Інститут потерпілого у кримінальному праві України

Актуальність визначення співвідношення понять, які дефінують потерпілого від злочину в рамках матеріального і процесуального кримінального права, підтверджується дією ст. 46 КК України, чинної з 2001 р. Наразі безспірною вважається практика примирення винного з потерпілим, яким є особа відповідно до ст. 49 КПК України [117, с.91; 116, с.135]. Однак, як ми визначили вище, реальне поняття потерпілого має дещо ширший зміст, ніж той, що запропонований у ст. 49 КПК України, а тому необхідно на законодавчому рівні врегулювати проблему застосування положень ст. 46 КК України, тобто закріпити таке поняття кримінального-правового змісту, яке б задовольняло дію інституту примирення.

Незважаючи на висловлену у наукових дослідженнях думку, що у випадку застосування терміна “потерпілий” у галузях знання кримінально-правового спрямування або відбувається “термінологічна плутанина” [48, с.45], або порушується уніфікація термінології на міжгалузевому рівні [201, с.53], або визнається те, що неоднакові зміст і обсяг понять обумовлюють необхідність використання різних термінів [159, с.45], ми переконані, що поняття і термін “потерпілий”, вироблені кримінально-правовою наукою, придатні для застосування у кримінальному процесі, кримінології та інших галузях знання, де їх використання є необхідним. Сутність поняття залишається при цьому незмінною. Щоб довести цю тезу, треба звернути увагу на наступні моменти.

По-перше, як справедливо зазначає М.І. Панов, поряд із диференціацією наук кримінального циклу спостерігається їх інтеграція, обумовлена, перш за все тим, що вказані науки вивчають різні аспекти одного й того ж об'єкта - заходів боротьби зі злочинністю [128, с.9]. І найбільш яскраво інтеграційні процеси проявляються у тому, що вказані науки оперують одними й тими самими поняттями, а тому останні набувають значення міждисциплінарних. Стосується це і поняття “потерпілий”.

По-друге, з одного боку, М.В. Сенаторов правильно обгрунтовує тезу про те, що наразі поняття “потерпілий як суб'єкт кримінального процесу” та “потерпілий від злочину” мають неоднакові зміст і обсяг [159, с.45], проте, з іншого боку, загалом доходить хибного висновку щодо правильності такого status quo, а його намагання вирішити проблему лише використанням різних термінів наражаються на критику.

Так, М.В. Сенаторов доходить, на нашу думку, дещо неправильного висновку щодо змісту поняття потерпілого від злочину за ст. 49 КПК України. Він переконаний, що у цій статті відображене інше юридичне поняття, а саме «потерпілий як суб'єкт кримінального процесу» [160, с.8]. Безперечно, частину згаданої статті становить визначення потерпілого як учасника процесу. Проте, як слушно визначено у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 2 липня 2004 р. “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів”, “особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, набуває передбачених законом прав учасника процесу лише після визнання її потерпілим”. Тобто наголошується на чіткій хронологічній послідовності набуття однією фізичною особою різних правових властивостей (спричинення шкоди > визнання потерпілим > набуття прав учасника процесу).

Реалізація прав учасника процесу можлива тільки на основі певного процесуального акту - постанови особи, яка проводить дізнання, слідчого і судді або ухвали суду. Вважаємо, що у ст. 49 КПК України йдеться про умови використання потерпілим від злочину (як ми його визначили у попередньому підрозділі) своїх прав як учасника процесу.

Визнання потерпілим у кримінальному процесі лише того суб'єкта, стосовно якого винесено відповідне процесуальне рішення, не є навмисним обмеженням кола потерпілих осіб, а лише обумовлюється методом кримінально-процесуальної діяльності. Несправедливо було б вимагати від процесуалістів “дозволу” на довільне (без належної офіційної фіксації) встановлення, скажімо, ознак складу злочину, зважаючи на те, що у кримінальному праві традиційно не існує вимоги про визначення доказової бази таких ознак.

Власне, у такому переплетенні дефініцій відображена важлива, на наш погляд, річ: використовуючи одне і те саме поняття, законодавець (можливо, несвідомо) вказує на різні його функціональні ознаки у різних сферах права, зумовлені специфікою предмету і методу правового регулювання конкретної галузі права. Матеріальне кримінальне право служить правовою основою виникнення кримінально-процесуальних відносин, а кримінально-процесуальні відносини є такою формою, в якій реалізуються кримінально-правові матеріальні правовідносини. Саме тому не викликає заперечення, що на цій основі і повинно вирішуватись питання про взаємовідносини норм кримінального права та кримінального процесу [128, с. 10].

Остання теза, до речі, зайвий раз підтверджує, що усі спроби вирішення проблем потерпілих у кримінальному процесі не матимуть успіху, доки увага на потерпілого не буде звернена у галузі кримінального права. Таких проблем, незважаючи на проголошену у ст. 261 КПК України рівність прав сторін у судовому розгляді як невід'ємної складової змагального процесу (ст. 16-1 КПК України), залишається чимало. Так, тільки у 2001 р. були розширені права потерпілого під час судового розгляду кримінальної справи, і йому надане право брати участь у судових дебатах. Дотепер, на відміну від обвинуваченого, потерпілий від злочину попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК України). У статтях 1177, 1207 ЦК України 2003 р. передбачено відшкодування державою майнової шкоди потерпілому або особам, які знаходяться на його утриманні, якщо не буде встановлено особу злочинця або він виявиться неплатоспроможним. Однак, механізм такого відшкодування наразі відсутній, і незважаючи на приєднання до згаданої у попередньому розділі Європейської Конвенції відсутній проект відповідного ратифікаційного закону, і також не надається навіть загальна інформація про можливість відшкодування потенційним прохачам.

По-третє, міркування дослідника М.В. Сенаторова з приводу співвідношення поняття “потерпілий від злочину” із поняттями “потерпілий як суб'єкт кримінального процесу” та “жертва злочину” наражають на критику обрані ним моделі конструювання понять у споріднених галузях права. Так, М.В. Сенаторов пропонує враховувати ознаки визначеного ним поняття потерпілого у кримінальному праві і водночас критично порівнює їх із нормативним визначенням потерпілого у кримінально-процесуальному праві. Тобто з кримінально-правової точки зору, дослідник є теоретиком, а з процесуальної, - позитивістом, що дозволяє дорікнути йому у незавершеності вирішення проблеми. Адже таким чином можна дійти висновку, що поняття “злочин” чи “склад злочину” у кримінальному праві і процесі мають різний зміст.

По-четверте, спорідненість кримінального права і кримінального процесу є очевидною. Тому використання в рамках вказаних наук понять із суттєво різним обсягом (який, як відомо, утворюється із предметів, яким притаманні ознаки, відображені у змісті поняття) не можна допускати, зважаючи на утруднення їх практичного застосування. Судді, які розглядають кримінальні справи, нерозривно застосовують норми кримінального та кримінально-процесуального закону. Плутанина, яка може виникнути із тлумаченням різних за обсягом понять в межах однієї кримінальної справи, є неприпустимою.

Отже, на нашу думку, відмінності у змісті поняття “потерпілий” у кримінальному праві, кримінальному процесі та кримінології повинні полягати тільки у специфіці так званих функціональних ознак потерпілого, які обумовлюються предметом і методом кримінального права і кримінального процесу (наприклад, визнання потерпілим постановою слідчого), а також предметом науки кримінології (визначені нами функціональні ознаки М.І. Панов називає «подібністю» понять у науках кримінального циклу [128, с.9]).

Специфічні функціональні ознаки потерпілого пов`язані із реалізацією ним процесуальних прав. При цьому наразі можна виділити дві основні групи таких прав - пов'язані з поданням заяви про вчинення злочину та з реалізацією прав офіційного учасника процесу. Нормативно нині закріплена тільки та функціональна ознака потерпілого, що виявляється набуттям ним статусу учасника кримінального процесу у зв`язку із винесенням про це офіційного рішення (ст. 49 КПК України). Саме завдяки статусу учасника процесу особа, яка або фактично потерпіла від злочину, або є близьким родичем загиблої особи, реалізує свої відповідні права і у рамках розгляду кримінальної справи доводить своє право на відшкодування шкоди.

У випадку підтримки законодавцем даного нами вище визначення потерпілого та врахування ним результатів узагальнення практики застосування судами законодавства, яким передбачено права потерпілих від злочинів [193], автоматично вирішиться питання про участь потерпілого у визначенні кримінально-правових наслідків злочину, адже особа процесуально визнаватиметься потерпілою на максимально ранній стадії кримінального процесу.

Втім, мета та завдання даного дослідження не дозволяють нам заглибитись у пошук шляхів вирішення вказаної проблеми, однак, на наш погляд, праві ті науковці, котрі пропонують її розв'язувати через поділ нинішнього процесуального поняття „потерпілий“ на поняття „заявник“, „постраждалий“ та, власне, „потерпілий“ [48, с.45]. Такий підхід уявляється нам вірним і таким, що потребує подальшої розробки.

Що ж стосується співвідношення поняття “потерпілий” та “жертва злочину” (яким оперують кримінологи), то проблема має дещо інший аспект, ніж у випадку з матеріальним та процесуальним кримінальним правом. Деякою мірою ці поняття є конкурентними, їхня термінологічна відмінність є виправданою і свідчить про різний зміст цих понять.

Ми приєднуємось до тих науковців, котрі не вважають поняття “потерпілий від злочину” та “жертва злочину” тотожними, і маємо щодо цього ще такі аргументи.

По-перше, для віктимології як загальної теорії жертви, предмет якої - постраждалі у будь-яких ситуаціях, термін “жертва” є універсальним, оскільки визначає постраждалого і не деталізує при цьому механізм спричинення шкоди [151, с.33]. Відповідно термін “жертва злочину” звужує поняття жертва до тих осіб, які відчули негативні наслідки вчинення злочину (“зв'язує” поняття жертви злочину формальними рамками кримінально-правових явищ [190, с.118]), але не обмежує їх потерпілими від злочину.

По-друге, постраждати від злочину, тобто відчути спричинену ним шкоду (чи загрозу її заподіяння), можуть не тільки ті особи, безпосередньо яким ця шкода заподіяна (власне потерпілі), а й інші особи, рідні, близькі та ін. (“рикошетні” жертви” [190, с.116; 191, с.143]), для яких настали негативні наслідки злочину. Як справедливо зауважує В.О. Туляков, “виключати останніх із сукупності об'єктів, що охоплюються поняттям “жертва злочину” на тих підставах, що вони опосередковано зв'язані зі злочином, є не тільки ненауково, але й просто неморально” [190, с.116].

У віктимології щодо обсягу поняття “жертва” єдиної думки вчені поки що не дійшли. Причому такий стан речей стосується не тільки вітчизняної науки, але й зарубіжної [190, с.113-114]. Як уже зазначалось вище, ряд вчених розглядають як жертв злочинів тільки фізичних осіб, які зазнали посягання на свої основні права з боку іншої особи (інших осіб). Інша група вчених розглядає як жертв злочину будь-яку особу, тобто і юридичну, а також іншу соціальну спільність. Дана позиція підтримана у згаданій вище Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів, в якій йдеться як про індивідуальних, так і про колективних жертв.

Ми приєднуємось до позиції тих науковців, які не обмежують коло жертв злочину лише фактичними потерпілими від злочину, тобто фізичними особами. Злочин, безперечно, спричинює шкоду (і викликає пов'язані з нею переживання) не лише конкретній особі-потерпілому, але й усій системі пов'язаних з нею відносин. У цій системі опиняються рикошетні жертви, а також суспільство і держава у цілому, приписи яких були порушені.

Такої ж думки дотримується В.О. Туляков, визнаний український віктимолог. Учений не вважає, що поняттям “жертва злочину” охоплюються лише фізичні особи, і одночасно розширює зміст поняття “жертва злочину” також і на девіанти у злочинах без жертв [190, с.116] (разом з юридичними особами, соціальними спільнотами, рикошетними жертвами).

Отже, жертвою злочину є не тільки потерпілий від злочину, а й інша фізична особа, для якої настали негативні наслідки від злочину, а також і юридична особа чи інша соціальна спільнота. При цьому згадані негативні наслідки не є тією шкодою, яка визнається наслідком вчинення злочину (за контекстом ч. 2 ст. 11 КК України), оскільки інакше їх настання свідчило б про порушення кримінально-правової заборони (тобто фактичне вчинення злочину). Так, В.О. Туляков пише про характерні для рикошетних жертв страждання, симптоми психологічних утруднень, що мають різне пояснення (емоційні чи поведінкові реакції на спричинення шкоди суб'єкту, до якого прив'язана рикошетна жертва, або звичайні людські уявлення про безпеку та справедливість оточуючого світу, що порушуються злочином, або відчуття страху тощо) [190, с.116].

Та жертва злочину, яка не є потерпілим від злочину у кримінально-правовому сенсі, може заявляти цивільний позов про відшкодування шкоди й у певних випадках, відповідно до чинних кримінально-процесуальних положень, набути права потерпілого від злочину (у разі заподіяння йому смерті).

Зважаючи на результати кримінологічних досліджень, а також висловлену нами пропозицію прирівнювати у певних випадках права юридичних осіб до прав потерпілих, вважаємо правильним визначення адитивної жертви, тобто спільності людей, проти якої були спрямовані злочинні дії, але шкода матеріалізувалася у заподіяння безпосередньо особам, які становлять цю спільність [151, с.36] (товариство з обмеженою відповідальністю внаслідок викрадення майна або неотримання доходу через вчинення шахрайства заборгувало виплату заробітної плати співробітникам).

Отже, поняття кримінології “жертва злочину” і кримінально-правове поняття “потерпілий” не збігаються за обсягом. Жертвами злочину є як потерпілі у кримінально-правовому сенсі (первинні жертви), так і родичі, близькі та ін. потерпілого (рикошетні жертви), а також юридичні особи та інші соціальні спільноти. Водночас, у кримінології при використанні поняття “потерпілий” необхідно оперувати його кримінально-правовими характеристиками.

Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що поняття “потерпілий від злочину” має незмінну сутність у кримінальному праві, кримінальному процесі та кримінології (віктимології), але набуває у кожній з цих галузей знань специфічних функціональних ознак, які змінюють обсяг змісту цього поняття в залежності від контексту використання (потерпілий як учасник кримінального процесу, потерпілий як жертва злочину).

2.2 Потерпілий як структурний елемент об`єкта злочину

Особливості вчення про об'єкт злочину на сучасному етапі та його вплив на інститут потерпілого. Однією з найважливіших цінностей, що їх має захищати кримінальний закон, є людина, яка внаслідок вчинення злочину стає потерпілим. Її реальні потреби, інтереси, очікування, які відображаються у суспільній свідомості, повинні бути покладені в основу кримінально-правової охорони, зважаючи на загальнопревентивну дію кримінального закону. І якщо у цілому підхід до людини як до визначальної категорії суспільного буття не викликає заперечень, то у кримінальному праві він трансформується, зважаючи на усталений і панівний погляд щодо суспільних відносин як об'єкта злочину. На наш погляд, спроба законодавця у КК України 2001 р. вирішити означену проблему через переструктурування Особливої частини КК України, а саме винесення у чільні розділи злочини проти життя та здоров'я, волі честі та гідності особи [75, с.6-7], не виправдовує себе у сучасних умовах, оскільки ефективна реалізація кримінально-правової політики залежить не тільки і не стільки від конструювання норм кримінального права, а від максимальної концентрації зусиль усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження усіх видів злочинних проявів [111, с.1]. Однак, у такій діяльності вітчизняних правоохоронних органів все ще спостерігається переважання концепції захисту і охорони ефемерного у своїй суті суб'єкта кримінально-правових відносин - суспільства, а не конкретної людини. Це, зокрема, підтверджується даними соціологічних опитувань, які свідчать про вкрай низький рівень довіри населення до правоохоронних органів: міліції, прокуратурі та суду довіряє менше третини населення [22; 115, с.360], а також інформацією про те, що до міліції щоденно звертається близько 8 тисяч громадян із заявами та повідомленнями про злочини, і тільки у 20 % випадків порушується кримінальна справа [216]. До речі, навіть ті науковці та практики, які у цілому позитивно оцінюють діяльність вітчизняних правоохоронних органів, вказують на “недостатній професійний рівень і не завжди адекватне реагування правоохоронців на заяви громадян” [64]. Невтішний стан речей обумовив підписання Президентом України Указу № 1119/2005 “Про заходи із забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності” від 19 липня 2005 р.

Ми переконані, що приєднання України до західноєвропейських гуманітарних та демократичних цінностей на певному етапі спонукає науковців переосмислити суть та значення суспільних відносин у конструкціях, притаманних системі вітчизняного права. В основу цих конструкцій правотворення сьогодні закладений певний усталений тип праворозуміння, згідно з яким у рамках сприйняття права як позитивної системи норм, встановлених чи санкціонованих державою, соціальною силою, яка фактично створює права, визнається державна влада. І правова ідеологія авторитарних режимів це тільки підтверджує. Натомість правими є ті вчені, котрі довели, що соціальним джерелом формування права визнається спільна діяльність людей, внаслідок постійного зіткнення їхніх інтересів, соціальна практика, що породжує конфлікти, зміна соціальних сил, виникнення нових потреб, механізмів захисту інтересів та інші соціальні трансформації [168, с.79].

Отже, в умовах посилення ролі громадян та громадських організацій у правотворенні, що прямо залежить від визрівання громадянського суспільства, функція держави буде зведена винятково на рівень закріплення загальнообов'язкових норм, а не встановлення необхідності регулювання чи дерегуляції суспільних відносин.

Перегляд же спеціально-кримінальної концепції об'єкта злочину у даному дослідженні зумовлений кількома чинниками.

По-перше, у кримінально-правовій доктрині радянського періоду, яка справила визначальний вплив на сучасну вітчизняну теорію кримінального права, традиційно вважалося, що об'єктом правового регулювання є суспільні відносини. З цієї позиції набуло пріоритетного поширення і вчення про суспільні відносини як про об'єкт злочину, хоча дискусії про зміст цього поняття точилися досить гострі [201, с.38-39]. Переосмислення суті об'єкта злочину останнім часом призвело до появи нових теорій об`єкта (наприклад, теорії благ [30, с.19-65] та теорії цінностей [202; 201, с.47-85]).

Не заглиблюючись у спір про суть поняття “об'єкт злочину” (він детально проаналізований у юридичній літературі [129, с.205-209; 201, с.38-47]), зауважимо, що у ст. 3 Конституції України проголошено, що найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека. У ст. 1 КК України як його завдання визначено правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина тощо. Отже, людина є цілеспрямуванням вітчизняного права і законодавства, зокрема кримінального, а дослідження поняття об'єкта нерозривно пов'язане з дослідженням поняття потерпілого. Тому ми вважаємо цілком переконливою критику концепції суспільних відносин як об'єкта злочину, здійснену рядом дослідників-криміналістів [124, с.125-144; 70, с.71-74] та підтримуємо вітчизняного вченого Є.В. Фесенка, який під об'єктом злочину розуміє цінності, що охороняються кримінальним законом, а до структури цінностей найперше відносить потерпілих, а також їхні інтереси та права, соціальні зв`язки тощо [201, с.75-78; 141, с.96].

Оскільки у вказаних вище роботах вчених-правників достатньо детально озвучувалися окремі елементи і ознаки поняття об'єкта злочину [159, с.72-112], була виваженою критика теорії “об'єкт-суспільні відносини” і обгрунтований зміст теорії “об'єкт-цінності” [201, с.38-52], ми звернемо увагу на деякі моменти, які залишилися поза увагою дослідників.

Аналіз цінностей зазвичай відносять до сфери філософії права, причому це питання настільки важливе для цієї галузі знання, що у юриспруденції вона навіть була названа наукою про цінності та антицінності [97, с.5]. Цінності багатоманітні, й їх спектр у бутті вельми широкий: емоційні, ідеальні, предметні, естетичні, наукові тощо. Висловлюється думка, що у праві та державі всезагальні цінності не використовуються, а створюються власні, які потім застосовуються у різних сферах життя [120, с.28].

На сьогоднішньому етапі розвитку людства право стало настільки тотальним та досконалим регулятором взаємовідносин між людьми, між ними та їхніми об'єднаннями, а також державою, що нині і справді складається враження про первинність суттєвих елементів структури права щодо інфраструктури інших сфер життя. Однак, наприклад, така категорія, як справедливість, яка, мабуть, є ідеалом права, останнім не вичерпується, і виходить за його межі. Як вірно зауважує О.В. Мартишин, справедливість, яка виступає по відношенню до права як тема й ідеал, не містить у собі механізму здійснення своїх вимог, а право, натомість, володіє засобами реалізації [97, с.7]. У рамках даної роботи ми не зможемо ретельно дослідити заторкнуте питання, оскільки воно виходить за рамки предмета дослідження. Зауважимо лише, що близьким для нас є вчення німецького філософа Г. Радбруха (1878-1949), який предметом філософії права вважав вчення не про позитивне право, а про правильне право, не про право взагалі, а його цінності, смисл і мету - про справедливість. Ідея права як його мета, за Радбрухом, складається з поєднання трьох основних цінностей: справедливості, доцільності і правової стабільності. Для філософа більш високим правом, ніж закон, є надпозитивне право, ідею якого Радбрух розвиває як вчення про справедливе право [183, с.236].

Отже, наповнення права певними цінностями - такими, як справедливість, благо, свобода, безпека, соціальний порядок, права громадянина, утвердження яких у суспільстві прагнуть люди і докладають до цього свої зусилля, - обумовлює їх паралельне визначення як цілей права. Згадаємо І. Канта, який заявив, що людину не можна розглядати як засіб для досягнення мети, бо людина є сама мета. Тобто людина є самоціллю розвитку суспільства, а отже і метою права, що і обумовлює один із його основоположних принципів - гуманізм.

Хоча свого часу англійський філософ Д. Г'юм (1711-1776) відкрив неможливість вивести цінність з описання того, що існує (і навпаки), і з тих пір у філософії чиняться спроби подолати прірву, яка роз'єднує світ емпіричної реальності і світ цінностей [92, с.707], ми - без претензій на вирішення цієї проблеми - зауважимо, що визначення світовою спільнотою гідності, притаманної всім членам людської сім'ї, та рівних і невід'ємних їхніх прав основою свободи, справедливості та загального миру в усьому світі (преамбула Загальної декларації прав людини [9, с.5]), підтверджує, що саме людина є змістовним центром суспільства і буття (до речі, саме ця Декларація засвідчила очевидну перевагу ліберальних цінностей над положеннями марксистсько-ленінської теорії, оскільки її текст у доступному для широкого загалу вигляді був опублікований у Радянському Союзі лише у часи перебудови [149, с.6]). І неможливість єдиноприйнятного визначення цінностей, з одного боку, чітко окреслює основну суспільну цінність, з іншого. Останнє як раз і є основним аргументом на користь визнання цінностей як об'єкта злочину, оскільки їх кінцевий і нездоланний зв'язок з Людиною виключає абстрактність і, як на це вказують деякі вчені, політичну забарвленість [30, с.21; 201, с.42], що притаманно вченню про суспільні відносини як об'єкт злочину.

При виявленні кримінально-правового аспекту поняття “цінність” виникають щонайменше дві проблеми, які потребують вирішення. По-перше, йдеться про те, які саме цінності виступають як об'єкт злочину. По-друге, - якими є обсяг, зміст та інші характеристики цінностей.

Певною мірою відповідь на ці питання знаходимо вже у представників класичної та соціологічної шкіл кримінального права, які об'єктом злочину визнавали правові блага, життєві інтереси тощо. Н.С.Таганцев, а пізніше Ф. Ліст вказували, що посягання на норму права у її реальному бутті є посяганням на правоохоронюваний інтерес життя, на правове благо [184, с.47], є небезпекою для устрою юридичних благ і підлягає покаранню [91, с.120]. Наші сучасники А.В. Наумов, С.Б. Гавриш, В.О. Навроцький та інші також дійшли висновку, що об'єктом злочину слід визнавати ті блага (інтереси), які охороняються кримінальним законом і мають велику цінність для існування людського суспільства, на які посягає злочинне діяння і яким заподіюється шкода [118, с.149; 30, с.56-57; 114, с.256].

Переважно нормативісти вбачали, що всі злочини порушують кримінально-правові норми, а останні забороняють порушення певних суб'єктивних прав. Так, К. Біндінг при цьому розглядав суб'єктивні права як поняття, рівнозначне правовим благам, а останні вважав основним об'єктом злочину, оскільки більшість тяжких злочинів є порушенням тільки цих благ (його роботу розглядає Є.В. Фесенко) [201, с.61].

На нормативному рівні категорії “інтерес” та “благо” поєднав Конституційний Суд України, який у рішенні від 1 грудня 2004 р. зазначив, що охоронюваним законом інтересом розуміється прагнення до користування конкретними матеріальним та (або) нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкованого у суб'єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам [8, с.15].

Як зауважує О.В. Мартишин, предметні цінності є дуже близькі до інтересів [97, с.5]. Але якщо інтереси є індивідуальними, груповими, національними тощо, то цінності є загальними, і саме недоведеністю і зв'язком з інтересами пояснюється відсутність єдиної думки у питаннях цінностей серед громадян, соціальних груп та верств.

Наведені приклади свідчать, що чіткого взаємовідношення таких категорій, як благо, право та інтерес, як об'єктів злочинних посягань наразі не визначено. Є спроби вирішити проблему одночасним застосуванням понять “право”, “благо”, “інтерес” для характеристики потерпілого від злочину. Так, М.В Сенаторов визнає потерпілим від злочину соціального суб'єкта, охоронюваному кримінальним законом праву, благу чи інтересу якого злочином заподіюється шкода [160, с.7], однак не вдається до чіткого розмежування цих ціннісних категорій.

Власне, ми схильні вважати, що і благо, і право, і інтерес становлять сутність охоронюваних кримінальним законом цінностей. Сутність таких категорій, як благо та інтерес, повинна досліджуватись і встановлюватись у загальнофілософському контексті, а права - у загальноюридичному. Кримінальне право не здатне вирішити цю проблему своїми засобами, оскільки його основоположне завдання - охорона людини як найвищої соціальної цінності і пов'язаних з нею, цінних для неї явищ від суспільно небезпечних посягань.

Як нам здається, підтримку того, що цінності можуть визнаватися як об'єкт злочину, знаходимо навіть і у тих науковців, які послідовно визнають об'єктом злочину суспільні відносини. Так, А.І. Марцев, визначаючи сутність і зміст злочину як кримінально-правового явища, вказує на суспільні відносини як об'єкт злочину [99, с.8] і водночас справедливо зазначає, що цінності, через які визначається мета злочину, оцінюються правопрушником об'єктивно протилежно моральній, соціальній та юридичній оцінці, які надаються цим цінностям у супільстві [99, с.48].

Ця теза обгрунтовує щонайменше два висновки. По-перше, чітко вказано на те, що оцінка певних цінностей злочинцем та, наприклад, потерпілим не збігається. Отже, при вирішенні злочинного конфлікту необхідно шукати такі засоби, які б дозволили досягти збігу такої оцінки у обох вказаних суб'єктів. По-друге, науковець визнає мету злочину ідеальним образом бажаного наслідку та засобів його досягнення, що, на наш погляд, чітко характеризує і об'єкт (умисного) злочину як певну цінність, зашкодити якій бажає злочинець. Ряд вчених, однак, дотримується думки, що мету має будь-яке діяння, у тому числі й необережне, оскільки воно є вольовою поведінкою особи, а тому мета повинна визнаватися обов'язковим елементом суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину [99, с.50]. Якщо слідувати цій позиції, яка, на наш погляд, є обгрунтованою, то категорія «цінність» притаманна усім складам злочинів, лише у необережних злочинах суб'єктивна мета не збігається із об'єктивними наслідками, що настали.

До того ж у деяких авторів знаходимо синонімічне використання термінів «суспільні відносини» та «цінності» [63, с.22], що зайвий раз підтверджує, що визначення цінностей як об'єкта злочину не суперечить докорінно вченню про суспільні відносини як такий об'єкт.

Є. В. Фесенко слушно зауважує, що для вирішення зазначеної проблеми визначення об'єкта злочину доцільно використовувати саме категорію цінностей, оскільки вони виступають об'єктивною реальністю, водночас втілюють і суб'єктивний елемент через отримання реальними об'єктами характеристик певних суб'єктів, а також можуть мати як матеріалізовану, так і нематеріалізовану форму [201, с.49-51].

Отже, цінностями як об'єктами кримінально-правової охорони слід визнавати об'єкти матеріального світу, основним з яких є людина, які мають позитивне значення для окремих осіб, соціальних груп і суспільства в цілому, проти яких спрямовується злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричиняє шкоду, а також властивості, завдяки яким ці об'єкти заслуговують на повагу або стають об'єктом бажання.

У цій роботі ми будемо використовувати структуру цінностей як об'єкта злочинів, запропоновану Є.В. Фесенком. Вчений відносить до структури об'єкта злочину такі компоненти: а) потерпілих; б) їхні інтереси та права; в) соціальні зв'язки; г) предмети (матеріалізовані блага); д) нематеріалізовані блага, які належать потерпілим. Потерпілими, проти яких спрямовані злочинні діяння винних осіб, можуть виступати як окремий індивід, так і людина як учасник суспільних відносин [201, с.52-54].

Компоненти об'єкта злочину, як бачимо, якнайперше включають потерпілих, тобто фізичних осіб, які як об'єкти загальнопревентивної дії кримінального закону відчувають захищеність останнім, яку втрачають внаслідок спричинення злочином безпосередньо їм шкоди (або у випадку загрози її заподіяння), в результаті чого особи свідомо чи ні сприймають органами чуття зменшення або втрату майнових чи немайнових благ, переживають з цього приводу і набувають право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.

Варто наголосити, що потерпілі у структурі об'єкта злочину розглядаються і як потенційні, і як фактичні потерпілі. Поки склад злочину існує як такий, що вкладений у зміст норми Особливої частини КК України, потерпілий як об'єкт загальнопревентивної дії закону є потенційним (загальним) об'єктом злочину. Як тільки вчинюються фактичні дії, які містять ознаки злочину, і потерпілий стає безпосереднім об'єктом - як соціальна цінність, на яку посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність, - він набуває ознак реального потерпілого.

Інтереси і права потерпілих заслуговують на увагу як усвідомлені людиною об'єктивні явища у контексті об'єкта злочину. Категорія “інтерес” (що використовується у багатьох науках і досліджується переважно у психології та соціології) у кримінально-правовому розумінні вже розглядалась (в рамках об'єкта злочину, про що ми вже згадували вище), але її суть залишилася дискусійною, незважаючи на те, що вона має важливе значення для з'ясування об'єкта злочину. Так, виключається кримінальна відповідальність за дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, а також суспільних інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечного посягання (ст. 36 КК України). Як слушно відзначив Є.В. Фесенко, дослідники цієї проблеми (Б.С. Нікіфоров, Є. Каїржанов, В.К. Глістін, В.Я. Тацій) акцентували увагу на об'єктивних ознаках інтересу і невиправдано зменшували його суб'єктивні характеристики [201, с.58]. Також і на наш погляд, поняття інтересу у кримінальному праві повинно корелювати із семантичним значенням цього терміна, що позначає викликану чим-небудь увагу до когось або чогось [123, с. 785; 166, с.645], тобто спрямованість розуму та почуттів до якогось об'єкта. У означеному контексті інтерес також позначає спрямованість на задоволення певної потреби [201, с.58]. Враховуючи те, що через категорію “об'єкт злочину” позначається дещо, що потребує кримінально-правового захисту і підлягає такому через норми кримінального закону, інтерес як специфічний компонент об'єкта злочину повинен мати певний формальний вираз. І ми підтримуємо Є.В. Фесенка у тому, що об'єктивізація інтересу може полягати у його нормативній захищеності у різних галузях права або у вигляді настанови, визнаної членами суспільства через регламентацію моральними нормами, традиціями тощо [201, с.60]. Таким чином, об'єктивована зазначеними формами зацікавленість у задоволенні певних потреб становить інтерес як компонент об'єкта злочину.

Потреби як необхідність у кому-, чому-небудь, що вимагає задоволення; як вимоги, які необхідно задовольнити [122, с.636-637] є детермінантами життєдіяльності людини. У психології відзначають найважливішу особливість потреб - їх динамічний характер, мінливість, розвиток на базі задоволених потреб нових, більш високих, що пов`язується із включенням особи у різноманітні форми і сфери діяльності [223, с.58]. Саме тому їхня роль у визначенні компонент об'єкта злочину може бути названа ключовою. Чому сама потреба не розглядається як складова частина об'єкта злочину? Тільки через те, що злочини посягають не на самі потреби, а на засоби їх задоволення: на інтерес як зосередження уваги на потребі (В.К. Глістін писав, що інтерес не є самою потребою, а лише вибірковим ставленням до потреб, прагнення до їх задоволення [33, с.71]), на право як дозволену можливість задовольнити потребу, на соціальні зв'язки як стан стосунків між суб'єктами, що зумовлює спільне задоволення потреб, тощо.

Саме з огляду на вказане варто звернути увагу на так званий потребовий підхід, виявлений і сформульований П.М. Рабіновичем щодо з'ясування соціальної сутності прав [148, с.95]. При розкритті суті останніх як компонента об'єкта злочину на основі цього підходу слід зазначити, що права людини - це певні можливості, які необхідні для її нормального існування і розвитку за конкретно-історичних умов, які об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. З точки зору потребового підходу, права треба розглядати не у нормативному аспекті, а як об'єктивну можливість, яка з тих чи інших причин може бути і не виражена через законодавство. Однак трансформуючись у складову об'єкта злочину, права розглядаються, обмежуючись рамками завдань кримінального закону. Тож необхідною умовою розгляду прав як складової частини об'єкта злочину є передбачуваність їх захисту у кримінальному законі.

Що стосується прав як компонента об'єкта злочину, то, по-перше, у результаті вчинення злочину фізична особа позбавляється описаних вище можливостей повністю або частково. По-друге, основною потребою людини-потерпілого, котра кристалізується у нормах кримінального права, є потреба у захисті, що ми відобразили у понятті потерпілого у кримінальному праві, сформульованому вище. Захист кримінальним правом виражається у загальнопревентивній дії кримінального закону та у відновленні порушених злочином прав через відшкодування шкоди.

Ми вже згадали про соціальні зв'язки як стан стосунків між суб'єктами, що зумовлює спільне задоволення потреб. В.К. Глістін зазначив, що вони розкривають суть суспільних відносин, відображають їх основні властивості та виступають своєрідним ядром суспільних відносин [33, с.52]. Опускаючи контекст суспільних відносин як об'єкта злочину, на наш погляд, правильно надаючи характеристику соціальним зв'язкам загалом, В.К. Глістін дещо “не до кінця” поглянув на їхню сутність у межах об'єкта злочину. Він констатував соціальний зв'язок як реальний у випадку активної взаємодії, поведінки, що ставить учасників відносин у певне положення, стан у даній конкретній їх субординації щодо зв'язку з конкретними предметами, соціальними цінностями та одне з одним [33, с.60] (натомість висловлювалася й інша думка, що полягала у характеристиці зв'язків як можливості певної поведінки та стану учасників суспільних відносин [66, с. 43]). Так і є, однак об'єкт злочинного посягання характеризується тим, що йому чи спричинюється злочином шкода, чи існує реальна загроза її заподіяння. Отже, у будь-якому випадку внаслідок вчинення злочину соціальні зв'язки або порушуються і зашкоджуються частково, або вражаються повністю.

При цьому соціальні зв'язки охороняються нормами кримінального права як прямо, так і опосередковано. Цей факт треба мати на увазі, оскільки складовою об'єкта злочину можуть бути тільки ті соціальні зв'язки, які прямо охороняються кримінальним законом і на які безпосередньо здійснюється посягання. Так, постановою президії Дніпропетровського обласного суду від 14 січня 1987 р. встановлено, що заподіяння потерпілому майнової шкоди особою, яка не мала умислу на порушення громадського порядку, не містить складу злісного хуліганства [137, с.186]. Безперечно, громадський порядок забезпечує злагоджене і стійке спільне життя людей [42, с.68], і саме такий стан соціальних зв'язків підлягає прямій охороні через ст. 296 КК України. У згаданому випадку обласним судом було встановлено, що при розгляді справи у районному суді м. Кривий Ріг неправильно були оцінені обставини заподіяння шкоди К. Так, Т. ввечері у стані алкогольного сп'яніння стукав ногами у двері квартири, де проживала К., пошкодив замки та двері і тим самим заподіяв потерпілій шкоду. Однак, насправді Т. помилково зайшов у будинок, розташований поблизу житла, і тільки намагався потрапити до себе додому, стукаючи у двері і таким чином викликаючи дружину. Пізніше він вибачився перед потерпілою та запропонував відшкодування збитків. Президія обласного суду встановила, що у діях Т. був відсутній склад злочину, скасувала попередні судові рішення із закриттям провадження у справі.

Як відомо, людина є істотою соціальною, її асоціальний стан розглядається як критичний дефект. Опосередковано кримінальне право охороняє, мабуть, абсолютно усі соціальні зв'язки людини, коли, наприклад, встановлюючи заборону статевих зносин із застосуванням фізичного насильства (ст.152 КК України), захищає - окрім статевої свободи та статевої недоторканності особи - традиційні моральні уклади сімейного чи спільного життя чоловіка і жінки; забороняючи перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 157 КК України) - окрім, власне, виборчого права - охороняє стійкий соціальний зв`язок між громадянином і державою, що зазвичай називається громадянством, тощо.

Щодо останнього зазначеного нами компонента об'єкта злочину - благ - зауважимо наступне. У етиці та філософії благом визнається те, що втілює у собі позитивний ціннісний зміст. Таке визначення обумовлює різноманітне трактування блага (наприклад, Арістотель розглядав благо як те, що є у кожної категорії та є кращим для кожного, т.б. дещо, гідне обрання за своєю природою [17, с.297-299], і поділяв блага на зовнішні, ті, що стосуються душі, й ті, що стосуються тіла [17, с.66], тобто багатство, честь, розум, моральність, здоров'я, сила тощо), втім новоєвропейська філософія вже сконцентрувалася на ролі суб'єкта у визначенні будь-чого як блага (благом є те, до чого прагне людина, що їй потрібно), а у етиці у Новий час спостерігається виразна редукція блага до корисності [94, с.58]. На філософських концепціях, незважаючи на їх всеохоплюваність по відношенню до кримінально-правових догм, необхідно базувати суто криміналістичні висновки, оскільки вони позначені культурним смислом досягнень суспільства у тій чи іншій історичній епосі, а відтак є предтечею формування нових понять або закладення нового змісту у вже існуючі у будь-яких галузях знання. У вітчизняній теорії кримінального права проблема благ, на наш погляд, до цих пір окреслювалася досить вузько, оскільки увага приділялася лише предмету злочину як матеріалізованому благу (ми наголошуємо, що саме у вітчизняній теорії, оскільки, наприклад, у німецькій доктрині кримінального права благо, зокрема правове як визнаний правом інтерес окремої особи або суспільства, який через своє особливе значення підлягає правовому захисту [226, с.400], досліджується як об`єкт злочину).

Зважаючи на те, що деякі дослідники через предмет злочину вдавалися до визначення потерпілого, ми розглянемо даний аспект у наступному підрозділі. Тут залишається наголосити, що визнання потерпілого як найвищої соціальної цінності “вершиною трикутника”-об'єкта обумовлює захищеність усіх тих явищ, з якими пов`язується позитив для потерпілого, користь для нього. Через призму потреб ми встановили позитивне значення інтересів, прав та соціальних зв'язків, а те, що задовольняє потреби людей відповідно до їхніх інтересів, цілей і намірів (які досягаються через дозволені можливості, тобто права), називається благом. Причому, сприймаючи тезу про роль суб'єктивного у визначенні блага, треба погодитись, що позитив може бути іманентним як матерії, субстанції (наприклад, приватній власності, багатству, майну), так і ідеальному явищу (наприклад, щастю).

Потерпілий - основний елемент цінностей як об'єкта злочину. Як уже зазначалось, потерпілими, проти яких спрямовані злочинні діяння винних осіб, можуть виступати як окремий індивід, так і людина як учасник суспільних відносин. Як індивід потерпілий є об'єктом злочинного посягання у випадках, коли злочином створюється загроза або спричиняється шкода невід'ємним індивідуальним благам людини. Наприклад, у випадках вчинення умисного вбивства малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебуває в стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК України); умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового чи громадського обов'язку (п. 8 ч. 2ст. 115 КК У країни).

Потерпілий є об'єктом посягання як учасник суспільних відносин у тих випадках, коли внаслідок вчинення злочину відбувається порушення певних суспільних зв'язків. У такому випадку, на наш погляд, потерпілий, як правило, може не бути конструктивним елементом складу злочину. Наприклад, перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 157 КК України).

Можливі випадки, на нашу думку, коли потерпілий стає об'єктом посягання одночасно і як індивід, і як учасник суспільних відносин. Так, особливий інтерес становить ст. 112 КК України «Посягання на життя державного чи громадського діяча». Тут обов'язковість такої ознаки, як потерпілий, випливає навіть із самої назви статті. Склад злочину матиме місце в тому випадку, коли посягання здійснюється саме на державного діяча, а не на будь-яку іншу особу. Коло потерпілих чітко окреслене в ч. 1 ст. 112 КК України. Це -- Президент України, Голова Верховної Ради України, народний депутат України, Прем'єр-міністр України, Голови чи судді Конституційного Суду України та Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України, Генеральний прокурор України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Рахункової палати, Голова Національного банку України, керівник політичної партії.

Потерпілий є конструктивною складовою об'єкта. Тому в деяких випадках відповідно до кримінального закону для висновку про наявність чи відсутність у діях винного складу злочину необхідно дослідити такий елемент, як потерпілий. Наприклад, згідно зі ст. 156 КК України (Розбещення неповнолітніх) потерпілим від злочину може бути тільки особа, яка не досягла на момент вчинення щодо неї злочину шістнадцятирічного віку. Ще один приклад. Такий склад злочину, як умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини, матиме місце тільки у випадку вбивства дитини, яка тільки народилася (новонародженої), а не будь-якої іншої (ст. 117 КК України).

Г.П. Новосьолов визначив поняття “об'єкт злочину” не через систему цінностей взагалі, а через особу, яка, як ми встановили, є найвищою цінністю. На думку цього дослідника, об'єкт злочину це той, проти кого він вчиняється, тобто окремі особи або якась множинність осіб, матеріальні або нематеріальні цінності яких, будучи поставлені під кримінально-правову охорону, піддаються злочинному впливу, в результаті чого цим особам спричиняється шкода або створюється загроза спричинення шкоди [125, с.66].

Дана позиція потребує уточнення. З огляду на те, що наріжним каменем суспільних цінностей є людина, позиція Г.П. Новосьолова уявляється нам адекватною. Водночас специфіка кримінального права полягає у тому, що воно є всеохоплюючим та конкретним за своїм змістом охоронним засобом правового миру у державі. Ідеалом останнього є не тільки і не стільки сама людина як фізично цілісна істота, а й її інтереси, права, суспільні зв'язки тощо у комплексі, тобто всі ті матеріальні та ідеальні речі, за допомогою яких людина формується сама у себе. З цього випливає, що визнавати об'єктом злочину тільки людину недостатньо, оскільки зважаючи на мету і мотиви вчинення деяких злочинів доходимо висновку, що інколи “мішенню” злочину стає не сама людина (хоча шкода спричинюється конкретно їй), а, наприклад, її власність (статті 185, 186, 189 КК України) чи певне право (статті 157, 162, 176 КК України). Отже, потерпілий є так би мовити вершиною трикутника, через який можна показати об'єкт злочину, але не є єдиною його складовою.

Необхідність вичленування потерпілого як основного елемента об'єкта злочину пов'язана також із тим, що в науці кримінального права визнаним виявився підхід визначення потерпілого як ознаки складу злочину [159, с.72-91]. З першого погляду, ці дві позиції не суперечать одна одній, оскільки традиційно склад злочину має чотиричленну структуру, а кожен з елементів - об`єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктивна сторона - характеризуються обов'язковими та факультативними ознаками.

Втім, на наше переконання, потерпілий не є чи то властивістю, чи то особливістю, чи то прикметою, тобто ознакою [122, с.83] злочину як явища, він є цілком реальним явищем сам, а у кримінально-правовому контексті - складовою частиною, компонентом об'єкта злочину. При цьому сам об'єкт є елементом складу злочину як юридичної конструкції [219, с.95-98], як системи обов'язкових об'єктивних і суб'єктивних елементів [79, с.164]. Різнобій у термінології, що спостерігається при визначенні того, які складові частини утворюють юридичний склад злочину (елементи і ознаки, підсистеми, структурні одиниці, групи ознак, юридичні факти тощо), на наше переконання, принципового значення не має, але ми підтримуємо тих, хто прагне вживати коректну термінологію і у цьому випадку [219, с.97]. Основним, на наш погляд, є системна будова складу злочину, виявлення у його структурі більш дрібних складових, якими і виявляються для зручності у встановленні і застосуванні об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона. Розгляд потерпілого в межах об'єкта злочину обгрунтований такою його властивістю, як уразливість, як стан “мішені”, цілі посягання. Тільки через поняття “об'єкт” виражається те явище, предмет або особа, на які спрямовується певна діяльність, увага [122, с.9]. Якщо виводити потерпілого (власне, як і предмет злочину) за межі об'єкта, це штучно означає позбавляти його властивості, яка обумовлює спрямування на нього злочинного діяння, уваги до нього суб'єкта злочину.

У цьому контексті характеристика потерпілого як компонента, структурної (складової) частини, елемента об'єкта злочину здійснюється нами через використання ряду синонімічних термінів. Однак, ми категорично не погоджуємось із використанням терміна “ознака” для позначення саме структурних частин, що утворюють склад злочину як певну конструкцію. Наявність же згаданих вище обов'язкових та факультативних ознак є лише характеристикою змісту понять основних елементів системи “склад злочину”.

У юридичній літературі висловлюється й інша думка щодо місця потерпілого у структурі складу злочину: так, М.Й. Коржанський, а пізніше і А.В. Пашковська визначали потерпілого як предмет злочину у випадках, коли шляхом впливу на тіло людини здійснюється посягання на об'єкт злочину, при цьому предмет визначається як елемент матеріального світу, впливаючи на який винний здійснює посягання на об'єкт злочину [66, с.125; 129, с.216-217] (цю точку зору підтримують і деякі інші криміналісти [32, с.84]). Дана позиція, зафіксована у провідних виданнях, обумовлює пошук вагомих критичних аргументів, адже фактичне ототожнення потерпілого з предметом злочину уявляється нам хибним.

У юридичній літературі увага предмету злочину як тим матеріальним речам, на які здійснюється вплив з боку злочинця, приділялася у контексті визначення його місця у моделі складу злочину. При цьому були спроби досліджувати предмет поза рамками об'єкта, а саме в межах об'єктивної сторони складу злочину [133, с.141], однак вони наразилися на критику. Так, В.Я. Тацій писав, що ізольоване від об'єкта дослідження предмета не дозволить розкрити дійсну суть як предмета, так і об'єкта злочину, однак був переконаний, що предмет є самостійною (факультативною) ознакою складу злочину і завжди стоїть поряд з обов'язковою ознакою - об'єктом [186, с.34,56] (така думка поділяється й деякими іншими дослідниками [156, с.104]), а Б.С. Нікіфоров довів, що предмет співвідноситься з об'єктом як складова частина цілого, яке крім “предмета” містить й інші елементи [121, с.130] (пізніше цю позицію розвинули й інші вчені [66, с.119-120]).