Роль та місце принципу гендерної рівності в сучасному міжнародному праві

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Нинішній стан міжнародного співтовариства, що характеризується докорінними змінами соціального характеру, по-новому ставить питання про способи життя людини в суспільстві, які ще донедавна розглядалися в традиційному значенні. Одним із них є розподіл ролей між чоловіками та жінками, в якому останні набувають дедалі більшої ваги в політичній і господарській діяльності, а також у державному управлінні, а їхні обов'язки виходять далеко за межі лише «сімейних».

Права людини - це правила, якими мають керуватися держави при поводженні з індивідами та їх соціальними групами. Окремою сферою міжнародно-правового регулювання їх статусу є відносини ґендерної рівності (соціальної рівності чоловіків і жінок), що складає новий рівень захисту прав людини в міжнародному праві.

Поняття «стать» і «ґендер» у XXI ст. все частіше використовуються не тільки соціологами, а й юристами, оскільки співвідношення цих понять стало набувати більш істотного значення для міжнародного захисту прав людини. Сучасний період їх розвитку розпочався після Другої світової війни, коли Організація Об'єднаних Націй (ООН) прийняла низку документів, у яких відзначила міжнародні стандарти прав людини, у т.ч. заборону дискримінації за ознакою статі, а також рівноправність жінок і чоловіків.

Починаючи із середини ХХ ст. й до сьогодні жінки досягли значних успіхів у сферах діяльності, які здавна вважалися прерогативою чоловіків, особливо у сфері політики. Однак, незважаючи на те, що за останнє сторіччя жінки довели, що вони в змозі працювати нарівні з чоловіками й виконувати «чоловічу» роботу, не поступаються чоловікам в інтелектуальному й освітньому рівнях, а їх мотивація в ефективному виконанні службових обов'язків часто є навіть більшою, ніж у чоловіків (адже велика кількість жінок виховують дітей самостійно), тільки незначний відсоток жінок потрапляє до вищих ешелонів влади й отримує можливість впливати на внутрішні та міжнародні політико-економічні процеси.

Чоловіки, як і раніше, продовжують обіймати ключові посади в системі управління великими корпораціями й органами державної влади, контролювати технологічні та оборонні сектори економіки. За рідким винятком саме чоловіки очолюють силові відомства своїх країн, такі як армія, органи внутрішніх справ, а також судову систему. Ключові пости в міжнародних агентствах та організаціях так само здебільшого обіймають чоловіки. Остання обставина змушує міжнародні організації й усі зацікавлені сторони ініціювати міжнародний переговорний процес, спрямований на розширення представництва жінок у владних органах своїх держав. У результаті піднесення жіночого руху, спрямованого на надання жінкам рівних із чоловіками не тільки прав, а й можливостей у всіх секторах громадського життя, призвело до істотної зміни століттями усталеного ґендерного порядку, заснованого на домінуванні чоловіків, і винесло ґендерне питання на порядок денний в якості важливої проблеми, що постала перед міжнародним співтовариством у XXI cт.

Природним є те, що неможливо миттєво або в історично короткий проміжок часу здійснити кардинальну трансформацію взаємин між статями. Навпаки, стало очевидно, що дотримання прав жінок є тією проблемою, яка має не тільки обговорюватися, а й аналізуватися та вирішуватися на міжнародному і національному рівнях. Досягнення ґендерної рівності неможливе без наявності відповідного механізму реалізації прав і свобод, а зміни в суспільстві, звичайно, відбуваються через політичний процес, монопольними власниками якого все ще залишаються переважно чоловіки.

Незважаючи на значний масив міжнародно-правових актів у сфері захисту прав людини, зокрема жінок, недостатньо дослідженим залишається питання визначення принципу ґендерної рівності в сучасному міжнародному праві. Увага, яку приділяє сьогодні міжнародне співтовариство реалізації принципу ґендерної рівності й у зв'язку із цим ґендерній проблематиці, свідчить про актуальність даної тематики.

Теоретичне розроблення даної проблематики можна простежити в працях таких науковців, як В.І. Акуленко, Н.В. Аніщук, М.В. Буроменський, В.Г. Буткевич, О.І. Вінгловська, Н.В. Грицяк, Р.В. Губань, О.Р. Дашковська, В.Н. Денисов, Л.П. Ковалишина, К.Б. Левченко, А.С. Мацко, Т.М. Мельник, В.В. Мицик, А. Мохаммад, Т.В. Омельченко, Н.М. Оніщенко, Н.М. Пархоменко, Н.В. Плахотнюк, О.М. Руднєва, А.В. Слатвицька, Л.Г. Фалалєєва, А.Л. Федорова, К.І. Чижмарь, Л. Чубар, А.П. Шуміленко та інших.

За кордоном даної проблеми торкалися С. Айвазова, В. Брайсон, Е. Гхані, Д. Гом'єн, Ж. Мертус, Д. Томас, Р. Дебнатх, І.Є. Рубіна, М.С. Румянцева, А.С. Чеботарьова та інші.

Більше того, дослідження питань ґендерної рівності неможливе без ширшого й системного аналізу ґендерної проблематики в розрізі соціології, історії, державного управління тощо, і тому необхідно відмітити праці таких науковців, як О.Ю. Вілкова, Є.В. Вознюк, А.В. Герасименко, Н.А. Гербут, Т.Н. Головко, О.І. Катан, О.І. Кулачек, Т.О. Марценюк, О.І. Пижук, О.О. Стрельник, О.Б. Ярош та інших.

Проте аналіз наукового доробку зазначених вище науковців дав змогу виявити певні прогалини в розробленні питання ролі й місця принципу ґендерної рівності в сучасному міжнародному праві, зокрема питання еволюції принципу ґендерної рівності, його сучасної міжнародно-правової регламентації, рівня імплементації в національне законодавство держав тощо. Саме це й обумовило актуальність теми даного дисертаційного дослідження, яке зосереджується на виявленні в сучасних умовах специфіки ґендерного підходу в міжнародно-правовому захисті прав людини, зважаючи на те, що принцип ґендерної рівності постійно наповнюється новим змістом, виходячи з практики держав та їх співробітництва у цій сфері.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в рамках планової теми відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, зокрема «Міжнародно-правові аспекти захисту суверенітету та територіальної цілісності України» (номер державної реєстрації 0115U001440).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз змісту принципу ґендерної рівності, його ролі та місця в сучасному міжнародному праві, виконання даного принципу в міжнародній інституціональній системі, а також ефективності реалізації Україною цього принципу на практиці.

Мета дослідження обумовила постановку й вирішення таких наукових завдань:

- розглянути етапи зародження суспільного руху за рівноправність жінок і чоловіків;

- проаналізувати захист на початку ХХ ст. трудових прав матерів в актах Міжнародної організації праці (МОП);

- простежити етапи становлення інституту захисту прав жінок в актах органів ООН;

- розглянути питання щодо виникнення в міжнародному праві принципу ґендерної рівності як нового рівня захисту прав жінок;

- проаналізувати міжнародно-правове регулювання, існуючі форми та методи діяльності міжнародних організацій у сфері забезпечення принципу ґендерної рівності;

- охарактеризувати діяльність міжнародних неурядових організацій у сфері забезпечення принципу ґендерної рівності;

- розкрити питання міжнародного контролю за виконанням конвенційних зобов'язань у сфері дотримання принципу ґендерної рівності;

- здійснити аналіз внутрішньоправових механізмів виконання Україною міжнародно-правових зобов`язань щодо дотримання принципу ґендерної рівності;

- визначити ефективність реалізації принципу ґендерної рівності в Україні.

Об'єктом дослідження є міжнародно-правові відносини у сфері забезпечення реалізації принципу ґендерної рівності в міжнародному праві.

Предметом дослідження є норми міжнародно-правових актів, що регулюють питання забезпечення принципу ґендерної рівності в міжнародному праві, резолюції та рішення міжнародних організацій, судових міжнародних органів, які безпосередньо охоплюють питання механізму реалізації цього принципу, а також національне законодавство держав, що забезпечує реалізацію принципу ґендерної рівності.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є система принципів, засобів і підходів, заснована на філософсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціально-наукових методах. Діалектичний метод допоміг виявити основні закономірності розвитку ідеї рівності чоловіка й жінки. Історико-правовий підхід використовувався під час аналізу процесів і подій, які вплинули на формування і розвиток правового статусу жінки. Формально-догматичний метод використовувався в процесі аналізу нормативних приписів щодо жінки як суб'єкта права, які зафіксовані в міжнародних нормативно-правових актах. Системно-структурний метод дав можливість здійснити класифікацію міжнародних організацій, які захищають права жінок, використовуючи міжнародно-правові механізми, що забезпечують рівні права і можливості. Логіко-юридичний метод дав змогу виявити стан реалізації принципу ґендерної рівності. Статистичний метод використовувався, зокрема, для узагальнення показників частоти та форм дискримінації за ознакою статі в деяких державах світу, зокрема в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській науці міжнародного права проведено комплексне дослідження змісту принципу ґендерної рівності, його місця та ролі в сучасному міжнародному праві.

Наукова новизна проведеного дослідження полягає в тому, що уперше:

- розроблено авторську періодизацію становлення принципу ґендерної рівності в міжнародному праві, яка виходить із процесу інституціоналізації міжнародних відносин у сфері захисту прав і свобод людини, якому передувало зародження й розвиток феміністського руху, початок якому поклала Велика французька революція 1789 р.;

- доведено, що принцип ґендерної рівності, будучи одним із базових принципів соціальної структури будь-якого суспільства, характеризується не лише анатомо-фізіологічними ознаками людини, за якими різняться чоловіки і жінки, а й соціально-сформованими якостями, котрі необхідно вчасно враховувати в процесі розвитку міжнародного права прав людини та внутрішнього права держав;

- запропоновано тлумачення принципу ґендерної рівності як загального принципу міжнародного права прав людини, виходячи із рівня його визнання в міжнародно-правових актах ООН та регіональних актах, у т.ч. Ради Європи, а також актах Європейського Союзу, з урахуванням специфіки імплементації державами цього принципу відповідно до власних цивілізаційних і правових ознак;

- показано, що в сучасний період дотримання державами принципу ґендерної рівності дедалі більше ускладнюється у зв'язку з погіршенням соціальних умов життя людей практично у всіх державах світу, що пов'язано з кризою міжнародної фінансової системи, яка позначається на виконанні державами своїх міжнародно-правових зобов'язань, у т.ч. забезпечення в широкому значенні рівних прав і можливостей жінок і чоловіків;

- запропоновано ряд організаційно-правових та інституційних механізмів реалізації принципу ґендерної рівності в Україні, по-перше, створення інформаційної бази порушень прав особи на основі ґендерної дискримінації як правової основи для вирішення аналогічних справ судовими органами; по-друге, створення, за рекомендацією ООН, Національної програми планування сім`ї, по-третє, розроблення заходів з подолання стереотипів стосовно жіночих та чоловічих ролей у суспільстві.

удосконалено положення, відповідно до яких:

- сучасний фемінізм вийшов далеко за рамки класичного руху жінок за рівність, перетворившись, в ряді випадків, навіть на «руйнівну силу», яка поступово знищує інститут сім`ї, перешкоджаючи реалізації права чоловіка на сім`ю;

- проведення на постійній основі ґендерно-правової експертизи законодавства країни має сприяти підвищенню ролі жінок в суспільстві та збільшенню їх представництва в органах державної влади;

- поряд із принципом ґендерної рівності сформувався галузевий принцип рівноправності жінок, відповідно до якого права «вразливих» категорій жінок потребують більшого рівня захисту, наприклад, це стосується жінок, які проживають в екологічно небезпечних районах або займаються сільськогосподарською діяльністю;

набули подальшого розвитку положення про те, що:

- заборона дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності є складовою реалізації принципу ґендерної рівності;

- розробка механізму недискримінації окремих категорій осіб т.зв. ЛГБТ (лесбіянки, геї, бісексуали і транссексуальні люди) дозволить також ефективно реалізувати принцип толерантності щодо цієї категорії осіб;

- систематичне проведення громадської та освітньої роботи з ґендерних питань, роз'яснення соціально-вразливим категоріям жінок їхніх прав, механізмів їх захисту та відновлення є необхідною умовою функціонування громадянського суспільства;

- у процесі проведення реформ у лавах Збройних Сил України, з метою підвищення обороноздатності країни, виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» та забезпечення реалізації принципу ґендерної рівності, необхідно розширити представництво жінок в силових структурах, зокрема, збільшити кількість посад, які мають право обіймати жінки в Тимчасовому переліку штатних посад рядового, сержантського і старшинського складу з урахуванням тих, на які дозволяється призначати військовослужбовців-жінок, та відповідних їм військових звань і тарифних розрядів посад (затверджений наказом Міністерства оборони України № 337 від 27.05.2014 р. зі змінами).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні та практичні положення, висновки і пропозиції можуть бути використані:

- у вітчизняній науці міжнародного права - в доктринальному визначенні природи та змісту принципу ґендерної рівності в міжнародному праві, з'ясуванні тенденцій розвитку міжнародно-правової практики реалізації даного принципу та необхідності її врахування в зовнішній політиці України;

- у правотворчій діяльності - узагальнення міжнародно-правової практики з ґендерних питань для розроблення рекомендацій з удосконалення відповідного законодавства України та забезпечення проведення компетентної ґендерної експертизи відповідного законодавства;

- у правозастосовній сфері - для забезпечення точного і правильного застосування міжнародного права та національного законодавства держав;

- у навчальному процесі - для розроблення програм підготовки фахівців в галузі правознавства та міжнародного права, у процесі підготовки й викладання

навчальних курсів «Міжнародне право прав людини», а також спецкурсу «Правове забезпечення ґендерної рівності»;

- в трудовій сфері - розроблення механізмів мотивації чоловіків перебувати у відпустці по догляду за дитиною на рівні з жінками задля забезпечення рівних умов кар`єрного зростання для жінок і чоловіків;

- у право-виховній роботі - для підвищення правосвідомості та правової культури суспільства, виховання поваги до закону.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були оприлюднені на: IV Міжнародній науково-практичній конференції: «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Київ, 22 листопада 2012 р., тези опубліковані); V науковій конференції студентів та молодих учених факультету правознавства та міжнародних відносин УДУФМТ: «Права людини: історія та сучасність» (м. Київ, 6 грудня 2012 р., тези опубліковані); ХVІІ Міжнародній науково-практичній конференції: «Зовнішньоекономічна політика України в умовах інтеграційних процесів» (м. Київ, 29 травня 2014 р., тези опубліковані); VІІ науковій конференції студентів та молодих учених: «Права людини: історія та сучасність» (м. Київ, 10 грудня 2014 р., тези опубліковані); ХV Міжнародній науково-практичній конференції молодих науковців «Проблеми модернізації економіки України в контексті угоди про асоціацію з ЄС та їх вирішення (економічний, правовий і фінансовий аспекти)» (м. Київ, 16 квітня 2015 р., тези опубліковані); Міжнародній науково-практичній конференції «Юридична наука та практика: виклики сучасних євроінтеграційних процесів» (м. Братислава, Словацька Республіка, 27-28 листопада 2015 р., тези опубліковані).

Публікації. Основні положення і практичні висновки дисертаційного дослідження викладені у дванадцяти наукових виданнях України та інших держав: три - у виданнях, які входять до переліку наукових фахових видань України, дві - в зарубіжних фахових виданнях (Молдова, Словаччина), одне - в іншому науковому виданні України, шість тез доповідей на науково-практичних конференціях.

1. Становлення та розвиток принципу ґендерної рівності в міжнародному праві

1.1 Зародження суспільного руху за рівноправність жінок і чоловіків

У більшості держав світу незалежно від форми правління питання про права жінок і про їх захист завжди були предметом обговорення й дослідження юристами, економістами, соціологами, психологами та іншими науковцями. Ще в минулому столітті П.В. Безобразов стверджував, що «міцне суспільство - це те суспільство, яке побудоване на засадах справедливості, на засадах рівності, суспільство, з якого не повинні виключатися слабкі й незаможні, в тому числі жінки. Позбавляти їх прав, без яких немислиме людське життя, значить протестувати проти прогресу, уповільнювати хід історії, не розуміти вимог часу» [9, с. 39].

Протягом історичного розвитку суспільства правове становище жінки в різних народів і держав неодноразово змінювалося. Жінка на певних етапах розвитку сім'ї перебувала то у фактичному статусі підлеглої (рабині) свого чоловіка (класичний патріархат) і «сестри» своїх дітей, то, зрештою, в становищі повноправного члена сім'ї, хоча і підлеглого чоловікові, але водночас верховного над своїми дітьми. Однак в окремих випадках, зокрема при вивченні права Стародавнього Єгипту й Вавилону, помітно, що дружина мала вагомі права в сім'ї, що може навести на думку про ознаки рівноправності подружжя, а в окремих випадках навіть панування дружини над чоловіком [46, с. 33]. Такі тенденції були відголосками матріархальних відносин, популярних у стародавні часи в суспільствах Сходу і Півдня Європи та Близького Сходу.

Платон - один із перших філософів, хто відзначав необхідність рівноправності статей. Його ідеї та погляди були результатом двох протилежних концепцій походження жінок та їхньої природи. У «Державі» філософ підкреслював, що «як жінки, так і чоловіки можуть брати участь у всіх справах» [154, с. 47], а в «Законах» жінка в нього «посідає середнє місце між чоловіком і твариною» [154, с. 68]. Таким чином, з одного боку, жінки й чоловіки створені подібними, статева відмінність не має соціального значення; з другого - чоловіки духовніші від народження, а статева відмінність визначає різні соціальні ролі.

У подальшому, вважається, що саме філософська думка Нового часу та Просвітництва була переосмисленням жіночої природи і характеризувалася виникненням ідей боротьби за права жінок; ствердженням, що фундаментальних відмінностей між чоловіками та жінками, якщо йдеться про рівні права, немає.

Фемінізм (від лат. femina - жінка) [222, с. 675] як своєрідна ідеологія набув офіційного визнання лише в кінці XIX ст. Фемінізм визнається теорією рівності статей, покладену в основу руху жінок за емансипацію, або ж дією на захист прав жінок, яка спирається на ідею правової рівності статей [39, с. 529]. Так, К.Б. Левченко відзначає, що «об'єднуючим початком усіх напрямків фемінізму є визнання за жінкою самостійного соціального суб'єкта і її прав на самовизначення» [123, с. 325].

Фемінізм можна визначити в широкому й вузькому сенсі. У широкому - це прагнення жінок до рівноправності з чоловіками в усіх сферах суспільного життя. У вузькому сенсі фемінізм - це жіночий рух, направлений на подолання дискримінації стосовно жінок. Синонімом «фемінізму» вважається термін «емансипація жінок». Емансипація (від лат. emancipatio) - звільнення від якої-небудь залежності, скасування якихось обмежень [224, с. 476]. Отже, емансипація жінок - це прагнення до рівності прав обох статей, яке виходить із теорії, що від початку існування людства всі були рівними між собою і що нерівність є результатом насильницького підпорядкування жінок чоловіками.

Різні джерела дають різну інформацію з приводу початку боротьби жінок за свої права. Однак більшість погоджується з тим фактом, що першим реальним результатом такої боротьби стало отримання в Римі в ІІІ ст. до н.е. - V ст. н.е. жінкою права на переривання вагітності (завдяки перериванню статевого акту, прийманню зілля та використанню презервативів із сечового міхура тварин), у зв'язку з чим вони частіше й легше досягали оргазму порівняно з чоловіками.

У свою чергу, першим публіцистичним проявом фемінізму вважається «Книга про місто Дами» («Le Livre de la citй des dames») 1405 р. Христини Пізанської, де вона описує ідеальне місто, в якому жінки знаходять притулок від несправедливого суспільства. Жінка, на думку Х. Пізанської, ні в чому не поступається чоловікові за своїми здібностями. Причиною ж невдалих шлюбів вона вважала конкретні людські пороки чоловіків і жінок [273].

Епоха Просвітництва (XVIII ст.) надала жінці право на публічне вільнодумство. У жіночих салонах прославлялися Дідро і Вольтер, Мері де ла Рів'єр Менлі (Англія) стала першою жінкою в Європі, яка очолила видавництво журналу, а в Росії Катерина Дашкова - Академію наук [28, с. 4]. У 1789 р. Велика французька революція своїм основним документом - «Декларацією прав людини і громадянина» дозволила розлучення за обопільною згодою. Жінки стали активніше проявляти свою громадянську позицію.

Цей період в історії (період боротьби за досягнення правової рівноправності статей) називають першою хвилею фемінізму. Основною вимогою жіночого руху Франції на той час («Суспільство жінок - революційних республіканок») було скасування спеціального декрету, який забороняв їм брати участь у різного роду зборах, як то мітингах, демонстраціях і навіть відвідувати публічні місця групами. Цей декрет суперечив принципам, закріпленим у Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і, у зв`язку з цим, у 1791 р. Олімпією де Гуж (поборницею прав жінок, драматургом) був створений перший т.зв. документ фемінізму - «Декларація прав жінки і громадянки». Тим самим був кинутий виклик патріархальному суспільному устрою і проголошено, що «жінка (франц. femme) - теж людина, а тому має право на повноту громадянських прав і свобод нарівні з чоловіком». У зазначеній Декларації заявлялося, що «ігнорування, забуття прав жінок», «тиранія сильної статі» є причиною національного нещастя і морального розкладання»; що «жінка народжена вільною і по праву рівна з чоловіком» [148]. Відтоді послідовниць Олімпії де Гуж почали називати «феміністками».

Під впливом революції жінки стали інакше сприймати шлюб - у їхньому уявленні це вже не було лише передавання їх з рук батька в руки чоловіка, дедалі частіше жінки замислювалися про дружбу з власним чоловіком, довіру і любов між чоловіком і дружиною. Під впливом романтизації шлюбу, почали з`являтися такого ж роду літературні твори. Однак усе це не вплинуло на правове становище жінки в шлюбі. Заміжня жінка (франц. feme covert) [284] все ще перебувала під опікою свого чоловіка, вона не мала права розпоряджатися своїм майном (навіть заробітною платою), на відміну від незаміжньої.

Крім того, представницям вищого класу не дозволялося працювати, на відміну від жінок, які були представницями середнього класу. І, до речі, незручні сукні і корсети, які найчастіше одягали жінки з вищого класу, мали засвідчити, що «...власниця цієї сукні зазвичай не займається і не може займатися корисною працею» [22, с. 298]. При цьому існувало загальне переконання в тому, що заміжня жінка взагалі не може працювати. Її та дітей має забезпечувати чоловік, а жінка, яка працює, була лише свідченням, що чоловік недостатньо забезпечує свою сім`ю і це, звичайно, шкодило репутації всієї родини.

Торнстайн Веблен у «Теорії дозвільного класу» (1899 р.) так описує призначення жінки з чоловічої точки зору: «Обов'язком жінки було проводити своє дозвілля так, аби весь світ бачив, що чоловік, глава сім'ї, здатний утримувати людину, чиє існування повністю присвячене турботі про його зручність, його будинок і пошукам задоволень. Жінка повинна була споживати величезну кількість товарів незалежно від життєвої необхідності тільки для того, щоб продемонструвати здатності чоловіка як годувальника» [22, с. 20-23].

Проте з плином часу «леді» й «мила світська жінка» (представниці вищого класу Америки відповідно у південних штатах і північних) стали уособленням ворогів феміністок на рівні з чоловіками. Консервативні аристократки відігравали «споконвічну жіночу роль», тим самим заважаючи жіночому рухові. Понад те, більшість із них були задоволені таким станом речей і нічого не хотіли змінювати.

Аналізуючи перший етап фемінізму, можна стверджувати, що головними його недоліками були недостатня організованість і невелика чисельність учасників.

В Америці, у свою чергу, внаслідок війни за Незалежність і політичної кризи політизувалася свідомість жінок і зміст їхнього приватного життя. Якщо раніше жінки не виявляли інтересу до політики, то у XVIII ст. освічені жінки почали активно включатися в політичні дискусії. Свідченням цьому є знайдені листи і щоденники жінок, які дедалі менше приділяли уваги безпосередньо «жіночим» питанням, а все більше політичним. При цьому культурна традиція життя жінок, яка формувалася століттями, знову і знову примушувала їх виправдовуватися за свою зухвалість [268]. Заміжні американки все ще не могли володіти власністю, розпоряджатися своєю заробітною платою і підписувати контракти від свого імені, але вони могли займатися просвітницькою діяльністю, і їхній внесок у просування ідей рівності статей не можна недооцінити.

Після т.зв. Американської революції (1775-1781 рр.) набув популярності образ матері-республіканки. Ханна Матер Крокер писала в 1818 р.: «Обов'язок і почесна місія жінки... зародити в серці юнака перше насіння чесноти, любов до Бога і своєї Батьківщини, а також усі ті чесноти, які допоможуть йому стати блискучим державним діячем, солдатом, філософом і християнином» [262, с. 74].

Питання материнської місії та основних завдань жінок-матерів викликало дискусію щодо необхідності жіночої освіти, послуживши тим самим поштовхом до заснування перших жіночих академій - установ, де дівчата могли здобути освіту і, в результаті, виховати гідного громадянина держави. Статистичні дані показують, що якщо в 1840 р. 38% білих американок у віці від 5 до 20 років відвідували школи, то до 1850 р. більше половини білих жінок уже вміли читати й писати. Доступність освіти для всіх стала важливим кроком на шляху жінок до рівноправ`я. Важливо, що в 1789 р. трудове законодавство штату Массачусетс закріпило вперше нарівні з правами вчителів права вчительок [262, с. 79].

У 1834 р. у США була створена Національна жіноча організація проти проституції, подвійної моралі та інших проявів аморальності. У подальшому протягом 10 років у світі було відкрито понад 400 філій т.зв. товариства жінок з реформи моралі. Започаткувавши видавництво власної газети «Адвокат», вони викривали в статтях «хижу природу», «нерозсудливість», «нахабство» чоловіків, «які зав'язнули в гріху» [67]. Хоча тим самим активістки і не перемогли проституцію, вони значно вплинули на норми поведінки. Свідченням цього є те, що в перше десятиліття XIX ст. кількість позашлюбних дітей помітно скоротилася.

У 1833 р. у Філадельфії було створено Жіночу громаду боротьби проти рабства (т.зв. рух жінок-аболіціоністок). Пізніше в Нью-Йорку відбувся з'їзд жінок-аболіціоністок (1936 р.), на якому члени даного руху обговорили питання створення рівноправного суспільства через скасування рабства. Фредерік Дуглас так описав цю подію: «Коли напишуть правдиву історію руху противників рабства, безліч її сторінок буде присвячена жінкам, оскільки боротьба рабів була великою мірою і боротьбою жінок» [245].

Згодом у Лондоні відбулася Всесвітня конференція за скасування рабства (1840 р.). Представниками від США були, зокрема, жінки. Описуючи дану подію, журналісти написали, що «…організатори конференції передбачили місця тільки для учасників-чоловіків, відвівши жінкам місця на гальорках, що дозволяють чути виступи чоловіків, але не брати в них участі» [37]. Результати конференції підштовхнули деяких жінок-активісток на проведення конференції за права жінок у США.

Так, раз на рік починаючи з 1850 р. по 1860 р. (за винятком 1857 р.) в місті Уорсестер штату Массачусетс жінки-активістки проводили національну конференцію за права жінок. Основна увага на ранніх етапах приділялася, зокрема, праву власності жінок і праву розпоряджатися заробленими коштами, наданням права на розлучення, отримання освіти та працевлаштування, а також право на захист своїх інтересів у суді. Дане питання було порушене в петиції з вимогою гарантувати право на власність заміжнім жінкам штату Нью-Йорк, підготовленій Ернестіною Роуз, емігранткою з Польщі. У відповідь на дану петицію (на яку було зібрано сотні підписів) у 1848 р. був прийнятий «Акт про власність заміжніх жінок» [239].

У розвитку ідей фемінізму неможливо не відзначити роль суфражизму (від англ. Suffrage - виборче право) - рух за надання жінкам виборчих прав, які відкрили б їм доступ до політичної діяльності, забезпечили соціальну рівність [223]. Суфражистки відстоювали рівність жінок і чоловіків у політичному та правовому житті суспільства; соціалістки, в свою чергу, захищали рівність жінок і чоловіків у сфері оплати праці та участі у профспілках; радикальні феміністки боролися за право «жінок на своє тіло», тобто право жінок на свідоме материнство, що включає в себе контроль над народжуваністю.

Також, варто відзначити, що боротьба за виборчі права жінок велася як жінками, так і чоловіками. Суфражисти (англ. suffragist) - прагнули до змін законним шляхом, суфражистки (англ. suffragette), в свою чергу, практикували радикальніші акції. У 1903 р. Еммелін Панкгерст створила 1903 р. Громадсько-політичний союз жінок [316], який обстоював позицію про те, що жінки за своєю природою є більш емоційними, сентиментальними та більш занепокоєними становищем незахищених членів суспільства, особливо дітей [298]. За їхнім наполяганням, жінкам потрібно надати право впливати на закони, що стосуються їхніх домівок, оскільки вони є хранительками родинного вогнища, а запровадження більш цивілізованої політики могло б допомогти запровадженню контролю над оборотом алкоголю [286].

У 1918 р., в Англії жінкам було надано обмежене виборче право. У результаті цього частина суфражистських організацій, у тому числі й найбільша з них - Жіночий соціально-політичний союз, саморозпустилися, а частина продовжувала існувати і боротися за досягнення повної рівноправності жінок і чоловіків у політичній сфері [8, с. 64]. У 1928 р. англійський парламент ухвалив виборчий закон, який гарантував жінкам виборче право на тих саме підставах, що й чоловікам.

18 серпня 1920 р. Конгресом США була прийнята Дев'ятнадцята поправка до Конституції, завдяки якій жінки всіх штатів США отримали виборчі права. Проект даної поправки був підготовлений і внесений на розгляд Конгресу ще в 1878 р., а прийнятий лише в 1919 р. під активним натиском суфражистського руху під головуванням Сьюзен Ентоні й Елізабет Стентон. Згодом вона була ратифікована тридцятьма шістьма штатами.

У 1922 р., чоловіки-політики (які побоювалися появи жіночих блоків, що могли б створити їм серйозну конкуренцію на виборах), спробували оскаржити дану поправку у Верховному суді США, який, проте, одноголосним рішенням відхилив позов, підтвердивши тим самим, що дев'ятнадцята поправка є частиною Конституції США. Це вплинуло на прийняття законів, які забезпечували б соціальні гарантії жінкам, утім не зумовило швидку появу жіночих політичних партій, заснування яких припало на 50-ті роки ХХ ст. [52].

Історичні дані, зокрема, свідчать про те, що в Середньовічній Франції та в деяких інших європейських країнах на міських виборах і зібраннях мали право голосувати глави родин незалежно від статі [308].

Загалом виборче право жінок у міжнародному праві було закріплено в 1948 р., коли країни Організації Американських Держав (ОАД) прийняли Міжамериканську конвенцію про закріплення політичних прав жінок [282], а в рамках ООН - Загальну декларацію прав людини 1948 р. [77].

Важливо, що результатом другої хвилі феміністського руху було не тільки отримання рівних прав на голосування, а й рівних прав на заняття спортом - у 1914 р. американці Мері Фелпс Джейкоб був виданий патент на винахід бюстгальтера. Як результат, жінки дістали можливість займатися фізкультурою нарівні з чоловіками [53].

Варто зауважити, що феміністський рух не оминув і Радянський Союз - революція 1917-го року зрівняла жінок і чоловіків у їхніх правах. Почали з`являтися численні статті про вільне кохання, нові сімейні відносини, колективне виховання дітей, більшість з яких були написані Олександрою Колонтай [213], яка в той же час очолювала жінвідділ Центрального Комітету Всесоюзної компартії більшовиків (ЦК РКП (б)).

Отже, жінки, ставши частиною політичного суспільства, вже не могли не брати участь в вирішенні інших суспільно-значимих питань. Залучені до громадської роботи, отримавши інструментарій для політичних змін, вони продовжили пошук шляхів їх застосування для поліпшення умов власного життя та життя своїх дітей, а чоловікам вже неможливо було повернути їх до ролі лише домогосподарок - берегинь домашнього вогнища.

Як видно з вищевикладеного, жінки пройшли довгий шлях у боротьбі хоча б за часткове рівноправ`я. Надання права голосу жінкам ознайменувало нову еру в міжнародному співробітництві держав, які вже не могли заперечувати наявність проблем у сфері забезпечення рівноправності жінок і чоловіків.

1.2 Захист на початку ХХ ст. трудових прав матерів у Міжнародній організації праці

Міжнародно-правове регулювання питань, пов'язаних із становищем жінок у суспільстві, було вперше здійснено на Гаазькій міжнародній конференції 1902 р., де розглядалися колізії в законодавстві різних країн і були підписані конвенції з питань шлюбу, розлучення та опіки. У 1904 та 1910 роках були укладені Конвенції про боротьбу з торгівлею білими рабинями. У цей самий період робилися перші спроби міжнародного регулювання прав жінок у сфері праці. Так, у 1890 р. в Берліні була скликана перша Конференція з міжнародної охорони праці. Це відбулося з ініціативи німецького імператора Вільгельма II, котрий діяв під тиском масового страйкового руху, під час якого поряд з іншими вимогами робітники наполягали на міжнародно-правовій регламентації праці. На Конференції серед інших питань обговорювалася регламентація роботи жінок. Однак обговорення цих питань до практичних результатів не привело.

На Бернській конференції (1905-1906 рр.), в роботі якої взяли участь 13 держав, була прийнята Конвенція про заборону нічної праці жінок на всіх промислових підприємствах, де працює понад десять робітників. Хоча конвенцію й ратифікували деякі країни-учасниці, на практиці вона застосована не була. На другій Бернській конференції 1913 р. було підготовлено проекти конвенцій про обмеження робочого дня для жінок і дітей та про заборону нічної праці підлітків. Однак вони залишилися лише проектами.

Першими відголосками становлення принципу ґендерної рівності на міжнародному рівні можна вважати діяльність Ліги Націй, Статут якої передбачав участь жінок і чоловіків у роботі даної міжнародної організації на рівних умовах. Стаття 7 Статуту проголошувала: «Всі посади в Лізі або в існуючих при ній установах, включаючи Секретаріат, є однаково доступними для чоловіків і жінок» [230].

Поза тим ст. 23 (п. «а») Статуту зобов'язувала її членів «докладати зусиль для забезпечення і збереження справедливих і гуманних умов праці для чоловіка, жінки і дитини на своїх власних територіях, а також і в усіх країнах, на які поширюються їх торговельні та промислові відносини, та до створення й утримання з цією метою необхідних міжнародних організацій» [230].

Більше того, питання про правове становище жінок (політичні й цивільно-правові аспекти) вперше були розглянуті Лігою Націй на 16-й сесії Зборів у 1935 р. Збори Ліги Націй звернулися до держав-членів із проханням розглянути це питання й дати щодо нього свої зауваження. До роботи були залучені також міжнародні жіночі організації, яким запропоновано висловити свої міркування щодо питання політичних і громадянських прав жінок. На підставі відповідей, отриманих від урядів і міжнародних організацій, було складено доповідь, що містила інформацію, зокрема, про право жінок брати участь у виборах і бути обраними в органи вищої та місцевої влади, про право вибору місця проживання, про опіку над дітьми тощо. У 1937 р. Ліга Націй постановила опублікувати детальне дослідження, яке стосувалося становища жінок у різних країнах, з особливим урахуванням діючого національного законодавства і його застосування на практиці. З цією метою було створено Комітет експертів, робота якого, однак, перервалась у зв`язку з початком війни [319].

Згодом, на розвиток зазначених вище конвенцій про боротьбу з торгівлею білими рабинями 1904 та 1910 років було прийнято Женевську конвенцію про припинення торгівлі жінками та дітьми 1921 р., її положення передбачали проведення спеціальних заходів з повернення на батьківщину викрадених жінок і дівчат та містили зобов'язання держав-учасниць встановити покарання за торгівлю жінками, а саму торгівлю відносити до категорії злочинів, що тягнуть за собою зобов`язання видачі злочинців [106].

Поза тим, згадана конвенція 1921 р. містила зобов'язання сторін перешкоджати вербуванню жінок у будинки розпусти через контори з найму домашніх працівниць, а також серед жінок, які бажають емігрувати за кордон, зокрема у Сполучені Штати Америки. У Конвенції передбачалося притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які займаються залученням жінок до проституції [106].

Ще одним напрямом співробітництва держав з метою захисту прав жінок було створення в 1919 році МОП. Основна мета цієї організації - сприяння поліпшенню умов праці й життя трудящих, необхідних для досягнення загального миру «на основі соціальної справедливості». До більш конкретних завдань включалися регламентація робочого часу, боротьба з безробіттям, встановлення заробітної плати, що забезпечувала б задовільні умови життя, захист праці жінок, дітей і підлітків тощо [246]. Стосовно захисту трудових прав жінок мова йшла про захист вужчого, хоча й одного з найважливіших прав - права жінки на особливу охорону її праці, пов'язану з материнським статусом. При цьому питання про рівноправність жінки з чоловіком не ставилося, а захист особливих прав жінки не пов'язувався з досягненням рівноправності. Уже на першій сесії Міжнародної конференції праці в 1919 р. було обговорене питання про працю жінок до й після пологів, про нічну роботу й про роботу на шкідливих виробництвах.

Саме заборона нічної праці є одним з основних видів охорони праці жінок. Враховуючи подвійне навантаження жінок вдома й на виробництві, а також той факт, що жінкам часто доводиться залишати на ніч без догляду маленьких дітей, нічна праця жінки пов'язана як з фізичним, так і з моральним перевантаженням і протипоказана їм. До числа міжнародно-правових актів, що забороняють нічну працю жінок, належать Конвенція МОП № 4 про працю жінок у нічний час 1919 р., Конвенція МОП № 41 (переглянута) про працю жінок у нічний час 1934 р., Конвенція МОП № 89 (переглянута) про нічну працю жінок 1948 р., а також Рекомендація МОП № 13 про працю жінок у нічний час у сільському господарстві 1921 р.

Конвенція МОП № 4 1919 р., як і дві наступні згадані Конвенції МОП 1934 р. та 1948 р., стосується виключно промислових підприємств. Термін «промислове підприємство» охоплює певні види діяльності у гірничому видобуванні та розробленні кар'єрів, в обробній промисловості та будівництві (ст. 1, п. 1). Розмежування між промисловістю, з одного боку, торгівлею та сільським господарством, з другого, встановлюється компетентними органами кожної країни (ст. 1, п. 2). До сфери дії Конвенції № 4 не входять підприємства, на яких працюють тільки члени однієї родини (ст. 3). Конвенція № 4 забороняє застосування нічної праці як на державних, так і на приватних промислових підприємствах (ст. 3), вона застосовується до всіх без винятку жінок, які працюють у промисловості. Термін «ніч» у ній визначено як «період тривалістю принаймні в одинадцять послідовних годин, що охоплюють відрізок часу між десятою годиною вечора та п'ятою годиною ранку» (ст. 2, п. 1) [134].

Зазначена Конвенція передбачає, що в тих країнах, де через кліматичні умови робота протягом дня особливо важка для здоров'я, нічний період може бути коротшим, за умови, що відпочинок компенсується вдень. Незважаючи на всю важливість Конвенції № 4 як першого міжнародного документа, що забороняє нічну працю жінок, її значення було принижене за рахунок застережень, які вона містить. Зокрема, п. 2 ст. 2 Конвенції № 4 передбачає можливість тимчасово і не більше ніж на три роки термін «ніч» визначати як період, що триває лише десять годин і охоплює відрізок часу між десятою годиною вечора та п'ятою годиною ранку. Крім того, Конвенція № 4 допускає нічну працю жінок у разі дії непереборної сили, коли на якому-небудь підприємстві має місце перерва в роботі, яку неможливо було передбачити і яка не має періодичного характеру, а також у тих випадках, коли робота пов'язана із сировиною, яка швидко псується. Стаття 9 даної Конвенції містить так зване колоніальне застереження, що дозволяє колоніальним країнам не застосовувати положення, які містяться у Конвенції, до колоній, протекторатів та несамоврядних територій [134]. Звичайно, зрозумілим є той факт, що на сьогодні це положення не відповідає нормам сучасного міжнародного права.

Рекомендація МОП № 13 про працю жінок у нічний час у сільському господарстві 1921 р. містить положення, згідно з яким «держави-члени повинні вживати заходи для врегулювання роботи жінок, які працюють за наймом на сільськогосподарських підприємствах, таким чином, щоб забезпечити їм надання періоду відпочинку, що відповідає їх фізичним потребам та становить не менше дев'яти годин, причому цей період повинен, якщо це можливо, бути безперервним» [134]. Положення цієї Рекомендації в багатьох країнах не виконувалися, і можна стверджувати, що діяльність МОП з охорони материнства та праці жінок, які зайняті у сільському господарстві, була недостатньою. Тому виникла необхідність у прийнятті спеціальної конвенції, що могла б передбачати захист інтересів працюючих жінок, зайнятих у сільськогосподарському виробництві.

У 1934 р. за пропозицією Великобританії Конвенція МОП № 4 1919 р. була переглянута. Перегляд і зміна назви на Конвенцію МОП № 41 про працю жінок у нічний час не вплинули на підвищення її ефективності, оскільки вона містила цілий ряд поступок підприємцям. Поза тим збільшилася кількість застережень. Так, хоча термін «ніч» у новій інтерпретації означає період тривалістю одинадцять послідовних годин і включає проміжок часу між десятою годиною вечора та п'ятою годиною ранку, утім, передбачається можливість для компетентних органів влади в окремих районах і галузях промисловості замінити його періодом між одинадцятою годиною вечора та шостою годиною ранку (ст. 2, п. 2). Крім того, ст. 6 Конвенції МОП № 41 передбачає можливість «у всіх випадках, коли цього вимагають надзвичайні обставини», скоротити нічний період до десяти годин протягом шістдесяти днів на рік. І, нарешті, дія Конвенції МОП № 41 не поширюється на жінок, які обіймають керівні посади, пов'язані з відповідальністю й зазвичай не зайняті фізичною працею [114].

Конвенція № 41 була переглянута в 1948 р. й прийнята нова Конвенція № 89 про нічну працю жінок у промисловості. Вона містить ще більшу кількість застережень, аніж дві попередні, що, безумовно, знижує її ефективність як міжнародного документа. Так, ст. 5 Конвенції № 89 передбачає, що «заборону нічної праці жінок може бути тимчасово скасовано урядом після проведення консультацій з відповідними організаціями підприємців та трудящих...». Окрім обмежень, що містять дві попередні Конвенції, Конвенція № 89 не поширюється на жінок, які працюють у системі охорони здоров'я та забезпечення, які зазвичай не займаються фізичною працею (ст. 8, п. (в)). Водночас стосовно терміна «ніч» Конвенція № 89 передбачає, що компетентні органи влади, за умови консультацій із зацікавленими організаціями підприємців та трудящих, можуть встановлювати різні проміжки часу для різних районів, галузей промисловості, підприємств тощо (ст. 2) [116].

Усі три Конвенції є чинними. Конвенції 1919 р. та 1948 р. залишаються відкритими для подальшої ратифікації. Документ 1934 р. закритий для ратифікації з моменту вступу в силу в 1951 р. Конвенції № 41 1948 р. Відносно велика кількість ратифікацій ще не свідчить про дотримання положень, які містять Конвенції, адже на практиці в країнах так званого третього світу законодавство про заборону нічної праці жінок часто саботується.

Охорона праці жінок на шкідливому виробництві регулюється Конвенцією МОП № 45 1935 р. про застосування праці жінок на підземних роботах у шахтах будь-якого виду, Конвенцією МОП № 13 1921 р. про використання свинцевих білил у малярній справі, Рекомендацією МОП № 4 про захист жінок та дітей від сатурнізму, Конвенцією МОП № 115 1960 р. про захист трудящих від іонізуючої радіації та однойменною Рекомендацією МОП № 114 1960 р. [135].

Конвенція МОП № 45 1935 р. про застосування праці жінок на підземних роботах у шахтах будь-якого виду містить положення, що забороняє використовувати працю жінок незалежно від їхнього віку на підземних роботах у шахтах (ст. 2). Термін «шахта» визначено як «будь-яке підприємство, державне чи приватне, з видобування підземних корисних копалин» (ст. 1). Національні закони та постанови можуть робити винятки для жінок, які обіймають керівні посади та не займаються фізичною працею, для жінок, зайнятих санітарним і соціальним обслуговуванням, для жінок, які проходять курс навчання, та для жінок, які повинні спускатися час від часу в підземні частини шахти для виконання робіт нефізичного характеру (ст. 3) [111].

Конвенція МОП № 13 1921 р. про використання свинцевих білил у малярній справі забороняє всім жінкам незалежно від віку виконувати малярні роботи промислового характеру з використанням свинцевих білил, сірчанокислого свинцю та інших сполук, що містять ці барвники (ст. 3) [133].

Рекомендація МОП № 4 про захист жінок та дітей від сатурнізму 1919 р., враховуючи наявну небезпеку для функцій материнства, передбачає заборону праці жінок на конкретних виробництвах, у яких застосовується цинк і свинець. Використання праці жінок та підлітків молодших вісімнадцяти років на виробництві, пов'язаному із застосуванням сполук, що містять свинець, припускається лише в разі дотримання певних заходів безпеки та охорони здоров'я [133].

Рекомендацією МОП № 114 про захист трудящих від іонізуючої радіації 1960 р. визначено таке: «…враховуючи, що використання праці жінок у репродуктивному віці на роботах, пов'язаних з радіацією, тягне за собою особливі медичні проблеми, передбачає застосування всіх заходів безпеки з тим, щоб жінки не піддавалися великому ризику впливу радіації» [133].

На жаль, відповідне положення не знайшло відображення у Конвенції № 115 про захист трудящих від іонізуючої радіації 1960 р., що передбачає застосування необхідних заходів для зниження впливу іонізуючої радіації на трудящих до можливо мінімального рівня (ст. 5) [103].

У 2000 р. Генеральна конференція МОП ухвалила Конвенцію про охорону материнства, розроблену на базі Конвенції про захист материнства 1952 р. Особлива увага в ній приділяється охороні здоров'я матері. Відповідно до ст. 3 Конвенції кожна держава-член МОП має вжити належних заходів для забезпечення того, щоб вагітні жінки або матері-годувальниці не виконували роботу, що за визначенням компетентних органів влади є шкідливою для здоров'я матері або дитини, чи за існуючими оцінками являє ризик для здоров'я матері або її дитини. До того ж регламентовано строк відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами. Що не менш важливо, у Конвенції зазначається про незаконність звільнення роботодавцем жінки в період її вагітності (ст.8) [107].

Як випливає з наведеного аналізу норм з охорони праці жінок, які містять документи МОП, далеко не всі види шкідливих виробництв регулюються відповідними конвенціями та рекомендаціями. Так, навіть у провідних країнах світу трудове законодавство ще не передбачає спеціальної охорони праці жінок у чорній металургії, у суднобудуванні, на морському та залізничному транспорті, на будівництві, в хімічній промисловості тощо. Запровадження такої охорони в міжнародно-правових нормах було б досить доцільним з огляду на охорону репродуктивних функцій жінок. При цьому наголосимо, що сьогодні людство стоїть на порозі глобальної екологічної кризи - це т.зв. етап взаємодії людства і природи, коли не відбувається природне відтворення географічного середовища, в якому проживає людина. Будівництво потужних ліній електропередач, великих шахт, відкритих кар'єрів, автомагістралей, летовищ і великих сміттєзвалищ - усе це пов'язане з широкомасштабною діяльністю людини і дуже негативно впливає на флору і фауну та людське здоров`я в цілому. У цій ситуації постає нагальне питання про збереження та захист репродуктивних функцій не тільки жінок, а й чоловіків. Важливо, використовуючи теоретичні та практичні знання в галузі охорони здоров`я, розробити рекомендації щодо часу, протягом якого як жінки, так і чоловіки можуть виконувати роботу на шкідливих виробництвах або використовуючи небезпечні речовини, не зашкодивши при цьому своєму здоров`ю та репродуктивним функціям.

1.3 Етапи становлення інституту захисту прав жінок в актах органів Організації Об'єднаних Націй

Міжнародний захист прав жінок являє собою комплекс договірних норм, які регламентують співробітництво держав з метою загальної поваги й дотримання, забезпечення й захисту прав жінок у всіх сферах життя. Незважаючи на прийняття низки міжнародно-правових актів в сфері прав жінок, жінки, як і раніше, зазнають різного роду дискримінації. Так, перед міжнародним співтовариством знову і знову постає питання щодо створення ефективних механізмів досягнення не просто юридичної, а й фактичної рівності жінок і чоловіків.

До Другої світової війни міжнародний механізм захисту прав жінок тільки зароджувався і стосувався лише окремих сторін становища жінки в суспільстві. В той же час, в міжнародному праві ще не ставилося питання про рівноправність статей як принцип, відповідно до якого жінки й чоловіки мають рівні права в усіх сферах громадського життя. Ініціатором поширення ідеї ґендерної рівності й справедливості на міжнародному рівні виступила ООН. «Права жінок - це права людини. Юридичні права жінок, які ніколи не були рівними з чоловіками ні на одному з континентів, порушуються ще більше, береться під сумнів право жінок на своє власне тіло. Повноцінне залучення жінок до роботи створює економічні можливості і забезпечує зростання. В результаті скорочення ґендерного розриву в сфері зайнятості світовий ВВП може додатково зрости на 12 трлн. дол. США до 2025 року» [83].