Цивільне законодавство забезпечує громадянам та іншим власникам рівні умови захисту права власності. Захист, як правило, здійснюється судом, господарським або третейським, шляхом подання позову, які поділяються на речово-правові та зобов'язально - правові.

До речово-правових позовів відносять:

віндикаційний позов, тобто витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння;

негаторний позов, тобто вимога власника до третіх осіб, про усунення перешкод у здійсненні правомочностей користування та розпорядження майном;

позов про визнання права власності, тобто позадоговірна вимога власника майна про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Щодо зобов'язально-правових способів захисту права власності, то вони, здебільшого, засновані на договорах, але можуть бути пов'язані з Позадоговірним зобов'язанням. До них відносять позови про відшкодування збитків; про повернення речей, відданих у користування за договором і таке інше.

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і Повернення його майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовнної давності.

5. Зобов'язальне право. Цивільно-правові договори

Зобов'язальне право - це підгалузь права, сукупність правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини у сфері товарообігу, а також майнові відносини з покриття заподіяної шкоди за участю юридичних і фізичних осіб.

Цивільні зобов'язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Зобов'язання складається з суб'єктів, об'єктів і змісту.

У зобов'язанні, як і в будь-якому іншому цивільному правовідношенні, беруть участь не менше двох осіб, які іменуються його суб'єктами. Згідно і і 509 ЦК України суб'єктами зобов'язання є кредитор, тобто сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії або утримання від неї, і боржник, тобто сторона, яка зобов'язана виконати вимогу кредитора. Об'єкти зобов'язань - це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовано права та обов'язки суб'єктів. Зміст зобов'язання складають права та обов'язки сторін.

Зобов'язально-правові відносини, як правило, встановлюються на псиний, конкретно визначений строк. Підставою виникнення зобов'язання є передбачені законом юридичні факти.

Зобов'язання виникають з таких підстав:

за договорами (договірні зобов'язання) та іншими правочинами;

безпосередньо з акту цивільного законодавства (акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, рішення суду);

настання або ненастання певної події (охорона і рятування суспільного майна від небезпеки, знахідка, скарб, заподіяння шкоди іншій особі).

Зобов'язання є правовідносинами, тому вони охороняються засобами примусового характеру, до яких можна віднести так звані загальні міри, що застосовуються у всіх випадках, за винятком тих, що виключені законом, договором або характером встановлених відносин та так звані спеціальні забезпечувальні міри, що застосовуються лише для забезпечення тих зобов'язань, для яких вони безпосередньо встановлені законом або договором. Останні називаються способами (видами) забезпечення виконання зобов'язань.

Забезпечення виконання зобов'язань - це традиційний інститут цивільного права і відповідно до ст.546 ЦК України може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Правовий зв'язок, що існує між суб'єктами зобов'язань, ніколи не може бути довічним. Тобто виникають ситуації, коли права й обов'язки, що пов'язували учасників того чи іншого зобов'язального правовідношення, перестають існувати і, як наслідок, правовий зв'язок між цими учасниками, що існував раніше, також втрачається.

Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється:

якщо виконання проведено належним чином;

за домовленістю сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, майна тощо);

при зарахуванні зустрічних однорідних вимог;

внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від зобов'язання;

поєднання боржника та кредитора в одній особі;

за неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає;

зі смертю особи боржника або кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з їх особою;

з ліквідацією юридичної особи-боржника чи кредитора.

Договір - одна з центральних категорій цивільного права. Згідно ст.626 ЦК України договір - це домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Договір вважається дійсним за дотриманням таких умов:

1. законної дії;

2. волевиявлення сторін;

3. дотримання встановленої законом форми договору;

4. право та дієздатності сторін.

Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на копія певної мети, яка не суперечить закону.

Змістом будь-якого договору с права та обов'язки сторін, установлені ним. Відповідно до ст.638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Класифікація договорів:

залежно від розподілу обов'язків між сторонами договори поділяються на односторонні та двосторонні. Водносторонньому договорі одну сторону наділено лише правом вимоги, а іншу - лише обов'язком задовольнити цю вимогу. У двосторонньому договорі, яких у цивільному праві переважна більшість, обидві сторони наділено взаємними правами та обов'язками. Договори, в яких беруть участь більше ніж дві сторони, що наділені взаємними правами та обов'язками є багатосторонніми;

залежно від наявності зустрічного відшкодування договори поділяються на відплатні та безоплатні. До відплатних належать договори, в яких одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування. Договір вважається відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з суті договору. Безоплатним визнається договір, за яким майнового відшкодування або іншого зустрічного надання за виконане зобов'язання не передбачено (договір дарування);

залежно від моменту виникнення договору договори поділяються на реальні та консенсуальні. Реальними є договори, які набувають юридичного значення з моменту фактичного здійснення певних дій. тобто передача контрагенту певного майна, грошей. Консенсуальними є договори, що набувають сили з моменту досягнення сторонами згоди. Більшість цивільно-правових договорів є консенсуальними;

залежно від юридичної спрямованості договори поділяють на основні та попередні. Основними вважають договори, які безпосередньо спрямовані на виникнення прав та обов'язків між учасниками конкретного договору. Ст.635 ЦК України вперше дало визначення поняття попереднього договору. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором;

залежно від наявності волі осіб на укладання договору договори поділяються на договори, що укладені на користь контрагентів, та договори, що укладені на користь третьої особи. Переважна більшість договорів укладається на користь контрагентів. Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь не контрагента за договором, а третьої особи, яка встановлена або не встановлена законом;

залежно від способу укладання договори поділяються на взаємопогоджені та приєднання. У взаємопогоджених договорах враховується воля обох контрагентів, а у договорах приєднання в формулюванні умов договору бере участь тільки одна сторона, а інша може або прийняти ці умови в цілому, або ні. Сформульовані цією однією стороною умови вказують у формулярах, або інших стандартних формах.

За формою договори можуть бути усними та письмовими. Усна форма договору виконується при здійснені усних домовленостей сторін (усно укладається договір купівлі-продажу рухомої речі).

Письмова форма договору поділяється на:

просту письмову форму, яка застосовується у разі укладання договорів між юридичними особами, між фізичною та юридичною особами, крім договорів, що виконуються під час їх укладення;

нотаріально засвідчену письмову форму, яка обов'язкова у випадках, передбачених законом (договір купівлі-продажу житлового будинку).

За невиконання або неналежне виконання зобов'язання відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства настає цивільно-правова відповідальність, лише при наявності певних умов:

вини;

протиправності дії (бездіяльності);

наявності шкоди (майнової, моральної);

причинного зв'язку між протиправною дією і шкодою.

Різновидами цивільно-правової відповідальності є:

договірна та позадоговірна. Договірна відповідальність настає в разі порушення договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров'ю чи майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було;

часткова та солідарна. За часткової відповідальності кожна із зобов'язальних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці. За солідарної відповідальності кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них;

основна та субсидіарна (додаткова). Субсидіарна відповідальність має місце за наявністю крім основного боржника ще й додаткового. У разі неможливості відшкодування збитків основним боржником до відповідальності притягається додатковий.

6. Спадкове право

Спадкове право - це інститут цивільного права, сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв'язку із спадкуванням.

Відповідно до ст.1216 ЦК України спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Суб'єктами спадкових правовідносин є спадкодавець та спадкоємець.

Спадкодавець - це фізична особа, майно якої після її смерті переходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб.

Спадкодавцем не можуть бути юридичні особи.

Спадкоємці - це особи, які вказані у заповіті або у законі й до яких переходять цивільні права і обов'язки спадкодавця.

Спадкоємство виникає у випадку смерті громадянина чи оголошення його померлим у судовому порядку. Спадкоємцями можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи, у тому числі держава. Спадкоємцями можуть бути особи, що були в живих на час смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачатті за його життя і народженні після його смерті.

Не мають права бути спадкоємцями:

1) особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;

2) після смерті дітей батьки, які на момент відкриття спадщини були позбавлені батьківських прав відносно них;

3) батьки та повнолітні діти, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо це встановлено судом.

Спадщина - це сукупність майнових та деяких особистих немайнових прав та обов'язків, що переходять у порядку спадкування від спадкодавця до спадкоємців.

Спадщина складається з прав і обов'язків спадкодавця. Якщо спадкоємець приймає спадщину, то й приймає всі права і обов'язки по ній. Право спадкоємця - прийняти таку спадщину або відмовитись від неї. Спадкоємцям, які прийняли належну їм за заповітом чи законом спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини видає свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається після закінчення шестимісячного терміну із часу відкриття спадщини.

Право на спадкування виникає в день відкриття спадщини. Відкриття спадщини - це настання певних обставин (смерть особи або оголошення особи померлою), за яких у відповідних осіб виникає право спадкоємства. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого її оголошено померлою. Встановлення часу відкриття спадщини має важливе значення, бо на час відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, склад спадкового майна. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Місце відкриття спадщини може не збігатися з місцем смерті.

Нормами цивільного законодавства встановлюються два види спадкування - за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування і за заповітом, і за законом (частина майна спадкодавцем заповідана, а інша частина успадковується за законом).

Спадкування за законом має місце у таких випадках:

якщо спадкодавець не залишив заповіту;

заповіт визнано недійсним;

спадкоємці, які вказані у заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовились її прийняти.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Згідно ст. ст.1261-1265 ЦК України встановлено п'ять черг спадкоємців:

Перша черга:

діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті;

подружжя (чоловік або дружина);

батьки.

Друга черга:

рідні брати та сестри спадкодавця;

його баба та дід як з боку батька, так і з баку матері.

Третя черга:

рідні дядько та тітка спадкодавця.

Четверта черга:

особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як 5

років до часу відкриття спадщини.

П'ята черга:

інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення;

утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як 5 років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

У межах однієї черги спадкування розмір частки у спадщини кожного з. спадкоємців за законом є однаковим, тобто частки є рівними.

Спадкування за заповітом має місце тоді, коли спадкодавець при житті розпоряджається своїм майном так, що воно після його смерті переходить до тих осіб, які визначені в заповіті.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті, зроблене у встановленому законом порядку і формі.

До заповіту, який є одностороннім правочином, встановлюються такі самі умови його дійсності, як до будь-якого договору, а саме:

заповіт має бути складений тільки дієздатною особою;

заповіт повинен бути складений у формі, що визначена законом;

зміст заповіту має відповідати вимогам чинного законодавства.

Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем і посвідчений нотаріусом або уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування, якщо у населеному пункті немає нотаріуса. До нотаріального посвідчення прирівнюється посвідчення заповіту капітаном судна, начальником експедиції, командиром військової частини, головним лікарем закладу охорони здоров'я тощо

ЦК України проголошує принципи свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності в нього з цими особами сімейних та родинних відносин. Крім того, він може без зазначення будь-яких причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Але свобода заповіту має певні межі: не можна позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Це неповнолітні та непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Вони спадкують незалежно від змісту заповіту половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Обов'язкова частка в спадщині є певною соціальною гарантією для осіб, які не можуть забезпечувати самостійне існування.

Заповідач може в будь-який час змінити, скасувати або написати новий заповіт.

Чинне цивільне законодавство закріплює новий різновид заповіту - заповіт подружжя. Відповідно до ст.1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. У разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до того, хто його пережив. Отже, спадщина в цьому разі не відкривається і у спадкоємців не виникає право на спадкування. Лише у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подружжям у заповіті. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Одним з основних положень спадкового права є таємниця заповіту. Тому нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту. Для більш повного і всебічного захисту інтересів заповідача і збереження таємниці заповіту передбачається можливість складання секретного заповіту, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Даний заповіт оголошується нотаріусом лише після смерті заповідача і відкриття спадщини у присутності заінтересованих осіб та двох свідків.

Тема 8. Основи сімейного права України

Лекційні та семінарські питання

1. Поняття та принципи сімейного права України. Загальна характеристика Сімейного кодексу України. Сім'я за сімейним законодавством.

2. Порядок укладення та припинення шлюбу.

3. Особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя.

4. Права та обов'язки батьків і дітей. Позбавлення батьківських прав.

5. Опіка та піклування. Патронат.

1. Поняття та принципи сімейного права України. Загальна характеристика Сімейного кодексу України. Сім'я за сімейним законодавством

Сімейне право - це галузь права, сукупність правових норм, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини громадян, що виникають із шлюбу та належності до сім'ї.

Чинним законодавством України передбачені такі принципи і іменного права:

рівноправність громадян у сімейних відносинах:

рівноправність чоловіка і жінки у сімейних відносинах;

одношлюбство (моногамія);

свобода і добровільність вступу до шлюбу;

свобода в розірванні шлюбу;

державна турбота про материнство і дитинство, охорона їх інтересів, заохочення материнства;

взаємна турбота членів сім'ї один про одного.

Регулювання сімейних відносин здійснюється з метою:

зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї;

побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Джерелами сімейного права є Конституція, Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти України. Частиною національного сімейного законодавства є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Основним нормативно-правовим актом у цій галузі є Сімейний кодекс України (далі СК України), який був прийнятий 10 січня 2002 року і набрав чинності 1 січня 2004 року. Сімейний кодекс надзвичайно важливий законодавчий акт. У суспільстві немає людини, якої б не торкнулися його норми. Сімейний кодекс - це той закон, який надійно захищає новонароджене дитя, забезпечує людині можливість реалізації природних прав на шлюб, на сім'ю, на материнство та батьківство, на особисте виховання своїх дітей, на спільне проживання з ними, а також сприяє виконанню сім'єю різноманітних соціальних функцій.

СК України складається з 7 розділів, 292 статей і має таку структуру:

Розділ І. "Загальні положення" визначає поняття сім'ї, регулювання сімейних відносин, здійснення сімейних прав і виконання сімейних обов'язків, захист сімейних прав та інтересів;

Розділ II. "Шлюб. Права та обов'язки подружжя" визначає умови і порядок укладання шлюбу, особисті немайнові права і обов'язки подружжя, право власності подружжя, права і обов'язки подружжя зі взаємного утримання, шлюбний договір, порядок припинення шлюбу;

Розділ III. "Права та обов'язки матері, батька і дитини" передбачає підстави виникнення прав і обов'язків батьків і дітей, особисті немайнові права батьків і дітей, права батьків і дітей на майно, обов'язки батьків і дітей із взаємного утримання (аліментні обов'язки);

Розділ IV. "Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування" визначає порядок усиновлення, порядок встановлення опіки і піклування, права й обов'язки опікунів і піклувальників, патронат над дітьми;

Розділ V. "Права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів" визначає особисті немайнові права й обов'язки інших членів сім'ї та родичів, обов'язки по утриманню інших членів сім'ї та родичів;

Розділ VI. "Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без громадянства. Застосування законів іноземних держав та міжнародних договорів в Україні" визначає порядок укладання і розірвання шлюбів громадян України з іноземцями й іноземців в Україні, порядок міжнародного усиновлення;

Розділ VII. "Прикінцеві положення" визначає, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, а також про припинення чинності Кодексу про шлюб та сім'ю 1969 року й інших законів, які суперечать СК України.

СК України не має зворотньої сили. Це означає, що він не може поширюватися на відносини, які виникли до моменту, коли він набрав чинності.

На відміну від цивільних відносин, учасником (суб'єктом) сімейних відносин може бути лише людина, яка у сімейних відносинах має свій додатковий статус - дружини, чоловіка, матері, батька, дитини тощо. Називати людей, які є учасниками сімейних відносин, фізичними особами не прийнято. Юридичні особи у сімейних відносинах участі не беруть.

Жоден із учасників сімейних відносин не наділений щодо другого функціями влади, навіть батьки щодо своїх дітей.

Учасниками сімейних відносин є подружжя, тобто особи, шлюб між якими зареєстрований відповідно до закону, а також родичі прямої лінії споріднення (які походять один від одного) та побічної (бокової) лінії споріднення (які мають спільного предка).

СК Украйни не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком і племінницею, племінником та між іншими родичами за походженням. Сімейні відносини можуть виникати з факту свояцтва, породженого шлюбом. Так у відносинах свояцтва перебуває дружина та родичі чоловіка, чоловік та родичі дружини. З-поміж відносин, заснованих на свояцтві, СК України регулює лише відносини між мачухою, вітчимом та пасинком, падчеркою. Відносини з тещею, тестем, свекрухою, свекром та невісткою, зятем, іншими свояками чинне законодавство не регулює. Перебування цих осіб у відносинах свояцтва ні на що не впливає, а отже не має правового значення.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані також за домовленістю (договором) між їх учасниками, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов'язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам чинного законодавства та моральним засадам суспільства.

Як відомо суспільство виросло із сім'ї.Ч. З ст.16 Загальної декларації прав людини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, називає сім'ю природним та основним осередком суспільства. Таке ж положення міститься у ст.23 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та у ст.10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року.

За статистичними даними в Україні близько 13 мільйонів сімей. З такою кількістю не може змагатися жоден з інших відомих суспільству осередків. Сім'я виконує важливу соціальну функцію, яку ніхто, крім неї, виконати не може, а саме народження і виховання людини.

Відповідно до ст.3 СК України, сім'я є первинним і основним осередком суспільства, союз конкретних осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Тобто поняття сім'ї дається через формулювання її ознак. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою. лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина також належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам українського суспільства. Отже, в Україні одностатеві пари не вважаються сім'єю тому, що це суперечить моральним засадам суспільства.

Права члена сім'ї має і одинока особа. Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім'ї. Разом з тим, сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку.

Особа може бути примусово ізольована від сім'ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї.

Права та обов'язки, що набуває особа у сім'ї, тобто сімейні права, не можуть бути передані іншій особі. Якщо дитина або особа, яка обмежена у дієздатності, не може самостійно здійснювати свої права, то ці права здійснюють батьки чи піклувальники.

Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права чи інтересу, а також до органу опіки та піклування.

2. Порядок укладення та припинення шлюбу

У ст.21 СК України вперше дається законодавче поняття шлюбу, у якому лаконічно сформульовані основні ознаки шлюбу. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (далі РАЦС).

При цьому слово „сімейний" засвідчує, що шлюб створює сім'ю, а не спрямований на її створення, а слово „союз" підкреслює законодавче визнання теорії договірної природи шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер. У шлюбі можуть бути лише жінка та чоловік, тобто особи різної статі. У деяких державах світу сексуальні меншини добилися внесення зміни до законодавства, внаслідок чого шлюб може бути зареєстрований між особами однієї статі. Обгрунтування погреби такого нововведення необхідністю дотримання прав людини засвідчує, що ідею прав людини можна іноді возвеличити до абсурду. Наявність такого „шлюбу" суперечить

Не тільки християнській моралі та канонам інших релігійних вірувань, а и моральним засадам нашого суспільства.

Необхідною ознакою шлюбу є його реєстрація державним органом РАЦС, тому що без такої реєстрації шлюбу як правової категорії немає. Так інший „цивільний шлюб" - це побутова категорія, яка віддзеркалює наявність лише однієї ознаки шлюбу - сімейного союзу жінки та чоловіка, які у цьому союзі мають статус сім'ї, але не мають статусу подружжя.

Таким чином, не зареєстроване офіційними органами держави проживання жінки і чоловіка однією родиною не створює шлюб і не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Релігійний обряд укладення шлюбу не заборонено, але він не має правового значення. Це означає, що релігійний обряд шлюбу є особистою справою жінки та чоловіка і не створює прав та обов'язків подружжя. Особи, які після вінчання спільно проживають без реєстрації шлюбу, також мають статус сім'ї, але не мають правового статусу подружжя.

Умовами складання шлюбу є:

1) досягнення особами на день реєстрації шлюбу шлюбного віку.

Законодавець з урахуванням статевої зрілості, завершення фізичного розвитку організму, стану психічного, розумового, морального та соціального розвитку людини шлюбний вік для жінки встановив у сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років. Встановлення різного шлюбного віку для жінки та чоловіка не є відступленням від конституційного принципу рівностей статей, а є результатом нетотожності жіночого та чоловічого організмів, тих фізіологічних процесів, які відбуваються в них.

Досягнення шлюбного віку є юридичним фактом, який породжує у особи право на шлюб. Ст.23 СК України встановлює можливість вступу до шлюбу особи, яка досягла 14 років. їй може бути надано право на шлюб за рішенням суду, якщо було встановлено, що це відповідає її інтересам. Заява про надання права на шлюб має розглядатися судом за правилами окремого провадження. Про подання такої заяви суд має повідомити батьків або піклувальника, при цьому їх заперечення не може бути підставою для відмови у задоволенні заяви. Якщо шлюбного віку не досягли і він, і вона, то кожному з них належить подати до суду окремі заяви. Суд може об'єднати ці дві справи в одне провадження.

Обмеження щодо максимального віку для укладення шлюбу законодавство не встановлює. Також не має значення і значна різниця у віці осіб, які укладають шлюб;

2) взаємна вільна згода осіб, які одружуються.

Термін „вільна згода" охоплює не лише волю до шлюбу з певною особою, а й знання про неї як про особу, яка також діє вільно, не є одруженою, не є родичем, досягла шлюбного віку та має відповідний стан здоров'я.

Сімейний кодекс забороняє примушення до шлюбу в будь-якій формі насильсіва (фізичного чи психологічного), а також погроз зі сторони батьків та інших осіб. Необхідно зазначити, що закон не передбачає юридичної відповідальності того, хто примушував іншу особу до шлюбу. Правовою реакцією на укладення шлюбу під примусом може бути визнання цього шлюбу недійсним (ст.40 СК України).

Навіть за наявністю вищезазначених умов шлюб не може бути укладений, якщо є до того юридичні перешкоди, а саме:

1) перебування в іншому, нерозірваному шлюбі: жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі, тобто вони мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу. Сімейний кодекс не лімітує кількості шлюбів, в яких протягом житія може бути людина, але закон проти полігамного шлюбу з кількома жінками одночасно, навіть для мусульман, які проживають на території України. Тому, що це суперечило б ст.24 Конституції, за якою іромадяни України є рівними перед законом, не може бути ні для кого привілеїв чи обмежень за ознаками релігійних переконань та етнічного походження;

2) родинні відносини. Тобто у шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення. А саме:

рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брат і сестра, які мають спільних батьків. Неповнорідні є брат і сестра, які мають спільну матір або спільного батька;

двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядька та племінник, племінниця;

усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Упродовж своєї багатовікової історії людство переконалося у шкідливості шлюбів між особами, які є родичами, насамперед прямої лінії споріднення і тому заборона таких шлюбів спрямована на запобігання кровозмішанню;

3) недієздатність одного з тих, хто одружується, яка встановлена в судовому порядку.

Шлюб реєструється та засвідчується свідоцтвом про шлюб. Державна реєстрація є обов'язковим елементом шлюбу, тому без неї шлюбу як правової категорії немає. Шлюб - це акт цивільного стану. Державна реєстрація шлюбу засвідчує створення сім'ї, є правоутворюючим юридичним фактом, а також створює презумпцію права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, та презумпцію батьківства щодо дитини, яка була зачата і (або) народжена у шлюбі.

Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу РАЦС за їхнім вибором, особисто. З моменту Подання заяви особи вважаються зарученими (нареченою чи нареченим). При Прийомі заяви орган РАЦС зобов'язаний ознайомити осіб, які бажають одружитися, з порядком і умовами реєстрації шлюбу, роз'яснити їм права й (. і ні в'язки як майбутньому подружжю, так і батькам та попередити про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу. Особи, які Подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я.

Шлюб реєструється по закінченню одного місяця від дня подання Особами заяви про реєстрацію шлюбу. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов'язковою. Якщо наречені або хтось із них не з'явились у день, визначений для реєстрації шлюбу, то це не робить відповідну заяву нечинною і наречені мають право вимагати реєстрацію шлюбу ще протягом двох місяців.

Наречені мають право обрати прізвище одного з них, як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Вони мають право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Складання, як правило, більше двох прізвищ не допускається.

Час виникнення прав і обов'язків у подружжя виникають з моменту реєстрації шлюбу в органах РАЦСу. Шлюб, зареєстрований у відсутності нареченої і (або) нареченого, вважається неукладеним.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжя, мають право на укладення шлюбного договору. Якщо шлюб реєструється з неповнолітньою особою, на укладення з нею шлюбного договору потрібна згода батьків або піклувальника. Відмова їх дати згоду на укладення шлюбного договору може бути оскаржена до суду.

Шлюбний договір - це угода, що укладена особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також між подружжям для врегулювання їхніх майнових відносин.

СК України містить ряд вимог до змісту і форми шлюбного договору.

Зміст шлюбного договору включає тільки майнові права й обов'язки подружжя одне до одного і щодо їхніх дітей (правовий режим власності подружжя, користування житлом, право на утримання, можливий розподіл майна і таке інше). Особисті відносини подружжя, а також особисті відносини батьків і дітей не можуть міститися у шлюбному договорі. Не припускаються обмеження прав дитини, а також поставлення одного з подружжя у занадто невигідне матеріальне становище.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Жодна інша служба чи посадова особа посвідчити такий договір в Україні не може.

Якщо шлюбний договір укладений до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладений подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. За вимогою одного з подружжя шлюбний договір може бути змінений, у будь-який час розірваний або визнаний недійсним у судовому порядку.

У ст.104 СК України встановлений вичерпний перелік підстав для припинення шлюбу.

Під припиненням шлюбу розуміється припинення правовідносин між подружжям, що викликані настанням певних юридичних фактів.

Чинним законодавством передбачені наступні підстави для припинення шлюбу:

внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя;

внаслідок розірвання шлюбу.

Шлюб може розриватися в судовому порядку або через органи РАЦСу. Органи РАЦС розривають шлюб у таких випадках:

за спільною заявою подружжя, яке не має дітей;

за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя:

визнаний безвісно відсутнім;

визнаний недієздатним;

засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.

У всіх трьох ситуаціях право на розірвання шлюбу виникає з моменту набрання чинності відповідним рішенням або вироком суду. Однак наявність цих обставин не є „запрошенням" до розірвання шлюбу. Кожна з них створює лише право, яке особа може здійснити за власним розсудом, тобто вона сама вирішує скористатися їй цим правом чи ні.

Суд розриває шлюб у таких випадках:

за спільною заявою подружжя, яке має дітей. До заяви має бути поданий письмовий договір про те, з ким із них будуть проживати діти і як у їх утриманні та вихованні братиме участь той із батьків, хто буде проживати окремо;

за позовом одного з подружжя. Не може бути поданий позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини.

При розгляді справи про розірвання шлюбу суд мас встановити дійсні мотиви розлучення, з'ясувати фактичні взаємини подружжя і зобов'язаний вжити заходів щодо їх примирення. Шлюб розривається лише у тому разі, якщо суд дійде до висновку про неможливість подальшого спільного проживання подружжя. Ст.115 СК України передбачує обов'язковість державної реєстрації розірвання шлюбу, здійсненого судом. Отже рішення суду про розірвання шлюбу - це акт, який припиняє шлюбне право - відношення, а свідоцтво про розірвання шлюбу - це документ єдиної форми, який завідчує припинення шлюбу.

Жінка та чоловік, шлюб між якими було розірвано, мають право подати до суду заяву про поновлення їхнього шлюбу, за умови, що жоден з них не перебував після цього у повторному шлюбі. Поновлення шлюбу засвідчується виданням нового свідоцтва про шлюб.

3. Особисті немайнові і майнові права та обов'язки подружжя

Подружжя, яке перебуває в зареєстрованому шлюбі, набуває особистих їй майнових прав та обов'язків. Особисті немайнові права та обов'язки - це такі, що не мають майнового змісту. В основу регулювання особистих немайнових відносин між подружжям покладено принципи рівності при набутті та здійсненні особистих немайнових прав та обов'язків.

Згідно зі ст. ст.49-56 СК України до особистих немайнових прав подружжя належать:

1) право на материнство та батьківство. Мати дітей - природна ікнреба і природне право жінки і чоловіка. Народження дитини є природною п найважливішою соціальною функцією жінки, яку, крім неї, ніхто здійснити не може. Реалізація права на материнство та права на батьківство є законодавчим визнанням природного права жінки та чоловіка на статеве життя.

Оскільки право дружини на материнство може бути, за нормальних обставин, реалізоване завдяки статевих стосунків з її чоловіком, небажання чоловіка мати дитину або його нездатність до зачаття дитини може спричинити розірвання шлюбу. В свою чергу відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини також може бути причиною розірвання шлюбу;

право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. Індивідуальність особи - це неповторна своєрідність людини. Чоловік і дружина мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок, уподобань. Звичайно мова не йдеться про повагу до шкідливих звичок, які можуть завдати шкоди дітям, другому з подружжя та шлюбові взагалі;

право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку;

право дружини та чоловіка на зміну прізвища після реєстрації шлюбу. У цьому разі орган РАЦС видає нове свідоцтво про шлюб;

право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї. Подружжя мають право самостійно розподіляти між собою обов'язки в сім'ї на основі взаємної згоди, повної рівності. Дана правова норма спрямована проти диктатури в сім'ї з боку одного з подружжя, нехтування думкою другого з подружжя, а також сприяє побудові сімейних відносин на засадах шлюбної гармонії;

право дружини та чоловіка на особисту свободу. Змістом такого права є право на: вибір місця свого проживання; припинення шлюбних відносин; вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства щодо підтримання шлюбних відносин.

Подружжя зобов'язане:

спільно опікуватись побудовою сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги;

спільно піклуватися про матеріальне забезпечення родини;

вагітній дружині мають бути створені умови для збереження її здоров'я і народження здорової дитини; а дружині-матері - умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав і обов'язків.

Крім особистих немайнових прав і обов'язків, подружжя мають і відповідні майнові права та обов'язки. Реєстрація шлюбу не припиняє права власності на майно, яке належало дружині та чоловікові до цього моменту.

СК України встановлює два види власності подружжя: особиста приватна власність дружини і чоловіка та спільна сумісна власність подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

майно, набуте кожним із них до шлюбу;

майно, набуте кожним із подружжя за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

майно, набуте кожним із подружжя за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

премії і нагороди, отримані за особисті заслуги;

кошти, одержані як відшкодування матеріальної чи моральної шкоди;

страхові суми, одержані за обов'язком або добровільним особистим страхуванням.

Кожен з подружжя самостійно розпоряджається, володіє і користується належним йому майном, але з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей.

Це означає, що право власності одного з подружжя не є правом, здійснювати яке він може лише відповідно до свого інтересу.

Спільною сумісною власністю вважається майно, набуте подружжям за час шлюбу. Кожен з подружжя має рівне право щодо такого майна. Подружжя користуються рівними правами на майно, набуте за час шлюбу і в тому разі, коли один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, і здійснював догляд за дітьми, навчався, хворів чи з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (доходу).

Згідно ст.61 СК України об'єктами права спільної сумісної власності Подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обігу, а також заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу.

Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за таємною згодою.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на Майно набуте за час шлюбу. і навпаки, незалежно від розірвання шлюбу колишнє подружжя має право на розподіл спільної власності. Частки подружжя у спільній сумісній власності є рівними, якщо інше не передбачено договором між ними.

Чинним законодавством також передбачені права та обов'язки подружжя по утриманню один одного. Як правило, цей обов'язок виконується добровільно. У разі невиконання цього обов'язку чоловік або дружина, що погребує матеріальної допомоги, має право по суду вимагати надання утримання (аліментів) від іншого, якщо останній спроможний їх надати. Це право зберігається і після розірвання шлюбу.

Категорії осіб, що мають право на утримання (аліменти):

непрацездатні чоловік чи дружина. Непрацездатним вважається той з подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом І, II чи III групи;

чоловік чи дружина, у яких заробітна плата, пенсія та інші доходи нижчі за прожитковий мінімум;

дружина під час вагітності та протягом трьох років після народження дитини (якщо дитина має недоліки фізичного чи психічного розвитку - до досягнення дитиною шести років);

чоловік, з яким проживає дитина, до досягнення дитиною трьох років (якщо дитина має недоліки фізичного чи психічного розвитку - до досягнення дитиною шести років);

чоловік або дружина, з ким проживає дитина-інвалід.

Не мас права на утримання той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той хто став непрацездатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом.

Право на одержання аліментів зберігається і за розведеними чоловіком і жінкою, якщо він або вона стали непрацездатними у шлюбі чи протягом одного року після розірвання шлюбу. Норма ч.4 ст.76 СК України вперше передбачила право на аліменти того, хто є працездатним. Працездатні колишня дружина, колишній чоловік мають право на аліменти лише протягом трьох років від дня розірвання шлюбу. Розмір аліментів визначається судом з урахуванням матеріального і сімейного стану обох сторін.

...