Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції

2. Боротьба з кіберзлочинністю

У рамках інформаційного забезпечення національної безпеки, захисту особистої інформації є боротьба з кіберзлочинністю, оскільки це особливо актуальна проблема для країн Європи, що обумовлено високим рівнем комп'ютерної оснащеності різних сфер життєдіяльності суспільства.

Статті 29, 34 Договору про заснування Європейського Союзу, Директива Парламенту і Ради 95/46/ЕС від 24/10/1995 «Про захист приватних осіб у галузі обробки персональних даних та щодо вільного руху таких даних»; Регламент Парламенту і Ради ЄЄ № 45/2001 від 18/12/2000 «Про захист фізичних осіб у сфері обробки особистої інформації інституціями і органами Співтовариства та про вільний рух такої інформації», Резолюція Ради ЄС «Про законний моніторинг телекомунікацій» (96/3 329/01) від 17 січня 1995 p.- це лише частина нормативно-правових актів Європейського Союзу, що порушують питання боротьби з комп'ютерною злочинністю.

Базовим міжнародним нормативно-правовим документом, що регулює суспільні відносини у сфері боротьби з кіберзлочинністю, є Конвенція Ради Європи «Про кіберзлочинність» від 23 листопада 2001 року.

Європейський Союз лише готується до імплементації Конвенції. Першими кроками на цьому шляху були Спільна Позиція 1999/364/JHA від 27 травня 1999 року, затверджена Радою ЄС на підставі ст. 34 Договору про заснування ЄС щодо переговорів відносно проекту Конвенції про комп'ютерну злочинність, які відбулися у Раді Європи, та Пропозиції для Рамкового Рішення Ради ЄС щодо атак, спрямованих на інформаційні системи.

Цікавим є той факт, що, аналізуючи нормативно-правові акти ряду країн Європейського союзу, відповідно до яких закріплена відповідальність за передбачені даною Конвенцією діяння, найбільше відповідає конвенціальним нормам Кримінальний кодекс Німеччини.

Отже, відповідно до цієї Конвенції комп'ютерні правопорушення класифіковані на певні групи. Перша група передбачає кримінальну відповідальність за вчинення правопорушень проти конфіденційності, цілісності та доступності комп'ютерних даних і систем, а саме:

незаконний доступ;

нелегальне перехоплення;

втручання у дані;

втручання у систему;

зловживання пристроями.

Друга група передбачає відповідальність за правопорушення, пов'язані з комп'ютерами, а саме:

підробка, пов'язана з комп'ютерами;

шахрайство, пов'язане з комп'ютерами.

Третя група - правопорушення, пов'язані зі змістом інформації, а саме правопорушення, пов'язані з дитячою порнографією:

вироблення дитячої порнографії з метою її розповсюдження за допомогою комп'ютерних систем;

пропонування або надання доступу до дитячої порнографії за допомогою комп'ютерних систем;

розповсюдження або передача дитячої порнографії за допомогою комп'ютерних систем;

набуття дитячої порнографії за допомогою комп'ютерних систем для себе чи іншої особи;

володіння дитячою порнографією у комп'ютерній системі чи на комп'ютерному носії інформації.

Четверта група включає правопорушення, пов'язані з порушенням авторських та суміжних прав.

До речі, положення даної Конвенції знайшли своє відображення в Законі України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України» від 23.12.2004 року, відповідно до якого в розділі 16 «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку» викладені у новій редакції статті 361 (Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку), ст. 362 (Несанкціоновані дії з інформацією, яка обробляється в електронно - обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчиненні особою, яка має право доступу до неї), ст. 363 (Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється) Кримінального кодексу України та передбачена кримінальна відповідальність за статтями 361-1 (Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут), 361-2 (Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних мережах або на носіях такої інформації) та 363 -1 (Перешкоджання роботі електронно- обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв'язку).

3. Регулювання Інтернет-відносин у країнах Європи

Цікавим з точки зору інформаційної безпеки є досвід регулювання Інтернет - відносин деяких європейських країн. Як зазначає Макаренко ЄЛ., у більшості європейських країнах прийняті (або існують в проекті) закони, що дають можливість притягнути до відповідальності провайдерів хостових послуг за розміщення на їхніх сайтах інформації незаконного змісту; деякі правила обмежують доступ провайдерів до таких джерел інформації. Мережеві оператори не можуть бути притягнуті до відповідальності за зміст інформації, яка передається мережами, однак вони зобов'язані на умовах виданих ліцензій вжити необхідних заходів щодо користувачів і клієнтів, які використовують мережі для передання інформації незаконного змісту. В країнах ЄС також існує практика самоврегулювання хостових послуг: наприклад, у Великій Британії (Фонд «Безпечна Мережа»), у ФРН і Нідерландах прийняті кодекси поведінки та створені незалежні органи самоврегулювання, які розробляють етичні стандарти для змісту інформації та класифікації незаконної інформації. Класифікація інформації незаконного змісту викладена так:

використання телекомунікаційних засобів для поширення образливої чи непристойної інформації користувачами підліткового віку (до 18 років);

свідоме надання телекомунікаційних послуг для поширення незаконної інформації відповідно до пункту 1;

свідоме надання інтерактивних комп'ютерних послуг незаконного змісту;

4) свідоме використання телекомунікаційних засобів для
здійснення правопорушення відповідно до пункту 3.

Німеччина прийняла Закон про інформаційні і комунікаційні послуги (1997 р.), в якому визначений статус цифрового підпису, внесені поправки до Карнега кодексу, в закони про авторські права та обмеження на морально шкідливу для молоді інформацію.

Правове регулювання інформації в Інтернет, згідно з доповіддю Міністерства економіки, фінансів та промисловості Франції, повинно:

забезпечити свободу комунікації он-лайн;

визначити обов'язки постачальників послуг (зокрема, видавців та посередників);

запровадити захист інтелектуальної власності в режимі онлайн;

забезпечити ефективне регулювання змісту інформації, що є в мережі Інтернет;

забезпечити захист персональних даних;

забезпечити правовий статус доменів;

забезпечити вільний доступ до масивів інформації в мережі Інтернет для масового використання.

З цією метою Франція подала до Європейської Ради ЄЄ меморандум з пропозицією розширити доступ до Інтернету і створити регулятивні механізми для діяльності в мережі.

4. Співвідношення положень нормативно-правових актів Європи та України, що регулюють відносини у сфері інформаційних прав та свобод людини і громадянина

Іншим цікавим моментом у контексті аналізу проблем забезпечення інформаційної безпеки Євросоюзу є розгляд основних нормативно-правових актів, що закріплюють права та свободи громадян Євросоюзу в інформаційній сфері.

Основним документом Європейського Союзу, що закріплює такі права громадян є Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 року.

Хартія проголошує, що права, які в ній закріплюються, базуються на конституційних традиціях та загальних міжнародних зобов'язаннях держав-членів, а також Договору про Європейський Союз, Договору про Європейські співтовариства, Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, Соціальних хартіях, прийнятих Європейським співтовариством й Радою Європи та судової практики суду Європейських співтовариств і Європейського суду з прав людини.

Аналіз даного документу, дозволяв виокремити ряд прав та свобод людини в інформаційній сфері в контексті інформаційної безпеки Європейського Союзу, що практично повторюють положення Конституції України.

Так, ст. З даного Договору зазначає, що кожна людина має право на фізичну недоторканність та недоторканність психі ки. Отже, дана теза корелює з таким національним інтересом людини в інформаційній сфері, як забезпечення права людини на захист від маніпуляції індивідуальною свідомістю та таким конституційним положенням, яке закріплено в статті 34 Конститу ції України, відповідно до якого кожному гарантується право на свободу думки та слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Ст. 7 закріплює положення, відповідно до якого кожна люди -на має право на повагу її приватного та сімейного життя, на недоторканність житла та таємниці кореспонденції.

Згідно зі ст. 8 кожна людина має право на охорону відомостей особистого характеру.

Таким чином, дані норми віддзеркалюються у ст. 31 Конституції України, а саме: кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а також ст. 32 - ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Ст. 11 визначає, що кожна людина має право на свободу вира жати свою думку. Це право охоплює свободу підтримувати свою думку, отримувати та розповсюджувати інформацію та ідеї без будь-якого втручання з боку публічних властей та незалежно від державних кордонів. Забезпечується свобода та плюралізм засобів масової інформації. Основна ідея даної тези закріплена Конституцією України в статтях 15 (Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена.) та 34 (Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.).

Ст. 17 закріплює охорону інтелектуальної власності. Саме ця теза корелює з такими конституційними нормами, визначеними у ст. 41 (Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.) та ст. 54 (Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом).

Ст. 41 зазначає, що кожна людина має право на доступ до матеріалів, що мають до неї безпосереднє відношення, при забезпеченні законних інтересів конфіденційності, а також професійної і комерційної таємниці. Ст. 34 Конституції України відображає основну ідею вищезазначеної статті, а саме: кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб -- на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Насамкінець, відповідно до ст. 42 кожен громадянин чи громадянка Європейського Союзу, чи будь-яка фізична чи юридична особа, яка проживає чи має офіційно зареєстроване місцеперебування в одній з держав-членів, має право доступу до документів Європейського парламенту, Ради та Європейської комісії. Що ж до України, то ст. З Конституції України закріпила, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Висновки

Українські та європейські національні інтереси людини в інформаційній сфері є схожими, що ще раз доводить про вірність обраного нашою державою євроінтеграційного шляху.

Резюмуючи вищевикладене, зазначимо, що сучасний етап становлення громадянського суспільства визначається входженням України до провідних технологічно розвинутих країн світу, до глобального інформаційного простору. Саме тому ми маємо використовувати досвід таких країн, що вже мають досить серйозні напрацювання у сфері забезпечення інформаційної безпеки, зокрема досвід Європейського Союзу.

Ключові терміни та поняття

інформаційна безпека Європейського Союзу, кіберзлочин-ність, основні права та свободи в інформаційній сфері Євро-союзу

Контрольні запитання для самоперевірки

Дайте визначення поняття «інформаційна безпека Євро-союзу».

Розкрийте історію становлення Європейського Союзу.

Назвіть основні права та свободи в інформаційній сфері, що закріплюються Хартією основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 року.

Як співвідносяться права та свободи в інформаційній сфері, що закріплюються Хартією основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 року між правами та свободами в інформаційній сфері, закріпленими Конституцією України?

Які заходи запроваджені Євросоюзом для боротьби з кібер-злочинністю?

Завдання для самопідготовки

Розкрийте зміст заходів по забезпеченню інформаційної безпеки країнами Європи.

Окресліть критерії співвіднесення законодавства України та ЄЄ, що регулює суспільні відносин и в інформаційній сфері.

Список рекомендованої літератури

Доктринальні джерела

1. Макаренко ЄЛ. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи: Дис. д-ра. політич. наук: 23.00.04\ Київ, націон. ун-т ім. Т.Шевченка. К., 2003. 475 с.

Маркое Б.В. Демократия и интернет. Технологии информационного общества - Интернет и современное общество // Материалы Всероссийской объединенной конференции (20-24 ноября 2000 г.). СПб., 2000. 292 с.

Снігир О.В. Україна в геополітичних концепціях Європейського Союзу: динаміка «Об'єкт -- суб'єктних» відносин: Дис.... канд. політич. наук: 21.01.01\ Націон. ін.- т стратегіч. досліджень. К., 2004. 178 с.

Тоффлер Э. Третья волна: Пер. с англ. / Э.Тоффлер. М.: ООО «Издательство ACT», 2002. 776 с.

Інтернет ресурси

www.rada.gov.ua // Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 -- 2011 роки: Послання Президента України.

www.crime-research.ru // Конвенція про кіберзлочинність.

РОЗДІЛ 9. БЕЗПЕКА ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

У більшості розвинених країн за участю політичних лідерів, прогресивних урядів та фінансової підтримки транснаціональних корпорацій реалізуються Програми становлення інформаційного суспільства; концепції переходу до інформаційної ери, плани участі в трансформації суспільних інститутів, прийняті міжнародними організаціями ООН/ЮНЕСКО, Світовим банком, Світовою Організацією Торгівлі, Організацією економічного співробітництва і розвитку, Радою Європи, Європейським Союзом, Європейським банком реконструкції і розвитку, ОБСЄ, Центральноєвропейською Ініціативою та іншими міжнародними і регіональними урядовими і неурядовими інституціями. За основу Концепцій взято визначення стратегії інформаційного суспільства, основних положень, умов і пріоритетів міжнародної, регіональної і національної інформаційної політики, формулюються політичні, правові, соціально-економічні, культурні і технологічні передумови переходу до інформаційного суспільства, обґрунтовується специфіка і мета глобальних трансформацій.

1. Основні положення Окінавської Хартії глобального інформаційного суспільства

Одним з перших концептуальних документів, що визначив стратегію побудови інформаційного суспільства, є прийнятий 29 сесію Генеральної Конференції ЮНЕСКО у 1996 році документ під назвою «Інформаційне суспільство для всіх».

Ідея інформаційного суспільства, викладена у даному документі, як ідеологія міжнародного розвитку, передбачає осмислення нового етапу існування цивілізації, трансформацію традиційних економічних відносин, зміну соціальних факторів у життєдіяльності суспільства, нові форми міжкультурної комунікації.

Диференційована політика ЮНЕСКО в європейському регіоні здійснюється на основі відмінностей інформаційного розвитку країн Західної, Центральної та Східної Європи.

Так, взаємодія ЮНЕСКО з Європейським Союзом, передбачає дослідження нових ринків інформаційних продуктів та послуг, передачу нових технологій (ноу-хау), поширення знань з метою сталого розвитку, створення урядових електронних мереж для ефективного управління.

Серед основних європейських нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері побудови інформаційного суспільства є Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22 липня 2000 року. У преамбулі цього міжнародного договору зазначається, що інформаційно-комунікаційні технології (IT) є одним з найбільш важливих факторів, що впливають на формування суспільства XXI століття. Вони (IT) революційно впливають на життя людей, взаємодію уряду та громадянського суспільства.

Далі в документі зазначається, що інформаційне суспільство дозволяє людям ширше використовувати свій потенціал та реалізовувати свої спрямування. Але для цього необхідно, щоб IT забезпечували стійке економічне зростання, збільшення суспільного добробуту, стимулювання соціальної згоди та повної реалізації їх потенціалу в сфері зміцнення демократії, транспа-рентного та відповідального управління, прав людини, розвитку культурного багатоманіття та укріплення міжнародного миру та стабільності.

Для досягнення поставлених цілей та вирішення можливих проблем необхідно розробити ефективні національні та міжнародні стратегії.

У Хартії виокремлюються наступні загрози становленню глобального інформаційного суспільства:

1. Міжнародний розрив в галузі інформації та знань (п.5).

Інформаційні зловживання, що загрожують цілісності мережі та комп'ютерна злочинність (п.4, п. 8).

Загроза захисту авторського права та права на інтелектуальну власність (п.7).

Загроза технологічних можливостей окремих регіонів та країн (п.7).

Загроза захисту приватного життя споживача взагалі та при обробці даних зокрема (п.7).

Загроза безпеці інформаційних систем (п.8).

Різниця у володінні інформаційними навичками окремих людей (п.11).

Як зазначається в самій Хартії, вона є закликом до всіх як державних, так і приватних секторів, ліквідувати міжнародний розрив у сфері інформації та знань. Ефективне партнерство серед учасників, включаючи спільне політичне співробітництво, є ключовим елементом раціонального розвитку інформаційного суспільства. Завданням всіх суб'єктів міжнародної спільноти та окремої людини полягає не тільки стимулювання та сприяння переходу до інформаційного суспільства, а також в повній реалізації його економічних, соціальних та культурних переваг (п.6).

Для досягнення цих завдань, а також для управління вищезазначеними загрозами дана Хартія передбачає наступні напрями європейської політики інформаційної безпеки:

Проведення економічних та структурних реформ з метою створення обстановки відкритості, ефективності, конкуренції та використання нововведень.

Розробка інформаційних мереж, що забезпечують швидкий, надійний, безпечний та економічний доступ за допомогою конкурентних ринкових умов та відповідних нововведень до мережевих технологій, їх обслуговуванню та використанню.

Розвиток людських ресурсів, здатних відповідати вимогам століття інформації, шляхом освіти та навчання протягом життя та задоволення попиту на спеціалістів у галузі IT в усіх сферах нашої економіки.

Активне використання IT в державному секторі реального часу послуг, необхідних для збільшення рівня доступності влади для усіх громадян.

Ефективне партнерство між державним та приватним сектором в сфері використання інформаційних технологій.

Слід зазначити, що в Окінавській хартії особливу роль посідає боротьба з комп'ютерною злочинністю як однієї з найнебез-печніших загроз інформаційного суспільства. Так, нормативно закріплено, що зусилля міжнародного співтовариства, спрямовані на розвиток глобального інформаційного суспільства, мають супроводжуватись узгодженими діями зі створення безпечного та вільного від злочинності кіберпростору. Задля чого необхідно віднайти ефективні політичні рішення актуальних проблем, наприклад, спроби несанкціонованого доступу та комп'ютерні віруси, а також залучати представників промисловості та інших посередників для захисту важливих інформаційних інфраструктур. Подальшого розвитку дані положення Хартії знайшли відображення в Європейській Конвенції «Про кіберзлочини» від 23 листопада 2001 року, який був підписаний тридцятьма країнами, серед яких і Україна, з метою вироблення єдиної ефективної позиції протидії кіберзлочинам.

Особливо важливим, акцентується в Хартії, залишається питання подолання електронно-цифрового розриву всередині країни та за її межами. Кожна людина повинна мати можливість доступу до інформаційних й комунікаційних мереж. Стратегія розвитку інформаційного суспільства має супроводжуватись розвитком людських ресурсів, можливості яких відповідали вимогам інформаційного століття. Європейський Союз та окремі країни Європи зобов'язуються надати всім громадянам можливість засвоїти та отримати навички роботи з IT шляхом освіти, навчання та підготовки протягом життя.

Значну увагу в даному документі приділяється допомозі становленню інформаційного суспільства та входження до глобального інформаційного простору країнам, що розвиваються.

Зазначається, що держави, які не встигають за високими темпами розвитку IT, позбавлені можливостей в повному обсязі брати участь в житті інформаційного суспільства та економіки. Для вирішення цієї проблеми слід ураховувати різноманітність умов та потреб цих країн. Важливу роль при цьому мають відіграти власні ініціативи в прийнятті послідовних національних програм з метою реалізації політичних заходів, направлених на підтримку IT та конкуренції в цій сфері, а також створення нормативної бази, використання IT в інтересах вирішення завдань у сфері розвитку та в соціальній сфері, розвитку людських ресурсів, що мають навички роботи з IT (п. 14).

Довгостроковою метою для становлення глобального інформаційного суспільства є подолання міжнародного розриву, що головним чином залежить від ефективного міжнародного двох-стороннього та багатостороннього співробітництва. Велика роль у цих процесах відводиться міжнародним організаціям та установам - банкам розвитку, Міжнародній мережі телекомунікацій та різноманітним міжнародним фондам.

Зазначається, що країни Європи в подальшому сприятимуть зміцненню зв'язків між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, шляхом фінансового, технічного та політичного забезпечення з метою оптимального клімату для використання інформаційних технологій.

Саме для цього пропонується створити «Групу з можливостей інформаційних технологій », завданням якої буде вивчення можливостей держав до входження до глобального інформаційного суспільства, особливо країн, що розвиваються. Після цих досліджень Група пропонуватиме використовувати конкретні заходи у сферах формування політичного, нормативного та мереженого забезпечення, покращення технічної сумісності, розширення доступу та зниження витрат, а також зміцнення людського потенціалу тощо.

Таким чином, Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства закликає до розробки єдиної спільної стратегії побудови інформаційного суспільства, що призведе до вирішення ряду глобальних проблем та соціально-економічного прогресу всіх держав.

2. Європа і глобальне інформаційне суспільство

Діалектичний взаємозв'язок європейської та глобальної стратегій становлення інформаційного суспільства репрезентований у концептуальній доповіді Європейської Комісії з проблем інформаційного суспільства «Європа і глобальне інформаційне суспільство: рекомендації для Європейської Ради ЄС» у 1994 році.

У даній доповіді зазначається, що глобальні інформаційні процеси впливають на встановлення нової ієрархії держав, відкривають нові можливості промислового розвитку, обумовлюють створення відповідної правової бази, підвищують рівень обміну культурою та традиціями. Європа усвідомлює важливість глобального співробітництва і необхідність правил для інформаційного суспільства, які стосуються права на інтелектуальну власність, недоторканність приватного життя, охорони персональних даних, інформаційної безпеки, використання інформаційного ресурсу, заборони незаконної інформації. Якщо Європа не зможе ефективно адаптуватися до нових умов, вона втратить конкурентоспроможність на світових і регіональних ринках і матиме соціальні проблеми в європейських країнах.

Квінтесенцією даного документу є визначення становища держави в міжнародному середовищі не за географічним розташуванням, кількістю природних ресурсів, кліматичними умовами та соціально-економічним потенціалом, а рівнем впровадження наукових досягнень й високих технологій в усі сфери життєдіяльності суспільства.

Реалізація стратегії інформаційного суспільства в Європейському Союзі базується на досить потужному матеріально-фінансовому забезпеченні. На розвиток ідей інформаційної політики ЄС в окремих сферах життєдіяльності суспільства створюють моделі, криза якої супроводжується прогресуючим демографічним дисбалансом населення. Перед організацією також стоїть дилема: як досягти прискореного економічного зростання і водночас зберегти європейські цінності соціальної солідарності.

Серед основних заходів для вирішення вищезазначених проблем на даному Самміті було ухвалено реалізувати План дій «е-Еигоре» на основі документів Європейської Комісії - «Ініціатива e-Europe» та «Стратегія працевлаштування в інформаційному суспільстві».

Даний План передбачає широке впровадження технологій Інтернету для розвитку електронної комерції та інформаційних послуг, а також розвиток знань і навичок населення європейських країн, необхідних для існування в інформаційному суспільстві.

Загалом, на основі здійсненого аналізу вищевикладених норм ряду нормативно-правових актів Євросоюзу, можна виокремити, основні європейські інтереси в інформаційній сфері, а саме:

а,) для людини:

охорона персональних даних;

безпека інформації про приватне життя;

забезпечення конфіденційності міждержавних інформаційних відносин;

б) для суспільства та Союзу:

вплив на структуру європейської спільноти і систему цінностей;

відтік інтелектуальних ресурсів;

технологічна залежність від США та Японії.

До основних напрямів інформаційної політики ЄС для управління загрозами з метою реалізації вище зазначених інтересів належать:

удосконалення нового суспільного середовища;

поглиблення міждержавного співробітництва в умовах становлення інформаційного суспільства;

забезпечення вільного обігу інформації в суспільстві для підвищення ступеня демократичної участі країн у політичних процесах;

побудова економіки знань (інформаційної економіки);

5) створення та використання конкурентноспроможних інформаційних ресурсів та потенціалу Європи в міжнародному економічному середовищі;

недопущення злочинів у кіберпросторі;

забезпечення працевлаштування європейського населення в інформаційному суспільстві;

вільний доступ до ресурсів мережі Інтернет;

недопущення розшарування суспільства за інформаційною ознакою на «інформаційно багатих» та «інформаційно бідних»;

поширення ідей, знань, інформації на рівноправних підставах для всіх народів європейського регіону;

використання спільної європейської інформаційної спадщини на благо цивілізації;

захист інформаційної інтелектуальної власності;

13) розширення інформаційної інфраструктури в Європі шляхом створення панєвропейської інформаційної магістралі «EuroNet».

Слід зазначити, що в інформаційному суспільстві кожний громадянин країн-членів ЄС має право доступу до даних відкритого характеру (закони, урядові рішення, інформацію засобів масової комунікації), культурної спадщини (літературні твори, не обмежені авторським правом і віднесені до національного надбання, наукові праці, безоплатне програмне забезпечення, непатенто-вані стандарти), а також до інформації відкритого характеру в комп'ютерних мережах і системах, що потребує осмислення відповідальності за здійснення нової політики.

Глобальні процеси впливають на національні та регіональні відносини, і завдання європейської спільноти полягає в узагальненні позитивних і негативних наслідків становлення інформаційного суспільства, трансформації демократичних інститутів.

Забезпечити ефективне регулювання змісту інформації, що є в мережі Інтернет.

Забезпечити захист персональних даних.

Забезпечити правовий статус доменів.

Забезпечити вільний доступ до масивів інформації в мережі Інтернет для масового використання (Досвід Франції).

У зв'язку з реорганізацією ЄК у 1996 році було створено Генеральний Директорат ЄС з інформаційного суспільства.

Основними завданнями Генерального Директорату є:

формування політики інформаційного суспільства в країнах ЄС;

розробка регулятивних та правових документів, необхідних для здійснення інформаційної політики в європейському регіоні;

створення програм інформаційного суспільства і встановлення взаємодії між політикою розвитку технологій та політикою регулювання інформаційного суспільства;

впровадження нових технологій в інші сфери життєдіяльності європейських спільнот;

допомога у реалізації програм ЄС, пов'язаних з інформаційним суспільством, зокрема, за напрямками зовнішньої політики, технологічних досліджень, підприємницької ініціативи, конкуренції, єдиного ринку, освіти, культури.

Проблема забезпечення безпеки інформаційного суспільства Євросоюзу посідає особливе місце серед інших повноважень Генерального Директорату ЄС з інформаційного суспільства.

Як зазначає Макаренко Є А., в рамках повноважень Директорату була прийнята програма заходів щодо збільшення безпеки в Інтернет, в якій підкреслюється можливість розробки загальної структури цифрового підпису та кодування для підвищення рівня безпеки електронної торгівлі в Інтернет, а також важливість стимулювання випуску та розвитку криптографічної продукції. Директорат також ініціював розробку та підготовку документів про телекомунікації і супутниковии зв'язок, конвергенцію медіаіндустрії, аудіовізуальну політику, регулювання інформаційної діяльності, соціальні аспекти інформаційних суперма-гістралей, проблеми соціальної політики в інформаційному суспільстві, антимонопольні заходи в медіабізнесі.

У лютому 1995 року Єврокомісія заснувала Форум інформаційного суспільства (ФІС), основною метою якого є обговорення загальних проблем у економічній, соціальній, державній, освітній, культурній та технологічній сферах становлення інформаційного суспільства.

Даний Форум є консультативним органом ЄС, який не тільки відслідковує загрози становленню інформаційного суспільства, але й виробляє пропозиції та рекомендації щодо їх подолання та нейтралізації.

Учасниками Форуму є представники національних та державних інститутів / організацій, а також представники різних соціальних, фінансових груп, звичайні користувачі, виробники та постачальники інформаційних технологій як країн-учасниць ЄС, так й громадяни інших держав.

Процедура роботи та прийняття рішень ФІС здійснюється в форматі демократичних дискусій з актуальних проблем становлення інформаційного суспільства в сфері економіки, права та культури, що сприяє виробленню подальшого плану дій міжнародної спільноти, прийняття єдиних інформаційних стандартів та уніфікації норм права, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері.

Рішення Форуму приймаються у вигляді декларацій, директив Єврокомісії Євросоюзу, реалізація яких є обов'язковою для національних урядів країн-членів, але носить дорадчий характер для інших учасників та представників державних та міжнародних організацій.

У рамках Форуму ведуться дискусії та обговорення в наступних напрямах:

1) інформаційне суспільство і підтримка національних ініціатив;

соціальні та демократичні цінності, культура і сфери нових послуг засобів масової інформації;

зайнятість, створення робочих місць та політики соціального захисту населення в умовах концентрації комунікації;

захист прав споживачів, забезпечення права доступу до інформаційних «благ»;

трансформація адміністративної та громадської взаємодії;

інформаційна «освіченість» населення Європи.

Діяльність Форуму інформаційного суспільства висвітлюються у щорічних доповідях. Так, у першій щорічній доповіді «Мережі для людей і співтовариств» зазначені такі основні проблеми та загрози становленню інформаційного суспільства у Європі, як втрата конкурентоспроможності та інформаційний дисбаланс європейського населення.

На Форумі інформаційного суспільства, проведеного у 1997 році, було наголошено про актуальність таких проблем як захист персональних даних, інформаційна безпека, інформаційна і комп'ютерна освіченість суспільства, багатокультурність та міжнародне співробітництво в інформаційній сфері.

Особливо важливим є забезпечення виконання зобов'язань, проголошеними відповідними нормативно-правовими актами щодо стратегії становлення інформаційного суспільства країн-учасниць та країн-предентендів ЄЄ.

З метою досягнення прогресу ці країни мають стимулювати інвестиції, створюючи відповідні інформаційні галузі, включаючи подальший прогрес у лібералізації телекомунікацій; забезпечувати безпеку електронної торгівлі, поширення електронної комерції, створення відповідного національного законодавства; прийняття норм права про діяльність засобів масової комунікації в демократичному суспільстві, нового кодексу професійної етики; створити національні консультативні органи (комітети) з впровадження стратегії інформаційного суспільства; запровадити національну організацію (інституцію) для координації виконання національної програми інформаційного суспільства і поширення інформації про необхідність нових перспектив розвитку.

Такий орган Євросоюзу як Генеральний Директорат ЄС із освіти та культури розглядає проблеми аудіовізуального піратства, комп'ютерної освіченості суспільства, дистанційної освіти та освіти протягом життя, вільного доступу до глобальної інформації, збереження і переведення на цифрову форму досягнень культурного розвитку народів Європи.

Висновки

Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства закликає до розробки єдиної спільної стратегії побудови інформаційного суспільства, що призведе до вирішення ряду глобальних проблем та соціально-економічного прогресу всіх держав.

Глобальні інформаційні процеси впливають на встановлення нової ієрархії держав, відкривають нові можливості промислового розвитку, обумовлюють створення відповідної правової бази, підвищують рівень обміну культурою та традиціями. Європа усвідомлює важливість глобального співробітництва і необхідність правил для інформаційного суспільства, які стосуються права на інтелектуальну власність, недоторканність приватного життя, охорони персональних даних, інформаційної безпеки, використання інформаційного ресурсу, заборони незаконної інформації. У документі підкреслюється, якщо Європа не зможе ефективно адаптуватися до нових умов, вона втратить конкурентоспроможність на світових і регіональних ринках і матиме соціальні проблеми в європейських країнах.

Глобальні процеси впливають на національні та регіональні відносини, і завдання європейської спільноти полягає в узагальненні позитивних і негативних наслідків становлення інформаційного суспільства, трансформації демократичних інституїіВ, охорони основних прав і свобод людини в нових умовах, у захисті плюралізму і незалежності засобів масової комунікації, збереженні національного розвитку, культурної самобутності та мовного розмаїття країн Європи.

Відтак, Євросоюз має достатньо серйозний досвід у сфері становлення та розвитку інформаційного суспільства, де особливе місце надано питанням забезпечення інформаційної безпеки. Даний позитивний досвід доцільно використовувати і в Україні в контексті реалізації програми становлення інформаційного суспільства (e-Ukraine).

Ключові терміни та поняття

безпека інформаційного суспільства, національні інтереси в сфері становлення інформаційного суспільства, загрози інформаційному суспільству

Контрольні запитання для самоперевірки

1. Дайте визначення поняття «інформаційне суспільство», яке законодавчо закріплене Євросоюзом.

Розкрийте зміст основних міжнародних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері побудови інформаційного суспільства.

Як співвідносяться міжнародні нормативно-правові акти та нормативно-правові акти Євросоюзу у сфері становлення інформаційного суспільства?

Яке місце у сфері становлення інформаційного суспільства Євросоюзу займають питання «безпеки»?

Назвіть структуру органів Євросоюзу, до компетенції яких належать питання становлення інформаційного суспільства.

Які заходи передбачає Євросоюз для забезпечення безпеки інформації в мережі Інтернет?

Назвіть основні національні інтереси в інформаційній сфері Євросоюзу.

Завдання для самопідготовки

1. Система інформаційного безпеки Євросоюзу.

2. Окресліть механізм взаємоузгодження національних інтересів різних країн Європи в інформаційній сфері.

Список рекомендованої літератури

Доктринальні джерела

Basic Documents UNESCO 1989-1995. News Communication Strategy. Document С II-96/WS/2. - Paris, UNESCO, 1995. 109 p.

Building the European Information Society for Us All. First Reflections of the High Level Group of Experts. Interim Report. -Brussels, 1996.

Convention on Cybercrime. Explanatory Report. Budapest, 23, November, 2001. Council of Europe.

Dutton W., Blumler J., Garnham N. et all. The Politics of Information and Commu-nication Policy: The Information Superhighway //Information and Communication Technologies. Visions and Realities. /Ed. by William H. Dutton. Oxford: Oxford University Press, 1996. Pp. 112-139.

Europe and Global Information Society. Recommendations of the High-Level Group on the Information Society to the Corfu European Council (Bangemann Group). European Commission, 1994.

Europe's Way to the Information Society: An Action Plan by the European Commission. - Brussels, 1994.

First Annual Report to the European Commission from the information Society Fo.

Green Paper. Living and Working in the Information Society: People First. European Comission. - Brussels, 1996.

Networks for People and their Communities. Making the Most of the Information Society in European Union. - Brussels, 1996.

10. White Paper on growth, competitiveness and employment -the challenge and ways forward into 21st century // European Commission, Belgium, 1993. - 54 p.

White Paper. The Challenges and Ways Forward into the 21^st Century. Brussels, 1993.

Apicmoea LB. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності ОВС України: організаційно-правові засади: Дис. д-ра. юрид. наук: 12.00.07 / Націон. ін-т внутр. справ. X., 2002. 408 с.

13. Макаренко ЄА. Європейське інформаційне суспільство: виклики XXI століття для країн Центральної та Східної Європи // Вісник Київського університету. Міжнародні відносини. 2000. №16. С. 81-87.

14. Макаренко ЄА. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи: Дис. д-ра. політич. наук: 23.00.04 / Київ, націон. ун-т ім. Т.Шевченка. К., 2003. 475 с.

15. Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22 липня 2000 року.

РОЗДІЛ 10. АДАПТАЦІЯ СТАНДАРТІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ УКРАЇНОЮ У СФЕРІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Вступ

Політика євроінтеграції є вагомою складовою загальної політики національної безпеки України. Утім, підміна акцентів з адаптації евро стандартів, на адаптацію законодавства України під евро стандарти змушують зосередити увагу на основному змісті цих стандартів, а також формуванню вірного уявлення читача про зміст механізму адаптації і його цільове призначення.

1. Право Європейського Союзу

Вже на початку інтеграційного процесу політичними інституціями ЄС колишні соціалістичні країни було поділено на три групи:

1) держави Центральної, Східної Європи;

2)балканські країни;

3) Росія й інші держави СНД.

До першої групи входили такі країни: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Болгарія, Румунія, Литва, Латвія та Естонія, співробітництво з якими відбувалось на основі асоційованих Європейських угод.

До другої - Федеративна республіка Югославія (Сербія і Чорногорія), Хорватія, Албанія, Македонія, Боснія і Герцеговина. Після нормалізації ситуації в цих країнах планувалась взаємодія з ЄС в рамках угод про стабілізацію і асоціацію.

До третьої ~ Росія, Україна, Грузія та інші держави СНД, з якими могли бути чи вже були укладені угоди про партнерство та співробітництво.

Характер взаємодії між країнами, що утворились після розпаду Радянського Союзу та ЄС залежав від їх економічного, політичного, соціального потенціалу.

Гнатовськаіі М.М. зазначає, що здебільшого виокремлюють три основні організаційно-правові форми європейської інтеграції - Європейський Союз, Раду Європи та Організацію з безпеки і співробітництва в Європі. Дослідники кожної з головних організаційних форм європейської інтеграції неминуче проходять через спокусу визначити правову систему, яка створена відповідною організацією, «європейським правом».

Як правило, під «європейським правом» розуміється:

- сукупність національних правових систем європейських держав, незважаючи на досить суттєві відмінності, зокрема, між англосаксонським загальним правом та романо-германським правом;

~ регіональна чи навіть, субрегіональна міжнародно-правова система;

- сукупність правових норм, які регулюють відносини, що складаються переважно між державами Європейського Союзу.

Така невизначеність у застосуванні терміну «європейське право» може свідчити лише про те, що нині ще не можна стверджувати про існування правової системи, яка повною мірою заслуговує на таку назву, тому не можна погоджуватися з тими з авторів, які ототожнюють поняття «європейське право» та «право Європейського Союзу». Останнє, хоча й декларувалося його творцями як «європейське», проте стати таким воно може лише із розповсюдженням сфери його дії на більшість, а потенційно -на всі держави Європи. Більш того, називати «європейським правом» лише право Європейського Союзу означало б ігнорування права Ради Європи та ОБСЄ, які роблять дуже суттєвий внесок у справу формування спільного для всіх європейських держав.

Як зазначалось раніше, виходячи зі змісту установчих договорів Європейського союзу, він особливу увагу приділяє розвитку спільної політики в таких сферах, як економічна, з вугілля та сталі та з атомної енергії, що прямо витікає з установчих договорів (Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі, Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства та Європейського Співтовариства з атомної енергії (Євроатом), зовнішня політика та політика безпеки, а також співробітництва поліцій і судів в кримінально-правовій сфері (в галузі юстиції та внутрішніх справ).

Саме Маастрихтський договір запровадив поняття «трьох опор», кожна з яких тотожна вищезазначеним сферам. Важливість даного нормативно-правового акта підтверджується ще й тим, що вперше було закріплені загальна зовнішня політики та політика безпеки країн ЄС, а саме:

захищати загальні цінності, основні інтереси та незалежність Союзу;

зміцнювати безпеку Союзу та держав-членів усіма способами;

підтримувати мир та зміцнювати міжнародну безпеку згідно з принципами Статуту ООН, Гельсінського заключного акта та цілями Паризької хартії;

сприяти міжнародному співробітництву;

- розвивати та консолідувати демократію й законність, повагу до прав людини й основних свобод.

Одразу зазначимо, що право Європейських Співтовариств є складовою права Європейського Союзу.

Аналіз науково-практичних та нормативно-правових джерел дозволяє виокремити ряд специфічних характерних ознак праву Європейського Союзу щодо права держав-учасниць.

Інтернаціоналізація національних правових систем шляхом рецепції, апроксимації (зближення). Основними формами зближення є гармонізація (повна, часткова, альтернативна, мінімальна) та уніфікація.

Процес зближення законодавств держав-членів ЄС є ба-гатоетапним. На першому етапі органи ЄС встановлюють певні правила (засади, стандарти) усунення протиріч у національних законодавствах країн-учасниць у відповідних напрямках правового регулювання, які в подальшому імплементуються. На другому етапі, до їх національного права з урахуванням специфіки механізму прийняття певних змін до правової системи цих держав (процес гармонізації). Але, процес гармонізації має ряд винятків у випадках, передбачених статтею 36 Римського договору (міркування суспільної моралі, суспільного порядку та державної безпеки, захисту здоров'я і життя людей та/або тварин, збереження рослин, захисту національних скарбів, що мають художню, історичну чи археологічну цінність, захисту промислової і торговельної власності), чи пов'язаних із захистом умов праці або навколишнього середовища, внаслідок чого будь-яка країна-учасниця може визнати за необхідне застосування власних національних норм права щодо права ЄС. Дані питання, вирішуються виключно в судовому порядку.

Процес уніфікації відбувається на підставі окремих договорів (угод), що потребує обов'язкової згоди кожної країни-учасниці ЄС в чітко закріплених сферах, наприклад, забезпечення застосування та захисту прав своїх громадян на тих же умовах, що надаються кожною державою власним громадянам; усунення подвійного оподаткування в Співтоваристві; взаємне визнання компаній та збереження їх правосуб'єктності при перенесенні місцезнаходження компаній з однієї країни до іншої, а також забезпечення можливості злиття компаній, що керуються законами різних країн; спрощення взаємного визнання та виконання судових та арбітражних рішень.

Угода про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами, їх державами-членами та Україною закріпила необхідність гармонізації законодавства України із правом Європейського Союзу.

Крім того, як зазначає Mypaeьoe B.I., Україна, не будучи членом ЄС, може приймати нормативно-правові акти, що відповідають праву ЄС, здійснюючи у такий спосіб непряму гармонізацію.

1. Право ЄС має пріоритетний та доповнювальний характер щодо національних правових систем держав-учасниць.

Відповідно до ст. 189 Договору про створення ЄЕС норми права ЄС є нормами прямої дії на території держав-учасниць. Суд Європейських Співтовариств вказав на те, що самі держави-учасниці ЄС, створивши на невизначений час Співтовариство, що має свою власну організаційну структуру, власні право- і дієздатність, право виступати на міжнародній арені в якості самостійної юридичної особи, обмежили свої суверенні права (хоча й у рамках лише деяких сфер) і створили систему права, обов'язкову як для них самих, так і для їхніх юридичних і фізичних осіб.

Принцип верховенства права ЄС над національним правом держав-учасниць розглядається в якості неписаного (через відсутність його закріплення в якому-небудь з установчих договорів про створення ЄС), але, разом з тим, основного правила, що діє в рамках ЄС, крім того, застосування даного принципу не залежить від того, коли прийнята та чи інша норма внутрішнього національного права: до чи після вступу в силу норми права ЄС, що їй не відповідає. В усіх випадках пріоритет залишається за останньою.

2. Співробітництво України та ЄС у сфері гармонізації інформаційного законодавства

Розвал Радянського Союзу призвів до появи на міжнародній арені нових незалежних країн, зокрема й України. Одразу після проголошення Незалежності Україною 2 грудня 1991 року Євро-союз прийняв Декларацію Європейського Співтовариства щодо України, визнаючи, таким чином, її суверенітет.

Більш того, Директива Європейського Співтовариства щодо визнання нових держав у Східній Європі та Радянському Союзі від 16 грудня 1991 р. зазначила про готовність Співтовариства і держав-членів визнати ті нові держави, які утворилися на демократичній основі, прийняли відповідні міжнародні зобов'язання та добросовісно зобов'язалися дотримуватися миру та вести переговори.

Угоду про торгівлю та співробітництво між Радянським Союзом і CEC та Євроатомом, укладену 18 грудня 1989 р. замінили Угоди про партнерство і співробітництво (УПС), що укладаються між новою незалежною державою з одного боку та Європейськими Співтовариствами і їх державами-членами - з іншого. Дана Угода між Україною та Європейськими Співтовариствами була підписана 14 червня 1994 року та ратифікована Законом України 10 листопада 1994 року. Наразі, тотожні Угоди укладені майже з усіма державами, які утворились унаслідок розпаду СРСР.

Як зазначає український законодавець, у схвалених 2 липня 1993 р. Верховною Радою Основних напрямах зовнішньої політики України, укладання з Європейськими Співтовариствами Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) стане першим етапом просування України до асоційованого, а згодом - до повного членства у цій організації.

У ст. 51 даної Угоди зазначається, що сторони визнають важливою умовою для зміцнення зв'язків між Україною та Співтовариством зближення існуючого та майбутнього законодавства України з законодавством Співтовариства. Україна вживатиме заходів для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведене у відповідність до законодавства Співтовариства.

Важливою є норма даної Угоди, відповідно до якої Співтовариство зобов'язується надати Україні належну технічну допомогу з метою здійснення вищезазначених заходів, яка може включати, зокрема:

обмін експертами;

завчасне надання інформації, особливо стосовно відповідного законодавства;

організацію семінарів;

професійну підготовку;

допомогу у здійсненні перекладу законодавства Співтовариства у відповідних секторах (п.З. ст.51).

...