Види адміністративних стягнень закріплені в ст.24 КУпАП. До них належать:

попередження - виноситься в письмовій формі;

штраф - грошове стягнення на користь держави;

оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення - за рішенням суду примусово вилучений предмет підлягає наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власнику з відрахуванням витрат по реалізації даного предмета;

конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення - за рішенням суду примусова безоплатна передача цього предмета у власність держави. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України;

позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину - на строк до трьох років, за грубе або систематичне порушення порядку користування правом керування транспортними засобами та правом полювання;

виправні роботи - на строк до двох місяців, з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, з утриманням до 20% її заробітку в доход держави;

адміністративний арешт - призначається тільки судом у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб;

видворення за межи України - за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України іноземних громадян і осіб без громадянства.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - через два місяці з дня його виявлення. Ст.213 КУпАП встановлює органи (посадові особи), які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. До них належать:

адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;

виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад;

районі, міські суди (судді);

органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші уповноважені органи (їхні посадові особи).

Підставою для порушення справи про адміністративне правопорушення є протокол, який складається уповноваженою особою, підписується нею та порушником, а при наявності потерпілих та свідків - також і ними. Протокол направляється органу чи посадовій особі, що розглядає справу про адміністративне правопорушення.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається, як правило, за місцем його вчинення в 15-денний строк з дня одержання протоколу. Справа розглядається відкрито у присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. По справі видається постанова, яка оголошується одразу після закінчення розгляду справи, а її копія протягом трьох днів надсилається особі, щодо якої винесено постанову. Постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена в суді, рішення якого є кінцеве. Чинним законодавством встановлено також порядок виконання постанов.

Тема 11. Основи кримінального права України

Лекційні та семінарські питання

Поняття і система кримінального права України. Загальна характеристика Кримінального кодексу України.

Поняття, ознаки, види та склад злочину.

Кримінальна відповідальність. Види кримінальних покарань.

Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

1. Поняття і система кримінального права України. Загальна характеристика Кримінального кодексу України

Поняття „кримінальне право" прийнято розглядати у двох значеннях, а саме:

кримінальне право як галузь права, що знаходить свій вияв у цілісному і єдиному законодавчому акті - Кримінальному кодексі України;

кримінальне право як галузь юридичної науки, що знаходить свій вияв у механізмі регулювання кримінально-правових відносин; вивченні вітчизняного кримінального закону і судової практики; теорії і історії кримінального права; науковому аналізі кримінально-правових норм, судових прецедентів та кримінального права зарубіжних країн.

Кримінальне право має такі характерні риси:

являє собою систему (сукупність) правових норм, встановлених у суспільстві. Норми кримінального права - це узагальнені правила поведінки, які є загальнообов'язковими до виконання. Ці норми здебільшого виступають як норми - заборони. Вони забороняють певні вчинки людей, а саме злочинні дії або злочинну бездіяльність, під загрозою застосування за їх вчинення особливих примусових заходів - кримінального покарання;

його норми встановлюються лише вищим органом законодавчої влади - Верховною Радою України і закріплюються у відповідних законах. Ніякі інші державні органи або посадові особи (навіть Президент України) не правомочні видавати норми кримінального права. Тим самим це право відрізняється від інших галузей права. Отже, кримінальне право знаходить свій вираз тільки в кримінальних законах. Це так зване позитивне або чинне право;

3) має свій предмет і метод правового регулювання.4.2 ст.1 Кримінального кодексу України (далі КК України) визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Злочин і покарання - дві головні інституції, що визначаються нормами кримінального права. Саме відносини, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань, і становлять предмет кримінального права. Застосування покарання до конкретної особи, яка вчинила злочин, є методом правового регулювання відносин, що виникають у зв'язку із вчиненням цього злочину.

Кримінальне право - це галузь права, сукупність правових норм, прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочини та які види та межі покарань застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Кримінальне право виконує певні завдання та здійснює функції.

Завдання кримінального права:

охорона суспільного ладу України, його політичної та економічної систем, захист державного суверенітету від злочинних посягань;

забезпечення захисту життя, здоров'я, честі й гідності громадян, їх конституційних прав і свобод;

захист власності, громадського порядку, довкілля;

викорінення порушень правопорядку і, перш за все, злочинів;

забезпечення миру і безпеки людства;

6) усунення причин, що породжують злочини.

Функції кримінального права:

1) охоронна. Воно охороняє властивими йому заходами суспільні відносини від злочинних посягань, що регулюються іншими галузями права. Наприклад, норми цивільного права регулюють відносини, що складаються у сфері власності, а у кримінальному праві встановлюються санкції за злочини проти власності.

Дана функція чітко виражена у ст.1 КК України, де сказано, що „Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам";

2) регулятивна. Проявляється в тому, що норми кримінального права, забороняючи вчинювати суспільно небезпечні дії (бездіяльність), у той же час вимагають певної правомірної поведінки.

Більшість громадян виконують заборони кримінального закону тому, що він відповідає їх уявленням про належну, правомірну поведінку, а деякі тільки тому, що побоюються відповідальності та покарання. Тим самим регулятивна функція кримінально-правових норм відображається у попередженні злочинів, їх недопущенні свідомими громадянами.

Деякі норми кримінального права прямо належать до регулятивних. Це, наприклад, норма про необхідну оборону, що виключає відповідальність при правомірному захисті від злочинного посягання (ст.36 КК України), погашення і зняття судимості (ст. ст.89-91 КК України).

Кримінальному праву притаманні певні принципи, а саме:

принцип законності означає, що немає злочину - немає покарання без вказівки на те у законі. Тобто,, ніхто не може відповідати за діяння, які на час вчинення не визнавалися законом як правопорушення" (ч.2 ст.58 Конституції України). Зміст цього принципу розкривається також у ч.2 ст.4 КК України;

принцип рівності громадян перед законом означає, що особи, які вчинили злочин, рівні перед законом і підлягають кримінальної відповідальності незалежно від статті, національності, походження, майнового стану, займаної посади, віросповідання, переконання тощо;

принцип особистої відповідальності за наявності вини особи означає, що „юридична відповідальність особи має індивідуальний характер" (ч.2 ст.61 Конституції України) і можлива лише при встановленні в діянні конкретної особи вини у формі умислу чи необережності (ст. ст.23-25 КК України);

принцип невідворотності кримінальної відповідальності означає, що кожна особа, повинна нести кримінальну відповідальність і вона не може бути покарана за один і той же злочин двічі (ч.3 ст.2 КК України);

принцип гуманізму означає, що кримінальний закон заперечує жорстокі, болісні та тілесні покарання, не має на меті помститися особі, яка вчинила злочин, заподіяти їй фізичні страждання. Гуманізм кримінального права полягає і в гому, що особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки (ч.1 ст.47 КК України);

принцип справедливості (індивідуалізації) відповідальності означає, що покарання, яке застосовує суд до особи злочинця, має бути у межах закону, конкретним та індивідуальним з урахуванням тяжкості вчиненого злочину;

7) принцип економії кримінальної репресії означає, що законодавець із загальної маси протиправних діянь до сфери кримінально караних відносить лиш ті з них, які мають високий ступень суспільної небезпеки, грубо порушують публічні або приватні права та інтереси, завдають таким правам та інтересам істотної шкоди або створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди.

Кримінальне право знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему - Кримінальний кодекс України, який грунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Основним джерелом кримінального права с Кримінальний кодекс України, який складається із кримінальних законів, що викладені у вигляді норм.

Кримінальний кодекс України був прийнятий 5 квітня 2001 року, що набрав чинності 1 вересня 2001 року і складається з двох частин - Загальної та Особливої, які поділяються на розділи і статті. Багато статей КК України поділяються на частини, які виділені в окремий абзац. У деяких випадках статті або частини статей КК України поділяються на пункти, що мають цифрове позначення (наприклад, ч 2. ст.115 „Умисне вбивство" містить 13 пунктів).

Загальна і Особлива частини КК України пов'язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність, яка найбільш помітна при застосуванні окремих статей. Не можна застосовувати кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК України, не звернувшись при цьому до Загальної частини.

Загальна частина Кримінального кодексу складається з 15 розділів, у яких зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, відображають завдання КК та межі його дії, чинність закону у часі й просторі, підстави кримінальної відповідальності, поняття злочину і покарання, види кримінальних покарань, загальні засади призначення покарань і звільнення від них, особливості кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх й таке інше.

Особлива частина Кримінального кодексу складається з 20 розділів, у яких зосереджені норми, що вказують, які конкретно суспільно небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили. Кожен розділ Особливої частини присвячений певній груш злочинів. Критерієм такого поділу с родовий об'єкт, тобто однорідні соціальні блага, цінності, суспільні відносини, на які посягає злочин. Наприклад, розділ II містить склад злочинів проти життя та здоров'я особи.

У зв'язку з тим, що абсолютна більшість норм Особливої частини встановлює кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, їх структура характеризується однорідністю і складається, як правило, із двох елементів - диспозиції і санкції.

Диспозицією називається частина норми Особливої частини КК України, що визначає зміст злочинного діяння.

Для описування ознак складу конкретного злочину законодавець використовує один із чотирьох видів диспозицій:

проста диспозиція називає лише склад злочину і не розкриває його змісту (ст.119 КК України „Вбивство через необережність");

описова диспозиція називає склад конкретного злочину і розкриває його зміст, тобто дає його визначення (ч. І ст.185 КК України „Крадіжка чужого майна");

бланкетна диспозиція називає лише сам склад злочину, а для визначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів (ст.271 КК України „Порушення вимог законодавства про охорону праці");

відсильна диспозиція називає ознаки певного складу злочину найчастіше у першій частині статті або називає лише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин, вказує в наступній частині статті або відсилає до іншої статті (ст.115 КК України „Умисне вбивство").

За вчинений злочин у кримінальному законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено санкцію. Санкцією називається частина норми Особливої частини КК України, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в диспозиції.

За видом і розміром покарання можна встановити, якої тяжкості злочин вчинено - особливо тяжкий чи середньої або невеликої тяжкості. У КК України застосовуються відносно-визначені та альтернативні санкції.

Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі. Розрізняють два види даної санкції:

з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк „від" і „до"). У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі певного покарання;

з максимумом покарання (на строк „до"). У цьому разі в законі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання.

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або кілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне.

Значна частина санкцій у діючому КК України є альтернативними.

2. Поняття, ознаки, види та склад злочину

Поняття злочину є одним з центральних у кримінальному праві. Всі інші його інститути так чи інакше обертаються навколо нього, розкриваючи зміст окремих елементів, що характеризують його, окремих сторін тощо.

Відповідно до ч. І ст. П КК України злочином визнається суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Даною статтею визначено два види злочинного діяння:

1) злочинна дія - це суспільно небезпечна винна поведінка особи, яка заборонена кримінальним законом;

2) злочинна бездіяльність - це суспільно небезпечна пасивна поведінка особи, яка виявляється в утриманні від вчинення дії, яку вона могла і зобов'язана була вчинити за вимогою закону.

Для того щоб конкретне діяння було визначено злочином, воно повинно містити комплекс відповідних ознак, які відрізняють його від інших діянь. КК України чітко називає ознаки, які притаманні поняттю „злочин".

Характерними ознаками злочину є:

суспільна небезпечність. Означає, що дія чи бездіяльність завдає шкоду чи створює загрозу завдання шкоди об'єктам, що охороняються кримінальним законом;

протиправність. Означає, що злочином є. лише тс діяння, яке прямо передбачене кримінальним законом. Під протиправністю розуміється порушення особою конкретної кримінально-правової норми;

винність. Означає, що діяння вважається злочином тільки тоді, коли в діях особи є вина у формі умислу чи необережності;

караність. Означає, що злочином є тільки те діяння, за яке кримінальним законом передбачений певний вид і розмір покарання.

Діяння не може вважатися злочином, якщо воно не має хоча б однієї з цих ознак. З іншого боку не є злочином діяння, яке формально має всі ознаки злочину, але не становить суспільної небезпеки.

Злочини різняться між собою за внутрішньою і за зовнішньою ознаками. У Загальній частині КК України в основу поділу злочинів на певні категорії покладено два критерії:

1) характер і ступень суспільної небезпечності злочинного діяння;

2) вид покарання (позбавлення волі) і розмір його санкцій, передбачених законом.

За цими критеріями злочини поділяються на чотири категорії (ст.12 КК України):

злочини невеликої тяжкості - за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більш двох років, або інше, більш м'яке покарання;

злочини середньої тяжкості - за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більш п'яти років;

тяжкі злочини - за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більш десяти років;

особливо тяжкі злочини - за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

У кожній науці завжди є щось особливе, що є серцевиною цієї науки. В кримінальному праві - це склад злочину. Але це поняття є науковою дефініцією, абстракцією і немає нормативного характеру.

Як же співвідносяться поняття „злочин" та „склад злочину"? „Злочин" - це поняття явища, яке визначається, передусім, з позиції соціально-політичних і кримінально-правових, а „склад злочину" - це вчення про це явище виключно з кримінально-правових позицій. Таким чином співвідношення понять „злочин" і „склад злочину" це співвідношення явища та вчення про це явище.

Значення складу злочину полягає в тому, що він дає можливість єдиного підходу до розуміння змісту злочину, його конструкції, єдиного застосування кримінального закону.

Склад злочину - це сукупність встановлених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, які визначають конкретне суспільно небезпечне діяння як злочинне.

Кожному конкретному складу злочину притаманні певні елементи: об'єкт злочину і об'єктивна сторона злочину (їх сукупність називають об'єктивними ознаками складу), суб'єкт і суб'єктивна сторона злочину (їх сукупність називають суб'єктивними ознаками складу). У своїй єдності об'єктивні і суб'єктивні ознаки й утворюють склад злочину.

Об'єкт злочину - це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом і на що посягає злочин. Ст.1 КК України містить перелік об'єктів, які перебувають під кримінально-правовою охороною: права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій Україні, мир і безпека людства.

Саме об'єкт дозволяє розкрити соціальну сутність злочину, з'ясувати його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації діяння, а також відмежуванню його від суміжних суспільно небезпечних посягань. Об'єкт відіїрає істотну роль і для визначення самого поняття злочину, значною мірою впливає на зміст об'єктивних і суб'єктивних ознак, є вихідним при кваліфікації злочинів.

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішнє вираження злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.

Але не всі зазначені ознаки об'єктивної сторони входять до кожного складу злочину, а тому не всі вони мають значення для кваліфікації. У теорії кримінального права вищезазначені ознаки поділяються на обов'язкові та факультативні.

До обов'язкових ознак належать діяння у формі дії або бездіяльності. Ці ознаки вказуються в диспозиції норми Особливої частини КК України або випливає з її змісту і мають бути встановлені при кваліфікації злочину.

До факультативних ознак належать час, місце, спосіб вчинення злочину, використані знаряддя та засоби вчинення злочину. Ці ознаки для одних складів злочину є обов'язковими, якщо зазначені у диспозиції конкретної правової норми або її частини, для інших - необов'язковими, оскільки вони не вказані у диспозиції правової норми і не впливають на кваліфікацію злочину.

Об'єктивна сторона кожного складу конкретного злочину майже завжди різна. Тому вона є головним критерієм розмежування окремих конкретних злочинів. Виявлення усіх ознак об'єктивної сторони складу злочину сприяє встановленню вини особи у вчиненому нею злочині.

Суб'єкт злочину - це фізична осудна особа у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, яка вчинила злочин, при цьому усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним.

У КК України приписи щодо суб'єкта злочину об'єднані в IV розділі „Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)" і в якому використано два види суб'єкта злочину: загальний і спеціальний, а також дано визначення кожного з цих видів і зазначено ознаки, які характерні для кожного із них.

Згідно сі.18 КК України суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками:

1) фізична особа - тобто суб'єктом злочину може бути тільки людина. Юридичні особи не можуть бути суб'єктами злочину;

осудна особа - тобто здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Питання про осудність особи виникає тільки у зв'язку з вчиненням нею злочину;

особа, яка досягає до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку. У ч. І ст.22 КК України прямо зазначено, що „кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років". Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. За окремі злочини, вичерпний перелік яких наведений в ч.2 ст.22 КК України (умисні вбивства, бандитизм, зґвалтування, крадіжка, розбій, грабіж тощо) відповідальність настає з 14 років.

Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішня сторона злочину, яка охоплює психічну діяльність особи до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків.

Суб'єктивна сторона має обов'язкові та факультативні ознаки.

До обов'язкових ознак суб'єктивної сторони відноситься вина. Вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значної мірою її зміст. Згідно ст.23 КК України вина - це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, та її наслідків, виражених у формі умислу або необережності.

Ст.24 КК України поділяє умисел на два види:

прямий умисел - це коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання;

непрямий умисел - це коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Ст.25 КК України поділяє необережність на два види:

злочинну самовпевненість - це коли особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення;

злочинну недбалість - це коли особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Без наявності обов'язкових ознак взагалі немає складу злочину в діях людини і тому її не можна притягувати до відповідальності.

До факультативних ознак суб'єктивної сторони відносять мотив та мету злочину.

Мотив вчинення злочину - це внутрішнє спонукання особи до вчинення злочину. Мотив вказує на те, чим керувалась особа, вчиняючи злочин.

Мета вчинення злочину - це уявлення особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин.

Факультативні ознаки суб'єктивної сторони враховується при кваліфікації злочину лише тоді, коли вони вказані у диспозиції відповідної норми кримінального права.

3. Кримінальна відповідальність. Види кримінальних покарань

У кримінальному законі неодноразово вживається термін „кримінальна відповідальність", але при цьому КК України ніде не розкриває його поняття, немає єдиного розуміння щодо цього понятія і в науці кримінального права. Поняття кримінальної відповідальності є юридичним поняттям, яке характеризується тим, що:

органи правосуддя мають визнати особу винною у вчиненні злочину;

державна оцінка вчиненого злочину має вираження в осуді злочинця та його діяння в обвинувальному вироку суду;

вид і міра обмежень особистого, майнового або іншого характеру обирається з урахуванням меж відповідальності за вчинений злочин;

реальне вчинення злочину, за який встановлена відповідальність у кримінальному законі.

Кримінальна відповідальність - це вид юридичної відповідальності, який полягає у застосуванні до особи, що вчинила злочин, заходів державного осуду у вигляді позбавлення або обмеження особистого, майнового або іншого характеру (покарання), що визначається обвинувальним вироком суду.

Таким чином, кримінальна відповідальність є наслідком скоєного злочину. Відповідно до ч. І ст.2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину. З цього моменту між особою, яка вчинила злочин, і державою в особі органів, на які покладені обов'язки здійснювати боротьбу із злочинністю, виникають специфічні кримінальні правовідносини.

Кримінальні правовідносини знаходять свою реалізацію в кримінальному процесі, яка здійснюється в такій послідовності:

порушення кримінальної справи;

притягнення особи як обвинуваченого;

складання обвинувального висновку і направлення справи до суду;

постановлення обвинувального вироку з призначенням покарання та вступ його в законну силу;

виконання покарання;

наслідки відбування покарання - судимість;

погашення чи зняття судимості.

Моментом настання кримінальної відповідальності є момент вступу вироку в законну силу обвинувального вироку суду. Цей висновок базується на ст.62 Конституції України яка визначає, що „особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду". Також згідно ч.1 ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Таким чином, кримінальна відповідальність - це об'єктивне право держави реагувати на вчинений злочин. Кримінальна відповідальність тісно пов'язана з такими принципами права, як гуманізм та індивідуалізація відповідальності. Ці принципи втілено в нормах кримінального закону, зокрема в розділі IX „Звільнення від кримінальної відповідальності" та деяких статтях Особливої частини КК України.

Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом, здійснюється виключно судом (ч.2 ст.44 КК України). Кримінальний закон передбачає певні підстави та умови, при наявності яких особа, що вчинила злочин, в одному випадку звільняється, в іншому - може бути звільнена від кримінальної відповідальності.

Чинне кримінальне законодавство передбачає такі види звільнення від кримінальної відповідальності:

у зв'язку з добровільною відмовою від доведення злочину до кінця (СТ.17КК України):

у зв'язку з дійовим каяттям (ст.45 КК України);

у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст.46 КК України):

у зв'язку з передачею особи на поруки (ст.47 КК України);

у зв'язку із зміною обстановки (ст.48 КК України):

у зв'язку із закінченням строків давності (ст.49 КК України);

у зв'язку із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст.97 КК України);

спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності передбачені нормами Особливої частини КК України (ч.2 ст 111 ст.114, ч.3 ст.175, ч.4 ст.212, ч.2 ст.255, ч.5 ст.258, ч. б ст.260, ст.263, ч.4 ст.289, ч.4 ст.307. ч.4 ст.309, ч.4 ст.311, ч.3 ст.369);

у зв'язку з актами амністії та помилування (ст. ст.85-87 КК України).

Порядок звільнення від кримінальної відповідальності визначається Кримінально-процесуальним кодексом України (ст. ст.7, 7і, 72, 8, 9, 10, 11і).

Звільнення від кримінальної відповідальності - це акт гуманності держави, яка в особі суду відмовляється за наявності законних підстав та певних умов від державного осуду особи, яка вчинила злочин, а також від покладання на неї обмежень особистого, майнового або іншого характеру, встановлених законом за вчинення цього злочину.

Кримінальну відповідальність не слід ототожнювати з покаранням. Кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, яка винна у вчиненні злочину, зазнавати заходів державного впливу (покарання). Покарання - це одна із форм (стадій) реалізації кримінальної відповідальності, і підставою для його застосування є факт набрання обвинувальним вироком законної сили. Отже, поняття „кримінальної відповідальності" ширше за поняття „покарання".

Сам термін „покарання" притаманний виключно кримінальному праву, тоді як інші галузі права для визначення санкцій, які застосовуються за порушення приписів правових норм, використовують інші терміни.

Покарання виникає одночасно із виникненням злочину і пов'язане з ним нерозривними узами, які обумовлюють практичну неможливість існування одного без іншого.

Загальне визначення покарання дано в ч.3 ст.56 КК України, за якою „покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого".

У боротьбі із злочинністю держава передбачає комплекс заходів, серед яких певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Але покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, гак і іншими особами.

Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах світу незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання ніколи не приводила до бажаного результату. А навпаки жорстокість покарання робить засудженою ще більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави та її законів. Тому значення покарання визначається не його жорсткістю, а справедливістю. невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Необхідно відмітити, що у чинному КК України ця позиція знайшла своє чітке вираження, тобто здійснена значна гуманізація покарання. Виключно смертну кару, позбавлення волі за злочини невеликої тяжкості, у багатьох санкціях значно знижені його межі, а також передбачені нові гуманні види покарань (громадські роботи, арешт, обмеження волі), значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Передбаченні чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. У ст.51 КК України визначено систему покарань та дано перелік видів покарань, який є вичерпним і не підлягає широкому тлумаченню.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік видів покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх тяжкості (суворості).

Усі покарання можуть бути кваліфіковані за певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі:

за порядком призначення покарання;

за суб'єктом, до якого застосовується покарання;

за строком призначення покарання.

Із означених класифікацій лише перша (за порядком призначення покарання) є нормативною, а дві інші є результатом теоретичних доробок вчених.

За порядком призначення покарання всі 12 видів покарань, які визначені ст.51 КК України поділяються на три групи:

основні покарання;

додаткові покарання;

покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові. Основні покарання - це ті покарання, що призначаються у вироку

лише як самостійні покарання і не можуть бути приєднані до інших покарань.

До цієї групи належать наступні види покарань:

громадські роботи (ст.56 КК України) - встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більш як чотири години на день;

виправні роботи (ст.57 КК України) - встановлюються на строк від шести місяців до двох років з обов'язковим відрахуванням у доход держави від 10 до 20% із суми заробітку засудженого;

службові обмеження для військовослужбовців (ст.58 КК України) - встановлюються на строк від шести місяців до двох років з відрахуванням у доход держави від 10 до 20% грошового забезпечення засудженого;

арешт (ст.60 КК України) - встановлюються на строк від одного до шести місяців;

обмеження волі (ст.61 КК України) - встановлюється на строк від одного до п'яти років з утриманням особи в кримінально - виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства під наглядом і з обов'язковим залученням до праці;

тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст.62 КК України) - призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років;

позбавлення волі на певний строк (ст.63 КК України) - встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в кримінально-виконавчих установах;

довічне позбавлення волі (ст.64 КК України) - встановлено Законом України від 22 лютого 2000 року „Про заміну смертної кари довічним позбавленням волі". Актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінено позбавленням волі на строк не менше 25 років (ст.87 КК України).

Додаткові покарання - це ті покарання, що призначаються разом з основними покараннями і самостійно застосовуватися не можуть. До цієї групи належать наступні види покарань:

позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст.54 КК України) - призначається лише при засудженні особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Це покарання є безстроковим;

конфіскація майна (ст.59 КК України) - встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини.

До покарань, які можуть призначатися і як основні, і як додаткові належать наступні види покарань:

штраф (ст.53 КК України) - встановлюється у межах від 30 до 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян;

позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст.55 КК України) - призначається на строк від двох до п'яти років як основне і від одного до трьох років як додаткове покарання.

За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на:

загальні покарання - застосовуються до будь-якої особи;

спеціальні покарання - призначаються лише певному колу засуджених.

За строком призначення покарання всі покарання поділяються на:

строкові - тобто такі покарання, які мають визначений строк їх застосування. До них належать: позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк;

безстрокові - тобто такі покарання, які не мають визначеного строку їх застосування. До них належать: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, довічне позбавлення волі.

Призначення покарання здійснюється судом за певними критеріями, які закріплені в ст.65 КК України. По-перше, покарання в межах, установлених у санкції норми Особливої частини КК України; по-друге, суд повинен врахувати положення Загальної частини КК України; по-третє, суд повинен особливо врахувати ступень тяжкості злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.

У зв'язку з тим, що закон не може передбачити всіх особливостей конкретного випадку вчинення злочину, а двох однакових випадків не існує, то він надає суду певні повноваження щодо врахування конкретних обставин конкретного випадку для справедливого вирішення тієї чи іншої кримінальної справи, а також за наявності визначених у КК України підстав звільнення від покарання та його відбування.

Звільнення від покарання застосовується виключно відносно осіб, які визнанні винними обвинувальним вироком суду і засуджені до відбування покарання.

Звільнення від відбування покарання застосовується судом, в порядку амністії (ст.86 КК України), яка оголошується законом України стосовно певної категорії осіб, або помилування (ст.87 КК України), яке здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи.

4. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

Одним із негативних соціальних явиш будь-якого громадського суспільства є злочинність неповнолітніх та молоді. У зв'язку із цим законодавець передбачив у Кримінальному кодексі спеціальний розділ (розділ XV - „Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх"), який визначає особливий правовий статус неповнолітніх.

По-перше, кримінальній відповідальності підлягають ті неповнолітні, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.

По-друге, у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності не всі особи, що вчинили злочин, а лише ті, які вчинили найнебезпечніші злочини (умисне вбивство, умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, зґвалтування, диверсію, захоплення заручників, крадіжку, грабіж, розбій, бандитизм, терористичний акт, хуліганство тощо).

Встановлюючи ці особливості, законодавець виходив з психологічної характеристики цього віку: нестійкості психічних процесів, відсутності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок соціальної поведінки. Така психологічна незавершеність процесу формування особи призводить до нездатності певною мірою усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність такого складного соціального явища, як злочин, адекватно оцінювати свої вчинки.

Виходячи і цього п.3 ч.1 ст.66 КК України передбачає, що вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом'якшує покарання. Ця норма відбиває стійку тенденцію пом'якшення відповідальності неповнолітніх порівняно з відповідальністю осіб, які вчинили злочин у повнолітньому віці.

Перелічені особливості в жодному випадку не стосується фундаментальних засад кримінального права і тому неповнолітні несуть кримінальну відповідальність на тих самих засадах, що й дорослі злочинці. Але у випадку виникнення конкуренції норми Загальної частини КК України з нормою XV розділу має застосовуватися норма зазначеного розділу як особлива (спеціальна) норма по відношенню до загальної кримінально-правової норми.

Особливим є порядок призначення покарання неповнолітнім. Суд, призначаючи покарання неповнолітньому, повинен враховувати умови його життя і виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

До неповнолітніх, визнаних винними у скоєнні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

штраф (ст.99 КК України) - встановлюється в межах до 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян і застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення;

громадські роботи (ч. І ст.100 КК України) - призначається неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин і відбувається не більш двох годин на день:

виправні роботи (ч.2 ст.100 КК України) - призначаються неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від двох місяців до одного року за місцем роботи з відрахуванням в доход держави в межах від 5 до 10 % заробітку;

арешт (ст.101 КК України) - встановлюється неповнолітньому, який на момент постановлення вироку досяг 16-річного віку, в умовах ізоляції на строк від 15 до 45 діб;

позбавлення волі на певний строк (ст.102 КК України) - встановлюється на строк не більше 10 років, а за особливо тяжкий злочин на строк до 15 років.

При цьому позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості. Неповнолітні, засуджені до позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.

У КК України передбачена можливість виправлення неповнолітнього без призначення покарання, це:

звільнення від кримінальної відповідальності та покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. ст.97, 105 КК України);

звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання з випробуванням у зв'язку із закінченням строків давності (ст. ст.104, 106 КК України).

Умовами застосування таких заходів є: по-перше, вчинення неповнолітнім злочину вперше і по-друге, злочин має належати до категорії злочинів невеликої тяжкості (ч.2 ст.12 КК України).

До примусових заходів виховного характеру відносяться:

застереження;

обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного чи трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

покладення на неповнолітнього, який має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

В залежності від конкретних обставин скоєного злочину та особистості неповнолітнього суд може застосувати до нього одночасно декілька примусових заходів виховного характеру. Поряд з цими заходами кримінальний закон надає суду право призначити неповнолітньому вихователя. У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються судом і він притягується до кримінальної відповідальності.

Для неповнолітніх передбачені більш м'які умови звільнення від відбування покарання. Як правило, до них у першу чергу застосовується амністія, помилування, умовно-дострокове звільнення.

Размещено на Allbest.ru

...