Теорія держави і права

Правопорушення -- це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння, за яке чинним законодавством встановлено юридичну відповідальність

Залежно від ступеня суспільної небезпеки правопорушення поділяють на дві групи: злочини і проступки.

Злочини -- це передбачені кримінальним законодавством суспільно небезпечні, протиправні, винні та карні діяння (дії чи бездіяльність), скоєння або можливість скоєння яких може завдати суттєвої шкоди певним суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом.

У Кримінальному кодексі встановлений вичерпний перелік злочинів.

Проступки - це правопорушення, зовні схожі на злочин, але такі, що мають менший степінь суспільної небезпеки.

Отже, проступки порушують приписи не Кримінального кодексу, а правових норм інших галузей права. На цій підставі їх поділяють на такі види:

конституційні;

адміністративні;

цивільні;

трудові;

дисциплінарні.

23. Склад правопорушення, зміст його елементів, його ознаки

Будь-яке діяння визнається правопорушенням за наявності обов'язково закріплених чинним законодавством структур них елементів, сукупність яких називають складом правопорушення. Такими структурними елементами правопорушення є:

об'єкт;

об'єктивна сторона;

суб'єкт;

суб'єктивна сторона.

Об'єктом правопорушення є суспільні відносини, що охороняються від протиправних посягань нормами права.

При цьому необхідно розрізняти поняття «об'єкт правопорушення» і «об'єкт правовідносин». Якщо об'єктом правовідносин є різні предмети матеріального і духовного світу (наприклад, крадений автомобіль), то об'єктом правопорушення є самі охоронювані правом суспільні відносини (власність, життя, здоров'я людини, державна безпека, порядок управління, честь і гідність і т. ін.).

Об'єктивну сторону складають протиправне діяння та його шкідливий або небезпечний результат.

Об'єктивно правопорушення може бути виражене або в активних діях, або в результаті бездіяльності, коли суб'єкт не виконує встановлених нормами права обов'язків. До об'єктивної сторони належить причинний зв'язок між протиправним діянням і шкідливими або соціально-небезпечними наслідками, а також місце, час, обставини і спосіб вчинення правопорушення. Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння, а думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості не можуть бути її підставою.

Суб'єктом правопорушення є цілком деліктоздатна фізична або юридична особа.

Деліктоздатність - цє здатність особи нести юридичну відповідальність, наявність і рівень якої тісно пов'язані з її віковим, фізичним, психічним і посадовим станом та іншими обставинами.

Суб'єктивна сторона - це психологічне ставлення суб'єкта де скоєного ним протиправного діяння та його наслідків.

Таке ставлення проявляється через поняття вини у таких формах, як: намір (умисел) та необережність.

Намір (умисел) поділяється на прямий і непрямий. За наявності прямого наміру суб'єкт повністю усвідомлює протиправність свого діяння та передбачає і бажає настання його негативні наслідків. За наявності непрямого наміру суб'єкт також усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативи наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання.

Необережність також виступає у двох формах: протиправне самовпевненість і протиправна недбалість.

За наявності протиправної самовпевненості суб'єкт передбачає можливість настання негативних наслідків свого вчинку, але легковажно розраховує на те, що вони не настануть. За наявності протиправної недбалості суб'єкт не передбачає можливості настання негативних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності) хоча повинен був і міг їх передбачити.

Для правопорушення характерними є такі основні ознаки:

суспільна шкідливість;

протиправність;

винність;

карність.

Суспільна шкідливість правопорушення виявляється в спричиненні негативних наслідків або загрозі їх спричинення. При цьому шкода може бути моральною, матеріальною або фізичною.

Протиправність правопорушення характеризується тим, що діяння суб'єкта (дія чи бездіяльність) повинна безпосередньо порушувати будь-яку правову норму. Якщо діяння не врегульоване нормами права, воно не вважається правопорушенням.

Винність правопорушення - це умисне чи необережне ставлення особи до вчиненого нею діяння та його наслідків.

Карність правопорушення означає, що в чинному законодавстві за його скоєння встановлено міру юридичної відповідальності у вигляді негативних наслідків особистого, організаційного чи матеріального характеру.

24. Юридична відповідальність: загальне поняття, мета, принципи, види

Юридична відповідальність -- це застосування державою визначеної в законі міри покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних або особистих) з метою попередження правопорушень у перспективі та відновлення або відшкодування втрачених суб'єктивних прав на матеріальні чи духовні цінності.

Принципи юридичної відповідальності: відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; гуманність і своєчасність юридичної відповідальності тощо.

Мета юридичної відповідальності полягає у вияві її соціальної необхідності та ефективності. Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності: загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування у людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою запобігання правопорушенням з їхнього боку

Необхідно зазначити, що цілі юридичної відповідальності характеризуються дворівневою структурою:

Перший рівень -- незалежно від галузевої приналежності цілями є:

а)захист правопорядку;

б) виховання громадян у дусі поваги до права.

Другий рівень - цілі кримінальної відповідальності конкретизуються видовою належністю. Наприклад, її цілями є виправлення і перевиховання осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, та попередження здійснення нових злочинів як ними, так і іншими особами; а цивільно-правової - поновлення порушеного права та відшкодування збитків.

Залежно від видів правопорушень юридичну відповідальність поділяють на:

конституційну;

кримінальну;

адміністративну;

цивільно-правову;

дисциплінарну;

матеріальну.

Конституційна відповідальність застосовується за вчинення Президентом країни державної зради або іншого злочину, а також за порушення народними депутатами своїх обов'язків.

Характерною особливістю цієї відповідальності є те^що вона поєднується у багатьох випадках із іншими видами юридичної відповідальності.

Кримінальна відповідальність застосовується за правопорушення (злочини), передбачені нормами кримінального законодавства. Вона має публічний характер, тобто суб'єктом притягнення до кримінальної відповідальності виступає держава, і завжди застосовується до фізичної особи, винної у скоєнні злочину.

Адміністративна відповідальність застосовується за правопорушення (проступки), які визначаються нормами адміністративного законодавства, і передбачає штрафи, втрати спеціальних прав, попередження тощо. Вона також є публічною і застосовується органами державного управління до винних осіб, які не підпорядковані їм по службі, або в судовому порядку.

Цивільна або цивільно-правова відповідальність застосовується за порушення майнових і особистих немайнових прав громадян і організацій в основному за невиконання договірних зобов'язань або за заподіяння шкоди здоров'ю чи майну особи і передбачає сплату неустойки, штрафу, пені, відшкодування інших збитків. Притягнення до цивільної відповідальності та накладання цивільно-правових стягнень здійснюється судом, в адміністративному порядку або органами громадськості (товариські суди).

Дисциплінарна відповідальність застосовується за порушення дисципліни (трудової, військової тощо). Розрізняють такі види дисциплінарної відповідальності:

а) у зв'язку з порушенням правил внутрішнього розпорядку;

б) у порядку підлеглості;

в) відповідно до дисциплінарних статутів (у сферах оборони ,внутрішніх справ, залізничного, водного і повітряного транспорту). Притягнення до дисциплінарної відповідальності здійснюється адміністрацією підприємств і установ, інших організацій. Характерною особливістю цього виду відповідальності є те, що вона

накладається у порядку підлеглості.

Матеріальна відповідальність застосовується за майнову (матеріальну) шкоду, заподіяну працівником підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків.

25. Поняття, джерела, система цивільного права. Предмет та методи цивільно- правового регулював

Цивільне право України - одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну сферу суспільних відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.

Відповідно до ст. 1 нового Цивільного кодексу (ЦК) України (2003 р.), предметом цивільного права є майнові й особисті немайнові відносини.

Але, як це вбачається з нового ЦК, до предмета цивільного права відносять лише ті майнові відносини, які засновані:

а) на юридичній рівності;

б) вільному волевиявленні;

в) майновій самостійності їх учасників.

Необхідно взяти до уваги і те, що у новому Кодексі особисті немайнові відносини не поділяються на групи, але зі змісту його положень можна дійти висновку, що ці відносини характеризуються тим, що вони не мають безпосереднього економічного змісту, оскільки їх предметом є невід'ємні від особистості права: особисте життя, ім'я, честь, гідність, ділова репутація, свобода пересування, авторство на твори літератури, науки і мистецтва та ін. Юридичним особам також належать певні немайнові права, наприклад право на честь і гідність та ділову репутацію, фірмове найменування, виробничу марку, товарний знак і т. ін.

У теорії права визначається, що метод правового регулювання - це засіб впливу на учасників певної сфери суспільних відносин з метою забезпечення їх належної поведінки. Загальновизнаними є два основні методи:

а) імперативний, який характеризується нерівністю сторін

(є основним для публічних галузей права, зокрема конституційного, адміністративного);

б) диспозитивний, характерною ознакою якого є рівність

сторін.

Як стверджується наукою цивільного права, характерними ознаками цивільно-правового методу є:

Юридична рівність сторін.

Диспозитивність сторін, тобто вони самі за своєю ініціативою вирішують, чи вступати їм у певного типу правовідносини, чи ні.

Особливість способу розв'язання майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через суди загальної чи господарської юрисдикції або через третейський суд).

Наявність майнової відповідальності сторін.

Отже, для цивільного права основним є диспозитивний метод, оскільки учасникам цивільно-правових відносин надається можливість не тільки обирати тип поведінки, а й самостійно врегульовувати свої взаємовідносини.

Разом з тим слід зазначити, що в цивільному праві застосовується і імперативний метод, наприклад, при вирішенні спорів про відшкодування шкоди у зобов'язальних правовідносинах тощо. Однак він не є визначальним для регулювання цивільно-правових відносин і характеризується тією лише особливістю, що застосовується на засадах юридичної рівності сторін, справедливості, добросовісності, доцільності.

Таким чином, цивільне право -- це система правових норм, які регулюють майнові й особисті немайнові суспільні відносини на засадах юридичної рівності сторін.

Щодо системи цивільного права, то це поняття все ще залишається дискусійним. Сучасною цивільно-правовою наукою пропонується, зокрема, замість терміна «система» вживати термін «структура», а її побудову замість традиційного поділу (на Загальну і Особливу частини) поділяти на окремі розділи, а саме:

а) загальні положення;

б) правове становище особи;

в) речові права (права на речі);

г) право інтелектуальної власності;

д) договори (договірні зобов'язання);

є) не договірні зобов'язання;

є) спадкове право.

26 Цивільно - правові відносини: суб'єкти, юридичні факти

Цивільні правові відносини - це врегульований цивільно-правовими нормами правовий зв'язок між юридично рівними суб'єктами, які наділені цивільними правами та обов'язками.

З-поміж інших видів правових відносин цивільно-правові вирізняються такими специфічними особливостями:

а) це майнові та певні особисті немайнові відносини, а також такі, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності;

б) учасники цих відносин по відношенню один до одного є юридично рівними та розмежовані між собою як в організаційно-правовому, так і в майновому статусі;

в) ці відносини виникають, як правило, з ініціативи їх учасників, їх вільного волевиявлення, на власний розсуд;

г) вони виникають, змінюються і припиняються не тільки з підстав (юридичних фактів), передбачених у нормативно-правових актах (переважно договорів), а й у результаті дій їх суб'єктів, які хоча і не встановлені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини;

д) за порушення прав інших учасників або невиконання взятих а себе обов'язків до правопорушників застосовуються засоби державного примусу, які, як правило, носять майновий характер.

Вважається, що цивільно-правові відносини складають три основні елементи:

а) суб'єкти;

б) об'єкти;

в)зміст.

Із ст. 2 ЦК убачається, що суб'єктами цивільного приватного права, тобто учасниками цивільних правовідносин, можуть бути:

а) фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства);

б) юридичні особи (вітчизняні, іноземні, спільні тощо);

в) суб'єкти публічного права (держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та ін.).

Цивільні правовідносини, як і будь-які інші галузеві відносини, виникають, змінюються та припиняються на підставі традиційних юридичних фактів, які поділяють на дії та події.

27. Поняття та зміст права власності, види форм власності

Серед правових інститутів системи цивільного права центральне місце належить інституту права власності. В літературі цивільного права власність визначається як ставлення особи до речі, яку вона вважає своєю, але за умови, що всі інші особи, які не є її власниками, ставляться до неї як до чужої. Таким чином, власність означає відносини між людьми з приводу речей (майна). Зміст права власності як суспільного явища розкривається через зв'язки і відносини власника з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ.

Отже, право власності - це сукупність цивільно-правових норм, що регулюють і закріплюють суспільні відносини, які виникають з присвоєння матеріальних благ фізичними і юридичними особами та державою, з наданням їм рівних прав та обов'язків володіння, користування та розпорядження майном.

У теорії цивільного права одні цивілісти відносини власності поділяють на економічні і юридичні, хоча більшість з них розглядає право власності в об'єктивному і суб'єктивному аспектах.

В об'єктивному аспекті право власності розуміють як систему правових норм, що регулюють відносини власності. Правовою основою права власності в Україні є: Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України «Про власність» від 07.02.1991 р. з відповідними доповненнями і уточненнями та інші законодавчі та нормативні акти.

Суб'єктивний аспект права власності - це сукупність повноважень власника речі з володіння, користування та розпорядження нею.

Володіння -- це юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв'язку з річчю (майном) та впливати на неї. Воно може бути законним (наявність в особи майна за правом власності) та незаконним (набуте майно злочинним шляхом, привласнення знахідки), яке, у свою чергу, поділяється на добросовісне (особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (особа знала чи повинна була знати про те, що володіння є незаконним).

Користування -- це право власника вилучати корисні властивості майна для задоволення своїх потреб (використання майна для господарської або іншої, не забороненої законом, діяльності).

Розпорядження - це право власника визначати долю майна (переробляти, дарувати, заповідати, обмінювати, продавати).

можна виділити такі форми права власності:

а) власність українського народу (земля, її надра, атмосферне повітря та інші природні ресурси);

б) приватна власність (майнові та немайнові особисті блага як конкретних фізичних, так і юридичних осіб);

в) державна власність, яка поділяється на:

загальнодержавну (майно та кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій);

комунальну (власність адміністративно-територіальних одиниць).

Суб'єктами права власності є:

а) народ України;

б) фізичні особи;

в) юридичні особи;

г) Україна як держава загалом;

д) Автономна Республіка Крим;

є) територіальні громади;

є) іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

28.Правосуб'єктність громадян ( фізичних осіб)

Фізична особа може стати учасником цивільних правовідносин тільки за умови наявності в неї цивільної правосуб'єктності, яка, в свою чергу, поділяється на: а) правоздатність; б) дієздатність.

Правоздатність - це здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Правоздатність громадян України виникає в момент народження і припиняється зі смертю (або з визнанням громадянина померлим). Ніхто з громадян не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений в ній.

Дієздатність - це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе обов'язки, самостійно їх виконувати та відповідати в разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності обумовлений віком та психічним станом здоров'я особи, а тому її поділяють на такі види:

а) повна дієздатність, яка настає з досягненням повноліття, тобто 18 років, а у випадку одруження неповнолітньої особи з моменту реєстрації шлюбу;

б) неповна дієздатність, якою наділені особи у віці від 14 до 18 років. Особливістю їх дієздатності є те, що вони мають як певні визначені права, так і право на вчинення інших правочинів, але лише за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників, а в разі заперечення того з батьків, з ким проживає неповнолітній, правочин здійснюється з дозволу органів опіки та піклування;

в) часткова дієздатність, яку мають малолітні особи (до 14 років), які наділяються також певними визначеними права ми, але не несуть цивільно-правової відповідальності за завдану ними шкоду;

г) обмежена дієздатність, що визначається судом до тих фізичних осіб, які є психічно хворими або зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами.

Обмеження дієздатності тягне за собою такі правові наслідки: що до такої особи встановлюється піклування; самостійно вона може здійснювати лише дрібні побутові правочини; інші правочини такою особою вчиняються за згодою піклувальника.

У певних випадках суд може визнати особу повністю недієздатною, що зумовлює необхідність встановлення над нею опіки. Поряд із цим за рішенням суду фізична особа у встановленому законом порядку може бути визнана безвісно відсутньою, а потім оголошена померлою.

29. Правосуб'єктність юридичних осіб

Юридична особа - це організація, створена шляхом об'єднання осіб та/або майна, яка наділена правосуб'єктністю і може набувати майнових або особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах. Юридична особа має такі правові ознаки:

а) організаційна єдність;

б) майнова відокремленість;

в) участь у цивільному обороті від власного імені;

г) здатність самостійно нести майнову відповідальність;

д) здатність бути позивачем або відповідачем у суді.

Вона вважається створеною з моменту державної реєстрації та повинна мати: свій статут або засновницький договір між учасниками, назву, органи, місцезнаходження тощо.

У цивільно-правовій літературі висловлюється думка, згідно з якою, розглядати окремо складові правосуб'єктності юридичної особи недоцільно оскільки правосуб'єктність охоплює і правоздатність, і дієздатність. Хоча і юридична, і фізична особи можуть мати однакові права й обов'язки, необхідно зважати на те, що в їх правовому статусі є певна відмінність, адже лише фізична особа має здатність спадкувати та бути учасником сімейних відносин, що є природною властивістю тільки людини.

Залежно від характеру власності юридичних осіб поділяють на такі види: державні, колективні, орендні, акціонерні, спільні, приватні, сімейні, релігійні і т. ін. їх діяльність припиняється у визначеному чинним законодавством порядку з моменту їх ліквідації чи реорганізації (злиття, приєднання, поділу).

Як уже зазначалось, в окремих випадках суб'єктом цивільних правовідносин можуть виступати Україна як суверенна держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади (наприклад, надходження у власність безгосподарного майна, невитребуваних знахідок, неналежно утримуваного та конфіскованого майна та ін.)ч У таких правовідносинах вони виступають на рівних правах з іншими учасниками цивільних відносин. Вони мають право створювати юридичні особи публічного (наприклад, навчальні заклади) та приватного (наприклад, підприємницькі товариства) права і брати участь у їх діяльності.

30.Поняття класифікації ( види) форма угод

- Угода (іноді замість угоди використовується поняття правочину)--один із найпоширеніших юридичних фактів. Угодами визнаються дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків.

Як вольовому акту угоді притаманні певні психологічні моменти: з Одного боку, угода передбачає намір, тобто внутрішню волю особи, яка н вчиняє, створити певні права та обов'язки, з іншого --цю волю ще треба оприлюднити, довести до відома інших осіб. Засоби, якими це робиться, називаються волевиявленням; їх можна поділити на три групи: 1) пряме волевиявлення (наприклад, укладення договору); 2) конклюдентне, коли особа, що має намір укласти угоди, виконує такі дії, зміст яких явно свідчить про цей намір (наприклад, виставлення товару на вітрину само по собі означає бажання продавця Укласти договір купівлі-продажу); 3) мовчазне.

Класифікація видів угод може відбуватися за різними ознаками, та найбільш поширеним є поділ угод залежно від кількості сторін, які беруть у ній участь. За цією ознакою угоди поділяються на:

односторонні --угоди, для здійснення яких достатньо волі однієї сторони (типовими прикладами таких угод є складання заповіту публічне обіцяння винагороди (оголошення конкурсу). Одностороння угода створює обов'язки лише для особи, яка її вчинила. Щодо інших осіб, то у них обов'язки за такою угодою виникають лише за їх згодою);

двосторонні -- угоди, для здійснення яких потрібне узгодження волі двох осіб;

багатосторонні -- угоди, для укладення яких потрібне узгодження волі більшого, ніж два, числа осіб.

Зазначимо, що дво- і багатосторонні угоди іменуються договорами.

За моментом, коли виникає угода, вони бувають реальними або консесуапьними. Консесуальною визнається угода, для вчинення якої вистачає досягнення згоди про її здійснення. Наприклад, договір купівлі-продажу вважається вчиненим у момент досягнення згоди між продавцем і покупцем. Передача речі, сплата коштів, інші дії здійснюються вже для виконання вчиненої угоди.

Інші угоди (дарування, позики, схову) здійснюються лише за умови передачі речі одним із її учасників. Вони мають назву реальних і характеризуються тим, що права та обов'язки не можуть виникнути до моменту передачі речі.

Письмова форма являє собою відображення волі учасників угоди шляхом складання документа, в якому викладається зміст угоди і який підписується особами, що укладають цю угоду. Недодержання простої письмової форми, що вимагається законом, позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, має наслідком недійсність угоди.

Нотаріальна форма відрізняється від простої письмової тим, що на відповідному документі нотаріус або інша посадова особа, яка має право здійснювати нотаріальні дії, робить посвідчувальний надпис. Законом встановлюється обов'язкове нотаріальне посвідчення для ряду угод (наприклад, заповіт, договір купівлі-продажу нерухомого майна та ін.). Недодержання в цих випадках нотаріальної форми має наслідком недійсність угоди.

Поряд з цими формами угод іноді законом передбачається ще одна додаткова стадія вчинення окремих видів угод -- державна реєстрація. Наприклад, договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому органі місцевої Ради.

31. Умови дійсності угод. Визнання угоди недійсною правові наслідки

Щоб угода була визнана дійсною, вона має відповідати вимогам закону щодо її: 1) сторін; 2) єдності волі і волевиявлення; 3) форми; 4) змісту. Вада будь-якої із цих складових призводить до недійсності угоди, а це означає, що така угода не породжує юридичних наслідків, настання яких сторони очікували при її укладенні. За загальним правилом по недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути іншій все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі -- відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Таке повернення до попереднього стану прийнято називати реституцією.

Для того щоб угода була чинною, її сторони повинні мати цивільну дієздатність. Якщо її немає, угода визнається недійсною. Наслідками визнання таких угод недійсними виступає двостороння реституція, а дієздатна сторона зобов'язана, крім того, відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна, якщо вона знала чи повинна була знати про недієздатність другої сторони.

Зазначимо, що недійсною є угода, укладена юридичною особою в суперечності з цілями її діяльності.

Воля і волевиявлення сторін мають значення для визнання дійсності угоди у своїй єдності. Необхідною умовою тут виступає відсутність факторів, що перекручують уявлення сторони про угоду або створюють враження наявності внутрішньої волі за її відсутності.

Законом встановлено, що угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або позовом державної чи громадської організації.

Наступна вимога полягає в тому, що доведення внутрішньої волі до інших учасників угоди має здійснюватись у визначеній законом формі. Угоди можуть укладатися в усній або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Як правило, в усній формі укладаються угоди, що виконуються під час їх укладення.

Під змістом угоди розуміють цивільні права та обов'язки її сторін, які зумовлені їх волею. Насамперед воля учасників угоди має відповідати вимогам закону. Тому недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, наприклад ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Іноді сторони угоди, вчиняючи її, з тих чи інших причин, в тому числі й протизаконних, не бажають настання того результату, який мав би мати місце у дійсній угоді. Це так звані мнимі та удавані угоди. Мнимою вважається угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки, Зрозуміло, що така угода (її ще називають фіктивною) визнається недійсною. Удаваною є угода, укладена з метою приховати іншу угоду. Якщо якась угода буде визнана як удавана, то до неї будуть застосовуватися правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Важливе правове значення має порядок визнання угод недійсними. За цією ознакою недійсні угоди можуть бути нікчемними та заперечними. Нікчемними вважаються угоди, недійсність яких встановлена законом. Такими угодами визнаються, наприклад, угоди, укладені: а) неповнолітніми віком до 15 років; б) з порушенням обов'язкової нотаріальної або простої письмової форми та ін. Нікчемна угода недійсна вже в момент її укладення, і тому будь-хто без рішення суду вправі вимагати застосування наслідків недійсності цієї угоди.

Заперечними визнаються угоди, рішення про недійсність яких приймається судом. Таким чином, ці угоди визнаються дійсними, але лише відносно, оскільки закон надає право оскаржити їх протягом строку позовної давності. І лише суд вправі визнати таку угоду недійною і застосувати до неї відповідні правові наслідки. До таких угод належать, зокрема, угоди, укладені: а) неповнолітніми віком від 15 до 18 років; б) внаслідок помилки; в) внаслідок обману, насильства погрози тощо.

Недійсність правочину

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -- відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування

. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків.

Якщо правочин, для якого законом встановлена йогонедійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним

У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним

Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі

Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

Правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним у порядку

Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті -- за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним

Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неїобставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

32. Поняття , види представництва. Повноваження представника

Правочини, які може вчиняти представник

1. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

2. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.

3. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Представництво за законом

1. Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

2. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.

3. Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

. Комерційне представництво

1. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

2. Комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом.

3. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю.

4. Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом.

Представництво за довіреністю

1. Представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

2. Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи.

3. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Доручення: форма. Строк, припинення. Передоручення.

Форма довіреності

1. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

2. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню

3. Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем.

Довіреність військовослужбовця, в пунктах дислокації військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчена командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.

Довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), може бути посвідчена начальником місця позбавлення волі.

Довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених.

4. Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Строк довіреності

1. Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.

2. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана.

3. Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

. Припинення представництва за довіреністю

1. Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;

7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

2. З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення.

3. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.

Передоручення

1. Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

2. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

3. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

34. Цивільно - правове зобов'язання: поняття, суб'єкти, предмет та підстави виникнення

Якщо у сфері цивільного обігу право власності визначає стан приналежності речей (майна), то зобов'язальне право регулює обов'язки передачі речей від однієї особи до іншої, виконання певних дій, надання послуг і т. ін.

У цивілістичній літературі даються різні визначення зобов'язання. Найчастіше його визначають як один із видів цивільних правових відносин. В якості правовідношення зобов'язання визнається і Цивільним кодексом України. Зокрема, у ст. 509 прямо вказується, що зобов'язання є правовідношенням, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, надати послугу, виконати роботу, сплатити гроші та ін.) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Отже, зобов'язальне право - це система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини у сфері товарообігу, а також майнові відносини з покриття заподіяної шкоди за участю юридичних і фізичних осіб.

Зобов'язальне право становить певну систему, яка поділяється на загальну і особливу частини. В загальну частину входять норми, які поширюються на всі зобов'язання, що виникають у цивільних правовідносинах (наприклад, норми про поняття та підстави виникнення зобов'язань, їх виконання, відповідальність суб'єктів за їх порушення, їх припинення). Особливу частину становлять норми, які регулюють окремі види зобов'язань (як-от: купівлю-продаж, майновий найм, поставку, підряд, підряд на капітальне будівництво і т. ін.).

Елементами зобов'язання, як і будь-якого іншого виду цивільного правовідношення, є суб'єкти, об'єкт і зміст.

Суб'єктами зобов'язання є кредитор (особа, якій належить право вимоги) і боржник (особа, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора). У якості і кредитора, і боржника можуть бути фізичні та юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб'єкти публічного права).

Об'єктом зобов'язання є певна поведінка боржника, яка відображається найчастіше в діях (наприклад, у договорі купівлі-продажу - передання речі і відповідна її оплата; в договорі підряду надання послуг; в договорі позики - повернення боргу). Слід зазначити, що в деяких випадках об'єктом зобов'язання може бути і бездіяльність (наприклад, із власником земельної ділянки укладено договір, за яким він не буде перешкоджати випасу худоби на його ділянці). При цьому об'єкт зобов'язання потрібно відрізняти від предмета зобов'язання, оскільки об'єкт - це певна поведінка його суб'єктів, а предмет - це матеріальні і нематеріальні блага, стосовно яких існує інтерес суб'єктів цього правовідношення.

Зміст зобов'язання - це право вимоги кредитора і відповідний цій вимозі обов'язок боржника. Ці зобов'язання спрямовані на: передачу майна, виконання робіт, надання послуг, сплату грошей на підставі різного роду договорів, а також покриття шкоди, заподіяної протиправними діями.

Зобов'язання виникають на загальновизнаній підставі, якою є юридичні факти. В конкретному вигляді вони можуть виникати з таких підстав:

а) за договорами та іншими правочинами;

б) у наслідок створення літературних, мистецьких творів, ви находів та інших результатів інтелектуальної діяльності;

в) унаслідок заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі;

г) через інші юридичні факти.

Поряд із цим зобов'язання можуть виникати безпосередньо з актів органів державної влади, з настання або ненастання певної події у випадках, встановлених актом цивільного законодавства або договором.

35. Цивільно- правовий договір: поняття, види процес (порядок) укладання

Основною підставою виникнення зобов'язальних правовідносин є договір, який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, які його уклали.

Зміст договору складають умови, за якими досягнута згода сторін Причому ці умови можуть бути як ті, що погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові з огляду на чинне законодавство.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди за всіма його істотними умовами в потрібній у належних випадках формі. Оскільки договір є видом угоди, то до його форми застосовуються загальні правила про форму угоди. До цього слід додати, що договір може укладатися не лише шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, а й шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Договори повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до їх умов. При цьому одностороння відмова від виконання договору і одностороння зміна його умов не допускається за винятком випадків, передбачених законом.

Ст. 626 ЦК поняття договору визначає як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Предмет договору - це завжди визначена правомірна дія (при неправомірній дії договір є недійсним), а тому договір визнається дійсним при дотриманні таких умов:

а) законності дії;

б)волевиявленні сторін;

в) дотриманні встановленої законом форми договору;

г) правоздатності та дієздатності сторін.

Отже, характерною ознакою договору як юридичного факту є взаємна воля сторін, які вільні у виборі виду договору. Класифікацію видів договорів здійснюють за різними підставами, наприклад:

1. Залежно від вибору сторонами традиційних положень договору чи формулювання його змісту на свій розсуд, договори

поділяють на:

традиційні, які безпосередньо передбачені Цивільним кодексом чи іншим нормативним актом;

змішані, які поєднують у собі ознаки кількох видів договорів.

2. Залежно від моменту виникнення прав і обов'язків сторін,

договори поділяють на:

консенсуальні, які вважаються укладеними з моменту досягнення між сторонами згоди з усіх істотних умов та у визначеній законом формі;

реальні, для яких недостатньо самої угоди, а необхідна ще й передача речі (договір позики вважається укладеним не з моменту досягнення згоди про передачу грошей у борг, а з моменту самої передачі їх позичальнику).

Власне момент набрання договором чинності є визначальною його ознакою, оскільки саме з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки (перехід власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.).

3. Залежно від форми договори поділяють на:

- усні, які виконуються під час їх укладання (купівля-продаж за готівку).

- письмові, що поділяються на прості та нотаріально засвідчені. Проста письмова форма застосовується щодо договорів між юридичними особами, між фізичними та юридичними особами, між громадянами, коли це вимагається законом (до говір майнового найму - оренда). Нотаріальне посвідчення письмового договору є обов'язковим у випадках, передбачених законом (відповідно до ст. 657 ЦК договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири), іншої нерухомості повинен бути обов'язково нотаріально посвідчений, а також підлягає державній реєстрації під загрозою його недійсності).

4. Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками договори поділяють на:

-односторонні (заповіт, відмова від прийняття спадщини, позика);

- дво- і багатосторонні, в яких сторони наділяються водночас і правами, і відповідними їм обов'язками (наприклад, договір купівлі-продажу).

5. Залежно від наявності або відсутності еквівалентності відносин договори поділяють на:

оплатні, якими є договори купівлі-продажу, найму, підряду і т. ін.;

безвідплатні, наприклад, договір дарування, за яким дарувальник безвідплатно передає у власність майно іншій особі.

6. Залежно від ступеня юридичної завершеності договори поділяють на:

остаточні, які безпосередньо породжують права й обов'язки сторін щодо таких дій, як виконання робіт, надання послуг, передача майна і т. ін.; саме такого характеру має бути переважна більшість договорів;

попередні, під якими розуміють угоди про укладання договору в майбутньому. Тому попередній договір сам по собі не породжує прав і обов'язків сторін, а лише створює своєрідний обов'язок - після закінчення певного строку або з настанням визначеного терміну укласти передбачений ним новий (основний) договір на умовах, встановлених попереднім договором (ст. 635 ЦК).

7. Залежно від значення договору для визначення кола повноправних учасників договори поділяють на:

основні, які є первинною і головною підставою визначення прав і обов'язків учасників зобов'язання;

договори приєднання, або продиктовані договори, умови яких визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних

формах і які можуть бути укладені лише шляхом приєднання до них іншої сторони в цілому без пропонування будь-якої своєї умови. Такі наперед визначені умови в літературі характеризують таким виразом: «Або погоджуєшся з усім, що я пропоную, або договору не буде». Цей вид договору спочатку досить широко застосовувався в юридичній практиці у сфері господарської діяльності, що й зумовило його подальше введення у новий Цивільний кодекс (ст. 634).

8. Залежно від цілей укладання розрізняють такі групи цивільних договорів:

а) про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (договори купівлі-продажу, постачання, контрактації, позики, міни, дарування, постачання);

б) про передачу майна у тимчасове користування (договори майнового найму, оренди, житлового найму, побутового прокату, безоплатного користування майном, лізингу);

в) про виконання робіт (договори побутового підряду, підряду на капітальне будівництво, на виконання проектних і розвідувальних робіт, на виконання аудиторських послуг);

г) про передачу результатів творчої діяльності (договори авторські, ліцензійні, про передачу науково-технічної продукції);

д) про надання послуг (договори перевезення, страхування, доручення, комісії, зберігання, про посередницькі послуги, довічне утримування, кредитний договір);

є) про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічну співпрацю).

Відповідно до загальних положень процес укладання договору починається з пропозиції, яка в юридичній літературі називається офертою. При цьому офертою може бути лише пропозиція:

а) яка направлена конкретній особі (кільком особам);

б) містить вказівку на конкретні положення, які пропонуються включити у договір;

в) містить умови, що визнаються істотними для конкретного

виду договору (зокрема, в договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).

Прийняття пропозиції, визначеної законом у різних варіантах, називається акцептом.

Момент укладання договору (набрання юридичної чинності) визначається або Цивільним кодексом на загальних положеннях (наприклад, договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) має бути нотаріально посвідчений, але він набирає юридичної сили лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управління - БТІ), або безпосередньо сторонами (в договорі зазначається, що він набирає чинності з певної дати).

Згідно із загальним правилом зміна або розірвання договору допускається лише за добровільною згодою сторін. На підставі односторонньої вимоги зміна або розірвання договору допускається:

а) за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у випадку істотного порушення договору іншою стороною;

б) на підставі відмови однієї із сторін, яка можлива лише у прямо передбачених законом або договором випадках.

36. Загальні умови, способи забезпечення виконання зобов'язань

Виконання зобов'язань - це здійснення його сторонами покладених на них прав і обов'язків, що складають його зміст, належним чином відповідно до умов договору чи закону, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту чи вимог, що звичайно ставляться.

Належне виконання зобов'язання полягає в точному та своєчасному виконанні сторонами договору всіх зобов'язань відповідно до умов угоди та вимог закону, а за відсутності таких вказівок -- відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Крім того, боржник не має права виконувати зобов'язання частинами, якщо інше не випливає з суті договору або не визначено договором чи законом. Не допускається також одностороння відмова від виконання зобов'язання чи зміна умов договору, якщо інше не передбачено договором чи законом.

Згідно з принципом реального виконання зобов'язання воно повинно бути виконано в натурі, тобто не допускається заміна боржником предмета виконання зобов'язання.

...