Теорія держави і права

Саме це випливає із закону, де записано, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків (ст. 130 КЗпП України). Разом із тим, і другу сторону трудового договору -- власника підприємства -- закон зобов'язує створювати працівникові умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого йому майна (ст. 131 КЗпП України).

Із сукупності обов'язків сторін трудового договору випливає висновок, що матеріальна відповідальність -- це обов'язок працівника відшкодувати в установленому законом порядку і розмірах пряму дійсну шкоду, заподіяну підприємству (установі, організації) його протиправним і умисним невиконанням чи неналежним виконанням своїх трудових обов'язків. Таке визначення має не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки вказує на суб'єкти матеріальної відповідальності -- працівника і власника, їх обов'язки, а також на те, що порядок і розмір шкоди визначається законодавством. Відшкодуванню підлягає пряма дійсна шкода й лише через наявність вини працівника, протиправність його поведінки, що зумовлює її суттєву відмінність від майнової відповідальності за нормами цивільного права, адміністративної та кримінальної.

Сукупність правових норм інституту матеріальної відповідальності сприяє: поновленню цілісності майна; вихованню у працівників дбайливого ставлення до майна; зміцненню гарантій збереження заробітної плати. Як самостійний інститут в особливій частині трудового права матеріальна відповідальність

включає:

своєрідний суб'єкт (лише працівників, які заподіяли шкоду майну підприємства);

певні підстави та умови (підстави -- порушення працівником трудових обов'язків і заподіяння шкоди, а умови -- вина, протиправність поведінки і причинний зв'язок);

-- певні види та межі відповідальності (види -- обмежена, повна і підвищена відповідальність, межі -- лише пряма дійсна шкода);

-- специфічний порядок покриття (адміністративний порядок у разі обмеженої і судовий -- у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності).

Своєрідними суб'єктами матеріальної відповідальності є працівники, котрі перебувають у трудових правовідносинах з підприємством і заподіяли його майну шкоду внаслідок порушення трудових обов'язків. Але оскільки працівниками можуть бути й неповнолітні громадяни, то їхня трудова право-дієздатність не обмежується, а діє в повному обсязі незалежно від того, з якого віку вони уклали трудовий договір -- з 14,15 чи 16 років (ст. 188 КЗпП України), бо вони у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а отже, мають повну трудову праводієздатність і внаслідок заподіяння майнової шкоди підприємству несуть матеріальну відповідальність за нормами трудового законодавства.

Другим суб'єктом матеріальної відповідальності є власник або уповповноважений ним орган. У цьому разі підприємство обов'язково повинно мати статус юридичної особи (ст. 62 ГК). У разі заподіяння шкоди працівникові підприємство несе перед ним матеріальну відповідальність відповідно до законодавства про працю.

Відмежування матеріальної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності виражається й у тому, що поряд із зазначеним матеріальна відповідальність має певні види та межі. Види матеріальної відповідальності: обмежена; повна; підвищена. Перші два види зазначені в Кодексі законів про працю України, а підвищена відповідальність передбачена Законом України «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей» від 6 червня 1995 р. Цим Законом передбачено відшкодування вартості пошкодженого майна у подвійному і потрійному розмірі.

Обмежена матеріальна відповідальність -- обов'язок працівника покрити заподіяну шкоду повністю, але не більше встановленої законом межі -- його місячного середнього заробітку. Цей вид матеріальної відповідальності застосовується за відсутності повної та підвищеної відповідальності.

Повна матеріальна відповідальність -- обов'язок працівника покрити заподіяну шкоду в межах повного розміру, але з урахуванням прямої дійсної шкоди. На відміну від обмеженої, повна матеріальна відповідальність настає лише у безпосередньо визначених законом випадках (ст. 134 КЗпП України).

Правове забезпечення покриття матеріальної шкоди реалізується двома способами:

добровільним покриттям заподіяної шкоди;

примусовим стягненням заподіяної шкоди (ч. 5 ст. 130 і ст. 136 КЗпП України).

Добровільний спосіб стосується будь-якого виду матеріальної відповідальності. Примусовий має два різновиди:

а) адміністративний порядок покриття шкоди, що застосовується лише в разі обмеженої матеріальної відповідальності з обов'язковим виданням наказу не пізніше двох тижнів із дня ви

явлення заподіяної шкоди та його виконанням не раніше семи днів із дня повідомлення про це працівникові;

б) судовий порядок покриття шкоди, який застосовується у разі незгоди працівника з відрахуванням із його заробітної плати або з розміром такого відрахування; у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності, якщо сторони не домовились про добровільне відшкодування.

56.Трудові спори: поняття, класифікація, органи, що розглядають, порядок розгляду

Процес трудової діяльності -- явище багатогранне, тому при виконанні працівником відповідної роботи можуть виникати-певні суперечності чи непорозуміння між працівником і власником чи уповноваженим ним органом.

Трудові спори (конфлікти) можуть виникати не лише між сторонами трудового договору, а й між професійною спілкою чи страйковим комітетом і власником підприємства -- їх називають колективними трудовими спорами. З огляду на учасників трудові спори поділяються на індивідуальні -- між сторонами трудового договору, та колективні -- між профспілковим або страйковим комітетом і власником (адміністрацією) підприємства.

Чинне законодавство України про працю не розкриває поняття «трудові спори». У сфері трудового права трудові спори -- це конфлікти між працівником і власником або між працівниками і роботодавцями з приводу застосування законодавства про працю або встановлення чи зміни умов праці, що розглядаються в установленому законом порядку.

Крім зазначеного, поняття трудового спору певною мірою спонукає й до з'ясування причин, через які він може виникнути. Зокрема, зазначення того, що конфлікти між працівником і власником можуть виникати за двох взаємозумовлених обставин: по-перше, у процесі застосування законодавства України про працю і, по-друге, під час встановлення умов праці.

Конкретні ж причини виникнення трудових конфліктів можуть бути:

об'єктивного характеру (помилки сторін трудового договору, недоліки в культурно-виховній роботі тощо);

організаційно-правового характеру (нечіткі формулювання окремих правових норм, прогалини в діючому законодавстві про працю тощо);

-- організаційно-господарського характеру (недоліки у про веденні обліку, контролю, у постачанні, фінансуванні та інших господарських справах).

Саме класифікація причин, унаслідок яких може виникнути трудовий спір, спонукає до розгляду двох видів індивідуальних трудових спорів, що зумовлюються: застосуванням норм трудового законодавства (позовні спори); встановленням нових або зміною чинних умов праці (непозовні спори).

Трудові спори другого виду (непозовні) виникають:

а) із правовідносин у сфері встановлення умов праці між профспілковим органом і власником підприємства (під час укладення колективного договору, введенні норм виробітку тощо);

б) із трудових правовідносин між працівником і власником (у разі зміни власником окладу працівникові в межах схем посадових окладів тощо).

Вирішення трудових спорів -- процес, тісно пов'язаний з іншими демократичними засадами правової системи України в цілому і трудового права зокрема. Тому під час розгляду трудових спорів застосовується демократичний підхід. Це реалізується в дотриманні таких основних принципів, як доступність і зручність; колегіальність і швидкість розгляду трудових спорів; додержання законності та забезпечення виконання рішень.

Згідно з чинним законодавством трудові спори вирішуються системою спеціальних органів. Так, індивідуальні трудові спори, грунтуючись на положеннях гл. XV КЗпП України, розглядаються:

комісіями з трудових спорів (КТС);

районними (міськими) судами;

вищими органами в порядку підпорядкованості, що встановлюється законодавством.

Серед зазначених первинним обов'язковим органом щодо розгляду трудових спорів на підприємствах, в установах, організаціях є комісія з трудових спорів (КТС). Цим зумовлюється

необхідність з'ясування таких найголовніших питань, як організація, види та компетенція КТС. Організація КТС включає:

обрання цього необхідного громадського органу на загальних зборах (конференції) трудового колективу;

визначення його чисельності, складу, строку дії загальними зборами трудового колективу (конференцією);

обов'язкове обрання робітників у кількості, не меншій половини складу КТС;

наявність печатки встановленого зразка.

За рішенням загальних зборів трудового колективу (конференції) підприємства, установи, організації КТС створюються як у цілому на підприємстві, так і в окремих цехах та інших аналогічних підрозділах. При цьому КТС обирається на тих підприємствах, в установах, організаціях, де працюють не менше 15 чоловік. На першому засіданні обрані члени КТС шляхом голосування вибирають зі свого складу:

голову КТС;

його заступника чи заступників, які за рішенням загальних зборів трудового колективу (конференції) можуть бути звільнені від основної роботи;

секретаря КТС, котрий обов'язково звільняється від основної роботи й працює в КТС на постійній основі. Отже, КТС є постійнодіючим органом по розгляду трудових спорів.

Другим органом по розгляду трудових спорів є суд, який може бути як другою, так і першою інстанцією, що вирішує трудові спори. Так, у суді як другій інстанції розглядаються трудові спори за заявами працівника чи власника, які не погоджуються з рішенням КТС або прокурора, коли рішення КТС суперечить чинному законодавству. Як перша інстанція суд розглядає трудові спори сторін трудового договору, а також окремих працівників, які прагнуть вступити в трудові правовідносини. Наприклад, безпосередньо в суді як першій інстанції розглядаються трудові спори:

а) працівників підприємств, де не обирається КТС;

б) працівників з питання поновлення на роботі;

в) власника або вповноваженого ним органу про компенсацію працівником матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, тощо.

Самостійне значення у вирішенні трудових спорів мають строки, які умовно поділяються на три групи:

а) строки звернення до КТС та суду за вирішенням трудового спору;

б) строки вирішення;

в) строки виконання рішень з трудових спорів.

Перший вид, тобто строки звернення, мають дві особливості: одні з них встановлені для працівників, а інші -- для власника, прокурора чи вищого в порядку підлеглості органу. Так, працівник залежно від органу, що вирішує справу, може звернутися:

до КТС протягом трьох місяців з моменту, коли дізнався чи мав дізнатися про порушення свого права;

до суду протягом десяти днів для оскарження рішення КТС, у разі звільнення з роботи -- протягом одного місяця, з інших спорів -- протягом трьох місяців, якщо суд є першою інстанцією вирішення.

Власник, прокурор, вищий орган можуть звернутися до суду впродовж 10 днів через незгоду з рішенням КТС і протягом одного року з питань стягнення з працівника матеріальної компенсації шкоди, заподіяної підприємству.

Другим видом є строки вирішення трудових спорів. У КТС і в суді трудові спори розглядаються протягом 10 днів, а вищим у порядку підлеглості органом -- у строки, які визначаються спеціальними нормами. Для виконання рішення з трудових спорів як строк третього виду встановлений триденний строк після закінчення 10 днів, передбачених для оскарження рішень. Це стосується рішень, винесених КТС і судом, крім рішень про поновлення на роботі незаконно звільнених чи переведення працівників, які підлягають негайному виконанню.

Способи виконання рішень КТС умовно поділяються на два види: добровільне виконання; примусове -- спосіб виконання, який полягає в тому, що КТС видає працівникові посвідчення, яке має силу виконавчого листа. Це посвідчення працівник може пред'являти до суду впродовж трьох місяців. При цьому доречно зауважити, що в посвідченні обов'язково вказуються:

найменування органу, який виніс рішення з трудового спору;

дата його прийняття та видачі;

прізвище, ім'я та по батькові працівника -- рішення по суті спору;

-- підпис голови чи заступника, скріплений печаткою КТС.

Другим видом трудових спорів є колективні. Правова база їх забезпечення -- Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р.1, який містить загальні положення, порядок вирішення колективного трудового спору (конфлікту), визначення страйку, положення про його проведення, гарантії, відповідальність і відшкодування збитків, заподіяних страйком.

Специфіка закону (ст. 3) полягає в тому, що класифікація сторін колективного трудового спору (конфлікту) визначається залежно від трьох рівнів: виробничого; галузевого, територіального; національного.

Так, сторонами колективного трудового спору (конфлікту) навиробничому рівні є наймані працівники (або окремі їх категорії) підприємства чи його структурного підрозділу або профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація; власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи представник.

На галузевому, територіальному рівнях сторонами колективного трудового спору (конфлікту) є наймані працівники підприємств однієї або кількох галузей (професій) чи профспілки, їх об'єднання або інші уповноважені найманими працівниками органи; власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи чи представники.

На національному рівні сторонами колективного трудового спору є наймані працівники однієї або кількох галузей (професій) чи профспілки або їх об'єднання, чи інші уповноважені працівниками органи; власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи,

До основних положень Закону відноситься і система органів з розгляду колективних трудових спорів (конфліктів). До них належать:

примирна комісія, яка створюється з ініціативи однієї зі сторін;

трудовий арбітраж -- орган, що створюється з ініціативи однієї зі сторін або з ініціативи незалежного посередника. Незалежний посередник -- конкретна особа, визначена сторонами спору з метою сприяння взаємодії між сторонами, проведення переговорів тощо (ст. 10 Закону).

Значне місце в Законі приділено страйку - визначенню його поняття, права на страйк, умов його проведення, а також гарантіям працівників тощо (статті 17-28 Закону). Страйк - тимчасове колективне добровільне припинення роботи (невихід На роботу чи невиконання трудових обов'язків) працівниками підприємства чи структурного підрозділу з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

57.Поняття державного управління (здійснення виконавчої влади)

Термін «управління» має багато значень. У загальному розумінні це будь-який цілеспрямований, організуючий вплив на різноманітні процеси, що здійснюються в природі, техніці, суспільстві тощо. Термін «управління» в перекладі на англійську мову -- адміністрування, керування, управління, що яскраво показує зв'язок адміністративного права з управлінням. Адміністративне право -- це управлінське право. Отже, управління тісно пов'язане з адміністративним правом. Але ми вже визначили, що управління -- набагато ширше поняття, ніж адміністративне право. Основними ознаками управління є управлінська система, суб'єкт і об'єкт управління, керуючий вплив суб'єкта на об'єкт і зворотний зв'язок. Управлінська система -- це єдність управлінських елементів, що взаємодіють як єдине ціле, породжуючи нові якості, не притаманні окремим її компонентам. Суб'єктом управління називають сторону управлінського процесу, що являє собою джерело керую чого впливу. Об'єкт управління -- сторона управлінського процесу, що функціонує під керуючим впливом суб'єкта набуває певних нових якостей та змінюється. Керуючий вплив визначають як комплекс заходів, прийомів, форм, методів і організуючих команд, спрямованих на об'єкт управління, за допомогою яких реально змінюється об'єкт управління. Зворотний зв'язок можна охарактеризувати як певну інформацію для суб'єкта управління стосовно змін, що відбулися в об'єкті управління завдяки керуючому впливу.

Управлінській процес як багатоманітне явище здійснюється у природі, техніці та суспільстві. Звідси автори-кібернетисти виділяють три різновиди управління, а саме:

біологічне, що реалізується в процесі управління в рослинному і тваринному світі живими організмами;

технократичне, що характеризує управління різноманітними машинами, механізмами, технічними засобами з допомогою математичних формул і символів;

соціальне, тобто управління окремими людьми та їхніми об'єднаннями, що складають суспільство.

Отже, соціальне управління може бути охарактеризоване як управління суспільством. Суспільством вважають найвищий тип соціальної самоорганізації людей. Воно може існувати тільки тоді, коли функціонуватиме як складна цілісна система, а це означає, що без управлінського впливу функціонування суспільства неможливе.

Одним з видів соціального управління є державне управління. У широкому значенні слова під ним розуміють діяльність усіх видів органів держави: законодавчих, судових, контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного життя. Кожна з названих гілок єдиної державної влади, зберігаючи загальні ознаки соціального й державного управління, має свої специфічні керівні структури, форми та методи, прийоми, способи й засоби керівного впливу на об'єкт управління. Звідси можна виділити такі види державного управління:

законодавче(законотворче);

виконавчо-розпорядче (власне управлінське);

судове (правосудне);

контрольно-наглядове.

Причому в кожному із зазначених видів державного управління існує внутрішня та зовнішня сторони. Внутрішня сторона характеризується управлінською діяльністю всередині системи, а зовнішня -- спрямована на структурні елементи громадянського суспільства. У вузькому значенні державне управління розглядається як діяльність тільки виконавчо-розпорядчих органів держави: Кабінету Міністрів, міністерств, державних комітетів (служб), інших органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцевих державних адміністрацій.

Державному управлінню властиві такі риси:

а) діяльність з реалізації завдань і функцій держави;

б) воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами;

в) останні діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;

г) форми та методи роботи управлінських органів регламентуються правом.

Таким чином, державне управління (у вузькому розумінні) -- це підзаконна виконавча й розпорядна діяльність органів державної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного й безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Звідси, державне управління (у вузькому розумінні) співвідноситься з виконавчо-розпорядчою владою та її органами через призму загального й особливого, в якому виявляються загальні риси правотворчої і правореалізаційної діяльності держави та виконавчо-розпорядчої діяльності однієї з гілок єдиної державної влади.

Організація і діяльність державних органів здійснюється державними службовцями, а це передбачає необхідність з'ясування питань про розуміння державної служби. В Україні склалася і зміцнюється єдина державна служба. її єдність характери-

зується єдиними організаційними, правовими, кадровими та інформаційними засадами. Отже, державну службу необхідно розглядати як систему організаційно-правових, кадрових та інформаційних суспільних зв'язків і відносин, а не як суму службовців і державних установ. В основі такої системи лежить потреба визначити загальні засади, мету та функції державної служби, а також правове становище державного службовця. Загальні положення діяльності й статус державного службовця передбачені Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.

Державна служба в Україні -- це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті для практичного виконання завдань і функцій держави, заробітну плату вони одержують за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями, мають відповідні службові повноваження та обіймають певні посади.

Посада -- це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами, відповідно до цього Закону вважаються керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або інши? ми нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

До основних принципів державної служби закон відносить:

а) служіння народу України;

б) демократизм і законність;

в) гуманізм і соціальна справедливість;

г) пріоритет прав людини і громадянина;

ґ) професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі;

д) персональну відповідальність за виконання службових

обов'язків і дисципліни;

є) дотримання прав і законних інтересів органів місцевого й регіонального самоврядування;

є) дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Мета державної служби включає два основні напрями:

а) формування суспільно-політичних і державно-правових умов її зв'язку з життям народу на тлі її соціальної природи;

б) створення об'єктивної системи виявлення та добору людей для служби в державному апараті.

Функції державної служби -- це напрями її діяльності, що відображають її роль і призначення в суспільстві. До них належать: а) забезпечення ефективного функціонування всіх гілок державної влади; б) забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів та обов'язків людини й громадянина.

Призначення державної служби полягає в тому, що через неї повинна реалізуватися демократична сутність держави, підтримуватися вільна життєдіяльність суспільства та забезпечуватися лідерство державного апарату в суспільному розвитку. Іншими словами, вона є головним засобом реалізації функцій соціальної держави. Державна служба повинна стати повсякденним каналом зв'язку держави з народом. Основні завдання державної служби:

а) охорона інтересів суспільства, прав і свобод людини й громадянина;

б) досягнення і зміцнення цілісності держави;

в) забезпечення ефективної діяльності державних органів;

г) демократизація шляхів формування та діяльності державного апарату тощо.

Державний службовець повинен:

а) сумлінно виконувати свої службові обов'язки;

б) шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування;

в) не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією та спеціальними законами України.

Регулювання правового становища державних службовців що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішн* справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

Основними обов'язками державних службовців є:

а) додержання Конституції України та інших актів законодавства України;

б) забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

в) недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;

г) безпосереднє виконання покладених на них службова

обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

ґ) збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню;

д) постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;

є) сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива та творчість у роботі.

Державні службовці мають право:

а) користуватися правами та свободами, що гарантуються громадянам України Конституцією й законами України;

б) брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

в) одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

г) на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

ґ) вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;

д) на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

є) безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;

є) на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

ж) вимагати службового розслідування з метою зняття без підставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

з) на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

и) на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

і) захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та в судовому порядку.

Конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:

а) визнані у встановленому порядку недієздатними;

б) мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

в) у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками;

г) в інших випадках, встановлених законами України.

Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного

службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних із проходженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює.

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися ще такі заходи дисциплінарного впливу, як:

попередження про неповну службову відповідність;

затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу чи У призначенні на вищу посаду. Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України (Головдержслужба) є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Вона забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та функціональне управління державною службою.

У своїй діяльності Головдержслужба керується статтями Конституції України та законами України, постановами Верховної Ради України, указами й розпорядженнями Президента України, декретами, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також своїм Положенням. У межах своїх повноважень Головдержслужба організовує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний контроль за їх виконанням:

а) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції;

б) розробляє пропозиції щодо його вдосконалення та вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Основні завдання Головдержслужби:

забезпечення разом з іншими державними органами реалізації загальних напрямів державної політики у сфері державної служби в центральних і місцевих органах державної виконавчої влади, в місцевих радах і їхніх органах;

забезпечення функціонального управління державною службою;

розроблення поточних, довготермінових прогнозів і планів потреби центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, місцевих рад і їхніх органів у кадрах;

розроблення заходів щодо підвищення ефективності та державної служби в центральних і місцевих органах державної виконавчої влади, місцевих радах і їхніх органах;

координація і контроль за їх виконанням;

здійснення методичного керівництва проведенням конкурсного добору державних службовців у центральних і місцевих органах державної виконавчої влади, місцевих радах та їхніх органах;

організація навчання та професійної підготовки державних службовців тощо.

Головдержслужба відповідно до покладених на неї завдань:

а) розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних актів з питань державної служби;

б) провадить аналіз фактичного складу державних службовців і готує пропозиції державним органам щодо підвищення ефективності їх роботи;

в) веде комп'ютерний облік даних про державних службовців;

г) готує за поданням міністерств та інших органів центральної виконавчої влади проекти рішень про заохочення і нагородження державних службовців першої і другої категорій, вносить пропозиції відносно застосування дисциплінарних стягнень до державних службовців цих категорій;

ґ) погоджує пропозиції міністерств та інших центральних органів виконавчої влади щодо призначення осіб на посади державних службовців першої і другої категорій з присвоєнням їм рангів з метою визначення відповідності їх вимогам Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.;

д) визначає напрями спеціалізації державних службовців для навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації, контролює проведення цієї роботи;

є) погоджує державне замовлення на підготовку спеціалістів для державної служби;

є) здійснює контроль за навчанням, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації державних службовців, у тому числі за межами України, готує відповідні пропозиції;

ж) надає організаційно-методичну допомогу центральним і місцевим органам державної виконавчої влади та місцевим радам та їхнім органам у розробленні нормативних актів щодо професійно-кваліфікаційних вимог до державних службовців;

з) бере участь у підготовці для розгляду Кабінетом Міністрів України пропозицій про віднесення існуючих посад держав них службовців, не перерахованих у ст. 25 Закону України «Про

державну службу», а також нових посад державних службовців до відповідних категорій;

и) дає роз'яснення з питань, що входять до її компетенції;

і) у разі потреби бере участь у перевірці фактів порушення етики поведінки державними службовцями тощо.

58. Поняття, предмет, метод, система, джерела адміністративного права

В юридичній літературі загальновизнаним є той факт, що адміністративне право має найтісніший зв'язок із поняттям «управління» , а тому його нерідко іменують управлінським правом. Але при цьому визнається, що управління по відношенню до адміністративного права є значно ширшим поняттям. На цій підставі зазначається, що управлінський процес як багатопланове і різноманітне явище здійснюється у природі, техніці та суспільстві, через що в кібернетичній теорії, наприклад, виділяються три види управління:

біологічне - живими організмами в рослинному і тваринному світі;

технічне (технократичне) - управління різноманітними технічними засобами;

соціальне - управління суспільством, тобто окремими людьми та їх колективами;

Якщо біологічне і технічне управління є сферою природничих і техніко-математичних наук, то соціальне управління - це сфера суспільних наук, у тому числі юридичних.

У теорії права в узагальнюючому вигляді подано таке визначення соціального управління - це цілеспрямований і організуючий вплив свідомої, вольової діяльності людей і їх колективів, здійснюваної з метою забезпечення узгодженості й упорядкованості їхніх спільних дій в інтересах ефективного вирішення завдань, що стоять перед ними.

Соціальне управління поділяють на два основні види:

а) державне, суб'єктом якого виступає держава в особі

відповідних спеціальних органів та їх посадових осіб;

б) громадське, суб'єктами якого є недержавні утворення.

Державне управління визначається:

а) у широкому значенні слова, під яким розуміють діяльність усіх без винятку органів держави законодавчих, виконавчо-розпорядчих, судових, контрольно-наглядових) в організації суспільного життя;

б) у вузькому розумінні - це правотворча і право реалізаційна діяльність держави через виконавчо-розпорядчу діяльність однієї з гілок єдиної державної влади (виконавчої влади).

Таким чином, управлінська діяльність структур виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємств усіх форм власності, установ і організацій регулюється нормами адміністративного права.

Адміністративне право - це система правових норм, які регулюють суспільні відносини управлінського характеру у сфері виконавчої та розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньо організаційної діяльності державних і недержавних організацій та зовнішніх юридично-владних повноважень громадських організацій.

Становлячи самостійну галузь, адміністративне право вважається однією з профілюючих галузей права та вирізняється поміж інших специфікою свого предмета, методом правового регулювання та особливостями системи розміщення нормативного матеріалу.

Предмет адміністративного права, як і будь-якої правової галузі, становлять суспільні відносини, що нею регулюються.

Отже, предмет адміністративного права - це виокремлена сфера суспільних відносин, які складаються у сфері управління та регулюються адміністративно-правовими нормами. Однією з особливостей цих відносин є те, що в якій сфері вони б не виникали і хто б у них не виступав, вони завжди складаються між керуючими і керованими, між суб'єктом і об'єктом управління. Поряд із цим для означених відносин характерним є органічний зв'язок зі здійсненням мети державного управління, а тому в них, як правило бере участь орган державного управління чи його посадова особа, наділена визначеними повноваженнями щодо виконавчої та розпорядчої діяльності.

Поняття методу правового регулювання адміністративного права базується на положеннях загальної теорії держави і права, тобто це способи, прийоми та засоби, за допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права.

До способів належать авторитарний (наказовий, владний) і субординаційний. Щодо засобів, то до їх числа відносять зобов'язання, заборони, адміністративно-правовий примус.

Структура системи адміністративного права складається із:

а) Загальної;

б) Особливої;

в) Спеціальної частин, до яких входять адміністративні правові норми й адміністративні правові інститути.

Особливості адміністративно-правових норм і відносин 5.2.1. Адміністративно-правові норми, як і норми будь-якої іншої галузі права, базуються на визначенні й основних ознаках загального поняття про правову норму. Разом з тим адміністративно-правові норми мають і характерні для них особливості. Зокрема, особливістю ознак цього виду норм є:

а) вони закріплюють владні і внурішньоорганізаційні відносини;

б) їх вплив на суспільні відносини чиниться здебільшого через

державно-владний, імперативний метод;

в) при їх реалізації гарантується застосування переконання та примусу;

г) одна зі сторін у відносинах, які регулюються цими нормами, як правило, представляє державу, а тому й відповідальність у таких випадках за їх недодержання покладається на державу;

д) вони органічно об'єднані в межах галузі адміністративного права (законодавства).

Адміністративно-правові норми мають, як правило, традиційну структуру і складаються з трьох елементів - це гіпотези, диспозиції та санкції. Вони можуть групуватися за різними критеріями на певні види. Зокрема, вони об'єднуються в такі адміністративно-правові інститути, як загальні, особливі і спеціальні, відповідно до яких норми і інститути утворюють Загальну, Особливу і Спеціальну частини адміністративного права України.

Так, у Загальній частині об'єднані норми, що закріплюють і регулюють основні принципи управління, правове становище (правовий статус) суб'єктів управління, форми і методи їх діяльності, функціонування адміністративного процесу, способи забезпечення законності та її гарантії в державному управлінні.

В Особливій частині об'єднані норми, що закріплюють і регулюють управління в економічній, адміністративно-політичній, соціально-культурній сферах суспільного життя.

У Спеціальній частині об'єднані норми, що регулюють адміністративно-правову діяльність конкретних органів (внутрішніх справ - міліції, митної і податкової служб і т. ін.).

Як відомо, зовнішньою формою будь-якої правової галузі є її джерела. До джерел адміністративного права відносять:

а) правові звичаї;

б) нормативні договори;

в) нормативно-правові акти;

г) правові акти державного управління, в яких містяться

адміністративно-правові норми.

Для адміністративного права основним видом джерел є нормативно-правові акти, які приймаються державними органами та іншими компетентними суб'єктами. За їх юридичною силою означені акти поділяють на:

а) конституційні (наприклад, у ст. 38 Конституції України закріплено право на участь громадян в управлінні державними справами);

б) ті, що містяться в законах, які поділяються на кодифіковані (Кодекс України про адміністративні правопорушення, Земельний кодекс, Митний кодекс); інкорпоровані (закони про міліцію, про прокуратуру, про Антимонопольний комітет, про підприємництво, про надзвичайний стан, про звернення громадян та

ін.); підзаконні (постанови Верховної Ради України, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів).

До окремої групи підзаконних нормативних актів, що визначаються джерелами адміністративного права, відносять:

а) акти центральних і місцевих органів виконавчої влади (накази міністерств, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій);

б) нормативні акти керівників підприємств, установ і організацій, територіальних громад, представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування та в окремих випадках - органів місцевої самоорганізації населення.

59. Адміністративні правовідносини, поняття, елементи

Адміністративно-правові відносини - це регулюючий вплив норм адміністративного права на поведінку суб'єктів у сфері виконавчої та розпорядчої управлінської діяльності, що призводить до виникнення між ними сталих правових зв'язків владного характеру.

Адміністративні правовідносини мають складну будову і включають такі елементи, як суб'єкти, об'єкти, зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення адміністративних правовідносин є юридичні факти.

Суб'єктами адміністративних правовідносин називають державні органи, фізичних та юридичних осіб, які наділяються адміністративно-правовими нормами певним обсягом повноважень у сфері державного управління (державної виконавчої влади).

Необхідно розрізняти суб'єкт адміністративного права і суб'єкт адміністративних правовідносин. Названі поняття близькі, але не тотожні. Суб'єкт адміністративного права може існувати абстрактно, але ніколи не вступатиме у правовідносини. А от суб'єкти адміністративних правовідносин завжди конкретні. Для того щоб суб'єкт адміністративного права став суб'єктом адміністративних правовідносин, необхідні такі три умови:

наявність адміністративно-правової норми, що передбачає адміністративні права і обов'язки;

наявність адміністративної правосуб'єктності (праводієздатності);

-- наявність адміністративного юридичного факту.

Адміністративно-правові норми містяться в джерелах адміністративного права.

Суб'єкти адміністративних правовідносин повинні володіти правосуб'єктніапю, тобто здатністю бути носіями прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені і нести юридичну відповідальність за свої дії.

Суб'єктами адміністративних правовідносин можуть бути:

а) Президент України;

б) державні органи виконавчої влади;

в) державні службовці;

г) громадяни України, іноземці й особи без громадянства;

ґ) система місцевого самоврядування;

д) об'єднання громадян тощо.

Об'єктом адміністративних правовідносин є сама управлінська діяльність у сфері державного управління.

Зміст адміністративних правовідносин характеризується синтезом фактичного та юридичного. Юридичний зміст -- це адміністративні суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливості імперативних дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів. Фактичний зміст -- це сама поведінка суб'єктів адміністративних правовідносин, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

Зміст адміністративного суб'єктивного права включає такі можливості:

а) діяти відповідно до своїх повноважень;

б) вимагати певних дій від зобов'язаної сторони;

в) впливати на об'єкт управління;

г) використовувати форми й методи контролю, заохочення та примусу.

Адміністративні юридичні обов'язки -- це закріплена нормами адміністративного права міра необхідної, найбільш розумної і доцільної поведінки суб'єкта, спрямована на задоволення інтересів носія адміністративного суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності:

а) здійснення певних дій;

б) утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб;

в) вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших осіб;

г) нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою адміністративного права необхідних варіантів поведінки.

Адміністративні юридичні факти -- це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою адміністративно-правової норми, що породжують виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Залежно від підстав розглядають різні види юридичних фактів:

за юридичними наслідками -- правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі;

залежно від форми їх прояву -- позитивні та негативні за характером дії розрізняють юридичні факти одноразової та безперервної дії;

за характером дій -- активні та пасивні;

за галузевою ознакою -- матеріальні та процесуальні;

за розподілом прав і обов'язків -- односторонні та багатосторонні;

за функціями у механізмі правового регулювання -- регулятивні та охоронні;

залежно від кількості суб'єктів -- прості та складні;

за наявністю волі -- юридичні дії (життєві обставини, що характеризують вольову поведінку адміністративних суб'єктів, їх зовнішнє вираження волі та свідомості) та юридичні події (життєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктів адміністративних правовідносин).

Юридичні дії, у свою чергу, поділяють на правомірні та неправомірні. Правомірні юридичні дії (вчинки та результати діяльності) завжди відповідають нормам адміністративного права (наприклад, подання скарги, звернення організації за реєстрацією, подання проекту документа на експертизу тощо).

Неправомірні юридичні дії -- правові аномалії, зловживання правом (що не є правопорушенням) та адміністративні правопорушення.

До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу тощо.

Отже, юридичні факти як життєві обставини, що передбачаються нормами адміністративного права, мають велике теоретичне і практичне значення для адміністративних правовідносин.

Таким чином, адміністративні правовідносини мають яскраво виявлений імперативний характер. У той самий час існують і окремі горизонтальні відносини, в тому числі й адміністративно-договірного характеру, які в адміністративному праві мають чітко виражений допоміжний і тимчасовий характер

60. Поняття, підстави адміністративної відповідальності

Адміністративне правопорушення (проступок) - це суспільно небезпечна, протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка посягає на права і свободи людини і громадянина, власність, порушує вимоги обов'язкових правил поведінки у сфері державного управління, за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Підставами адміністративної відповідальності є вчинення адміністративного правопорушення.

Адміністративна відповідальність - це лише один із видів адміністративного примусу, характерною особливістю якого є застосування конкретних адміністративно-правових санкцій до осіб, які скоїли правопорушення у сфері державного управління.

Залежно від цілей адміністративного примусу виділяються ще два його види:

а) адміністративно-попереджувальні заходи;

б) заходи адміністративного припинення.

Адміністративно-попереджувальні заходи (або заходи адміністративного забезпечення) застосовують з метою попередження небезпеки, що загрожує життю та здоров'ю громадян в умовах, які не пов'язані з правопорушеннями (нещасні випадки, стихійні лиха). Видами таких засобів є:

а) припинення руху транспорту і пішоходів при виникненні загрози безпеці руху;

б) введення карантину при епідеміях і епізоотіях (хворобах тварин);

в) використання транспортних засобів (з метою переслідування злочинців, доставки в медичні заклади потерпілих);

г) реквізиція, тобто примусове відшкодовування вилучення (особистого транспорту в умовах військового стану чи стихійного лиха);

д) вхід працівників міліції в житлові чи службові приміщення (наприклад, для перевірки дотримання правил торгівлі);

є) огляд медичного стану (наприклад, водіїв транспортних засобів);

є) митний огляд (перевірка речей при перетині державного кордону).

Примусовий характер цих заходів виявляється в тому, що вони здійснюються без згоди іншої сторони відносин, яка зобов'язана виконати запропоновані дії або утриматися від будь-яких дій. Застосовують ці засоби органи (посадові особи), які конкретно визначені в законах або у відповідних нормах адміністративного законодавства. Як правило, це органи міліції та їх представники, повноважні працівники органів охорони здоров'я та пожежного нагляду, митних та інших органів.

Заходи адміністративного припинення застосовуються у випадках, коли необхідно в примусовому порядку припинити протиправні дії і попередити їх негативні наслідки. Вони також забезпечують притягнення винних осіб до адміністративної або іншої відповідальності, хоча сама відповідальність ще не наступає.

Видами таких засобів є:

а) вимога припинити правопорушення (такі вимоги можуть пред'явити працівники міліції, державних інспекцій, громадських організацій, а їх невиконання призведе до притягнення винних до відповідальності);

б) адміністративне затримання (на термін, як правило, не більше трьох годин) для складання протоколу про правопорушення, встановлення особи громадянина, доставки правопорушника в суд і т. ін.;

в) призупинення роботи підприємства, установи чи їх підрозділів,

у випадках порушення правил охорони праці, техніки безпеки;

г) зупинення експлуатації транспортних засобів, коли їх

технічний стан загрожує безпеці руху;

д) знесення самовільно побудованих споруд;

є) застосування зброї працівниками міліції тощо.

Види адміністративних стягнень та їхній зміст.

Адміністративне стягнення -- це примусовий захід до особи, яка скоїла адміністративне правопорушення.

Кодексом України про адміністративні правопорушення встановлені такі види адміністративних стягнень:

а) попередження - стягнення морального характеру, яке вино ситься у письмовій формі або оформляється іншим способом і тягне за собою ті самі юридичні наслідки, що й інші стягнення; зокрема, воно може мати значення для визнання правопорушення повторним;

б) штраф - грошове стягнення на користь держави. Розміри та способи його встановлення наразі достатньо рухомі;

в) оплатне вилучення предмета, який був засобом або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення. Примусово вилучений предмет підлягає наступній реалізації з передачею одержаної грошової суми власнику за винятком витрат на його реалізацію;

г) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, або грошей, отриманих внаслідок скоєння адміністративного правопорушення, полягає в примусовому невідшкодовуваному їх вилученні у власність держави. Конфіскується, як правило, лише предмет, що є власністю правопорушника. При цьому конфіскація здійснюється тільки судом;

д) позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (управління транспортним засобом, полювання), застосовується за грубе або систематичне порушення порядку користування ним

на термін до трьох років;

є) виправні роботи призначаються судом на термін до двох місяців за місцем постійної роботи правопорушника з утриманням до 20% його заробітку у власність держави;

є) адміністративний арешт призначається судом до 15 діб за вчинення конкретно визначених законом правопорушень і не застосовується до вагітних жінок; жінок, діти яких не досягли 12 років; неповнолітніх осіб; інвалідів 1-ї та 2-ї груп. Відповідно до закону «Про надзвичайний стан» термін адміністративного арешту передбачений до 30 діб.

Слід зазначити, що оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові стягнення, а тому за правопорушення може бути накладено лише одне основне або одне основне і додаткове стягнення.

Стягнення накладається не пізніше двох місяців після дня його скоєння, а при триваючому правопорушенні - через два місяці з дня його виявлення.

Для іноземних громадян та осіб без громадянства може застосовуватися специфічний вид адміністративного стягнення -- примусове видворення за межі України.

Органи, що розглядають справи про адміністративні правопорушення.

Справи про адміністративні правопорушення розглядають:

адміністративні комісії при районних державних адміністраціях і виконавчих комітетах, міських, районних у містах селищних і сільських рад. Вони вирішують всі справи про адміністративні правопорушення, за винятком тих, які належать л компетенції інших органів. Комісія створюється відповідно держадміністрацією чи виконавчим комітетом у складі голови секретаря і членів комісії;

виконавчі комітети селищних і сільських рад уповноважені розглядати справи про порушення громадського порядку, правил торгівлі та інші аналогічні порушення;

...