Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції

На нашу думку, загальнодержавна концепція повинна враховувати умови, за яких жорсткі механізми, що забезпечують уніфікацію та єдине централізоване управління всією інформаційно-телекомунікаційною інфраструктурою, зруйновані, а нові, що засновані на економічній та суспільній необхідності та створені на основі ринкових стимулів, ще не працюють повною мірою. Обсяги українського ринку інформаційних продуктів та послуг не можна порівняти із ринками розвинених західних країн. Необхідна його структурна реорганізація та модернізація, що потребує значних інвестицій. Вважаємо, що необхідно більш чітко визначити, що повинна робити держава, а що - ринкові структури. Процес розподілу відповідальності та власності між державою і ринком в інформаційній сфері ще не здобув сталих рис. Співвідношення держава - ринок для України дещо інше, ніж у країнах з прозорою ринковою економікою. Ринкові стимули поки що не в змозі забезпечити відтворення інформаційних ресурсів і технологій. Концепція державної інформаційної політики в Україні повинна виходити з цього положення, а не копіювати у всьому загальні підходи зарубіжних країн, що скеровані на удосконалення ринкових відносин, що вже давно існують, і механізмів у галузі створення та використання інформаційно-комунікаційних технологій.

Найбільшого успіху на шляху до інформаційного суспільства досягають країни, у яких держава формує і активно проводить у життя відповідну цілеспрямовану політику. Роль держави постає у створенні сприятливих умов для розвитку цього процесу, до яких можна віднести:

максимальне залучення ресурсів (кадрових, фінансових, матеріальних і ін.) до інформаційного виробництва;

нормативно-правове та нормативно-технічне регулювання;

підтримка проектів і програм, які демонструють можливості інформаційного суспільства;

розвиток міжнародного інформаційного обміну та співробітництва.

3. Побудова інформаційного суспільства в Україні

Інформаційне суспільство в Україні задеклароване в розділі 13 Програми інтеграції України в Європейський Союз. Відповідно до цієї Програми розвиток інформаційного простору в нашій країні визначається як станом інформаційних технологій (програмно-технічні засоби доступу до інформації, телекомунікаційна складова тощо), так і кількісним та якісним складом доступних на ринку інформаційних продуктів.

У 1998 р. Верховною Радою України розроблено й законодавчо затверджено «Національну програму інформатизації України», у вересні 1993 року Уряд прийняв «Комплексну програму створення єдиної національної системи зв'язку», а також важливого значення має прийняття Закону України «Про Національну систему конфіденційного зв'язку України» у 2002 році тощо.

Україна є членом низки міжнародних організацій зв'язку та інформатизації - Всесвітнього поштового союзу (ВПС), Міжнародного союзу електрозв'язку (MCE), а також регіональних європейських організацій - Європейської конференції адміністрацій зв'язку (СЕРЇ), Європейського інституту телекомунікаційних стандартів (ETS1).

Оскільки Україна визначила курс на євроінтеграцію, то вона має брати до уваги найкращі взірці та стратегії розвитку країн-членів Європейського Союзу у всіх напрямках життєдіяльності суспільства, зокрема у інформаційно-технічній сфері. Саме тому, реалізація стратегії становлення інформаційного суспільства ЄС знаходить своє відображення у відповідних спільних документах Україна - ЄС.

Так, у липні 1994 року було підписано Протокол про наміри між Державним комітетом зв'язку та інформатизації і Генеральним Директоратом XIII (в подальшому Генеральний Директорат ЄС з проблем інформаційного суспільства), який заклав на офіційному рівні підвалини для спільних дій в сфері інформаційного суспільства.

Подальшого розвитку положення даного Протоколу відобразились в Меморандумі про взаєморозуміння між Генеральним Директоратом з питань інформаційного суспільства Європейської Комісії і Державним комітетом зв'язку та інформатизації України щодо розвитку інформаційного суспільства, який був підписаний 14 вересня 2000 року.

Як зазначається в Меморандумі, Євросоюз та Україна погодились співпрацювати з метою розвитку інформаційного суспільства в Україні, визнаючи важливість цього для розвитку ефективної ринкової економіки та для забезпечення можливостей якісного працевлаштування.

Українська сторона підтвердила свій намір розвивати програму e-Ukraine, яка відповідає потребам українського суспільства, стимулювати розвиток послуг інформаційного суспільства в Україні. В свою чергу, Гендиректорат з питань Інформаційного суспільства буде надавати поради, які базуються на досвіді, отриманому в рамках програми e-Europe, та надаватиме можливість Україні брати участь у відповідних заходах кожного разу, коли це буде доцільно. Гендиректора'!' також зобов'язався надавати поради у відповідь на запити з приводу стратегій Інформаційного суспільства, розроблених в Україні, а також надавати експертну та технічну допомогу згідно з існуючими процедурами та правилами.

21 вересня 2005 року відбулись Парламентські слухання з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні, в яких взяли участь народні депутати України, представники центральних органів державної влади, провідні вчені та фахівці.

Основною метою цих слухань є сформування пропозицій, рекомендацій, які могли стати планом дій при прийнятті довгострокової програми розвитку інформаційного суспільства, незалежної від змін в уряді, парламенті та Президента тощо.

Акцентувалась увага на тому факті, що відсутність послідовної державної політики в Україні, спрямованої на побудову інформаційного суспільства, вже призвела до відставання від інших країн, а також сучасне інформаційне суспільство та його наступна фаза - суспільство, побудоване на знаннях, окрім технологічного, набуло багато вимірів: гуманітарного, мас-медійного, культурологічного, освітньо-наукового та інших. Для створення цілісної моделі такого суспільства і власне економіки знань та індустрії інтелектуальних інформаційних технологій Україні необхідно паралельно розбудовувати дві фази інформаційного суспільства: перша - прискорити побудову інформаційної та телекомунікаційної інфраструктури країни шляхом залучення зовнішніх та внутрішніх інвестицій; розширення конкурентного середовища серед провайдерів Інтернету та мобільного зв'язку; охоплення органів державного управління та провідних державних інституцій; друга - одночасно мобілізувати науку, освіту, промисловість, гуманітарну, мас-медійну сфери і бізнес на пріоритетних напрямах розвитку інформаційного суспільства, побудованого на знаннях.

Така стратегія дозволила б Україні побудувати розвинене інформаційне середовище, конкурентноспроможну індустрію інтелектуальних інформаційних технологій та власну економіку знань, стати повноправним членом міжнародної світової кооперації у створенні глобального інформаційного суспільства.

Арістова І.В. виділила наступні головні характеристики розвитку інформаційного суспільства в Україні:

У 90-ті pp. в Україні утворився комерційний інформаційний сектор економіки, структура якого та зайнятість у якому ще не достатньо досліджені.

Поширюється процес інформатизації комерційного сектору економіки. Інформатизація в бізнесі йде за модернізаційною схемою.

В Україні присутні головні рушійні сили розвитку інформаційного суспільства, що позначені експертами Європейського Союзу:

- реклама та пропаганда привабливого сучасного способу життя: електронне листування, торгівля і банківські операції, резервування подорожей, домашні читання школярів і курсові роботи студентів; послуги Інтернет та інші послуги доступні тільки тим, у кого є персональний комп'ютер;

- велика кількість електронних ігор розрахована на дітей, які завтра потенційно стануть проповідувати можливості інформаційних і телекомунікаційних технологій на роботі;

комп'ютеризація освіти - її вплив сьогодні не такий великий, проте завтра під впливом конкуренції, зростання комп'ютерної письменності батьків і вимог самих учнів, також: під впливом розвитку мережевих послуг вона збільшуватиме соціальну роль інформаційних і телекомунікаційних технологій;

подальше зниження цін на різноманітні інформаційні та телекомунікаційні технології (ІТТ), що передбачено експертами, слугує рушійною силою розвитку інформаційного суспільства;

комфорт і зручність у будинку, офісі, в машині завжди були і залишаються важливою рушійною силою соціальних змін;

все більша кількість людей та організацій використовують електронні пристрої для особистої охорони та безпеки;

- можливість більш широкої участі сільського населення в економічному та соціальному житті за допомогою ІТТ також стимулює розвиток інформаційного суспільства.

4. У країні почалася «домашня комп'ютерна революція», тобто збільшення рівня зацікавленості до ІТТ.

Таким чином, аналіз науково-практичних та нормативно-правових джерел свідчить, що пріоритетним завданням інформаційної політики України є створення¹ інформаційного суспільства як запоруки розвитку соціально-економічного життя населення та вирішенню ряду глобальних проблем сучасності.

При чому слід розуміти, що не всі країни одночасно зможуть досягти такого рівня розвитку суспільства, яке можна буде характеризувати як інформаційне. Це обумовлено великої прірвою у рівнях розвитку процесів інформатизації між найбільш розвинутими країнами та країнами третього світу, з перехідною економікою. Більше того, процеси інформатизації слугують каталізаторами розвитку в інших сферах суспільного життя (політичних, економічних, культурних тощо), а тому розрив цей не тільки не зменшується, а дедалі більше зростає.

Висновки

Інформаційне суспільство являє собою певну асоціацію країн, що досягли відповідних економічних, культурних і соціальних параметрів розвитку, зокрема, високого рівня інформатизації життя громадян і суспільства, управління державою, розвитку науки, освіти й культури, а також володіють значним ступенем інтегрованості у світову економіку.

Основними характеристиками інформаційного суспільства є: інформаційна економіка, індустрія інформаційних послуг, сучасні інтелектуальні інформаційні технології та технології зв'язку, значний потенціал науки, потреба фізичних та юридичних осіб в інформації, високий рівень інформаційно-правової культури всіх суб'єктів інформаційних відносин, матеріально-технічне забезпечення різноманітних послуг.

Зрозуміло, що процес становлення інформаційного суспільства в Україні є довготривалим, багатоетапним, складним, але він є необхідним з огляду на світові тенденції та обрану зовнішньополітичну стратегію.

Ключові терміни та поняття

інформаційне суспільство, програма входження держави в інформаційне суспільство, безпека інформаційного суспільства

Контрольні запитання для самоперевірки

Назвіть основних розробників теорії інформаційного суспільства.

У чому полягає сутність та зміст інформаційного суспільства? Дайте визначення поняттю «інформаційне суспільство».

Назвіть особливості інформаційного суспільства в Україні.

Чим регламентована і в чому полягає взаємодія ЄС та України в сфері побудови інформаційного суспільства?

Що таке програма входження в інформаційне суспільство? Розкрийте її основні положення.

Завдання для самопідготовки

Окресліть основні ознаки інформаційного суспільства.

Шляхи інформаційного суспільства в Україні.

Список рекомендованої літератури

Нормативні джерела

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР).1996. №30. Ст. 141.

2. Питання Воєнної доктрини України: Указ Президента України № 702/2005 від 21 квітня 2005 року // www.rainbow.gov. ua/action

3. Питання забезпечення діяльності Національної системи конфіденційного зв'язку: Указ Президента України від 4 липня 2002 року.

Питання Міжвідомчої комісії з питань реформування правоохоронних органів: Указ Президента України № 834/2005 від 23 травня 2005 року // www.rainbow.gov.ua/action.

Про затвердження Державної програми створення, розвитку та забезпечення функціонування Національної системи конфіденційного зв'язку Постанова Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 року.

Про Комплексну програму створення єдиної національної системи зв'язку Постанова Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1993 року.

7. Про Концепцію розвитку зв'язку України до 2010 року: Постанова Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1999 року.

8. Про Національну систему конфіденційного зв'язку України: Закон України // Відом. Верховної Ради України. 2002. № 15-Ст.ЮЗ.

9. Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу: Указ Президента України від 14 вересня 2000 року.

Доктринальні джерела

Арістова І.В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності ОВС України: організаційно-правові засади: Дис. д-ра. юрид. наук: 12.00.07/ Націон. ін-т внутр. справ. X., 2002. 408 с.

Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального прогнозирования / Пер. с англ. В. Иноземцев. М.: Academia, 1999. 956 с.

3. Братченко ИЛ. Мифы и реалии информационного общества: вверх по лестнице... СПб.: Терра, 2001. 429 с.

Брижко В.М., Галъченко О.М., Цимбалюк B.C. і ін. Інформаційне суспільство. Дефініції: людина, її права, інформація, інформатика, інформатизація, телекомунікації, інтелектуальна власність, ліцензування, сертифікація, економіка, ринок, юриспруденція. К.: Інтеграл, 2002. 220 с.

Брижко В.М., Галъченко О.М., Цимбалюк B.C. і ін. Інформаційне суспільство. Дефініції: людина, її права, інформація, інформатика, інформатизація, телекомунікації, інтелектуальна власність, ліцензування, сертифікація, економіка, ринок, юриспруденція. К.: Інтеграл, 2002. 220 с.

Гурковсъкий В.І. Організаційно-правові питання взаємодії органів державної влади у сфері національної інформаційної безпеки: Дис. канд. юрид. наук \ 25.00.02 - К., 2004. 225 с.

7. Макаренко ЄА. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи: Дис. д-ра. політич. наук: 23.00.04\ Київ, націон. унт ім. Т.Шевченка. К., 2003. 475 с.

Меморандум про взаєморозуміння між Генеральним Директоратом з питань інформаційного суспільства Європейської Комісії і Державним комітетом зв'язку та інформатизації України щодо розвитку інформаційного суспільства від 14 вересня 2000 року.

Міжнародний конгрес «Інформаційне суспільство в Україні: стан, проблеми, перспективи /Матеріали конгресу. К.: НТУ «КШ». 328 с.

10. Парламентські слухання з питань розвитку інформацій ного суспільства в Україні від 21 вересня 2005 року.

Ракитов А.И. Философия компьютерной революции. М.: Политиздат, 1991. 287 с.

Юдін O.K., Богуш В.М. Інформаційна безпека держави: Навч. посібник. X.: Консул, 2005. 576 с.

Ялта-2000. Роль Європи у XXI столітті //Матеріали міжнародної наукової конференції, 7-9 травня 2000 р. К.: Видавничий центр «Київський університет», 2000. 286 с.

РОЗДІЛ 7. ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ У СФЕРІ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ

Вступ

Забезпечення інформаційної безпеки охоплює три аспекти:

інформаційно-технічну безпеку - управління потенційними чи реальними загрозами з метою захисту комп'ютерних, телекомунікаційних технологій та інших технологій зв'язку;

інформаційно-психологічну безпеку - управління реальними чи потенційними загрозами, що можуть завдати шкоди психіці людини, суспільства;

інформаційну безпеку у сфері прав і свобод людини - управління реальними чи потенційними загрозами з метою забезпечення права на інформацію.

Тому актуальним, з огляду на акцент дослідження, - євроін-теграційний поступ України -- є аналіз інформаційної безпеки у сфері прав і свобод людини.

1. Поняття права на інформацію

Забезпечення захисту прав і свобод людини в інформаційній сфері є однією з найважливіших цілей інформаційної безпеки, адже права і свободи людини у сфері інформації є ключовими інститутами громадянського суспільства, правової, демократичної держави, надбанням і цінністю європейської спільноти.

Дана думка підтверджується доповіддю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н.Карпачової, яка зазначила, що світова практика демократичного державотворення переконує в тому, що право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань є одним з наріжних каменів розбудови демократичної, правової держави і громадянського суспільства.

На думку Арістової І.В., у літературі висловлюються погляди, в яких право громадян на інформацію - лигне складова частина свободи слова та преси, або, навпаки, свобода інформації -умовне позначення цілої групи свобод і прав: свободи слова або свободи вираження думок; свободи преси та інших ЗМІ; права на одержання інформації, що має суспільне значення; свободи поширення інформації.

Вважається, що право на інформацію не охоплюється цілком свободою слова і преси. Воно значно багатініе, змістовніше і має власну субстанцію, грає свою роль у задоволенні певних інтересів суб'єктів; тому зрізаність даного найважливішого права необґрунтовано. Навряд чи виправданий і такий, надмірно широкий, підхід до змісту права на інформацію. Аргументом на користь таких висловлень є, безумовно, законодавча практика найвищого рівня - конституційна. Йдеться, наприклад, про ст. 34 Конституції України, де закріплені не лише свобода думки, слова, але і право на інформацію. Зовсім не випадково закріплені свобода думки і слова та право на інформацію в різних частинах, хоча й однієї статті. Тим самим підкреслюється як їхній взаємозв'язок і взаємопроникнення, так і відома автономність, самостійність, «суверенність».

Взагалі, вперше поняття «право на інформацію» було визначено у ст. 9 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року, а саме: «Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій».

Причому, ст. 1 цього Закону визначає інформацію як «документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі». Але після набрання чинності Законом «Про телекомунікації», де в Прикінцевих положеннях говориться про необхідність узгодження чинного законодавства з положеннями цього нового Закону, поняття інформації визначається вже як відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб.

Досить цікавим є також такі основні положення, що закріплюються відповідними нормами Закону «Про інформацію»:

Громадяни мають право доступу до інформації про них, а в період збору інформації мають право знати, які відомості про них і з якою метою збираються, а також оспорювати правильність, повноту, доцільність такої інформації.

Право на інформацію охороняється законом.

Держава гарантує усім учасникам інформаційних відносин рівні права та можливості доступу до інформації.

Інформація не може бути використана з метою, що завдає шкоди правам та свободам громадян України.

Не підлягають розголошенню відомості, які становлять державну чи іншу передбачену законом таємницю.

Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи та законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

7. Коленому громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

З прийняттям Конституції України в 1996 році, право людини на інформацію - самостійне конституційне право, яке дозволяє людині вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким способом, що гарантується ч. 2 ст. 34 Конституції України.

Здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. З ст. 34 Конституції України).

Комплекс прав та свобод в інформаційній сфері вважається непорушним та невідчужуваним. За основу положень розділу II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Конституції України взято ряд міжнародних нормативно-правових актів. Зокрема, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.

У цілому ст. 34 Конституції України відповідає ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який надає кожній людині право вільно шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, та в будь-який спосіб за своїм вибором.

2. Види інформаційних прав і свобод і їх зв'язок з іншими правами та свободами людини та громадянина

Крім загального визначення права людини на інформацію в ст. 34 Конституції, є ряд інших інформаційних прав і свобод, що закріплюються конституційними нормами.

Свобода особистого і сімейного життя (ст. 32: «...не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини»);

Таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної й іншої кореспонденції (ст. 31: «...винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо»);

Право громадянина не зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя, шляхом збирання, зберігання, вико ристання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях із відо мостями про себе (ст. 32: це відноситься до відомостей, що «не є державною або іншою захищеною законом таємницею»);

Право громадянина направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та до посадо вих і службових осіб цих органів (ст. 40);

Право кожного громадянина на сприятливе навколишнє середовище, достовірну інформацію про її стан (ст. 50: «...така інформація ніким не може бути засекречена»);

Право кожного на свободу творчості і право доступу до культурних цінностей (ст. 54: результати інтелектуальної, творчої діяльності громадянина «ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом»);

Право кожного громадянина на одержання кваліфікованої правової допомоги (ст. 59: «...у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно»).

Деякі конституційні положення, також мають відношення до інформаційних прав і свобод.

Так, за статтями 21, 24 усі люди є вільні і рівні у своєму праві на інформацію, яке є невідчужуваним та непорушним і не залежить від раси, кольору шкіри, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження тощо.

Без отримання необхідної інформації, вільного її використання людина не змогла б розвивати свою особистість (ст. 23).

Право на інформацію пов'язане з правом на свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (ст. 35).

Реалізація права на освіту (ст. 53) неможлива без вільного інформаційного обміну між людьми. Процес навчання означає, перш за все, пошук і отримання необхідної інформації.

Ст. 34 Конституції можна також розглядати як певний розвиток і конкретизацію положення ч. З ст. 15, що забороняє здійснення в Україні цензури, тобто обмежувальних заходів щодо здійснення свободи слова в засобах масової інформації. Вона гарантує духовну і творчу свободу, не обмежену ніякою обов.'язковою ідеологією. Положення статті гарантують доступ до засобів масової інформації політичним партіям і рухам, громадським організаціям, профспілкам, кожній окремій людині. Ніхто не може бути примушений до зміни чи висловлювання своїх поглядів і переконань.

Зрозуміло, що Конституція України закріплює основний зміст прав і свобод в інформаційній сфері, але їх конкретизація відображається в ряді інших нормативно-правових актах, а саме таких як: Закон У РСР «Про мови в Українській РСР» від 28.10.1989 p., Закон України «Про науково-технічну інформацію» від 25.06.1993 p., Закон України «Про інформаційні агентства» від 28.02.1995 p., Закон України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» від 04.02.1998 p., Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах» від 05.07.1994 р., Указ Президента «Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності ЗМІ, дальшого утвердження свободи слова в Україні» від 9.12.2000 р., Указ Президента «Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою» від 16.09.1998 p., Розпорядження Президента «Про додаткові заходи поліпшення інформаційної діяльності» від 5.10.1998 р. тощо.

Великого значення мають Рішення Конституційного Суду України (КСУ) у справі про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей) від 10 квітня 2003 p., Рішення КСУ у справі щодо офіційного тлумачення ст. З, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К.Г.Устименка) від ЗО жовтня 1997 р. та Цивільний кодекс України.

Як зазначають дослідники даної проблематики конституційне закріплення права на інформацію ще не робить зрозумілим механізм його реалізації. Це стосується, наприклад, надання відповідної інформації державними органами і органами місцевого самоврядування за запитами громадян. Крім розробки чіткого та прозорого механізму здійснення права на доступ до різного роду інформації, її отримання, поширення, використання тощо, необхідно також внести зміни до чинного законодавства у зв'язку з дуже бурхливим розвитком сучасних інформаційних технологій та мереж, зокрема Інтернет, зробити ревізію застарілих законодавчих визначень і понять, приділити серйозну увагу узгодженню національного законодавства з міжнародними нормами і стандартами в інформаційній галузі».

3. Структура конституційного права на інформацію

Структура конституційного права на інформацію, що закріплюється Конституцією України та Цивільним кодексом України, визначається такими складовими як:

збирання інформації;

зберігання інформації;

використання інформації;

поширення інформації.

Відповідно до Закону України «Про інформацію», структурою вищезазначеного права є:

одержання;

зберігання;

використання;

поширення.

Поняття «збирання» інформації, яке міститься у тексті Конституції, законодавчо не визначено, оскільки Закон України «Про інформацію» дає дефініції тільки таким поняттям як «одержання», «зберігання», «використання» та «поширення».

Під одержанням інформації законодавець розуміє набуття, придбання, накопичення інформації громадянами, юридичними особами або державою відповідно до чинного законодавства України.

Зберігання інформації -- означає забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Використання інформації -- задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

Поширення інформації - розповсюдження, обнародування, реалізацію інформації у встановленому законом порядку.

Цікавим є той факт, що даний Закон у ст. 38 закріплює також «право власності на інформацію», під яким розуміється «врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією». Отже, законодавець оперує такими поняттями, як «володіння», «користування», «розпорядження», які не визначені законодавчо.

Тому, більшість науковців наголошують на необхідності уточнення понять «користування» і «розповсюдження» для з'ясування чіткої різниці між «використанням» і «користуванням» та між «поширенням» і «розповсюдженням» інформації, оскільки фактично використання інформації передбачає і збирання, і поширення інформації, і взагалі будь-які інші маніпуляції з нею.

Особливої уваги для забезпечення інформаційної безпеки, заслуговує поняття «доступу до інформації».

Ст. 28 Закону України «Про інформацію» містить поняття «режим доступу до інформації» як передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації.

Основними положеннями цього Закону згідно зі статтями 28, 29, ЗО, що закріплюють режим доступу до інформації, є:

За режимом доступу інформація поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом.

Держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації.

Завдання контролю за режимом доступу до інформації полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом.

Державний контроль за додержанням встановленого режиму здійснюється спеціальними органами.

У порядку контролю Верховна Рада України може вимагати від урядових установ, міністерств, відомств звіти, які містять відомості про їх діяльність по забезпеченню інформацією зацікавлених осіб.

Будь-яке обмеження права одержання відкритої інформації забороняється Законом.

Інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну і таємну.

До конфіденційної інформації належать відомості, що знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб, які можуть поширюватися за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Таємною є інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу, передбачену Законом таємницю, розголошення якої завдає (чи може завдати) шкоди особі, державі, суспільству.

Відповідно до вимог ст. 37 Закону України «Про інформацію» не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять інформацію:

визнану у встановленому порядку державною таємницею;

конфіденційну;

про оперативну та слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголос може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи;

що стосується особистого життя громадян;

щодо внутрівідомчої службової кореспонденції, якщо вона пов'язана з розробкою напряму діяльності установи, з процесом прийняття рішень і передує їх прийняттю;

що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими актами;

фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств.

Зазначимо, що критерії віднесення інформації до таємної, порядок її обігу та захисту регулюються Законом України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. Зміст відомостей, які належать до державної таємниці, викладений у «Зводі відомостей, що становлять державну таємницю України (ЗВДТ)», який у 1995 р. був затверджений наказом Держкомітету України з питань державних секретів.

Досить важливим є розкриття такого поняття як «комерційна таємниця». Так, відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні» під комерційною таємницею підприємств розуміють відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами тощо, що не є державними таємницями, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам.

Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства (відповідно до Листа Головної державної податкової інспекції України від 23.11.1995 року).

Оскільки ч. 2 ст. 32 Конституції України забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, то досить цікавим є розгляд цієї проблеми детальніше.

Ст. 23 Закону України «Про інформацію» містить такі основні норми:

Основними даними про особу (персональними даними) є національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.

Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень.

Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Офіційне тлумачення статті 23 надано Конституційним Судом України у його Рішенні № 5-зп від 30.10.97, де персональні дані про особу віднесені до конфіденційної інформації.

4. Правове забезпечення реалізації права на інформацію

Доволі дискусійним з точки зору забезпечення інформаційної безпеки України є Указ Президента України «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Internet і забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» від 31 липня 2000 року.

З одного боку, цей Указ закріпив, що з метою розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Internet, забезпечення широкого доступу громадян до цієї мережі, ефективного використання її можливостей для розвитку вітчизняної науки, освіти, культури, підприємницької діяльності, зміцнення міжнародних зв'язків, належного інформаційного забезпечення для здійснення органами державної влади та органами місцевого самоврядування своїх повноважень, повнішого задоволення потреб міжнародного співтовариства в об'єктивній, комплексній інформації щодо різних сфер суспільного життя в Україні, а також вирішення інших завдань, визначених в Посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI сторіччя. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 - 2004 роки», необхідно встановити, що розвиток національної складової глобальної інформаційної мережі Internet, забезпечення широкого доступу до цієї мережі громадян та юридичних осіб усіх форм власності в Україні, належне представлення в ній національних інформаційних ресурсів є одним з пріоритетних напрямів державної політики в сфері інформатизації, задоволення конституційних прав громадян на інформацію, побудови відкритого демократичного суспільства, розвитку підприємництва.

У зв'язку з чим, основними завданнями розвитку національної складової мережі Internet і забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні визначено:

створення у найкоротші строки належних економічних, правових, технічних та інших умов для забезпечення широкого доступу громадян, навчальних закладів, наукових та інших установ і організацій усіх форм власності, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, суб'єктів підприємницької діяльності до мережі Інтернет;

розширення і вдосконалення подання у мережі Internet об'єктивної політичної, економічної, правової, екологічної, науково-технічної, культурної та іншої інформації про Україну, зокрема тієї, що формується в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, навчальних закладах, наукових установах та організаціях, архівах, а також бібліотеках, музеях, інших закладах культури, розширення можливостей для доступу в установленому порядку до інших національних інформаційних ресурсів, постійне вдосконалення способів подання такої інформації;

забезпечення конституційних прав людини і громадянина на вільне збирання, зберігання, використання та поширення інформації, свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань;

забезпечення державної підтримки розвитку інфраструктури, надання інформаційних послуг через мережу Інтернет; створення умов для розвитку підприємницької діяльності та конкуренції у галузі використання каналів електронного зв'язку, створення можливостей для задоволення на пільгових умовах потреб у зазначених послугах навчальних закладів, наукових установ та організацій, громадських організацій, а також бібліотек, музеїв, інших закладів культури, закладів охорони здоров'я, включаючи розташовані у сільській місцевості;

розвиток та впровадження сучасних комп'ютерних інформаційних технологій у системі державного управління, фінансовій сфері, підприємницькій діяльності, освіті, наданні медичної та правової допомоги тощо;

вирішення завдань щодо гарантування інформаційної безпеки держави, недопущення поширення інформації, розповсюдження якої заборонено відповідно до законодавства;

вдосконалення правового регулювання діяльності суб'єктів інформаційних відносин, виробництва, використання, поширення та зберігання електронної інформаційної продукції, захист прав на інтелектуальну власність, посилення відповідальності за порушення встановленого порядку доступу до електронних інформаційних ресурсів усіх форм власності, за навмисне поширення комп'ютерних вірусів;

забезпечення вступу України до відповідних міжнародних організацій, що займаються питаннями розвитку телекомунікаційних систем; захист прав на інформацію; протидія поширенню інформації, яка завдає шкоди людині і громадянину, суспільству і державі; внесення в установленому порядку відповідних пропозицій; сприяння залученню коштів міжнародної технічної допомоги, використання можливостей міжнародних програм для розвитку в Україні мережі Internet.

З іншого боку, на основі вже згадуваного Указу Президента створено Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації СБУ, який повинен контролювати увесь обіг інформації в органах державної влади, організаціях, на підприємствах, незалежно від форм власності, що використовують мережі передачі даних, зокрема Інтернет, тим самим, порушуючи основні права і свободи людини в інформаційній сфері, закріплені Конституцією. Дещо виправило ситуацію виведення даного департаменту зі складу СБУ у 2006 році.

Слід зазначити, що деякі з існуючих нормативних актів суперечать один одному чи взагалі застаріли, внаслідок чого почасти виникають колізії. Відсутність чітких демократичних правових засад, неточність, а часом відсутність офіційного визначення широковживаних термінів у цій галузі гальмує її розвиток в цілому, що саме по собі є загрозою національним інтересам в інформаційній сфері.

Висновки

За умови, коли основні інформаційні права та свободи людини і громадянина закріплені у всіх перерахованих документах і однакові за своїм змістом, то підстави їх можливого обмеження і прямі обмеження, що визначені там же, найчастіше не збігаються між собою.

Керуючись принципом пріоритету норм міжнародного права над національним законодавством, варто підготувати уніфікований перелік засад для обмежень і випадків прямого обмеження прав і свобод із наступним внесенням змін у Конституцію України і міжнародні акти.

В усіх розглянутих документах прямо вказується, що обмеження інформаційних прав і свобод можуть бути встановлені тільки законом, причому не передбачається дозвільний принцип реалізації зазначених прав і свобод, коли основні інформаційні права і свободи можна буде реалізовувати тільки у встановлених чиновниками випадках. Усі підстави для обмежень можна зводити до трьох груп: для захисту інтересів особистості, забезпечення стабільності в суспільстві, а також в інтересах національної безпеки.

Ключові терміни та поняття

право на інформацію, інформаційні права та свободи, права і свободи в інформаційній сфері, структура права на інформацію, одержання, використання, поширення, зберігання інформації, режим доступу до інформації, конфіденційна інформація, таємна інформація, комерційна таємниця

Контрольні запитання для самоперевірки

Дайте визначення поняття «право на інформацію».

Як співвідносяться поняття «право на інформацію», «інформаційні права» ?

Яка структура конституційного права на інформацію?

Назвіть основні права та свободи в інформаційній сфері, що закріплюються Конституцією України.

Охарактеризуйте Указ Президента України «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Internet і забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» від 31 липня 2000 року.

Що Ви вважаєте слід зробити для створення надійної системи забезпечення інформаційної безпеки і захисту інформаційної сфери суспільства?

Завдання для самопідготовки

Розкрийте зміст основних інформаційних прав та свобод.

Сформуйте модель нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини в сфері інформаційних прав і свобод людини..

Список рекомендованої літератури

Нормативні джерела

Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР).1996.№30.Ст. 141.

Про державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 року.

Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Internet і забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні: Указ Президента України від 31 липня 2000 року.

Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 року.

Цоктринальні джерела

Арістова І.В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності ОВС України: організаційно-правові засади: Дис. д-ра. юрид. наук: 12.00.07/ Націон. ін-т внутр. справ. X., 2002. 408 с.

Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної ради України з прав людини. К., 2000. С. 202.

Кормич БА. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України: Монографія.- Одеса: Юридична література, 2003. 472 с.

Кушакова Н.В. Конституційне право на інформацію в Україні (порівняльний аналіз): Дис.... канд.,юрид.наук: 12.00.02 / Київ.націон.. ун-т ім.. Т.Шевченка.К., 2003. 243 с.

Макаренко Є А. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи: Дис. д-ра. політич. наук: 23.00.04 / Київ, націон. ун-т ім. Т.Шевченка. К., 2003. 475 с.

РОЗДІЛ 8. ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Інформаційна безпека становить собою складову інформаційної політики держави, відтак, її розгляд є необхідним для розуміння тих процесів, які відбувається в Євросоюзі, прийомів та методів забезпечення інформаційної безпеки, нормативно-правової бази, що регулює суспільні відносини в даній сфері.

1. Коріння європейської єдності

Використовуючи засоби економічного, інформаційного, політичного та міжнародно-правового впливу, глобалізація суттєво змінює розуміння концепції суверенної національної держави, оскільки все прогресуючу роль в управлінні державотворчим процесом покладається на наднаціональні утворення.

Ще два десятиріччя тому, відомий американський футуролог Е. Тоффлер у роботі «Третя хвиля» зазначив, що цивілізація Третьої хвилі базуватиметься на новій системі розподілу влади, в якій нація як така втрачатиме своє значення, більш важливу роль відіграватимуть інші інститути, які виникнуть не стільки за географічною ознакою, скільки за культурною, релігійною, екологічною чи економічною.

Не дивлячись на все зростаючу взаємозалежність світу, стирання державних кордонів, можна констатувати появу нового критерію поділу держав, поділу на основі не тієї чи іншої національно-державної приналежності, а на основі технічної оснащеності, інформаційною розвиненості.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 - 2011 роки» визначено, що курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної незалежності. Він викристалізовується з історії нашого народу, його ментальності та демократичних традицій, з прагнення нинішнього покоління бачити свою державу невід'ємною складовою єдиної Європи. Європейський вибір України - це водночас і рух до стандартів реальної демократії, інформаційного суспільства, соціально орієнтованого ринкового господарства, базованого на засадах верховенства права й забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Вагоме значення має інша законодавчо закріплена норма, яка зазначила, що Україна має створити ефективну систему інформаційного захисту своїх національних інтересів, що передбачає проведення активної інформаційно-аналітичної роботи, спрямованої на роз'яснення своєї внутрішньої і зовнішньої політики, формування прихильного ставлення до України в парламентських, урядових і неурядових колах, збирання інформації про наміри або акції, що плануються щодо України з метою своєчасного і адекватного на них реагування, прогнозування перспективних напрямів міжнародної активності.

Головна функція зовнішньої політики України в цьому контексті полягає у подоланні штучної інформаційної ізоляції навколо неї та донесенні до України світових інформаційних потоків, забезпеченні політичних, договірно-правових та організаційно-технічних можливостей включення вітчизняних інформаційних служб в міжнародну систему обміну інформацією.

Протягом 90-х років XX ст. Європейський Союз (ЄС) став найвпливовішою інтеграційною структурою на європейському континенті, відіграючи важливу роль в забезпеченні європейської безпеки-

Взагалі, ідея європейської єдності мала давнє коріння у суспільно-політичному розвитку Європи. Серед апологетів даної ідеї можна відзначити видатних миелителей та філософів XIX століття, таких як Е. Крюсе, В- Пени, Дж. Мадзіні, В.Ф. Генц та Й. К. Блунтшлі, Й. Альтузіус, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, П. Ж. Прудон, Дж. Бентам, Р. Кобден, Ф. Ліст та К. Франц.

Особливої активності дана ідея набула у 20-х роках XX ст. у наукових та філософських трактатах Р. Куденхове - Калергі, Е, Мейрігп, Ж. Бенд, П. Валері, К. Сфорц та А. Тріан, які відстоювали позицію необхідності створення Об'єднаних Штатів Європи в якості самостійного потужного політичного та економічного союзу, спроможного протистояти натиску союзу Англії та Америки.

Тривалий час ці теоретичні розробки мали виключно теоретичний характер. Лише після Першої та Другої світової війни на порядку денному для європейців став пошук засобів забезпечення безпеки та попередження нового збройного конфлікту, оскільки було зрозуміло, що держава сама по собі втратила свою природну роль - гаранта національної безпеки, а тому необхідно винайти таку систему безпеки, такий політичний механізм, який зміг би попередити загрозу нового конфлікту та відновити зруйновану економіку регіон"'.

Деякі аспекти історичної ідеї об'єднаної Європи знайшли своє відбиття в основоположних установчих документах Європейського Союзу: Договору про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС) від 18 квітня 1951 p., Договору про заснування Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) та Європейського Співтовариства з атомної енергії (Євроатом) від

березня 1957 p., Єдиному Європейському Акту, підписаному в Люксембурзі 17 лютого 1986 р, та в Гаазі 28 лютого 1986 р., в Маастрихтському Договору про Європейський Союз від 7 лютогр 1992 року з подальшими змінами та доповненнями, запровадженими Амстердамським від 2 жовтня 1997 року та Ніццьким від лютого 2001 р. договорами.

Преамбула Договору про заснування Європейського Економічного Співтовариства визначає, що memofa європейської інтеграції є більш тісний союз європейських народів, який досягається шляхом спільних дій, спрямованих на усунення бар'єрів, що розділяють Європу. Актуальною для України є теза про те, що інші народи Європи, які поділяють їх ідеал, повинні приєднуватися до їх зусиль.

Не менш актуальною є інше положення, юридично закріплене в Декларації про майбутнє Європейського Союзу від 15 грудня 2001 p., відповідно до якого єдиний кордон, який проводить Європейський Союз, - це кордон демократії та прав людини. Союз є відкритим тільки для країн, що поважають основоположні цінності, такі як вільні вибори, дотримання прав меншин і правова держава'"".

Виходячи зі змісту установчих договорів Європейського союзу, особливу увагу він приділяє розвитку спільної політики в таких сферах, як економічна, з вугілля та сталі та з атомної енергії, що прямо витікає з установчих договорів (Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі, Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства та Європейського Співтовариства з атомної енергії), зовнішня політика та політика безпеки, а також співробітництва поліцій і судів в кримінально-правовій сфері (в галузі юстиції та внутрішніх справ).

Саме Маастрихтський договір запровадив поняття «трьох опор», кожна з яких тотожна вищезазначеним сферам. Важливість даного нормативно-правового акта підтверджується ще й тим, що вперше були закріплені загальна зовнішня політики та політика безпеки країн ЄС, а саме:

захищати загальні цінності, основні інтереси та незалежність Союзу;

зміцнювати безпеку Союзу та держав-членів усіма способами;

підтримувати мир та зміцнювати міжнародну безпеку згідно з принципами Статуту ООН, Гельсінського заключного акту та цілями Паризької хартії;

сприяти міжнародному співробітництву;

- розвивати та консолідувати демократію й законність, пова
гу до прав людини й основних свобод "".

Отже, Євроінтеграція має досить динамічний характер. Якщо раніше союз європейських країн мав за мету створення виключно єдиного економічного простору, то наразі особливої актуальності набуває розвиток «другої» та «третьої» опор - зовнішня політика і політика безпеки та співробітництво поліцій і судів в кримінально-правовій сфері відповідно.

У зв'язку з рівнем інформаційно-технічного розвитку Євросо-юзу, особливого значення в діяльності ЄС має проблема забезпечення інформаційної безпеки.

Спільна позиція країн-членів Європейського Союзу щодо змісту поняття «інформаційна безпека» була висловлена представником Швеції при обговоренні питань міжнародної інформаційної безпеки на 56-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, згідно з якою інформаційна та мережева безпека означає захист особистої інформації про відправників і одержувачів, захист інформації від несанкціонованих змін, захист від несанкціонованого доступу до інформації і створення надійного джерела постачання обладнання, послуг та інформації.

Інформаційна безпека також охоплює захист інформації, що стосується військового потенціалу та інших аспектів національної безпеки. Недостатній захист життєво важливих інформаційних ресурсів та інформаційних і телекомунікаційних систем може створити загрозу міжнародній безпеці.

Позиція з приводу інформаційної безпеки відзначається раціоналізмом, адже предметом безпеки називаються конкретні поняття різних видів інформації. Крім того, простежується досить чітке розмежування особливостей інформаційної безпеки людини і суспільства (особиста інформація, інформаційне забезпечення життя суспільства) та інформаційної безпеки держави (інформаційне забезпечення національної безпеки).

...