Поняття римського приватного права, його складові частини

35. Реальні контракти

До реальних контрактів римське приватне право відносило чотири види договорів: позику, позичку, зберігання, заставу.

Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої договору взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могли бути: позика, тимчасове користування, збереження, застава. Як і в усіх договорах, фактичній передачі передувала усна домовленість сторін про укладення договору. Але без фактичної передачі ця угода юридичних наслідків не мала. Отже, для виникнення реального договору слід було здійснити дві дії в сукупності: досягнути згоди і передати річ. Здійснення однієї з них виникнення договору не тягло. Перелік реальних контрактів був вичерпним і не міг бути змінений угодою сторін.

1. Mutuum (позика) -- найдавніший вид реальних договорів, які були різновидом кредиту. Кредиторами за договором позики, як правило, були люди заможні. Боржниками, навпаки, майже завжди виступали представники найбідніших кіл вільного населення.

Договір позики -- це реальний контракт, за яким одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальнику) певну суму грошей або родових речей у власність, а позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку суму грошей або таку саму кількість родових речей.

Такий договір є порівняно пізньою формою позики, якій передували більш ранні: nexum і stipulatio. Юридичну природу nexum у першоджерелах не розкрито. Але відомо, що цей договір був занадто обтяжений формальностями. Розвиток обігу вимагав простішої форми, якою і стала позика.

Предметом договору позики були гроші чи інші речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, вино, масло тощо), які називалися валютою позики. Оскільки ці речі споживні, звичайно поверненню підлягали не ті, що передавалися в позику, а інші, такі самі, тієї самої кількості та якості. Іншого уявити не можна, адже за договором позики боржник одержував речі не для тимчасового користування, а щоб ними скористатися, спожити, витратити, розпорядитися. Отже, предметом договору позики були речі взаємозамінні, що вимірювалися кількістю, масою тощо. Речі, що становили предмет договору позики, ставали власністю боржника, який був їхнім необмеженим володарем і розпорядником. Адже гроші позичають для того, щоб ними можна було розпорядитися. А це може зробити тільки власник. Перехід речей у власність боржника обумовлював ще одну особливість такого договору: оскільки боржник ставав власником позичених речей, то він ніс ризик їхньої випадкової втрати. Тобто збитки від втрати предмета договору падали на боржника, навіть якщо загибель речей сталася не з його вини.

Договір позики -- односторонній договір. За ним кредитор-позикодавець має право вимагати повернення боргу, не несучи ніяких обов'язків, а боржник-позичальник несе тільки обов'язок повернути борг, не маючи жодних прав.

Визначення строку в договорі не обов'язкове. Він може бути зазначений, однак може бути і не визначений. Якщо договір позики строковий (тобто визначено строк його виконання), боржник зобов'язаний повернути борг із закінченням строку, а якщо безстроковий (без визначення строку виконання) -- за першою вимогою кредитора.

Договір позики може бути оплатним або безоплатним, тобто позика могла бути процентною чи безпроцентною. Оплатний договір -- якщо за передані в позику гроші боржник повинен сплачувати відсотки. У процентній позиці їхній розмір був різний -- від 1 відсотка на місяць до 6--8 відсотків на рік. Нарахування процентів на проценти не допускалося. Виплата процентів була необов'язковою умовою в договорі позики. Мали місце й безоплатні, тобто безпроцентні позики.

Договір позики був не тільки правовим засобом кредитування незаможного населення Риму, а й іноді засобом утиску економічно незалежного населення з боку лихварів. Як зазначалося, були непоодинокі випадки, коли боржник, який видав кредитору розписку в одержанні позики, насправді грошей не одержував. Хірограф засвідчував факт укладення договору, а тому боржникові довести безвалютність позики було непросто. Оскільки такі випадки мали місце досить часто, що призводило до небажаних конфліктів, урядовці Риму змушені були вжити заходів проти масового зловживання кредиторів (лихварів). Боржникам було надано додаткових правових засобів захисту проти безпідставних вимог. У випадках, якщо кредитор на підставі боргової розписки звертався з позовом до боржника про повернення грошей, яких насправді йому не давав, претори почали давати боржнику заперечення проти позову -- exceptio doli. Відповідно до нього боржник, спираючись на безвалютність позики, доводив недобросовісність кредитора, його dolus. Пізніше боржник міг, не чекаючи подання позову кредитором, самостійно порушити позов щодо повернення розписки на підставі її безвалютності. Внаслідок цього боржнику почали надавати так званий кондикційний позов про витребування з відповідача-кредитора безпідставного збагачення, одержаного за рахунок боржника.

Однак ці заходи виявилися недостатньо ефективними. Боржник фактично не мав змоги довести безвалютність позики, якщо його розписка була на руках у кредитора. Це зводило нанівець захист проти свавілля останнього. Вже у III ст. ситуація поліпшилася. При поданні позову кредитором про повернення боргу він зобов'язаний був довести обґрунтованість своїх вимог, тобто факт платежу (onus probandi).

Спеціальні обмеження позики встановив сенатус-консульт Мацедонія, який заборонив укладення цього договору під-владним. Причиною такого рішення стала надзвичайна подія. Якийсь Мацедо уклав договір позики з лихварем, розраховуючи на швидку смерть батька, після якої він стане спадкоємцем і з одержаної спадщини поверне борг. Оскільки смерть батька не наставала, Мацедо вирішив убити його, аби прискорити одержання спадщини. Це викликало обурення сенаторів, які й прийняли зазначений сенатус-консульт, аби усунути навіть можливість укладання договорів позики підвладними. Сенатус-консульт визначав укладений підвладним договір позики дійсним за неодмінної умови: що він укладений зі згоди або з відома pater familias. Якщо такої згоди чи схвалення не було, договір позики не мав позовного захисту.

2. Commodatum (позичка) -- реальний контракт, за яким одна сторона (комодант) передає іншій особі (комодатарію) індивідуально-визначену річ у тимчасове безплатне користування, а позичальник (комодатарій) зобов'язується повернути ту саму річ у справному стані.

Як бачимо з цього визначення, предметом договору позички може бути тільки індивідуально-визначена річ -- конкретний кінь, раб тощо. Оскільки із закінченням строку користування поверненню підлягає та сама річ, яка була передана позичальнику, зрозуміло, що вона не може бути споживною і замінимою. Спірним було питання про те, чи може бути предметом договору нерухома річ (наприклад земля). Джерела містять різні відомості щодо цього -- одні вважали, що нерухомі речі можуть бути предметом договору позички, інші схилялися до протилежної думки.

За договором позички річ передавалася у тимчасове і безоплатне користування, тобто за користування річчю позичальник не зобов'язаний яким-небудь чином винагороджувати позичкодавця. Ця особливість договору відрізняла його від інших подібних, наприклад договору найму речей. Оскільки за цим договором позичальник одержував право безоплатного користування чужою річчю, він зобов'язаний виявляти до речі особливу увагу, підвищену турботу та обережність, нести відповідальність за будь-яку вину. Якщо пошкодження чи загибель речі сталося не тільки з умислу чи грубої необережності, а й через легку необачність, він зобов'язаний був відшкодувати заподіяні речі збитки.

Позичальник за договором позички повинен використовувати річ відповідно до її господарського призначення, піклуючись про неї як добрий господар. Адже він одержав її у безоплатне користування. Якщо ушкодження чи загибель речі сталися не з вини позичальника, тобто випадково, він звільнявся від відповідальності. Оскільки в договорі позички річ передається у тимчасове користування, а не у власність, право власності залишається у позичкодавця, отже, він несе і ризик випадкової загибелі речі.

Договір позички не є суворо одностороннім, як позика. Він може бути одностороннім (частіше) і двостороннім (рідше). У цьому разі кожна сторона має і права, і обов'язки.

Права й обов'язки позичкодавця. Основне право позичкодавця -- вимагати повернення своєї речі відразу після закінчення строку договору. Крім того, він має право на відшкодування збитків, заподіяних речі з вини позичальника. Договір позички приносить вигоду тільки одній стороні -- позичальнику. Позичкодавець виявляє певне благодіяння, люб'язність позичальнику. Цей договір зумовлюється не господарською потребою позичкодавця, а, навпаки, бажанням надати допомогу, зробити добро іншій особі. Отже, позичкодавець сам визначає і межі доброї волі, тобто межі своїх обов'язків. Однак, вступивши в зобов'язання, він певним чином зв'язує себе і не може вимагати повернення речі раніше визначеного строку. Межами цієї люб'язності визначаються й обов'язки позичкодавця, які можуть виникнути, а можуть і не виникнути. Якщо люб'язність правдива, то річ, що надається, має бути придатною для користування. У такому разі в нього ніяких обов'язків не виникає. Проте, якщо надана в тимчасове користування річ виявиться несправною, що може заподіяти чи заподіяла збитки позичальнику, позичкодавець зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки (Д. 13.6.17.3). Наприклад, позичкодавець передав у тимчасове користування хворого коня, який заразив і коня позичальника, внаслідок цього коні загинули. В цьому разі позичкодавець повинен відшкодувати заподіяні позичальнику наданням хворого коня збитки.

Права й обов'язки позичальника. У кожному договорі праву однієї сторони відповідають обов'язки іншої сторони (кореспондує відповідний обов'язок). Тому можна сказати, що в договорі позички права й обов'язки позичальника обумовлені правами й обов'язками позичкодавця. Наприклад, праву позичкодавця вимагати повернення речі кореспондує обов'язок позичальника повернути цю річ. Це його основний обов'язок. Крім того, позичальник повинен дбайливо ставитись до одержаної речі та відшкодувати заподіяні через його вину збитки.

Право у позичальника може виникнути, але його може і не бути. Якщо позичкодавець передав у користування справну річ, то в позичальника ніякого права не виникає. Це -- односторонній договір. Якщо з вини позичкодавця в користування передано несправну річ, то в позичальника виникає право вимагати відшкодування заподіяної шкоди. У такому разі договір буде двостороннім. Неважко помітити, що права й обов'язки сторін у договорі позички не еквівалентні. Обов'язок позичальника може настати тільки випадково. Отже, основний тягар лежить на позичкодавці.

Різновидом договору позички був так званий прекарій (precarium), за яким заможні люди передавали речі зі свого майна в користування іншим особам з метою заручитися їхньою підтримкою під час виборів чи інших політичних акцій. Відрізнявся прекарій від позички тим, що за договором позички річ передавалася на певний, визначений або невизначений строк, а за прекарієм -- до вимоги. Ульпіан писав: «Прекарій є надання речі в користування за проханням особи на такий строк, на який вважає можливим власник речі» (Д. 43.26.1).

Позичка і позика -- це два реальних контракти, які мають багато спільного, але й такі принципові відмінності:

* при договорі позики предметом договору є речі родові, які передаються у власність позичальника. Ризик випадкової загибелі речі несе позичальник. Позичальник зобов'язаний повернути таку саму кількість таких самих речей. Позика -- договір односторонній, може бути як оплатною, так і безоплатною;

* при договорі позички предметом угоди є речі індивідуально-визначені, які передаються у тимчасове користування. Ризик випадкової загибелі речі несе позичкодавець. Позичальник зобов'язаний повернути ту саму річ і в такому самому стані. Позичка може бути одностороннім або двостороннім договором, але завжди є безоплатною.

3. Depositum (зберігання, схов) -- це реальний контракт, за яким одна сторона (депонент) передає іншій стороні (депозитарію) індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.

Якихось особливих вимог до суб'єктів цього договору не висувалося. Сторонами в ньому могли бути будь-які суб'єкти приватного права. Спочатку договір зберігання характеризувався тим, що предмет схову переходив у власність депозитарія. Тому останнього підбирали особливо ретельно, як правило, серед вірних друзів. Однак згодом у римському праві так само висувалися високі вимоги до депозитарія, наприклад при ненормальному зберіганні. Депонентом могла бути будь-яка особа, в тому числі не власник, тобто на зберігання можна було передавати як власні, так і чужі речі.

За загальним правилом предметом договору були індивідуально-визначені речі. Проте допускалися договори, за якими на зберігання передавалися речі, що мали родові ознаки (зерно, гроші тощо).

Права й обов'язки сторін. Договір зберігання був безоплатним договором, що позначилося на правах і обов'язках сторін. Основне право депонента полягало у наявності вимоги повернути річ у цілісності з усім приростом. Йому також належало право вимагати відшкодування збитків, заподіяних речі. Проте, оскільки договір зберігання завжди укладався в інтересах депонента, депозитарій відповідав тільки за умисел і грубу необережність. За шкоду, заподіяну речі з його вини у формі легкої необережності, депозитарій відповідальності не ніс.

Так само як у договорі позички, обов'язок у депонента може виникнути, але його може і не бути. Він виникає у разі, якщо передана на схов річ заподіяла шкоду майну депозитарія (наприклад, хворий кінь заразив коня хранителя). У такому разі депонент зобов'язаний відшкодувати заподіяні з його вини збитки. Крім того, якщо схов вимагав від депозитарія певних витрат, депонент зобов'язаний був також відшкодувати їх. Проте обов'язки депонента мали випадковий характер.

Права депозитарія не еквівалентні його обов'язкам. Вони значно менші й при цьому можуть виникати, але їх може і не бути (право вимагати відшкодування заподіяних депозитарію збитків і витрат, яких могло і не бути). Основний обов'язок депозитарія -- дбайливо і надійно зберігати передану йому річ. Користуватися нею він не мав права, бо був тільки держателем, а не володільцем, і, отже, зобов'язаний із закінченням строку зберігання повернути ту саму річ і в такому самому стані.

Хранитель повинен здійснювати зберігання особисто. Тільки у виняткових випадках він може передати річ іншим особам, але під свою особисту відповідальність.

Договір зберігання може бути укладений на визначений і на невизначений строки.

Різновиди договору зберігання. Договір зберігання застосовувався досить широко і це зумовило виникнення кількох його форм. У деяких випадках обмеження відповідальності депозитарія не відповідало інтересам депонента (наприклад, на зберігання передавалася особливо цінна річ). Депонент бажав надійнішого схову, більшої впевненості в одержанні речі назад по закінченні зберігання. У такому разі сторони укладали договір на платне зберігання, яке передбачало суворішу відповідальність (в тому числі й за легку необережність).

Часом договір зберігання укладали за яких-небудь незвичайних обставин (наприклад, пожежа, землетрус, повінь). Ук-ладаючи договір за нормальних умов, депонент мав можливість вибрати надійного депозитарія. Зазвичай, це був вірний друг або родич. Договір був безоплатним, і брати на себе зберігання чужої речі погоджувалися лише ті особи, які були в близьких стосунках з депонентом, яким він довіряв. Якщо ж за таких обставин депозитарій допускав необачність у зберіганні, що призводило до ушкодження чи загибелі речі, в цьому був винен і сам депонент, який допустився помилки у виборі депозитарія і вже тому розділяв його вину. За екстремальних умов депозитарій був позбавлений можливості свободи вибору. Укладений за таких умов договір почали називати «нещасним» сховом -- depositum miserabile. Преторська практика виділила такі договори в окрему групу і встановила підвищену відповідальність депозитарія за цілісність речі (у подвійному розмірі). До цієї групи належали договори, укладені під час бунту, пожежі, землетрусу тощо.

Ще один різновид договору зберігання становив «іррегулярний схов» -- depositum irregulдre. Предметом звичайного договору зберігання, як відомо, були індивідуально-визначені речі. Однак іноді виникала необхідність передати на зберіган-ня речі, що мали родові ознаки (наприклад, гроші, зерно). Якщо родові речі при цьому були яким-небудь чином індивідуалізовані (наприклад, гроші передані в шкатулці, зерно в мішках), це був звичайний договір зберігання, якщо ні -- depositum irregulдre. В такому разі речі депонента переходили у власність депозитарія, який мав потім повернути не обов'яз-ково ті самі речі, але таку саму кількість таких самих речей. Цей договір був подібний до договору позики, але відрізнявся каузою. У договорі позики мета -- задовольнити потреби позичальника, в договорі зберігання -- депонента.

Секвестр, або секвестрація -- особливий вид зберігання. Кілька осіб передавали на зберігання яку-небудь річ за певної умови. Павло давав таке визначення секвестру: «У...якості секвестру передається на зберігання річ кількома особами солідарно на схов і повернення на певних умовах» (Д. 16.3.6). Найпоширенішим видом секвестру була передача на зберігання третій особі речі, з приводу якої виник спір. Сторони, що не довіряли одна одній, могли передати спірну річ на зберігання обраній ними третій нейтральній особі до розв'язування спору, аби потім передати її особі, яку буде визнано її власником.

4. Договір застави укладався у тих випадках, якщо застава супроводжувалася передачею речі заставодержателю. Ранні форми римської застави (fiducia, pignus) полягали саме у передачі предмета застави іншій стороні. Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засобом договору застави, що визначав правове положення сторін. Наприклад, при fiducia обов'язок заставодержателя повернути заставу боржнику після погашення ним зобов'язань спочатку мав винятково моральний характер. При pignus (ручній заставі) заставодержатель мав і певні обов'язки. Він повинен був ставитися до предмета застави дбайливо, як добрий господар, і повернути річ після погашення зобов'язання. Обов'язок у заставодавця виникав тоді, коли він передавав у заставу річ, яка могла завдати майнової шкоди заставодержателю. Тоді він був зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки.

У решті зазначених договорів правове положення сторін визначалося правилами застави, які розглядалися вище.

36. Консенсусні контракти

Консенсусні контракти сформувалися пізніше за інші договори, укладення договору тут досягалося простою згодою сторін. До цієї групи договорів відноситься договір найму послуг - консенсусний контракт, за яким одна сторона - найнятий - приймає на себе зобов'язання виконати за обумовлену винагороду певні послуги на користь іншої сторони - наймача. Саме консенсусний контракт поклав початок контрактуванню у сфері неречових кт поклав початок контрактуванню у сфері не речових прав (оскільки предметом договору послуг була фізична робота, яка виконувалася по вказівці наймача - догляд за дитиною, робота в саду і т.д., але не послуги юридичного характеру) і став надалі широко застосовуватися в якості договорів найму робочої сили.

Проте консенсусні контракти не мали широкого розповсюдження і розвитку ні в Стародавньому Римі, у зв'язку з наявністю рабства, ні навіть пізніше, за часів панування феодальних відносин, оскільки не було повноцінних ринкових відносин у сфері праці через існуючу нерівність особистих і майнових прав сторін договору.

Провідну роль консенсусний контракт і його вид - договір найму послуг -став відігравати в час становлення і зміцнення вільного ринку праці, тобто з розвитком капіталістичних відносин. Розвиток законодавства про працю в цей період пов'язується зі встановленням зниження тривалості праці працівників, відносною свободою вибору в можливості укладення договору.

37. Безіменні контракти і пакти

Оскільки безіменні контракти з'явилися пізніше, ніж ті, які мали свою назву, вони тривалий час не мали юридичного визнання. І коли дві особи домовлялися про певні майнові відносини, приміром, передати одна одній якусь річ або майно, то юридична сила такої угоди полягала лише в тому, щоб простежити, чи почала виконувати одна із сторін цю угоду, чи ні. Якщо одна сторона виконувала угоду, а інша ухилялася від виконання, то першій стороні давався кондикаційний позов для повернення того, що було передано. г"

Згодом сторона, яка виконала зобов'язання, передбачене договором, одержувала позов про спонукання іншої сторони до виконання зобов'язання. Цей позов дістав назву actio praescriptis verbis - позов з прескрипцією у формулі. Поступово безіменні контракти починають захищатися преторами, а римські юристи класифікують можливі їх варіанти за допомогою таких словесних формул:

do ut des - даю, щоб ти дав: даю тобі річ, щоб ти мені дав свою річ;

do ut facias - даю, щоб ти зробив: даю свою річ за виконання певної роботи твоїм рабом;

facio ut des - роблю, щоб ти дав: здійснюю корисну тобі дію, щоб ти дав мені свого раба;

facio ut facias - роблю, щоб ти зробив: роблю корисну для тебе дію, щоб ти зробив таку ж корисну дію для мене.

Серед безіменних контрактів, як вже було зазначено, є договори, які мають власну назву. Найбільш поширеними серед них були договір міни і оцінний договір.

Договір міни. За цим договором одна сторона передає іншій у власність якусь річ, а інша сторона передає першій у власність свою річ. Отже, цей договір підпадав під формулу do ut des (даю щоб ти дав). Після появи грошей договір міни втрачає своє поперднє значення, бо обмін речей на гроші значно спростив цивільний оборот.

Слід зазначити, що римські юристи робили спроби об'єднати міну з договором купівлі-продажу, проте цьому перешкоджав реальний характер міни, яка визнавалася укладеною лише з моменту передачі речі. Крім того, деякі правила, розраховані на купівлю-продаж, не могли застосовуватися до міни. Зокрема, в разі договору міни не можна було порушувати судової справи з приводу того, що нееквівалентний обмін заподіяв одному з контрагентів значну шкоду. І, навпаки, чимало правил договору міни не відповідало договору купівлі-продажу. Так трапилося з правом одного з учасників міни, який вимагав повернення виконаного, а не належного йому зустрічного задоволення.

Оцінний договір. За цим договором одна сторона передавала іншій якусь річ для продажу за обумовлену ціну, а інша зобов'язувалась передати першій виручену від продажу речі грошову суму або повернути річ. Предметом оцінного договору могли бути всі речі, не вилучені з обороту. Такий договір вважався укладеним з моменту передачі речі для продажу. Якщо річ була продана відповідно до обумовленої ціни, то власнику речі передавалася вся виручена від продажу сума, а коли за продану річ одержано вищу ціну, ніж було домовлено з власником, то різницю між домовленою ціною і фактично одержаною від продажу речі продавець залишав собі.

Оцінний договір за своєю суттю близький до договору доручення. Різниця між ними полягає в тому, що доручення - безоплатний договір і комісіонер у своїх діях був більш вільним, ніж довірений в договорі доручення. Він міг продати річ за будь-яку ціну, повернувши власнику лише обумовлену суму, або залишити річ собі.

Особа, яка одержувала річ для продажу, не ставала власником, але той, хто купив її; ставав власником. Подібний відхід від загального правила, згідно з яким передача речі від особи, котра не має права власності, не може привести до набуття права власності особою, якій передана річ, пояснюється тим, що в даному випадку річ передається з волі її власника, яку він виявив під час укладання оцінного договору.

Особливістю оцінного договору є те, що особа, яка прийняла річ для продажу, несла відповідальніть перед вірителем за всяку вину, а деякі римські юристи вважали, що й за випадкову загибель речі, хоч і не була її власником. Разом з тим деякі джерела римського права стверджують, що іноді ризик випадкової загибелі речі, переданої на комісію, покладався на власника. Вірителю для захисту його інтересів давався позов - actio de aesmator.

Складність у виборі однієї з формул, під яку можна було підвести оцінний договір, відчували самі римляни. Але оскільки цей договір вступав у силу з. моменту передачі речі і породжував синалагматичне зобов'язання, його без вагань віднесли до безіменних контрактів.

Пакти визначали як неформальні угоди, на які не поширювався позовний захист. Юридична чинність їх полягала в тому, що виконання взятого на себе на підставі неформальної угоди зобов'язання було виконанням належного. Той, хто виконував таке зобов'язання, не мав права потім вимагати повернення виконаного, бо виконання ґрунтувалося на неформальній угоді. Ці угоди не вкладалися ні в один із розглянутих раніше контрактів і тому позовний захист їм не надавався. Такі пакти почали називати pacta nuda (голі угоди). Проста, неформальна угода не породжувала зобов'язання: pacta nuda obligationem non pariunt -- такий давній принцип римського права. І все ж в одному з едиктів претор оголосив, що він визнаватиме, підтримуватиме укладені пакти -- pacta conventa verbaro. Так народився відомий афоризм: «Pacta sunt servanda» -- «Угоди треба дотримуватися» (Д. 2.14.7.7).

Однак з розвитком цивільного обігу завдяки своїй простоті та доступності неформальні угоди укладалися все частіше. Між тим, позбавлення їх позовного захисту не сприяло усталеності обігу, навпаки, розривало ділові відносини. Саме під тиском потреб обігу, спочатку як виняток, деякі пакти дістали позовний захист і їх почали називати pacta vestita -- «одягнені пакти». Юридичне визнання такі пакти дістали в різний час і ця обставина була критерієм розмежування їх на три групи: а) приєднані пакти; б) преторські пакти; в) імператорські пакти. Перші дістали позовний захист раніше за інших, другі -- в період республіки з боку претора, треті визнали імператори.

Pacta adjecta (приєднані пакти) -- додаткові до головного договору угоди, які передбачали внесення змін в його юридичні наслідки. Зазвичай, це було покладення в договорі на ту чи іншу сторону яких-небудь додаткових обов'язків, уточнення умов договору, строків платежів тощо. Спочатку це здійснювалося в момент укладення основного договору, згодом -- через певний час після його укладення. Однак в останньому випадку такий приєднаний пакт юридично визнавався лише за умови, що становище боржника не буде погіршено. Наприклад, угоди, за якими на боржника покладалися додаткові обов'язки чи інші обтяження, не визнавалися такими, що відповідають закону.

Преторські пакти дістали позовний захист від преторів, їх було всього два: підтвердження боргу (constitutum debiti) і receptum, який об'єднував три види пактів: а) угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами: б) угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору чи готелю про недоторканність речей пасажирів і постояльців; в) угода з банкіром щодо сплати обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі.

Constitutum debiti (підтвердження боргу) мало місце тоді, якщо виникала необхідність підтвердити вже існуючий борг чи борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник урочисто брав на себе зобов'язання сплатити борг кредитору, за яким уже закінчився строк позовної давності, або сплатити борг за третю особу. Обіцянка сплатити вже існуючий борг і є його визнанням, підтвердженням -- звідси й назва пакту. Підтвердження чужого боргу -- один з різновидів поруки.

Receptum arbitri (угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами). Особи, між якими виник майновий спір, могли домовитися, що не передаватимуть цей спір на розгляд суду, а передадуть його на розгляд третейському судді -- арбітру. Для того, щоб арбітр розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це угоду, яка і дістала назву receptum arbitri. На підставі цього пакту суддя зобов'язаний був розглянути спір і винести по ньому своє рішення. Ульпіан зазначав, що претор нікого не примушує брати на себе обов'язки третейського судді, бо це добровільна справа, але якщо хто-небудь уже взяв на себе обов'язки третейського судді, то зобов'язаний довести їх до кінця (Д. 4.8.3.1). За ухилення від виконання взятого на себе обов'язку третейський суддя піддавався штрафу. Тільки поважні причини звільняли його від відповідальності, наприклад, хвороба, що виникла після укладення пакту, недружні стосунки між арбітром і однією із сторін в спорі тощо.

Receptum nautarum, cauponum, stabulariorum (угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору і готелю про недоторканність переданих їм речей пасажирів і жильців). Мандрівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись на ночівлю в готелі чи заїжджому дворі або на кораблі, змушені були доручати свої речі господарям (наприклад, багаж, вантажі, коней). Про прийняття таких речей на зберігання укладалася угода, за якою господар ніс відповідальність не тільки за винне, а й за випадкове заподіяння шкоди чи загибель речей. Речі брав на схов господар готелю, заїжджого двору чи корабля через сам факт здійснення ним підприємницької діяльності. Господар не міг відмовитися від обов'язку взяти речі на зберігання. Це була одна з його підприємницьких функцій.

Підвищена відповідальність зазначених осіб пояснюється тим, що в ті часи господарі готелів і заїжджих дворів, капітани кораблів часто вступали в змову з грабіжниками. Якщо на постій прибував багатий мандрівник, вони подавали умовний сигнал грабіжникам чи піратам, які грабували його, а здобич ділили між собою. Для того, щоб якоюсь мірою обмежити розмах грабіжництва і розбоїв, імператори змушені були ввести таку відповідальність. Для захисту жильців і мандрівників, які потерпіли від розбою, їм надавався спеціальний позов.

Receptum argentarli (угода з банкіром про сплату обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі). Це неформальна угода, за якою лихвар, банкір, міняла брав на себе зобов'язання сплатити третій особі борг свого клієнта за його рахунок. Своєрідна форма поруки, за якою боржник третьої особи за відсутності грошей звертався до свого банкіра і просив за його рахунок грошей, що були на зберіганні в банкіра, сплатити борг. Банкір, виступаючи у такому разі як поручник, був гарантований грошима боржника, які були у нього на зберіганні. Хоч ця обставина і не була обов'язковою умовою укладення пакту, банкір міг взяти на себе такий обов'язок і у разі, якщо грошей боржника у нього не було.

Укладення пакту не ставило банкіра в становище боржника третьої особи, яка й надалі лишалася кредитором тільки клієнта банкіра. Правові відносини виникали тільки між клієнтом банкіра і його кредитором -- третьою особою. Однак якщо банкір чомусь відмовлявся платити, клієнту надавався спеціальний позов, що випливав з укладеного пакту.

Pacta legitima (імператорські пакти) -- пакти, які дістали юридичне визнання в законодавстві пізньої імперії. їх було захищено кондикційними позовами, що випливали із закону, яким було визнано цю угоду. До них належали: а) компроміс -- угода між особами, між якими виник майновий спір, про передачу цього спору на розгляд третейському судді; б) угода про надання посагу; в) угода про дарування.

Компроміс (compromissumj -- угода про передачу спору на розгляд третейського судді. Майновий спір, що виник між громадянами, в усіх випадках підлягав розгляду в суді. Проте сторони не завжди бажали розголошувати свої взаємовідносини, і тому такий порядок інколи суперечив їхнім інтересам.

Через це почали практикувати передачу подібних спорів на розгляд особі, яка викликала довіру сторін і рішення якої вони погоджувалися визнати. Таку практику було узаконено в період імперії -- зазначений пакт було визнано.

Щоб забезпечити виконання рішення третейського судді, спірна річ або сума грошей заздалегідь передавалася йому на зберігання (секвестр) до прийняття рішення по справі. Сторони обумовлювали в угоді, що третейський суддя передасть річ або суму грошей тій із сторін, на чию користь буде винесено рішення арбітра. Спочатку пакт діставав захист за умови, що сторони присягнули виконувати рішення арбітра. Пізніше рішення третейського судді набувало обов'язкової чинності тільки в тому разі, якщо сторони висловлювали свою згоду з ним і підписували його чи не оспорювали в 10-денний строк.

Угода про надання посагу (pactum dotis) -- неформальна угода, внаслідок якої батько нареченої брав на себе зобов'язання передати майбутньому чоловікові своєї доньки певне майно як посаг для полегшення сімейного життя. Згідно з цим пактом, чоловік отримував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого міг вимагати від батька своєї дружини обіцяного посагу. Правовий режим посагу визначався нормами приватного права.

Пакт про дарування (pactum donationis) -- неформальна угода, за якою одна сторона (дарувальник) здійснює безоплатне майнове надання другій стороні з метою виявлення до неї певної щедрості.

Майнове надання може полягати в передачі тому, кому дарують права власності на обумовлену річ (майно), виплаті певної грошової суми, встановленні сервітутів, відмові від певного права вимог та ін. Дарування здійснюється саме з метою виявити до того, кому дарують, щедрість, надати допомогу і відбувається за рахунок майна дарувальника. Засобом дарування здійснюється безоплатний перехід майна від дарувальника до того, кому дарують. У класичний період з метою недопущення подрібнення майна було встановлено істотне обмеження розміру дарування, що не стосувалося дарування між близькими родичами. Пізніше ці обмеження втратили своє значення, однак не було введено правило, відповідно до якого дарування здійснювалося у формі так званої судової інсинуації, тобто дарувальний акт вимагалося здійснювати перед судом із занесенням до реєстру. Однак за

Юстиніана здійснення інсинуації вимагалося лише при даруванні на суму понад 500 золотих. Дарування на меншу суму можна було здійснити в будь-якій формі. Отже, пакт про дарування дістав позовний захист.

Однією з форм дарування була обіцянка здійснити певне майнове надання. Вона мала обов'язкову силу тільки за умови здійснення її в формі стипуляції. Неформальна дарча обіцянка зобов'язання не породжувала.

Попри безоплатний характер відносин, дарувальник ніс відповідальність перед тим, кому дарували, за можливі негативні наслідки дарування, які було спричинено умислом чи грубою необережністю дарувальника (наприклад, виявлені недоліки подарованої речі, які заподіяли певну шкоду тому, кому дарували, відчуження речі).

Особливістю пакту про дарування було й те, що в певних випадках дарування могло бути скасоване. В класичний період патрон мав право анулювати дарування, зроблене на користь вільновідпущеника. Зазначений окремий випадок скасування дарування Юстиніан поширив на всі випадки дарування. Було також вироблено правові підстави для скасування дарування: вияв невдячності того, кому дарували, до дарувальника; завдання йому образи; створення небезпеки для життя дарувальника; заподіяння майну дарувальника істотної шкоди. Крім того, якщо в бездітного патрона, який здійснив дарування на користь вільновідпущеника, народжувалася дитина, він мав право скасувати дарування і зажадати назад майнове надання.

38. Зобов'язання як би з договорів

Зобов'язання ніби з договорів (quasi ex contractu) виникали не з контрактів чи іншої якоїсь угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи, але за своїм характером і змістом ці відносини схожі з договорами.Характерною особливістю таких зобов'язань є одержання певної винагороди однією стороною за волевиявленням і за рахунок іншої, але без наміру одарити першу сторону.До зобов'язань ніби з договорів римське право відносило дві категорії зобов'язань:зобов'язання з ведення чужих справ без доручення;зобов'язання з безпідставного збагачення.Останню охоплювало три різновиди зобов'язань, що виникали:із помилкового платежу незаборгованого;з факту майнового надання з певною метою, яка не здій снилась;з повернення недобросовісно одержаного.Negotiorum gestio (тобто ведення чужих справ без доручення) існувало в тих випадках, коли одна особа (gestor) вела справи іншої (daminus) без винагороди, не будучи зобов'язаною до цього ні за дорученням, ні за посадою, наприклад, піклування про речі іншого або оплата боргів відсутнього. В цьому випадку встановлюються відносини, подібні до договору доручення (mandatum), причому необхідно, щоб справа для гестора була чужою.Ведення чужих справ без доручення завжди викликає обов'язки для гестора, інколи -- для господаря; gestor повинен був довести до кінця почату справу, подати господареві звіт, передати все, що є в нього на руках і ніс відповідальність за легку вину, а інколи й за випадок.Проти negotiorum гестора господар для здійснення своїх вимог мав позов (actio negotiorum gestorum directa). Господар мав повернути гестору всі обґрунтовані витрати з процентами і звільнити його від прийнятих ним на себе зобов'язань за умови, якщо gestor. вів справу з наміром зобов'язати господаря;не діяв проти заборони господаря;діяв в інтересах господаря і за його рахунок.За наявності цих умов gestor мав проти господаря право на позов -- actio negotiorum gestorum contraria.Траплялись випадки, коли якась особа збагачувалась за рахунок іншої без будь-якої підстави. Ознаками такого збагачення були збагачення однієї особи за рахунок іншої і безпідставність такого збагачення.

Безпідставне збагачення особи за рахунок іншої давало право на позов (actio in personam) про повернення одержаного. Позови ці називалися condiction.es і були систематизовані Юстиніаном.Condiclio indebiti, тобто виплата удаваного боргу. Мета цього позову -- відновлення попередніх відносин між вірителем і удаваним боржником. Для подання вимоги за цим позовом необхідними були:відсутність боргу;помилка обох сторін: хто свідомо приймає плату, той здійснює крадіжку;здійснення платежу.Condictio ob causam datorum, тобто хто-небудь передає майно іншій особі, розраховуючи на майбутню подію, але остання не настає (наприклад, видача приданого у зв'язку з майбутнім шлюбом, але шлюб не відбувається). Подання позову було можливим за таких умов:RedTram Goods майбутньої чесної події (causa futura honesta); дійсної передачі в надії, що ця подія настане; що остання не настала.Condictio ob turpem causam. Позов цей пред'являвся в тому випадку, коли хто-небудь передавав що-небудь іншому з метою, що суперечила моралі: наприклад, дача кому-небудь хабара; порочні мотиви дачі хабара могли мати місце і з боку того, хто давав, і з боку того, хто брав, не вимагалось ні настання, ні ненастання даної обставини.Condictio ob iniustam causam. Позов цей пред'являвся в тих випадках, коли збагачення сталося від делікту або угоди, яка не дозволена законом. Наприклад, хто-небудь дає гроші в позику з вимогою за користування лихварськими процентами, дарування між подружжям, правочини, які вчинені під загрозою, тощо.Condictio sine causa. Позов цей подається, на думку класичних юристів, у всіх випадках безпідставного збагачення. Випадки застосування цього позову Юстиніан виокремив в окрему групу:придбання з самого початку було безпідставним (наприклад, збагачення шляхом відчуження чужої речі); придбання згодом стало безпідставним (наприклад, хто-небудь одержував винагороду за крадену річ, яку згодом йому було повернено).

Назва «зобовґязання ніби з договорів» підкреслює те, що вони виникали не із контрактів чи іншої якоїсь угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи. Підставою для їх виникнення міг бути односторонній правочин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Характерною особливістю такого роду зобовґязань є одержання певної вигоди однієюстороною за волевиявленням і за рахунок другої, але без наміру обдарувати першу сторону. Разом з тим зобовґязально-правові відносини, що виникають з такого роду односторонніх дій певних осіб, за характером і змістом практично не відрізняються від подібних відносин, які виникали з договору. Саме тому такі відносини почали називати ніби договірними, подібними до договірних, що виникають ніби з договору, хоч самого договору або якоїсь іншої угоди між сторонами зобовґязання не було.

Одностороння дія, з якої виникало подібне зобовґязання, за характером повинна бути правомірною. Із недозволеної дії виникає зовсім інший тип відносин -- деліктні зобовґязання.

До зобовґязань ніби з договору римське право відносило:

а) зобовґязання з ведення чужих справ без доручення;

б) зобовґязання з безпідставного збагачення, а саме: помилковий платіж; майнове надання з певною метою, яка нездійснилась; повернення недобросовісно одержаного.

A. Negatiorum gestio (ведення чужих справ без доручення).

Ведення чужих справ без доручення (negatiorum gestio) -- це правовідносини, які виникають внаслідок того, що одна сторона (гестор) виявляє турботу про майновий інтерес другої особи fdominus, господаря) без спеціального на те доручення. Турбота може бути виявлена в найрізноманітніших формах: надання якої-небудь юридичної чи фізичної послуги, управління майном, годування тварин або рабів, охорона майна. Наприклад, раптово виїхав господар і залишив без догляду свою худобу чи рабів. Його сусіда за власною ініціативою вживає заходів щодо охорони їх, годівлі, догляду тощо.

Неодмінною умовою такого зобовґязання є виявлення турботи про чуже майно без доручення, за власною ініціативою і волевиявленням гестора. Найчастіше мотивом ведення чужої справи без доручення було прагнення гестора попередити негативні майнові наслідки для іншої особи, наприклад, за його відсутності, безпорадного стану чи збігу інших обставин, за яких сам господар не міг піклуватися про своє майно.

Зазначене зобовґязання виникало з одностороннього пра-вочину, за характером було двостороннім -- обовґязки покладалися на обидві сторони. Із ведення чужої справи претор надавав позови обом сторонам.

Специфічний характер зобовґязання із ведення чужих справ зумовив його правові ознаки:

1. Фактичне ведення чужої справи «без доручення». Останні слова було додано до назви цього зобовґязання вже пізніше, аби підкреслити його позадоговірний характер. Власне ведення, як уже зазначалося, полягало в здійсненні різноманітних дій на користь господаря (одна або кілька справ чи управління майном). Не мали значення обсяг справи, характер і зміст її. Важливо було його здійснення, вияв піклування про чужу справу фактично, а не на словах.

2. 2. Турбота про чужу справу, чуже майно повинна мати доцільний, господарсько виправданий характер. Гестор при цьому повинен виходити із припущення, що господар схвалить його дії. Піклування про чужу справу повинно зумовлюватися інтересами господаря, бути спрямованим на збільшення чи принаймні збереження його наявного майна. Зобовґязання виникає навіть у тому разі, якщо мети, на досягнення якої було спрямовано ведення (піклування) справи, не досягнуто. Наприклад, гестор взявся лікувати хворого раба чи тварину, проте, незважаючи на його старанність, раб помер, тварина загинула, -- зобовґязання все ж виникає. Не перешкоджає виникненню зобовґязання небажання господаря схвалити здійснені гестором дії, якщо такі будуть визнані судом доцільними, розумними, виправданими.

3. Ведення справи повинно здійснюватися за рахунок господаря. Витрати гестора, повґязані з цим, підлягають відшкодуванню. Його турботи з ведення справи не можна розглядати як бажання обдарувати господаря.

4. Зобовґязання із ведення чужої справи виникає тоді, коли гестор здійснює дії з особистих міркувань, а не на підставі договору чи закону. Виконання опікуном своїх обовґязків не породжувало зобовґязання, оскільки останній зобовґязаний був це робити на підставі закону. Проте моральний обовґязок потурбуватися про чуже майно не перешкоджав виникненню зобовґязання.

5. Вкладена праця з ведення чужої справи оплаті не підлягала. Природа цього положення така сама, як і в договорі доручення. Правові відносини між гестором і господарем засновані на довірі, повазі, оплачувати таку послугу вважалося нижче гідності вільної людини.

Права й обовґязки сторін. Гестор, який взявся за ведення чужої справи, зобовґязаний був вести її зі всією старанністюі ретельністю, як свою власну справу. Він відповідав за будь-яку вину, в тому числі й за легку недбалість. Більше того, якщо дії гестора господар не схвалить і не визнає доцільними, він зобовґязаний відновити попередній стан майна, яким воно було до початку ведення справи. Однак, як уже зазначалося, гестор мав право відшкодувати витрати з ведення справи.

По завершенні справи гестор зобовґязаний був повністю звітувати перед господарем і передати йому все набуте по справі.

При схваленні дій гестора господар зобовґязаний був прийняти звіт. Однак якщо суд визнає їх доцільними, господар, навіть не схвалюючи, зобовґязаний прийняти звіт і відшкодувати витрати по справі. У свою чергу, він може вимагати від гестора надання повного звіту і передачі всього одержаного в результаті ведення справи.

Б. Зобовґязання з безпідставного збагачення.

Джерела не містять даних про те, чи було загальне правило, за яким той, що збагатився без достатньої для цього правової підстави, зобовґязаний був повернути збагачення. Однак достовірно відомо, що зобовґязання, які виникли з безпідставного збагачення, в римському праві були. Вони захищалися засобами кондикційних позовів чи просто кондицій (condictio): а) позов про повернення незаборгованого; б) позов про повернення майнового подання, мету якого не досягнуто; в) позов про повернення краденого; г) позов про повернення одержаного несправедливо чи за неправильною підставою.

В основі виникнення зазначених зобовґязань лежать, врешті-решт, дозволені, правомірні дії, проте мотиви їх здійснення неправомірні, або через помилку, або через інші чинники. Вони наближаються до реальних договорів -- зобовґязання в обох випадках виникають з моменту фактичної передачі яко-го-небудь майна однією стороною іншій. Однак між зобовґязаннями із реальних договорів і зобовґязаннями з безпідставного збагачення існують істотні відмінності. Вони полягають у тому, що в реальних договорах передача майна здійснюється на законній підставі (угода сторін), і тому одержане за договором майно не може визнаватися безпідставним збагаченням. Зобовґязання із безпідставного збагачення виникає саме через те, що певна особа одержала майно за рахунок іншої, тобто збагатилася без достатніх для цього правових підстав.

Позов про повернення незаборгованого (condictio indebiti). Якщо одна особа сплачує іншій неіснуючий борг, то ця друга особа збагачується за рахунок першої без достатніх для цього правових відстав і зобовґязана повернути безпідставно одержане. Із фактичного складу випливає зобовґязання, за яким безпідставно збагачений зобовґязаний повернути все одержане особі, за рахунок якої він збагатився. Це зобовґязання відноситься до зобовґязань з безпідставного збагачення, оскільки в даному разі немає правової підстави для платежу, бо немає і самого боргу.

Характерні елементи підстави виникнення зобовґязання із помилкового платежу:

1. Здійснення платежу за неіснуючим боргом. Форма здійснення такого платежу значення не має. Це могла бути відмова від певної вимоги (тоді збагаченому залишалося певне майно чи сума грошей), передача суми або іншого майна особі, що не мала права на його отримання. Платіж міг полягати в безоплатному виконанні робіт на користь певної особи, внаслідок чого вона неправомірно зберегла за собою якусь суму грошей тощо.

2. Відсутність боргу, що також може виражатися в різноманітних формах: повна відсутність боргу; борг існує, але плату за ним відшкодовано не кредитору, а іншій особі, яка мовчазно прийняла платіж, який їй не належав. До цих випадків незаборгованого платежу прирівнюється сплата боргу не зобовґязаним боржником, а іншою особою, а також плата умовного боргу до настання умови.

Проте плата боргу достроково, плата за натуральним зобовґязанням не визнавалися платою за неіснуючим боргом.

3. В основу плати за неіснуючим боргом покладено помилку особи, яка здійснила цей платіж. Бажання обдаруватиіншу особу (animas donandi), відмова від вимоги з цією самоюметою не можуть бути підставою виникнення даного зобовґязання.

Із факту сплати не заборгованого виникало зобовґязання повернути неправомірно одержане, яке за своїм змістом наближалося до договірного. Через цю причину дане зобовґязання віднесли до групи ніби договірних, квазі-контрактних.

Позов про повернення майнового подання, мету якого не досягнуто (condictio causa data causa non datorum). Квазі-контрактом є зобовґязання, через яке особа, що одержала майнове надання з певною метою, якої не було досягнуто,зобовґязана повернути його тому, від кого це майно одержано. Це одностороннє зобовґязання, що виникає з огляду на одностороннє волевиявлення. Його підставами могли бути різноманітні надання майнової вигоди однією особою іншій з певною метою. Наприклад, видача боргової розписки, що передбачається одержання позики, встановлення приданого до шлюбу, дарування на випадок смерті, якщо дарувальник пережив того, кому дарував.

Необхідні елементи підстави виникнення зазначеного зобовґязання із помилкового платежу:

1. Фактичне надання майнової вигоди однією особою другій. Вигода може полягати в передачі певної суми чи майна, відмові від вимоги та інших фактичних дій на користь другої особи.

2. Надання майнової вигоди з певною метою: боргова розписка видавалася з метою одержання позики, посаг встановлювався з метою укладення шлюбу, дарування здійснювалося з метою надання майнової допомоги тому, кому дарували.

3. Мета, для досягнення якої надавалася майнова вигода, не здійснилася: особа, що видала боргову розписку, позики не одержала; посаг, встановлений на користь нареченого, не привів до шлюбу; особа, що одержала дарунок, померла раніше за дарувальника. Тут не має значення причина, через яку мету не було досягнуто.

За наявності зазначених елементів виникало зобовґязання, з огляду на яке безпідставно збагачена особа зобовґязана була повернути все одержане.

Позов про повернення краденого (condictio ex causa furti-va). Оскільки злодій ні за яких умов не може стати власником краденої речі, проти нього завжди можна було застосувати віндикацію -- позов про повернення власником своєї речі з незаконного володіння злодія. Однак це досить складні процесуальні дії, які потребували великих затрат часу та енергії. Проти злодія вимагалася оперативна дія. Отже, було визнано можливим допустити кондикційний позов для повернення краденого. Римські юристи виходили з того, що юридичною підставою кондикції із крадіжки є факт збагачення злодія за рахунок власника без достатніх для цього правових підстав.