Поняття римського приватного права, його складові частини

13. Особисті і майнові відносини між подружжям

Загальна різниця в юридичній природі шлюбів cum manu іsіne manu природно позначається на різному обсязі як особистих, так і майнових відносин між подружжям.При шлюбі c u m m a n u, як уже зазначалось, жінка цілком підпорядковувалась владі чоловіка і юридично перебувала на становищі дочки. Той же принцип підлеглості визначав майнові відносини між подружжям. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула після шлюбу, належало чоловікові, повному і безконтрольному власнику. У випадку неспроможності чоловіка майно жінки йшло на задоволення його кредиторів. Однак така майнова несамостійность жінки компенсувалась тим, що вона нарівні зі своїми дітьми мала спадкове майно після чоловіка і всіх його агнатичних родичів.Зовсім інакше складаються відносини між жінкою і чоловіком у шлюбі s і n e m a n u. У цьому шлюбі принцип підлеглості жінки чоловіку поступається перед місцем принципу рівності. Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі. Перебуваючи у шлюбі s і n e m a n u, дружина набувала ім'я чоловіка, поділяла його громадянське становище, мала одне місце проживання з чоловіком, який повинен був її утримувати, представляти і захищати в суді. Проте в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.Відповідно до цього ж загального принципу регулювалися і майнові відносини між подружжям. В їх основі був принцип роздільності. Майно жінки і чоловіка становило зовсім незалежні одна від одної маси. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула під час шлюбу, належало їй, було її власністю, якою вона могла розпоряджатися і користуватися, не питаючи на то згоди чоловіка. Чоловік та жінка могли вступати в найрізноманітніші майнові відносини. До майнових відносин подружжя відносять придане і подарунок.Придане. Під приданим розуміли те майно, яке передавалося чоловікові дружиною, її батьком або третьою особою (опікуном) на покриття витрат по господарству, щоб полегшити труднощі молодої сім'ї. Отже, початкове призначення приданого було допомогти чоловікові нести загальносімейні витрати. Проте згодом, крім цього призначення, придане певною мірою гарантувало від необґрунтованих розлучень з боку жінки.Подарунок (d o n a t і o). Ще в Стародавньому Римі був звичай перед шлюбом робити подарунки з боку родини чоловіка для створення економічної основи сім'ї. Особливого значення вони набули після того, як виявилася інша - штрафна - функція приданого (d o s). Якщо жінка у випадку безпідставного розлучення з свого боку ризикувала втратою приданого, то й чоловік у разі розлучення з його вини був зобов'язаний повернути жінці придане (d o s) і віддати їй подарунок (d o n a t і o).За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було підносити до шлюбу. Будь-яких правових норм, які б визначали правове становище подарунку, в цей час не було. Лише законодавство останніх імператорів (Юстина, Юстиніана) надало цьому інституту більш закінченого вигляду. Насамперед дозволялось в інтересах рівності і справедливості в майнових відносинах між подружжям робити цей подарунок і під час шлюбу. По-друге, батько чоловіка був зобов'язаний піднести подарунок так само, як батько жінки давати придане. Вартість подарунку повинна дорівнювати вартості приданого.

14. Виникнення і припинення батьківської влади

ВИНИКНЕННЯ І ПРИПИНЕННЯ БАТЬКІВСЬКОЇ ВЛАДИ 1) з народженням сина (дочки) від батьків, які перебувають у законному шлюбі; 2)шляхомузаконення; 3)задопомогоюусиновлення. А. Щодо першого в законі було закріплено, що кожен дитина, народжена заміжньою жінкою, вважався сином або дочкою її чоловіка, поки не буде доведене протилежне. Б. Шляхом узаконення встановлювалася батьківська влада над дітьми. Узаконення - визнання дітей даних батьків законними, хоча вони народжені ними поза законного шлюбу. Узаконення вироблялося чи наступним шлюбом батьків позашлюбної дитини, або шляхом отримання імператорського рескрипту, В. Усиновлення встановлювало батьківську владу над сторонньою особою. Існувало два види усиновлення: а) усиновлення особи, яка перебуває під батьківською владою 6) усиновлення особи не що під батьківською владою; Закон встановлював необхідні умови усиновлення. Таких умов було три: 1) усиновлювачем міг виступати тільки чоловік 2) усиновлювач не повинен бути підвладним, 3) усиновлювач повинен бути старше усиновлюваного не менше ніж на 18 років. Припинення батьківської влади. Батьківська влада припинялася внаслідок: 1) смерті домовладики; 2) смерті підвладного; 3) втрати свободи або громадянства домовладики або підвладним, 4) позбавлення домовладики прав батьківської влади 5) придбання підвладним деяких почесних звань; 6) емансипації підвладного

15. Правове положення дітей

Определение понятия правового статуса ребенка следует формулировать с учетом концептуальных подходов, сложившихся в теории права и отраслях юридической науки при определении правового статуса и правового положения личности вообще. Термины «правовой статус», «правовое положение» часто употребляются в законодательстве и научной правовой литературе. Их обычно применяют тогда, когда речь идет о характеристике состояния того или иного субъекта правового общения, например органа государства, организации, отдельной личности. При этом за редким исключением не делается каких-либо различий между терминами «положение» и «статус». Чаще всего они понимаются как синонимы. Такой подход используется в работах по общей теории государства и права при определении и характеристике общетеоретической модели правового положения личности. В отраслевых же юридических науках чаще употребляется термин «статус» -- личности, гражданина -- в сочетании с отраслевой принадлежностью, например: административно-правовой статус, гражданско-правовой, семейно-правовой и т.д. В связи с этим полагаем, что понятия «правовой статус» и «правовое положение» следует различать. Понятие «правовой статус» в общетеоретическом смысле или с учетом его отраслевой принадлежности может и должно быть определено с ориентацией на содержание правовых норм и институтов, имеющихся в той или иной отрасли права и предопределяющих потенциальные возможности абстрактной личности в ее взаимоотношениях с различными субъектами права. Понятие «правовое положение» различных категорий физических лиц следует определять с учетом их фактического социального положения и реализованных ими норм права о конкретных правах, свободах и обязанностях. С учетом сказанного каждый конкретный отраслевой статус гражданина Российской Федерации или иного физического лица можно определить как совокупность норм соответствующей отрасли права (гражданского, административного, семейного и др.), закрепляющих его конкретные отраслевые права, свободы и обязанности. В конституционном праве, в отличие от других отраслей права, наряду с терминами «общий (конституционный) статус» и «конституционно-правовой статус» часто употребляется понятие «основы правового положения личности». Его применение обусловлено спецификой данной отрасли права как ведущей отрасли в системе российского права, и это выражается в том, что в данном понятии сосредоточены основополагающие элементы, которые являются исходными для любого отраслевого статуса личности и соответственно учитываются в нем. В области регламентации отношений государства и личности конституция (основной закон) устанавливает исходные начала. Другими словами, она закрепляет лишь основы правового положения (статуса) личности в обществе. В этих основах содержится то общее, что конкретизируется в статусе граждан, объединяемых в группы (слои) по профессиональному, возрастному, социальному и прочим признакам (например, в правовом статусе ребенка). В данном случае общее -- основы правового положения личности -- конкретизируется в особенном, т.е. правовом статусе тех или иных категорий граждан, объединенных не только по принадлежности к российскому гражданству, но и по другим специфическим признакам. Правовой статус -- это комплексная, интеграционная категория, отражающая взаимоотношения человека и общества, гражданина и государства, индивида и коллектива, другие социальные связи. Поэтому важно, чтобы человек правильно представлял свое положение, свои права и обязанности, место в той или иной структуре, ибо, как справедливо отмечается в литературе, «в жизни нередко встречаются примеры ложно понятного или присвоенного статуса. Если этот статус понимается неверно, то человек ориентируется на чуждые образцы поведения». Существует несколько подходов к определению правового статуса личности. Мы разделяем точку зрения, предложенную Е.А. Лукашевой: «Сложные связи, возникающие между государством и индивидом, и взаимоотношения людей друг с другом фиксируются государством в юридической форме -- в форме прав, свобод и обязанностей, образующих в своем единстве правовой статус индивида. Правовой статус индивида -- одна из важнейших политико-юридических категорий, которая неразрывно связана с социальной структурой общества, уровнем демократии, состоянием законности». Правовой статус индивида законодательно закрепляется государством в конституциях и иных нормативных юридических актах (внутригосударственных и международных). Права и обязанности -- основной исходный элемент права. Следует согласиться с Г.В. Мальцевым, что ничего более важного в структуре права по существу нет. «Система прав и обязанностей -- сердцевина, центр правовой сферы, и здесь лежит ключ к решению основных юридических проблем». В правах и обязанностях не только фиксируются образцы, стандарты поведения, которые государство считает обязательными, полезными, целесообразными для нормальной деятельности социальной системы, но и раскрываются основные принципы взаимоотношений государства и личности. Правовой статус как ключевое понятие правовой науки привлекает пристальное внимание юристов. В структуру правового статуса включается различный набор элементов: гражданство, общая правоспособность, гарантии, законные интересы, юридическая ответственность, принципы правового положения личности и др. Учитывая такой большой набор, следует согласиться, во-первых, с Е.А. Лукашевой, которая выделяет предпосылки, определяющие правовой статус индивида (предстатусные элементы), и элементы, вторичные по отношению к основным (послестатусные элементы), а во-вторых, с Н.В. Витруком и В.А. Кучинским, которые предлагают предстатусные и послестатусные элементы включать в понятие «правовое положение личности». Напомним, что мы тоже различаем понятия «правовой статус» и «правовое положение». Обобщая сказанное, можно предложить такую теоретическую конструкцию. Правовое положение личности составляют: предстатусные элементы (правовые принципы, гражданство, общая правоспособность, законные интересы); правовой статус (права и обязанности); послестатусные элементы (система гарантий, юридическая ответственность). Поясним, почему элементы распределены таким образом. Принципы правового положения личности -- это основополагающие начала, идеи, охраняемые и защищаемые государством и положенные в основу осуществления прав, свобод и обязанностей человека и гражданина (т.е. это предстатусный элемент). Гражданство как определенное политико-юридическое состояние -- предпосылка, определяющая правовой статус индивида в полном объеме, без каких-либо изъятий. Известно, что проживающие в данном государстве иностранцы, а также лица без гражданства могут тоже обладать правовым статусом в ограниченном объеме (такого рода ограничения определяются Конституцией либо законодательством). В.С. Нерсесянц определяет правоспособность как «абстрактную способность (возможность) субъекта права иметь соответствующие права и обязанности, предусмотренные действующим правом» (предстатусное состояние). А.В. Малько, сравнивая категорию законных интересов с субъективными правами, отмечает, что законные интересы отражают лишь разрешенность действий как своего рода правовое стремление. Законные интересы, т.е. те, которые прямо не закреплены в юридических правах и обязанностях, не обязательно выделять в качестве самостоятельного элемента правового статуса. Интерес предшествует правам и обязанностям независимо от того, находит ли он прямое закрепление в законодательстве или просто подлежит правовой защите со стороны государства (т.е. это предстатусный элемент). Юридическая ответственность потому оказалась за рамками правового статуса личности, что она вторична по отношению к обязанностям: без обязанности нет ответственности. И наоборот, за неисполнение обязанности наступает ответственность, таким образом это послестатусный элемент. Гарантии могут быть социально-экономическими, политическими, духовно-психологическими (нравственными) и организационно-техническими. Во всех этих случаях речь может идти об определенных условиях и средствах, призванных обеспечивать, гарантировать нормальное, установленное законом функционирование того или иного общественного и правового института. Обязанность гарантировать права и свободы -- основная функция государства, его органов и соответствующих должностных лиц. В установленных законом случаях эти функции возлагаются и на общественные объединения (ст. 46 Конституции РФ). Вот почему мы их тоже вынесли за пределы правового статуса личности. Правовой статус ребенка мы определяем так же, как и правовой статус личности вообще, т.е. как совокупность предусмотренных законодательством прав и обязанностей. Разумеется, содержательное наполнение структурных элементов правового статуса ребенка в определенной мере зависит от возрастного фактора. И перечисленные ранее элементы правового положения личности в силу их общего характера могут и должны учитываться при характеристике общего правового статуса ребенка и его (статуса) разновидностей. Что же касается видов правового статуса ребенка, то мы считаем, что общий (конституционный) статус ребенка совпадает с общим (конституционным) статусом человека и гражданина и косвенно закрепляется в основном законе страны. Почему косвенно? Потому что в конституционном законодательстве, за некоторым исключением, практически отсутствуют нормы, непосредственно упоминающие о правах ребенка, а в общей теории права не разработаны признаки особого субъекта права, каковым является ребенок. Вряд ли можно мириться с таким положением, и потому одной из задач соответствующих отраслей юридической науки следует считать теоретическое обоснование концепции общего правового статуса ребенка и его (статуса) видов. Но используемые Конституцией РФ слова «каждый гражданин», разумеется, относятся и к детям. Имеется и другое косвенное подтверждение того, что основной закон стоит на страже прав и законных интересов ребенка, -- преамбула Федерального закона от 24.07.1998 N 124-ФЗ «Об основных гарантиях прав ребенка в Российской Федерации» (в ред. от 21.12.2004; далее -- Закон о гарантиях прав ребенка) гласит о том, что эти права и законные интересы предусмотрены Конституцией РФ. Отраслевой статус ребенка (гражданско-правовой, семейно-правовой, административно-правовой и др.) закрепляется в соответствующих отраслях российского права. Специальный, или родовой, статус ребенка (детей как отдельной определенной категории людей) закрепляется международными нормативными правовыми актами, и прежде всего Конвенцией о правах ребенка и специальным внутригосударственным законодательством. И конечно же, каждый ребенок как личность, человек и гражданин обладает индивидуальным правовым статусом. Основные категории детей указаны в различных правовых актах. В них также сформулированы определенные понятия, характеризующие особенности постоянных или промежуточных состояний, в которых находится ребенок. Все это свидетельствует о многообразии сфер общественной жизни, в которых участвуют дети, а также условий, которые оказывают влияние на их правовое положение. Например, в Законе о гарантиях прав ребенка установлен перечень различных категорий детей и 13 видов правовых режимов, в которых могут пребывать дети: дети, находящиеся в трудной жизненной ситуации; дети, оставшиеся без попечения родителей; дети-инвалиды; дети, имеющие недостатки в психическом и (или) физическом развитии; дети -- жертвы вооруженных и межнациональных конфликтов, экологических и техногенных катастроф, стихийных бедствий и др. Данный перечень должен учитываться при рассмотрении правового положения ребенка.

16. Поняття і зміст речових прав

Речове право - це сукупність правових інститутів, норми яких забезпечують особі можливість здійснювати належні їй суб'єктивні цивільні права щодо впливу на річ, яка знаходиться в її господарюванні, за своєю волею або без щоразового погодження своєї волі з волею інших, причетних до цієї речі, осіб.ЦК УРСР 1963 р. не передбачав такого інституту як речове право. Хоча в дореволюційній Росії речовому праву відводилось значне місце. Крім того, у ЦК УРСР 1963 р. значне місце відводилось регулюванню відносин власності як одного з видів речового права.Відродження речового права в законодавстві України почалося з розробки та прийняття ЦК України, книга третя якого має назву «Право власності та інші речові права», згідно з якою речове право поділяється на два інститути:- повне речове право (право власності, ст. 316-394);- обмежене речове право (право на чужі речі, ст. 395-417). Але саме в такому поділі приховується протиріччя, якого дуже важко позбутися. Зазначивши в законі, що власник має повне речове право, законодавець тим самим начебто забезпечив йому можливість здійснювати свої правомочності щодо цієї власності без погодження з будь-ким. Водночас законодавець визначив підстави і коло осіб, які можуть мати право на чужі речі. Таким чином, речове право має за мету не тільки забезпечувати недоторканість прав власника, а й обмежувати їх. Через це обмежене речове право є нічим іншим як засобом обмеження права власності. Саме ця властивість речового права може негативно вплинути на власність як суспільне і правове явище, принизити моральне значення власності, що є рушійною силою розвитку енергій власника, стати гальмом господарського процесу. «Істинною ціною, якою купується кожне подібне обмежене право на чужу річ, є урізане, морально і економічно підірване право власності»'.Для того, щоб звести до мінімуму негативні наслідки обмеженого речового права для власника й необхідне його чітке правове регулювання. ЦК України передбачає, що підставами його виникнення можуть бути закон, договір, заповіт, рішення суду.Носій речового права, залежно від того, яке речове право він набув, відокремлюється від інших осіб. Ступінь відокремленості визначається законом, договором чи іншими правовими актами. У разі привласнення майна власник втрачає цивільно-правові зв'язки з відчужувачем цього майна. Пасивні обов'язки між ними залишаються. Кожний з них зобов'язаний утримуватись від втручання у справи іншого. У набувача, таким чином, виникає повне речове право на придбані речі - абсолютне право.

Якщо особа набула обмежене речове право, то її активні зв'язки з власником не припиняються, але правовими актами встановлюються межі, яких власник не може переступити у відносинах з носієм цього права, що свідчить про відносний характер права на чужу річ. Залежно від виду обмеженого речового права ці межі можуть розширюватись або звужуватись. А інколи, за певних умов, власник взагалі може втратити право на річ. Таким чином, обмежене речове право поза волею власника може перерости з відносного в абсолютне. Прикладом цього є на-бувальна давність, передбачена ст. 344 ЦК України та ст. 119 ЗК України.Згідно зі ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є: право володіння; право обмеженого користування (сервітут); право забудови земельної ділянки (суперфіції); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Крім перелічених у названій статті ЦК України, види прав на чуже майно зазначені і в інших чинних законодавчих актах. Наприклад, ст. 39 Закону України «Про власність» передбачає право повного господарського відання, а ст. 39 право оперативного управління. Покладання на спадкоємця обов'язку надання права довічного користування житловим будинком, квартирою або іншим майном (ст. 1238 ЦК України). Можуть бути й інші види речових прав на чуже майно. Таким чином, виключного поділу речового права на види (крім права власності) не існує. Проблему систематизації обмежених речових прав можна пояснити тим, що в літературі і в законодавстві відсутні принципи відмежування права на чуже майно від зобов'язально-правових договорів, односторонніх правочинів та ін.Саме ця невизначеність робить спірним питання необхідності виділення категорії речових прав у системі цивільного права. Можна погодитись з думкою про те, що майбутнє покаже чи приживеться ця категорія в нашому законодавстві.

17. Володіння (поняття, види, встановлення і припинення).

Поняття та види володіння. Володіння (possessio) -- це право фактичного утримання речі. Цей інститут був достатньо складним і неоднозначним з огляду на те, що поєднував правовий та фактичний аспекти. Володіння являло собою фактичне утримання речі, забезпечене юридичним захистом. Причому характерним для нього було те, що право на захист мав як власник, так і інша особа, що володіла майном на законних підставах. Однак не будь-яке фактичне утримання речі визнавалося в Стародавньому Римі володінням.

Право цієї країни розмежовувало два поняття:

а) володіння в точному розумінні (possessio) -- фактичне утримання речі з наміром вважати її своєю;

б) просте тримання (detentio) -- фактичне утримання речі без такого наміру.

Так, possessio завжди виникало у власника, а detentio -- в особи, що тимчасово користувалася річчю (наприклад, в орендатора). Розмежування володіння та тримання мало практичне значення для захисту відповідного права. Володілець завжди мав право судового захисту від посягань третіх осіб, а утримувач міг захищатися тільки через власника. Таким чином, він був також захищений від посягань третіх осіб, але цілком беззахисний перед власником. Для наявності володіння необхідні були два елементи: corpus possessionis (предмет володіння) і animus possessionis (намір володіти). Тому, у разі тимчасової передачі власником речі іншій особі (наприклад, на зберігання чи в тимчасове користування) у неї право володіння не виникає, оскільки відсутня воля вважати цю річ своєю -- володіння в даному разі здійснювалося від імені власника. Володільцем речі у звичайній ситуації був її власник з огляду на те, що найчастіше речі знаходяться у того, кому вони належать.

Право володіння (ius possidendi) було складовим елементом права власності, а тому власник завжди був законним володільцем, оскільки законною була підстава володіння та був намір ставитися до речі як до своєї. Особа ж, яка не мала законної підстави володіння (навіть якщо бажала ставитися до речі, як до своєї), а річ утримувала, наприклад злодій крадій, вважалася володільцем незаконним. Незаконне володіння поділялося на два види: незаконне добросовісне володіння та незаконне недобросовісне володіння.

Добросовісним володіння визнавалося тоді, коли володілець не знав і не повинен був знати про те, що річ йому не належить. Наприклад, покупець купує на ринку крадену річ, право власності на яку продавцю не належить, а отже, і до покупця не переходить. Але покупець володіє купленою річчю і ставиться до неї, як до своєї. Тому такі відносини також визнавалися володінням. Недобросовісним володіння визнавалося тоді, коли володілець знав або повинен був знати, що володіє річчю незаконно. Так, злодій знає, що річ йому не належить, але поводить себе так, ніби ця річ є його власністю. Розмежування незаконного володіння на добросовісне та недобросовісне мало практичне значення, оскільки в ряді випадків незаконний добросовісний володілець міг згодом набувати на річ право власності за давністю.

Недобросовісний володілець цієї можливості був позбавлений. Крім того, недобросовісний володілець ніс жорсткішу цивільну відповідальність за збереження речей, отримання від них плодів та доходів в тих випадках, коли справжній власник подавав позов про витребування речі тощо. У деяких випадках особи, що не були в повному розумінні володільцями, могли отримувати володільницький захист. Таке володіння отримало назву похідного.

Особливістю похідного володіння є те, що особа хоч і володіє майном за волею і від імені власника, але отримати захист від нього в силу певних обставин не може. Тому такий захист надається похідному володільцю безпосередньо. Прикладом даної ситуації може бути договір застави. Заставоотримувач утримує заставу не як свою, а як чужу для того, щоб потім повернути її власнику, коли буде виконане забезпечене заставою зобов'язання. Але в разі порушення такого володіння, утримувач застави не може звернутися до власника по захисту, оскільки власник зацікавлений повернути цю річ собі. Тому як виняток, заставотримач отримує самостійний володільницький захист.

Встановлення і припинення володіння. Для встановлення володіння треба було мати corpore et animo. Римляни вважали, що тільки поєднання речі та волі володіти нею може встановити володіння. Встановити факт володіння певною річчю було не важко, оскільки володілець, зазвичай, її не приховував. Складніше було встановити намір особи. Ця особа може володіти річчю як з наміром вважати її своєю, так і виступати її утримувачем і просто користуватися нею.

Тому важливо було встановити causa possessionis (правову підставу, на якій особа здійснює володіння). У разі отримання права володіння за договором купівлі-продажу, дарування, міни та інших договорів, що надавали підставу ставитися до речі, як до своєї, римляни говорили про виникнення володіння. В разі укладення інших договорів, які обумовлювали тимчасове утримання речі, йшлося про тримання. Згадані приклади найпоширеніші, однак були й інші випадки встановлення володіння і тримання. Так, злодій також визнавався володільцем, щоправда, незаконним, оскільки він фактично володів річчю, і в нього була воля вважати її своєю. Така річ підлягала поверненню власнику. Тримання, наприклад, могло виникнути внаслідок знахідки чужої речі, якщо особа, що її знайшла, не мала наміру вважати цю річ своєю.

18. Засоби захисту права власності

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України). Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України).

Ці та інші положення Основного Закону щодо охорони права власності знайшли свій розвиток і втілення в різних галузях українського законодавства: кримінальному, адміністративному, земельному, фінансовому, цивільному праві. Серед галузей права, які захищають право власності, особливу роль відіграють норми цивільного права, саме вони забезпечують правове регулювання і охорону відносин власності в тих випадках, коли правомочності власника не порушуються. Саме норми цивільного права визначають правовий режим окремих видів майна, порядок володіння, користування та розпорядження різними видами об'єктів власності.Охорона відносин власності у випадку порушення права власності конкретного суб'єкта полягає у захисті порушеного права.

Захист права власності - це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), а, по-друге, застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.

Мета кримінального чи адміністративного захисту права власності полягає, перш за все, в покаранні порушника за вчинене протиправне діяння (жодне визначене законом порушення не повинно залишитися безкарним). Головна мета цивільно-правового захисту - відновлення порушеного права, попереднього майнового стану особи, права якої були порушені.Захист права власності здійснюється в позовному порядку судом, господарським судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законом, - товариським судом та іншими громадськими організаціями. Перелік основних способів захисту цивільних прав (а право власності відноситься до категорії цивільних прав) зазначається в ЦК України.

Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду справ за такими позовами:1) про визнання права власності на майно;2) про витребування майна з чужого незаконного володіння чи відшкодування його вартості;3) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;4) про визначення порядку володіння, користування та розпорядження майном, що є спільною власністю;5) про визнання недійсними правочинів про відчуження майна;6) про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном;7) про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності на переважне право купівлі;8) про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню;9) про визнання недійсними правочинів про відчуження квартир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщення у власність або переведення на нього прав та обов'язків набувача за цим договором;10) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи і не одержані доходи);11) про виключення майна з опису тощо.Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, юридичною наукою традиційно виділяються речово-правові та зобов'язально-правові засоби захисту права власності.Речові засоби захисту права власності та інших речових прав, що покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб, закріплені в розділі VIII Закону України «Про власність».

До речово-правових позовів відносяться:вимоги не володіючого власника до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов);вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов);вимоги власника про визнання права власності.

Зобов'язально-правові позови базуються, як правило, на договорах, але можуть ґрунтуватися і на недоговірних зобов'язаннях.До зобов'язально-правових позовів відносяться позови про:- відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору;- повернення речей, які були надані у володіння (за договором схову, застави, перевезення);- про визнання правочинів недійсними;- про захист права власності в деліктних зобов'язаннях;- про повернення безпідставно набутого чи збереженого майна таін.

Окрім наведеної класифікації в науці цивільного права пропонується і інший поділ засобів захисту права власності. Так, І.О. Дзера розрізняє: 1) основні речово-правові способи захисту, до яких належить віндикаційний та негаторний позов; 2) допоміжні речово-правові способи захисту (позов про визнання права власності і позов про виключення майна з опису); 3) зобов'язально-правові способи; 4) спеціальні способи захисту (позови про визнання правочину недійсним; позови про захист прав співвласника у випадку виділу, поділу та продажу спільного майна та інші).Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві оперативного управління, повного господарського відання чи на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (застава, оренда, схов).Чинне законодавство захищає також право на володіння майном управомоченою особою - комісійним магазином, підрядником, перевізником.

Володіння кожного зі згаданих вище законних володільців має свої особливості та захищається відповідно до юридичної природи того права, в силу якого кожна з цих осіб володає річчю.В одних випадках володіння захищається у зв'язку з користуванням річчю, наприклад стосовно наймачів, а в інших воно охороняється як «голе» володіння, оскільки володільці цієї категорії не мають права користуватися майном, вони управомочені лише на володіння річчю (заставодержатель).Відповідно до ст. 396 ЦК особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна.

римський приватний право громадянин

19. Поняття права власності, бонитарное володіння

Прамво вламсності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Право власності охоплює правові норми, які закріплюють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними ознаками: вони виникають з приводу речей, мають вольовий зміст.

Власність в економічному розумінні - це економічне панування суб'єкта над об'єктом, що належить йому, використання суб'єктом цих об'єктів своєю владою й у власних інтересах. Право власності можна розглядати в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

В об'єктивному значенні право власності визначається як сукупність або система правових норм, що регулюють відносини власності. Суб'єктивне право власності за змістом - це забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної і юридичної особи щодо володіння користування та розпорядження належним особі майном; воно надає власнику можливість на свій розсуд використати своє майно і свій інтелектуальний потенціал для будь-якої незабороненої законом діяльності.Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:

· Його зміст охоплює три правомочності;

· Суб'єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права;

· Об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації;

· Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму інтересі.Складовими суб'єктивного права власності є правомочності - володіння, користування і розпорядження.

Правомочність володіння - це юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв'язку з річчю. Володіння треба розуміти як постійну можливість матеріального зв'язку власника з річчю. При наявності юридичних підстав володіння називають титульним. Воно пов'язане з волевиявленням власника. Володіння може бути фактичним і юридичним, законним, незаконним і давнішнім.Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі, так і внаслідок протиправного заволодіння. Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Законне володіння називається титульним володіння.Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його називають безтитульним. Незаконне володіння в свою чергу може бути добросовісним і недобросовісним. Добросовісне може бути давнішнім. Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробленим.

Правомочність користування - це заснована на законі можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Право користування може належати не тільки власникам, але й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів.

Правомочність розпорядження - це закріплена нормами права за власником можливість визначити долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам.Лише власник має право одночасно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Власник зобов'язаний не шкодити навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси горомадян, юридичних осіб і держави.

Він несе тягар утримання належного йому майна і ризику випадкової загибелі речі. У випадках і в порядку, встановлених законами, діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.Зміст права власності складають права по володінню, користуванню і розпорядженню майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речі.

Суб'єктивне право власності - це юридично забезпечена можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких протиправних втручань до свого володарювання над належним йому майном.Це означає, що суб'єктивне право власності є абсолютним. Власникові повинні протистояти усі інші особи, хоча кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.

20. Класифікація речей

Найпоширенішими об'єктами цивільних прав є речі. Під річчю розуміють все те, за допомогою чого можна задовольнити ту чи іншу потребу і з приводу чого виникають цивільні правовідносини, це предмети матеріального світу в своєму природному стані або предмети, створені в результаті людської діяльності.Класифікація речей у цивільному праві проводиться за різними підставами і має важливе теоретичне та практичне значення.

Юридична класифікація речей досить часто основана на їх природних властивостях чи суспільному значенні і визначає поведінку суб'єктів права щодо речей конкретного виду.Речі залежно від їх особливостей поділяють на такі види:-рухомі та нерухомі речі; вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті або не вилучені з цивільного обороту; індивідуально-визначені та родові; споживні та неспоживні; подільні та неподільні; головні та приналежності; продукція, плоди та доходи; гроші; валютні цінності та цінні папери.-Речі рухомі та нерухомі.

До недавнього часу основним поділом речей у цивільному праві був їх поділ на засоби виробництва і предмети споживання, що на даний час втратило своє юридичне значення.

Політична економія поділяє речі на основні і оборотні засоби залежно від того, споживаються дані засоби повністю при виробництві продукції (оборотні засоби), чи поступово переносять свою вартість на готовий продукт (основні засоби). Даний поділ речей мав своє вирішальне значення для визначення обсягу прав державних підприємств на закріплене за ними майно. Нині цей поділ має значення в основному для ведення бухгалтерського обліку.

У цивільному законодавстві більшості країн світу об'єкти цивільних прав поділяються на рухоме та нерухоме майно. Законодавство колишнього СРСР не знало даного поділу речей. У примітці до ст.21 ЦК УРСР 1923 p. зазначалося: "із відміною приватної власності на землю поділ майна на рухоме та нерухоме відміняється"'. Тому радянське законодавство не вживало термін "нерухомість", а замінило його терміном "основні фонди".-Проект ЦК України, на відміну від чинного ЦК України, поділяє речі на рухоме та нерухоме майно. При віднесенні речей до категорії нерухомості використовують два критерії: матеріальний -- ступінь зв'язку цих речей із землею, і юридичний -- віднесення законом тих чи інших речей до нерухомих. Наявність одного із цих критеріїв є достатньою2.

За першим критерієм до нерухомого майна належать земельні ділянки та все, що розташоване на них і міцно з ними пов'язане, тобто об'єкти, переміщення яких без непропорційного збитку для призначення їх, є неможливим (жилі будинки, насадження, підприємства як майнові комплекси).

Юридичний критерій застосовується для віднесення до категорії нерухомого майна речей, роль яких у цивільному обороті надзвичайно важлива, з огляду на це законодавець вважає за потрібне поширити на них правовий режим нерухомості (повітряні і морські судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти). Перелік речей, які прирівнюються до нерухомих, не є вичерпним. Законодавець може визнати нерухомими речами й інші предмети.Об'єкти нерухомості мають особливий правовий режим, який полягає у тому, що законодавство встановлює особливий порядок набуття права власності на них, їх відчуження тощо. Особливістю правового режиму є також те, що дані об'єкти, правочини з ними, а також права на них підлягають спеціальній державній реєстрації відповідними органами. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів з нею є відкритою. Це означає, що орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний надати інформацію про здійснену реєстрацію та реєстровані права будь-якій особі. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів з нею, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду.

Державну реєстрацію права власності, зокрема на жилі і нежилі будинки, садові будинки, дачі, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та іншого призначення, розташовані на окремих земельних ділянках вулиць, площ і провулків під окремими порядковими номерами, квартири у багатоквартирних будинках, здійснюють державні комунальні підприємства -- бюро технічної інвентаризації. Порядок даної реєстрації регулює Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних і фізичних осіб, затверджена наказом Державного комітету, архітектури та житлової політики України від 9 червні 1998 p.

Що стосується земельних ділянок, то постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993р. затверджено Положення про порядок ведення державного земельного кадастру2, яке містить дані реєстрації права власності, права користування землею та договори на оренду землі, обліку, кількості та якості земель.Нині підготовлено проект Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно", схвалений Кабінетом Міністрів 10 грудня 1998 p.

Відповідно до ст. 5 цього закону обов'язковій державній реєстрації на нерухоме майно підлягають право власності, а також обмежені речові права.Рухомими речами визнаються такі, які можна вільно переміщувати у просторі. Рухомі речі, а також угоди з ними підлягають реєстрації тільки у випадках, передбачених законом.За ступенем свободи участі в цивільному обороті речі поділяються на: вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті та не вилучені з цивільного обороту. В умовах ринкової економіки більшість об'єктів обертаються без обмежень. Під оборотоздатністю розуміють можливість відчуження певного об'єкта за договором купівлі-продажу, міни, дарування, а також перехід його від однієї особи до іншої у порядку універсального правонаступництва (при спадкуванні чи реорганізації юридичної особи).

Вилучення речей з цивільного обороту означає, що деякі об'єкти можуть належати на праві власності лише певним суб'єктам цивільного права. До речей, вилучених з цивільного обороту, належать об'єкти права власності українського народу (земля, за винятком земельних ділянок певного розміру, надра, води та інші природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони).Обмеження речей у цивільному обороті вказує на те, що право власності на певні речі може бути передано іншій особі з додержанням вимог, передбачених законом. Наявність речей, вилучених з цивільного обороту, обмежених у цивільному обороті зумовлюється міркуваннями додержання державної безпеки.

Так, Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1991 p. (з наступними змінами і доповненнями)' було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України" та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна. До майна, що не може перебувати у власності громадян, належать бойова і спеціальна військова техніка, вибухові речовини та інше. Щодо видів майна, для якого встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами (зброя, вибухові та радіоактивні речовини тощо), то дані предмети можуть бути придбані лише з дозволу відповідних органів.

Законодавство України також встановлює особливий правовий режим для такого виду майна, як земельні ділянки, валютні цінності, цінні папери та інші речі. Порядок укладення угод щодо них регулюється спеціальними нормативними актами.Всі інші -- це речі, не вилучені з цивільного обороту, тому вони можуть вільно відчужуватися, переходити у власність на підставах, передбачених законом.Речі індивідуально-визначені і родові. Дана класифікація речей має важливе значення для цивільного обороту.

Індивідуально-визначеними є такі речі, які відрізняються від інших індивідуальними ознаками:а) єдині у своєму роді (наприклад, Софіївський собор);б) відрізняються від інших кількома ознаками (наприклад, будинок Верховної Ради);в) виділені із загальної маси речей даного роду (наприклад, із партії авторучок, холодильників).Родовими називаються речі, яким належать єдині родові ознаки речей даного роду. Вони вимірюються вагою, числом, об'ємом, а це означає, що вони є юридичне замінними.Правове значення такої класифікації полягає в тому, що існує ряд договорів, предметом яких можуть бути лише індивідуально-визначені речі (оренда, підряд, купівля-продаж). Крім того, наслідки загибелі індивідуально-визначеної речі і родової різні для боржника.

Так, при загибелі індивідуально-визначеної речі виконання зобов'язання в натурі є неможливим, тому боржник звільняється від обов'язку передати її кредиторові, але зобов'язаний виплатити грошову компенсацію її вартості. Загибель родової речі в ряді випадків не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, оскільки є можливість замінити річ, що загинула, іншою річчю такого роду (ст. 423 ЦК України). Крім того, відповідно до ст. 217 ЦК України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги. Отже, зарахування автоматично недопускається, якщо предметом зобов'язання є індивідуально-визначена річ.Речі головні та їх приналежність. Даний поділ речей є традиційним для цивільного права.

Юридичне значення даного поділу полягає в тому, що приналежність в усіх випадках наслідує долю головної речі, якщо в договорі чи законі не встановлено інше (ст. 132 ЦК України). Це означає, що, наприклад, за договором купівлі-продажу жилого будинку до набувача разом із предметом договору переходять і господарські будівлі. Між тим, дана норма має диспозитивний характер, з огляду на це сторони можуть самостійно в договорі визначити, що право власності переходить тільки на будинок чи господарські будівлі.

І приналежність і основна річ є фізично самостійними речами, але головна річ має самостійне значення, а її приналежність -- залежне, допоміжне і слугує найкращому використанню головної речі (наприклад, скрипка і футляр, картина і рама до неї). Приналежність головної речі вказується у стандартах, технічних умовах або прейскурантах, визначається договором. За відсутності такого рішення слід керуватися звичаями ділового обороту.

Приналежність не треба ототожнювати із складовою частиною речі, якою згідно зі ст. 131 ЦК України визнається все те, що не може бути відділене від неї без пошкодження та істотного знецінення речі (наприклад, комп'ютер і монітор, телевізор і динамік). При переході права на річ складові частини її не підлягають відокремленню.Проект ЦК України виділяє складні речі. Відповідно до ст. 171, якщо різнорідні речі утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, яке визнається сутністю з'єднання, їх вважають за одну річ (складна річ). Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо договором не визначено інше. До складних речей належить майно селянського (фермерського) господарства.