільного кодексу Російської Федерації, не визначений, оскільки спірна угода не містить посилання на договір про створення фінансово-промислової групи, положення якого дозволили б визначити склад її учасників, перелік юридичних осіб, нібито входять до складу фінансово-промислової групи, не конкретизований, не є вичерпним. Встановивши, що спірна угода є неукладеним, суди правомірно відмовили у задоволенні позовних вимог, оскільки підстав для визнання його недійсним не є, тому що щодо неукладеним договорів не можуть застосовуватися такі способи захисту цивільного права, як визнання угоди недійсною і застосування наслідків її недійсності, тому що недійсним може бути визнаний тільки укладений договір. З урахуванням викладеного підстав для задоволення касаційної скарги не є. [8] Ситуація, коли сторони не досягли згоди з усіх істотних умов є найбільш яскравим прикладом віднесення спорів про визнання договорів неукладеними до особливої ??категорії справ, відмінною від справ про визнання договорів недійсними. Ще один приклад із судової практики, де якщо з договору не вбачається предмет, що є істотною умовою договору з приводу якого сторони вирішили його укласти, значить, немає і договору. Індивідуальний підприємець звернувся до Арбітражного суду Смоленської області з позовом до ТОВ про визнання договору поставки неукладеним у зв'язку з тим, що сторони не досягли угоди про його предмет. ТОВ, розглядати договір поставки як ув'язнений, пред'явило зустрічний позов про стягнення з підприємця суми штрафних санкцій. Рішенням арбітражного суду позовні вимоги підприємця задоволені, договір поставки визнано неукладеним, у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Постановою апеляційної інстанції рішення залишено без зміни. ТОВ оскаржило судові акти в касаційному порядку. Касаційна інстанція не знайшла підстав для їх скасування. Підприємцем (постачальником) і ТОВ (покупцем) був підписаний договір поставки мінеральних добрив і засобів захисту на загальну суму 2 млн руб. Відповідно до п.1.2 договору кількість і розгорнута номенклатура (асортимент) товарів передбачаються сторонами в протоколах погодження цін, які є частиною договору. Однак такі протоколи не були підписані сторонами, тому не представляється можливим визначити предмет угоди (які саме добрива та засоби захисту повинні бути поставлені, в якій кількості і в якій комплектації). Відповідно до п.1 ст.432 та п.3 ст.455 ГК РФ істотними для договору купівлі-продажу є умови про найменування та кількості товару. Крім того, з тексту договору поставки слід, що найменування і кількість підлягають поставці мінеральних добрив і засобів захисту повинні бути обумовлені сторонами у протоколах погодження цін, які є частиною договору. Це свідчить про те, що при підписанні спірного договору підприємець і ТОВ розглядали зазначені умови як суттєві і потребують узгодження. Тому арбітражний суд прийшов до правильного висновку про відсутність у договорі та інших матеріалах справи відомостей про узгодження сторонами умови про предмет угоди, що є істотним для договору даного виду. Сума договору сама по собі не дозволяє встановити конкретне найменування, кількість і вартість підлягають поставці товарів. Касаційна інстанція визнала не вартим уваги довід ТОВ про те, що часткова поставка товару за наявною у справі накладної свідчить про узгодження сторонами договору всіх його істотних умов, оскільки ця часткова поставка не підтверджує узгодження сторонами решті номенклатури та кількості товару. Крім того, накладна не містить посилання на спірний договір (постанова ФАС Центрального округу від 26 вересня 2005 р. N А62-6801/04). [9]

Стадії укладання договору

Отже, договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов. Відповідно до чинного законодавства, на думку Л.Ю. Грудцине, існують 2 стадії укладання договору: 1. Пропозиція укласти договір (напрямок оферти). 2. Прийняття пропозиції (акцепт). [10] Оферта - пропозиція, адресована одній або кільком особам, безумовно висловлює намір особи, з якого має виразно слідувати волевиявлення на укладання договору, а не просто інформація про можливість його укладення; пропозиція повинна містити всі істотні умови договору; пропозиція адресується конкретній особі (в ряді випадків - невизначеному колу осіб, наприклад виставлені в торговому залі зразки товарів). Оферта пов'язує направила її обличчя з адресатом з моменту її отримання. Якщо повідомлення про відкликання оферти надійшло раніше або одночасно з самою офертою, вона вважається неодержаної. Оферта не може бути відкликана протягом строку, визначеного для акцепту і у випадках, встановлених у самій оферті. Реклама й інші подібні пропозиції - лише пропозиція до оферти, не має конкретного адресата і не є самою офертою. Пропозиція, звернене до всіх і кожного, що містить всі істотні умови договору, визнається публічною офертою, якщо в будь-який момент вона може бути акцептована [11]. Акцепт - відповідь особи, якій адресована оферта, про її прийняття - повинен бути повним і беззастережним. Тому такі відповіді, як: відмова і зустрічна оферта; акцепт із деякими змінами або додатковими умовами; невизначений акцепт чи містить посилання на додаткове узгодження умов, - не є акцептом і не тягнуть укладення договору. Акцептом є: мовчання, якщо це передбачено законом, звичаєм ділового обороту або випливає з колишніх відносин сторін; вчинення дій щодо виконання умов договору в строк, встановлений для акцепту, особою, його мають. Акцепт вважається відкликаним, якщо повідомлення про це надійшло до особі, яка подала оферту, раніше або одночасно з акцептом. Договір вважається укладеним: якщо акцепт отриманий у зазначений для цього в оферті строк; якщо акцепт отриманий у строк, визначений законом, або в нормально необхідний для цього термін, коли в оферті він не визначений; якщо акцепт заявлений негайно на оферту, зроблену в усній формі; акцепт, отриманий із запізненням, якщо особа, що направило оферту, негайно повідомить про отримання такого акцепту. Договір може бути виражений в тій формі, яка встановлена ??законодавством або, якщо в законі немає вказівки на те, що для договорів даного виду передбачена певна форма, то сторони самі розробляють певну форму: усна - договір укладається як словесно вираженого пропозиції укласти договір і прийняття цієї пропозиції; письмова - договір може бути укладений шляхом: складання одного документа, підписаного сторонами; обміну документами за допомогою поштового, телеграфного, телефонного, електронного зв'язку, що дозволяє достовірно встановити, від кого виходить даний документ; нотаріально засвідчена - вчинення на договорі, складеному в письмовій формі, Засвідчувального штампа нотаріуса або особи, що його замінює. Якщо законом потрібно обов'язкове укладення договору, то застосовуються особливі, жорсткіші правила, зазначені в ст.445 ГК РФ, про яких мова піде в одне з глав даної роботи. У разі укладення договору на торгах, договір укладається організатором торгів з особою, що виграв торги. У даному випадку, вважаю, офертою буде запрошення для участі в торгах. Даний спосіб укладання договорів застосовується в таких сферах, як інвестиційні конкурси, державні закупівлі та підряди, продаж акцій акціонерних товариств і т.д. Публічні торги служать також способом реалізації майна боржника, на який судом звернено стягнення.

34. Вербальні і літеральні контракти

Відомо, що класифікували договори залежно від їх основ. Розрізняли: вербальні контракти, основані на проголошенні традиційних формул (звідси назва вербальні); літеральні - це контракти писані; реальні (лат. res - річ), які для визнання своєї дійсності вимагали передачі речі; консенсуальні - основані на підставі досягнення згоди; нарешті контракти безіменні. Найстародавнішими з названих контрактів були вербальні, яких у римському праві виділяли три: стипуляція; обіцянка раба в разі звільнення не поривати зв'язків зі своїм патроном і надавати йому у випадку потреби матеріальну допомогу; усна обіцянка дати придане. Два останні договори спочатку не мали особливого.значення, і, навпаки, стипуляція в усій системі зобов'язань посідає значне місце. Стипуляцією, як відомо, називався усний договір, укладений за допомогою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігається з запитанням. Наприклад, кредитор запитує: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідає: "Обіцяю дати 100". Ще Гай вважав стипуляцію недійсною, коли на запитання'кредитора: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідав: "Обіцяю дати 50". Ось чому зобов'язання із стипуляції було зобов'язанням суворого права і підлягало буквальному тлумаченню. Але з часом крайній формалізм був пом'якшений, і у випадку спору між сторонами з приводу суми визнавалося, що зобов'язання встановлено в меншій сумі - не 100, а 50. Римські джерела свідчать, що договір стипуляції був відомий вже Законам XII таблиць. Укладання стипуляційної форми договору вимагало присутності кредитора і боржника, свідків, які мали підтвердти його достовірність. Представництво не допускалося. Оскільки форма укладання стипуляції вимагала проголошення запитання і відповіді, то зрозуміло, що вона була недоступна глухонімим. Стипуляція характеризувалася певними ознаками: найперше - це строго формальний договір, для дійсності якого основа (causa) не мала значення. Єднальну дію стипуляції надавало дотримання точно встановленої форми, а її основа (мета) зовсім не бралася до уваги. По-друге, одній стороні (кредитору) належали тільки права, а іншій (боржнику) - тільки обов'язки. По-третє, зобов'язання, що виникало із стипуляції, мало абстрактний характер. Тут не визначалась найближча мета, не була відома і матеріальна основа, з якої виникало зобов'язання. Із запитання, поставленого кредитором, і відповіді боржника не було відомо, за що боржник обіцяє дати 100 - за куплену річ, виконану роботу чи має повернути позичені гроші. А тому стипуляційної форми можна було надати будь-яким зобов'язальним відносинам і швидко проводити їх в життя. Це зробило стипуляцію найпоширенішою формою договору. Навіть у класичний період вона була популярною формою обороту. Застосовуючись протягом тривалого часу, стипуляція, звичайно, не залишається незмінною, зокрема поступово послаблюється вимога щодо її усної форми. Договір стипуляції вважався укладеним, якщо на запитання кредитора "Обіцяєш дати 100?" боржник відповідав: "А чому би й ні". Принцип абстрактності стипуляційного зобов'язання не позбавляв боржника права доводити, що підстава, на якій він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилася. Але таке доведення не завжди можливе і вимагало багато часу. І, навпаки, кредитору було набагато легше довести факт стипуляції і здійснити своє право, тобто стягнути відповідно зобов'язанню. Щоб ще більше полегшити доведення стипуляції, римські юристи запровадили звичай складати письмовий акт - cautio, який засвідчував цю обставину. Такий письмовий документ не мав самостійної зобов'язуючої сили: боржник міг вільно доводити, що усної стипуляції все ж таки не було, а тому він нічим не зобов'язаний. Із спливом часу виникає припущення на користь істинності документа, і поступово це припущення набуває незаперечної сили. В разі наявності письмового документа доводити, що усна стипуляція не відбулася, дозволялося лише шляхом встановлення того факту, що в ці дні кредитор і боржник не були в одному місці. Отже, стипуляція породжувала обов'язкове зобов'язання відразу після усного проголошення запитання кредитора і відповіді боржника. Якщо боржник проголосив своє spondeo - обіцяю, хоч грошей від стипулянта ще не одержав, він вважався зобов'язаним і за позовом із стипуляції повинен платити. Несправедливість цього рішення розуміли всі, і претор став давати боржнику право позову із стипуляції exceptio doli - заперечення. З самого початку своєї появи стипуляція стала застосовуватись не тільки в тих випадках, коли договір повинен поєднати двох осіб - кредитора з боржником, але й в більш складних відносинах, коли на тій чи іншій стороні виступають декілька учасників вимоги і боргу. Така співучасть у зобов'язанні могла мати різне значення і вилитися в різні форми. Наприклад: а) співучасть кореальна, коли декілька осіб бажають виступати як кредитори, однак з умовою, щоб кожний з них мав усі права самостійного кредитора - міг одержувати платіж, пред'являти позов тощо; б) співучасть акцесорна, коли одна особа бажає виступити в зобов'язанні як головний учасник, приєднавши іншу особу в ролі додаткового співучасника. Дуже часто трапляється приєднання додаткового боржника. Головною метою такого приєднання є порука*