Незважаючи на дискусію, що точиться з приводу місця предмета злочину у моделі складу злочину, результати досліджень його суті у вітчизняній кримінально-правовій доктрині, у цілому, зводяться до того, що визнають предметом речі або інші матеріалізовані об'єкти, діючи на які особа посягає на блага, що належать учасникам суспільних відносин [23, с.76; 68, с.8] або з певними властивостями яких закон про кримінальну відповідальність пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного злочину [187, с.93]. У таких визначеннях предмета злочину ми не вбачаємо суттєвих розбіжностей у позиціях вчених-криміналістів, оскільки, на наш погляд, у першому випадку дослідники обстоюють реальну модель предмета злочину (тобто описують безпосередньо матеріалізований об'єкт, на який посягає конкретний злочин, визнаючи його ознаки post factum), а у другому - ідеальну модель предмета злочину (коли його ознаки визначаються a priori у складах злочинів, сформульованих у кримінальному законі).

Рамки даного дослідження дозволяють нам сформулювати власну позицію лише щодо аспекту віднесення до предмета злочину живих істот, зокрема фізичних осіб-потерпілих. На наш погляд, ті дослідники, які переконані у охопленні поняттям “предмет злочину” потерпілого, звичайно, не суперечать філософській концепції предметності буття, коли як окремо конституйований предмет цього світу може розглядатись і людина. Однак, вважається, що даний підхід до визначення предмету є строгим, а, власне, поняття предмета вживають, ототожнюючи його з поняттям об'єкта чи речі [203, с.505]. І виходячи із будь-якої концепції об'єкта злочину - “суспільні відносини”, “блага”, “цінності”, - людина розглядається у них в окремому порядку як суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури, як якісно особливий ступінь живих організмів (на відміну від тварин, які і справді можуть розглядатися як предмет злочину).

Отже, предмет злочину це не тільки речі, а й інші матеріалізовані об'єкти (але не люди), що як блага мають позитивний зміст для людини чи суспільства, а тому охороняються кримінальним законом, і впливаючи на які суб'єкт посягає на охоронювані законом цінності.

Фактичне ототожнення потерпілого із предметом злочину нівелює його значення у кримінально-правовій теорії та практиці. Як було встановлено вище, людина визнається змістовним центром суспільного розвитку, а тому її розгляд у ряді матеріалізованих чи нематеріалізованих соціальних благ, на які фізично впливає злочинець, фактично пропонує відмовитись від концепції першочергового захисту найвищої соціальної цінності.

Отже, у конструкції об'єкта злочину необхідно окремо вирізняти такі елементи, як потерпілий та предмет, тобто матеріалізоване благо. До речі, у одному з новітніх вітчизняних підручників з кримінального права така тенденція вже є чітко вираженою [192, с.104-108].

І останній аспект, на який звернемо увагу. Свого часу П.С. Дагель запропонував увести в кримінальне право поняття “спеціальний потерпілий” [40, с.22]. Ця пропозиція наразилася на критику М.В.Сенаторова через недостатню аргументованість [159, с.86]. Однак, на наш погляд, точка зору П.С. Дагеля заслуговує на увагу, оскільки аналіз складів злочинів у Особливій частині КК України підтверджує, що у деяких випадках виникає необхідність звузити коло потерпілих, відмежувати його за певними умовами. Це стосується, зокрема, ст. 117 (Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини), ч. 2 ст. 120 (Доведення до самогубства особи, яка перебувала у матеріальній … залежності від винуватого), ч. 2 ст. 146 (Незаконне позбавлення волі чи викрадення малолітнього), ч. 2 ст. 149 (Торгівля неповнолітнім або інша незаконна угода щодо передачі неповнолітнього), ч. 1 ст. 343 (Втручання у діяльність працівника правоохоронного органу), ч. 1 ст. 344 (Втручання у діяльність державного діяча) КК України тощо.

Формулювання поняття “спеціальний потерпілий” на кшталт “спеціального суб'єкта”, безумовно, має практичне значення, оскільки дозволяє розмежовувати суміжні склади злочинів. Зазвичай фізичні (стать, вік, інвалідність), соціальні (соціальне походження, національність, посада), правові (громадянин України, іноземець) характеристики особи не мають значення для визначення поняття “потерпілий”, але кожна з них у окремих випадках відіграє важливу роль при встановленні ознак конкретного складу злочину (наприклад, статті КК України 112 “Посягання на життя державного чи громадського діяча”, 117 “Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини”, 150 “Експлуатація дітей”, 157 “Перешкоджання здійсненню виборчого права”, 171 “Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів”, 304 “Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність”, 443 “Посягання на життя представника іноземної держави” тощо), тобто законодавець спеціально наголошує на значенні певних характеристик особи, вважаючи саме їх такими, що формують у суб'єкта злочину мотивацію вчинення злочинного діяння.

Несприйняття М.В.Сенаторовим позиції щодо виокремлення спеціального потерпілого з тією аргументацією, що для ствердження, “що той чи інший склад злочину передбачає спеціального потерпілого, необхідно назвати хоча б один склад, який би містив загального потерпілого” [159, с.86], вважається нам дещо нелогічним. Той факт, що поняття потерпілого не визначено у кримінальному законі взагалі, а відтак і у статтях Особливої частини не знаходимо визначень загального потерпілого, не означає, що ознаки потерпілого не встановлюються з контексту відповідної кримінально-правової норми. Потерпілим може стати будь-яка фізична особа, незважаючи на ті чи інші ознаки, притаманні їй у момент вчинення злочину. Лише у встановлених законом випадках є підстави стверджувати про наявність потерпілих, які характеризуються тими чи іншими властивостями. Класифікація ж М.В. Сенаторовим потерпілих за окремими видами в межах групи “Фізичні особи” [159, с.89-93] також відбувається на підставі певних їхніх ознак, що дає підстави стверджувати про наявність потерпілого загального і спеціального.

З огляду на зазначене, можна сформулювати таке визначення спеціального потерпілого (з урахуванням поняття потерпілого, яке було дане нами вище): фізична особа, для якої характерні у момент вчинення злочину спеціальні ознаки, визначені у диспозиціях статей Особливої частини КК України. Такими ознаками для потерпілого від злочину можуть бути:

вік (особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку, - ч. 1 ст. 156; малолітня дитина - п. 2 ч.2 ст. 115 тощо);

стать (потерпіла - ст. 134 тощо);

фізичний стан (вагітна жінка - ч.2 ст. 172; хворий - статті 139, 140 тощо);

соціальна роль (матір - ч.2 ст. 172; журналіст - ст. 171; військовослужбовець - ч. 2 ст. 342; підозрюваний, обвинувачений, підсудний - ст. 374 тощо);

соціальний, державний статус (Президент України, Прем'єр-міністр України та ін. - ст. 112 тощо).

Ці та інші ознаки спеціального потерпілого, доповнюючи ознаки загального потерпілого, звужують коло осіб, які можуть ставати потерпілими від конкретних злочинів.

При цьому варто наголосити на такому істотному моменті: поняття загального потерпілого - як зібране для спеціальних потерпілих, визначених у законі, - є тим, що міститься у Загальній частині кримінального права. Поняття ж “спеціальний потерпілий” є дефініцією, якою оперує кримінальний закон, оскільки саме у ньому визначаються ті чи інші ознаки, які виокремлюють конкретного потерпілого із їхнього загалу.

Розвиток вчення про спеціального потерпілого на певному етапі дозволить систематизувати і основні властивості кваліфікованих складів злочинів. У рамках вчення про співучасть, наприклад, розвинулось і стало уже традиційним виражати у кримінальному законі системно такі кваліфікуючі ознаки, як вчинення злочину групою осіб, за попереднім зговором групою осіб тощо. Тому у межах спеціальних дослдіжень комплексного кримінологічно-правового характеру доцільно дослідити стан найуразливіших груп потерпілих від злочинів (наприклад, жінок, малолітніх, неповнолітніх), а за результатами цих досліджень встановити необхідність системно закріпити у кримінальному законі у певних однорідних складах злочинів такі кваліфікуючі ознаки, як вчинення злочину проти представника однієї з таких груп. Рамки нашого дослідження не дозволяють нам детально заглибитись у розгляд цієї проблеми, однак наша вихідна позиція з цього питання може бути сформульована так: спеціальний потерпілий потенційно є системно вираженою ознакою квалфікованих складів злочинів.

2.3 Вплив інституту потерпілого при визначенні правових наслідків вчинення злочину

Загальнотеоретичні питання співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину. Дія інституту потерпілого у кримінальному праві стосується не тільки безпосереднього потерпілого від злочину, а й впливає на вирішення питання про правові наслідки вчинення злочину стосовно особи, яка вчинила злочин. Ці правові наслідки полягають у реалізації заходів кримінальної відповідальності (основним з яких є покарання) й у звільненні від їх застосування.

Щодо ролі потерпілого у вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину, то вона, з нашої точки зору (обумовленої судовою практикою), відіграє важливу роль у двох суттєвих моментах:

зважаючи на дозлочинну поведінку потенційного потерпілого (тобто таку, що мала місце до злочину), зокрема у ситуаціях, коли він безпосередньо шляхом волевиявлення впливає на факт вчинення злочину, що враховується судом при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину;

зважаючи на післязлочинне волевиявлення реального потерпілого стосовно суб'єкта злочину та його посткримінальної поведінки при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину.

Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду означених аспектів викладемо наше розуміння суті реалізації кримінальної відповідальності та звільнення від неї, оскільки незважаючи на достатньо детальне вивчення окремих аспектів цієї проблеми у роботах визнаних вчених (Л.В. Багрій-Шахматова, М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, О.Ф. Бантишева, Ф.Г. Бурчака, М.Й. Коржанського, П.С.Матишевського, П.П. Михайленка, Г.М.Міньковського, М.І. Мельника, В.О. Навроцького, О.І. Санталова, В.В.Сташиса, В.Я. Тація, А.П. Тузова, М.Д. Шаргородського та інших), деякі питання - зокрема, ті, що стосуються ролі потерпілих у реалізації кримінальної відповідальності, - залишились поза їхньою увагою.

Дефініція злочину, як вона сформульована у ст. 11 КК України, і визначення у ст. 2 КК України підстави кримінальної відповідальності через вчинення суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, характеризує злочин через поведінку особи (суб'єкта злочину) і специфічну реакцію держави і суспільства на дану поведінку. Ці аспекти, пов'язані зі вчиненням діяння та традиційною реакцією держави у формі застосування кримінальної відповідальності, дозволяють чітко змоделювати поняття злочину з точки зору його характеристики як посягаючого та спричинюючого діяння. Втім, не викликає заперечення той факт, що злочином є не просто поведінка, що реалізується сама по собі односторонньо, а конфлікт, що виникає у більшості випадків безпосередньо з іншою фізичною особою (потерпілим), а також юридичними особами, суспільством і державою як такими, що виражають інтереси людей або забезпечують досягнення благ для людини через негативний вплив на об'єкт кримінально-правової охорони (про структуру об'єкта злочину йшлося у попередньому підрозділі).

Кримінально-правові відносини як відносини, що виникають на основі норм публічної галузі права, є відносинами влади та підкорення з властивим їм імперативним методом регулювання з єдиним центром такого регулювання - державою [206]. Отже, фактично кримінально-правові відносини реалізуються і з третім їх суб'єктом - державою, оскільки з моменту вчинення злочину вона перебирає на себе функції кримінального переслідування. Прямо це витікає з норм КПК України, але грунтується на матеріальному положенні про кримінальну протиправність злочину та його караність. Отже, в результаті маємо три реальні учасника кримінально-правових відносин: суб'єкта злочину та потерпілого як сторін у реальному конфлікті, а також державу як офіційного суб'єкта реакції на вчинений злочин.

Визначені законом заходи реагування держави на вчинений злочин визнаються кримінально-правовими засобами боротьби зі злочинністю, які спрямовані на нейтралізацію та блокування криміногенних факторів, виявлення та розкриття злочинів, притягнення винних у їх вчиненні осіб до відповідальності. На сьогодні у світі, а відтак і в Україні, яка політично прагне приєднання до спільноти провідних демократичних держав, спостерігається дві тенденції у справі протидії злочинності: класична репресивна, модифікована представниками соціологічної школи кримінального права, що полягає у застосуванні покарання переважно за тяжкі та особливо тяжкі злочини, та так звана альтернативна (відновна, медіаційна або трансакційна - єдиної усталеної термінології щодо цієї тенденції поки що не вироблено [35, с.14]) як пошук оптимальних способів розв'язання конфліктів без застосування покарання, що пов'язано, як правило, із нетяжкими злочинами або злочинами середньої тяжкості. Водночас в Україні, відзначають фахівці, як протягом радянського і пострадянського періоду, так і після прийняття КК 2001 р. антикриміногенній політиці характерні такі моменти, що свідчать про надання переваги репресивним засобам [109, с.384]. Альтернативна ж модель реакції на злочин, яка, на наше переконання, також є проявом заходів відповідальності, поки що не приживається, зокрема і через те, що науковці надто вузько розуміють її сутність.

Так, теза про те, що альтернативні засоби вирішення кримінально-правових конфліктів полягають у заміні або доповненні традиційних покарань, розвивається вказівкою на засоби, які повністю виключають кримінальне переслідування та винесення судом обвинувального вироку [83, с.155], що в результаті об'єднує ці засоби під єдиним дахом альтернатив кримінальній відповідальності [21, с.11] (курсив наш - Т.П.). При цьому кримінальна відповідальність сприймається як об'єктивне явище, що реалізується в рамках кримінального переслідування державою особи, яка вчинила злочин, і не наголошується на її відмінності від відповідальності у філософсько-соціологічному значенні. Отже, коли йдеться про застосування альтернатив кримінальній відповідальності, це породжує уявлення про відмову від реалізації відповідальності взагалі, тобто про відмову держави від кримінального переслідування, а отже і про відмову у реалізації принципу невідворотності кримінальної відповідальності, який традиційно виявляється у тому, що особа, в протиправних діяннях якої є склад злочину, повинна понести кримінальну відповідальність і не може бути покарана за один і той самий злочин двічі [72, с.20].

У такій ситуації фіксувати у законі положення про застосування альтернатив кримінальній відповідальності необхідно таким чином, щоб реалізувати вимоги відповідальності у розумінні усвідомленого виконання взаємних вимог учасників суспільних відносин, тобто задоволення позиції не тільки держави щодо звільнення від кримінальної відповідальності, а й потерпілого. І значну роль у цьому можуть відіграти саме елементи інституту потерпілого.

Як зазначає О.І. Санталов, який присвятив ряд наукових праць проблемним питанням кримінальної відповідальності, у філософії відповідальність розглядається як суб'єктивний фактор, як внутрішній стимул до необхідної поведінки, усвідомлення наслідків поведінки для суспільства та їхня оцінка самим суб'єктом як корисних або шкідливих [157, с.5]. Варто погодитись із науковцем у тому, що визначення відповідальності у праві має ту ж соціальну сутність, що й у філософії, хоча функціонально спрямоване на негативну оцінку та заходи стягнення у відповідь на дії порушника [157, с.6,8], тобто традиційно у вітчизняному кримінальному праві категорія “відповідальність” розглядається як негативна (ретроспективна) [83, с.155].

Суб'єктивний аспект у відповідальності підкреслює значущість цієї категорії не для діяльності держави чи суспільства загалом, а для активної чи пасивної поведінки конкретного суб'єкта. Це зайвий раз доводить, що спеціально-превентивна дія кримінального права і закону, які обгрунтовують кримінальну відповідальність та юридично її встановлюють, має місце.

З іншого боку, той зміст, якого відповідальність набуває у кримінальному праві, незважаючи на відсутність єдності у поглядах науковців (відомі концепції “відповідальність як застосування санкції” [89, с.85-88], “відповідальність як обов'язок перед державою” [86, с.28-30; 55, с.21; 105, с.86], “відповідальність як кримінальні правовідносини” [18, с.27; 157, с.12; 179, с.48]) у будь-якому розрізі стосується вимушеного перетерплювання винною особою негативних наслідків своєї поведінки у певній, визначеній державою формі. Рамки даного дослідження обмежені його завданнями, а тому не дозволяють нам заглибитися у дану проблему, то ж залишається констатувати, що згадана форма по суті, виражається обмеженням прав і свобод злочинця [21, с.23].

Не поставало, а тому і не шукалася відповідь на питання, чому саме держава є тою стороною відносин кримінальної відповідальності, яка монопольно бере на себе реалізацію функції через судові органи визнавати особу винною у вчиненні злочину та вирішувати питання про застосування до неї кримінальної відповідальності. Очевидно, що участь держави у цих відносинах визнається а priori, зважаючи на публічний характер кримінального права та дію принципу публічності у кримінальному процесі. Втім, сучасні тенденції розвитку кримінального права свідчать, що введення у коло суб'єктів відносин кримінальної відповідальності також і потерпілого є цілком реальним, оскільки відсутні будь-які теоретичні заперечення такої можливості.

Йдеться про те, що навіть у такій зразковій країні, як Німеччина, у котрій послідовно реалізувався принцип публічності, на сьогоднішній день принцип доцільності стає більш домінуючою моделлю вирішення питання про те, чи має влада, що обвинувачує, право утримуватись від кримінального переслідування виходячи зі свого угляду [35, с.29]. У будь-якому випадку такий стан речей спостерігається на стадії порушення кримінальної справи.

Необхідно звернути увагу ще на один аспект співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину. Уявляється, що опосередкованим шляхом зв'язування цих двох елементів є кваліфікація злочинів як процес встановлення компетентними органами відповідності конкретного діяння ознакам складу злочину та процесуальне закріплення такої відповідності. Тільки кваліфікація злочину дозволяє легалізувати вплив інституту потерпілого на правові наслідки вчинення злочину.

Однак, на наш погляд, власне, кваліфікація злочину та інститут потерпілого прямо між собою не пов'язані. Кваліфікація злочину, яка має правове значення, є процесом офіційним і, по суті, імперативним, що означає, що компетентні органи не можуть на власний розсуд виходити за межі тих ознак конкретного діяння, яким відповідають ознаки конкретного складу злочину, та оперувати ними. Саме у кваліфікації, на нашу думку, і проявляється суть визначеного державою механізму реакції на вчинений злочин, що має наслідком реалізацію правових наслідків вчинення злочину.

Для реального застосування саме компетентним органом окремих складових інституту потерпілого як приватно-правового елементу в кримінальному праві необхідна певна диспозитивна можливість (наприклад, суд з урахуванням думки потерпілого в межах встановленої санкції обирає міру кримінальної відповідальності або відмовляється від її застосування). Інакше (у випадку допущення потерпілого до вирішення питання про кваліфікацію злочину) існувала б пряма загроза публічності кримінального права. У цьому сенсі інститут потерпілого жодним чином прямо не впливає на кваліфікацію.

Водночас окремі елементи інституту потерпілого можуть бути виражені ознаками складу конкретного злочину, які використовуються у процесі кваліфікації. По-перше, сама наявність нормативно закріпленої вимоги про охорону прав потерпілого підсилює його значення як основного елемента об'єкта злочину. По-друге, вказаною ознакою може бути, наприклад, ознака спеціального суб`єкта, що безпосередньо виражена у статті кримінального закону, яка описує склад конкретного злочину. По-третє (і на це звертають увагу віктимологи), негативна віктимна поведінка потерпілого може вплинути на зміну кваліфікації злочину [190, с. 128] (але не на сам її процес!). Дані моменти, однак, зайвий раз підтверджують опосередкованість зв'язку між інститутом потерпілого та кваліфікацією злочину.

І ще кілька зауважень. Як справедливо зазначає О.І. Санталов, “осуджуючи злочин ми осуджуємо свідомість (характер) людини як суб'єктивну причину злочину і самої людини. Право, що впливає на поведінку людей, тим самим впливає й на їхню свідомість, переконання, налаштування та моральні погляди” [157, с. 30]. У цьому зв'язку варто зауважити, що абстрактно вважати, що на свідомість людини ніби-то можуть впливати держава чи суспільство, адже за будь-яких умов вплив на винну особу справляють конкретні фізичні особи, тобто слідчий, який розслідує реальну справу, суддя, який ухвалює суттєві рішення, представники адміністрації кримінально-виконавчих установ та інші особи, які перебувають у контакті із винним під час реалізації кримінальної відповідальності. Потерпілий також перебуває серед цих осіб, лише його правовий статус у цьому аспекті залишається у галузях права кримінального циклу невизначеним. Хоча ступінь участі суб'єкта у здійсненні його функцій визначається і обмежується саме його статусом [85, с.14]. І тому ми цілком підтримуємо висновок Л.В. Головка щодо необхідності посилення позиції потерпілого de lege ferenda, оскільки воля останнього стає одним із ключових елементів, що визначають рух провадження у кримінальній справі, і вже не є “порожнім місцем” для кримінального судочинства [35, с.51].

Отже, способи реакції на вчинений злочин полягають у реалізації заходів кримінальної відповідальності та звільнення від неї, і їх використання на даний момент є прерогативою держави. При цьому кримінальне право використовує цілу систему засобів реагування на злочин, і покарання є основним, але не єдиним з них у рамках кримінальної відповідальності. Ряд заходів, що заміняють покарання (передача на поруки) або стимулюють соціально корисну поведінку (звільнення від кримінальної відповідальності) [63, с.28] також застосовуються судами для забезпечення виконання завдань кримінального права на основі такого правила: якщо є можливість вирішити задачу при мінімальному обмеженні інтересів громадян, більш жорсткі засоби не повинні використовуватися.

Вирішення проблеми про офіційне залучення потерпілого до участі у використанні кримінально-правових засобів реагування на вчинений злочин можливе не тільки на теоретичному, але й на нормативному рівні, про що варто зауважити наступне.

Норми права виникли у період становлення державності як такі, що були покликані врегулювати стосунки між людьми, а також встановити публічний порядок. Загальною метою їх встановлення були певні заборони, визначення обов'язків, дозволів, а також застосування покарань. Дана мета обумовила відповідні завдання, що їх повинно вирішувати право через сукупність певних нормативних регуляторів. Саме цим і обгрунтована тричленна структура правової норми (диспозиція, гіпотеза, санкція). Як правило, криміналісти не заперечують цю загальнотеоретичну формулу, але наголошують, що таку структуру мають норми Особливої частини закону про кримінальну відповідальність [192, с.27; 73, с.42], але гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини описують не текстуально, а контекстуально [72, с.35].

Втім, важко погодитись із таким підходом до структури кримінально-правової норми, адже диспозиція і санкція включають у себе не тільки відповідну частину статті Особливої частини КК, а й також комплекс нормативних приписів, передбачених у Загальній частині КК. Водночас дозволимо собі заперечити Ю.В. Бауліну, що кримінально-правова норма має двочленну структуру - гіпотезу і диспозицію, яку іноді називають санкцією [21, с.25]. Вчений вважає, що гіпотеза передбачає юридичний факт, що породжує кримінально-правові відносини, тобто ознаки злочину як підстави кримінальної відповідальності, а диспозиція приписує владні повноваження суду щодо обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, тобто щодо покладання на винного кримінальної відповідальності чи звільнення від неї або її пом'якшення.

По-перше, тричленна структура норми обумовлена історично, а також з позицій деонтичної логіки [144, с.255]. По-друге, статті Особливої частини КК вказують на вид злочинного діяння та його ознаки, а також на вид та міру покарання за його вчинення. Сама ж заборона будь-якого злочину розуміється через передбачення тієї чи іншої статті у КК на підставах, закладених у Загальній частині (наприклад, у статтях 2, 11 тощо).

Головне, на чому ми хочемо наголосити, полягає у тому, що кримінально-правову норму становлять елементи, що у сукупності описані як у Загальній, так і Особливій частині КК. При цьому гіпотеза (одна), виражена у Загальній частині, відноситься до диспозицій різних за змістом норм. З її допомогою окремі елементи інституту потерпілого можуть бути застосовані до різних (усіх) заборон певної поведінки та реалізуватися при встановленні санкцій.

Тими елементами інституту потерпілого, які можуть впливати на обрання заходів в межах санкції, є описання: 1) дозлочинної поведінки потенційного потерпілого, зокрема у ситуаціях, коли він безпосередньо шляхом волевиявлення впливає на факт вчинення злочину (що враховується судом при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину); 2) післязлочинного волевиявлення реального потерпілого стосовно суб'єкта злочину та його посткримінальної поведінки при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину.

Окремі аспекти співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину. Дозлочинна поведінка потенційного потерпілого, яка в результаті взаємодіє із суспільно небезпечним діянням, як певна взаємодія з оточуючим середовищем опосередкована зовнішньою (рухливою) та внутрішньою (психічною) активністю індивіда [145, с.276]. Отже, при аналізі злочину неможливо розглядати діяння злочинця у відриві від конкретної ситуації, у якій він діє, оскільки поведінка потенційного потерпілого певним чином взаємодіє із діянням. У віктимології потерпілий (жертва) вважається елементом передкримінальної та безпосередньо кримінальної ситуації. Від нього нерідко залежить, у якій ситуації опиниться злочинець: у тій, що сприяє вчиненню злочину чи перешкоджає йому [151, с.94; 190, с.119, 126-128]. Однак, як зазначає В.М. Кудрявцев, наразі кримінологічна наука не виробила чітких критеріїв для оцінки переваги ситуації над установками особи [78, с.45].

Власне, виокремлення видів поведінки потенційних потерпілих за критерієм її соціальної оцінки, як це виражено через кримінальний закон (позитивна - виконання службового або громадського обов'язку, нейтральна - ненадання згоди на вчинення певних дій, негативна - неправомірна або аморальна поведінка [159, с.119]), не розкриває повний спектр видів поведінки потерпілого, які можуть мати кримінально-правове значення, і більше того - є дуже вузьким поглядом на дане питання. Саме цим, мабуть, можна пояснити обмеженість наукових досліджень дозлочинної поведінки потерпілого, які фокусуються лише на соціально-негативній поведінці [80; 39; 163; 110, с.20,118] або на поведінці потерпілої в умовах вчинення статевого злочину [51, с.55; 222, с.99; 152, с.269].

З точки зору дії інституту потерпілого, кримінально-правове значення мають й інші види поведінки потерпілого, а також факт надання згоди потенційного потерпілого на спричинення шкоди його охоронюваним кримінальним законом цінностям.

Згода потерпілого на спричинення шкоди та її кримінально-правове значення у науці кримінального права досліджувалась, як правило, у категорії обставин, що виключають злочинність діяння. Їй також приділяли увагу як визнані, так і молоді дослідники-криміналісти (М.С.Таганцев [184, с.399-406], А. Піонтковський [132, с.393-397], П.С.Дагель [41, с.12-15], А. Красіков [69], М.В. Сенаторов [159]), однак незважаючи на це, вона так і не отримала свого однозначного вирішення.

М.С. Таганцев зазначав, що згода потерпілого завжди виступає обставиною, що виключає караність діяння, крім тих випадків, коли самим законом встановлено протилежне. Караність діяння виключається у випадках, коли охороняється тільки “юридичне” ставлення особи до певного інтересу, захищається можливість вільно володіти, користуватися і розпоряджатися цим інтересом на відміну від випадків, коли кримінально-правова охорона спрямована на інтерес сам по собі [184, с.400-403].

На думку А.А. Піонтковського, згода потерпілого є обставиною, що усуває суспільну небезпечність діяння при посяганні на ті права й інтереси, що перебувають у вільному розпорядженні потерпілого - майнові права та інтереси особи [132, с.393-395]. Думку такого ж напрямку підтримав і розвивав А. Красіков [69, с.29].

З позиції П.С. Дагеля, особисті інтереси громадян охороняються через свою суспільну цінність. Їхнє ж порушення становить об'єктивну суспільну небезпечність, отже незалежну від думки потерпілого. Тож кримінальна відповідальність не може залежати від волевиявлення потерпілого, за винятком справ приватного обвинувачення [41, с. 12-15].

М.В. Сенаторов пропонує внести до КК України доповнення про загальне законодавче положення про правомірність вчинку за заподіяння шкоди за згодою [159, с.148].

Не віднаходимо єдиної тенденції до вирішення питання про згоду потерпілого на спричинення шкоди у зарубіжних країнах. У Великобританії проблема не вирішується на рівні загального формулювання, а зведена до окремого злочину. Ст. 3 Закону 1957 р. “Про вбивство” визначає як статутну обставину, що звільняє від відповідальності у випадку вчинення тяжкого вбивства, провокацію - вчинки, слова з боку потерпілого, а то й вчинки і слова одночасно, що призвели до втрати самоконтролю [87, с.86]. У німецькому кримінальному праві згода також розглядається як ознака злочину “Вбивство на прохання” (§ 216 КК Німеччини), а також і як ознака складу, що пом'якшує відповідальність: у § 228 КК Німеччини записано, що той, хто завдає потерпілому тілесне ушкодження з його згоди, тільки тоді діє протиправно, коли діяння порушує загальноприйняті моральні норми [228]. У КК Австрії, а також ряду інших західноєвропейських країн проблема згоди вирішується подібним чином, коли встновлюється відповідальність за вчинення умисного вбивства на прохання потерпілого або через інші гідні уваги мотиви, як от жаль.

У вітчизняному кримінальному законодавстві проблема згоди потерпілого на спричинення шкоди у законодавчому порядку не вирішена, однак при описуванні моделей окремих складів злочинів законодавець вказав на умови відсутності належної згоди, наприклад щодо проведення клінічних випробувань (ст. 141 КК України) чи щодо розголошення комерційної таємниці (ст. 232 КК України).

Перед тим, як вдатися до спроби вирішити питання згоди потерпілого на спричинення йому шкоди у контексті кримінальної відповідальності, ми пропнуємо не розглядати проблему дозлочинної поведінки потерпілого та проблему згоди на спричинення шкоди надто окремо одна від одної, оскільки на наш погляд, вони є однопорядковими явищами, що відповідають одній теоретичній моделі дозлочинних стосунків. Щодо цієї тези зазначимо наступне.

При конструюванні нових складів злочинів, а також при декриміналізації певних видів діянь, при визначенні кола підстав, відповідно до яких особу може бути звільнено від кримінальної відповідальності, вихідним пунктом, з нашої точки зору, є не пошук об'єкта, який потребує кримінально-правового захисту або, навпаки, може бути його позбавлений, а про чітке відмежування певної сфери, яка відповідно до дії конституційно-правових принципів захисту прав і свобод людини підлягає кримінально-правовому захисту.

Процес прийняття кримінально-правової норми не можна обгрунтувати бажанням законодавця криміналізувати певну поведінку. У будь-якому разі - чи виходить законодавець з абстрактної можливості спричинення шкоди різноманітним об'єктам внаслідок певних дій, чи його рішення базується на оцінці наслідків конкретних випадків - виникає соціальна необхідність у застосуванні кримінально-правових механізмів, державного примусу для захисту інтересів держави, суспільства чи громадян. При цьому підставами криміналізації визнаються, зокрема, висока ступінь суспільної небезпечності діяння; відносна поширеність такого роду діянь; те, що їхня заборона відповідає моральним засадам кримінального закону, кримінально-правові заборони мають достатню суспільну ефективність тощо [169, с.8].

Вважається, що норми КК України охороняють лише найважливіші елементи таких об'єктів, як права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, а також мир і безпека людства, причому їх кримінально-правова охорона застосовується за наявності суспільної потреби у такій охороні [116, с.10]. Охорона менш важливих суспільних відносин, соціальних благ та цінностей здійснюється за допомогою інших галузей права (наприклад, адміністративного, цивільного чи трудового).

Рівень важливості об'єкта захисту визначається законодавцем, який, очевидно, зважає на ту небезпеку, яка, на його переконання, загрожує потенційному об'єкту правової охорони. Тобто можна говорити про певний критичний рівень небезпеки, яка загрожує суспільним цінностям, який обумовлює необхідність кримінально-правового захисту. У науці кримінального права та у кримінальному законі названий рівень небезпеки відповідає такій ознаці злочину, як його суспільна небезпечність.

Отже, з одного боку, у членів суспільства виникає власна потреба (або вимога) у правовому захисті, а з іншого, - законодавець об`єктивно визначає необхідність захисту, що формально закріплює у кримінальному законі. Названі два елементи стають критеріями абстрактної та загальної криміналізації певної поведінки. У поєднанні - вимога захисту є конкретним індивідуальним проявом необхідності кримінально-правової охорони.

Важливо наголосити, що завдання кримінального права у цілому та кримінального закону зокрема полягає у захисті певних цінностей від суспільно-небезпечних посягань, коли допустимі правом індивідуальні заходи захисту не забезпечують належного рівня такого захисту.

Про наявність ступенів суспільної небезпеки, яка може загрожувати суспільним цінностям, свідчить формулювання законодавцем основних, кваліфікованих (чи особливо кваліфікованих) та привілейованих складів злочинів [72, с.109]. Водночас окремі склади злочинів сформульовані таким чином, що свідчить про наявність особливих станів потенційних потерпілих, які визначають рівень потреби у кримінально-правовому захисті. Йдеться, наприклад, про одну з обставин, які обтяжують покарання, - вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК України), а також про ч. 1 ст. 135, де вказано на малоліття, старість або хворобу потерпілого і згадані інші безпорадні стани, ч.1 ст. 136 (небезпечний для життя стан потерпілого), ч.3 ст. 143 (безпорадний стан потерпілого) тощо (вище ми розглянули значення спеціального суб'єкта для кваліфікації злочину).

Отже, той факт, що законодавець визначає випадки особливої потреби у захисті потенційних потерпілих, повинен відрізнятися від тих фактів, коли через власні дії потерпілий підвищує рівень небезпеки, що йому загрожує з боку особи, яка вчиняє злочин, тобто дозволяє останній реалізувати у своїх діях склад конкретного злочину.

Коли в науковій літературі досліджуються питання згоди потерпілого на спричинення шкоди як підстави звільнення від кримінальної відповідальності, то дослідники, на наш погляд, дуже вузько окреслюють рамки проблеми, досліджуючи лише питання прямого прохання заподіяти шкоду в конкретному вигляді.

Якщо йдеться про згоду потерпілого на спричинення йому шкоди, то необхідно вести мову також і про ті склади злочинів, в яких процес спричинення шкоди є неправомірним за юридичним змістом, але, з точки зору потерпілого, за певних обставин є більш-менш прийнятним. Прикладом виступають склади злочинів, передбачені, зокрема, статтями КК України 130 (“Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби”), 133 (“Зараження венеричною хворобою”), 138 (“Незаконна лікувальна діяльність”), 149 (“Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини”), 150 (“Експлуатація дітей”), 155 (“Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості”), 156 (“Розбещення неповнолітніх”), 300 (“Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості”), 301 (“Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів”), 302 (“Створення або утримання місць розпусти і звідництво”), 303 (“Проституція або…втягнення до заняття проституцією”), 304 (“Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність”). У наведених складах злочинів не можна говорити про злочинця, об'єктом злочинної дії якого була пасивна жертва. У цих випадках радше існують дві сторони, які сприяють вчиненню злочину, забезпечують виконання складу злочину і лише після настання наслідків розподіляються як злочинець і як потерпілий.

Показовими з цієї точки зору є приклади застосування ст. 149 КК України, оскільки як мінімум у 60-ти країнах практикується торгівля людьми, за оцінками Міжнародної організації з міграції, об'єктами купівлі-продажу стають від 1 до 2 мільйонів жінок і дітей у світі щорічно, а Україна є одним з найбільших експортерів жінок для міжнародної індустрії сексу [20, с.254]. Водночас за даними судової статистики у першому півріччі 2005 р. у порівнянні з таким же періодом 2004 р. зафіксовано зростання на 17,6 % фактів торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо передачі людини. Упродовж 6 місяців 2005 року зареєстровано 214 таких злочинів; потерпіли від цього злочину 254 особи, з яких 174 жінки, або 68,5 %, і 24 неповнолітні, або 9,4 % [16, с.3].

Кримінологи свідчать, що “в Україні невідомі випадки, коли жертва примушувалась би до виїзду чи її вивозили за кордон з використанням фізичного насильства. Таким чином жертва сама ухвалює рішення виїхати з України….Причому жінки основної групи ризику (до 35 років) передбачають, що їм, можливо, доведеться займатися проституцією (і багатьох це заняття не лякає)… Стається й так, що закон визнає особу потерпілою від даного виду злочину, а людина суб'єктивно себе такою не вважає, хоча понесла і фізичну, і моральну, і матеріальну шкоду” [20, с.262, 265].

Такий стан речей підтверджується судовою практикою, коли жінки без будь-яких сумнівів і вагань дають згоду саме на заняття проституцією за кордоном. Так, у справі по звинуваченню Л.Р. у здійсненні злочину, передбаченого ст.ст. 15 ч. 2, 149 ч. 2 КК України, Ленінський районний суд м. Луганська встановив, що Л.Р. наприкінці січня 2004 р. біля кафе “Пролісок” познайомився з потерпілими Т., Л. та Ш. Вказані особи займалися проституцією, причому Т. та Л. раніше засуджувались за заняття проституцією Ленінським районним судом м. Луганська за ст. 303 ч. 3 КК України. Після знайомства Л.Р. запропонував потерпілим надати їм допомогу у виїзді до м. Москва для заняття проституцією. ... Потерпілі погодились на пропозицію Л.Р. Під час слідства потерпіла Л., зокрема, показала, що про пропозицію Л.Р. щодо роботи як проститутки у Москві взнала від своєї знайомої. З Л.Р. зустрічалася неодноразово одна та з іншими потерпілими, і під час зустрічей, а також шляхом обміну повідомленнями через мобільний телефонний зв'язок обговорювала з ним деталі виїзду та умов роботи у Москві. У судовому засіданні були допитані й потерпілі Т. та Ш., які надали свідчення, аналогічні свідченням Л. При постановленні 12 жовтня 2004 р. вироку стосовно Л.Р. Ленінський районний суд м. Луганська факти засудження Т. та Л. за заняття проституцією врахував серед інших як обставину, що свідчить про можливість виправлення винного без відбуття покарання [173].

У іншій справі, що була розглянута Жовтневим районним судом м. Кривий Ріг, вироком від 16 січня 2004 р. було засуджено три особи, Д., Я. та М., за ст.ст. 15 ч. 2, 149 ч. 2 КК України, які протягом 2003 р. реалізували свої злочинні наміри і підшукували дівчат для сексуальної експлуатації у Москві (Російська Федерація) через засоби масової інформації - друковані видання газет “Рекламні вікна Кривбасу” та “Скрудж” - надаючи оголошення із пропозицією для виїзду до Москви на високооплачувану роботу. У відповідь на такі оголошення додому Д. телефонували потерпілі у даній справі, які “повідомляли про своє бажання відбути до Москви з метою сексуальної експлуатації, для того, щоб працювати там проститутками” [174] (курсив наш - Т.П.).

Зважаючи на зазначене вище щодо наявності у кримінальному законі тих складів злочинів, які можуть свідчити про можливий вплив потенційного потерпілого на інтенсивність небезпеки, що йому загрожує, можна дійти висновку, що такими діями потерпілий знижує рівень індивідуальної кримінально-правової захищеності. І тепер постає запитання, за яких умов потенційний потерпілий своєю поведінкою може сприяти не тільки зниженню індивідуальної захищеності, а й взагалі її зникненню, і яке правове значення може мати така ситуація.

Наочно дану тезу також можна зобразити через випадок, коли потерпілий сідає в автомобіль, що ним керує особа у нетверезому стані, і внаслідок дорожньо-транспортної пригоди потерпілому спричинюються тяжкі тілесні ушкодження. З цього приводу варто зробити кілька зауважень. По-перше, якщо потерпілий власноручно знижує рівень своєї кримінально-правової захищеності, то закон не знижує рівень свого обов`язку здійснювати захист, тобто діяння як воно визнане злочинним, так і залишається ним за будь-яких умов. По-друге, кожна особа у суспільстві наділена почуттям індивідуальної відповідальності. Усвідомлення необхідності діяти у відповідності з суспільними вимогами і нормами як соціальними цінностями, передбачення наслідків вибору, рішень і дій, самозвіт і самооцінка є найважливішими складниками явища “відповідальність” [47, с. 87].

Отже, наведений приклад унаочнює ряд випадків (як от бійка із боксером, експеримент із колегою у групі медиків-дослідників тощо), в яких потерпілі свідомо сприяють підвищенню того рівня небезпеки, який їм загрожує.

Серед обставин, які пом'якшують покарання, у ст. 66 КК України законодавець називає вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого. Як бачимо, дії потерпілих можуть мати цілком раціональний, свідомо ризикований характер, що, на наш погляд, повинно бути відображено у кримінальному законі або певною формулою у Загальній частині КК, або зниженими розмірами санкцій у Особливій частині КК. При цьому проблема, яка має бути вирішена, формулюється так: наскільки потерпілий може дозволяти собі ризикувати охоронюваними кримінальним законом благами, і наскільки в залежності від цього може зменшуватись рівень репресії, що застосовується до злочинця?

Власне, потерпілий часто не прямо висловлює згоду на спричинення йому шкоди, а своєю активною, ініціативною поведінкою вводить себе у певні ризиковані умови, тобто сприяє підвищенню рівня небезпеки, яка йому загрожує. При цьому потенційний потерпілий повинен усвідомлювати можливі наслідки своєї поведінки.

Наведене вище, на нашу думку, обгрунтовує наступний висновок. Згода потерпілого на спричинення шкоди повинна розглядатись як підстава звільнення від кримінальної відповідальності, а не обставина, що виключає злочинність діяння (як це запропонував М.В. Сенаторов), адже у випадку згоди потерпілого діяння не набуває рис суспільно корисного, а стає тільки індивідуально корисним тільки для конкретного потерпілого. Також згода потерпілого не робить діяння соціально допустимим і не дозволяє розглядати його як соціально нейтральне.

З цієї точки зору, вартою уваги є пропозиція про врахування цієї обставини як такої, що пом'якшує покарання суб'єкта злочину, тобто її введення у зміст ст. 66 КК України. З такою пропозицією погодились 29 суддів з 60-ти опитаних у рамках даного дослідження.

Що стосується іншого аспекту впливу інституту потерпілого на вирішення питання про правові наслідки вчинення злочину, то він враховує післязлочинне волевиявлення реального потерпілого стосовно суб'єкта злочину та його посткримінальної поведінки.

На сьогоднішній день при вирішенні питання про призначення покарання чи звільнення від нього суд зважає на ряд обставин, що чітко сформульовані у КК України, а також, як правило, “на ряд інших обставин”, що мають значення у конкретному випадку. Серед цього ряду інших обставин варто запропонувати звертати увагу і на позицію/пропозицію потерпілого.

Як зазначає білоруський дослідник Л.І. Кукреш, судово-слідча практика свідчить, що посилення репресій далеко не завжди сприяє кримінально-правовому захисту порушених прав потерпілого. Критерієм вибору заходів кримінально-правового впливу на обвинуваченого повинні бути насамперед інтереси суспільної безпеки, прав громадян і тільки після цього -- покарання винної особи. У вирішенні останнього питання досить велика роль має відводитися потерпілому, якого доцільно наділити правом поряд із державним обвинувачем визначати міру покарання залежно від посткримінальної поведінки обвинуваченого (діяльне каяття, відшкодування шкоди, примирення з потерпілим) [82, с.302-304]. Ми вважаємо, що враховуючи те, що потерпілий часом не здатний до об'єктивності, недоцільно надавати йому можливість прямо (імперативно) впливати на діяльність компетентних органів, втім висловлювати свою думку з приводу притягнення особи до кримінальної відповідальності, якій надаватиметься оцінка судом, цілком реально і перспективно.

У судовій практиці практично не трапляються випадки, коли судді по першій інстанції при постановленні вироків прямо посилаються на позицію потерпілого з приводу притягнення особи до кримінальної відповідальності. У досліджених нами 300 кримінальних справах таких вироків не виявлено. Утім своєрідним може бути приклад про засудження Апеляційним судом Кіровоградської області від 18 грудня 2001 р. В. за ч.2 ст. 368 КК України із застосуванням ст. 69 КК України, за ч. 1 ст. 176 КК України 1960 р. до позбавлення волі на три роки з конфіскацією всього майна та позбавлення права обіймати посади, пов'язані із судовою діяльністю, строком на три роки. В. засуджено за одержання хабара шляхом вимагання і як службову особу, яка займає відповідальне становище, а також за винесення завідомо неправосудного вироку з корисливих мотивів. Як визнав суд, В., працюючи головою районного суду, у червні 1997 року прийняв на прохання Б. - вітчима обвинуваченого за ч. 1 ст. 101 та ч. 3 ст. 206 КК України 1960 р. М. до свого провадження кримінальну справу, вирок у якій виніс у лютому 1998 р., призначивши М. занадто м'яке покарання у виді чотирьох років позбавлення волі умовно з іспитовим строком два роки. Після проголошення завідомо неправосудного вироку В. у службовому кабінеті одержав від Б. за винесення такого рішення у справі хабар у вигляді 800 доларів США, що становило на той час 1 тис. 581 грн. ... Як пояснив В., визнаючи М. винуватим у злочинах, відповідальність за які передбачена ч. 1 ст. 101 та ч. 3 ст. 206 КК України 1960 р., і вирішуючи питання про застосування щодо нього ст. 45 КК 1960 р., він виходив із конкретних обставин справи, позиції потерпілого (курсив наш - Т.П.) і прокурора щодо обрання засудженому саме такого покарання у зв'язку з відсутністю обтяжуючих обставин. Ухвалою колегії судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 11 квітня 2002 р. встановлено, що дані пояснення В. підлягають ретельній перевірці при новому розгляді справи, на який справа була направлена [195, с.135].

Даний приклад унаочнює можливість врахування у вироку позиції потерпілого з приводу притягнення особи до кримінальної відповідальності. І одночасно ми звертаємо увагу на те, що вже на рівні подання апеляційних та касаційних скарг потерпілі висловлюють свою думку, як правило, щодо м'якості призначеного у першій інстанції вироку винній у вчиненні злочину особі. Так, за результатом вивчення нами 300 кримінальних справ, що перебували у касаційному провадженні Верховного Суду України, встановлено, що у близько 2,5 % справ (8 справ) потерпілі у касаційних скаргах порушували питання про скасування вироку та направлення справи на новий судовий розгляд у зв'язку з м'якістю призначеного покарання.

Так, потерпіла Г. у справі про засудження К. за ч. 3 ст. 286 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки та звільнення засудженого від відбування покарання з іспитовим строком на 3 роки на підставі ст.ст. 75, 76 КК України, у касаційній скарзі на вирок Чугуївського міського суду Харківської області від 13 грудня 2004 р. порушила питання про скасування вироку та направлення справи на новий судовий розгляд у зв'язку з м'якістю призначеного покарання. К. визнано винним у тому, що він керуючи автомобілем ВАЗ-2196 порушив п.п.10.1, 14.2, 12.1 Правил дорожнього руху, внаслідок чого, виконуючи обгон автомобіля, виїхав на смугу зустрічного руху, де зіткнувся з автомобілем БМВ-324 Д, який рухався у зустрічному напрямку. У результаті зіткнення 2 особи, що були у автомобілі БМВ, загинули, а потерпіла Г. отримала середньої тяжкості тілесні ушкодження. Ухвалою Колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 липня 2005 р. касаційну скаргу потерпілої Г. було задоволено [197].

Вище, при характеристиці потерпілого, ми згадували про таку основну його ознаку, як переживання. Повертаючись до неї, варто наголосити, що психологією встановлено, що усвідомленість переживань через емоції означає не лише переживання саме по собі, а й співвіднесення його з тим предметом чи особою, які його викликають і на які це переживання спрямоване [57, с.199]. Неусвідомлені емоції не означають непережиті емоції (такого не буває), а ті, які не співвіднесені або неадекватно співвіднесені з об'єктивним світом.