Міжнародно-правові аспекти відповідальності за забруднення морського середовища в результаті аварійного випадку

Антропогенні ж зміни розвиваються дуже швидко, наслідки їх дуже небезпечні, і досить часто можуть бути незворотними. Для їх визначення необхідно мати інформацію про первинний стан об'єкту навколишнього середовища, тобто стан до початку антропогенного впливу. Якщо таку інформацію отримати не можна, вона може бути змодельована з існуючих даних моніторингу, отриманих за великий проміжок часу, за результатами спостережень за хімічним складом донних відкладень в водних об'єктах, складом льодовиків, складом деревини за кільцями, віднесеними до досліджуваного періоду початку антропогенного впливу, а також за даними, отриманими в місцях, віддалених від джерел забруднення [167, с. 1250-1251].

Ці особливості визначають необхідність такого виду глобального моніторингу, як фоновий моніторинг, або моніторинг фонового забруднення навколишнього природного середовища. В сучасний період створена сітка станцій глобального фонового моніторингу, де відбувається спостереження за визначеними параметрами стану навколишнього природного середовища. Спостереження охоплюють всі типи екосистем: водні (морські, прісноводні) та наземні (лісові, степові, пустельні, високогірні). Ця робота супроводжується під наглядом програми ООН з охорони навколишнього середовища (далі - ЮНЕП) Станції комплексного фонового моніторингу знаходяться в біосферних заповідниках і є часткою глобальних міжнародних спостережних сіток [115, с. 352-356].

Екологічну стандартизацію і нормування проводять з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони морського середовища, використання морських природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки на морі.

Вразливість морського середовища в різних районах, морях може бути різною. Тому рівень встановлених для и?ого захисту стандартів, придатний для більшості морських раи?онів, для деяких раи?онів може виявитися недостатнім. Для цих раи?онів, в які входять моря, які мають обмежений зв'язок з океаном, і в яких судноплавство до того ж часто буває інтенсивним, повинні встановлюватися режими, які враховують і?х особливі умови. На такі «особливі райони» повинні не лише поширюватись загальні норми охорони морського середовища, але діяльність в них, враховуючи виняткову створювану нею тут небезпеку, повинна регулюватися більш суворими правилами [77, с. 350-354].

Якщо ж «є вагомі підстави» вважати, що здіи?снене порушення «застосованих міжнародних норм та стандартів чи законів держави, які запобігають забрудненню морського середовища», така держава може зажадати від судна інформацію, що стосується и?ого назви, порту, притоки, останнього та чергового портів заходу, а також іншу інформацію, яка необхідна для того, щоб вияснити, чи було правопорушення. При цьому усі держави повинні вжити заходів для забезпечення того, аби судна, які плавають під їх прапором, підкорювалися вимогам стосовно надання такої інформації (ст. 220, п.3,4 Конвенції з морського права 1982 р.) [85].

Якщо іноземне судно відмовляється надати інформацію чи така інформація, свідомо суперечить очевидним фактам, а підозрюване порушення призвело до «великого викиду, який викликає значне забруднення чи загрозу значного забруднення морського середовища», то прибережна держава може здіи?снити інспекцію на борту судна (ст.220, п.5 Конвенції з морського права 1982 р.). Подібна інспекція може бути здіи?снена лише при дотриманні двох основних умов: повинен бути направлений запит стосовно надання інформації, на який не дано належної відповіді, і повинен мати місце фактичний «великий викид». Проте не вимагається, аби цей викид призвів до шкідливих наслідків ще до проведення інспекції, вона може бути проведеною навіть у випадку простоі? загрози «значного забруднення» [85].

Нарешті, в певних випадках іноземне судно може бути зупиненим в економічній зоні, доставленим в порт прибережної держави і затриманим там для можливого порушення розслідування. Таке фізичне втручання по відношенню до іноземного судна може бути здіи?сненим при наявності «явних об'єктивних доказів» того, що судно здіи?снило порушення відповідних норм, стандартів, законів чи правил, що призвело до «суттєвих збитків чи загрози суттєвих збитків узбережжю чи будь-яким ресурсам и?ого територіального моря, чи виняткової зони» (ст.220, п.6 Конвенції з морського права 1982 р.) [202, c. 487-492; 196, c. 15-17].

З самого початку роботи над підготовкою Конвенції з морського права 1982 р. була загальна згода в питанні про те, що прибережним державам слід надати ефективні можливості для боротьби із захороненнями. Ще в Комітеті з морського дна як прибережними, так і морськими державами були внесені пропозиції, які визнавали за прибережними державами право на здіи?снення контролю над захороненнями навіть за межами територіального моря. Була прийнята угода, яка наголошувала на тому, що прибережна держава може здіи?снювати контроль над захороненням, яке проводиться в «межах територіального моря, виключної економічної зони чи на континентальному шельфі» (ст.210, п.5 Конвенції з морського права 1982 р.) [85].

У відповідності до п.6, ст.210 Конвенції з морського права 1982 р. захоронення «не відбувається без яскраво вираженої попередньої згоди прибережної держави». Таким чином, в зазначених раи?онах не повинна здіи?снюватись ніяка діяльність по захороненню без дозволу прибережної держави.

Це загальне правило не поширюється на надзвичаи?ні ситуації, в яких захоронення є єдиним засобом усунення більш сери?озноі? небезпеки, яка загрожує життю людини, судну, літальному апарату і таке інше, і не може бути відтермінована у часі для отримання відповідного дозволу.

Стосовно своі?х регулятивних повноважень прибережна держава володіє повною компетенцією стосовно забезпечення виконання як своі?х національних, так і міжнародних стандартів, норм, законів, правил, які мають стосунок до захоронення в територіальному морі, винятковій економічній зоні чи на континентальному шельфі. У випадку забороненого захоронення у винятковій економічній зоні влада прибережної держави може зупинити судно і, якщо необхідно, затримати. Держава прапора теж може здіи?снювати втручання по відношенню до своі?х суден у зв'язку із забороненим захороненням в іноземній зоні.

В цілому Конвенція з морського права 1982 р. наділяє прибережні держави дуже широкими, фактично необмеженими правами з контролю за захороненнями у винятковій економічній зоні. Передбачений нею режим докорінним чином відрізняється від режиму запобігання забрудненню із суден і в повніи? мірі відповідає широким формулюванням ряду національних законів про виключну економічну зону [43, с. 29-40].

Конвенція з морського права 1982 р. покладає на державу обов'язок забезпечувати, щоб діяльність, здіи?снювана державами-учасницями, державними підприємствами або фізичними чи юридичними особами, які мають національність держав-учасниць або перебувають під ефективним контролем цих держав-учасниць чи і?хніх громадян, здіи?снювалася відповідно до ч. XI, присвяченоі? діяльності. (п. 1 ст. 139 Конвенціі? з морського права 1982 р.) [85; 121, с. 38-45].

Відповідно до норм звичаєвого права і ст. 198 Конвенціі? з морського права 1982 р при виникненні неминучої загрози забруднення морського середовища або у разі шкоди морському середовищу, заподіяної внаслідок надзвичаи?ного забруднення, держава повинна негаи?но повідомити інші краі?ни, права яких можуть бути порушені цим забрудненням, і компетентні міжнародні організації. Подібне правило повторюється і в багатьох регіональних договорах із захисту морського середовища від забруднення, а в більшості випадків вказуються органи, які слід повідомити за відповідних обставин, або особи, зобов'язані забезпечити передачу відповідної інформації.

Варто зробити висновок, що універсальні і регіональні міжнародні договори вимагають, щоб при виникненні надзвичаи?них ситуаційна морі держави взаємодіяли та здіи?снювали усі можливі заходи для усунення реальної небезпеки та мінімізації шкоди морському середовищу. Водночас зобов'язання держав, що випливають з міжнародних документів, не завжди зрозумілі за змістом; відсутність гнучких стандартів не завжди дозволяє державам своєчасно і оперативно реагувати на можливі інциденти на морі і запобігати забрудненню морського середовища, що не може не викликати серйозні занепокоєння та стурбованість.

Цілком очевидно, що держави, крім їх зобов'язання співпрацювати, можуть також мати зобов'язання діяти в надзвичайних ситуаціях аварійного морського забруднення самостійно, коли інцидент виникає в межах їх юрисдикції та компетенції. Невиконання цієї вимоги є порушенням зобов'язання держави виконати міжнародну норму, що стосується управління джерелом забруднення. Такий висновок дозволяє зробити ст. 195 Конвенції з морського права 1982 р, яка вимагає від держав гарантії щодо того, щоб забруднення внаслідок інцидентів і дій під їх юрисдикцією або контролем, не поширювалося за межі суверенних прав цих держав.

Крім того, ст. 194 Конвенції морського права 1982 р. передбачає особливі заходи щодо запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища з будь-якого джерела. Для цієї мети сторони повинні використовувати наи?дієвіші засоби, що є наявними в їх розпорядженні. Ці заходи стосуються забруднення морського середовища будь-якими сполуками з будь-яких об'єктів: суден та інших плавучих засобів; розташованих на суші промислових підприємств; полів та ферм тощо.

Варто зробити висновок, що універсальні і регіональні міжнародні договори вимагають, щоб при виникненні надзвичаи?них ситуаційна морі держави взаємодіяли та здіи?снювали усі можливі заходи для усунення реальної небезпеки та мінімізації шкоди морському середовищу. Водночас зобов'язання держав, що випливають з міжнародних документів, не завжди зрозумілі за змістом; відсутність гнучких стандартів не завжди дозволяє державам своєчасно і оперативно реагувати на можливі інциденти на морі і запобігати забрудненню морського середовища, що не може не викликати серйозні занепокоєння та стурбованість.

2.4 Підвищення ефективності міжнародно-правової відповідальності держави за забруднення морського середовища

Ефективність міжнародно-правової відповідальності вважається однією з найбільш актуальних проблем сучасного міжнародного права загалом і міжнародного морського права в тому числі. Інститут міжнародної відповідальності держав в морському праві має важливе значення у сфері підтримки міжнародного правопорядку щодо екологічної безпеки та підвищення ефективності міжнародного морського права. Недотримання державою міжнародно-правових вимог, як правило, призводить до відповідних юридичних наслідків, зокрема, до індивідуального чи колективного примусу з боку інших держав. Сьогодення в практиці міжнародних відносин держав можна спостерігати випадки їх «ухилення» від правової відповідальності за порушення міжнародних зобов'язань [174; 199, c. 750-769].

Реалізація відповідальності - основна проблема цього інституту в міжнародному праві. Саме на цьому етапі визначаються конкретний обсяг, види, форми відповідальності, забезпечується відновлення порушених прав і міжнародного правопорядку.

Як і інститут відповідальності в цілому, механізм реалізації відповідальності в міжнародному морському праві знаходиться ще в процесі становлення, норми його не систематизовані, розподілені в різних актах або існують у формі звичайних норм.

Узагальнюючи, разом з тим, існуючу практику, можна відзначити два основних способи реалізації відповідальності або способи забезпечення реалізації багатосторонніх договорів:

- добровільний або неконфронтаційний (погоджувальний) і

- з використанням примусових (обов'язкових) заходів (конфронтаційний) [76, с. 333-340].

Але, оскільки, головна мета, яка переслідується державами при заснуванні таких механізмів, - це, перш за все, неконфронтаціи?ність, до того ж, примусові заходи реалізації договорів з охорони довкілля, пов'язані із санкціями, застосовуються надто рідко, у крайніх і виключних випадках як останній засіб, а в рамках деяких міжнародних конвенцій не застосовуються взагалі ніколи, це дає підстави віднести процедури з питань дотримання до неконфронтаційних засобів реалізації.

Багатосторонні угоди з охорони моря, особливо сучасні, відрізняються деталізацією зобов'язань, які приймаються державами на основі врахування складних науково-технічних і технологічних факторів; в зв'язку з цим лише спеціально створений орган з компетентними експертами може ефективно проконтролювати процес виконання державами взятих на себе міжнародно-правових зобов'язань, виявити можливі порушення та запропонувати реальні засоби виправлення ситуації, що склалася. На відміну від неконфронтаційних засобів, механізм реалізації норм про міжнародну відповідальність та санкції супроводжується настанням небажаних, негативних, несприятливих наслідків для держави-порушниці [12, с. 65-70].

В першу чергу до застосування міжнародної відповідальності надається всебічна допомога державі, яка провинилася у виконанні своїх зобов'язань, забезпечується таким чином виконання всього міжнародного договору, захист цілісності всього режиму від майбутніх порушень, а також захист «колективного інтересу» в досягненні мети міжнародного договору.

Якщо така багатостороння процедура не спрацьовує, настає міжнародна відповідальність, що регулює відносини між потерпілою державою і державою-порушницею [78, с. 152-160].

Держави активно використовують процедури з дотримання, оскільки невиконання міжнародних угод з охорони світового океану більшою мірою пов'язане з «невмінням», «неспроможністю», нестачею фінансових, технічних, людських ресурсів, а не з небажанням це робити.

Проаналізувавши деякі з процедур, можна виокремити такі особливості їх інституційної структури та самого процесу розгляду справ.

1) Провідна роль належить комітету, який здійснює безпосередню перевірку; в рамках різних багатосторонніх природоохоронних угод він називається по-різному, наприклад, Комітет з імплементації Монреальського протоколу 1987р., Комітет з дотримання Кіотського протоколу 1987р (далі - Комітет 1987 р.). Члени Комітету 1987 р. можуть бути або представниками держав-учасниць морських конвенцій, або ж діяти в індивідуальній якості як незалежні експерти. Важливим виміром ефективності діяльності Комітету 1987 р. є можливість представлення у ньому неурядових організацій, які мають право ініціювати процедуру, бути присутніми на засіданнях і вимагати доступу до всієї інформації стосовно справи.

2) Процедура з перевірки виконання державою своїх зобов'язань може ініціюватися в один або декілька із таких способів: самою державою, яка не здатна виконати зобов'язання; однією державою проти іншої; секретаріатом конвенції, коли є підозри вважати, що сторона не виконує положень угоди; самим Комітетом 1987. в ході періодичної перевірки стану імплементації угоди на основі національних регулярних доповідей держав - учасниць; представниками громадськості. Виникають певні питання щодо справедливості та легітимності діяльності Комітету 1987 р. в тому випадку, коли держава, що провинилася, не представлена в складі комітету, проте її справа слухається представниками інших держав-учасниць, які виносять рішення проти неї. За результатами перевірки комітет готує доповідь, включно з рекомендаціями, і передає її на розгляд і затвердження конференції сторін багатосторонньої природоохоронної угоди. Компетенція Комітету 1987 р. може не обмежуватися перевірками виконання державами своїх зобов'язань: інколи вони уповноважуються здійснювати загальну оцінку ефективності та стану імплементації всього договору, а також розглядати регулярні національні доповіді держав. Механізми представлення доповідей державами та здійснення моніторингу тісно пов'язані з процедурами дотримання і часто слугують передумовою для їх реалізації.

3) Як правило, органи багатосторонніх природоохоронних угод не ухвалюють документ, в якому міститься опис і визначення ситуацій, які свідчать про невиконання і недотримання зобов'язань. Визначення типових ситуацій, з одного боку, може виявитись обмежуючим фактором, особливо якщо перелік є вичерпним, проте, з другого боку, сприятиме підвищенню ефективності функціонування механізму відповідальності, його прозорості і відкритості, а також попередить зловживання тлумаченням міжнародного договору з метою кваліфікації певних дій в якості порушення. Серед заходів реагування на невиконання найбільш поширені такі: а) рішення про надання допомоги, в тому числі технічної чи фінансової, передача технологій, інформаційна підтримка; б) вимога підготувати план дотримання компетентним державним органом; в) попередження; г) призупинення прав і привілеїв за угодою; д) фінансові чи торгові санкції [12, с. 80-85].

Коли держава-порушник не погоджується добровільно нести відповідальність, потерпіла держава повинна мати можливість використовувати примусові засоби здійснення відповідальності. В більш широкому плані міжнародне морське право повинно мати не тільки механізм забезпечення виконання його норм, але й механізмом забезпечення реалізації відповідальності за міжнародні правопорушення в сфері охорони морського середовища [182, c. 150-175; 184, c. 150-165].

Більшість справ порушуються або державою проти себе, або представниками громадськості, або органом з перевірки чи секретаріатом. Рідко - іншою державою, як у випадку ініціювання процедур у рамках Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті 1991 р. (далі - Конвенція Еспо)[56]та Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля 1991 р. (далі - Орхуська Конвенція) Румунією проти України щодо каналу «Дунай-Чорне море» [49]. Розгляд справ проти України засвідчує те, що беручи на себе міжнародно-правові зобов'язання, держава повинна оцінити власні можливості щодо їх впровадження у внутрішню правову систему, включаючи забезпечення ефективного контролю над дотриманням положень природоохоронних угод фізичними та юридичними особами, які знаходяться під її юрисдикцією.

Важливим питанням для науки і практики міжнародного права є також те, як співвідносяться процедури з питань дотримання і право міжнародної відповідальності, або, іншими словами, чи вступають в дію норми права міжнародної відповідальності в тому випадку, коли багатосторонні процедури з питань дотримання неспроможні реалізувати своє завдання - примусити державу-порушницю виконати зобов'язання за природоохоронною угодою і відшкодувати шкоду у випадку її настання. Відповідь можна знайти у ст. 55 ПСВД 2001 р., яка зазначає, що загальні правила міжнародної відповідальності не застосовуються, якщо питання складу міжнародно-протиправного діяння і імплементації відповідальності регулюються спеціальними нормами міжнародного права. Таким чином, правила механізмів з питань дотримання виступають як lex specialis («спеціальний закон заміняє загальний») по відношенню до звичаєвих норм права міжнародної відповідальності [124].

Велика частина договорів з охорони моря, особливо багато сторонніх, не містять положень, що регулюють відповідальність. Коли договір включає відповідні положення, вони формулюються у наи?загальнішій формі, як правило, у вигляді відсилання до маи?бутніх угод про процедуру відшкодування збитків. Наприклад, Конвенція про охорону середовища Середземного моря 1976 р. містить статтю «Матеріальна відповідальність і компенсація», яка встановлює лише зобов'язання держави співпрацювати у розробці «процедур для визначення матеріальної відповідальності і компенсації за шкоду від забруднення морського середовища внаслідок порушення положень даної Конвенціі? та відповідних протоколів»[62].

Конвенція з морського права 1982 р. містить загальне положення щодо відповідальності у ст. 235, п. 3 якої передбачає, що держави «співробітничають у здіи?сненні діючого міжнародного права і в подальшому розвитку міжнародного права, що стосується відповідальності, для оцінки та відшкодування збитків або врегулювання пов'язаних з цим спорів, а також, коли доречно, в розробці критеріїв та процедур виплати належного відшкодування, таких, як обов'язкове страхування або компенсаціи?ні фонди» [85]. Відповідно до п. 1 ст. XVI «Зобов'язання і відповідальність» Конвенціі? про захист Чорного моря від забруднення 1992 р., договірні Сторони несуть відповідальність за виконання своі?х міжнародних зобов'язань із захисту і збереження морського середовища Чорного моря [51].

Хоча ч. XII Конвенціі? з морського права 1982 р. містить загальні принципи відповідальності за забруднення, в інших розділах також є положення, що мають безпосереднє відношення до питання про відповідальність стосовно різного виду діяльності держав у різних за своїм правовим режимом раи?онах Світового океану.

Згідно з п. 1 f) ст. 21, прибережна держава може приймати відповідно до положень Конвенціі? з морського права 1982 р. та інших норм міжнародного права закони та правила, які стосуються мирного проходу через територіальне море, щодо збереження навколишнього середовища прибережної держави і запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення [108, с. 522-528].

Таким чином, держава прапора несе відповідальність за порушення и?ого суднами при мирному проході всіх законів і правил прибережної держави, що стосуються будь-яких питань «запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення» и?ого територіальних вод.

Якщо, проте, припустити, що такі закони і правила ще не прийняті якоюсь прибережною державою, а шкода від забруднення завдано, держава прапора відповідного судна буде нести відповідальність у силу ст. 19 Конвенції з морського права 1982 р. за порушення «миру, доброго порядку і безпеки» прибережної держави.

Додатковою гарантією збереження морського середовища тут можуть служити положення, що стосуються суден, які користуються імунітетом. По-перше, прибережна держава може вимагати, щоб військовий корабель, що порушує закони та правила прибережного держави щодо проходу через територіальне море, негаи?но залишив його межі [194, с. 220-260].

Норми Конвенції з морського права 1982 р. більшою мірою встановлюють юрисдикційні правила, але тільки в цій Конвенції йдеться про питання кримінальної відповідальності.

У Лондонській Конвенції про запобігання забрудненню відходами 1972 р. йдеться про заборону порушення положень Конвенції та обов'язки держави вжити відповідних заходів з метою запобігання дій на порушення положень Конвенції і для покарання за такі дії.

Загальний підхід до проблеми ілюструє висловлення А. Фердросса, котрий зазначав, що «держави зобов'язані на основі міжнародного права переслідувати визначені неправомірні діяння, що регулюються частково загальним міжнародним правом, частково міжнародними договорами» [151, с. 29-38].

Професор В. Н. Денисов підкреслює, що «міжнародне право покладає зобов'язання на держави як на корпоративний орган, а не на індивідууми чи органи, що складають державу. Громадянин зв'язаний законом своєї держави і не зобов'язаний підкорятися міжнародному праву, якщо його держава не забезпечує повагу до міжнародного права, хоча держава як корпоративний орган пов'язана нормами останнього» [26, с. 426-435].

У МАРПОЛ 1973/78 рр. міститься загальна вимога встановлення санкцій за порушення Конвенції. У Конвенції про захист Чорного моря від забруднення 1992 р. міститься вказівка про необхідність введення відповідальності за шкоду, завдану морському середовищу. Таким чином, жодна з розглянутих Конвенцій прямо не передбачає встановлення відповідальності за забруднення морського середовища.

Інститут відповідальності включає міжнародно-правові санкції (контрзаходів) і процесуальний механізм врегулювання (встановлений порядок захисту порушених прав).

Санкції (контрзаходи) - це відповідні примусові заходи, покликані забезпечувати притягнення порушника до відповідальності. Контрзаходи не є особливою формою відповідальності, це - спеціальні заходи забезпечення її реалізації у конкретній формі. Їх відмінність від відповідальності полягає в наступному: відповідальність є дії порушника, контрзаходи - дії потерпілого держави або міжнародної організації; відповідальність - обов'язок порушника, контрзаходи - право потерпілого, останній може і не застосовувати їх; відповідальність - вольова дія порушника, тоді як контрзаходи застосовуються всупереч його волі.

ПСВД 2001 р. передбачає умови застосування контрзаходів:

- потерпіла держава повинна перш вдатися до переговорів, хоча може прийняти і тимчасові заходи захисту для забезпечення своїх прав; вона також повинна дотримуватися процедури врегулювання спорів, викладеної у третій частині проекту;

- контрзаходи повинні бути відповідні за ступенем тяжкості правопорушенню; в якості контрзаходів не можуть використовуватися загроза застосування сили, економічний і політичний примус [124].

У певних ситуаціях держави вдаються до розриву дипломатичних і консульських відносин для захисту своїх прав. В рамках міжнародних організацій передбачені санкції, що включають призупинення членства та виключення з організації.

Отже, контрзаходи - це цілий комплекс примусових заходів, що виконують функцію захисту безпеки держави. Разом з тим, вони не є єдиним і достатнім засобом реалізації відповідальності. Проблема, по-перше, в тому, у багатьох випадках основна роль у припиненні правопорушень відводиться самому потерпілому державі в порядку самодопомоги, і всі спроби можуть виявитися марними навіть після застосування контрзаходів. Ефективність міжнародного морського права обмежується недостатньою розвиненістю централізованого процесу припинення неправомірної поведінки. По-друге, індивідуальні контрзаходи існують, як правило, у формі звичайних норм і не мають таких можливостей у забезпечення захисту прав, якими володіють зафіксовані в договорі колективні примусові заходи [31].

Чітке договірне оформлення процесуального механізму врегулювання являє собою необхідну передумову реальної сили норм міжнародного права щодо міжнародної відповідальності за забруднення моря. Саме в цьому вбачаються значні можливості підвищення їх ефективності. Коли порядок захисту прав нормативно не закріплений, державі важко змусити порушника нести відповідальність. Третя частина «Врегулювання спорів» ПСВД 2001 р. представляє собою спробу формулювання такого порядку і називає наступні заходи: переговори, добрі послуги і посередництво, примирення, погоджувальні комісії, арбітраж.

За загальним правилом можливості арбітражної та судової процедури обмежені необхідністю згоди сторін. Скажімо, до ведення МС ООН належать, як правило, справи, передані обома конфліктуючими сторонами. Держави, можуть зробити заяви про визнання обов'язкової юрисдикції МС ООН щодо конкретного держави, і тоді МС ООН компетентний розглядати справи за заявою однієї із сторін. Однак таку юрисдикцію визнають в даний час далеко не всі держави - члени Статуту МС ООН. ПСВД 2001 р. передбачає деякі випадки обов'язкової юрисдикції, зокрема, можливість в односторонньому порядок винесення спору на розгляд арбітражного суду, підтвердження МС ООН дійсності арбітражного рішення на прохання будь-якої з сторін. Але відкритим залишається питання - чи погодяться з даними положеннями держави [124].

Інтереси міжнародного спілкування на цивілізованій основі і нормального функціонування міжнародного правопорядку підкреслюють наростаючу потребу розвитку не тільки координаційних та погоджувальних, але певною мірою і субординаційних відносин, зокрема, централізованого механізму припинення грубих правопорушень і розширення визнання на універсальній основі обов'язкової юрисдикції міжнародної судової процедури. Такі заходи стануть передумовою підвищення ефективності міжнародно-правової відповідальності щодо забруднення і ліквідації забруднення морського середовища.

Підсумовуючи вищевикладене, варто перелічити основні напрями підвищення ефективності міжнародно-правової відповідальності в сфері забруднення морського середовища. Такими є:

- чітке прописуватися процесуальних етапів настання міжнародної відповідальності;

- формування повного переліку санкцій за забруднення морського середовищу;

- формування повного переліку необхідних заходів щодо ліквідації забруднення морського середовища, які є обов'язковими до виконання державою, з вини якої сталося забруднення;

- ефективне застосування контролю за забрудненням морського середовища;

- реалізація норм міжнародної відповідальності на практиці шляхом надання обов'язкової юрисдикції міжнародній судовій процедурі;

- систематизація норм щодо відповідальність за забруднення і формулювання в міжнародних актах механізму здійснення відповідальності.;

- чітке визначення можливих випадків застосування неконфронтаційних заходів і випадків, коли застосовується лише міжнародно-правова відповідальність чи контрзаходи.

Висновки до розділу 2

Сьогодення інститут міжнародно-правової відповідальності за забруднення Світового океану знаходиться на стадії формування в міжнародному морському праві зокрема, і міжнародному праві загалом. Основними джерелами є звичай, міжнародні договори і угоди конвенційного характеру. Відповідно до чинних норм міжнародного права, міжнародна відповідальність настає в результаті істотної шкоди навколишньому морському середовищу. Однак, жодний міжнародний нормативно-правовий акт не містить чіткого і вичерпного переліку обставин чи умов, за допомогою яких модна визначити шкоду істотною.

Міжнародні угоди з морського права містять вказівки щодо взаємодії держав при виникненні аварійного випадку. Однак, на практиці, часто виникають колізійні ситуації. Це відбувається через відсутності єдності стандартів, процедур щодо реагування на можливі інциденти на морі. Норми, які регулюють дані питання не мають систематизованого характеру.

Варто також звернути увагу на той факт, що чіткої регламентації потребує питання порядку, процедури самостійного реагування держави на аварійний випадок, який вже стався. Це зобов'язання передбачено ст. 195 Конвенції з морського права 1982 р, яка вимагає від держав гарантії щодо того, щоб забруднення внаслідок інцидентів і дій під їх юрисдикцією або контролем, не поширювалося за межі суверенних прав цих держав.

З метою запобігання подальшому забрудненню Світового океану, автор вважає за необхідне приділити увагу міжнародній відповідальності за ризик здійснення діяльності, яка носить характер підвищеної небезпеки. Це є необхідним для зменшення кількості аварій загалом і аварій з особливо небезпечними вантажами зокрема. Тому, в цій сфері, на думку автора, доцільно прийняти єдиний міжнародний нормативно-правовий акт, який би містив чіткі стандарти і норми щодо обладнання і стану суден, які перевозять небезпечні вантажі та детально регламентувати процедуру необхідних дій в екстреній ситуації виникнення аварійного випадку.

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ВРЕГУЛЮВАННЯ СПОРІВ ЩОДО ЗАБРУДНЕННЯ МОРСЬКОГО СЕРЕДОВИЩА В РЕЗУЛЬТАТІ АВАРІЙНОГО ВИПАДКУ (В СУДОВОМУ ТА ДОСУДОВОМУ ПОРЯДКАХ)

3.1 Мирне врегулювання міждержавних спорів щодо забруднення морського середовища в результаті аварійного випадку

Забруднення морського середовища в результаті аварійного випадку - специфічний інститут міжнародного морського права. Специфіка його полягає, в тому числі, в особливостях настання відповідальності за забруднення морського середовища. В міжнародному морському праві відокремлюють способи реалізації відповідальності або способи забезпечення реалізації багатосторонніх договорів: добровільний або неконфронтаційний. Головна мета, яка переслідується державами при заснуванні таких механізмів, - це неконфронтаціи?ність, до того ж, примусові заходи реалізації зобов'язань при забрудненні морського середовища в результаті аварійного випадку сьогодення майже не застосовуються [11, с, 23].

Багатосторонні угоди щодо запобігання забрудненню моря відрізняються деталізацією зобов'язань, які приймаються державами на основі врахування складних науково-технічних і технологічних факторів. У зв'язку з цим, лише спеціально створений орган з компетентними експертами може ефективно проконтролювати процес виконання державами взятих на себе міжнародно-правових зобов'язань, виявити можливі порушення та запропонувати реальні засоби виправлення ситуації, що склалася. Саме тому, на практиці, застосовуються неконфронтаційні засоби, які передбачають відшкодування збитків за забруднення, відновлення порушеного стану тощо.

В даному випадку неконфронтаційність означає мирне врегулювання конфлікту та спірних питань шляхом проведення міждержавних переговорів, дебатів, винайдення консенсусу та інші рішення, які задовольнять сторони справи, в тому числі в судовому порядку [154, с. 35-42].

Загалом розрізняють два основних способи мирного вирішення міжнародних спорів щодо аварійного забруднення морського середовища: дипломатичний і судовий. Дипломатичні процедури не завжди приводять до ефективного й остаточного розв'язання спорів, оскільки держави, що беруть участь у спорі, залишають за собою право прийняття остаточного рішення. При застосуванні судових процедур держави погоджуються та підпорядковуються рішенню, зміст якого їм на початку процедури не відомий. В той же час, в сфері міжнародних морських спорів специфіка позасудового або дипломатичного вирішення спорів полягає в згоді держав з рішенням без доведення справи до судового розгляду. Це пов'язано з особливою важливістю об'єкта - морського середовища, відповідно до якого виникає спір, в усуненні екологічного забруднення морського середовища зацікавлені всі держави.

Мирне врегулювання спорів знайоме міжнародному морському праву ще з 18 століття і в подальшому, цей інститут набув ще більшого розвитку. Держави не вправі залишати свої міжнародні спори не розв'язаними. Вони зобов'язані в мінімальні строки розв'язати спори або продовжити ведення переговорів, якщо взаємно узгоджений сторонами спосіб врегулювання не приніс позитивних результатів. На держави покладено обов'язок утриматися від дій, які можуть призвести до загострення спорів. Держави зобов'язані врегульовувати спори з врахуванням норм і принципів міжнародного права [135, с. 68-77].

Ідея створення загальнообов'язкової системи врегулювання морських спорів, в тому числі щодо відповідальності держав за забруднення морського середовища була покладена в основу Конвенції з морського права 1982 р., яка передбачає багатоступеневу гнучку систему з широким арсеналом засобів мирного врегулювання спорів, але в той же час передбачає і можливість звернення до міжнародних судових інстанцій і інших засобів, передбачених ст. 33 Статуту ООН для врегулювання конфліктів.

Конвенція з морського права 1982 р. фактично вперше проявила глобальний підхід до проблем, які стосуються інтересів всіх народів. Такий підхід визначив новаторський метод розробки тексту - «пакетний»: усі головні питання повинні бути вирішенні у взаємодії. Рішення більшості питань не могло бути прийнято до тих пір, поки не досягнуто загальної згоди. Наслідком «пакетного « підходу до формулювання положень Конвенції з морського права 1982 р., які вимагають проводити безліч погоджувальних процедур і компромісних положень, стало врахування інтересів різних держав. Саме компромісна сутність більшості положень Конвенції з морського права 1982 р. лягла в основу рішення ввести в неї велику кількість мирних засобів врегулювання спорів, що повинно було попередити одностороннє тлумачення, яке б звело нанівець багаторічні сумісні зусилля. Було вирішено, що усі без виключення держави - учасники повинні визнати хоча б один судовий чи арбітражний орган, який передбачено Конвенцією з морського права 1982 р., для того, щоб у випадку виникнення спору, він міг бути переданий на вирішення у встановленому Конвенцією з морського права 1982 р. порядку.

Загальність юрисдикції одного з обов'язкових органів супроводжується наданням учасникам права вибору того чи іншого суду або арбітражу, якому в односторонньому порядку може бути пред'явлений спір за участю даного учасника.

Унікальність системи розв'язання спорів, викладена в Конвенції з морського права 1982 р., а саме в Частині ХV Конвенції з морського права 1982 р., в тому, що одностороння передача спорів про її тлумачення і застосування можлива в одному з двох міжнародних судів (МС ООН або МТМП) і двох арбітражів (арбітраж загальної компетенції або арбітраж, спеціалізований за видами морської діяльності), а за згодою між сторонами спору - в будь - якій іншій судовій чи арбітражний орган. Також право вибору надано і іншим державам, які не беруть участь в Конвенції з морського права 1982 р. Такої системи вирішення спорів не було тоді і немає зараз в будь якій іншій сфері міжнародного співробітництва [82, с. 34-39].

Сформована практика виявила, що МС ООН частіше розглядає питання щодо делімітації морського середовища; МТМП частіше розв'язує спори щодо тлумачення окремих норм Конвенції з морського права 1982 р; арбітраж загальної компетенції розглядає спори відповідно до угод, пов'язаних з Конвенцією з морського права 1982 р.

МТМП в декількох випадках розширив своє право по відношенню до розробки тимчасових приписів правового захисту: запропоновані ним приписи не завжди співпадають з тими засобами, про які просили сторони, оскільки експертні оцінки, на думку МТМП, показують необхідність прийняття інших засобів (наприклад, справа заводу МОКС) [185].

Не зафіксовано жодного випадку передання спору спеціальному арбітражу, тобто до того арбітражу, який було запроваджено з метою поєднання експертизи і юридичного розгляду. На думку М. Р. Хубієвої, держави-сторони в спорі не вважають за доцільне включати спеціалістів природничих наук в число арбітрів з правом вирішального голосу [154, с. 27-35].

Останнім часом загострюються ситуації щодо морських спорів, оскільки велика кількість держав, в тому числі, і великих морських держав, не є учасниками Конвенції з морського права 1982 р (наприклад, США). Такі держави розглядають морські спори за допомогою різних національних правових систем і за власним законодавством, що часто не лише не відповідає інтересам і правам інших держав, які є стороною морських спорів і які є учасниками Конвенції з морського права 1982 р., але і прямо порушує багаточисленні норми міжнародного морського права.

Не дивлячись на те, що Конвенція з морського права 1982 р. передбачає можливість вибору з чотирьох процедур врегулювання спорів, аналіз практики дозволяє зробити висновок, що саме МТМП є найбільш ефективним і дієвим засобом вирішення міжнародних морських спорів. На думку Н. О. Брехової, роль і значення МТМП буде зростати в майбутньому і саме ця процедура буде переважною в практиці, особливо з врахуванням можливості оперативного прийняття рішення МТМП про негайне звільнення судна і його екіпажу [10, с. 56-70].

Спори з морських питань варто передавати також в арбітражні органи, оскільки саме вони спеціалізуються в цій сфері, функціонують на постійній основі, (що дозволяє сторонам заздалегідь визначити юрисдикцію у підписаних угодах), в їх складі відмічається найбільш високий рівень професіоналізму, що гарантує прийняття висококваліфікованих рішень. Сьогодення є велика конкуренція між арбітражними органами. На думку Н.О Брехової, така тенденція негативно впливає на авторитетність рішень даних органів.

Принцип мирного вирішення спорів закріплено Конвенцією з морського права 1982 р. в двох формах: у вигляді загального зобов'язання держав - приймати міри для того, щоб розбіжності не створювали ситуації, які можуть загрожувати миру, і як конкретна задача мирно врегульовувати свої спори відносно змісту конкретних норм Конвенції з морського права 1982 р. і методів їх імплементації.

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів у випадку використання морського середовища має важливе політико - правове значення в регулюванні міждержавних відносин в розвинутій сфері використання Світового океану. Цілий ряд положень Конвенцій з морського права 1982 р. направлені на запобігання виникненню конфліктів і протиріч. З цією метою спеціально передбачено зобов'язання учасників Конвенції з морського права 1982 р погоджувати свої дії таким чином, щоб в максимально можливому ступені забезпечувати інтереси один одного. Так, держави повинні співробітничати в боротьбі із забрудненням морського середовища відповідно до ст. 200, 201 Конвенції з морського права 1982 р. [11, с. 45-60].

Ряд міжнародно-правових актів регулювали мирні засоби вирішення міжнародних спорів задовго до Статуту ООН і Конвенції з морського права 1982 р. У 1889 р. І Гаазька мирна конференція створила комісію з питань посередництва і третейського суду та прийняла Конвенцію про мирне вирішення міжнародних спорів 1907 р. 1907 року II Гаазька мирна конференція переглянула прийняту конвенцію, а у 1928 р. було прийнято Паризький договір «Про відмову від війни» (далі - Пакт Бріана-Келлога 1928 р.)[114], згодом Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. (далі - Заключний Акт 1975 р.)[37], Манільську декларацію про мирне вирішення спорів 1982 р. [74]. Таким чином, основними джерелами мирних засобів розв'язання міжнародних спорів, окрім Статуту ООН 1945 р. та Конвенції з морського права 1982 р. є:

* Конвенція про мирне вирішення міжнародних суперечок 1907 р.;

* Заключний акт 1975 р.;

* принципи врегулювання спорів та Положення процедури НБСЄ з

мирного врегулювання спорів 1991 р.

Серед перших універсальних актів про мирне врегулювання спорів слід вказати Конвенцію про мирне вирішення міжнародних спорів 1907 р.[53], яка була прийнята на першій Гаазькій конференції миру в 1899 році і доповнена в 1907 році на другій Гаазькій конференції миру (далі - Конвенція про мирне вирішення міжнародних спорів 1907 р.). Ст. 1 Конвенції про мирне вирішення міжнародних спорів 1907 р. передбачає, що з метою попередження звернення до сили у відносинах між державами, вони покладають усі зусилля для того, щоб забезпечити мирне врегулювання спорів. Конвенція про мирне вирішення міжнародних спорів 1907 р. передбачає такі засоби мирного вирішення міжнародних зіткнень:

- добрі послуги і посередництво (ст. 2-8);

Право надавати добрі послуги і посередництво у відповідності до конвенції, належить державам, які не є стороною конфлікту. Задачею посередника є узгодження суперечливих претензій і зменшення відчуття неприязності, яке виникло між державами, які знаходяться в спорі [21, с. 90-94].

Мета цих засобів - сприяти початку переговорів між сторонами та досягненню домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами, міжнародними організаціями, приватними особами (авторитетними громадськими діячами) індивідуально або колективно.

На відміну від посередника, особа, що надає добрі послуги, не бере участь у переговорах і не пропонує шляхи вирішення спору. ЇЇ головне завдання - допомогти спірним сторонам вступити у переговори, після чого її місія закінчується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обов'язковими для сторін спору та можуть бути відхилені ними.

Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте, не мають обов'язкової сили. Відмова сторін спору від запропонованого варіанту не вважається недружнім актом.

- міжнародні слідчі комісії (ст. 9-35);

Конвенція про мирне вирішення міжнародних спорів 1907 р. передбачає, що в спорах, які не торкаються першочергових інтересів, які базуються на оцінці обставин справи, сторони, які не досягли згоди в результаті дипломатичних перемовин, створюють міжнародну слідчу комісію. В задачу комісії входить обов'язок полегшити вирішення спорів за допомогою доброякісного і незалежного розслідування. Міжнародні слідчі комісії засновуються на добровільній основі між сторонами конфлікту, угода про слідчу комісію повинна передбачати чіткі умови співробітництва, факти, які підлягають розслідуванню, порядок і строки утворення комісії, об'єм повноважень комісарів. Звіт комісії, обмежуючись встановленням фактів, не має характеру третейського рішення. У сторін залишається свобода користуватися фактичними висновками комісії (ст. 37-84);

- міжнародне третейське розслідування (ст. 37-84);

Міжнародний третейський суд має в якості предмета вирішення спору між державами, переважно питання зіткнення і застосування міжнародних договорів, суддями за їх вибором і на основі поваги до права. Сторони, які звернулися до третейського суду, зобов'язані добросовісно підкорюватися третейському рішенню. Угоди щодо третейського суду підписуються для вирішення спорів, які вже виникли або можливі в майбутньому. Угода може відноситися до будь-якого і регламентує порядок звернення в Постійну Палату Третейського Суду і процедуру третейського провадження (англ. Permanent Court of Arbitration, буквально перекладається як «Постійний арбітражний суд»), створену на підставі Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів. Позитивними якостями третейського провадження, які закріплені в Конвенції про мирне вирішення міжнародних спорів 1907 р. 1907 р. є можливість вступати в справу відносно тлумачення конвенції іншими державами, які брали в ній участь, але не є сторонами в справі [75, с. 15-17].

Для кожного спору, що передається на вирішення Палати, його сторони укладають компроміс та обирають арбітрів із переліку осіб, що формується державами - учасницями Конвенцій.

26 вересня 1928 року Лігою Націй був прийнятий Загальний Акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 р. (далі - Загальний Акт 1928 р.)[35], в який ГА ООН внесла поправки 28 квітня 1949 року. Загальний акт 1928 р. встановив, що спори будь-якого роду між двома або декількома сторонами, які приєдналися до Загального Акту 1928 р., і які не могли бути вирішені дипломатичним шляхом, належать до вирішення за допомогою засобів:

- погоджувальної процедури (утворення сторонами постійної або спеціальної погоджувальної комісії, задачею яких є з'ясування спірних питань, збір для цієї мети усіх необхідних матеріалів і приведення сторін до згоди);

- судового розгляду (вирішення спорів, у відношенні яких сторонами явно оспорювалися права, в МС ООН, якщо сторони не погодилися застосувати третейську процедуру розгляду спору);

- третейського розгляду (вирішення третейським судом усіх спорів, з приводу яких сторони не досягли згоди протягом місяця із завершення роботи погоджувальної комісії, і за відсутності іншої згоди сторін).

Яскравим прикладом довготривалого позасудовому врегулювання конфлікту щодо забруднення морського середовища за допомогою погоджувальної процедури став аварійний випадок на узбережжі Іспанії в Паломарес 1966 р. Можна вважати цей інцидент яскравим прикладом застосування таких принципів міжнародного морського права як принцип співробітництва сторін, принцип мирного врегулювання спору. Інцидент стався 17 січня 1966 року. Бомбардувальник США скинув на узбережжя Іспанії 4 термоядерні бомби. Морському узбережжю була нанесена шкода. Подальші дії урядів США та Іспанії є яскравим прикладом врегулювання конфліктів шляхом перемовин [173, с. 35-45; 148].

Одразу після інциденту Урядом Іспанії була створена комісія, яка оцінила розмір збитків, спричинених аварією і вже в лютому уряд Іспанії запропонував США об'єднатися в довготривалій програмі з ліквідації наслідків інциденту і відновлення порушеного стану довкілля Паломарес. США взяли на себе зобов'язання проводити моніторинг земель і морської води вздовж узбережжя протягом щонайменше 30 років для спостереження за станом морського і навколишнього середовища. Загалом аварії з ядерними речовинами найбільш загрозливі тим, що збитки не можливо оцінити в короткий проміжок часу. Через 10 років після інциденту Уряд США підготував і оприлюднив доповідь, відповідно до якої, в результаті проведеного моніторингу і аварії був зроблений висновок, що наслідки аварії повністю зникнуть приблизно через 125 років. А отже, саме стільки США будуть турбуватися про регіон, який був забруднений з їх вини [179; 186; 200]

Останньою крапкою в справі Паломарес було поставлено підписанням 19 жовтня 2015 року заяви про наміри між США та Іспанією в Мадриді. Відповідно до цієї двосторонньої міжнародної угоди, США повинні вивезти забруднену землю з Паломареса до Невади. Такі домовленості були викликані тим, що моніторинг навколишнього середовища Паломареса показав продовження забруднення морського середовища, не дивлячись на те, що частково США вже вивозили забруднений ґрунт одразу після інциденту в 1966 році [171, с. 22-28; 181, c. 86-89].

З вищенаведеного, сьогодення дбати про екологічний стан планети і Світового Океану є обов'язком і пріоритетною задачею кожної держави, тому держави у випадку забруднення морського середовища на добровільних засадах готові ліквідовувати лихо і відшкодовувати витрати, які не може відшкодувати власник судна, через яке сталося забруднення.

Міжнародне морське право дозволяє вважати державу відповідальною за дії, які здійснені під її юрисдикцією (наприклад, у випадку несення судном прапору певної держави) і які несуть шкоду морському середовищу. Держава несе відповідальність за екологічні збитки. Однак, для цього постраждала держава повинна подати позов до держави, яка спричинила таку шкоду. У випадку транскордонного забруднення це відбувається рідко. Частіше це питання вирішується на національному рівні і такий спір носить приватноправовий характер. Також нерідкі випадки звернення до міжнародних фондів для компенсації збитків, однак таке право обмежується участю держави у Фонді[175, с. 320-325; 176; 179].

Прогресивне значення для мирного врегулювання спорів має положення, яке закріплено в ст. 33 Загального Акту 1975 р., передбачає можливість міжнародного суду, третейського суду або погоджувальної комісії в найбільш короткий термін рекомендувати тимчасові засоби, які дозволяють конфліктуючим державам утриматися від якої-небудь дії, яка здатна посилити або розширити спір.

Загальний акт 1928 р. вперше передбачив для сторін спору можливість виключення із застосування процедур, які передбачені в ньому, окремих видів спорів, таких як:

- спори, що виникають із фактів, які передували або приєднанню сторони, яка зробила обмовку, або приєднанню іншої сторони, з якою у першої сторони стався конфлікт;