Теорія держави і права

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

1.Теорії походження держави і права

Теологічна теорія. її автором був Фома Аквінський (1225--1 1274). Його вчення побудовано на ієрархії форм: від Бога чистого розуму до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найреакційніші держави, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу приречене на поразку, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і вона покликана захищати благо всіх.

Патріархальна теорія. Сутність її полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї та є наслідком історичного розвитку і розростання останньої, а отже, абсолютна влада монарха -- це продовження батьківської влади. Основними представниками названої теорії є Арістотель, Фільмер, Михайловський та інші Приміром, Р. Фільмер у своєму творі «Патріархія чи природна влада короля» твердив, що абсолютна влада монарха бере початок безпосередньо від Адама. Держава виростає із сім'ї, а влада монарха через Адама дана Богом і непідвладна жодним людським законам.

Договірна теорія. Вона пояснює виникнення держави внаслідок об'єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні управлятимуть, а інші виконуватимуть їхні управлінські рішення. Представниками цієї теорії були Гроцій, Спіноза, Гоббс, Руссо, Радищев та ін.

Психологічна теорія. За цією теорією держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людей. Людській психіці начебто притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Представником цієї теорії був Л. И. Петражицький (1867-1931).

Теорія насильства. За цією теорією держава виникла як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представниками теорії були Гумплович, Каутський, Дюрінг та ін.

Органічна теорія. її обґрунтовував англійський філософ Г. Спенсер (1820--1903). Він проводив аналогію між державою та біологічним організмом. На думку Спенсера, держава, подібна до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине. Як і біологічний організм, держава має політичне тіло голову, тулуб, руки, ноги, що виконують відповідні функції.

Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна, технократична та мусульманська. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на Землю політичної організації суспільства з Космосу іншими цивілізаціями. Сутність технократичної теорії виникнення держави полягає начебто в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці. За теорією ісламістів, держава у мусульман виникає як служитель мусульманського права і слідкує за правильним відправленням правосуддя.

Отже, в теорії держави і права відсутній єдиний погляд на закономірності виникнення держави і права. Існують численні неодноманітні доктрини виникнення держави, а також історичні, географічні, демографічні та інші особливості виникнення держави у різних народі.

2. Поняття держави та її основні ознаки

Держава це особлива організація публічної (офіційної) влади панівного класу (соціальної групи, блоку класових сил, усього народу яка має спеціальний апарат управління і примусу і яка представляючи суспільство, здійснює керівництво цим суспільством і забезпечує його інтеграцію (існування).

Держава - це специфічна політико-територіальна організація, основний засіб політичної влади народу, воля якої є обов'язковою для всього населення країни.

Ознаки держави:

1) суверенітет;

2 ) розподіл населення за територіальною ознакою;

наявність апарату управління і примусу;

здатність:

а) видавати загальнообов'язкові правила поведінки;

б) збирати податки;

в)робити позики;

г) надавати кредити;

д) здійснювати управління у суспільстві в інтересах певної частини населення;

Характерними ознаками для держави є також наявність:

фінансової системи;

власної грошової одиниці;

державної мови;

державних символів: герб, прапор, гімн;

своєї столиці (держава є суб'єктом міжнародних відносин).

3.Характеристика функцій держави

«Функція» в перекладі з латини означає: виконання, звершення. У широкому розумінні - це обов'язок, роль, що її виконує відповідний інститут, чи процес стосовно цілого, характеристика напряму чи аспекту діяльності тощо. Держава на різних етапах свого розвитку виконує певні завдання, здійснює різноманітні обов'язки. Таке виконання завдань і обов'язків відображуй сутність і соціальне призначення держави, а також її зміст.

Діяльність держави характеризується певними напрямами в економічній, політичній, екологічній, ідеологічній, гуманітарній та інших сферах суспільного розвитку. Це, врешті-решт, мало привести до досягнення певної мети, що її ставить держава на коротку чи тривалу перспективу.

Звідси випливає, що до основних ознак, які характеризують функції держави, слід віднести такі, що безпосередньо відображають чи конкретизують сутність держави; через які реалізуються основні завдання держави; здійснення яких веде до досягнення державою поставленої мети на певному історичному відрізку часу; що їх слід розглядати як напрями та аспекті діяльності держави.

Отже, функції держави -- це основні напрями її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, виявляються її сутність, зміст і соціальне призначення соціально неоднорідному суспільстві.

Поряд з функціями держави деякі автори виокремлюють і функції державних органів та їхніх посадових осіб. Розрізняють функції законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів держави.

Реалізуючи державні функції, державні організації повинні:

а) зважати на об'єктивні закони розвитку суспільства й керуватися цими законами у повсякденній діяльності;

б) стимулювати соціальну активність людини і громадянина, звертати увагу на виробничо-економічне і соціально-куль-турне самовизначення особистості;

в) брати до уваги інтереси й потреби різних соціальних спільнот, груп та об'єднань людей, конкретних особистостей, визнавати їхню реальність і сприяти здійсненню;

г) підпорядковувати всю свою діяльність служінню громадянському суспільству, не втручатись у приватні справи людини і суспільства, якщо це не виходить за межі конституційного І регулювання суспільних відносин.

Так, у Конституції України записано: «Кожна людина має І право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості».

Державні функції та функції державних органів слід відрізняти від форм і методів їх здійснення. Такими формами є законодавство, управління, правосуддя, контроль і нагляд, правоохоронна та правореалізаційна діяльність. До методів здійснення державних функцій у найзагальнішому вигляді відносять переконання, заохочення і примус. Кожна державна функція та функція державних органів може здійснюватись у різних формах і різними методами.

Для характеристики напрямів діяльності держави та її органів у громадянському суспільстві дуже важливе місце відводиться питанню відповідних меж державного втручання у діяльність суб'єктів громадянського суспільства. Обмеження діяльності держави та її органів у громадянському суспільстві повинно враховувати два критерії:

можливості державного управління небезмежні, а надмірне перевантаження держави невиправдано великою кількістю завдань веде до зниження ефективності їх виконання;

превалювання державного управління «пригноблює» самоуправління і самоврядну діяльність суб'єктів громадянського суспільства і є неприпустимим у демократичній правовій державі.

Одним із напрямів вирішення цієї проблеми на користь громадянського суспільства є розширення місцевого самоврядування. У ст. 140 Конституції України записано: «Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад».

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. визначає місцеве самоврядування як гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Отже, сучасне законодавство України розширює можливості самоврядної діяльності громадян, що дає змогу поєднувати реалізацію державних функцій як державними організаціями, так і самоврядними структурами на місцях.

Існують певні підстави для класифікації функцій держави на види:

групування державних функцій за соціальним значенням діяльності держави здійснюється з огляду на основні та неосновні функції.

залежно від територіальної спрямованості розрізняють-внутрішні та зовнішні функції.

за часом здійснення функції бувають постійні та тимчасові.

за сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні, економічні, політичні тощо.

Основні функції-- це найзагальніші та найважливіші комплексні напрями діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охоронну, організаційну, інформаційну, економічну, екологічну, соціальну, культурно-виховну тощо.

Неосновні функції -- це напрями діяльності держави із і здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку; правосуддя і юридичні функції; пошук, збирання і поширення необхідної для управління інтелектуальної інформації тощо.

Внутрішні функції -- це такі напрями діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика щодо економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя громадянського суспільства. До внутрішніх відносять функції: економічну, культурно-виховну, охорони та захисту всіх форм власності, соціального обслуговування населення, екологічну, охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина тощо.

Зовнішні функції -- це основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим товариством у цілому. Зовнішніми функціями є: організація співробітництва з іншими суб'єктами міжнародних відносин, захист державного суверенітету, підтримка миру в регіоні та боротьба за мирне співіснування держав різної орієнтації.

Постійні функції -- це напрями діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку.

Тимчасові функції -- це напрями діяльності держави, що зумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства. Гуманітарні функції -- це напрями діяльності держави та її органів із забезпечення кожній людині належних умов життя. Економічні функції -- це напрями діяльності держави (її органів) на перехід від планової до ринкової економіки й подальший розвиток виробничих сил і виробничих відносин на основних засадах ринку, добросовісної конкуренції, обмеження монополії.

Політичні функції -- це напрями діяльності держави (органів держави) зі створення умов для формування й функціонування державної влади на засадах демократії.

Держави соціально-демократичної орієнтації мають відповідні внутрішні напрями (функції) своєї діяльності.

У гуманітарній сфері це: забезпечення прав людини і громадянина; охорона навколишнього природного середовища; забезпечення охорони здоров'я, матеріальне та інше соціальне забезпечення нормальних умов існування людини; організація освіти, виховання, розвиток мистецтва та культури тощо.

В економічній сфері такими функціями є: господарсько-стимуляційна (виробнича); господарсько-організаторська (програмування та організація виробничої діяльності); науково-організаторська (організація та стимулювання наукових досліджень у господарській сфері); економічно-регулювальна (регулювання та охорона праці, забезпечення мінімального рівня споживання), економічно-фінансова тощо.

У політичній сфері до таких функцій належать: забезпечення (створення і збереження умов) національної самобутності всіх корінних народів і національних меншин; організаційна Управлінська форма характеризується діяльністю держави та її органів з оперативного застосування, виконання, використання й дотримання правових норм у процесі організації здійснення державних функцій.

Правоохоронна форма виявляється в організації охорони правових норм від правопорушень, у контролі й нагляді За здійсненням законності, дисципліни та правопорядку.

Правозастосовна форма -- це застосування правових норм і винесення обов'язкових для виконання індивідуально-правових рішень.

Організаційні форми здійснення функцій держави це специфічні види фактичної діяльності, які не тягнуть за собою правових наслідків.

Розрізняють регламентуючу, економічну, контрольну, виховну та інші види організаційних форм.

Організаційно-регламентуюча форма -- це добір, розстановлення, виховання та визначення ефективності діяльності кадрів у сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-економічна форма -- це організація матеріально-технічного забезпечення здійснення державних функції

Організаційно-контрольна форма -- це організація недержавного контролю у сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-виховна форма -- це організація виховання пропаганди, агітації, інформації та іншого забезпечення вимовного впливу на населення у сфері здійснення державних функцій.

Методи здійснення функцій держави -- це засоби і способи 3 допомогою яких здійснюються спеціальні види діяльності ,держави з реалізації її функцій.

Держава здійснює правотворчу, управлінську, виконавчо-розпорядчу, правоохоронну та організаційну діяльність.

Методами правотворчої діяльності держави є засоби і способи підготовлення, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативно-правових актів, що забезпечують здійснення державних функцій.

Управлінськими методами є засоби і способи здійсненну виконавчо-розпорядчої діяльності у сфері реалізації функцій держави.

(створення умов для реалізації народом своєї влади); охоронна (охорона конституційного ладу, правопорядку і дисципліни, всіх форм власності, прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина) та деякі інші.

Зовнішні функції держави досліджуються:

у гуманітарній сфері - міжнародне забезпечення прав людини і громадянина; допомога народам інших країн у разі стихійного лиха та інших кризових ситуацій; забезпечення чистоти, ефективного використання та відтворення земного природного середовища, що оточує людину; міжнародне культурно-виховне співробітництво між країнами; участь у забезпеченні розробок та безпосередній охороні здоров'я людей у всьому світі тощо;

в економічній сфері -- участь у створенні на основі міжнародної кооперації та інтеграції виробництва і праці світової економічної системи; вирішення глобальних господарських проблем і наукове їх обґрунтування (енергетика, космос, освоєння полюсів, Світового океану) тощо;

у політичній сфері - розвиток міждержавних договірних відносин; забезпечення суверенітету й обороноздатності країни; участь у ненасильницькому забезпеченні миру в усьому світі; участь у боротьбі з міжнародними правопорушеннями та особами, винними в їх вчиненні; поступова консолідація здорових сил світу на забезпечення подальшого вирішення глобальних проблем всесвітнього значення.

Отже, групування державних функцій залежить від багатьох підстав (ознак) і може здійснюватися за різними напрямами державної діяльності.

Форми здійснення функцій держави -- це спеціальні аспекти її діяльності, з допомогою яких реалізуються державні функції. За правовими наслідками названі форми поділяються на правові та не правові (організаційні).

Правові форми -- це такі види здійснення функцій держави, які тягнуть за собою правові наслідки. Існують різні види правових форм здійснення функцій держави: правотворча, управлінська (виконавчо-розпорядча), правоохоронна, правозастосовна тощо.

Правотворча форма відображається в діяльності держави з підготовки та прийняття нормативно-правових актів та інших джерел права.

Правоохоронними методами є засоби і способи правоохоронної діяльності відповідних державних органів.

Організаційними методами є засоби і способи здійснення організаційного виду діяльності із забезпечення реалізації державних функцій.

До них відносять: програмування, прогнозування, дослідження, здійснення оперативного аналізу тощо.

Отже, функції держави та методи їх здійснення характеризують сутність, соціальне призначення і роль держави в суспільстві. У соціальних демократичних і правових державах вони уособлюють загальнолюдські та гуманістичні форми.

4. Поняття форми держави

Організація державної влади великою мірою залежить від форми держави. Розрізняють форму правління, форму державного устрою, форму державно-правового режиму.

Форма правління -- це організація верховної державної влади, порядок її утворення та діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Відомі дві форми правління: монархія республіка.

Монархія -- це така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор та ін.). Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія -- це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). Ознаками абсолютної монархії є: а) вся влада (законодавча, виконавча і судова) належить монарху; б) в державі, як правило, відсутні органи політичної влади, які б формально були незалежні від влади монарха; в) представницькі органи, якщо вони існують, мають консультативний характер; г) залежно від виду абсолютної монархії можуть бути різні режими; г) для абсолютної монархії притаманний лозунг «Держава -- це Я» (тобто монарх).

Серед різновидів абсолютної монархії можна виділити: деспотію, тиранію, освічений абсолютизм тощо. В сучасний період розвитку держав абсолютна монархія існує в Катарі, Омані, Саудівській Аравії. Світова теорія держави знає такі основні форми абсолютизму: а) класичний - характерний для Франції у Європі та Японії у Азії; б) князівський - мав місце у Німеччині періоду феодальної роздробленості; в) військово-кріпосницький характерний для Прусії та Росії; г) освічений (Австрія, Іспанія, Росія тощо).

За обмеженої монархії законодавча влада належить парламенту, виконавча -- монарху (чи кабінету міністрів), судова -- судам, які обираються чи призначаються, або обмежується іншим шляхом. Існують різні види обмеженої монархії: а) конституційна; б) виборна; в) теократична; г) традиціоналістська тощо. Конституційна монархія - це форма правління, при якій в державі, поряд з існуванням монарха, законодавчо закріплено існування і значні повноваження представницького органу. Для конституційної монархії характерні такі ознаки: а) монарх є главою держави і має переважно представницькі повноваження; б) представницьким органом є парламент, який обирається на загальних зборах і його існування закріплене законодавчо; в) в конституції закріплюються повноваження монарха; г) уряд формується або лише парламентом, або парламентом і монархом. Розрізняють два різновиди конституційної монархії: парламентарну; дуалістичну. В парламентарній монархії монарх є лише символом держави, він царствує, але не править. Реально країною керує парламент, який утворює уряд. Управління в країні здійснює уряд, який підконтрольний і підзвітний парламенту. Будь-які дії монарха потребують схвалення урядом. Такі парламентські монархії існують у Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Норвегії, Швеції тощо. В дуалістичній монархії парламент і монарх наділені реальною владою. Переважно, повноваження монарха обмежені у сфері законодавчої влади і достатньо широкі у сфері виконавчої влади. У монарха є право достроково припиняти повноваження парламенту, видавати укази, Що мають силу закону, відхиляти закони, прийняті парламентом. Монарх призначає членів уряду і в будь-який час може зняти з посади міністрів. Такий вид монархії на сьогодні існує у Йорданії, Марокко тощо.

Одним із різновидів обмеженої монархії є виборна монархія. В державах, де існує виборна монархія, глава держави одержує реальну владу не шляхом наслідування престолу, а шляхом його виборів із певного, обмеженого кола осіб. Ми спостерігаємо певні випадки виборних монархів за різних причин. Наприклад, у Росії (в XVII ст.), коли перервалася династія Рюриковичів, на царювання було обрано в 1613 р. Михайла Федоровича Романова. В сучасний період розвитку монархії, прикладом виборної монархії можна назвати Об'єднані Арабські Емірати (ОАР), де з монархів-князів терміном на два роки обираю «старшого монарха», який, по суті, і є монархом ОАР.

Самостійним різновидом обмеженої монархії є теократична монархія. Це така монархічна держава, в якій глава держави (монарх) є одночасно і главою церкви. Політична влада в таких країнах належить духовенству. Прикладами теократичної монархії є Ватикан, Королівство Тонга тощо. Ватикан як церковна держава існує з VIII ст.

Різновидом обмеженої монархії є традиціоналістська монархія. В державі з таким видом монархії повноваження монарха, інших органів держави, визначаються звичаями і традиціями. Такі держави існують нині на Африканському континенті.

Республіка -- це така форма правління, де верховна влада в державі належить представницьким виборним органам і здійснюється ними. У теорії держави і права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).

У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, передбачених законом. Відомо три види демократичних республік: парламентські, президентські та змішані. У парламентських республіках:

а) президент обирається парламентом і йому підзвітний;

б) президент має право достроково припиняти повноваження парламенту;

в) уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті;

г) уряд підзвітний парламенту;

ґ) парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за собою його відставку.

Прикладами парламентських республік у сучасному світі є Італія, ФРН тощо.

У президентській республіці:

а) президент обирається всенародно або за особливою процедурою;

б) президент є главою держави і главою виконавчу владу;

в) президент формує уряд одноособово чи при певному парламентському контролі і ним керує;

г) за свою діяльність уряд несе відповідальність перед президентом;

ґ) законодавча влада належить представницькому органу (парламенту);

д) президент має право вето на закони парламенту (може не підписати закон і повернути його до парламенту).

У змішаній формі правління є елементи як президентської, так і парламентської форм правління. Змішані республіки можуть бути двох видів: президентсько-парламентські і парламентсько-президентські. Ознаками змішаної республіки є:

а) президент і парламент обираються громадянами країни;

б) президент і парламент ділять свої повноваження з контролю та відповідальності щодо уряду;

в) кандидатури до уряду підбирає президент, а призначає уряд, парламент, або парламент дає лише згоду на призначення членів уряду чи його глави (прем'єр-міністра);

г) уряд очолює прем'єр-міністр, а президент здійснює лише

загальне керівництво урядом;

ґ) уряд відповідальний перед президентом, підзвітний і підконтрольний парламентові;

д) за певних обставин, передбачених законом, президент має право достроково припинити повноваження парламенту, а парламент - застосувати процедуру імпічменту до президента. Такі види змішаної республіки існують у Ірландії, Португалії, Україні, Франції тощо.

Форма державного устрою -- це територіальна організація Держави. Взаємодія між її частинами та кожної частини з державою в цілому має складний характер.

Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її органів з державою в цілому та між собою (наприклад, Автономна Республіка Крим, Київська область, Солом'янський район тощо).

Теорія держави і права розрізняє просту та складну форми державного устрою.

Проста (унітарна) держава -- єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю. Для унітарної держави характерна ] наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загальнодержавної символіки тощо.

Складна держава формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої і форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів, ще й імперія.

Федерація -- суверенне державне утворення (союз держав) з особливою структурою державного механізму, що має в своєму складі як загальнофедеративні державні (суспільні) організації, і систему законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів федерації. Федерація створюється на добровільних засадах, здебільшого згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад, Російська Федерація, США тощо).

Конфедерація -- це добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію.

Імперія -- це примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю І залежать від верховної влади.

В умовах феодального періоду розвитку суспільства існувала така форма державного устрою, як унія. Це об'єднання двох і більше монархічних держав. Наприклад, Річ Посполита тощо. Державно-правовий режим -- це сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють демократичний та недемократичний режими.

Основними ознаками демократичного режиму є:

а) проведення виборів державних органів у центрі та на місцях і органів місцевого самоврядування;

б) плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

в) рівноправність людей, гарантії здійснення ними їхніх прав, виконання їхніх обов'язків;

г) демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо.

Демократичні режими класифікуються на демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний тощо.

Демократично-ліберальний режим характеризується лібералізацією усіх сфер життя суспільства. Права людини і сама людина в такій державі визнаються найвищою соціальною цінністю. Головним обов'язком держави, її органів і посадових осіб та органів і посадових осіб місцевого самоврядування є забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина.

При демократично-радикальному режимі основна увага спрямована на радикальні перетворення в країні, на здійснення реформ, пошук радикальних форм і методів реорганізації суспільства і держави.

Демократично-консервативний режим характеризується певним «застоєм», відданням переваг традиціям, небажанням здійснювати будь-які перетворення, пошуком таких засобів, способів і прийомів розвитку суспільства і держави, що забезпечують сталість і незмінюваність існуючого суспільного і державного ладу та звичних порядків.

Отже, демократичний правовий режим -- це здійснення державної влади на засадах чинного права з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків.

Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.

Тоталітарний режим -- це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства й кожного окремого громадянина (особи) абсолют но регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією чи кількома особами з правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства, існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.

Авторитарний режим -- це така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускаються деякі розмежування? політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.

Серед недемократичних режимів розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу, іншої групи чи прошарку в соціально неоднорідному суспільстві тощо.

Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком держави з особою і громадянським суспільством.

5. Державний механізм

Для здійснення своїх завдань і функцій кожна держава створює різноманітні органи й організації. Система всіх держави органів і організацій, що беруть участь у здійсненні завдань і функцій держави, називається її механізмом. Серед названих є державні органи, що наділені державно-владними повноваження ми. Такі органи й називають апаратом держави. Звідси механізм держави криє в собі:

а) державні підприємства;

б) державні установи;

в) апарат держави;

г) інші державні організації.

Державні підприємства -- це державні структури, які безпосередньо реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального виробництва. Сюди слід віднести держава підприємства з виробництва товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування тощо.

Державні установи -- це вид державних організацій, на які покладено завдання з реалізації функцій держави у сфері нематеріального виробництва. До них слід віднести установи у сфері фінансів, культури, охорони здоров'я, освіти, виховання тощо. Це, наприклад, державні дошкільні дитячі установи, школи, училища, середні та вищі навчальні заклади, система лікарень, санаторіїв та інших установ охорони здоров'я.

До інших державних організацій, наприклад, відносять державні будівельні організації або армію, міліцію тощо.

Апарат держави являє собою систему всіх державних органів, які здійснюють завдання та виконують певні функції держави.

Основними принципами діяльності державного апарату України є: демократизм; національна рівноправність; законність; суверенність; поділ влади; соціальна справедливість; гуманізм і милосердя; поєднання переконання і примусу; гласність, відкритість і врахування громадської думки.

Принцип демократизму в Україні характеризується тим, що державний апарат формується з волі більшості населення, виражає та виконує волю громадянського суспільства.

Як корінна національна група, так і решта груп, що проживають на території України, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охорону, захист і відтворення політичних, економічних, громадських, соціальних і культурних прав.

Державний апарат утворюється й діє на підставі законів. Його діяльність спрямовується на виконання законів у порядку, передбаченому чинним законодавством. Державний апарат уособлює єдність державної влади на засадах самостійності та незалежності; він є виразником суверенітету народу.

Принцип соціальної справедливості державного апарату означає, що його завданням є забезпечення соціальної злагоди, консенсусу між різними частинами суспільства, балансу різноманітних інтересів усіх соціальних прошарків, груп та інших верств населення.

Важливим принципом державного апарату України є поєднання методів виховання і примусу. Примус до осіб застосовується лише тоді, коли вичерпано всі методи переконання, але особа не підкорилася загальнодержавним інтересам та інтересам громадянського суспільства.

Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськими об'єднаннями й рухами, вивчає громадську думку та враховує її в організації і здійсненні покладених на нього завдань.

Отже, державний апарат (обраний чи призначений) є системою державних органів, що здійснюють свої функції, реалізую чи волю громадянського суспільства, всього українського народу.

Первинною «клітинкою» державного апарату є орган держави. Це окремий службовець чи структурно оформлений колектив державних службовців, наділений владними повноваженнями, відповідними матеріально-технічними засобами, утворений на законних підставах для виконання конкретних завдань і функцій держави.

Один службовець як орган держави - це, скажімо, Президент України, що є главою держави і виступає від її імені. Структурно оформлений колектив службовців має керівників і виконавців. Керівник виступає від імені певного органу. Кожний орган наділяється на підставі закону владними повноваженнями, які полягають у тому, що орган держави спроможний встановлювати формально обов'язкові правила поведінки (як нормативні, так і індивідуальні) й домагатися їх здійснення. Прикладом державного органу як колективу службовців можуть бути міністерство, державний комітет, державна адміністрація тощо.

В юридичній літературі розглядають різні підстави класифікації державних органів:

а) за місцем у системі державного апарату -- первинні (створюються через вибори всім населенням або його частиною), вторинні (створюються первинними, походять від них і підзвітні їм);

б) за змістом або напрямами державної діяльності -- органи державної влади, глава держави, органи державного управління чи розпорядчо-виконавчі органи, судові органи, контрольно-наглядові органи;

в) за способом утворення -- виборні, призначувані, ті, що можуть успадковуватися;

г) за часом функціонування -- постійні, тимчасові;

ґ) за складом -- одноособові, колегіальні;

д) за територією, на яку поширюються їхні повноваження --

загальні, або центральні; місцеві, або локальні.

Удосконалення органів державної влади реалізується в Україні на основі Конституції.

До системи державних органів України належать: законодавчий орган -- Верховна Рада України; глава держави -- Президент України; виконавчі органи, що поділяються на вищі (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим), центральні (міністерства, державні комітети; інші органи центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом); місцеві (обласні та районні, міст Києва і Севастополя, районів у містах Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій та їхні відділи й управління, а також адміністрації державних підприємств і установ).

Органи місцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, тобто обласні та районні ради, а також органи місцевого самоврядування: міські, сільські, селищні ради та їхні виконавчі органи є самостійною системою об'єднань громадян у громадянському суспільстві. Органи місцевого самоврядування не належать до апарату держави. Держава визнає і гарантує місцеве самоврядування.

Система судових органів охоплює: Конституційний Суд України; загальні (місцеві, апеляційні, касаційні, вищі) суди та Верховний Суд України. Місцеві суди включають районні, міські (міст обласного підпорядкування), районні у місті, господарські, гарнізонні суди. До системи апеляційних судів закон відносить Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, суди міст Києва і Севастополя. Спеціальними (касаційними) судами в Україні є вищі суди (господарський, адміністративний). Очолює всю систему судів загальної юрисдикції в Україні Верховний Суд України.

У самостійну систему органів держави виокремлюються контролюючі та наглядові органи України. До наглядових органів належать: Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори; до контролюючих - податкові адміністрації, санітарні, пожежні, контрольно-ревізійні та інші державні інспекції, Служба Безпеки України, прикордонна та митна служба тощо.

Отже, апарат держави посідає головне місце в системі організацій державного механізму, оскільки здійснює державну владу та управління в державі та суспільстві.

6. Характеристика держав, що існували на території сучасної України

Процес виникнення і розвитку державності на території нинішньої України має давню історію. Перші державні утворення на цій території з'явилися в степах Північного Причорномор'я. За типом це були держави з рабовласницьким способом виробництва. Найдавнішим народом на території нинішньої України, що створили потужню державну структуру були кіммерійці. Вони займали великі простори Північного Причорномор'я, а також Приазов'я і Криму. Главою держави у них був цар. На початку VII ст. кіммерійців винищили скіфи. Скіфська держава була рабовласницькою. Суспільні відносини регулювалися звичаєвим правом, а також рішеннями народних зборів та постановами царів.

Правові норми у Скіфії захищали життя, майно і привілеї царів та чиновницької бюрократії. Раби не вважалися суб'єктами права, а саме право мало яскраво виражений класовий характер.

Південними сусідами скіфів і сарматів були переселенці з Стародавньої Греції. Перші поселення грецьких колоністів з'явилися у VII ст. до н. є. Пізніше тут сформувалися три основні центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані, місто Боспор Кіммерійський з головним центром у Пантікапеї (Керч) і Херсонес біля сучасного міста Севастополя. Спочатку міста-держави були незалежними утвореннями, а в період із І ст. до н. є. по III ст. н. є. були підкорені Римом. Ольвія і Херсонес були демократичними республіками, а Пантікапей, до утворення Боспорського царства, був аристократичною республікою. Боспорське царство за формою правління було монархією. Право мало такі джерела, як звичай, закон, декрети грецьких міст-полісів.

Отже, до виникнення ранньофеодальної державності у східних слов'ян на частині території нинішньої України виникли і розвивалися рабовласницькі держави як з республіканською, так і з монархічною формами правління.

Ще в «Повісті временних літ», що була написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором на початку XI ст., розглядалася договірна теорія виникнення державності в Київській Русі. Як держава Київська Русь фактично заявила про своє існування у другій половині IX ст. Протягом двох століть вона розпалася на 15 окремих земель, де виникли Галицько-Волинське, Чернігівське, Переяславське, Ростово - Суздадьське та інші князівства.

Наприкінці ХНІ -- на початку XIV ст. важливу роль в об'єднанні українського та білоруського народів відіграла Литва. Українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського до другої половини XVI ст., а потім опинилися в межах різних держав. До Польщі відійшли Галичина, Волинь, Холмщина, Поділля, Київщина, Брацлавщина, Підляшшя. Пінщина та Берестейщина увійшли до складу Литви. До Москви відійшли землі вздовж Десни, Сейму, Ворскли, Псла і Дінця. Буковина була спершу у складі Молдовського князівства, а з 1564 р. - під Туреччиною. Закарпаття попервах відійшло до Угорщини, а 1526 р. - до Австрії.

Наприкінці XVI ст. український народ розпочав боротьбу за свою державність проти польського гніту, а з XVII ст. -- проти могутньої Московської держави. Національно-визвольна війна українського народу привела до створення Української держави, яка проіснувала до 1783 р. Цей період розвитку України характеризується як козацька доба.

Наприкінці XVIII ст. Україна втратила свою автономію, і відтоді аж до 1917 р. центральні, південні та східні українські землі були частиною Російської імперії, а західні землі відійшли до складу Австрії.

Після падіння в лютому 1917 р. монархії в Росії Тимчасовий! уряд заходився створювати новий адміністративний апарат на засадах виборності. У губерніях і повітах з'їзди земства сталій вищими розпорядчими органами. У Києві було проведено губернський земський з'їзд, який обрав Виконавчий губернський комітет. 17 березня 1917р. було створено Українську Централь ну Раду, головою якої став М. Грушевський. 20листопада 1917 р. III Універсалом було проголошено Українську Народну Республіку. 29 квітня 1918 р. на засіданні Центральної Ради президентом УНР обрали М. Грушевського, але того же дня у Києві з'їзд) українських хліборобів обрав гетьманом генерала Павла Скоропадського, що в історії розглядається як державний переворот, санкціонований німецьким командуванням. Гетьманський! уряд проіснував з ЗО квітня по 14 грудня 1918 р. Після зречення1 Скоропадського владу перебрала Директорія, яку очолив спершу В. Вінниченко, а згодом С. Петлюра. У січні 1919р. у Харкові було створено Українську Радянську Соціалістичну Республіку,, яка проіснувала до 24 серпня 1991 р.

Отже, на території нинішньої України впродовж останнього тисячоліття виникало чимало різних держав, що свідчить про довгий і тернистий шлях українського народу до незалежності

7. Поняття права та його ознаки, принципи, функції

Право як волевиявлення держави -- це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених або санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному суспільстві

До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

а) право -- це система правових норм;

б) це правила поведінки загального характеру;

в) ці правила мають загальнообов'язковий характер;

г) вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в

правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

ґ) формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

д) установлюються, санкціонуються, гарантуються (забезпечуються) державою та її органами;

є) у своїй сукупності регулюють та охороняють соціальні відносини між людьми;

є) правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму та милосердя.

Функції і принципи права

Право має певні напрями впливу і будується на конкретних правових і демократичних засадах (принципах).

Функції права -- це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права в громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні. Розглянемо функції права, що належать до загально-соціальних.

Гуманістична функція характеризується тим, що право охороняє та захищає права і свободи людства, народу, людини. Наприклад, Конституція України в ст. 27 закріплює право людини і громадянина на життя. Держава забезпечує реалізацію людиною названого права, створюючи належні умови для недопущення свавільного позбавлення життя конкретної людини. В Україні з 5 квітня 2001 р. смертна кара замінена довічним позбавленням волі, що свідчить про гуманізм українського права.

Організаторсько-управлінська -- право суб'єктів на вирішення певних економічних і соціальних проблем. За допомогою права регулюються питання економічного і соціального життя в Україні

Інформаційна (комунікативна) -- право інформує людей про волю законодавця. Наприклад, Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. встановлює правові основи щодо поширення і використання інформації в Україні.

Оцінно-орієнтувальна -- поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки. Наприклад, Цивільний кодекс України передбачає право людини і громадянина на одержання спадщини. Особи, що одержують спадщину за заповітом, слідують останній волі померлого і успадковують його майно в тих межах, в яких це визначено заповітом.

Ідеологічно-виховна - право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки. Наприклад, людина слідує нормам кримінального права, не порушує заборон та діє в межах визначених обов'язків і тим самим реалізує норми права в межах правомірної поведінки. Достатньо того, що людина знає межі своїх можливостей, не порушує вимог права, самовиховується на правових моделях позитивної поведінки.

Гносеологічна (пізнавальна) -- право само виступає як джерело знань. Наприклад, вивчаючи норми права, суб'єкт права має можливість одержати знання про обсяг пільг, допустимі норми шкідливих викидів у атмосферу, про свої права і обов'язки тощо. До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статичну і динамічну) та охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих або інших галузях чи інститутах права.

Регулятивно-статична функція -- це вплив права на суспільні відносини, що закріплює і регулює суспільний порядок у соціально неоднорідному суспільстві у стані спокою; регулятивно-динамічна -- такий вплив права на суспільні відносини, що забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства. Правовий вплив (статичний і динамічний) здійснюється таким чином, що, наприклад, Верховна Рада України виключно законами регулює права корінних народів і національних меншин (це регулятивно-статична функція права). Або шляхом прийняття Державного бюджету України створюються передумови для будь-яких видатків держави на загальносуспільні потреби (регулятивна динаміка).

Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення або усунення їх із повсякденного життя.

Видання службовою особою нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку, якщо предметом таких дій були бюджетні кошти у великих розмірах, -- карається позбавленням волі до чотирьох років (ст. 211 КК України). Це один із прикладів із реалізації охоронної функції права.

Принципи права -- це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

У сучасній юридичній літературі визнають принципи демократизму, законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють також загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів права.

Принципи права як керівні юридичні вимоги відображають особливості та специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер, визначають і скеровують правомірну поведінку людей. У теорії права існують різні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

Загальнолюдські принципи права характеризують як юридичні засади, ідеали чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють у собі найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства, визнані міжнародними нормами права.

Такими принципами є:

а) закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення

її основних прав;

б) юридична рівність однойменних суб'єктів у всіх правовідносинах;

в) верховенство закону як акта нормативного волевиявлення вищого представницького органу держави;

г) взаємопов'язаність юридичних прав і обов'язків;

ґ) регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загально дозволеним типом правового регулювання: «дозволено все, що прямо не заборонено законом»;

д) діяльність органів і посадових осіб за принципом: «дозволено тільки те, що прямо передбачено законом»;

є) чітке закріплення правовими нормами процедурно-процесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав людини і здійснення нею своїх обов'язків;

є) здійснення правосуддя тільки судами як найефективніша гарантія прав людини;

ж) юридична відповідальність людини за свою винну протиправну поведінку;

з) обов'язкова дія принципу презумпції невинуватості особи в суспільстві.

Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціальну сутність.

Приміром, рабовласницькому типу права були притаманні такі принципи: тісне переплетення норм права з родоплемінними звичаями; вплив релігії на формування права; невизнання рабів суб'єктами права; яскраво виражений класовий характер чинного права; охорона приватної власності й тяжкі покарання за замах на рабовласницьку власність; відсутність чіткого формулювання складів злочинів і широке свавілля судді.

Феодальний тип права базувався на таких принципах: право; привілеїв, що мало становий характер; відкрите право застосування сили (кулачне право); партикуляризм, тобто роздрібненість] права; наявність канонічного (церковного) права, що мало юридичну силу; жорстокість і широка можливість судової розправи Особливості сучасних перехідних типів правових систем полягають у поступовому втіленні загальнолюдських цінностей, що відображені в загальнолюдських принципах права.

Конкретно-історичні принципи права визначають як основні засади, що відображають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах. До них відносять, наприклад, такі:] принцип демократизму, принцип законності, принцип гуманізму, принцип рівності всіх перед законом, принцип взаємної відповідальності держави та особи.

Галузеві й міжгалузеві принципи характеризуються тим, що охоплюють лише одну чи кілька галузей права певної держави. І до них, зокрема, відносять принцип гласності судочинства і] принцип повної матеріальної відповідальності, принцип індивідуального покарання чи стягнення тощо.

...