6. Індивідуальні й колективні трудові спори

При виконанні працівниками своїх трудових функцій між ними й власником або уповноваженим ним органом можуть виникати певні суперечності чи різного роду непорозуміння. Здебільшого вони носять індивідуальний характер, але непорозуміння можуть виникати й між групою трудящих, трудовим колективом підприємства та його власником.

Трудові спори - це неврегульовані розбіжності між працівником (трудовим колективом) і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом з питань, пов'язаних із застосуванням норм трудового законодавства, правил внутрішнього трудового розпорядку, колективних і трудових договорів, про які заявлено в орган, уповноважений розглядати трудові спори та приймати обов'язкові для сторін рішення.

Трудові спори поділяють на індивідуальні та колективні (конфлікти).

Розгляд індивідуальних трудових спорів регламентовано главою XV КЗпП та Цивільно-процесуальним кодексом.

Згідно ст.221 КЗпП трудові спори розглядаються двома органами:

комісіями з трудових спорів (КТС);

районними (міськими) судами.

КТС обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації з чисельністю працюючих не менш як 15 чоловік. Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії визначаються зборами. При цьому кількість робітників у складі комісії повинна бути не менше половини її складу. КТС має печатку встановленого зразку.

Працівник може звернутися до КТС протягом трьох місяців з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у спорах про виплату належної йому заробітної плати - без обмеження будь-яким строком. Якщо цей строк пропущено з поважних причин, КТС може його поновити. Усі заяви, що надходять до КТС, підлягають обов'язковій реєстрації.

КТС зобов'язана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня подання заяви працівником, у його присутності, а також представників власника або уповноваженого ним органу. Розгляд спору при відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника під час розгляду спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або інша особа, в тому числі адвокат.

Засідання КТС вважається правомочним, якщо на ньому були присутні не менше двох третин обраних до її складу членів. На засіданні КТС ведеться протокол, який підписується головою або його заступником і секретарем. З кожного спору КТС приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні. Копії рішення комісії у триденний строк вручаються працівникові, власникові або уповноваженому ним органу.

У разі незгоди з рішенням КТС працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи його копії.

Рішення КТС підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк після закінчення десяти днів, передбачених на його оскарження до суду. У випадку невиконання власником або уповноваженим ним органом рішення КТС у встановлений строк, працівникові видається посвідчення, що мас силу виконавчого листа, на підставі якого судовий виконавець виконує рішення КТС у примусовому порядку.

Другою інстанцією з розгляду трудових спорів є районні (міські) суди, які розглядають спори за заявою працівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони не згодні з рішенням КТС, а також прокурора, якщо він вважає, що рішення КТС суперечить чинному законодавству, відповіді від власника не надійшло виникає колективний трудовий спір (конфлікт).

Про виникнення даного спору уповноважений представницький орган найманих працівників або профспілки, зобов'язаний у триденний строк письмово проінформувати власника або уповноважений ним орган, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування за місцем знаходження підприємства, а також Національну службу посередництва й примирення.

Розгляд колективного трудового спору здійснюється примирною комісією, яка складається з однакової кількості представників сторін і утворюється на виробничому рівні - у триденний, на галузевому чи територіальному рівні - у п'ятиденний, на національному рівні - у десятиденний строк з моменту виникнення даного спору.

Колективні трудові спори розглядаються виробничою примирною комісією в п'ятиденний, галузевою та територіальною примирними комісіями - у десятиденний, примирною комісією на національному рівні - у п'ятнадцятиденний строк з моменту утворення комісії. За згодою сторін ці строки можуть бути подовженні.

Рішення примирної комісії оформляється протоколом. Воно має для сторін обов'язкову силу й виконується в порядку і строки, встановлені цим рішенням. Після прийняття рішення щодо вирішення колективного трудового спору примирна комісія припиняє свою роботу.

Розгляд колективного трудового спору в разі неприйняття примирною комісією рішення в зазначені вище строки здійснюється трудовим арбітражем, який утворюється за ініціативою однієї із сторін або незалежного посередника у триденний строк і складається із залучених сторонами фахівців, експертів та інших осіб (народні депутати, представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування).

Рішення трудовим арбітражем повинно бути прийняте в десятиденний строк з дня його створення. За рішенням більшості членів трудового арбітражу цей строк може бути подовжений до двадцяти днів. Рішення по трудовому спору приймається більшістю голосів трудового арбітражу, яке оформляється протоколом і підписується всіма його членами. Дане рішення є обов'язковим для виконання.

Жодна із сторін колективного трудового спору не може ухилятися від участі в примирній процедурі. Після додержання передбачених примирних процедур сторони колективного трудового спору мають право звернутися за сприянням у вирішенні цього спору до Національної служби посередництва і примирення, яка утворюється Президентом України й має свої відділення в Автономній Республіці Крим та усіх областях.

Національна служба посередництва і примирення після розгляду всіх матеріалів у десятиденний строк надсилає сторонам свої рекомендації.

Коли примирні процедури не привели до вирішення колективного трудового спору, то як крайній засіб вирішення цього спору може бути застосований страйк, що передбачено ст.44 Конституції України.

Страйк - це тимчасове колективне добровільне припинення роботи найманими працівниками, з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Воно проявляється у невиході на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків та іншому способі припинення роботи.

Тема 10. Основи адміністративного права України

Лекційні та семінарські питання

Поняття, предмет, метод і структура адміністративного права України.

Джерела адміністративного права. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Поняття і сутність державного управління та його співвідношення з виконавчою владою.

Адміністративно-правові норми та адміністративно-правові відносини.

Адміністративн-деліктне право.

1. Поняття, предмет, метод і структура адміністративного права України

Адміністративне право займає особливе місце в механізмі правого регулювання, оскільки виступає необхідним і важливим інструментом управління соціальними процесами в суспільстві. Немає такої галузі державного чи громадського життя, яка б не регулювалося адміністративним правом. Його норми регулюють діяльність органів виконавчої влади всіх рівнів, органів місцевого самоврядування, державних і недержавних підприємств, установ, організацій. їхній вплив постійно відчуває на собі конкретна людина.

Адміністративне право - це галузь права, сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державно-управлінської діяльності органів виконавчої влади всіх рівнів, а також органів місцевого самоврядування.

Адміністративне право має свій предмет і метод правового регулювання. Предметом адміністративного правового регулювання є суспільні відносини, що виникають, змінюються й припиняються у сфері державного управління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права є такі:

вони виникають у результаті державної владно-управлінської діяльності;

суб'єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;

3) їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової, цілеспрямованої діяльності;

4) вони захищені правовими засобами, в тому числі й примусовими.

Поряд з предметом, важливу роль у здійснені адміністративним правом

регулятивної функції відіграє метод регулювання суспільних відносин або метод адміністративного права.

Метод адміністративного права - це засоби, способи та прийоми, з допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права.

Регулювання відносин у сфері державного управління проводиться за допомогою адміністративно-правового методу. Адміністративно-правовий метод - це сукупність прийомів впливу, що містяться в адміністративно-правових нормах, за допомогою яких встановлюється юридично владне і юридично підвладне становище сторін у правовідносинах.

Зміст адміністративно-правового методу регулювання складається з трьох компонентів:

приписи - покладання прямого юридичного зобов'язання чинити ті чи інші дії за умов, передбачених правовою нормою;

заборони - покладання прямих юридичних обов'язків не чинити тих чи інших дій за умов, передбачених правовою нормою;

дозволи - юридичний дозвіл чинити ті чи інші дії або утриматися від їх вчинення за своїм бажанням за умов, передбачених правовою нормою.

Отже, наявність власного предмета й методу правового регулювання дає змогу відокремлювати адміністративне право від інших галузей права.

Структура адміністративного права - це внутрішня будова галузі. Існує щонайменше два варіанта визначення структурних складових адміністративного права.

По-перше, структурні складові виділяють за таким критерієм, як масштабність дії норми. У даному випадку в адміністративному праві виділяють:

загальну частину, яка розкриває поняття адміністративного права; зміст адміністративно-правових норм і адміністративно-правових відносин; адміністративно-правовий статус суб'єктів адміністративного права; сутність методів і норм управління; склад адміністративного правопорушення й сутність відповідальності за його вчинення; зміст адміністративного процесу;

особливу частину, яка розкриває сутність і зміст регулюючого впливу на економіку, соціально-культурну, адміністративно-політичну та міжгалузеві сфери;

спеціальну частину, яка регулює адміністративно-правову діяльність суб'єктів управління.

По-друге, структурні складові розрізняють за таким критерієм, як правова природа норм. У цьому разі в адміністративному праві виділяють такі правові інститути:

інститут державної служби;

інститут адміністративної відповідальності;

інститут місцевого самоврядування;

інститут адміністративної деліктології;

адміністративно-процесуальний інститут;

дозвільний інститут;

інститут ліцензування тощо.

2. Джерела адміністративного права. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення

Під джерелом адміністративного права розуміють зовнішню форму вираження його норм. Джерела адміністративного права - це нормативно-правові акти, що містять адміністративно-правові норми. Існують різні критерії для класифікації нормативно-правових актів, що являють собою джерела адміністративного права. За юридичною силою найдоцільнішою є така класифікація:

Конституція України;

закони України;

постанови Верховної Ради України;

укази й розпорядження Президента України;

нормативні акти органів виконавчої влади:

постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України;

накази й інструкції керівників центральних органів виконавчої влади;

акти урядових органів управління;

розпорядження місцевих державних адміністрацій (їх голів);

нормативні акти місцевих рад, їх виконавчих органів;

нормативні накази керівників державних підприємств, установ, організацій;

міжнародно-правові договори, ратифіковані та визнані державою:

акти судових органів.

Важливим джерелом адміністративного права є Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП), який було прийнято 7 грудня 1984 року і введено в дію 1 червня 1985 року. У ньому зосереджені норми, що регулюють і охороняють матеріальні і процесуальні суспільні відносини в сфері адміністративних правопорушень і адміністративної відповідальності.

Структура КУпАП складається з 5 розділів:

Розділ І. „Загальні положення" містять завдання та систему законодавства про адміністративні правопорушення, компетенцію й повноваження державних органів і органів місцевого самоврядування щодо вирішення питань про адміністративні порушення, їх запобігання, виявлення та усунення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, чинність законодавства та забезпечення режиму законності при провадженні в справах про адміністративні правопорушення.

Розділ II. „Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність" складається із Загальної та Особливої частин. У Загальній частині закріплюється поняття адміністративного правопорушення, окремі елементи об'єктивних і суб'єктивних ознак складу адміністративного проступку, поняття та види адміністративних стягнень, загальні правила їх накладання.

В Особливій частині закріплюються види адміністративних проступків у різних галузях і визначенні стягнення за їх здійснення, а саме:

охорони праці й здоров'я населення;

ті, що посягають на власність;

охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури;

в промисловості, будівництві та в сфері використання паливно-енергетичних ресурсів;

у сільському господарстві, порушення ветеринарно-санітарних норм;

на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку;

в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою;

в галузі торговлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності;

в галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації;

ті, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку;

ті, що посягають на встановлений порядок управління.

Розділ III. „Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративне правопорушення" містить перелік державних органів і їхніх посадових осіб, до компетенції яких належить розгляд справ про адміністративне правопорушення. До них належать адміністративні комісії при виконавчих комітетах органів місцевого самоврядування, виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад, комісії в справах неповнолітніх, районі (міські) суди (судді), органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші.

Розділ IV. „Провадження в справах про адміністративне правопорушення" містить завдання і принципи провадження в справах про адміністративні правопорушення, порядок складання протоколів, затримання правопорушників, їх особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів. Визначається коло осіб, які беруть участь у провадженні в справі про адміністративне правопорушення, порядок внесення на розгляд справ, оскарження і опротестування постанов відносно справ про адміністративне правопорушення.

Розділ V. „Виконання постанов про накладання адміністративних стягнень" закріплює основні положення та порядок провадження щодо виконання постанов про:

винесення попередження;

накладання штрафу;

оплатне вилучення предмета;

конфіскацію предмета, грошей;

позбавлення спеціального права;

застосування виправних робіт;

застосування адміністративного арешту;

відшкодування майнової шкоди.

Отже, чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення врегульовує матеріально-правові та матеріально-процесуальні адміністративні деліктні правовідносини.

3. Поняття і сутність державного управління та його співвідношення з виконавчою владою

Необхідність у визначенні змісту понять і сутності категорії" "управління" обумовлена природою адміністративного права, яке виступає регулятором саме управлінських відносин. Термін "адміністрація" в перекладі з латинської означає "управління". Тому словополучення „адміністративне право" цілком закономірно можна трактувати як „управлінське право". Термін „управління" в буквальному розумінні - це діяльність, що спрямована на керівництво чимось. Управління слід розгляд-дати як цілісну систему, яка складається із взаємодіючих компонентів. Головною ланкою і носієм усіх складових і ознак управління є управлінська система. Управлінська система - це єдине ціле, що існує і розвивається внаслідок взаємодії його компонентів.

До основних компонентів управлінської системи належать:

суб'єкт управління, тобто джерело управлінського впливу, той, хто управляє, виконує функції керівництва і впливає на об'єкт з метою переведення його у новий стан;

об'єкт управління, тобто те, на що спрямовано управлінський вплив суб'єкта, що функціонує під цим впливом;

управлінський вплив, тобто комплекс цілеспрямованих і організуючих команд, заходів, прийомів, методів, за допомогою яких здійснюється вплив на об'єкт і досягаються реальні зміни в ньому;

зворотні зв'язки, тобто інформація для суб'єкта щодо результативності управлінського впливу та змін в об'єкті.

Управлінський процес як багатоманітне явище здійснюється у природі (біологічне управління), техніці (технократичне управління) та суспільстві (соціальне управління). За змістом структурних елементів, управлінських взаємозв'язків та взаємозумовленостей найскладнішим визнається соціальне управління, тобто управління людьми та їх колективами. Одним з видів соціального управління є державне управління.

Державне управління - це діяльність органів усіх гілок державної влади та органів місцевого самоврядування щодо реалізації ними делегованих державою повноважень з метою вдосконалення суспільної системи відповідно до публічних інтересів.

Кожна з гілок державної влади, зберігаючи загальні ознаки соціального й державного управління, має специфічні керівні структури, форми та методи, прийоми, способи й засоби керівного впливу на об'єкт управління.

Види державного управління:

законодавча;

виконавчо-розпорядча (власне управлінське);

судова;

контрольно-наглядова.

Причому в кожному із зазначених видів державного управління існує внутрішня та зовнішня сторони. Внутрішня сторона характеризується управлінською діяльністю всередині системи, а зовнішня - спрямована на структурні елементи громадянського суспільства.

Державне управління здійснюється спеціально уповноваженими на те виконавчо-розпорядчими органами держави (суб'єктами управління), до яких відносяться:

Кабінет Міністрів України;

міністерства, державні комітети, інші органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;

місцеві державні адміністрації.

Державному управлінню властиві такі риси:

діяльність з реалізації завдань і функцій держави;

воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами;

останні діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;

форми та методи роботи управлінських органів регламентуються нормативно-правовими актами.

Організація державної влади в Україні згідно зі ст.6 Конституції здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Всі ці види влади повинні співробітничати між собою й доповнювати одна одну, залишаючись при цьому певною мірою незалежними, а також мати можливість впливати одна на одну.

Влада у найзагальнішому розумінні - це здатність і можливість здійснювати свою волю, підкоряти їй, спонукати людей та їх колективи до певних дій і певної поведінки. Реалізація влади відбувається шляхом панування або за допомогою відповідних владних команд, цілеспрямованого вольового впливу, тобто через управління.

Таким чином, суб'єкти управління через волю впливають на поведінку, а через поведінку - на суспільні відносини та соціальні процеси. Звідси випливає, що управління є способом (формою) реалізації (вияву) влади.

Виконавча влада є органічною складовою державної влади і її основними функціями є:

регулювання зв'язків між структурними утвореннями;

перетворення політичних проблем на організаційно-правові завдання, плани, програми;

практична реалізація законів у загальнодержавному масштабі.

Виконавчою владою охоплюється найширша сфера відносини в державі. По-перше, це відносини як з кожним окремим громадянином, так і з громадянським суспільством у цілому, а також з громадськими організаціями, політичними партіями, професійними спілками. Виконавча влада у цих відносинах має переважно правозастосовний і забезпечувальний характер. її завдання полягає в забезпеченні вільного розвитку громадянського суспільства в межах приписів представницької влади. По-друге, це економіка, соціально-культурна й адміністративно-політична сфера. Усі вони в той чи інший спосіб організаційно оформленні та виражені. Це відносини між різними суб'єктами в межах самої виконавчої влади. При цьому найповніше використовуються усі можливості останньої, її виконавчо-розпорядчий характер. По-третє, це відносини з органами представницької та судової гілок влади, а також з прокуратурою, діяльність якої доповнює діяльність усіх гілок влади. Будучи підвладною, виконавча влада забезпечує життєдіяльність організаційних структур Верховної Ради України, судових і прокурорських органів.

Виконавча влада - це єдина система виконавчо-розпорядчих державних органів, які здійснюють безпосереднє управління державними справами, відповідальна перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольна та підзвітна Верховній Раді України.

Оскільки виконавча влада, як і будь-який інший вияв владних повноважень, відзначається здатністю підкоряти інших своїй волі і є специфічною складовою влади взагалі, а державне управління - це невід'ємна частина управлінської діяльності в цілому, співвідношення між ними випливає із співвідношення між владою й управлінням.

Активне використання законодавцем терміна „орган виконавчої влади" зумовлює необхідність розглянути питання про співвідношення понять „орган виконавчої влади" і „орган державного управління". Під останнім, як правило, розуміють структуру, яка реалізує управлінські функції держави. Звідси випливає, що органи виконавчої влади водночас є й органами державного управління. Проте не всі органи державного управління є органами виконавчої влади. Нині найбільш чітким критерієм їх розмежування є нормативне закріплення за останніми статусу органів виконавчої влади. Так, міністерства, державні комітети, місцеві державні адміністрації у відповідних документах визначені як органи виконавчої влади. Однак цього не можна сказати про адміністрації державних підприємств, установ, організацій. Вони є лише органами державного управління.

На підставі викладеного можна стверджувати, що органом виконавчої влади є орган державного управління, офіційно визнаний органом виконавчої влади.

4. Адміністративно-правові норми та адміністративно-правові відносини

Адміністративно-правова норма - це обов'язкове правило поведінки, що встановлене і охороняється державою, спрямоване на регулювання суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються у сфері публічного управління. Норми адміністративного права конкретизують управлінську волю держави, перетворюють її на обов'язкове правило поведінки для керованих суб'єктів. Адміністративно-правові норми мають відповідні цілі та певні функції. До цілей відносяться:

інформаційні, які забезпечують необхідний зв'язок суб'єкта й об'єкта управління. Норма ніби „говорить", що вимагається від учасників управлінських відносин, і тим самим інформує їх про належну й можливу поведінку;

охоронні, які спрямовані на забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні. Через їх реалізацію забезпечується чітка робота виконавчо-розпорядчих органів, охорона суспільних відносин, прав і свобод громадян;

заохочувальні, які забезпечують творчу активність учасників адміністративно-правових відносин, розвиток їхньої ініціативи та самостійності в розв'язанні завдань державного управління;

соціально-моральні, які забезпечують формування у громадян, державних службовців, службовців органів місцевого самоврядування відповідної правосвідомості та ставлення до праці, громадського порядку, громадянської безпеки, правил співіснування.

До функцій адміністративно-правових норм належать:

забезпечення ефективної діяльності органів державного управління:

забезпечення честі, гідності, прав, свобод і здоров'я особи;

охорона системи суспільних відносин матеріальної та нематеріальної сфер;

виховна;

взаємодія з нормами інших галузей права;

взаємодія з іншими соціальними нормами.

Структура адміністративно-правової норми складається з трьох компонентів: гіпотези, диспозиції і санкції. Разом з тим норми адміністративного права як третій компонент можуть містити заохочення або зовсім його не мати.

Гіпотеза вказує на фактичні умови, обставини, з настанням яких слід керуватися цією правовою нормою.

Диспозиція - це сформульоване у вигляді приписів, заборон, дозволів саме правило поведінки суб'єкта. Диспозиція часто формулюється у вигляді вказівок або опису діяння, що тягне за собою накладання стягнення.

Санкція вказує на зміст реагування держави в разі порушення тих чи інших правил поведінки, передбачених правовою нормою. Слід зазначити, що не всі норми адміністративного права містять санкції. Так, правові норми, що регулюють управлінську діяльність, виходять з того, що взаємовідносини між вищестоячими і нижчими адміністративно-управлінськими працівниками будуються на засадах дисциплінарної влади. Санкції у цьому випадку містяться в правових нормах загального характеру, що належать інституту державної служби.

Заохочення як елемент правової норми - це публічне визнання заслуг юридичної або фізичної особи за виконання адміністративно-правових чи громадських обов'язків, яке формулюється, як правило, в диспозиції норми. Підставою для заохочення є визначені нормою права дії (поведінка), що стимулюються державою.

У зв'язку з тим, що адміністративно-правові норми різняться за своєю регулюючою спрямованістю, своїм юридичним змістом, їх класифікують за видами.

За спрямованістю змісту:

такі, що закріплюють порядок утворення і правовий стан суб'єктів;

такі, що визначають форми і методи управлінської діяльності;

такі, що встановлюють порядок проходження державної служби, права та обов'язки державних службовців;

такі, що визначають способи і порядок забезпечення законності в державному управлінні;

такі, що регулюють управління окремими галузями, державними функціями і територіями;

норми, що встановлюють права та обов'язки громадян у сфері виконавчої та розпорядчої діяльності держави, в тому числі адміністративну відповідальність за порушення громадянами своїх обов'язків.

За адресами або суб'єктами призначення:

адресовані органам державно-виконавчої влади;

іншим державним виконавчо-розпорядчим органам;

державним службовцям;

державним підприємствам, установам, організаціям;

недержавним об'єднанням, підприємствам, закладам;

громадянам.

За формою припису:

зобов'язуючі (приписуючі) - ці норми зобов'язують вчинювати певні дії при виникненні передбачених ними умов;

заборонні - ці норми забороняють вчинення тих чи інших дій за умов, що ними визначені;

уповноважуючі (дозвільні, диспозитивні) - ці норми уповноважують чи дозволяють адресату діяти в межах вимог норм за своїм розсудом, проте, підкоряючись правовому режиму, що ними встановлений;

стимулюючі (заохочувальні) - це норми, що забезпечують за допомогою засобів матеріального або морального впливу належну поведінку учасників управлінських відносин або заохочують до діяльності, що задовольняє громадські чи державні інтереси;

5) рекомендаційні - це норми які не мають юридично-обов'язкового

характеру.

За галузевою належністю:

матеріальні - юридично закріплюють комплекс прав та обов'язків, а також відповідальність учасників управлінських відносин;

процесуальні - регламентують динаміку державного управління і пов'язані з ним управлінські відносини.

За межею дії:

у просторі - дія норми передбачає відповідну територію, на яку поширюється її юридична сила;

у часі - дія норми може обмежуватися (строкові норми) або не обмежуватися (безстрокові норми) будь-якими строками.

За ступенем загальності:

загальні - мають загальне значення;

міжгалузеві - регулюють одну функцію в усіх галузях;

галузеві - регулюють відносини в межах однієї галузі;

місцеві - норми місцевих органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування.

За повнотою викладених велінь:

визначенні;

бланкетні (відсильні). За юридичною силою:

викладені в законах;

викладені в указах;

викладені в постановах;

викладені в рішеннях;

викладені в наказах тощо.

Адміністративно-правова норма містить абстрактну конструкцію адміністративно-правових відносин, сутність якої полягає в тому, що правова норма від імені держави визначає належну поведінку кожного зі своїх адресатів. З моменту вступу такої норми в силу відносини між сторонами будуються в межах її приписів. Якщо до моменту прийняття правової норми адміністративно-правових зв'язків між ними не існувало, то вони формуються. Якщо ж такі зв'язки існували, то вони, по-перше, упорядковуються, як того вимагає норма, по-друге, набувають характеру юридичних зв'язків, які і будуть адміністративно-правовими відносинами.

Адміністративні правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані нормами адміністративного права, що впливають на поведінку суб'єктів у сфері державного управління та призводять до виникнення між такими суб'єктами правових зв'язків державно-владного характеру.

Основні ознаки адміністративних правовідносин:

вони виникають на основі адміністративно-правових норм;

характеризуються наявністю сторін, що іменуються суб'єктами адміністративного права;

за змістом включають в себе адміністративні права владного характеру й юридичні обов'язки;

є видом суспільних відносин державних органів, фізичних або юридичних осіб, спільностей;

здійснення суб'єктивних прав або додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Існує кілька критеріїв класифікації адміністративних правовідносин:

залежно від кількості суб'єктів - прості та складні;

залежно від дії в часі - довготривалі та короткотривалі;

за змістом поведінки зобов'язаної сторони - пасивні та активні дії чи бездіяльність;

залежно від функціонального призначення - регулятивні та охоронні;

за галузевою належністю - матеріальні та процесуальні;

за сферами управління окремими галузями - соціально-культурні, адміністративно-політичні, економічні та інші.

Адміністративні правовідносини виникають, змінюються і припиняються за настанням конкретних життєвих обставин, що передбачені гіпотезою адміністративно-правової норми, і які прийнято називати юридичними фактами.

Залежно від підстав розглядають різні види юридичних фактів:

за юридичними наслідками - правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі;

залежно від форми її прояву - позитивні та негативні;

за характером дії - одноразові та безперервної дії;

за характером дій - активні та пасивні;

за галузевою ознакою - матеріальні та процесуальні;

за розподілом прав та обов'язків - односторонні та багатосторонні;

за функціями в механізмі правового регулювання - регулятивні та охоронні;

залежно від кількості суб'єктів - прості та складні;

залежно від наявності зв'язку факту з волею суб'єкта - юридичні дії та юридичні події. Юридичні дії, у свою чергу поділяються на правомірні та неправомірні.

Структуру адміністративних правовідносин складають - суб'єкти, об'єкти, зміст правовідносин.

Суб'єктами адміністративних правовідносин називають державні органи, фізичних та юридичних осіб, які наділяються адміністративно-правовими нормами, певним обсягом повноважень у сфері державного управління.

Необхідно розрізняти поняття „суб'єкт адміністративного права" і „суб'єкт адміністративних правовідносин", які близькі, але не тотожні. Суб'єкт адміністративного права в конкретному випадку може не бути учасником адміністративних правовідносин, у той час як суб'єкт адміністративних правовідносин є фактичним учасником правових зв'язків у сфері управління, тобто він обов'язково в них бере участь. Для того щоб суб'єкт адміністративного права став суб'єктом адміністративних правовідносин, необхідні такі три умови:

наявність адміністративно-правової норми, що передбачає адміністративні права та обов'язки:

наявність адміністративної правосуб'єктності, тобто володіння адміністративною правоздатністю та адміністративною дієздатністю. Адміністративна правоздатність - це здатність суб'єкта мати права і обов'язки в сфері державного управління. Адміністративна правоздатність фізичної особи виникає з моменту народження і припиняється її смертю, юридичної особи - з моменту державної реєстрації і припиняється з моменту її ліквідації. Адміністративна дієздатність - це здатність суб'єкта своїми діями реалізувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки в сфері державного управління. Складовою дієздатністі є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб'єкта нести за порушення адміністративно-правовихнорм юридичну відповідальність;

наявність адміністративного юридичного факту.

До суб'єктів адміністративних правовідносин слід віднести:

Президента України, який згідно ст.102 Конституції України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина:

органи виконавчої влади, які є основними функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі та поділяються на вищі, центральні та місцеві:

державних службовців, які будучи співробітниками державного органу, перебувають на службі у держави й виконують її завдання та функції.

Саме вони є останньою ланкою державного управлінського механізму, через яку реалізується виконавча влада, втілюються в життя державні вимоги та управлінські рішення. Загальні положення діяльності й статус державного службовця, передбачені Законом України „Про державну службу". Посади державних службовців класифікуються за категоріями та рангами. Кожній із 7 категорій відповідає 3 ранги. Проведення єдиної державної політики у сфері державної служби здійснює Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України (Головдержслужба), яке є центральним органом державно-виконавчої влади;

громадян України, які виступають як приватні особи, тобто реалізують свої особисті, загальногромадянські права та обов'язки у сфері державного управління;

іноземців та осіб без громадянства, за якими, згідно ст.26 Конституції, закріплюються ті самі права і свободи, що й за громадянами України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України чи міжнародними договорами;

об'єднання громадян. Ст.36 Конституції передбачено, що громадяни України для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації, до останніх відносяться і професійні спілки. Діяльність політичних партій та об'єднань громадян регламентується Законами України „Про об'єднання громадян", „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", „Про політичні партії в Україні". Адміністративно-правовий статус цих формувань відрізняється від адміністративно-правового статусу державних структур тим, що у відносинах з іншими суб'єктами права і між собою вони виступають виключно від власного імені, не маючи державно-владних повноважень.

Чинне законодавство передбачає, що держава забезпечує додержання їх прав і законних інтересів, а втручання державних органів та службових осіб у діяльність об'єднання громадян, як і втручання об'єднань громадян у діяльність державних органів, не допускається, крім випадків, передбачених законом;

7) органи самоорганізації громадян, які входять до системи місцевого самоврядування. До них належать:

громадські селищні, сільські, вуличні, квартальні комітети;

батьківські комітети в школах;

різноманітні громадські ради при установах культури і охорони здоров'я;

ради громадськості мікрорайонів;

ради громадськості пунктів охорони порядку;

товариські суди;

народні дружини тощо.

5. Адміністративно-деліктне право

Адміністративне правопорушення (проступок) - це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління й за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Ознаками адміністративного правопорушення є:

суспільна небезпечність діяння, тобто адміністративні правопорушення посягають на конкретні правовідносини, що охороняються адміністративним законом і спричиняють їм шкоду, а водночас і шкоду правопорядку;

протиправність, тобто правопорушення характеризується як дія чи бездіяльність, заборонена адміністративним законодавством. Відсутність протиправності свідчить про відсутність адміністративного правопорушення;

винність, тобто наявність у особи відповідного власного психічного ставлення до свого діяння і його наслідків. Вина існує у формах умислу і необережності. Відсутність вини виключає наявність адміністративного проступку;

караність, тобто за вчинення конкретного порушення настає адміністративна відповідальність, що полягає в покладенні на винного у вчиненні адміністративного проступку певного виду й міри адміністративного стягнення.

Адміністративне правопорушення слід відрізняти від злочину та дисциплінарного проступку. Основними ознаками, за якими здійснюються розмежування адміністративних правопорушень і злочинів є такі:

включення складу правопорушення або в Кодекс України про адміністративні правопорушення, або в Кримінальний кодекс України. Підставою для включення складу в той чи іншій кодекс є ступінь суспільної небезпеки (ст.9 КУпАП, ст. ст.1, 11 КК України);

склад будь-якого злочину може бути встановлений тільки законом, а склад адміністративного проступку - як законами, так і підзаконними актами;

джерело кримінальної відповідальності єдине - це Кримінальний кодекс України, а джерел адміністративної відповідальності безліч - це Кодекс України про адміністративні правопорушення та інші закони;

за вчинення злочинів передбачені покарання, вичерпний перелік яких міститься у ст.51 КК України, а за здійснення адміністративних правопорушень передбачені стягнення, перелік яких містить ст.24 КУпАП і який не с вичерпним;

адміністративне стягнення застосовується з мстою виховання правопорушника, а покарання - це насамперед кара за вчинення злочину;

кримінальні справи розглядаються тільки судами, і тільки суд визначає і призначає те чи інше покарання за злочин, а адміністративні справи розглядають більш як 40 суб'єктів (державні органи та органи місцевого самоврядування);

чинним законодавством встановлено пріоритет кримінальної відповідальності перед адміністративною відповідальністю, тобто адміністративна відповідальність настає лише в тому разі, якщо діяння не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Незважаючи на те, що адміністративні та дисциплінарні правопорушення значно схожі між собою, однак це різні правові явища. Суть відмінностей між ними полягає у такому:

1) адміністративний проступок - це порушення загальнообов'язкових правил, які діють у межах всієї держави, а дисциплінарний проступок - цс порушення трудової дисципліни, яка діє в межах конкретної організаційної структури;

2) в законодавстві про адміністративні порушення дається визначення адміністративного правопорушення, описуються його конкретні склади, в той час як визначення дисциплінарного проступку міститься тільки в науковій літературі і його опису конкретних складів в чинному законодавстві немає (за рідкісним винятком, наприклад, прогул ч,4 ст.40 КЗпГІ);

3) якщо головними ознаками суб'єкта адміністративного проступку є вік, осудність, винність, то головною ознакою суб'єкта дисциплінарного проступку є належність до конкретного трудового колективу;

4) якщо суб'єктом розгляду справ про адміністративні правопорушення є носії функціональної влади, і між ним і правопорушником немає стійких організаційних зв'язків, то суб'єктом розгляду дисциплінарних справ є керівник колективу, в якому працює правопорушник, і між ними обов'язково існують стійкі організаційні зв'язки („начальник-підлеглий").

Склад адміністративного правопорушення - це встановлена адміністративним законодавством сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, при наявності яких, суспільно небезпечне або шкідливе діяння визнається адміністративним правопорушенням.

Склади адміністративних правопорушень поділяються на види залежно від:

ступеня суспільної небезпеки - на основні і кваліфіковані;

характеру шкоди - на матеріальні і формальні;

суб'єкта проступку - на особисті і службові (посадові);

структури - на однозначні й альтернативні;

особливості конструкції - на описові і бланкетні (відсильні).

Структура складу адміністративного правопорушення включає:

об'єкт адміністративного правопорушення - це те, на що спрямовано посягання. Об'єктом адміністративного правопорушення є суспільні відносини, які виникають у сфері адміністративно-організаційної діяльності та порядку управління, і які охороняються адміністративними санкціями. Об'єктом правопорушення можуть бути права і свободи людини, її здоров'я, честь і гідність тощо;

об'єктивна сторона адміністративного правопорушення - це сукупність зовнішніх ознак суспільно небезпечного посягання на об'єкт, що включає саме протиправне діяння (дія чи бездіяльність), його наслідки, причинний зв'язок між діянням та наслідками, місце. час, обстановку, обставини, спосіб скоєння адміністративного правопорушення:

суб'єкт адміністративного правопорушення - це осудна особа, яка досягла 16-річного віку і вчинила описаний у законі склад адміністративного проступку. У КУпАП не вживається термін „фізична особа", а використовується тільки термін „особа"'. Але незважаючи на це, чинний КУпАП однозначно визнає суб'єктом проступку виключно фізичну особу. Про це. зокрема, свідчать його ознаки, закріплені нормативно. Серед суб'єктів особливо виділяють посадових осіб, які несуть відповідальність не тільки за порушення певних правил своїми діями, але і за незабезпечення їх виконання іншими особами, насамперед підлеглими:

суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення полягає у психічному ставленні суб'єкта до вчиненого нрочиправного діяння. Основною ознакою суб'єктивної сторони складу є вина, яка виступає в формі умислу або необережності. Мета та мотив є факультативними (необов'язковими) ознаками суб'єктивної сторони.

Об'єктивні та суб'єктивні ознаки складу адміністративного правопорушення передбачені у відповідних статтях КУпАП. За вчинення адміністративного правопорушення, тобто виконання складу проступку, законодавством передбачена адміністративна відповідальність. КУпАП не містить визначення адміністративної відповідальності, обмежуючись вказівкою на те, що її мірою є адміністративне стягнення, що застосовується з метою перевиховання правопорушника й запобігання правопорушенням.

Адміністративна відповідальність - це вид юридичної відповідальності громадян і посадових осіб, що полягає в застосуванні до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення (проступок), певного примусового заходу адміністративного впливу.

Адміністративна відповідальність настає з досягненням 16-річного віку (ст.12 КУпАП). Не підлягають адміністративній відповідальності особи, які діяли:

у стані крайньої необхідності;

у стані необхідної оборони;

у стані неосудності.

Щодо особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, застосовується примусовий захід, що полягає в осуді її поведінки, обмежені особистих немайнових та майнових інтересів.

Адміністративне стягнення - це примусовий захід державного впливу, що застосовується до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, з метою її виховання, додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

...