Завдання, покладені на Міністерство юстиції України, на регіональному рівні, мають реалізовувати територіальні (місцеві) органи юстиції.

До структури органів юстиції входять також органи нотаріату та вві сі рації актів цивільного стану (РАЦС).

Нотаріат в Україні

В системі правозахисних органів важливе місце належить нотаріату.

Нотаріат в Україні - це система державних органів та посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії з метою надання їм нотаріальної вірогідності (сили).

Правовою основою діяльності нотаріату є Конституція, Закон України І Іро нотаріат" та інші нормативно-правові акти.

Діяльність нотаріату спрямована на охорону власності, прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, сприяння в зміцненні законності та запобігання правопорушень.

Основними принципами діяльності нотаріату є:

принцип законності;

принцип додержання таємниці виконуваних нотаріальних дій;

принцип додержання об'єктивної істини;

принцип національної мови нотаріального діловодства. Систему нотаріальних органів становлять:

державні нотаріальні контори;

державні нотаріальні архіви;

приватні нотаріуси.

Міністерство юстиції України наділене правом відкривати і ліквідовувати нотаріальні контори, а відповідні управління юстиції - приватну нотаріальну діяльність.

Нотаріусом може бути громадянин України, який мас вищу юридичну освіту, пройшов стажування в державній нотаріальній конторі чи у приватного нотаріуса протягом шести місяців, склав кваліфікаційний іспит і Отримав свідоцтво на право займатися нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка маг судимість.

Нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних, громадських підприємств та організацій, займатися підприємницькою і посередницькою діяльністю, а також виконувати іншу оплачувану роботу, за винятком викладацької, наукової та творчої.

На нотаріусів покладається вчинення нотаріальних дій в Україні. Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.

У тих населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії вчинюються уповноваженими посадовими особами виконавчих органів місцевих рад, а за кордоном - консульськими установами та дипломатичними представництвами України.

Крім того, до нотаріально засвідчених прирівнюються заповіти та доручення, засвідчені посадовими особами певних організацій за обставин, коли поблизу немає нотаріуса і разом з тим виникає потреба у вчиненні таких дій (головні лікарі закладів охорони здоров'я та їх заступники з медичної частини, капітани морських суден, начальники експедицій, командири військових частин та деякі інші особи).

Нотаріальні контори та посадові особи мають право вчинювати тільки ті нотаріальні дії, які віднесені законом до їх повноважень.

Державні нотаріальні контори згідно зі ст.34 Закону України „Про нотаріат" мають право вчиняти 21 нотаріальну дію, основними з яких є:

посвідчення угод;

прийняття мір до охорони спадкового майна;

видання свідоцтв про право на спадщину;

накладання заборони відчужень нерухомого майна;

засвідчення вірності копій документів та виписок з них. Приватний нотаріус наділений правом вчинювати такі самі дії, як і

державний нотаріус, за винятком видачі свідоцтва про право на спадщину та вжиття заходів до охорони спадкового майна.

Державні нотаріуси в державних нотаріальних архівах видають дублікати і засвідчують правильність копій і виписок з документів, що зберігаються в справах. Нотаріальні та прирівняні до них дії, вчинені з порушенням встановлених ст.9 вищезазначеного Закону правил, є недійсними. Відмова у вчиненні нотаріальної дії чи неправильне її вчинення можуть бути оскаржені в суді.

Адвокатура в Україні

Ст.59 Конституції передбачено, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Адвокатура - це добровільне професійне об'єднання юристів, яке покликане сприяти захисту прав і свобод людини і громадянина, представляти законні інтереси фізичних і юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу у випадках і в порядку, передбачених чинним законодавством України.

Правовою основою діяльності адвокатури є Конституція, Закон України „Про адвокатуру" та інші нормативно-правові акти і статути адвокатських об'єднань.

Адвокатура здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, Органах внутрішніх справ, Служби безпеки, органах державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість. Адвокат може мати помічника або кількох помічників з числа осіб, які мають вищу юридичну освіту.

Чинне законодавство передбачає різні форми здійснення адвокатської діяльності. Адвокат має право на індивідуальну адвокатську діяльність, може відкривати своє адвокатське бюро або об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання. Такі об'єднання є юридичними особами і реєструються Міністерством юстиції України та діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності і гласності. Вищим рівнем професійного об'єднання адвокатів є Спілка адвокатів України

Адвокатська діяльність є різноплановою, основними видами цієї діяльності є:

захист громадян у процесі дізнання, попереднього слідства і розгляду справи в суді;

надання консультацій, довідок і роз'яснень з юридичних питань;

складання заяв, скарг та інших документів правового характеру;

представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у суді та інших державних органах;

правове забезпечення підприємницької діяльності.

Під час здійснення професійної діяльності адвокат має певні права і обов'язки. Він зобов'язаний неухильно додержуватись вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб, і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення.

Чинне законодавство встановлює певні механізми правового захисту адвокатської діяльності. Професійні права, честь, гідність адвоката захищаються законом, внаслідок чого заборонено втручатися в його діяльність, вимагання від адвоката, його помічника відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки. Документи, пов'язані з виконанням адвокатського доручення, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню без його згоди. Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з оперативно-розшуковою діяльністю без санкції відповідного прокурора. Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв'язку з наданням ним юридичної допомоги громадянам та юридичним особам. У всіх випадках кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Адвокатська діяльність може бути припинена рішенням кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, а видане свідоцтво анульоване у випадках:

засудження адвоката за вчинення злочину - після набрання вироком законної сили;

обмеження судом дієздатності або визнання адвоката недієздатним;

втрати громадянства України;

грубого порушення вимог Закону України „Про адвокатуру", інших законодавчих актів, присяги адвоката.

Змістовний модуль II. Основні галузі права України

Тема 7. Основи цивільного права України

Лекційні та семінарські питання

Поняття, принципи, функції і система цивільного права України.

Загальна характеристика цивільного законодавства. Цивільний кодекс України.

Цивільно-правові відносини.

Поняття і форми права власності в Україні. Суб'єкти права власності та захист їх прав.

Зобов'язальне право. Цивільно-правові договори.

Спадкове право.

1. Поняття, принципи, функції і система цивільного права України

У процесі своєї життєдіяльності особи вступають між собою в певні відносини, які регулюються нормами права. Цивільне право впливає на суспільні відносини доведенням до їх учасників відповідних правових приписів, які забезпечені у своєму здійсненні державним примусом чи можливістю його застосування.

Цивільне право - одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.

Цивільне право - це галузь права, сукупність правових норм, що становлять основний зміст приватного права та регулюють особисті немайнові та майнові відносини, які грунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, з метою задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та інтересів.

Цивільне право характеризується предметом і методом правового регулювання.

Предметом цивільного права як галузі права є сукупність відносин, що регулюються його нормами.

Цивільне право регулює широке коло різноманітних суспільних відносин, зокрема, такі групи відносин, як майнові відносини та особисті немайнові відносини.

Майнові відносини - це цивільно-правові відносини, які виникають між суб'єктами з приводу володіння, користування і розпорядження майном.

Майнові відносини за змістом поділяються на два види:

майнові відносини, пов'язані з належністю майна певним особам - це відносини власності (відображають існуючий розподіл матеріальних благ між конкретними особами, тобто закріплюють матеріальні блага за конкретним власником);

майнові відносини, пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших - це відносини в галузі товарообігу (виникають на основі договорів купівлі-продажу, поставки, найму).

Особисті немайнові відносини виникають завдяки здійсненню особою її особистих прав та свобод щодо немайнових благ.

Особисті немайнові відносини поділяються на два види:

особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими (авторське право на твір);

особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими (захист честі, гідності й ділової репутації).

Цивільним правом регулюються вищезазначені відносини:

юридичних осіб між собою;

громадян між собою;

громадян з юридичними особами;

державою і фізичними або юридичними особами.

Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути

фізичні особи:

громадяни України;

іноземні громадяни чи піддані;

особи без громадянства;

юридичні особи:

держава Україна;

Автономна Республіка Крим;

органи місцевого самоврядування;

іноземні держави;

інші суб'єкти публічного права (організації, підприємства, установи).

Однак наявність предмета правового регулювання є необхідною, проте не достатньою умовою віднесення певної сукупності правових норм до категорії правової галузі. Поряд з предметом, правова галузь повинна мати свій специфічний метод правового регулювання.

Поняття методу цивільно-правового регулювання охоплює сукупність прийомів і засобів, за допомогою яких здійснюється вплив на майнові та особисті немайнові відносини, що дістали відображення в цивільно-правових нормах.

Цивільно-правовий метод регулювання цивільних правовідносин характерризусться такими ознаками:

юридична рівність учасників, їх самостійність та незалежність. Це означає, що учасники відповідних правовідносин наділені юридично рівними можливостями щодо набуття та здійснення цивільних прав та створення і виконання цивільних обов'язків, а також вони не перебувають між собою у будь-якій юридичній залежності (владно-субординаційному підпорядкуванні);

диспозитивність сторін. Це означає, що учасники цивільно-правових відносин можуть діяти на власний розсуд повністю або частково, керуючись при цьому власними інтересами та метою;

судове вирішення спорів. Це означає, що будь-які неузгодженості між учасниками цивільних правовідносин вони в змозі вирішити в судовому порядку (через загальний, господарський чи третейський суд);

майново-компенсаційний характер примусового впливу на правопорушника. Це означає, що на учасника правовідносин, який не виконує своїх обов'язків, порушує права інших учасників цивільних правовідносин або створює перешкоди щодо їх нормальної реалізації, гарантується застосування обтяжливих, невигідних у майновому плані для порушника заходів захисту, які мають переважно майновий характер, що спрямований на відновлення порушеного права, охоронюваного законом інтересу чи блага потерпілого учасника.

З предметом і методом регулювання цивільно-правових відносин тісно пов'язані принципи цивільного права, які мають визначальне значення при застосуванні цивільно-правових норм.

У ст.3 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) закріплено такі цивільно-правові принципи:

неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, тобто ніхто не мас права втручатися в особисте та сімейне життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, передбачених Конституцією та законами України;

неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законами України, тобто право власності в Україні є непорушним. Всі види власності мають рівний режим і рівно перебувають під охороною права і держави;

свобода договору, тобто сторони на власний розсуд у межах закону вирішують питання укладання договору та його змісту, керуючись при цьому власним інтересом;

свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, тобто кожна особа вільна у виборі підприємницької діяльності, крім випадків, що передбачені законом;

судовий захист цивільного права та інтересу, тобто у разі порушення цивільного права чи інтересу кожній особі гарантується судовий захист;

справедливість, добросовісність та розумність, тобто встановлення нормами цивільного законодавства рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах.

Цивільне право виконує ряд функцій, властивих для нього як правового утворення, а саме:

регулятивну, яка полягає в тому, що цивільне право здійснює регулювання правовими нормами відносин, що належать до його предмета;

охоронну, яка полягає в тому, що забезпечує захист порушених суб'єктивних цивільних прав, шляхом їх відновлення чи еквівалентного відшкодування завданої шкоди;

попереджувально-виховну, яка полягає в застосуванні до правопорушника засобів цивільно-правового захисту, чим здійснює виховний вплив на його подальшу поведінку та запобігає подальшим правопорушенням з його боку;

попереджувально-стимулюючу, яка полягає в стимулюванні до правомірної поведінки інших осіб, а також запобігання здійсненню ними неправомірних діянь, внаслідок невідворотнього застосування до правопорушників цивільно-правових санкцій.

Цивільне право як галузь права - це чітко структурована система, яка мас зовнішню єдність та внутрішню диференціацію. До системи цивільного права належать:

1) цивільно-правові норми, тобто загальнообов'язкові, формально визначені, конкретні правила поведінки. Особливість цих правил поведінки полягає в тому, що переважна більшість цивільно-правових норм має диспозитивний характер, тобто дає особам можливість вибору варіантів поведінки. А це істотно впливає і на структуру цивільно-правової норми, адже такого її елементу, як санкція або немає, або він має більш універсальний характер, аніж в інших галузях права;

інші, цивільно-правові інститути, тобто сукупність відокремлених. взаємопов'язаних цивільно-правових норм, що регулюють якісно однорідні суспільні відносини;

цивільно-правові підгалузі, тобто сукупність інститутів, що регулюють суспільні відносини певного виду;

Викладена система цивільного права є структурою галузі цивільного права, окремі її інститути узгоджені й становлять єдину цілісність, яка основується на ЦК України.

Цивільне право складається з:

Загальної частини, яка містить цивільно-правові норми, що поширюють свою дію на весь спектр цивільних правовідносин і стосуються джерел цивільного права, суб'єктів, об'єктів, змісту та підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, здійснення цивільних прав та їх захист тощо;

Особливої частини, яка містить цивільно-правові норми, що поширюють свою дію лише на конкретні правовідносини.

2. Загальна характеристика цивільного законодавства. Цивільний кодекс України

Поняття цивільного законодавства тісно пов'язане з поняттям цивільного права як галузі права. Якщо цивільне право - це система цивільно-правових норм, то цивільне законодавство - це система нормативних актів, у яких дістали своє втілення цивільно-правові норми.

Цивільне законодавство - це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України. В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності, особистих немайнових прав, відносин інтелектуальної власності, підприємницької діяльності тощо. Конституція наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 року і який набрав чинності з 1 січня 2004 року. ЦК України с однією з форм кодифікації цивільного законодавства і являє собою єдиний законодавчий акт, в якому систематизовано цивільно-правові норми. Він складається з шести книг, що охоплюють 90 глав, 1308 статей.

У книзі першій "Загальні положення" викладено основні положення ЩОДО цивільного законодавства України, підстав виникнення прав, обов'язків і а умов їх здійснення і захисту. Нормами цієї книги висвітлено також загальні положення про фізичну та юридичну особу, об'єкти цивільних прав (речі, майно, цінні папери, нематеріальні блага). Окремі розділи присвячено участі держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад у цивільних Відносинах, а також правочинам, представництву, строкам та термінам.

Книга друга "Особисті немайнові права фізичної особи" регулює особисті немайнові права фізичної особи. Конституційні особисті права ЛЮДИНИ повністю перенесено до книги другої, зміст яких розширено і конкретизовано.

Нормами книги третьої "Право власності та інші речові права" врегульовано право власності та інші речові права, такі як право володіння та користування чужим майном, право користування чужою земельною діляг-кою для сільськогосподарських потреб, право користування чужою земельною ділянкою для забудови тощо.

Нормами книги четвертої "Право інтелектуальної власності" закріплені загальні положення про право інтелектуальної власності та відносини, пов'язані з правом інтелектуальної власності на конкретні об'єкти.

Книга п'ята "Зобов'язальне право" регулює відносини майнового обігу, зобов'язання його сторін, основних принципів виконання, припинення та забезпечення виконання зобов'язань, висвітлено загальні положення про договір. Найбільша частина книги присвячена окремим видам зобов'язань - договірним (купівля-продаж, рента, найом, підряд, комісія тощо) та недоговірним (публічна обіцянка винагороди, вчинення дій у майнових інтересах особи без її доручення тощо).

Книга шоста "Спадкове право" охоплює законодавче врегулювання відносин пов'язаних зі спадковим правом (спадкування за законом та за заповітом, виконання заповіту, спадковий договір тощо).

Окрім ЦК України актами цивільного законодавства є також інші кодекси і закони України, що видаються відповідно до Конституції та ЦК України (Сімейний кодекс України, Земельний кодекс України, Закони України "Про власність", "Про заставу", "Про цінні папери і фондову біржу" та інші).

Вперше ст.4 ЦК України закріпила, що у разі подання до Верховної Ради України проекту закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, суб'єкт законодавчої ініціативи зобов'язаний подати і проект закону про внесення змін до ЦК України, які повинні розглядатись одночасно.

Джерелом цивільного права с і міжнародні договори, що регулюють цивільні відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

При цьому міжнародний договір мас вищу юридичну силу, порівняно і законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то відповідно до ст.10 ЦК України застосовуються правила відповідного міжнародного договору.

Елементами структури цивільного законодавства с також підзаконні нормативно-правові акти.

Для заповнення прогалин у чинному цивільному законодавстві право-застосовчими органами, у тому числі судами, при вирішенні цивільно-правових питань використовуються аналогії закону та аналогії права.

Аналогія закону може мати місце, якщо цивільні відносини не врегульовані ЦК України, іншими актами цивільного законодавства або договором, тоді вони регулюються правовими нормами ЦК України, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини. При застосуванні аналогії закону правозастосовчий орган у відповідному документі (наприклад, судовому рішенні) зобов'язаний вказати, що він застосовує аналогію закону, і зробити посилання на конкретну норму чинного закону.

У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин (наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини) застосовується аналогія права. Сутність аналогії права полягає в тому, що відповідний правозастосовчий орган при вирішенні питань повинен виходити із загальних засад, принципів і змісту чинного законодавства України, вимог справедливості, добросовісності та розумності.

Окрім цивільного законодавства до джерел цивільного права ЦК України вперше віднесений звичай, в тому числі звичай ділового обороту (ст.7 ЦК) та договір (ст.6 ЦК).

Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

При укладанні договору законодавець дозволяє врегульовувати не лише відносини, які не врегульовано актами цивільного законодавства, а також і відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

3. Цивільно-правові відносини

Цивільно-правові відносини - це особисті немайнові та майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, які є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, що виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб'єктів, об'єктів і змісту.

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в певні стосунки з привода майна чи особистих немайнових прав. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. У цивільних правовідносинах завжди повинно бути не менше двох суб'єктів (дві сторони), тому що це відносини між особами.

Людина, як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою (ст.24 ЦК).

До фізичних осіб належить громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Для того, щоб виступати суб'єктом цивільних правовідносин, фізичні особи повинні володіти цивільною правосуб'єктністю, яка включає в себе правоздатність та дієздатність.

Цивільною правоздатністю називається здатність фізичної особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки.

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження і припиняється в момент її смерті. Цивільна правоздатність, як суспільно-правова якість, визнається за всіма громадянами України, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду й характеру занять, місця проживання тощо. Кожен громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній.

Цивільною дієздатністю фізичної особи називається її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність в разі їх невиконання.

Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього розрізняють декілька різновидів цивільної дієздатності:

часткова цивільна дієздатність (ст.31 ЦК);

неповна цивільна дієздатність (ст.32 ІДК);

повна цивільна дієздатність (ст.34 ЦК);

обмежена цивільна дієздатність (ст.3б ЦК);

недієздатність фізичної особи (ст.39 ЦК).

Часткова дієздатність характерна для фізичних осіб віком до 14 років (малолітня особа), які мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, що задовольняють їх потреби та стосується предмета, що має невисоку вартість і відповідає фізичному, духовому чи соціальному розвитку малолітнього. Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за завдану нею шкоду. За це відповідають її батьки (усиновителі) або опікуни.

Неповна цивільна дієздатність характеризується тим, що за фізичною особою, у віці від 14 до 18 років (неповнолітня особа), визнається право вчиняти не всі, а лише деякі дії передбачені законом. Вони мають право учиняти дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, здійснювати свої авторські або винахідницькі права на свої твори, винаходи, право вносити вклади до банківських та інших фінансових установ і розпоряджатися ними тощо. Неповнолітня особа відповідає за заподіяну нею шкоду, якщо вона має майно чи заробіток. Коли у неї цього немає, заподіяна нею шкода повинна бути відшкодована її батьками (усиновлювачами) або піклувальниками.

Повна цивільна дієздатність - це здатність фізичної особи своїми діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов'язки.

Повну цивільну дієздатність набуває фізична особа з досягненням повноліття, тобто з 18 років. Згідно з чинним законодавством у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту реєстрації шлюбу. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором або бажає займатись підприємницькою діяльністю. Надання повної цивільної дієздатності проводиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи і за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі якщо такої згоди немає, за рішенням суду.

Обмежена цивільна дієздатність визначається судом щодо фізичних осіб, які страждають на психічний розлад здоров'я, що суттєво впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Також суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні Побутові правочини. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, яка обмежена у дієздатності, за згодою піклувальника. Одержання заробітної плати, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої Обмежена, та розпорядження ними здійснюється піклувальником. В той самий час, піклувальник може письмово дозволити такій фізичній особі, яка Обмежена у цивільній дієздатності, самостійно одержувати та розпоряджатися. (робітком, пенсією, стипендією та іншими доходами. Особа, яка обмежена у цивільній дієздатності, самостійно відповідає за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров'я чи недоумства Нездатна усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Над фізичною особою, яка визнана недієздатною, встановлюється опіка, що приводить до втрати нею можливості вчиняти будь-який правочин. За шкоду, заподіяну недієздатною фізичною особою, відповідають його опікун або заклад, який зобов'язаний здійснювати за нею нагляд. У разі видужання чи значного поліпшення психічного стану фізичної особи, яку визнано недієздатним, суд поновлює його в цивільній дієздатності.

Учасниками майнових і особистих немайнових відносин, що регулюються чинним цивільним законодавством, крім фізичних осіб, виступають різноманітні організації - державні, кооперативні, громадські, господарські товариства та інші організації. Але для того, щоб ці організації стали суб'єктами цивільних правовідносин, вони повинні бути юридичною особою.

Ознаки юридичної особи:

організаційна єдність, тобто юридична особа повинна мати певну структуру, яка характеризується наявністю системи соціальних взаємозв'язків членів юридичної особи та їх структурною і функціональною диференціацією (органи управління, структурні підрозділи), певну мету і завдання, які закріплені статутом або іншим установчим документом;

реєстрація у встановленому законом порядку, тобто юридична особа має бути легалізована державою, шляхом засвідчення факту її створення. Державна реєстрація юридичної особи здійснюєтьсяна підставі Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" від 15 травня 2003 року. Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації та внесення до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, і з цього часу вона може бути суб'єктом цивільних та інших відносин;

наявність цивільної правоздатності та дієздатності, тобто юридична особа повинна мати соціально-правову можливість бути визнаною учасником цивільних правовідносин;

наявність майнової відокремленості, тобто юридична особа повинна мати своє майно, відокремлене від майна колективу, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної іромади та інших юридичних осіб і володіти ним за правом власності. Крім того, юридична особа повинна мати самостійні фінансові документи (баланс чи кошторис, рахунок у банку);

самостійна майнова відповідальність за зобов'язаннями, тобто юридична особа повинна нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями всім своїм майном, якщо інше не встановлено законом;

участь у цивільному обігу від власного імені, тобто кожна юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить вказівку на її організаційно-правову форму та характер її діяльності. Юридична особа, крім повного, може мати скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування;

здатність бути позивачем і відповідачем у суді, тобто юридична особа від свого імені має право бути учасником цивільного процесу, захищати свої права та відповідати за взяті на себе зобов'язання.

Отже ст.80 ЦК України встановлює, що юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом її діяльності, що передбачена статутом або засновницьким договором між учасниками організації. При цьому, окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, юридична особа може здійснювати після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру про її припинення.

Цивільна дієздатність юридичної особи виникає одночасно з виникненням у неї цивільної правоздатності і здійснюється через систему органів юридичної особи або через своїх учасників. Юридична особа може мати як один орган (директор, президент), так і декілька одночасно (спостережна рада, правління, загальні збори). Зазначені органи можуть бути колегіальними, так і одноособовими.

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на:

1) юридичних осіб приватного права (створюються на підставі установчих документів);

2) юридичних осіб публічного права (створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування).

Порядок створення, організаційно-правові форми та правовий статус юридичних осіб приватного права встановлюються ЦК України, а порядок створення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією та законами України.

Юридична особа підлягає державній реєстрації органами юстиції у порядку,, встановленому законом. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місце знаходження, органи управління, філії та представництва, предмет діяльності товариства чи мета установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, передбачених законом.

Види юридичних осіб:

1) залежно від форм власності розрізняють приватні, комунальні і державні юридичні особи;

2) залежно від характеру діяльності розрізняють комерційні і некомерційні. Комерційними є суб'єкти підприємницької діяльності, ціль якої прибуток (підприємства, господарчі товариства). Некомерційними юридичними особами є об'єднання і громадян, благодійні організації, органи державної влади і місцевого самоврядування;

3) залежно від складу установчих документів розрізняють: договірні, статутні, договірно-статутні юридичні особи, що діють на підставі Положення.

Діяльність юридичної особи може бути припинено в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) чи ліквідації юридичної особи. Загальні засади припинення юридичної особи визначаються ст. ст.104-112 ЦК України.

Для припинення юридичної особи передбачено чітку процедуру. Першим етапом є прийняття рішення про припинення, яке можуть приймати учасники юридичної особи, суд або відповідний орган. Вказані особи зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення діяльності. Другим етапом є призначення зазначеними органами за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісії з припинення юридичної особи та встановлення порядку і строків припинення юридичної особи. З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Вона виступає в суді від імені юридичної особи, публікує у засобах масової інформації повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до неї. Третім етаном є внесення до єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи. І саме з цього моменту юридична особа є такою, діяльність якої припинено.

Об'єктами цивільних правовідносин стає все те, з приводу чого виникають та здійснюються цивільні права та обов'язки, тобто все те, що є предметом або результатом діяльності учасників цивільного обороту. Отже під об'єктом цивільно-правових відносин розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою в зазначені правові відносини. Основним критерієм даного об'єкта є його оборотоздатність, тобто можливість вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином.

До об'єктів цивільних правовідносин відносять:

речі, тобто предмети матеріального світу, що здатні задовольняти певні потреби людей, і щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки. Вони складають матеріальну основу життєдіяльності суспільства;

гроші, валютні цінності та цінні напери;

дії та послуги, які виникають з договорів чи іншого юридичного факту;

результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація;

особисті немайнові блага, до яких належать життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я, ділова репутація, свобода та особиста недоторканність, безпека людини.

Змістом цивільно-правових відносин є цивільні суб'єктивні права пі обов'язки суб'єктів таких відносин.

Право, що належить конкретній особі, називається суб'єктивним цивільним правом, а відповідний цьому праву обов'язок іншої особи суб'єктивним цивільним обов'язком. Здійснення суб'єктивного цивільного Права це реалізація його змісту через вчинення уповноваженої особи дій, що визначають можливість певної поведінки. Особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд як особисто, так і через інших осіб - представників. Цивільний обов'язок має виконуватися в межах, встановлених нм опором або актами цивільного законодавства, забезпечуватися и і повідними засобами заохочення та застосування санкцій.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Розрізняють дві основні форми за хисту - юрисдикційну та неюрисдикційну. До юрисдикційної форми захисту відносять діяльність уповноважених державою органів - суд, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування та нотаріусів. Так, згідно ст.16 ЦК України особа може звернутися до суду з позовами про:

визнання права;

визнання правочину недійсним;

припинення дії, яка порушує право;

відновлення становища, яке існувало до порушення;

примусове виконання обов'язку в натурі;

зміна правовідношення;

відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Неюрисдикційна форма захисту цивільних прав полягає в особливих діях громадян і організацій, що здійснюється ними самостійно, без звернення до державних та інших компетентних органів. Ст. 19 ЦК України розкриває поняття та форми самозахисту цивільних прав.

4. Поняття і форми права власності в Україні. Суб'єкти права власності та захист їх прав

Однією з фундаментальних підгалузей цивільного права є речове право, тобто сукупність правових норм, які забезпечують задоволення інтересів особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що перебуває у сфері її панування.

У системі речового права право власності є одним із основних інститутів. Його значення обумовлене тим, що право власності юридично закріплює сформовані в суспільстві економічні відносини. Право власності належить до природних прав людини, є абсолютним правом і ніхто не може його порушувати. Поняття права власності відображено у ст.316 ЦК України: "Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. "

Характерною ознакою права власності є те, що воно існує само по собі незалежно від відносин між особами. Окрім ЦК України додаткове регулювання відносин власності здійснюється Законом України "Про власність" від 7 лютого 1991 року.

Право власності - це приватне право, але воно має забезпечувати і публічний інтерес, і тому мас свої межи. Згідно ст.41 Конституції, ст.319 ЦК України власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувані екологічну ситуацію та природні якості землі.

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні.

Право власності в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини щодо володіння, користування та розпоряджання майном.

Право власності в суб'єктивному значенні - це закріплення в нормах права можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися майном.

Зміст права власності згідно зі ст.317 ЦК України складаються з трьох правомочностей власника:

1) права володіння - це юридично закріплена можливість фактичного господарського панування власника над річчю (майном). Володіння може бути законним та незаконним, але "право володіння" завжди є тільки законним;

2) право користування - це юридично забезпечена можливість вилучення з речі (майна) корисних властивостей, шляхом її використання. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій, а також шляхом вчинення юридичних дій;

3) право розпоряджання - це юридично забезпечена можливість визначити фактичну і юридичну долю речі (майна). Визначення фактичної долі речі полягає в зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ.

Усі зазначені повноваження в своїй сукупності становлять "тріаду" повноважень власника. При цьому, законодавець гарантує непорушність та неможливість безпідставного позбавлення чи обмеження права власності.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце-знаходження майна. Власник має не тільки право власності, а й несе майнові обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

В Україні існують такі форми власності:

власність Українського народу, тобто земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони;

приватна власність, тобто майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (житлові будинки, транспортні засоби та інше майно споживчого й виробничого призначення);

державна власність, тобто майно, в тому числі грошові кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (єдина енергетична система, системи зв'язку, транспорт загального користування, кошти державного бюджету);

комунальна власність, тобто майно, що належить територіальній громаді села, селища, міста і необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

ЦК України називає суб'єктів права власності в Україні, до яких відносяться:

український народ, який здійснює свої права власника через референдум, Верховну Раду України, місцеві ради;

фізичні особи - громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими й особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі:

юридичні особи - вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо;

держава Україна, яка здійснює свої права власника через органи державної влади;

Автономна Республіка Крим;

територіальні громади села, селища, міста;

іноземні держави та інші учасники цивільних відносин.

Усі суб'єкти права власності є рівні перед законом.

Конституція України встановила принцип непорушності (недоторканності) приватної власності, сутність якого полягає в тому, що ніхто не може бути протиправно позбавлений прав власності. На захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного права, а й інших галузей права, зокрема, кримінального, адміністративного, трудового, сімейного, житлового тощо.

Забезпечуючи охорону та захист відносин власності в Україні, цивільне право вирішує декілька завдань. По-перше, право забезпечує стабільність відносин власності у суспільстві, що досягається шляхом законодавчого врегулювання відносин власності. По-друге, воно забезпечує відновлення порушених відносин власності, якщо таке трапляється, та притягнення до відповідальності осіб, які є винними у таких порушеннях. Таким чином під цивільно-правовим захистом права власності розуміється сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, які застосовуються у зв'язку зі зробленими проти цих прав порушеннями і спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів їхніх власників.

...