Інститут потерпілого у кримінальному праві України

Такий стан речей не суперечить об'єктивним властивостям права. Якщо взяти до уваги, що система законодавства є формою існування правових норм, засобом надання їм визначеності компетентними суб'єктами (представницьким органом та/або органами управління - в залежності від того, що розуміти під масивом законодавства), то система права, по суті, відображає внутрішню структуру права, яка складається об'єктивно і не завжди через ті чи інші причини виражена через законодавство.

Офіційне встановлення або визнання норм позитивного права, яке виражається у законах та інших офіційних джерелах, відбувається на базі виникнення соціальних потреб, цілей, соціальних ролей та інших соціальних умов та факторів, типових для даного суспільства [144, с.240-241]. Тому вважаємо, що об'єктивне поширення в Україні на сучасному етапі концепцій підсилення ролі потерпілого у кримінальному праві, ідей про відновлювальне правосуддя, збільшення обсягу гарантій потерпілим у кримінальному процесі призведуть до необхідності виразу основних властивостей потерпілого, а відтак і елементів інституту потерпілого у кримінальному праві та законодавстві.

Нині ж у науці кримінального права здійснюються дослідження, які обгрунтовують нові завдання цієї галузі, відмінні від сформованих у авторитарній державі. Обгрунтованим є і той підхід, що право є визначальним і головним у співвідношенні з наукою і законом, а наука відповідно має зверхність перед законом. Належне забезпечення законності та правопорядку в суспільстві можливе лише на грунті законодавства, яке має міцне, бездоганне теоретичне підгрунтя, побудоване на передовій теорії [65, с. 105]. Часом навіть звичні та усталені положення кримінального права науково переосмислюються і ставляться під питання. Так, М. Мельник справедливо звернув увагу юристів на зміст поняття “кримінально-правова норма” в контексті загальнотеоретичних змісту та ознак норми права і дійшов висновку про так звану соціальну аномалію цієї категорії [108].

Як відомо, чинний кримінальний закон не містить поняття “потерпілий від злочину”, і таку позицію він успадкував від свого попередника. Даний недолік практично ніколи не розглядався як актуальний, оскільки увага законодавця і науковців зосереджувалася на суб'єкті злочину, а власне поняття потерпілого містилося (і міститься) у Кримінально-процесуальному кодексі (нагадаємо, що згідно з ч. 1 ст. 49 КПК «потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду»). Тільки окремі вчені звертали увагу на необхідність розширеного тлумачення поняття “потерпілий”, однак ці спроби не знаходили активної підтримки у наукових колах. Так, переважно процесуалісти (М.С. Строгович, О.Р. Михайленко [178, с.253-254; 112]), але й також дослідники у галузі кримінального права (П.С.Дагель [40, с.18]) свого часу стверджували, що потерпілим від злочину може бути також юридична особа, оскільки їй разом з майновою і грошовою може бути заподіяно і моральну шкоду (поширення наклепницьких відомостей про порушення законності в даній організації тощо).

Лише у контексті перегляду загальної концепції кримінально-процесуального законодавства російський законодавець дійшов висновку, що потерпілими можуть бути не лише фізичні особи, а й юридичні у випадку спричинення злочином шкоди їх майну та діловій репутації (ст. 42 КПК РФ 2001 р.). Таке формулювання спричинило у російській науці помітне відновлення інтересу до проблеми потерпілого - не фізичної особи на рівні монографій (О.А. Шамардін [212, с.63-65]) та дисертаційних досліджень (Е.Л. Сидоренко [163, с.7-10]).

А загалом у другій половині ХХ ст. фахівці у галузі кримінального права розглядали проблеми поняття потерпілого переважно у рамках досліджень об'єкта злочину [121, с.30-32; 199].

А.І. Марцев, досліджуючи сутність таких кримінально-правових явищ, як злочин, кримінальна відповідальність і покарання, називає злочин конфліктом між особою і суспільством, а кримінальну відповідальність - способом вирішення цього конфлікту [99, с.36]. Вважаємо таку позицію не зовсім виправданою. Не заперечуючи того, що кримінальне право, в рамках якого визначається сутність злочину, кримінальної відповідальності та покарання, є публічною галуззю права, називати злочинним конфлікт між особою і суспільством необгрунтовано. Зважаючи на кількість зареєстрованих потерпілих (дані про які наводились вище), можна дійти висновку, що порушуючи норми, ухвалені від імені суспільства законодавцем, злочинець конфліктує із суспільством тільки на абстрактному рівні. Такий конфлікт неможливо «відчути», його можна тільки усвідомлювати, а також сприймати як дане, оскільки його наявність підтверджується фактом вчинення злочину. Безпосередньо ж і фактично злочинець вступає у конфлікт із окремими членами суспільства, спричинюючи їм шкоду своїм діянням. Тільки такі конфлікти є реальними, а їх наслідки відчутними для обох сторін.

Що ж стосується кримінальної відповідальності як способу вирішення конфлікту між особою та суспільством, то і ця позиція, з нашої точки зору, наражається на критику. Наявність такої підстави звільнення від кримінальної відповідальності, як примирення винного з потерпілим за певних умов (ст. 46 КК України), слідуючи логіці А.І. Марцева, залишає невирішеними певну кількість конфліктів, хоча за своєю суттю ця норма застосовується винятково за умови, що злочинний конфлікт вирішується (сторони конфлікту примирюються). Водночас наявність й інших підстав звільнення від кримінальної відповідальності зайвий раз доводить, що вирішення конфлікту саме через кримінальну відповідальність у ряді випадків неможливе. Причому стосується це не тільки уявних конфліктів між суспільством і особою, а й безпосередніх конфліктів, що виникають між винними і потерпілими.

Як встановлено, кримінальна відповідальність в реальних умовах не може розглядатися як спосіб вирішення конфлікту. А наділяти цю категорію уявною функцією, на нашу думку, невиправдано. Тож необхідно шукати інших дієвих та універсальних способів вирішення злочинних конфліктів, причому таких, які б задовольняли в результаті обидві сторони - потерпілого і винного.

Саме такою властивістю наділені, на наш погляд, певні елементи інституту потерпілого у кримінальному праві. Задоволення інтересів безпосереднього потерпілого від злочину (наприклад, матеріальних через відшкодування шкоди, спричиненої злочином), надання йому права взяти участь у вирішенні питання про кримінальну відповідальність особи, яка злочин вчинила, обгрунтовано доводитиме той факт, що потерпілий погасив у собі конфліктні настрої та зі свого боку готовий до вирішення конфлікту з винним.

Оскільки результатом участі потерпілого у вирішенні питання про кримінальну відповідальність може бути і звільнення від кримінальної відповідальності, і звільнення від відбуття покарання, і пом'якшення останнього, то можна уявити, що ці факти можуть задовольняти і особу, яка вчинила злочин.

Отже, універсальним способом вирішення злочинного конфлікту у тих ситуаціях, в яких є наявним безпосередній потерпілий від злочину є реалізація у кримінальному праві таких елементів інституту потерпілого, як участь у вирішенні питання про кримінальну відповідальність та призначення покарання, примирення потерпілого з винним та інші.

Викладене вище дозволяє припустити, що потерпілий у кримінальному праві повинен розглядатися як кримінально-правове явище. Як бачимо, в усіх попередніх дослідженнях або кримінально-процесуальними засобами намагались вирішити суто матеріально-правові питання (коли розглядали можливість визнання потерпілими юридичних осіб), або обмежувались вузькими аспектами розгляду кримінально-праовового інституту потерпілого, не розглядаючи останній як кримінально-правове явище. На наш погляд, підсумовуючи попередньо викладене, науковим розробкам був притаманний формалізм, оскільки потерпілий у будь-якому випадку розглядався винятково як певна фігура, що з'явилась внаслідок спричинення шкоди. Однак, потерпілий у кримінальному праві повинен розглядатися саме як явище, яке може бути систематизоване у правовий інститут. На наш погляд, таке явище акумулятивно виявляється у понятті “інститут потерпілого”, якому притаманні такі ознаки:

це інститут матеріального кримінального права,

у цьому інституті визначається сутність потерпілого, тобто закріплюється його поняття, яке описує потерпілого;

у цьому інституті закріплюється роль потерпілого, тобто визначення та прояв його поведінки, обумовленої статусом потерпілого;

у цьому інституті визначається статус потерпілого, тобто його законні інтереси та функціональні права при вирішенні питання про кримінальну відповідальність та покарання винної особи, що визначені у кримінальному законі та гарантовані державою.

На цій підставі вдається сформулювати таке визначення описаного елементу системи кримінального права: інститут потерпілого - сукупність кримінально-правових норм, що характеризують роль та статус особи, якій внаслідок вчинення злочину безпосередньо заподіяно шкоду, щодо визначення меж, диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності винної особи.

Узагальнюючи наведене вище, у цілому доходимо таких висновків:

1. Кримінально-правова охорона потерпілого від злочину здійснюється сьогодні в Україні на низькому рівні, що підтверджується статистичними даними. Також на сьогоднішній день відзначається очевидна недосконалість правового статусу потерпілого, зокрема, значно вужчий порівняно з обвинуваченим обсяг його прав, особливо стосовно відшкодування завданої шкоди, що призводить до недостатньої гарантованості реалізації його прав.

2. Зважаючи на історико-правовий розвиток вчення про потерпілого у вітчизняній доктрині права останнього століття, є підстава стверджувати про наявність підгрунтя для формування інституту потерпілого у кримінальному праві (розвиток віктимології та окремі кримінально-процесуальні дослідження).

Також у Західній Європі у останні десятиліття ХХ ст. одночасно зі зростанням злочинності посилився рух у бік захисту прав потерпілого, що став однією із найяскравіших тенденцій розвитку наук кримінального циклу, зокрема, кримінального процесу. Дана тенденція виявилася на наднаціональному рівні у ряді міжнародних документів.

3. Незважаючи на збіг кримінально-правових тенденцій у світі та в Україні на сучасному етапі, на посилене привертання уваги до жертви злочину, появу нових підходів до боротьби зі злочинністю через усвідомлення значення потерпілого як криміногенного фактора, розробку нових наукових концепцій з урахуванням віктимологічних аспектів у сфері кримінального процесу, криміналістики, а також кримінального права в Україні стрижневого кримінально-правового значення потерпілий до цих пір не набув.

4. Вартими уваги є спроби переосмислення сутності та призначення кримінального права та кримінального закону, які полягають у звужені публічного та розширенні приватно-правових складових у кримінально-правовому регулюванні з огляду на захист потерпілих від злочинів. Держава як соціальний агент повинна шукати ефективні шляхи боротьби зі злочинністю, результатом якої повинно стати зниження її рівня. Якщо такі шляхи дотепер не проявилися при переважно публічній конструкції кримінального переслідування, необхідно визнати, що єдине, на що може бути ефективно здатна Україна у ситуації, що склалася, є реалізація можливості звуження публічного регулювання.

5. На сьогодні існує достатньо передумов для формування у кримінальному праві інституту потерпілого. Потерпілий - це не тільки фігура, яка фізично з'являється внаслідок вчинення злочину. Припустити вчинення злочину без того, що (можливо) буде спричинена шкода певним цінностям, неможливо, оскільки об'єктивне призначення кримінального права - охорона цінностей від суспільно небезпечних посягань, які заподіюють або можуть заподіяти шкоду.

6. Водночас існування кримінального права як галузі права передбачає уможливлення його повної систематизації, а тому у ньому повинні знайти відображення усі визначення, явища, компоненти, які потрапляють у його сферу, зокрема, потерпілий.

7. Інститут потерпілого - це сукупність кримінально-правових норм, що характеризують роль та статус особи, якій внаслідок вчинення злочину безпосередньо заподіяно шкоду, щодо визначення меж, диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності винної особи.

РОЗДІЛ 2. ЗМІСТОВНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ПОТЕРПІЛОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

2.1 Суть і зміст поняття “потерпілий” у кримінальному праві та його ознаки

Суть і кримінально-правовий зміст поняття “потерпілий”. У рамках формування інституту потерпілого у кримінальному праві необхідно повернутися до осмислення змісту поняття “потерпілий”, оскільки наразі у вітчизняному кримінальному законодавстві його визначення відсутнє, а у науці кримінального права відзначити певну одностайність дослідників щодо суттєвих ознак цього поняття також не вдалося, хоча проблема обговорюється вже давно. У рамках різноманітних кримінально-правових досліджень була спроба сформулювати поняття потерпілого, хоча, варто визнати, більше уваги і прискіпливості йому приділяли вчені-процесуалісти. Загалом поняття потерпілого у радянській, а пізніше вітчизняній та російській науці переважно досліджувалось у контексті об'єкта злочину [121, с.30-33; 125, с.65; 201, с.53-54], згоди потерпілого [69, с.36-68], поведінки потерпілого та її впливу на кримінальну відповідальність [40; 200; 163; 162, с.12-34]. Дослідники-процесуалісти торкалися питань про потерпілого, як правило, в межах вивчення ознак суб'єктів кримінального процесу [155, с.5 та ін.; 37, с.51 та ін.].

Проблема стану потерпілих, а відтак і визначення їх поняття у кримінальному праві сьогодні набуває актуальності також у зв'язку із можливістю ухвалення в Україні Закону “Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину” (даний проект № 6283 зареєстрований у Верховній Раді України).

Нормативно поняття потерпілого визначено у ст. 49 КПК України - потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду; про визнання громадянина потерпілим чи про відмову у цьому особа, яка проводить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд ухвалу. Вже на перший погляд очевидно, що наведене поняття потерпілого має матеріально-правове коріння. Вказівка на зв'язок зі спричиненою злочином шкодою дозволяє стверджувати, що у випадку відсутності ознак складу злочину у діях особи, процесуальний обов'язок дізнавача, слідчого і судді у визнанні особи потерпілою нівелюється. Отже, є необхідність закріплення поняття потерпілого у кримінальному законі, однак механічне перенесення його з КПК України проблему не вирішить, оскільки визначення сутності описаного поняття дозволяє говорити про його очевидну недосконалість.

Актуальність проблеми визначення поняття потерпілого непрямо також підтверджується результатами анкетування 60-ти суддів судів України усіх рівнів, проведеного нами у період з 1-го по 10-те листопада 2005 р. Зокрема, суддям було поставлено запитання про коло тих суб'єктів, які можуть, на їхню думку, визнаватися потерпілими у кримінальному праві (фізичні, юридичні особи, інші соціальні суб'єкти - зокрема, суспільство, держава). Пропозицію визнання потерпілими лише фізичних осіб підтримали 42 з 60-ти опитаних суддів України; решта запропонували розглядати потерпілими також і юридичних осіб, що свідчить про дискусійний характер змісту поняття “потерпілий”.

На наш погляд, при вирішенні проблеми визначення поняття “потерпілий” варто на початку звернути увагу на такий аспект проблеми. Поняття відображає найбільш суттєві ознаки явища або предмета, а термін, тобто слово або словесний комплекс, відповідно є спеціальним носієм інформації [26, с.11]. При встановленні поняття “потерпілий” у матеріальному кримінальному праві, очевидно, розуміється визначення таких його ознак, які забезпечують реалізацію основних завдань кримінального права, як от охорона прав і свобод людини і громадянина, власності тощо, а також запобігання злочинам. Стосовно потерпілого це завдання реалізується для забезпечення його законного інтересу, який може мати різні цілі, але у загальному вигляді полягає у розкритті злочину та виявленні винних, у відновленні порушених прав, у відшкодуванні спричиненої шкоди [48, с.26].

Отже, один із висновків з наведеного полягає у тому, що поза межами кримінального права потерпілий існувати не може, оскільки його поява та інтерес обов'язково пов'язані із подією злочину та його кримінально-правовими наслідками. Ми приєднуємось до тих вчених, які раніше висловили думку про те, що правова система суспільства розглядається як цілісний комплекс правових явищ, обумовлених об'єктивними закономіроностями розвитку соціуму, які у своїй сукупності надають уявлення про ту чи іншу сферу правової дійсності [99, с.6; 12, с.108]. Зважаючи на роль та значення потерпілого, на наш погляд, у кримінально-правовому розумінні, а також у циклі кримінально-правових наук загалом він повинен розглядатися не фігурально (власне, як особа, істота тощо), а як певне явище, без якого реалізація норм кримінального права уявляється неможливою. У сфері кримінального права А.І. Марцев у своїх роботах досліджує з точки зору дії законів діалектики такі кримінально-правові явища, як злочин, кримінальна відповідальність і покарання, та називає їх найбільш важливими, основними явищами у кримінальному праві [98; 99, с.6]. Утім, дослідник не обмежує коло кримінально-правових явищ саме названими, тож ми дозволимо собі запропонувати розгляд потерпілого саме у їх ряді, тим більше, що інститут потерпілого є природним і необхідним елементом системи кримінального права.

Оскільки потерпілий є кримінально-правовим явищем, то й з цієї точки зору його ознаки повинні визначатися у кримінальному законі, інакше сутність поняття потерпілого так і залишатиметься дискусійною та невиправдано багатогранною (маємо на увазі розгляд деякими науковцями цього поняття як такого, що є сукупністю дефініцій кримінального права, кримінального процесу та кримінології, які не збігаються за змістом і обсягом та мають між собою багато відмінностей [160, с.7]).

Інший висновок пов'язується із безсумнівною загальнопревентивною дією кримінального права. Загальне запобігання злочинам виявляється у самому існуванні кримінального закону, який під загрозою застосування покарання забороняє вчинення того чи іншого злочину [127, с.156; 134, с.48]. Як зазначалось вище, у контексті загальнопопереджувальної дії кримінального закону можна говорити про непрямий захист нормами кримінального права потенційних потерпілих, як встановлення факту задоволення інтересів громадськості у зв'язку із дотриманням вимог кримінального закону певними особами. При цьому йдеться про потерпілих-фізичних осіб, оскільки загальна превенція, як вважає С.В.Полубінська, включається у процес соціалізації особи, тобто у процес засвоєння людиною норм і цінностей оточуючого її соціального середовища та становлення людської особистості взагалі [134, с.48], а І.М.Гальперін зазначає, що механізм її дії впливає на рішення осіб про майбутню правомірну та неправомірну поведінку [31, с.20]. Тобто саме людина є об`єктом впливу загальної превенції.

При цьому у загальнопревентивній дії кримінального закону, на наше переконання, важливим є відчуття захищеності кримінально-правовими нормами. Як зазначав І.С. Ной, для осіб, не здатних і за відсутності кримінального закону вчинити суспільно небезпечні дії, наявність кримінально-правових норм породжує усвідомлення захисту їхніх прав і законних інтересів, надає моральне задоволення лише фактом реагування держави на злочинні посягання, закріплюючи тим самим у них ненависть до злочину [127, с.157]. Людина, якій спричинюється шкода внаслідок вчинення злочину, втрачає відчуття такої захищеності і відновлює його знову тільки через кримінально-процесуальну процедуру винесення постанови чи ухвали компетентним органом про визнання потерпілим.

При цьому у результаті вивчення нами матеріалів 300 кримінальних справ, що перебували у касаційному провадженні Верховного Суду України, встановлено, що фактично реалізація передбачених законом прав потерпілих у ході досудового слідства полягає тільки в даванні показань, ознайомленні з матеріалами справи після закінчення досудового слідства, заявленні цивільного позову. Потерпілі рідко подають докази та заявляють клопотання, що свідчить про незнання або недостатнє розуміння ними своїх можливостей як учасників процесу (справ із зазначеними фактами нами було виявлено 23, тобто 7,6 %).

Є сенс говорити про те, що потерпілі розраховують на ефективні дії держави щодо забезпечення їхніх прав. Але органи досудового слідства часом формально ставляться до виконання такої процесуальної дії, як визнання потерпілого цивільним позивачем відповідно до ст. 28 КПК. Наприклад, не було вирішено це питання органами слідства у справі за обвинуваченням А., який мотоциклом збив психічно хворого К., спричинивши йому середньої тяжкості тілесні ушкодження, хоча батько потерпілого (1922 р.н., має початкову освіту) як його законний представник просив суд зобов'язати підсудного відшкодувати заподіяну злочином шкоду [103].

І.М. Резниченко зазначає, що залежно від індивідуальних особливостей потерпілих один і той самий злочин може по-різному позначитися на них, зокрема, завдати психологічної травми, наслідки якої часом є більш серйозними, ніж втрата певного блага. Серед факторів, які діють на потерпілих, цей автор передусім називає важливість для останніх втраченого блага. Характер і гострота переживань залежать не стільки від цінності останнього, скільки від його значення для потерпілого. Велика значимість блага спричиняє виникнення тривалого та стійкого збудження, яке підкріплюється участю потерпілого у попередньому слідстві, а згодом і в судовому засіданні. Потреба у справедливості викликає бажання викрити й покарати винного. У потерпілого може виникнути ненависть як до самого винного, так і до його близьких [150, с.124-125].

Як вже зазначалось, проблема визначення потерпілого у кримінальному праві існувала, однак актуальність її вирішення зазвичай притуплялася, зважаючи на панівні інтереси держави і суспільства у кримінально-правовому захисті. Дискусія точилася, наприклад, щодо того, чи обмежується коло потерпілих лише фізичними особами? Одні автори вважали, що потерпілим може бути тільки фізична особа, громадянин [155, с.5-6; 69, с.40]. Інші автори безспірним вважали положення про те, що потерпілими від злочинів можуть бути і юридичні особи [18, с.253-256; 40, с.18; 84, с.10-11; 218 тощо]. Також висловлювалась теза про необмежене коло соціальних суб'єктів, що можуть бути потерпілими від злочинів [121, с.49-50].

Нині ж у вітчизняній науці, у рамках грунтовних досліджень потерпілого у кримінальному праві, повторюються спроби визнавати потерпілими різноманітні соціальні утворення: так, М.В. Сенаторов вважає, що потерпілим від злочину слід розуміти фізичну чи юридичну особу, державу, інше соціальне утворення або суспільство в цілому, тобто соціальний суб'єкт, благу, праву чи інтересу якого, злочином заподіюється шкода [160, с.7,9]. Таке визначення, однак, наражається на критику з ряду міркувань, основне з яких полягає у неприпустимості існування наукової концепції, що не має практичного значення.

Звичайно, з точки зору існування таких ознак потерпілого від злочину, як 1) соціальна, 2) заподіяної шкоди та 3) вчиненого щодо нього злочину (як вони визначені автором названої концепції “потерпілий-будь-який соціальний суб'єкт” М.В. Сенаторовим [160, с.6]), висновок про фактично необмежене коло потерпілих як певних соціальних суб'єктів виглядає, на перший погляд, логічним. Але, якщо здійснити аналіз проблеми про сутність поняття “потерпілий від злочину” з точки зору догматики, узявши за основу також норми конституційного права як такого, що закладає підвалини для розвитку норм усіх інших галузей права, то спірність положень, запропонованих М.В. Сенаторовим, стає очевидною.

По-перше, визначальною у доктрині природного права, як відомо є об'єктивне правове начало, спрямоване на вираз об'єктивних цінностей та вимог людського буття, що є єдиним і безумовним першоджерелом сенсу права та абсолютним критерієм правового характеру усіх людських настанов, включаючи позитивне право та державу [119, с.43-44] (ми взяли за основу таке визначення, яке охоплює усі як традиційні, так і сучасні версії природного права, оскільки, як відомо, юснатуралізм має різноманітні природноправові концепції).

По-друге, на реалізацію концепції природного права у ст. 3 Конституції України закладено положення про загальнолюдське, гуманітарне підгрунтя Української держави, гуманітарний вимір у здійсненні її влади. При цьому дотримання прав людини є фундаментальною конституційною засадою в Україні, дія якої спрямовує усю сукупність суспільно-політичних відносин [60, с.32]. Це - важлива обставина, яка, на наш погляд, відображає новий вектор у юридичному мисленні, зміну парадигми соціального пізнання правових та державних явищ, а також інший наголос на проблемах, що досліджуються.

По-третє, визначивши як найвищу соціальну цінність право людини на життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, які зумовлені природою людини і не залежать від наявності певного її статусу в державі, Україна приєдналася до європейського і світового бачення цього питання, закріпила його загальнолюдське вирішення як обов'язкове для держави і для всіх інших учасників суспільних відносин [60, с.32]. А історія держави і права Англії, США, Німеччини, Італії свідчить, що як за рівнем і ступенем демократизації усіх сторін державного життя, так і за ступенем соціальної захищеності індивіда, сім'ї, власності, особистої свободи, безпеки тощо, вказані країни є правовими і соціальними [212, с.7], тобто, визначальною соціальною цінністю у них визнається саме людина.

По-четверте, концепція природного права відбилася й у вітчизняному кримінальному законі, який (і на цьому наголошувалось вище) спрямований якнайперше на охорону прав і свобод людини від злочинних посягань.

Отже, базовим інтересом для кримінального права, його метою повинна бути людина, її права і свободи. Очевидно, що як за концепцією природного права, так і за спрямованістю вітчизняного законодавства юридичні особи, суспільство і держава є похідними цінностями. Підняття ж на один щабель із людиною колективних цінностей і держави, неприховане нехтування інтересами людини на користь інтересів держави і колективу - спадщина радянської правової системи.

Далі. Не викликає заперечення той факт, що різновиди шкоди, яка спричинюється злочином, обумовлюють те, що склад соціальних суб'єктів є різнобічним. Проте, на наше переконання, такі соціальні суб'єкти, як сім'я, населення, суспільство чи держава уводяться М.В. Сенаторовим в склад поняття “потерпілий” необгрунтовано. Дослідник проминув, що підвищення ролі потерпілого у кримінальному праві та проведення досліджень щодо стану потерпілого у цій галузі права - принаймні у таких країнах, як Німеччина, Швейцарія та Австрія - пов'язані не тільки з пошуком нових сфер пізнання у науці кримінального права, а з обгрунтованим осмисленням необхідності підвищення рівня захисту прав потерпілої особи. Тому визначення поняття потерпілого хоча і має науковий інтерес, та, безперечно, є науковим здобутком, але не повинно штучно розтягуватися до таких категорій, як суспільство та держава. Що ж стосується таких соціальних утворень, як сім'я, подружжя, товариство (як коло товаришів), народ тощо, то їхніми учасниками зазвичай є конкретні фізичні особи, безпосередньо яким злочином спричинюється та чи інша шкода.

Наступне. Основною проблемою, яка виникає у судовій практиці з огляду на вирішення цивільних позовів у кримінальній справі, є визначення меж відшкодування шкоди. Припускаючи правильність думки М.В. Сенаторова про належність до кола потерпілих держави, виникає практичне питання - яким чином визначатиметься, а пізніше відшкодовуватиметься шкода, спричинена, наприклад, посяганням на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК України) або грубим порушенням громадського порядку (ст. 293 КК України)?

Ми не заперечуємо того факту, що злочином спричинюється шкода різноманітним інтересам, правам і благам не тільки фізичних, але й юридичних осіб, а також суспільству і державі. Так, за 2005 р. за розглянутими справами суди визнали потерпілими 148,1 тис. осіб і факт заподіяння шкоди 15,3 тис. юридичних осіб [181, с.7].

При цьому інколи правоохоронними органами так само порушуються права юридичних осіб, як і права потерпілих-фізичних осіб. Так, серед проаналізованих нами 300 кримінальних справ варто звернути увагу на розглянуті Колегією суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України 10 травня 2005 р. та 24 травня 2005 р. кримінальні справи за касаційними поданнями заступника прокурора Донецької області на постанови Вугледарського міського (місцевого) суду Донецької області відповідно від 18 червня 2004 р. та 15 червня 2004 р., якими кримінальні справи за фактом крадіжок майна з дитячих садків м. Вугледар Донецької області відповідно № 8 (невстановленою особою вчинено крадіжку між 10 та 24 листопада 1993 р. на суму 1 111 067 крб.) та № 4 (невстановленою особою вчинено крадіжку у ніч з 27 на 28 березня 1994 р. на суму 968 тис. крб.) закриті у зв'язку із закінченням строків давності притягнення осіб до кримінальної відповідальності. У вказаних справах ухвалами Верховного Суду України з огляду на положення ст. 49 ч. 2 КК України касаційні подання задовольнялися, що дає змогу говорити про відновлення порушених прав юридичних осіб [170, 171].

Норми КК України сконструйовані таким чином, щоб максимально широко охопити сферою свого захисту ті цінності, яким у суспільстві може бути спричинена шкода. Втім, держава за допомогою спеціально створених органів (органів примусу) здатна вживати превентивних заходів, реалізовувати заходи кримінальної відповідальності, зокрема покарання, примушувати злочинця сплачувати штраф або виконувати на її користь певні роботи. Фізична особа таких важелів не має і позбавлена доступу до них. Отже, визнання потерпілим дозволяє не тільки встановити факт вчинення злочину стосовно конкретної особи та виявити наслідки у вигляді шкоди, які цій особі були спричинені, але й забезпечити її обсягом тих прав, які б уможливили повне задоволення її інтересів, порушених злочином (матеріальна підстава - кримінальний закон, формальна реалізація через кримінально-процесуальне законодавство). З цієї точки зору, визнання потерпілими держави і суспільства знову необгрунтовано позбавляє людину її центрального місця у системі захисту соціальних цінностей, оскільки держава та суспільство, будучи потерпілими, пропорційно збільшили б кількість своїх прав і можливостей у реалізації прав потерпілого (якщо припустити, що вони такими визнаються).

Проти визнання юридичної особи потерпілим у кримінально-правовому розумінні існують інші доводи. Як відомо, поняття “юридична особа” має цивільно-правову природу: юридична особа, поряд з державою та фізичними особами, є одним із суб'єктів цивільних правовідносин [209, с.103]. У цивільно-правовій науці юридична особа визнається як організація, тобто колективне утворення, певним чином організований колектив людей [81, с.109], об'єднання фізичних осіб [209, с.103] (курсиви наші - Т.П.). Зважаючи на ознаки юридичної особи, притаманні їй як суб'єкту цивільно-правових відносин (організаційна єдність, цивільна праводієздатність, самостійна майнова відповідальність тощо), шкода, яка спричинюється злочином (наприклад, одним із видів злочинів проти власності), наноситься юридичній особі як конкретному суб'єкту. Однак, у результаті зменшення або втрати майнових чи немайнових благ стають відчутними саме для фізичних осіб, які об'єднані в юридичну особу.

Немає пояснень, але має місце той факт, що й у цивільному праві передбачається відшкодування майнової шкоди, спричиненої злочином, тільки фізичній особі, яка потерпіла від злочину, а не юридичній (ст. 1177 ЦК України), хоча у науково-практичних коментарях цього положення зазначається, що при злочинному діянні може заподіюватися шкода майну як фізичної, так юридичної особи [205, с.726].

Попередні зауваження стосуються того, що на відміну від фізичних осіб, юридичні особи як суб'єкти правовідносин не є живими істотами і тому не мають природної волі, почуттів, свідомості, розуму тощо. Відповідно юридичні особи не відчувають негативні наслідки, спричинені злочином, тобто не відчувають негативного впливу шкоди. На наш погляд, важливим у визначенні потерпілого у кримінальному праві є саме аспект відчуття шкоди, тобто усвідомлене чи ні сприйняття органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживання з цього приводу.

Варто звернути увагу, що ті віктимологи, які визнають жертвами злочинів як фізичних, так і юридичних осіб [190, с.114-116], описуючи переживання жертв злочинів, фактично говорять про безпосередню реакцію на злочин фізичних осіб [190, с.117-118] і оминають увагою “відчуття” юридичних осіб.

Щодо переживань варто зазначити ще й те, що як суб'єкт дії людина відчуває вплив як середовища, так і впливи своїх власних дій і вчинків, що змінюють її взаємовідносини з оточенням; вона переживає те, що з нею відбувається, і через переживання виявляє своє ставлення до того, що її оточує, що вона робить і що відчуває. Як зазначають психологи, ступінь усвідомленості переживань може бути різним і залежить від того, якою мірою усвідомлюється саме ставлення, яке переживається в емоції. Переживання - це форма вияву нашого ставлення до об'єкта, ситуації іншої людини, самої себе, це форма емоційно-чуттєвої даності ставлення людини до того, що її оточує [57, с.199]. Отже, переживання притаманні людині завжди, оскільки будь-які зміни, що відбуваються у змісті свідомості, впливають на емоційні переживання, змінюючи їх зміст, інтенсивність.

До речі, що стосується держави, то і вона є не матеріально вираженим суб'єктом, а певною абстракцією, пізнання суті якої відбувається через діяльність органів держави. Так, А.С. Довгерт пише, що “держава реалізує правосуб'єктність через систему своїх органів, тому що поза їхньою діяльністю вона діяти не може” [44, с.129]. Органи держави або є юридичними особами (які діють від власного імені - Національний банк України, або від імені держави - суд), або такими не являються (наприклад, Уряд України). За своєю сутністю, держава безпосередньо пов'язана з індивідом. Так, В.С. Нерсесянц визначає державу як правову організацію (політичної) влади вільних індивідів [119, с.78], В.О.Четвернін - на одному рівні як сукупність людей, які проживають на визначеній території та об'єднані публічною політичною владою, на іншому - як апарат публічної політичної влади [213, с.516] (при цьому державний апарат, як відомо, складають окремі органи держави та установи, які безпосередньо уповноважені здійснювати державну владу, виконувати функції держави, тобто ми знову повертаємось до певної сукупності людей, які виконують соціально значимі, публічні ролі). Власне, однією з основних ознак держави є її населення, а у сучасному світі юридичне підгрунтя державності пов'язується з природними правами людини [144, с.542].

Зі сказаного випливає, що юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (які поряд з людиною виступають учасниками суспільних відносин як окремі одиниці) не мають однієї з основних властивостей, що характеризує потерпілого від злочину у кримінальному праві, - вони не є суб'єктами впливу загальної превенції, не втрачають відчуття захищеності нормами кримінального права у разі вчинення злочину, не мають здатності відчувати спричинену злочином шкоду, а відтак і особистої потреби та зацікавленості у відшкодуванні цієї шкоди. Певна абстрактність вказаних учасників суспільних відносин у кримінально-правовій сфері, при здійсненні кримінально-правових і також кримінально-процесуальних відносин не дозволяє, на наше переконання, вводити їх у зміст матеріального поняття “потерпілий”. Отже, у кримінальному праві необхідно вести мову про потерпілих-фізичних осіб, безпосередньо яким злочином спричинюється шкода, та визначити, на вирішення яких кримінально-правових питань може впливати потерпілий. Види шкоди можуть бути різними і справді не обмежуватись тими, які визначені у ст. 49 КПК України [73, с. 116].

Обмеження кола потерпілих лише фізичними особами вимагає, однак, наступного зауваження. Зважаючи на те, що юридична особа є носієм тих прав і обов'язків, які не пов'язані з природними властивостями людей, але щодо яких є можливим вчинення суспільно небезпечного діяння, пропонуємо у кримінальному (а відтак і у кримінально-процесуальному) праві прирівнювати у конкретних випадках певні права юридичних осіб до прав потерпілих.

Часткове прирівняння юридичних осіб до потерпілих обумовлено їх юридичною природою, адже наявність у юридичних осіб цивільної право- і дієздатності (статті 91, 92 ЦК України), а також можливість позиватися з приводу спричиненої їм моральної шкоди, наближають їх за правовим статусом до фізичних осіб. В. Туляков звертає увагу і на відповідний стиль поведінки юридичних осіб з точки зору їх власних підприємницьких самостійних інтересів та корпоративних цінностей [190, с.115]. У цивільно-правовій науці дискутувалася пропозиція щодо того, чи може юридична особа зазнавати певних (моральних) страждань. Позитивна відповідь на це питання свого часу була сформульована у законодавстві, а потім підтверджена судовою практикою, зокрема і Європейським Судом з прав людини. Останній з огляду на власні прецеденти і практику Комітету міністрів та держав-членів Ради Європи у рішенні по справі “Comingersoll S.A. проти Португалії” записав, що комерційній компанії може бути присуджено компенсацію за нематеріальну шкоду, зокрема за занепокоєність, незручність, невпевненість, що викликані порушенням права [61].

Варто зауважити, що проблема визнання потерпілими юридичних осіб успішно вирішена у законодавстві деяких зарубіжних країн. Так, відповідно до ст. 42 КПК РФ потерпілий це фізична особа, якій злочином спричинено фізичну, майнову та моральну шкоду, а також юридична особа у випадку спричинення злочином шкоди її майну та діловій репутації.

Що ж стосується такої ознаки поняття потерпілого (визначеної М.В.Сенаторовим), як шкода, що спричинена йому злочином, чи загроза її заподіяння, то треба наголосити на наступному. Усталеною є думка, що суспільно-небезпечний наслідок (чи можливість його настання) є ознакою, властивою складу злочину. Звісно, існує нерозривний зв'язок між поняттям потерпілого і шкоди, а також потерпілим і злочином, адже там, де немає шкоди - немає і не може бути потерпілого, і якщо немає злочину, то немає і потерпілого у кримінально-правовому розумінні [138, с.340; 40, с.19]. Але визначати ознаки поняття “потерпілий” через ознаки складу злочину, і при цьому обмежуватись тільки наявністю таких ознак, відмовлятися від пошуку властивостей, що виражають сутність конкретного поняття, - на нашу думку, є виразом дещо обмеженого підходу. Тож виникає необхідність виокремити специфічні ознаки потерпілого у кримінальному праві, які виходять за рамки ознак складу злочину.

Зважаючи на викладене вище, на даному етапі дослідження можна зазначити, що суттєвими ознаками потерпілого у кримінальному праві треба визнавати його 1) стан фізичної особи; 2) властивість бути об'єктом загальнопревентивної дії кримінального закону; 3) здатність відчувати захищеність кримінального закону та її втрату, а також 4) свідомо чи ні сприймати органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживати з цього приводу; 5) здатність потерпілого впливати на кримінально-правові наслідки вчинення злочину (наприклад, у окремих випадках вирішувати питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи призначення покарання). Нагадаємо, що відповідно до ст. 261 КПК України потерпілий разом з прокурором є стороною обвинувачення. Шкода, яка спричинюється злочином (загроза її заподіяння), є загальною ознакою кримінально-правових явищ, оскільки саме її наявність дозволяє відмежувати злочин від малозначного суспільного діяння. Дана ознака також притаманна поняттю “потерпілий”, однак не є специфічною для нього.

Вказані ознаки чітко характеризують потерпілого у сфері кримінального права, які розрізнимі, так би мовити, зі сторони. На цьому варто наголосити через те, що у юридичній літературі інколи ознаками особи потерпілого називають такі, які характеризують його не з зовнішньої сторони, а з внутрішньої. Маємо на увазі компоненти структури особи потерпілого, визначені О.М. Джужею та Є.М.Моісеєвим: соціально-демографічні властивості (стать, вік, освіта, сімейний стан тощо); соціальні ролі особи, у тому числі сукупність видів його діяльності у системі суспільних відносин як громадянина чи члена трудового колективу, сім'янина; морально-психологічна характеристика, що відображає ставлення особи до соціальних цінностей та соціальних функцій, які він виконує [43, с.13].

Необхідно також звернути увагу на те, що потерпілим у кримінальному праві слід визнавати саме людину як фізичну особу, яка за природою є праводієздатною, а не визначати її як власника правоохоронюваного інтересу, якому безпосередньо зашкодив або який поставив у небезпеку злочинець [184, с.21; 121, с.49], чи як носія різноманітних соціальних можливостей [204, с.30], або взагалі як суб'єкта суспільних відносин [33, с.31]. Очевидним є той факт, що при вчиненні таких злочинів, як умисне чи необережне нанесення тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості (статті 121-125, 128 КК України), побої і мордування (ст. 126 КК України), зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК України) тощо людина вражається у своїй фізичній інтегрованості, тобто шкода спричиняється безпосередньо тілу людини ззовні та всередині. У науково-практичних коментарях до КК України, наприклад, чітко зазначається, що тілесним ушкодженням є порушення анатомічної цілості тканин, органів потерпілого та їх функцій [116, с.288], і у судовій практиці не виникає особливих проблем із використанням саме такої дефініції. Тож вказівка у понятті потерпілого лише на порушення охоронюваного кримінальним законом блага, права чи інтересу, власником/носієм яких є потерпілий, по суті є вірною, але водночас обмежує описання тої шкоди, яка спричинюється злочином.

І останнє. Необгрунтованою, на наш погляд, є кінцева позиція М.В.Сенаторова щодо недоцільності визначення поняття “потерпілий від злочину” через невизначену, на його думку, категорію “безпосереднє заподіяння” шкоди [159, с.34]. Аналіз, проведений дослідником, має результатом, що одночасно таке формулювання і заважає встановленню потерпілого від злочину, і необгрунтовано звужує поняття потерпілого. Така аргументація, на наш погляд, є нелогічною, оскільки ознака не може дозволяти одночасно і розширено, і звужено визначати певне поняття [62, с.30, 300].

Втім, нашу увагу привертає інший аспект обгрунтування М.В.Сенаторова. Звичайно, категорія “безпосередність” у вказаному контексті може бути розглянута з кількох точок зору: як відсутність важливих проміжних дій, або як відсутність суттєвого часового проміжку між подією та її наслідками, або як наслідок, що є результатом конкретного злочину. М.В. Сенаторов, безперечно, правий, коли зазначає, що будь-який результат, зокрема шкода, виникає у разі дії багатьох сил, а під час вчинення деяких злочинів шкода особі може бути нанесена злочинцем опосередковано (наприклад, при заподіянні смерті через використання дресированого собаки тощо). Втім, у науці кримінального права, а також у слідчо-судовій практиці при визначенні об'єктивної сторони матеріальних складів злочинів не викликає заперечень необхідність встановлення прямого причинного зв'язку між діянням винного та наслідками, що настали. Наголосимо, що використання ознаки безпосереднього заподіяння шкоди потерпілому пов'язане із ланцюгом “злочин (діяння)>шкода”. Опосередкованість спричинення шкоди злочинцем (через використання неосудних осіб, тварин чи механізмів) охоплюється, на наш погляд, безпосередністю заподіяння шкоди внаслідок певного злочинного діяння конкретному потерпілому, адже об'єктивна сторона такого злочину полягає як у дії (бездіяльності) винного, так і у дії третьої сторони.

Коли йдеться про потерпілого від злочину, завжди мається на увазі той злочин, що вчинений і відповідає певному складу злочину, описаному у КК України. Вказівка на безпосередність спричинення шкоди чітко пов'язує у кримінальному праві конкретного потерпілого із конкретним злочином, що, на наше переконання, є конкретизуючим моментом, а не таким, що розмиває чи звужує поняття. У науці постійно дискутується питання про те, чи обмежується коло потерпілих від злочину фізичними особами, яким злочином безпосередньо спричинена шкода, чи також члени їхніх сімей та інші близькі особи, оскільки останнім у результаті вчинення злочину також спричинюється як майнова, так і немайнова шкода [217, с.61; 159, с.34].

Т. Шретер зазначає, що у науковій літературі та судовій практиці Німеччини потерпілою, як правило, визнається особа, безпосередньо правам якої спричинена шкода або у сферу права якої відбулось неправомірне вторгнення [232, с.33]. І.В. Жеребятьєв також схиляється до необхідності вичленення із категорії жертв злочину, власне, потерпілих - осіб, яким шкода спричинена безпосередньо суспільно небезпечним діянням, передбаченим кримінальним законом [48, с.34].

На наше переконання, при визначенні поняття “потерпілий” необхідно зазначати про таку ознаку особи, яка вказує на те, що шкода злочином спричинена саме їй, вона виявилась тим безпосереднім об'єктом, на якому відбився наслідок. Безсумнівно, будь-який злочин як діяння суспільно-небезпечне спричинює шкоду правопорядку взагалі [15, с.6], а отже і близьким, і родичам тієї особи, до якої була застосована активна чи пасивна поведінка кримінального характеру. У кримінології такі особи охоплюються поняттям “рикошетні жертви”, і вони відчувають такі ж страждання та проявляють такі ж симптоми психологічних утруднень, як і первинні жертви [190, с.116].

Але у рамках інституту потерпілого особа набуває право ухвалювати рішення про диференціацію кримінальної відповідальності, яке набуває юридичної сили після його оцінки слідчо-судовими органами. Отже, вказівка на заподіяння шкоди безпосередньо потерпілому дозволяє обмежити застосування кримінально-правового поняття “потерпілий” тільки до тих фізичних осіб, яким, власне, і заподіюється шкода, оскільки саме у цих осіб виникає право на відшкодування заподіяної шкоди, і саме ці особи можуть вирішувати питання про кримінальну відповідальність винного. При цьому, однак, не заперечується право будь-якої іншої особи вимагати відшкодування шкоди на чинних цивільно-правових підставах, зокрема, у випадку загибелі потерпілого внаслідок вчинення злочину.

Таким чином, поняття потерпілого виявляється не абстрактним, а реальним, стосується чітко окресленого кола осіб, має практичне значення і також може використовуватись у кримінальному процесі та кримінології.

Підсумовуючи викладене вище, вважаємо, що при визначенні поняття потерпілого необхідно звертати увагу на такі ознаки, що у сукупності становлять його зміст:

стан фізичної особи;

властивість бути об'єктом загальнопревентивної дії кримінального закону;

здатність відчувати захищеність кримінального закону та її втрату;

безпосереднє спричинення злочином шкоди або загроза заподіяння такої;

свідоме чи несвідоме сприйняття органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживання з цього приводу;

здатність впливати на кримінально-правові наслідки вчинення злочину (наприклад, у окремих випадках вирішувати питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи призначення покарання).

Дані ознаки притаманні потенційним, реальним та латентним потерпілим, як їх традиційно розрізняють віктимологи [151, с.37]. І на наше переконання, ці ознаки є “необхідними”, тобто є значущими у ситуації заподіяння злочином шкоди чи загрози її спричинення.

Відповідно до вказаних ознак можна сформулювати таке матеріально-правове визначення потерпілого: “Потерпілим у кримінальному праві визнається фізична особа, яка як об'єкт загальнопревентивної дії кримінального закону відчуває захищеність останнім, яку втрачає внаслідок спричинення злочином безпосередньо їй шкоди (або у випадку загрози її заподіяння), в результаті чого особа свідомо чи ні сприймає органами чуття зменшення або втрату майнових чи немайнових благ, переживає з цього приводу і набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину”.

Для закріплення у кримінальному законі, на наш погляд, релевантним є таке визначення: “Потерпілим визнається фізична особа, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину”. У межах дії кримінального закону такі ознаки, як спрямованість загальнопревентивної дії закону чи відчуття шкоди є само собою зрозумілі, зважаючи на контекст інших статей Загальної частини КК України.

Зважаючина правовий статус юридичної особи, з одного боку, та на притаманність юридичній особі такої ознаки потерпілого, як безпосереднє спричинення злочином шкоди або загроза заподіяння такої, з іншого боку, є сеснс прирівняти у кримінальному праві права юридичної особи до деяких прав потерпілого. Йдеться, зокрема, про право на відшкодування шкоди, гарантоване нормами кримінального права, та можливість представника юридичної особи впливати на кримінально-правові наслідки злочину. Для закріплення у кримінальному законі, на наш погляд, релевантним є визначення того, що у випадку спричинення злочином шкоди майну та діловій репутації юридичної особи, її офіційні представники набувають прав потерпілого, визначених у кримінальному законі.

Співвідношення змісту поняття “потерпілий” у науках кримінально-правового циклу. Без сумніву, використання поняття “потерпілий” у різних галузях знання кримінально-правового спрямування вказує на його значущість і важливість. Зазвичай у кримінально-процесуальній сфері говорять про потерпілого як суб'єкта кримінального процесу, а у кримінології - про жертву злочину. Звернення уваги на ці суміжні за своєю сутністю поняття обумовлено неоднозначним вирішенням у науці питання про співвідношення їхнього змісту. Так, потерпілий від злочину, потерпілий як суб'єкт кримінального процесу та потерпілий як жертва злочину у деяких джерелах загально описуються дефініцією “потерпілий”, і окремо наголошується на різних аспектах розуміння цього поняття у науках кримінально-правового циклу [156, с.106-107]. У інших джерелах наголошують на різниці між кримінально-правовим та кримінально-процесуальним поняттям потерпілого [41, с.18] або описують потерпілого у матеріальному розумінні та потерпілого у процесуальному розумінні [37, с.51 та ін.]. У кримінології та віктимології традиційним є вживання терміну “жертва злочину”, однак поряд із ним використовується термін “потерпілий” [133; 211; 151, с. 33-79; 71, с.419 та ін.], при цьому обсяг цього поняття одними вченими визнається тотожним поняттю “потерпілий” [152, с.33-34], а іншими - ширшим [207, с.390].