Теорія держави і права

Спосіб виконання зобов'язання -- це порядок виконання, визначений нормативними актами чи договором.

Зобов'язання повинні виконуватись в установлений строк. Якщо строк не визначено, то зобов'язання повинно бути виконане на вимогу кредитора. Боржник повинен виконати таке зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги, якщо інший строк не випливає з закону, договору чи суті зобов'язання.

Для належного виконання зобов'язання існують також певні засоби стимулювання боржника. Такими засобами є відшкодування збитків, а також інші способи забезпечення виконання зобов'язання. Такими способами є неустойка (штраф, пеня), застава, порука, завдаток, гарантія, притримання. Вони забезпечуються законом чи договором і є додатковими до договору.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом чи договором сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Застава -- зобов'язання, за яким кредитор має право в разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Заставою може бути також забезпечена вимога, яка виникне в майбутньому. За новим Цивільним кодексом України передбачені такі види застав: іпотека -- застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи; заклад -- застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом, до третьої особи; інші види застав, які перелічені в законі України «Про заставу».

Порука -- зобов'язання, за яким поручитель повинен перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині, яка не виконана.

Завдаток -- грошова сума або рухоме майно, яке передається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів на підтвердження його виконання. Якщо основне зобов'язання не виконане з вини сторони, яка дала завдаток, сума не повертається, а якщо з вини особи, яка отримала завдаток, то вона повинна повернути подвійну суму завдатку.

Гарантія -- це субсідіарне зобов'язання, що видається банком, іншою фінансовою установою, страховою організацією, за яким відповідний банк (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.

Притримання -- це правовідносини, за якими кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові, має право притримати її у себе до моменту належного виконання зобов'язання боржником щодо цієї речі (оплата речі, відшкодування витрат за її утримання). Але до кредитора, який притримує річ у себе, право власності на неї не переходить. Право на притримання речі може бути передано третій особі, вказаній боржником.

37. Способи припинення зобов'язань

Зобов'язання припиняються частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Відповідно до Цивільного кодексу такими підставами є:

а)виконання;

б)зарахування;

в) передання відступного і прощення боргу;

г) поєднання боржника і кредитора в одній особі;

д) за домовленістю сторін;

є) унаслідок зміни плану;

є) за неможливістю виконання;

ж) у зв'язку зі смертю громадянина або з ліквідацією юридичної особи.

38. Цивільно - правова відповідальність

Цивільно-правова відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності, а тому поряд із загальними ознаками вона має і свої особливості, які і вирізняють її серед інших видів юридичної відповідальності.

У юридичній літературі особливостями цивільно-правової відповідальності вважають такі:

а) вона є одним із видів державного примусу;

б) вона відображається в несприятливих наслідках для її суб'єктів у вигляді майнових втрат, відшкодування збитків за рахунок порушника, стягнення з нього неустойки, штрафу чи пені;

в) застосування в ній державного і суспільного осуду порушника;

г) вона є не просто санкцією за цивільне правопорушення, а за ходом, спрямованим на відновлення порушеного права і стимулювання нормальних ринкових відносин.

Отже, можна дати таке визначення цивільно-правовій відповідальності: це встановлена цивільним законодавством негативна реакція на правопорушення передбаченого договором або законом обов'язку шляхом позбавлення порушника певних цивільних прав та накладання на нього обов'язків майнового характеру.

Підставами для цивільно-правової відповідальності є:

а) наявність майнової чи моральної шкоди;

б) протиправність поведінки;

в) вина;

г) причинний зв'язок між завданим збитком і протиправною

поведінкою.

Окрім відшкодування майнової шкоди та збитків у вигляді зменшення наявного майна та упущеної вигоди, фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної шкоди. У грошовому або майновому виразі моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і не пов'язана з нею сумарно. Розмір відшкодування моральної шкоди визначається судом.

Дії чи бездіяльність, якими спричинено договірну або позадоговірну шкоду, повинні бути протиправними чи заборонені законом.

Вина, як умова цивільно-правової відповідальності, передбачена ст. 614 ЦК, в якій зазначено, що порушник зобов'язання несе відповідальність лише за наявності вини. При цьому необхідно наголосити на такій особливості цивільно-правової відповідальності: на відміну від кримінального, в цивільному праві діє презумпція вини, тобто відсутність вини доводиться особою, що порушила зобов'язання.

. Цивільно-правова відповідальність поділяється на такі види:

а) договірна та позадоговірна;

б) часткова та солідарна;

в) основна та субсидіарна (додаткова).

Договірна відповідальність настає за порушення договору, а позадоговірна - в разі вчинення шкоди чужому здоров'ю або майну без наявності договору між заподіювачем шкоди та потерпілим.

За наявності кількох зобов'язаних осіб може наступати часткова, солідарна або субсидіарна відповідальність. При частковій відповідальності кожна зобов'язана особа несе відповідальність лише в межах своєї частки. При солідарній - кредитор має право звернути стягнення на майно або всіх боржників, або кількох із них, або одного із них. Виконання одним із кількох боржників солідарного зобов'язання звільняє інших від відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише в разі, прямо передбаченому законом або договором.

Основною відповідальністю у цивільному праві визнається відповідальність боржника, яка виникає на підставі загальних приписів закону.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність має місце за наявності і основного, і додаткового боржників. Коли неможливе відшкодування збитків основним боржником, воно перекладається на додаткового. Наприклад, за вчинену шкоду неповнолітнім у віці від 14 до 18 років він сам несе відповідальність. Якщо такого майна він не має, відшкодовувати заподіяну ним шкоду будуть його батьки чи піклувальник.

У передбачених законом випадках субсидіарно відповідальна особа, якою задоволена вимога кредитора, має право регресної вимоги до основної відповідальної особи.

За наявності непереборної сили чи випадку боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язання.

Поняття, джерела, система, принципи сімейного права. Сімейні правовідносин

. Сімейне право -- це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Тобто це право регулює відносини між подружжям щодо порядку укладення шлюбу, особистих і майнових відносин між ними, порядку та умов припинення шлюбу, відносин між батьками й Дітьми, іншими родичами. Крім того, сімейне право України регулює та охороняє відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування тощо. Виходячи з цього можна стверджувати, що предметом сімейного права є сукупність відносин, що регулюються та охороняються нормами і принципами сімейного права з приводу особистих немайнових прав та обов'язків і тих майнових прав та обов'язків, що виникають на ґрунті шлюбу та сім'ї.

Завдяки цьому можна стверджувати, що сімейне право є самостійною галуззю права, яка відокремилася від цивільного. На підтвердження самостійності сімейного права та неналежності його до цивільного наводять кілька аргументів Сімейно-правові відносини характеризуються власними джерелами виникнення. Якщо цивільні правовідносини виникають, як правило, з договорів, то шлюбно-сімейні -- з рідства шлюбу, усиновлення, і всі майнові відносини випливають з особистих. Ці правовідносини пов'язують не сторонніх, а близьких осіб - родичів, подружжя.

У першу чергу, сімейні правовідносини - це особисті немайнові відносини.

Сімейні права та обов'язки не можна відчужувати, передавати, купувати, продавати чи дарувати.

Сімейні відносини в Україні в багатьох випадках регулюються нормами моралі, а не тільки правовими нормами, і це є характерним тільки для сімейного права.

Основними джерелами сімейного права є Конституція, Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти України. Так, Конституція України проголошує: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі і сім'ї» (ст. 51).

Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих і майнових прав і обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів! Регулювання сімейних відносин здійснюється з метою: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осібз утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; сприяння побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом і падчеркою, пасинком. Він не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком і племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням.

Сімейний кодекс України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Загальна частина містить норми, які поширюються на всі сімейно-правові відносини. До них належать норми: про предмет, законодавство, про мету і завдання, принципи, суб'єктів сімейних правовідносин тощо. Особлива частина -- це сукупність норм та принципів, кожен з яких регулює та охороняє окремий різновид сімейних відносин1.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані також за домовленістю (договором) між їх учасниками, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов'язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам Сімейного кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.

Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Система сучасного сімейного права--це його внутрішня структурна організація елементами якої є сімейні норми, принципи та інститути. Сімейна норма -- це одиничне, формально-визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює та охороняє сімейні відносини. Сімейні принципи -- це основні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюються сімейно-правове регулювання та охорона сімейно-правових відносин. До них наприклад належать принципи: одношлюбності; свободи і добровільності при укладанні та розірванні шлюбу; рівності чоловіка і жінки в особистих та майнових правах; моральної та матеріальної підтримки членів сім'ї тощо. Сімейний інститут -- це сукупність сімейних норм і принципів, що регулюють та охороняють однорідні сімейні відносини. До найважливіших із них варто віднести інститути: шлюбу, прав та обов'язків подружжя, батьків та дітей, усиновлення, опіки та піклування, реєстрації актів цивільного стану.

На ґрунті сімейних норм і принципів виникають сімейні правовідносини. Під ними розуміють суспільні, правові відносини, Що врегульовані та охороняються нормами та принципами сімейного права, учасники яких наділяються взаємними сімейними правами та обов'язками.

Для сімейних правовідносин притаманними є наступні ознаки:

а) специфічний суб'єктивний склад;

б) тривалий характер;

в) невідчужуваність прав та обов'язків;

г) наявність сімейних прав та обов'язків.

Суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути лише фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення. Сімейний кодекс встановлює наступний перелік суб'єктів сімейних правовідносин:

а) подружжя;

б) батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;

в) баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;

г) рідні брати; рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.

При цьому усі інші родичі (двоюрідні брати та сестри, тітки, дядьки, племінники, племінниці та ін.) не є учасниками сімейних правовідносин за винятками, встановленими законами.

Об'єктами сімейних правовідносин можуть бути:

а) майнові блага (речі);

б) особисті немайнові блага;

в) дії, у тому числі послуги.

Змістом сімейних правовідносин є суб'єктивні сімейні права та юридичні обов'язки. Суб'єктивне сімейне право -- це міра можливої (дозволеної) поведінки суб'єкта сімейних відносин. Юридичний обов'язок -- це міра необхідної поведінки суб'єкта сімейних відносин.

Залежно від об'єкта сімейних правовідносин суб'єктивній сімейні права та юридичні обов'язки можуть мати майновий чи особистий немайновий характер. Для суб'єктивних сімейних прав та обов'язків характерною ознакою характерною ознакою є їх невідчужуваність, тобто неможливість передачі їх іншим особам

40. Шлюб: укладання, особисті і майнові права та обов'язки подружжя, припинення Шлюб, умови і порядок його укладання, припинення та визнання недійсним

Відповідно до ст. 21 СК України шлюб - це сімейний союз жінки і чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану, який є підставою виникнення в них прав та

обов'язків подружжя.

В юридичній літературі існують і інші визначення шлюбу. Одні з них вміщують основні ознаки шлюбу, інші - визначають його як договір.

Вважається, що шлюб має такі специфічні ознаки:

а) добровільність;

б) досягнення шлюбного віку для жінки і чоловіка;

в) реєстрацію шлюбу у визначеному Сімейним кодексом по рядку;

г) його спрямованість на утворення сімейного союзу жінки і чоловіка.

Щодо шлюбного договору (ст. 9 СК), який укладають особи, що вступають у шлюб, чи подружжя в період шлюбу, то його призначенням є врегулювання майнових відносин на час шлюбу. Такий договір має майже всі ознаки цивільного договору.

Сімейним кодексом передбачаються такі умови укладання шлюбу:

а) взаємна вільна згода жінки і чоловіка на шлюб (добровільність

шлюбу);

б) досягнення особами, які бажають вступити в шлюб, на день реєстрації шлюбу визначеного (шлюбного) віку.

Шлюбний вік для жінки становить 17 років, для чоловіка -18 років, а для особи, яка досягла 14 років і бажає зареєструвати шлюб, необхідно отримати рішення суду про надання права на шлюб, якщо суд дійде висновку, що таке рішення відповідає її інтересам.

Шлюб не може бути укладеним за таких умов:

а) перебування в іншому шлюбі;

б) наявність між особами, що бажають одружитися, родинних зв'язків прямої лінії споріднення;

в) наявність між бажаючими укласти шлюб відносин усиновлення;

г) недієздатність осіб (або особи), які бажають одружитися.

Повний перелік перешкод та їх нюанси вміщено у ст. 26 СК України.

Передбачений сімейним законодавством порядок укладання шлюбу умовно поділяють на такі етапи:

Звернення до Державного органу реєстрації актів цивільного стану (РАЦСу) жінки та чоловіка, які бажають одружитися. Заява подається особисто, а за наявності в жінки або/і чоловіка поважних причин (хвороба, відрядження) - і через представників, повноваження яких оформлені в установленому законом порядку.

Ознайомлення осіб, що бажають одружитися, з їхніми правами й обов'язками. Ознайомлюючи з правами та обов'язками майбутнє подружжя та батьків, їх попереджають про наслідки приховування перешкод для одруження. Як осіб, котрі подали заяву про реєстрацію шлюбу, їх ознайомлюють зі станом здоров'я одне одного.

Прийняття органами РАЦСу заяви за наявності всіх необхідних документів.

Заручини. З моменту подання заяви про реєстрацію шлюбу особи вважаються зарученими, що є формальним станом, який не породжує сімейних прав та обов'язків у заручених осіб.

Разом з тим правові наслідки можуть наступити у разі відмови заручених осіб від шлюбу. Ст. 31 СК передбачає: якщо були понесені затрати на приготування до реєстрації шлюбу та весілля, то в разі відмови від шлюбу однією зі сторін заручин вона і зобов'язана відшкодувати іншій стороні ці затрати в повному обсязі. Підставами звільнення від такого відшкодування є:

а) протиправна, аморальна поведінка нареченої (нареченого);

б) приховання нею (ним) обставин, що мають для особи, яка відмовилася від шлюбу, істотне значення.

При цьому між означеними обставинами та відмовою від шлюбу повинен бути причинний зв'язок.

Сімейним кодексом по-новому вирішується й питання про повернення речей, подарованих майбутньому подружжю на весілля. Відповідно до п. 4 ст. 31 в разі відмови одного із заручених від шлюбу розірвання договору дарування вирішується в судовому порядку

5. Реєстрація шлюбу. Означена процедура здійснюється по закінченні одного місяця від дня подання заяви про реєстрацію шлюбу, а у випадках:

а) вагітності нареченої;

б) народження нею дитини;

в) безпосередньої загрози для життя нареченої чи нареченого в день подання заяви.

Передбачається і відкладання реєстрації шлюбу як за заявою заручених осіб, так і за рішенням керівника органу РАЦСу на термін до трьох місяців.

Новий СК не допускає реєстрації шлюбу через представника (представників), тобто реєстрація здійснюється в разі персональної присутності наречених. Місцем реєстрації шлюбу є державний орган РАЦСу або:

а) за місцем проживання наречених;

б) за місцем надання стаціонарної медичної допомоги;

в) в іншому місці, якщо вони не можуть прибути до органу РАЦСу з поважних причин.

Нареченим надається право на вибір прізвища. З моменту реєстрації шлюбу між жінкою і чоловіком виникають права й обов'язки подружжя. При цьому жодному з подружжя не надаються пільги чи переваги або обмеження прав та свобод, гарантованих Конституцією і законами України. Реєстрація підтверджується видачею Свідоцтва про шлюб.

Допускається реєстрація шлюбу із засудженими, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, за місцезнаходженням таких установ на загальних підставах. А реєстрація шлюбу з особами, які перебувають під вартою в період досудового слідства, здійснюється в слідчих ізоляторах (тюрмах) лише з письмового дозволу органу, який розслідує справу, в такому самому порядку і за такими самими правилами, що встановлені для виправно-трудових установ.

. Відповідно до ст. 104 СК шлюб припиняється внаслідок:

а) смерті одного з подружжя або оголошення його померлим;

б) його розірвання.

За життя подружжя шлюб може бути розірваним шляхом розлучення:

1. У державних органах РАЦСу:

за взаємною згодою подружжя, яке не має дітей, незалежно від наявності між ними майнового спору;

за заявою одного із подружжя шлюб розривається, якщо другий із подружжя:

а) визнаний безвісно відсутнім;

б) визнаний недієздатним.

2. За рішенням суду:

1) за взаємною згодою подружжя; а) за наявності дітей;

б) при виникненні спору про майно;

в) призначенні аліментів;

2) за позовом одного з подружжя. Але позов не може пред'являтися протягом вагітності дружини та упродовж першого року після народження дитини.

Розірвання шлюбу слід відрізняти від визнання його недійсним. Визнання шлюбу недійсним здійснюється судом за наявності визначених чинним законодавством (статті 22, 24-26 СК) таких підстав:

а) відсутності добровільної згоди жінки та чоловіка, які одружилися;

б) недосягнення шлюбного віку;

в) наявності хоча б в одного з подружжя іншого шлюбу;

г) якщо один із подружжя визнаний судом недієздатним;

д) укладання шлюбу між родичами прямої лінії споріднення; між рідними (повнорідними і неповнорідними) та двоюрідними сестрами і братами; між рідними тіткою, дядьком та племінни

цею, племінником; між усиновлювачем та усиновленою дитиною;

є) приховання тяжкої хвороби, або такої, яка є небезпечною для іншого з подружжя чи їхніх нащадків;

є) реєстрація шлюбу хоча б одним із подружжя без наміру створити сім'ю та набуття прав і обов'язків подружжя.

. Особисті і майнові права та обов'язки подружжя

. З моменту реєстрації шлюбу в подружжя виникають різноманітні відносини, найважливіші з яких підлягають правовому регулюванню.

Урегульовані правом сімейні відносини подружжя поділяють на дві великі групи:

особисті немайнові відносини;

майнові відносини.

Відповідно до положень Сімейного кодексу України (гл. 6) до особистих прав подружжя, що не мають майнового змісту, належать права:

а) на материнство та батьківство;

б) на повагу до своєї індивідуальності;

в) на фізичний і духовний розвиток дружини і чоловіка;

г) на обрання і зміну прізвища;

д) на розподіл обов'язків та спільне вирішення сімейних питань;

є) на особисту свободу;

є) на припинення кожним із подружжя шлюбних відносин.

Подружжя (і жінка, і чоловік) зобов'язані піклуватися про сім'ю.

Аналізуючи вище названі особисті немайнові права та обов'язки подружжя, можна дійти висновку, що сімейне законодавство при їх визначенні та закріпленні порядку їх виникнення,

здійснення та припинення враховує належні кожному громадянинові від народження конституційні цивільно-правові особисті немайнові права та обов'язки, якими він володіє довічно.

Викладене означає, що особисті немайнові відносини подружжя мають низку особливостей. Зокрема, чимало особистих немайнових відносин подружжя через свою делікатність та інтимність не підлягає зовнішньому впливу, а тому не регулюється правом.

Практично неможливо провести чітку, однозначну лінію поділу особистих немайнових прав, які регулюються Сімейним правом та іншими галузями права.

Особисті немайнові права подружжя, як і інші їх види, не мають економічного змісту, а тому їх неможливо продати, подарувати, передати будь-яким іншим чином.

При вирішенні спорів між подружжям щодо особистих немайнових прав у багатьох випадках застосовується положення інших галузей права (конституційного, цивільного та ін.).

Як уже зазначалося, між дружиною і чоловіком виникають також і майнові відносини. У шлюбно-сімейному законодавстві майнові відносини подружжя (в тому числі і відносини власності) поділяють на:

а) зовнішні;

б) внутрішні.

До зовнішніх належать відносини між подружжям і третіми особами. їх особливістю є те, що вони в переважній більшості регулюються нормами цивільного законодавства.

До внутрішніх належать відносини, що складаються між подружжям. Саме ця сфера майнових відносин (у тому числі відносини власності) подружжя регулюється нормами сімейного законодавства.

У свою чергу, майно подружжя за своїм правовим статусом поділяється на: 1) спільне; 2) роздільне.

1. Майно, набуте подружжям у період спільного шлюбного життя, є його спільною сумісною власністю. Відповідно до ст. 60 СК дружині і чоловікові належить на праві спільної сумісної власності набуте за час шлюбу майно незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). За ст. 61 СК до речей спільної сумісної власності (крім речей індивідуального користування - ст. 60) відносять і речі професійних занять кожного з подружжя (музичні інструменти, оргтехніку, лікарське обладнання тощо). Дружина і чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження спільним сумісним майном (ст. 63 СК). При укладанні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого подружжя (ст. 65). Разом з тим відповідно до цієї ж статті, для укладання договорів, які потребують нотаріального посвідчення і/або державної реєстрації та договорів стосовно цінного майна, має бути подана письмова, нотаріально засвідчена згода другого з подружжя. Майно, яке належало кожному з подружжя до шлюбу, а також одержане кожним із них під час шлюбного життя у дар або в порядку спадкування, вважається роздільним майном кожного з них. До них належать також згадувані вище речі індивідуального користування (одяг, взуття і т. ін.) і коштовності - «навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя» (п. 2 ст. 57 СК). Якщо майно дружини чи чоловіка, яке було власністю одного із них, за час шлюбу істотно змінилося у своїй цінності внаслідок спільних трудових затрат або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, суд, у разі спору, може визнати таке майно спільною власністю (ст. 62 СК).

Щодо взаємних майнових обов'язків подружжя, то до них, зокрема, належить обов'язок матеріально підтримувати одне одного (ст. 75 СК). У разі відмови в такій підтримці, той із подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, має право звернутися до суду з позовом про присудження на його користь аліментів, за правилами і в порядку, передбаченими главою 9 СК.

Відповідно до ст. 92 СК особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям може бути укладено шлюбний договір.

До змісту шлюбного договору входять:

а) регулювання майнових відносин між подружжям та визначення їхніх майнових прав та обов'язків;

б) визначення майнових прав та обов'язків подружжя як батьків.

Цей договір не може:

а) регулювати особисті відносини як подружжя, так і між ними та їхніми дітьми;

б) зменшувати обсяг прав дитини, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище;

в) передавати у власність одному з подружжя нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Шлюбний договір укладається в письмовій формі та нотаріально посвідчується. Якщо він укладений до реєстрації шлюбу, то набирає чинності в день реєстрації шлюбу, а укладений подружжям - у день його нотаріального посвідчення.

Для шлюбного договору встановлюється загальний термін дії, а для окремих прав та обов'язків - певні терміни тривалості. Чинність шлюбного договору або окремих його умов може бути встановлена і після припинення шлюбу.

У шлюбному договорі визначаються: правовий режим майна; порядок користування житлом; права на утримання (статті 97-99).

За загальним правилом одностороння зміна договору не допускається, але його зміна можлива за спільною згодою подружжя на підставі нотаріально посвідченої угоди та за рішенням суду.

Подружжя має право на відмову від шлюбного договору та на його розірвання за рішенням суду. Він може також бути за рішенням суду визнаним недійсним

41. Особисті і майнові права та обов'язки батьків та дітей

Права та обов'язки матері, батька і дитини зумовлені походженням дитини від них, яке встановлюється на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини (статті 121-122).

У разі, коли батьки дитини не перебувають у шлюбі між собою, то походження дитини визначається:

а) від матері -- на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини;

б) від батька -- за спільною заявою матері і батька або за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини, або за рішенням суду.

Батьки мають рівні права і обов'язки щодо дитини, незалежно від того чи перебували вони у шлюбі між собою, чи розірвали його, чи проживають окремо від дитини, оскільки це не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків. Діти також мають рівні права та обов'язки щодо тих батьків, які не перебували у шлюбі між собою.

Прізвище та ім'я дитини визначається за згодою батьків (зокрема, подвійне). Якщо дитина народжена без батька і відсутнє добровільне визнання батьківства, ім'я визначається матір'ю. По батькові дитини визнається за іменем батька, а при його відсутності - за іменем особи, названою матір'ю дитини.

Батьки мають право та обов'язок виховувати своїх дітей і піклуватися про їх здоров'я, надавати їм освіту, готувати до праці. Вони виховують дітей спільно. За умови проживання одного із батьків окремо від сім'ї він зобов'язаний брати участь у вихованні дітей і має право на спілкування з ними."

Кожен із батьків має право:

а) на особисте виховання дитини;

б) обирати форми та методи виховання;

в) на самозахист своєї дитини;

г) на звернення до суду та державних органів і громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини.

Такі самі права та обов'язки мають і неповнолітні батьки з правом їх самостійного здійснення (ст. 156 СК).

Дитина також має право на звернення за захистом своїх прав та інтересів.

Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків, а при досягненні 10 років - за спільною згодою батьків і самої дитини. За окремого проживання батьків дитина при досягненні нею 14 років місце свого проживання визначає сама (ст. 160 СК).

Кожен із батьків може бути позбавлений батьківських прав на підставах, передбачених ст. 164 СК.

Діти за життя батьків не мають права на їх майно, а батьки не мають права на майно дітей. Майном неповнолітніх дітей батьки управляють як опікуни чи піклувальники з додержанням правил, встановлених для опіки та піклування.

В обов'язки батьків входить утримання своїх як неповнолітніх, так і повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги. Якщо батьки чи один із них ухиляється від цього обов'язку, кошти на їх утримання (аліменти) стягуються з них за рішенням суду примусово в порядку, визначеному в главах 15 і 16 СК. При цьому розмір аліментів визначається судом з урахуванням зазначених у ст. 182 обставин, але на одну дитину їх розмір за жодних обставин не може бути меншим за неоподаткований мінімум доходів громадян.

До обов'язку батьків, у відповідності зі ст. 199 СК, належить і утримування повнолітніх дітей, які продовжують навчатися, але до досягнення ними 23-х річного віку, а також за умови, що батьки спроможні надавати таку матеріальну допомогу.

Відповідно до положень глави 17 СК повнолітні діти зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Якщо вони ухиляються від цього, то за рішенням суду з них стягуються кошти для надання такого піклування. Діти можуть бути звільнені від обов'язків щодо утримання своїх батьків, якщо судом буде встановлено, що свого часу батьки ухилялися від виконання батьківських обов'язків.

42. Поняття, метод, принципи та джерела трудового права

Трудове право -- провідна галузь українського права, яка є системою правових норм, що регулюють сукупність трудових відносин працівників1 із роботодавцями, а також інші відносини, що випливають із трудових або тісно пов'язані з ними і встановлюють права й обов'язки в галузі праці на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та відповідальність у разі їх порушення.

Предмет трудового права -- це основа, база, з огляду на яку постає потреба з'ясувати взаємозв'язок працівників із роботодавцями з приводу праці, причому не всякої праці, а лише тієї, що пов'язана з її суспільною організацією або випливає з неї, створюючи відповідний комплекс, де трудові відносини є головними. Інакше кажучи, предмет трудового права відповідає на питання, що є об'єктом його регулювання, які відносини він охоплює. Саме це й обумовлює значення, роль і місце трудового права в загальній системі національного права України.

Особливість сучасного розвитку суспільно-трудових відносин як основи предмета трудового права полягає в тому, що монополія державних підприємств як роботодавців втрачає усталені позиції, оскільки Конституція України від 28 червня 1996 р. законодавчо закріпила існування трьох форм власності: державної, комунальної та приватної (статті 13, 14, 41, 142 і 143). Це змінює трудові відносини працівників.

До методів правового регулювання праці -- невід'ємної другої складової трудового права як самостійної галузі у складі цілісної системи національного права України -- належать д говірний порядок виникнення трудових відносин; рівноправність сторін трудового договору з підпорядкуванням їх у процесі праці правилам внутрішнього трудового розпорядку; специфічний правовий спосіб захисту трудових прав сторін трудового договору як органом трудового колективу (комісією з трудових спорів), так і державним органом (судом); участь працівників у правовому регулюванні праці через своїх представників, профспілок, трудових колективів. Цей спосіб реалізується шляхом встановлення і застосування норм трудового законодавства, контролю за їх виконанням, захисту трудових прав.

Невід'ємною складовою, що притаманна кожній галузі права, є її система, а точніше -- правильне розташування тісно взаємопов'язаних частин, їх структурний ряд. Трудове право поділяється на дві групи. Перша -- загальна частина, до якої входять такі інститути:

а) поняття та предмет трудового права;

б) основні принципи трудового права;

в) джерела трудового права;

г) суб'єкти трудового права;

г) трудові правовідносини;

д) колективний договір;

є) правова організація працевлаштування працівників.

Основна риса зазначених інститутів загальної частини трудового права полягає в тому, що вони поширюються на всі трудові відносини.

Друга група самостійних інститутів трудового права утворює особливу частину трудового права, до якої входять:

а) трудовий договір;

б) робочий час і час відпочинку;

в) оплата праці;

г) трудова дисципліна;

ґ) матеріальна відповідальність;

д) охорона праці;

є) поєднання роботи з навчанням;

є) нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю;

ж)трудові спори.

Трудове право як самостійна галузь права у складі загальної системи права України має відповідні особливості щодо відмежування його від інших галузей права, зокрема: цивільного, адміністративного та інших.

Головне в цьому відмежуванні полягає в тому, що предметом цивільного права є конкретна річ, тобто уречевлений результат праці, і громадянин виконує певну роботу за власними правилами, у той час, як предметом трудового договору є сам процес праці робітника й службовця за певною спеціальністю чи кваліфікацією та з обов'язковим підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку.

Суттєву відмінність трудове право має і від адміністративного (останнім регулюється праця співробітників МВС України, Служби безпеки України, військовослужбовців Збройних Сил України тощо). Вона полягає в тому, що основним методом адміністративного права є виключно владні повноваження одного суб'єкта правовідносин і підлеглість йому другого суб'єкта цих самих правовідносин.

Демократизація трудового законодавства, розширення сфери його дії, закріплення норм міжнародно-правового регулювання праці, поглиблення диференціації правового регулювання праці (підтвердженням чого є норми права про державних службовців -- Закон і Положення), а також розширення розвитку соціально-партнерських відносин у галузі праці, посилення захисту трудових прав працівників у індивідуально-договірному і колективно-договірному порядку стосуються тих гарантій, які стверджують, що сторони договору мають право поліпшувати умови праці й не мають права погіршувати їх.

Джерела трудового права

Джерела трудового права -- це різноманітні нормативні акти органів державної влади та управління, що регулюють трудові та інші відносини, тісно з ними пов'язані. Проте оскільки джерело трудового права є формою вираження трудового законодавства у відповідному нормативному акті, такі нормативні акти за змістом можуть бути двох видів: а) що містять лише норми трудового права, наприклад Кодекс законів про працю України; б) що містять норми різних галузей права, у тому числі трудового (їх називають комплексними). З огляду на загальну теорію національного права України можна стверджувати, що джерела права, у тому числі й трудового, можуть мати нормативний і ненормативний характер. Наприклад, укази Президента України про персональне нагородження орденом Ярослава Мудрого або присвоєння почесного звання -«Заслужений працівник науки» -- це правові акти правозастосовчого характеру, у той час як Указ Президента України від 26 квітня 1995 р. «Про запровадження на території України регіональних графіків початку робочого дня» є нормативним актом трудового права.

За важливістю і підпорядкованістю джерела трудового права поділяються на закони й підзаконні акти трудового законодавства: конституційні (Конституція України від 28 червня 1996 р. Декларадія про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р. тощо) і звичайні (Закони України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. і «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. тощо).

Джерела трудового права класифікуються також згідно з його системою та інститутами. Так, закони України про працю можуть бути кодифікованими (наприклад КЗпП України) і поточними, що стосуються окремих інститутів трудового права (зокрема Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р., Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. тощо).

Якщо ж класифікувати закони як джерела трудового права згідно з його системою (загальною і особливою), то слід виділяти джерела, що належать як до загальної частини, так і до всіх інститутів особливої частини трудового права (це Конституція України і КЗпП України). Але є закони, що належать тільки до певного інституту трудового права (наприклад, Закони України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. та «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р.).

Серед основних джерел трудового права слід виокремити Конституцію України від 28 червня 1996 р. і КЗпП України.

Головна сутність Конституції України полягає в закріпленні основних трудових прав з обов'язковим урахуванням того, що вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч. 2 ст. 8 Конституції України). Конституція України як Основний Закон нашої держави забезпечує єдність правового регулювання праці на всіх підприємствах незалежно від форми власності, закріплює принципи такого регулювання, які реально виявляються у конституційних трудових правах, в юридичних гарантіях щодо всієї системи трудового законодавства. Зокрема, Конституція України закріплює рівність перед законом (ст. 24); право на участь у профспілках з метою захисту своїх трудових прав та інтересів (ст. 36); рівне право доступу до державної служби (ст. 38); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу за визначену законом (ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист, зокрема при тимчасовій непрацездатності, безробітті, старості та в інших, передбачених законом випадках (ст. 46).

Основним Законом України від 28 червня 1996 р. не закріплені обов'язки в галузі праці. Вони передбачені другим за важливістю нормативним актом у галузі праці -- КЗпП України (статті 2,139, 143) з обов'язковим урахуванням того, що Конституція України має найвищу юридичну силу.

Головним джерелом трудового права є КЗпП України від 10 грудня 1971 р. Це кодифікований закон. Йому властива чіт послідовність розміщення інститутів у вигляді глав1.

Поряд з КЗпП України діють також інші закони України прийняття яких зумовлене новими ринковими відносинами. Це зокрема, закони України «Про зайнятість населення» від 1 бе резня 1991 р., «Про колективні договори і угоди» від 1 липн, 1992 р., «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р., «Про відпуст ки» від 15 листопада 1996 р. тощо.

Основні принципи трудового права

Трудове право України як складова частина загальної теорії національного права є самостійною галуззю права має певні принципи правового регулювання праці.

Основні принципи трудового права за спрямованістю умовно об'єднуються у три групи, кожна з яких базується на таких основних джерелах трудового права, як Конституція України та КЗпП України. Перша група містить принципи, що сприяють залученню до праці, забезпеченню зайнятості й раціональному використанню робочої сили. Друга група об'єднує принципи, спрямовані на забезпечення високого рівня умов праці й охорони трудових прав. Третя група включає принципи, що розкривають сутність виробничої демократії та сприяють розвиткові особистості працівника у процесі праці.

Кожний з основних принципів трудового права (свобода праці та зайнятості, захист від безробіття, рівноправність у пр справедлива винагорода за працю, охорона праці, право

відпочинок, професійну підготовку, захист трудових прав, право на виробничу демократію, право роботодавця вимагати від працівника виконання обов'язку сумлінної праці тощо) належно спрямований і наповнений відповідним змістом. Першу групу складають три основних принципи трудового права:

свобода праці й зайнятості, заборона примусової праці (ст. 43 Конституції України, статті 5,21,49-4 КЗпП України);

право на працю, захист від безробіття, допомога у працевлаштуванні та матеріальна підтримка безробітних (ст. 43 Конституції України, статті 2,5, гл. НІ та III-А КЗпП України);

рівноправність у праці й зайнятості, заборона дискримінації в праці (ст. 24 Конституції України, статті 2,2і КЗпП України).

Головним змістом зазначених основних принципів трудового права є єдність можливостей працівника отримати роботу у роботодавця будь-якої форми власності відповідно до своєї спеціальності чи професії, у безпечних умовах праці, а за умови звільнення з роботи чи безробіття реалізується можливість сприяння держави у працевлаштуванні й матеріальної підтримки тимчасово непрацюючого. Інакше кажучи, принцип забезпечення вільної праці стосується всіх суб'єктів трудового права, і головним його змістом є добровільне волевиявлення суб'єктів трудового права вступати в трудові відносини, змінювати чи припиняти їх, а конкретизація принципу забезпечення вільної праці відбувається в таких нормах інститутів, як працевлаштування, зайнятість, трудовий договір.

Друга група основних принципів трудового права, на відміну від першої, де йдеться про правове забезпечення виникнення трудових відносин, розкриває зміст тих основних принципів трудового права, що реалізуються за наявності трудових відносин. До цієї групи належать такі принципи:

справедлива винагорода за виконану роботу. Правове забезпечення здійснюється нормами інститутів: а) оплата праці; б) гарантії і компенсації;

охорона праці. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів: а) трудовий договір (прийняття на роботу, переведення на іншу роботу); б) охорона праці як загальний інститут, і в тому числі як посилена охорона праці жінок та молоді контроль за охороною праці; в) норми матеріальної відповідальності роботодавця за шкоду, заподіяли працівникові в разі трудового каліцтва;

3) право на відпочинок. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів: а) робочий час б) час відпочинку; в) поєднання роботи з навчанням; захист трудових прав. Цей принцип забезпечується нормами таких інститутів: а) нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства; б) повноваження профспілок і трудових колективів; в) трудові спори.

До третьої групи належать такі принципи:

безплатна професійна підготовка, перепідготовка й підвищення кваліфікації. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів: а) працевлаштування і зайнятість населення; б) трудовий договір; в) робочий час; г) оплата праці й гарантійні виплати;

виконання трудових обов'язків сторонами трудового договору. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів: а) трудова дисципліна; б) трудовий договір (дисциплінарні звільнення); в) матеріальна відповідальність сторін трудового договору за заподіяну шкоду; г) розгляд трудових спорів.

Зазначені основні принципи трудового права України є передумовою розкриття правової сутності інституту суб'єктів трудового права та інститутів загальної і особливої його частин

43. Колективний договір: поняття, зміст, порядок укладення

Колективний договір як одна з важливих форм демократичного самоврядування сприяє визначенню взаємовідносин власника або вповноваженого ним органу з трудовим колективом у галузі праці, економіки та соціального розвитку підприємства.

Відповідно до статей 10-20 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП) і Закону «Про колективні договори і угоди» від 01.07.1993 р. колективний договір укладається згідно з чинним законодавством та прийнятими сторонами зобов'язаними з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, узгодження інтересів працівників, власників та уповноважених ними органів.

Колективний договір укладається на підприємствах, в організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи, а також в їх структурних підрозділах у межах компетенції цих підрозділів (ст. 11).

Договір укладають власник або уповноважений ним орган (особа) і один або кілька профспілкових чи інших уповноважених на це представництво трудовим колективом органів, а у випадку відсутності таких органів - представник працівників, обраний і уповноважений Зміст колективного договору визначають сторони із зазначенням взаємних зобов'язань щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, перелік яких наведений у ст. 13 КЗпП. При цьому у договорі можна передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії та соціально-побутові пільги.

Договір підлягає повідомній реєстрації в місцевих органах державної виконавчої влади у визначеному Кабінетом Міністрів України порядку. Він набирає чинності від дня підписання його сторонами або від зазначеного в ньому дня і діє до часу укладання нового або перегляду чинного, якщо інше не передбачено договором. На новостворених підприємствах, в установах, організаціях колективний договір має укладатися у тримісячний термін після реєстрації або після рішення про їх заснування, якщо реєстрацію не передбачено.

Колективний договір поширюється на всіх працівників незалежно від їх приналежності до профспілки і є обов'язковим як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників. Контроль за виконанням договору здійснюється безпосередньо сторонами, які його уклали, або уповноваженими ними представниками. Щорічно, у передбачені колективним договором терміни, сторони, які його підписали, звітують про його виконання.

. Колективні договори - це лише одна з форм колективно-договірного регулювання трудових відносин на виробничому рівні. Законом України «Про колективні договори і угоди» визначено й іншу форму такого регулювання на державному, галузевому і регіональному рівнях у вигляді Колективних угод. Залежно від суб'єктивного складу, сфери дії, змісту та співвідношення поміж ними колективні угоди поділяють на:

генеральні угоди, які укладаються на державному (всеукраїнському) рівні;

галузеві угоди, які укладаються на галузевому рівні;

- регіональні угоди, які укладаються на регіональному (адміністративно-територіальному) рівні.

Статтею 3 Закону «Про колективні договори і угоди» визначені сторони генеральної, галузевої та регіональної угод.

Так, сторонами генеральної угоди виступають: з одного боку професійні спілки, а з іншого - власники або уповноважені ними органи, на чиїх підприємствах зайнято більшість найманих працівників, що об'єдналися (як одні, так і інші) для ведення колективних переговорів та укладання генеральної угоди.

Сторонами галузевої угоди виступають: власники або їх об'єднання чи уповноважені ними органи та профспілки або їх об'єднання або інші представницькі організації трудящих, які наділені

відповідними повноваженнями для ведення переговорів укладання угоди та реалізації її положень на більшості підприємств, що входять у сферу їх дій.

Регіональна угода укладається між місцевими органами державної влади або регіональними об'єднаннями підприємців, за наявності в них відповідних повноважень, і об'єднаннями профспілок чи інших органів при наданні їм трудовими колективами відповідних повноважень

Трудовий договір: поняття, умови, порядок укладання, форми, види.

Трудовий договір вважається основним інститутом трудового права і розглядається як конкретний юридичний факт, на підставі якого виникають трудові правовідносини. Відповідно до ст. 21 КЗпП трудовий договір - це угода між працівником (робітником чи службовцем) і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечу вати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Необхідно зазначити, що працівник має право укладати трудовий договір водночас на кількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо це не обмежено законодавством, колективним договором або угодою сторін (ч.2 ст. 21).

Порівняльний аналіз доводить, що трудовий договір відрізняється від колективного договору сторонами його укладання, порядком укладання, здійсненням контролю за його виконанням, а головне - змістом. Як уже зазначалося, колективний договір регулює як трудові, так і тісно пов'язані з ними правовідносини, тобто має ширше застосування. Щодо трудового договору, то він має більш локальний (обмежений) характер, оскільки регулює лише трудові відносини між окремим працівником і власником або уповноваженим ним органом чи фізичною особою.

Поділ трудового договору на види здійснюється за різними критеріями:

а) за терміном дії (безстрокові і строкові);

б) за підставами виникнення трудових правовідносин (звичайні, контрактна форма, укладені на підставі призначення чи обрання на посаду);

в) за характером і кількістю виконуваних трудових функцій (з державними службовцями, тимчасовими і сезонними працівниками; укладеними за сумісництвом та за суміщенням);

г) такі, що укладені з молодими фахівцями, неповнолітніми, інвалідами, іноземцями, особами без громадянства.

...