Теорія держави і права

Принципи інститутів права -- це основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права: скажімо, принцип і не сприйняття подвійного громадянства чи принцип охорони й і захисту всіх форм власності.

Соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як здатність служити засобом і метою для задоволення потреб соціальної справедливості, прогресивних інтересі ви громадян і суспільства в цілому. Соціальна цінність і соціальна призначення права характеризуються такими його проявами:

а) право визначається як міра свободи й недоторканності людини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення

із соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня;

б) право об'єднує в собі загальну волю учасників суспільних відносин, впливає на поведінку й діяльність людей через узгодження їхніх специфічних інтересів.

в) цінність і призначення права полягає в тому, що воно є виразником соціальної справедливості, виступає критерієм правильного розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності та правового статусу людини в суспільстві;

г) право являє собою джерело оновлення суспільства, ви

ступає в демократичному громадянському суспільстві як чинник прогресивного соціального розвитку;

ґ) як явище культури та цивілізації воно має планетарний характер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного значення.

Відповідно, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує регулювання найважливіших потреб та інтересів між людьми як у межах певної країни, так іу взаємовідносинах усього світового співтовариства

8 Поняття ознаки і види норм права.

Норма права - це загальнообов'язкове , офіційно встановлене або санкціоноване державою , формально визначене правило поведінки, яке охороняється від порушень юридичними санкціями і спрямоване на врегулювання найважливіших суспільних відносин.

Ознаки норм права:

а)правило поведінки що регулює найважливіші відносини

б) правило поведінки загального характеру

в) правило поведінки, що встановлюється або санкціонується державою

г) формально визначене правило поведінки

д) правило поведінки, нормативність і загальнообов'язковість якому надається у чітко встановленому порядку

е) правило поведінки , яке може змінюватися або відмінятися тим державним органом , який надав йому форму правової норми.

є) правило поведінки, реалізація якого забезпечується державою

Класифікація правових норм

1 За функціональною роллю норми права поділяються:

а) відправні, первинні і похідні, серед яких виділяються: норми - начала, норми - принципи, норми - аксіоми, норми - призумції, норми - дефініції

б) норми - правила поведінки, між якими виділяються регулятивні і охоронні

в) загальні і спеціальні

2 За предметом правового регулювання правові норми поділяються на :

а) виходячи з найменування галузей прав

б) матеріальні і процесуальні

3 За методом правового регулювання правові норми поділяються на:

а) імперативні

б) диспозитивні

в) заохочувальні

г) рекомендуючі

4 За формою вираження припису норми поділяються на :

а) управомочні

б) зобов'язуючі

в) заборонні

5 За суб'єктами правотворчості норми є :

а) представницького органу

б)глави держави

в) органів державного управління

г) громадських об'єднань

д) трудових колективів

е) загальнонародних чи місцевих референдумів

6 За сферою дії у просторі та часі норми поділяються на:

а)загальнодержавні і локальні

б)постійні і тимчасові

7 За дією на коло суб'єктів норми поділяють на:

а ) загальні

б) спеціальні

в) виняткові

9. Структура правової норми

Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв'язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Гіпотеза -- це частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція -- це частина норми, що містить суб'єктивні права та юридичні обов'язки, тобто само правило поведінки.

Санкція -- це така частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).

Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поділяються на прості, складні й альтернативні, а за ступенем визначеності змісту -- на абсолютно чи відносно визначені.

10. Норми права та інші соціальні норми

Соціальні норми -- це загальні правила поведінки людей у суспільстві, зумовлені об'єктивними закономірностями, є результатом свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Залежно від способу їх утворення і забезпечення соціальні норми класифікують на юридичні, моральні, корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян), звичаї чи традиції.

Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на економічні, політичні, сімейні, релігійні, етики та естетики, організаційні, соціально-технічні. Юридичні (правові) норми -- це загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах

Моральні норми -- це правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються, насамперед, внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми -- це правила поведінки, що встановлюються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей.

Звичаї чи традиції -- це правила поведінки, що історично склались і увійшли (перетворилися) на звичку людей.

Звичаї і традиції відрізняються одне від одного ступенем загальності правил поведінки. Традиції вважаються більш загальними правилами, ніж звичаї. Наприклад, святкування традиційних свят або звичай проводжати на службу до Збройних Сил.

Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм.

Так, правові норми, що у своїй сукупності утворюють право:

виникають разом із виникненням держави;

встановлюються чи санкціонуються державою;

виражають волю керівної частини суспільства;

утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (систему права);

існують у суспільстві як одна система норм;

формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов'язків;

є правилами поведінки, формально визначеними за змістом;

мають певні форми зовнішнього виразу;

мають точно визначені межі дії;

- забезпечуються державним примусом та іншими засобами.

Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального

регулювання:

- існують у будь-якому суспільстві;

встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами;

виражають волю різноманітних частин населення;

можуть існувати й безсистемно, не будучи внутрішньо узгодженими;

існують здебільшого у вигляді кількох відносно самостійних систем нормативного регулювання;

виражаються не тільки через права та обов'язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла тощо;

зазвичай позбавлені формальної визначеності;

можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих формах;

-завжди мають точно визначені межі дії;

забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими позадержавними засобами.

Отже, право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямами впливу на суспільні відносини.

11.Поняття, систем джерел ( форм) права

Окрім внутрішньої, розрізняють також зовнішню форму права, або джерела права. Це способи юридичного виразу права, його організація в належну юридичну оболонку.

Право завжди повинно мати певну форму, тобто бути формалізованим, а форма має бути змістовною, тобто повинна містити виражений юридичною мовою текст, що несе певне смислове навантаження. Якщо нормі не надана певна форма, то вона залишається нормою поведінки, але не є нормою права.

До зовнішньої форми (джерел) права відносять: правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент, нормативний договір, нормативно-правовий акт.

Правовий звичай -- це санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру.

Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент -- це рішення компетентного органу держави, якому надається формальна обов'язковість під час вирішення всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ.

Нормативний договір -- це формально-обов'язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про утворення федерації, колективний

Нормативно-правовий акт -- це рішення компетентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.

Закони -- це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Крім конституції країни, є ще такі види законів: конституційні, органічні, звичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка виявляється в тому, що:

а) ніхто, крім органів законодавчої влади, парламенту і народу в процесі законодавчого референдуму, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх;

б) Конституційний Суд України може визнати закон України чи його окреме положення неконституційним;

в) усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;

г) у разі колізій між нормами закону та підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону;

ґ) тільки законодавчий орган може потвердити чи не потвердити прийняття закону при поверненні його Президентом у разі відкладного вето.

Підзаконні нормативно-правові акти -- це результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об'єднань з установлення, впровадження в дію, зміни і скасування нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів. Розглядають такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали:

нормативні акти Президента України;

акти Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищих судів України, Генерального прокурора України, Верховного суду Автономної республіки Крим;

акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом;

нормативні акти державних адміністрацій у регіонах, містах Києві та Севастополі, районах у цих містах;

І нормативні акти органів регіонального та місцевого самоврядування;

- нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях;

нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях;

інші підзаконні нормативні акти.

12.Характеристика нормативних актів як джерел права, їхня система , межа дій

Нормативні акти діють у часі, просторі та відносно кола осіб. „Характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізняти: набрання чинності, припинення дії, зворотну силу дії.

У теорії права розглядають такі варіанти набрання чинності нормативно-правовим актом: після 10 днів від моменту його опублікування; термін установлюється в самому нормативному чи у спеціально прийнятому акті; якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.

Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок: закінчення строку давності, що на нього видавався акт; прямого скасування конкретного акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.

Зворотна дія -- це така дія на правовідносини, де припускається, що новий нормативний акт існував на момент виникнення правовідносин. Загальне правило говорить: «Норма права зворотної сили не має». Але трапляються винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві. Так, якщо нормативний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо встановлює чи обтяжує, то така норма (чи акт) зворотної сили не має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністративно-територіальної одиниці, відповідного підприємства, організації.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти поширюються на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники, питання, щодо яких про юридичну відповідальність вирішується на підставі міжнародних угод

13. Систематизація законодавства: поняття , форми та значення

Законодавство-це система нормативних актів, виданих вищими органами влади

Систематизація нормативних актів -- це діяльність з упорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників.

Систематизація здійснюється державою, її органами і посадовими особами та недержавними організаціями і їх службовцями. У систематизації розрізняють інкорпорацію та кодифікацію.

Інкорпорація -- це вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Види інкорпорації: за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднання (предметна, хронологічна, суб'єктивна). Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслідок якої створюються нові нормативні акти. Нормативні приписи розміщуються в логічному порядку після редакційної обробки (чи без такої), зміни не вносяться.

За юридичним значенням інкорпорація поділяється на:

- офіційну, яка здійснюється або суб'єктами, що ухвалили той чи інший акт, або спеціально на те уповноваженими суб'єктами;

- неофіційну, яка здійснюється іншими суб'єктами, наприклад, видавництвами, навчальними закладами, громадянами

Кодифікація -- це вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усуненні розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодифікація, яка може бути тільки офіційною, поділяється на:

загальну, внаслідок чого утворюється кодифікований нормативний акт з основних галузей права (наприклад, Звід законів);

галузеву, що охоплює нормативно-правові акти певної галузі законодавства (наприклад, основи законодавства, кодекси);

міжгалузеву та підгалузеву, що відповідно поширюється на кілька галузей (наприклад, Повітряний кодекс) або інститутів.

Створення Зводу законів -- це поєднання всіх форм систематизації, включаючи і прийняття нових нормативних актів.

Кодекс -- це такий кодифікаційний акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існує вісімнадцять кодексів, зокрема, Бюджетний кодекс, Господарський кодекс, Цивільний кодекс, Сімейний кодекс, Житловий кодекс, Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Цивільно-процесуальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Господарський процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс, Лісовий кодекс, Кодекс законів про працю, Кодекс торговельного мореплавства, Кодекс про надра.

Статути, положення -- це кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів. До таких не належать положення про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру

14. Поняття системи права та її елементи

'Система права -- це внутрішня структура права, що визначає певну взаємодію між його елементами -- галузями, інститутами та нормами, і

Для системи права характерні такі риси: єдність, яка виявляється в заснованості системи права на єдиних принципах і нормах права;

диференціація, що характеризується поділом права на галузі та інститути залежно від особливостей суспільних відносин, що регламентуються правом;

Найзначнішим елементом системи права є галузь права.

Галузь права -- це сукупність правових норм, що становлять самостійну частину системи права та регулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин своїм особливим методом.

Структурним елементом галузі є правовий інститут (інститут права), що об'єднує споріднені правові норми і відрізняється від галузі права обсягом відносин, які регламентуються.

Інститут права -- це система юридичних норм, що регламентують певну сторону однорідних відносин, які складають особливу частину галузі права.

Інститути права поділяють на галузеві, що вміщають норми всередині однієї галузі, та міжгалузеві, що об'єднують норми, які належать до різних галузей права.

Основним елементом системи права, що визначає зміст галузей та інститутів права, є норма права. Юридична норма --це первинна «клітинка» системи права.

Вона має всі ознаки, притаманні будь-якій соціальній нормі: є загальним правилом, що діє безперервно в часі, регламентує поведінку соціальних суб'єктів і надає суспільству рис системності; водночас юридична норма має ряд особливостей, які тотожні особливостям права в цілому.

Отже, правова норма --це відображене в законах чи інших джерелах права загальнообов'язкове правило поведінки, що є взірцем можливої чи необхідної поведінки та охороняється від порушень засобами державного примусу.

15. Характеристика основних галузей права

Сучасне право України складається з таких основних галузей:

конституційне (державне) право, яке закріплює основи державного і суспільного ладу, основи правового становища громадян, порядок формування та компетенцію органів держави;

адміністративне право, яке регулює відносини, що складаються у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності;

фінансове право, яке регулює відносини, що виникають у процесі надходження та розподілу коштів державного" бюджету;

земельне право, яке регулює відносини між державою та суб'єктами різних форм власності на землю;

цивільне право, яке регулює майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини;

трудове право, яке регулює відносини між працівником і власником (уповноваженим органом) у трудових відносинах;

сімейне право, яке регулює шлюбно-сімейні відносини і питання опіки та піклування;

кримінальне право, яке визначає види суспільно небезпечних діянь (злочинів) і покарання, що застосовуються до осіб, які їх скоїли;

цивільно-процесуальне право, яке регулює відносини, що виникають під час розгляду цивільних справ судами, винесення та оскарження рішень;

кримінально-процесуальне право, яке регулює відносини, Що виникають у процесі порушення, попереднього розслідування (досудового слідства) і судового розгляду кримінальних справ, а також винесення та оскарження вироку суду;

виправно-трудове право, яке регулює відносини, що виникають у процесі реалізації кримінальних покарань.

16. Поняття, форми та способи реалізації норм права

Реалізація норм права -- це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон, застосування норм права.

Використання -- це форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).

Виконання -- це форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація законодавства про державні податки).

Дотримання -- це форма реалізації заборонних юридичний норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від! заборонених діянь (скажімо, не порушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях)

Суб'єкти використання, виконання і дотримання -- це державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення матеріальних або І ідеологічних результатів.

Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це державно-владна й організаційна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з реалізації правових норм І стосовно конкретних життєвих випадків через винесення І індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є такі специфічні ознаки:

а) цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженням

б) застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;

в) ця форма має державно-владний характер -- рішення ухвалюється на підставі одностороннього волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання, а в разі необхідності забезпечуються примусовою силою держави;

г) це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для повнішої реалізації правових норм;

г) вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку;

д) зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);

є) у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, щодо яких застосовується право, -- об'єктами управління; винесені рішення (правозастосовні акти) -- засобами управління.

Випадки реалізації права у формі застосування:

коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);

за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здійснення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір з приводу права на спадщину);

коли особа притягується до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:

законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);

обгрунтованість (винесення рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обставин справи);

доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, за якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, стосовно якої виноситься рішення);

справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм права, але до уваги беруться й існуючі в суспільстві норми моралі).

Правозастосовна діяльність здійснюється у кілька стадій:

а) аналіз фактичних обставин юридичної справи або встановлення юридично значущих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психологічне ставлення суб'єктів до скоєного тощо);

б) вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація оцінювання конкретної життєвої ситуації з боку права. Потім робиться аналіз щодо справжності правової норми, вивчається та роз'яснюється її зміст);

в) ухвалення рішення (ця стадія передбачає винесення суб' єктом правозастосування індивідуально-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які можуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найпоширенішою. Письмова форма передбачає видання правозастосовного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетентного органу.

Право застосовний акт -- це індивідуально-конкретний, державно-владний припис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.

Елементи правозастосовного акта: вступна частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. І Деякі акти органів державного управління можуть складатися 1 лише з однієї резолютивної частини (наприклад, резолюція директора заводу на заяві робітника про надання матеріальної допомоги).

Види правозастосовних актів:

- за суб'єктами видання -- акти органів державної влади (законодавчих, виконавчих, судових), акти контрольно-наглядових державних і недержавних органів, органів місцевого самоврядування і їх посадових осіб та акти політичних партій і громадських організацій;

за способом організації суспільних відносин, які підлягають регулюванню, -- регулятивні та правоохоронні;

за формою зовнішнього виразу -- усні, конклюдентні та письмові.

17. Поняття, види способи тлумачення права

Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфікації (коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумачення правової норми.

Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридичних наук. Ця проблема пов'язана з інтересами держави та суспільства, їх обумовленням і захистом. На сучасному етапі тлумачення норм права є важливим політико-юридичним інструментом виявлення точного змісту права.

Ось чому під тлумаченням правових норм, і насамперед, усього закону, слід розуміти не що інше, як роз'яснення змісту правової норми. Іншими словами, це таке роз'яснення, яке має юридичне значення і яким можуть керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну норму.

Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, що відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову норму, з'ясування змісту правової норми та її пояснення.

По-друге, тлумачення -- це виражений поза роз'ясненням зміст правової норми.

Отже; тлумачення норм права -- це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права щодо з'ясування і роз'яснення змісту норм права з метою їх правильної реалізації, яка може виражатися в особливому акті.

Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і казуальним.

Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулювання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин. Його часто називають «нормативним» тлумаченням.

Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до створення правових норм, воно тільки з'ясовує зміст існуючих правил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструкцій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними актами і самі зумовлюють правові правила поведінки.

Казуальне (індивідуальне) тлумачення стосується конкретного, одиничного прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного «казусу», що визначається конкретними обставинами справи. Воно не має загального значення, не поширюється на інші прояви суспільних відносин і на інших його учасників. Казуальне тлумачення може бути також офіційним, але не має загального значення, а зводиться лише до тлумачення правової норми з урахуванням її застосування в конкретному випадку; приміром, коли суддя тлумачить правову норму під час вирішення конкретної справи.

Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим. Воно дається компетентним органом чи посадовою особою на підставі службового обов'язку і має юридично значимі наслідки.

Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив певну норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим органом.

Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити

підвідомчих організацій і підприємств із приводу трактування й застосування окремих повноважень і урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності відомства.

За всіх цих різновидів загального офіційного тлумачення оформляються відповідні юридичні документи, що називаються актами тлумачення. Ці акти нових норм не створюють: вони слугують своєрідним додатком до нормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції інтерпретатора вони мають загальноосвітню силу в тих сферах, на які поширюються.

У межах офіційного казуального тлумачення слід розрізняти: а) тлумачення правозастосовувача, відображене у правозастосовному акті, що підпадає під його юридичну силу та є обов'язковим для учасників тих конкретних суспільних відносин, з приводу яких виноситься правозастосовне рішення (вирок, постанова тощо);

б) тлумачення осіб, які є офіційними учасниками правозастосовного процесу. Вони фіксуються в матеріалах такого процесу, мають визначене юридичне значення, оскільки правопорушник зобов'язаний його сприйняти і в разі незгоди навести мотиви відхилення тлумачення вищому за ієрархією органу, який перевіряє законність і правомірність правозастосовного акта з конкретної юридичної справи. Перебуваючи в межах компетенції цього органу, воно вважається обов'язковим для всіх учасників справи.

Неофіційне тлумачення -- це роз'яснення норм права, що дається не уповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собою юридичних наслідків. Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За формою воно може бути як усним, так і письмовим.

Неофіційне доктринальне тлумачення -- це наукове роз'яснення правових актів, змісту і цілей правових норм, що міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіях учених, науково-практичних коментарях. Коли йдеться про доктринальне тлумачення, то мається на увазі науковий характер і ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути систематизованим і несистематизованим.

Систематизоване тлумачення являє собою вищий ступінь наукового розроблення питань права.

Несистематизоване тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевірки, доповняльної аргументації, зведення до системи, наприклад через організацію дискусій, конференцій тощо.

Компетентне (професійне) тлумачення дається юристами (наприклад адвокатами). Професійне тлумачення здійснюється також членами самокерованих недержавних організацій, для яких роз'яснення змісту закону є професійним обов'язком.

Буденне тлумачення дається особами, які виражають цим правові почуття, емоції, уявлення, хвилювання і думки в їх повсякденному спілкуванні під дією права. Таке тлумачення має велике значення в практиці дотримання громадянських прав, під час виконання ними громадянських обов'язків, а також у здійсненні ними їхніх суб'єктивних прав.

За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежувальне (звужене) та поширене (розширене) тлумачення.

Адекватне (буквальне) тлумачення має місце тоді, коли зміст і письмовий виклад норми права збігаються.

Обмежувальне (звужене) тлумачення -- це зміст норми права вужчий за її буквальне значення.

Поширене (розширене) тлумачення -- це зміст норми права ширший за його буквальне значення.

Розрізняють також способи тлумачення, а саме:

а) мовне (граматичне) з'ясування змісту правової норми через досвід її словесного формулювання на підставі лексичних, морфологічних, синтаксичних норм мовознавства;

б) логічне з'ясування змісту правової норми завдяки безпосередньому використанню законів і правил формальної логіки;

в) систематичне з'ясування змісту правової норми залежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інститутів і галузей права;

г) історико-політичне з'ясування сутності правової норми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов;

ґ) телеологічне (цільове) -- аналіз сутності правової норми через з'ясування її мети;

д) спеціальне юридичне -- аналіз норми, яка містить юридичну термінологію, розуміння її конструкції з позиції юридичної науки, техніки і практики.

18. Поняття. Зміст і види правових відносин

Та частина суспільних відносин, які регулюються нормами права, і називаються правовими відносинами, або просто правовідносинами.

Правові відносини - це врегульовані нормами права суспільні вольові відносини між двома і більше суб'єктами, що взаємопов'язані між собою суб'єктивними правами і юридичними обов'язками, які забезпечуються й охороняються державним примусом і виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів.

У суспільстві наявна уся розмаїтість правових відносин. Вони мають різний характер, а тому їх класифікують за різними критеріями, що й дає можливість пізнавати їх сутність і особливості у процесі реалізації правових норм і права загалом.

Правовідносини підрозділяють на такі види:

1. За галузями права (за предметом правового регулювання) правовідносини поділяють на:

матеріальні (конституційні, адміністративні, цивільні, кримінальні та ін.);

процесуальні (цивільні процесуальні, кримінально-процесуальні, адміністративно-процесуальні та ін.).

2. За кількістю суб'єктів, які поділяються на:

прості (два суб'єкта);

складні (три і більше суб'єктів).

3. За характером поведінки суб'єктів правовідносини поділяють на:

активні (виконання обов'язків, повноважень);

пасивні (утримання від певних дій).

4. За часом тривалості правовідносини поділяють на:

довготривалі;

короткочасні.

5. За методом правового регулювання (або за волевиявленням сторін) їх поділяють на:

договірні (укладання цивільного договору);

управлінські (наявність державних чи інших законних повноважень).

6. За ступенем визначеності (або рівнем індивідуалізації суб'єктів) їх поділяють на:

абсолютні (визначена одна уповноважена сторона, наприклад, власник у відносинах власності);

відносні (точно визначені права і обов'язки всіх учасників продавець і покупець у відносинах купівлі-продажу).

7. За функціональним призначенням правовідносини поділяють на:

регулятивні (відповідність поведінки суб'єктів приписам норм права);

правоохоронні (державна захищеність правовідносин від порушень і відтворення порушеного права).

Зміст правових відносин характеризується поєднанням їх юридичного і фактичного змісту.

Юридичний зміст правовідносин - це зафіксовані у правових нормах суб'єктивні юридичні права та обов'язки їх учасників.

Фактичний зміст правовідносин - це реальна поведінка учасників правовідносин, їхня діяльність, у процесі якої реалізуються їхні суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Отже, через юридичний зміст правовідносин визначається, яким чином вони мають відбуватися, а через фактичний зміст - як вони відбулися реально.

19. Структура ( елементи) правовідносин: суб'єкти. Об'єкти, юридичні факти

В юридичній літературі правовідносини розглядають як єдність фактичного матеріального змісту і юридичної форми. На цій основі стверджується, що структуру правовідносин складають такі елементи:

зміст правовідносин;

суб'єкти правовідносин;

об'єкти правовідносин;

юридичні факти.

При цьому слід зазначити, що всі ці елементи охоплюються таким поняттям, як «склад правовідносин».

Зміст правових відносин характеризується поєднанням їх юридичного і фактичного змісту.

Юридичний зміст правовідносин - це зафіксовані у правових нормах суб'єктивні юридичні права та обов'язки їх учасників.

Суб'єктивне право - це передбачена правовою нормою міра дозволеної (можливої) поведінки учасника правовідносин, яка забезпечується юридичними обов'язками інших осіб. Характерною особливістю суб'єктивного права є те, що суб'єкт може розпоряджатися ним на свій розсуд, тобто або скористатися, або відмовитися від нього, крім випадків, коли суб'єктивне право є водночас і суб'єктивним обов'язком.

Суб'єктивне право включає три види правових можливостей:

можливість власних дій, тобто право діяти за своїм бажанням;

можливість впливати на чужі дії, тобто право вимагати певних дій від зобов'язаного суб'єкта;

можливість звернутися до компетентних органів за захистом свого суб'єктивного права і примусового забезпечення юридичного обов'язку інших суб'єктів.

Юридичний обов'язок - це покладена на учасника правовідносин і забезпечена державним примусом міра необхідної поведінки, яка повинна здійснюватись в інтересах уповноваженої особи. Із цього випливає, що на відміну від суб'єктивного права відмовитися від суб'єктивного обов'язку не можна, оскільки відмова від виконання або недобросовісне виконання юридичного обов'язку є підставою для юридичної відповідальності. Залежно від визначеного у диспозиції правової норми виду поведінки суб'єктивні обов'язки поділяють на активні і пасивні.

Фактичний зміст правовідносин - це реальна поведінка учасників правовідносин, їхня діяльність, у процесі якої реалізуються їхні суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Отже, через юридичний зміст правовідносин визначається, яким чином вони мають відбуватися, а через фактичний зміст - як вони відбулися реально.

Суб'єкти правовідносин (суб'єкти права) - це учасники правових відносин, які мають взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Суб'єктів правовідносин поділяють на такі групи:

1. Фізичні особи (індивіди):

особи, що мають громадянство даної держави;

іноземці, що мають громадянство іншої держави;

біпатриди - особи з подвійним громадянством;

апатриди - особи без громадянства.

2. Організації та об'єднання:

-- державні органи, установи, підприємства, інші державні організації та їх посадові особи;

- недержавні організації та їх посадові особи.

При цьому потрібно підкреслити, що серед організацій і об'єднань особливе місце належить суб'єктам цивільно-правових відносин, які іменуються юридичними особами. Вони мають чітко визначені ознаки і поділяються на комерційні і некомерційні.

3. Соціальні спільності:

-- держава;

народ, нація;

населення регіонів держави;

-- трудові колективи.

Здатність бути суб'єктом правових відносин іменується правосуб'єктністю, яка складається з таких понять, як правоздатність і дієздатність.

Правоздатність - це здатність особи мати юридичні права та обов'язки.

За законодавством України, всі громадяни мають правоздатність з моменту народження, яка закінчується зі смертю людини. В окремих випадках (з питань спадщини) правоздатність виникає і до народження дитини. Для юридичних осіб правоздатність настає з моменту їх утворення і закінчується на момент їх ліквідації.

Разом з тим, наявності самої правоздатності ще недостатньо для того, щоб особа була учасником правовідносин. Для цього їй необхідно володіти ще й дієздатністю.

Дієздатність -- це здатність особи своїми діями реалізувати, свої права та виконувати юридичні обов'язки. У повному обсязі дієздатність виникає з 18 років, а в окремих правовідносинах вона настає й раніше (у трудових - з 15 років, адміністративних - з 16 років, кримінальних -- з 16 років, а за особливо тяжкі злочини - з 14 років; у шлюбних правовідносинах дієздатність обумовлена статтю та рішенням місцевих органів про реєстрацію шлюбу неповнолітніх).

При цьому зазначимо, що правоздатність і дієздатність - це такі правові властивості, які не можна передати іншим особам, а тому за чинним законодавством ніхто з громадян не може бути їх позбавлений. Громадянин може бути визнаний недієздатним лише у судовому порядку у випадках наявності душевної хвороби або недоумства.

Слід також зауважити, що однією з форм дієздатності є деліктоздатність, тобто здатність особи нести юридичну відповідальність за невиконання обов'язків або за скоєння різних правопорушень. При цьому рівень деліктоздатності обумовлений тими ж віковими факторами, що й рівень дієздатності.

Об'єкти правовідносин. Як свідчить життєдіяльність людського суспільства, суб'єкти права вступають у правові відносини та здійснюють свої взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки для задоволення своїх особистих інтересів і потреб матеріального, духовного та іншого соціального характеру.

Отже, об'єкти правовідносин - це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, для здобуття і використання яких і встановлюються взаємні юридичні права і обов'язки суб'єктів права.

Об'єктами правовідносин є такі явища і предмети навколишнього світу, які визнані державою і суспільством і їх можливе коло визначене нормативно-правовими актами. Це означає, що об'єктами правовідносин можуть бути лише ті з них, які перебувають у цивільному товарообігу, а також діяльність і поведінка суб'єктів, що не заборонена правом.

Усі можливі об'єкти правовідносин в юридичній літературі поділяють на такі види:

матеріальні;

нематеріальні (духовні);

дії суб'єктів права;

результати діяльності суб'єктів права.

До матеріальних об'єктів правовідносин належать: а) засоби виробництва, за допомогою яких створюється новий продукт (заводи, фабрики, машини, механізми, предмети інтелектуальної діяльності тощо);

б) предмети споживання і використання, призначені для задоволення життєвих потреб людини (продукти харчування, житло , одяг, гроші, цінні папери і т. ін.);

в) стан природних об'єктів (заповідників, чистота повітря і водосховищ і т. ін.).

До нематеріальних (духовних) об'єктів належать:

а) продукти духовної (інтелектуальної) творчості людини (твори мистецтва і науки, авторські права, культурні та моральні права тощо);

б) особисті немайнові блага людини (здоров'я, життя, ім'я, честь і гідність особи).

До дій суб'єктів права належать будь-які юридично значимі вчинки людей (скоєння правопорушення, приміром).

До результатів діяльності суб'єктів права належать конкретні акти юридично значимої поведінки (будівництво будинку, виготовлення і ремонт предметів побуту тощо).

Юридичні факти є четвертим елементом структури правових відносин. У правовій літературі юридичні факти нерідко називають підставами виникнення, зміни та припинення правових відносин.

Отже, юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими правові норми пов'язують виникнення, зміну чи припинення правових наслідків (правовідносин).

Таким чином, без юридичних фактів, як і без правосуб'єктності, виникнення правових відносин неможливе.

У повсякденній життєдіяльності людей юридичних фактів надзвичайно багато. З-поміж них виділяються юридичні факти загального характеру (громадянство, конституційний і правовий статус особи, вік людини і сам факт її існування). Усі інші - зумовлені вольовим ставленням суб'єктів до їх виникнення.

З урахуванням вищевикладеного, юридичні факти поділяють на такі основні види:

1. За вольовим критерієм суб'єктів юридичні факти поділяють на:

а) дії, пов'язані з вольовою поведінкою або діяльністю фізичних чи юридичних осіб щодо реалізації своїх суб'єктивних прав і обов'язків, які можуть бути або правомірними, або неправомірними;

б) події, якими є факти чи обставини, що виникають незалежно від волі конкретних суб'єктів правовідносин (стихійне лихо ,настання певного віку людини, її природна смерть).

1. За правовими наслідками юридичні факти поділяють на:

а) правоутворюючі (набуття певних прав і обов'язків);

б) правозмінюючі (збільшення або зменшення обсягу прав і обов'язків);

в) правоприпиняючі (позбавлення певних прав і обов'язків).

2. За тривалістю у часі юридичні факти поділяють на:

в) одноактні (одноразової дії), наприклад, купівля-продаж;

б) триваючі (юридичні стани) - наприклад, навчання у вищому навчальному закладі (ВНЗ), перебування на державній службі перебування у шлюбі.

3. За складом юридичні факти поділяють на:

а) прості, що складаються з одного факту;

б) складні, що складаються із визначеної сукупності окремі фактів, які необхідні для настання юридичних наслідків - наприклад, вступ до ВНЗ, призначення пенсії і т. ін.

У юридичній літературі складні юридичні факти нерідко називають складним фактичним складом або юридичним фактичні складом.

20. Поняття законність, правопорядку та дисципліни

Законність - це такий режим державного і суспільного життя, при якому забезпечується повне і неухильне дотримання та виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма без винятку органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами.

Правопорядок визначають як результат дотримання законності. Тому зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень правопорядку.

Правопорядок передбачає закріплення справжнього демократичного правового статусу особи, неухильне втілення в життя демократичних прав і свобод особи, гарантованість від свавілля. Поряд із цим, такий порядок неможливий без найсуворішого виконання кожним громадянином своїх обов'язків, закріплених у нормах права.

Зміцнення правової основи державного та громадського життя передусім залежить від стану законності і правопорядку в роботі державного апарату та дотримання дисципліни.

Дисципліна і правопорядок взаємопов'язані і характеризують у суспільстві взаємозв'язок людини зі своїм трудовим колективом, суспільством, масою інших спільнот.

Таким чином, дисципліна - це певний порядок поведінки людей, що забезпечує узгодженість їх дій у колективі, державному та суспільному житті.

21. Правова культура : поняття і види

Правова культура -- це глибокі знання й розуміння права, ретельне виконання його вимог як усвідомленої необхідності та внутрішньої переконаності. Основними показниками рівня правової культури вважають: право, що відповідає вимогам справедливості та свободи; рівень правосвідомості громадян і посадових осіб, їхню переконаність діяти відповідно до вимог правових приписів; рівень культури творення та реалізації права; рівень якості роботи правоохоронних і правозастосовних органів та посадових осіб; якість системи законодавства, певний рівень законності й правопорядку.

В основі права лежить принцип справедливості, що характеризує моральний зміст нормативного характеру правил поведінки людей у суспільстві, встановлених і забезпечених державою. Законодавство являє собою зовнішній вираз права, визначає рівень свободи людини, яка постійно вступає у правовідносини з іншими людьми, колективами людей, державою та суспільством у цілому. Кожна приватна чи посадова особа, громадянин, особа без громадянства чи іноземний громадянин мають бути переконані в тому, що їхня діяльність відповідає вимогам правових приписів. Названі правові приписи характеризують рівень культури творення та реалізації права кожної посадової особи. Якісна праця посадових осіб цих органів є критерієм якості законодавства та його здійснення.

Правова культура має певну структуру, що охоплює правову психологію (правові почуття, емоції; оцінні поняття щодо права чинного та права бажаного; елементи настрою стосовно конкретних правових явищ і правових ситуацій), правову ідеологію (правові ідеї, правові теорії, правові поняття й категорії, правові принципи) та елементи поведінки (вміння і навички ефективної реалізації норм права в повсякденному практичному житті; правову активність громадян). До правової культури належать: правові знання, в тому числі знання конкретних норм права; про державний устрій, про призначення держави, політичну систему суспільства; престиж юридичної професії, авторитет і ступінь розвитку юридичної науки; участь громадян в управлінні державою, стан законності й правопорядку; форми та методи правового регулювання, якість роботи правоохоронних органів.

У сучасних умовах у нашому суспільстві, включаючи і юристів, поширеним явищем є правовий нігілізм -- напрям суспільно-політичної думки, націлений на девальвацію права і законності, на відверту недооцінку соціальної і особистої цінності права. Прихильники цього вважають право найменш досконалим способом регулювання суспільних відносин. Правовий нігілізм існує у різних формах: а) байдуже ставлення до ролі і значення права; б) скептичне ставлення до потенційних можливостей права; в) ігнорування правових приписів більш високої юридичної сили; г) повна недовіра до приписів права; г) негативне ставлення до права в цілому.

Для зниження впливу правового нігілізму необхідні: а) забезпечення високої якості законів, що приймаються; б) зміцнення законності; в) підвищення ролі судів і прокуратури; г) підвищення ролі правового виховання; ґ) підвищення правової культури українського суспільства і професійної правової культури.

22. Правомірна поведінка .Правопорушення: поняття, причини і види

Правомірна поведінка - це суспільно необхідна, бажана і допустима поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, яка відповідає вимогам чинних нормативно-правових актів, не є суспільно небезпечною для держави і людей і гарантується й охороняється державою.

Питання про причини правопорушень завжди було й залишається складним. Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні суперечності (їх можна назвати «хворобами суспільства»), які завжди існують у суспільстві. Вони призводять до того, що інтереси окремих соціальних груп, іноді окремих осіб приходять у суперечність із загальними інтересами, а тому соціальні схильності, моральні уявлення й спрямування діяльності цих людей різко відрізняються від вимог існуючого права, а звідси виникає схильність до їх порушення.

Що стосується окремих правопорушень, то їх вчинення може бути викликане різними, іноді не залежними одна від одної причинами: це можуть бути причини економічного характеру (наприклад, неможливість знайти роботу і легальний заробіток); соціальні причини (зокрема, недоліки виховної та освітньої роботи); обставини сімейного характеру або ж інші особливості середовища, в якому живе потенційний правопорушник, причини особистого характеру (наприклад, схильність до алкоголю чи вживання наркотиків) тощо.

Іноді причиною правопорушень виступає і недосконалість чинного законодавства--наприклад, надмірні ставки оподаткування юридичних осіб змушують їхніх керівників шукати шляхи ухилення від сплати податків, оскільки без цього виробнича чи комерційна діяльність підприємства буде просто неможливою. У цьому випадку, звичайно ж, необхідно усунути подібну причину--за наявності більш оптимальних податків буде менше тих, хто ухилятиметься від їх сплати.

Вчені-кримінологи протягом тривалого часу (ще з кінця XIX ст., коли відомий італійський кримінолог Чезаре Ломброзо висловив думку, що той, хто вчинює злочини, є злочинцем від народження) намагаються знайти відповідь на питання, чи існує зв'язок між генетичними особливостями людини і схильністю до вчинення правопорушень; однак переконливих доказів, які б підтверджували чи спростовували такий зв'язок, поки що немає.

Правопорушення, як правило, зумовлюється не якоюсь однією окремою причиною, а відразу багатьма. Виявлення цих причин і вжиття заходів до їх усунення є одним із завдань діяльності правоохоронних органів і посадових осіб держави, слідчого, який розслідує справу про вчинення злочину. Проте завдання цілковито усунути всі причини правопорушень має утопічний вигляд: адже для цього потрібно усунути всі суперечності, які існують у суспільстві. Подібні спроби вже робилися, зокрема на початку нашого століття, однак успіху не досягли. Отже, завдання держави полягає в тому, щоб звести причини, які викликають правопорушення, до якнайнижчого можливого рівня, що дасть суспільству змогу здійснювати ефективний контроль над протиправними діями, і передусім над злочинністю

...