Роль та місце принципу гендерної рівності в сучасному міжнародному праві

На національному рівні питаннями захисту прав жінок займаються відповідні державні установи і служби, парламент, комісії з прав людини і омбудсмени («національні установи з прав людини»), правозахисні групи, суди, професійні асоціації (асоціації адвокатів, лікарів) тощо [156, с. 10]. За цим критерієм до класифікації включені національні установи та організації, оскільки вони не просто взаємодіють з міжнародними організаціями, а й входять до їх складу. Отже, без урахування ролі національних інституцій у міжнародних відносинах неможливо повною мірою висвітлити проблему і досягти поставленої мети дослідження.

2. Залежно від участі держав у міжнародних організаціях розрізняють міжнародні урядові організації (ті, в яких беруть участь держави) і міжнародні неурядові організації (ті, в яких беруть участь недержавні громадські структури). Серед міжнародних урядових організацій, метою діяльності яких є розвиток і захист прав жінок, можна назвати Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (далі - ОБСЄ), Міжнародну організацію міграції (далі - МОМ), Всесвітню організацію охорони здоров'я (далі - ВООЗ), МОП та інші, серед міжнародних неурядових організацій - Міжнародну амністію, Міжнародну лігу прав людини, Міжнародну Гельсінську федерацію, Міжпарламентський союз (далі - МПС), Міжнародний Комітет Червоного Хреста, Міжнародну Федерацію ліг прав людини, Міжнародну федерацію товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Міжнародну раду жінок, Міжнародну лігу жінок за мир і свободу, Всеарабську федерацію жінок, Глобальний альянс проти торгівлі жінками, Фундацію проти торгівлі жінками тощо.

3. Залежно від взаємозв'язків з ООН міжнародні організації ділять на організації системи ООН і організації, які не входять до системи ООН. До першої групи належать Управління Верховного комісара з прав людини, Фонд ООН для розвитку в інтересах жінок (ЮНІФЕМ), Міжнародний суд, ВООЗ, МОП, ЮНЕСКО тощо. Друга група включає ОБСЄ, Міжпарламентський союз, Міжурядові консультаційні зустрічі з питань надання притулку, біженців і міграційної політики в Європі, Північній Америці і Австралії, Міжнародну організацію міграції, Міжнародну амністію, Міжнародну лігу прав людини, Міжнародну Гельсінську федерацію, Міжнародну федерацію ліг прав людини, Міжнародний Комітет Червоного Хреста, Міжнародну федерацію товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та інші.

4. Залежно від напрямів діяльності міжнародної організації, розрізняють міжнародні організації загального характеру, спеціалізовані міжнародні організації, міжнародні судові установи. Діяльність міжнародних організацій загального характеру охоплює проблеми, пов'язані з реалізацією й захистом усіх трьох поколінь прав людини. Її здійснюють Верховний комісар ООН з прав людини, Комітет ООН з прав людини, Міжамериканська комісія з прав людини, Африканська комісія з прав людини і народів, Уповноважений з прав людини Ради Європи, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Міжнародна ліга прав людини, Група з питань міжнародного права в галузі прав людини та інші.

До міжнародних спеціалізованих організацій, які займаються проблемами захисту прав жінок, належать Керівний комітет Ради Європи з питань рівності між жінками і чоловіками, ЮНІФЕМ, Міжустановчий комітет зі становища жінок і рівності жінок і чоловіків ООН та інші міжнародні жіночі неурядові організації. Міжнародні судові установи - це Міжнародний суд ООН, Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини.

Запропонована класифікація, зрозуміло, не охоплює всієї різноманітності міжнародних структур з прав людини, зокрема прав жінок, але позитивним є те, що таке групування дає можливість ознайомитися з діяльністю відповідних органів, організацій, установ, інституцій у сфері захисту прав жінок. Чільне місце серед них, на нашу думку, займає ООН. Це одна з найчисельніших світових організацій, кількість членів якої складає 193 держави, а при штаб-квартирі ООН мають свої постійні представництва держави, які не є її членами, і міжурядові та інші організації - спостерігачі на сесіях і під час роботи Генеральної Асамблеї [301]. Створення ООН було зумовлене «усвідомленням абсолютної необхідності міжнародного співробітництва з метою запобігання новим глобальним конфліктам за рахунок створення умов плідного співробітництва держав» [142]. Організація Об'єднаних Націй має розгалужену систему органів і організацій, подібної якій не має жодна міжнародна структура: до неї входять п'ятнадцять незалежних спеціалізованих організацій, які пов'язані з ООН відповідними угодами. У рамках ООН діє досить велика кількість органів і організацій, до завдань якиї належить нагляд за дотриманням і захистом прав жінок.

Організація Об'єднаних Націй здійснює кілька видів нагляду. Перший вид - договірний. Це означає, що деякі договори з прав людини передбачають створення комітету експертів, «договірного органу», основне завдання якого - контроль за виконанням відповідного міжнародного договору державами-учасницями. Контроль здійснюється на підставі аналізу періодичних доповідей, які подаються державами. Згідно з положеннями Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. був створений Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок. До функцій даного Комітету входить, зокрема, розгляд скарг про конкретні порушення прав людини, які подаються відповідно до факультативних процедур розгляду скарг [156, с. 9]. Детально компетенція даного Комітету буде розглянута в підрозділі 2.3 даного дисертаційного дослідження.

Втілені в Конвенції 1979 р. ідеї поваги, захисту та сприяння дотриманню прав людини - жінок є спільними пріоритетами міжнародної спільноти, а отже кожної країни-учасниці цього документа. Утім, підписання Конвенції ще не гарантує дотримання прав жінок у країні-учасниці. Для того щоб забезпечити реалізацію принципів і прав, викладених у договорі, необхідно виконувати його положення. Згідно з положеннями Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен виконуватися. Причому, країна-учасниця не може посилатися на норми свого внутрішнього законодавства як на підставу невиконання договірних зобов'язань [25]. Тому для виконання положень Конвенції держави зобов'язані привести національне законодавство і державну політику у відповідність до неї.

Крім того, щоб забезпечити реалізацію та захист громадянських, культурних, економічних, соціальних, політичних прав жінок, держави мають вжити ряд заходів, передбачених Конвенцією: включити принцип рівності між статями у правові системи; внести зміни до законодавства, які забороняли б дискримінацію жінок; створити суди та інші державні інститути, щоб забезпечити ефективний захист прав жінок; забезпечити вилучення всіх актів дискримінації щодо жінок з боку окремих осіб, організацій, підприємств; готувати та представляти доповіді про хід виконання Конвенції Комітету з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок [108].

Щоб здійснювати політику, яка сприяла б фактичній реалізації прав жінок, держава має встановити відповідні юридичні гарантії і загальносоціальні умови в усіх сферах життя, наприклад, втілення у правових нормах волевиявлення суспільства, своєчасне регулювання суспільних відносин, вдосконалення чинного законодавства, здійснення належного нагляду за дотриманням законності тощо [136, с. 122-123]. Проте такі юридичні засоби забезпечення прав і свобод особи самі по собі не будуть достатньо ефективними за відсутності належних соціально-економічних, політичних, культурних, організаційних та інших загально-соціальних умов. Економічні умови забезпечують і визначають рівень розвитку економічної системи суспільства, що, у свою чергу, забезпечує певний рівень добробуту кожного члена суспільства. Політичними умовами є діяльність держави, інших політичних сил, здійснення державного управління з урахуванням волевиявлення суспільства у сфері реалізації людських прав; організаційні - організація, реальні механізми діяльності всіх структур суспільства, як державних, так і громадських.

Відповідно до п. а ст. 2 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. одним із засобів проведення політики ліквідації дискримінації є включення до національних законодавств принципу рівноправності чоловіків і жінок та забезпечення за допомогою закону й інших відповідних заходів практичного здійснення цього принципу [108]. Держави, які ратифікували всі основні міжнародні угоди у сфері прав жінок, закріпили принцип недискримінації за ознакою статі у своїх конституціях, а також законах про рівність жінок і чоловіків. Як правило, в законах про рівність закріплені загальні положення щодо заборони дискримінації за ознакою статі; попередження проявів прямої чи непрямої дискримінації; поліпшення становища жінок у професійній сфері; можливостей поєднання професійної діяльності та сімейного життя; заборони проявів дискримінації у сфері працевлаштування та професійної підготовки; забезпечення рівних можливостей у здобутті освіти, просуванні по службі, рівного представництва жінок і чоловіків у державних органах тощо. У деяких країнах прийняті спеціальні закони про забезпечення рівних можливостей у сфері зайнятості. Наприклад, у Канаді в 1986 р. був прийнятий Закон про справедливу зайнятість, який стосується як провідних корпорацій, так і бізнесу, що регулюється на федеральному рівні; у Норвегії та Швеції вже майже сорок років діє Закон про рівні можливості у сфері зайнятості 1978 р. та 1979 р. відповідно; Закон про рівність у Фінляндії 1986 р. зобов'язує працедавця проводити роботу із забезпечення рівності на робочих місцях [145, с. 10].

Другий вид нагляду (недоговірний) заснований на конкретних положеннях, тобто реалізується на підставі процедур і механізмів, які створені Комісією з прав людини (на сьогодні ці функції виконує Рада з прав людини) або Економічною і соціальною радою ООН (далі - ЕКОСОР). Контроль включає також конфіденційну «процедуру 1503» з розгляду справ систематичних грубих порушень прав людини, спеціальні процедури, пов'язані з вивченням, наглядом і оприлюдненням інформації про стан забезпечення прав людини на конкретних територіях чи в конкретних країнах («механізми або мандати країн»), або у зв'язку з конкретною проблемою у сфері прав людини («тематичні механізми або мандати»). Цим займаються робочі групи експертів (Робоча група з насильницького або недобровільного затримання); спеціальний доповідач, представник або незалежний експерт (Спеціальний радник Генерального секретаря ООН з ґендерних питань і поліпшення становища жінок) і, в разі масових порушень прав людини, навіть Генеральний секретар.

Здійснення третього виду контролю покладено на співробітників, які беруть участь в операціях з підтримання миру та польових місій з прав людини ООН і готують доповіді з цих питань. Широкі мандати у сфері прав людини були доручені Місії спостерігачів ООН у Сальвадорі, Тимчасовому органу ООН у Камбоджі, Місії ООН з контролю щодо дотримання прав людини в Гватемалі та іншим подібним місіям [156, с. 11].

Співробітництво на світовому рівні у сфері захисту прав жінок не обмежується лише нормотворчою діяльністю. Організація Об'єднаних Націй та інші міжнародні організації зараз переносять акцент на практичну реалізацію існуючих норм. Верховний комісар з прав людини, який координує діяльність системи ООН у галузі прав людини, здійснює співробітництво з урядами, з правозахисними механізмами ООН та іншими подібними організаціями. Рада ООН з прав людини, яка являє собою міжурядовий орган, проводить публічні слухання з метою огляду стану дотримання прав людини державами, прийняття нових стандартів і заохочення прав людини в усьому світі.

Також, в 1976 році був заснований Міжнародний навчальний і науково-дослідний інститут з питань поліпшення становища жінок, метою якого є дослідження і розроблення навчальних програм на основі використання нових інформаційно-комунікаційних технологій для поліпшення становища жінок та вдосконалення концептуальних і методологічних підходів до питань ґендерної рівності на рівні політичних рішень і освіти. Інститут є автономною установою в рамках ООН, управляється Радою опікунів з 11 членів і фінансується виключно за рахунок добровільних внесків держав-членів, міжурядових органів, різних організацій і приватних осіб. Діяльність даного інституту сфокусована, перш за все, на підвищенні ролі жінок в економічній і політичній сферах. Інститут має мережу власних центрів, співпрацює з міжнародними міжурядовими і неурядовими організаціями.

До того ж у 1999 р. Генеральна Асамблея ООН дала згоду на створення Інформаційної системи мереж для підвищення поінформованості з ґендерних питань (ҐАІНС).

У трьох різних резолюціях, прийнятих ще в 1953 та 1954 роках [204], Генеральна Асамблея ООН уповноважила Генерального Секретаря ООН на прохання будь-якої з держав-членів надавати останнім технічну консультацію та інші види обслуговування, які не входять до існуючих програм технічної допомоги, з тим щоб сприяти цим державам у заохоченні та захисті прав жінок, у ліквідації дискримінації або захисті меншин чи спільно в тому і в другому, а також у заохоченні свободи інформації.

У 1955 р. Генеральна Асамблея ООН винесла рішення [204] про злиття цих програм в одну, ширшу програму під загальною назвою «Консультативне обслуговування в галузі прав людини: 1) консультативні послуги експертів, 2) стипендії в галузі спеціальної підготовки та освіти та 3) семінари». Як показала практика, проведення семінарів із становища жінок у різних сферах життя та діяльності є найефективнішою формою консультативного обслуговування в системі ООН.

Уже майже через рік з моменту створення системи консультативного обслуговування по лінії ООН була проведена низка перших семінарів з питань участі жінок у суспільному житті (у серпні 1957 р. в м. Бангкок (Таїланд), у травні 1959 р. - в Боготі (Колумбія), в грудні 1960 р. - в Аддис-Абебі (Ефіопія), у серпні 1965 р. - в Улан-Баторі (Монголія)), з питань громадянської та політичної освіти жінок (у серпні 1967 р. - в Гельсінкі (Фінляндія) і в листопаді 1968 р. - в Аккрі (Гана)). У 1966 р. в Манілі був проведений семінар, присвячений заходам, які є необхідними для покращення становища жінок і де приділено особливу увагу довгостроковим програмам. Подібна практика продовжується й надалі і вважається дуже ефективним механізмом просування ідей ґендерної рівності на міжнародному рівні.

Низка семінарів по лінії ООН була присвячена також становищу жінок з погляду міжнародного приватного права (у 1961 р. - в Бухаресті (Румунія), у 1962 р. - в Токіо (Японія), у 1963 р. - в Боготі (Колумбія), у 1964 р. - в Ломе (Того)). Подібні семінари організовують іноді спеціалізовані установи ООН. Так, у 1962 р. в м. Ташкенті був проведений семінар ЮНЕСКО для жінок з африканських країн.

Семінари з прав людини зазвичай плануються тривалістю два тижні й учасники, які призначаються урядами та затверджуються Генеральним Секретарем ООН, присутні на семінарах особисто, запрошуються Генеральним Секретарем ООН. Спеціалізовані установи системи ООН, зацікавлені в обговоренні питання, можуть призначати на семінари своїх представників.

Генеральний Секретар ООН запрошує й неурядові організації (далі - НУО) з консультативним статусом при ЕКОСОР, цілі та завдання яких тісно пов'язані з темою семінару, а також призначає своїх спостерігачів. Тут не проводиться жодне голосування, а в семінарських звітах коротко викладається зміст дискусій і всі висновки, до яких дійшли за загальною згодою та на основі консенсусу.

Семінари ООН із становища жінок без сумніву є корисним заходом. Тут відбувається обмін думками з питань ліквідації дискримінації жінок і покращення їхнього становища, просування ідей та поглядів з питань ґендерної рівності, особливо в країнах, що розвиваються. Найбільш корисними є семінари щодо участі жінок у суспільному житті, на яких розглядаються питання праці жінок, участі їх у політичному житті, питання освіти і професійного навчання. На деяких із них визначаються завдання жінок у справі підтримання миру й боротьби за роззброєння [311, с. 10]. Однак організація таких семінарів - справа, що потребує дуже великих витрат, і тому семінари повинні бути ретельно підготовлені з тим, щоб делегати з країн, які беруть у них участь, зокрема жінки, могли отримати з цих форумів максимальну користь. На таких семінарах також пропагують досягнення країн з розвинутою демократією у справі емансипації жінок.

Іншою метою участі прогресивних жіночих організацій у таких семінарах є ідея демократичних перетворень у світі, які повинні бути здійснені в політичному, економіко-соціальному житті. Часто у виступах окремих представників на семінарах підкреслюється роль релігії та релігійних інститутів у справі громадянської та політичної освіти жінок [310, с. 37].

Що стосується двох інших форм консультативного обслуговування - надання стипендій та послуг експертів, то ці форми не набули належного розвитку і їх аналіз не має вирішального значення для нашого дослідження.

Організація Об'єднаних Націй відповідно до ст. 13 і ст. 62 свого Статуту організовує і проводить дослідження, які можна вважати одним із методів сприяння реалізації прав людини для будь-кого за ознаками раси, статі, мови й релігії. Основну роль у підготовці досліджень відіграє Секретаріат ООН і, зокрема, Відділ з прав людини. На прохання Економічної та Соціальної Ради ряд досліджень зі становища жінок було проведено МОП та ЮНЕСКО. Наприклад, МОП було запропоновано провести дослідження з питань дискримінації жінок у галузі праці та найму, з питань доступу жінок до професійної підготовки і найму на роботу, про пенсійний вік і пенсійні права тощо. ЮНЕСКО пропонувалося підготувати дослідження про доступ жінок до педагогічної діяльності та про доступ дівчат і жінок до освіти на різних рівнях.

Дослідження ООН і її спеціалізованих установ зі становища жінок містять великий фактичний матеріал, у тому числі статистичні дані. Вони видані різними мовами й поширені в різних країнах світу, що вже саме по собі привертає увагу до питань рівноправ'я жінок та ліквідації дискримінації за ознакою статі.

Останніми роками ООН та її спеціалізовані установи приділяють особливу увагу проблемам жінок у країнах, що розвиваються. Законодавство про рівноправ'я жінок, навіть там, де воно існує, не розв'язує всіх проблем. Практична можливість більш широкої участі жінок у виробничій діяльності цих країн обмежується недостатнім розвитком промисловості й мережі тих установ, де жінки могли б застосовувати свою працю, а також відсутністю в жінок необхідної освіти та професійної підготовки. Жіноча праця в країнах, що розвиваються, застосовується, як правило, в сільському господарстві. Ця тенденція посилюється ще й у результаті міграції робочої сили із сільських районів у міста у зв'язку з важкими умовами праці в сільському господарстві, сезонністю роботи, низькою заробітною платою, майже повною відсутністю охорони праці. Жінки, пов'язані із сім'єю або з огляду на традиції, залишаються в селах.

Так, «...переважна частина жінок у багатьох країнах Африки фактично позбавлена ще права на працю і змушена погоджуватися на будь-які, подекуди найкабальніші форми експлуатації. Вони, як і раніше, потерпають від сваволі та пригноблення в сім'ї. Важке становище жінок посилюється масовим безробіттям» [225, с. 115]. Негативно впливають також марновірства й застарілі звичаї, такі як шлюб у дитячому віці, полігамія, звичай викупу за наречену тощо. І, нарешті, додаткові перешкоди створює в ряді країн расова дискримінація, що унеможливлює жінкам доступ до різноманітних сфер виробництва.

За ініціативою Комісії зі становища жінок і відповідно до Резолюції Економічної та Соціальної Ради, 7 грудня 1962 р. Генеральна Асамблея схвалила Резолюцію 1777 (XVII), в якій запропонувала «Генеральному Секретарю ООН дослідити спільно з державами-членами Організації, спеціалізованими установами, Дитячим Фондом Організації Об'єднаних Націй та відповідними неурядовими організаціями можливість надання та розвитку нових ресурсів, спеціально призначених для введення та здійснення об'єднаної довгострокової програми Організації Об'єднаних Націй для покращення становища жінок» [237] і «спеціально дослідити в межах програми консультативного обслуговування в галузі соціального забезпечення можливість розширення тієї допомоги, яка може бути надана у справі покращення становища жінок у країнах, що розвиваються, шляхом семінарів, стипендій та надання послуг експертів» [231]. Асамблея просила Комісію зі становища жінок співпрацювати з цією метою з Генеральним Секретарем ООН.

На XIX сесії Комісії зі становища жінок у 1966 р. була схвалена доповідь Генерального Секретаря ООН з питання допомоги ООН у справі покращення становища жінок [62]. У доповіді зазначалися основні цілі Об'єднаної довгострокової програми ООН для покращення становища жінок:

- сприяти загальному визнанню гідності та цінності людської особистості і рівноправ'я чоловіків та жінок відповідно до Статуту ООН і Загальної декларації прав людини;

- надавати жінкам можливість повноцінно брати участь у розвитку суспільства;

- сприяти тому, щоб і чоловіки, і жінки усвідомили повні потенціальні можливості жінок і важливість їх внеску в розвиток суспільства [62].

У доповіді також було запропоновано розробити цю програму за стадіями і на початковій стадії основну увагу приділяти, зокрема, визначенню конкретних цілей, які повинні бути досягнуті, виявленню особливих потреб і проблем жінок у зв'язку з поставленими цілями, економічним та соціальним розвитком, а також посиленню діяльності, спрямованої на задоволення цих потреб і на подолання цих проблем.

У 1966 р. Генеральною Конференцією ЮНЕСКО була схвалена Довгострокова програма ЮНЕСКО з покращення становища жінок через забезпечення їм доступу до освіти, науки та культури [318, с. 67-68].

Об'єднана довгострокова програма ООН щодо покращення становища жінок хоча і є своєчасним та необхідним заходом, однак має суттєві недоліки, оскільки в ній приділено мало уваги таким аспектам, як боротьба з расовою дискримінацією й заходи щодо вдосконалення охорони материнства (створення широкої мережі ясел, дитячих садків тощо).

Проблеми, які стоять перед жінками країн, що розвиваються, без сумніву, є досить складними й потребують свого подальшого вивчення. Утім за результатами семінарів із становища жінок, які організуються як під егідою ООН, уже нині можна зробити досить конкретні висновки. У цьому аспекті цінні зауваження містили пропозиції з Довгострокової програми ООН для покращення становища жінок а також відповідна заява Міжнародної демократичної федерації жінок на XXII сесії Комісії зі становища жінок «Не апатія та байдужість жінок країн, що розвиваються, до політичних питань (як постійно підкреслюють у своїх виступах представники індустріально розвинених країн), а недоліки освіти та недостатність відповідної підготовки заважають жінкам в інших країнах зайняти гідне місце в суспільстві» [61; 65].

Становлення прав рівності статей, боротьба за юридичне забезпечення можливостей їх реалізувати відбувається і на національному, і на міжнародному рівні. Світова спільнота й національні суспільства дедалі більше порушують і розглядають питання про врахування ґендерного аспекту при законотворенні, про що свідчать міжнародні документи щодо ґендерної рівності.

Серед комплексу міжнародних стратегій, стандартів і програм, що їх готують та підписують держави-учасниці ООН, організація визнає пріоритетним забезпечення рівності прав та можливостей жінок і чоловіків. В останні десятиліття було прийнято велику кількість міжнародних декларацій і конвенцій, спрямованих на досягнення ґендерної рівності. Правові норми та рекомендації міжнародних документів є втіленням узагальненого світового досвіду ґендерних перетворень. Міжнародні документи з ґендерної рівності є також методологією підходів до юридичного розв'язання ґендерних проблем на рівні окремих країн та регіонів.

Розглянемо деякі міжнародні документи, у яких виражені основні аспекти юридичного та політичного поступу ґендерних перетворень.

Уже перша стаття Загальної декларації прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р., стверджує підстави рівності всіх людей: «Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю й мають діяти один щодо іншого в дусі братерства» [77].

Крім цього, Загальна декларація прав людини проголосила: «жінки і чоловіки мають право на рівність у користуванні й захисті всіх прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській чи будь-якій іншій сфері». Ці права включають, зокрема: право на життя; право на рівність; право на свободу й особисту недоторканність; право на рівний захист законом; право бути вільним від усіх форм дискримінації; право на найвищий із досяжних рівень фізичного і психічного здоров'я; право на справедливі і сприятливі умови праці; право не бути відданим на катування чи інше жорстоке, нелюдське чи принизливе поводження чи покарання. Кожен має право на рівний захист відповідно до закону, без дискримінації за будь-якою ознакою [77].

У 1979 р. ООН ухвалила Конвенцію «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» - найважливіший міжнародний документ у захисті жінок від ґендерної дискримінації і ґендерного насильства. У Конвенції 1979 р. заявлено, що просування рівності між чоловіками й жінками є центральним принципом ООН і становить предмет зобов'язання держав-членів цієї міжнародної організації. У цьому документі фактично визнано наявність дискримінації жінок, відображено ставлення світової спільноти до всіх форм дискримінації жінок, вказано на те, що незважаючи на цілу низку міжнародних документів така дискримінація продовжується.

Конвенція охопила все коло проблем, з якими стикається жінка, і зобов'язала держави, які її ратифікували, засудити дискримінацію жінок у всіх її формах, а також запропонувала включити принцип рівних прав чоловіків та жінок у національні Конституції, інше відповідне законодавство, практично здійснюючи принципи рівності. Вона також обумовила, що держави-учасниці мають активно протидіяти торгівлі жінками та експлуатації жіночої проституції [108].

Конвенція 1979 р. вимагає, щоб держави, які її підписали, забезпечували дієвий захист жінок від насильства за ознакою статі через прийняття відповідних норм кримінального і цивільно-правового характеру й неухильного дотримання їх, а також підкреслює важливість інформування жінок стосовно їх прав та можливостей їх захисту.

Декларація про подолання насильства над жінками була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1993 р. Цей важливий міжнародний документ став висловленням міжнародної спільноти щодо захисту жінок від насильства, включно з домашнім насильством. У ньому було вперше офіційно зведено й викладено міжнародні норми щодо насильства над жінками, утверджено засудження насильства над жінками в усіх його формах і проявах [48].

Декларація вперше дає чітке визначення терміна «насильство над жінками», визнає це насильство виявленням історично обумовленої нерівності між чоловіками й жінками, затверджує постулат про те, що жінка має право на користування правами людини у повному обсязі, що, у свою чергу, вимагає обов'язкового подолання насильства в сім'ї.

Засадничий принцип Декларації: насильство над жінками є проявом нерівного зіставлення сил між чоловіками та жінками, яке склалося історично та призвело до домінування над жінками й дискримінації у ставленні до жінок з боку чоловіків. Декларація наголошує на тому, що насильство є одним із основних соціальних механізмів, за допомогою яких жінок змушують займати підлегле становище порівняно з чоловіками, а також засвідчує, що воно порушує основні права і свободи жінок. Декларація визначає домашнє насильство як окремий вияв ґендерного насильства над жінкою, що є порушенням її людських прав. З огляду на це домашнє насильство має розглядатися відповідно до міжнародних юридичних норм захисту прав людини, із чого випливає, що держава зобов'язана проводити необхідні й ефективні заходи для протидії проявам насильства в сім'ї [48].

Історичне значення Декларації полягає також у визначенні практичних заходів для боротьби з ґендерним насильством, бо воно несумісне з принципами демократичної держави, де існує верховенство права, дух і буква закону. Документ показує зростання занепокоєння країн проблемою ґендерного насильства, усвідомлення міжнародною спільнотою руйнівних наслідків цього насильства та ставить перед державами завдання: розробити національні плани дій для забезпечення захисту жінок від будь-яких форм насильства; шукати ефективних правових засобів для його викорінення: переглянути й реформувати закони та їх застосування щодо домашнього насильства над жінками. Декларація також рекомендує вести інформаційну, просвітницьку та виховну роботу для подолання традиційних стереотипів, що ґрунтуються на зверхності однієї статі над іншою, змінюючи цим соціальні та культурні моделі поведінки чоловіків і жінок [48].

На IV Всесвітній конференції ООН зі становища жінок (Пекін, вересень 1995 р.) було прийнято найбільш резонансні документи щодо ґендерної рівності - Декларацію і платформу дій - т.з. Пекінську платформу дій [257].

Цей міжнародний документ розглядає розширення прав і можливостей жінок у контексті забезпечення рівноправності між жінками й чоловіками, а також визначає, що саме цей підхід становить передумову для досягнення політичної, соціальної, економічної та культурної безпеки у відносинах між народами. Крім того, в Пекінській платформі дій зазначається необхідність комплексного підходу до ґендерної рівності, впровадження проблематики рівності між статями в усі галузі життєдіяльності суспільства, на всіх рівнях управління ними.

Платформу було згодом закріплено в Пекінській декларації. Вона підтвердила зобов'язання урядів усунути дискримінацію проти жінок та подолати всі перешкоди щодо рівності. Уряди також визнали потребу враховувати ґендерний аспект у їхній політиці та програмах.

Декларація тисячоліття Організації Об'єднаних Націй, прийнята у вересні 2000 р. на сесії Генеральної Асамблеї ООН і затверджена 189 державами світу, започаткувала процес досягнення світовою спільнотою визначених до 2015 р. результатів у тих сферах, де нерівномірність глобального людського розвитку виявилася найгострішою.

Принцип рівного ставлення та заборони дискримінації за ознакою статі у трудових відносинах закріплений у кількох конвенціях МОП. Міжнародна організація праці була утворена в 1919 р. відповідно до Версальської угоди. Це найстаріша міжнародна, міжурядова організація в світі. З 1946 р МОП є спеціалізованою установою ООН. Україна є членом МОП із 1954 р.

Однією з ключових функцій МОП є ухвалення міжнародних трудових стандартів через прийняття відповідних конвенцій та рекомендацій. У напрямі протидії ґендерній дискримінації МОП прийняті, зокрема, вже зазначені, такі конвенції: Конвенція МОП № 100 про рівну платню за рівну працю (1951 р.); Конвенція МОП № 111 щодо дискримінації в галузі найму і роботи (1958 р.); Конвенція МОП № 103 про охорону материнства (1952 р.).

У цих конвенціях розуміння принципу рівності розкривається через тезу: працівники повинні набувати однакового обсягу прав і обов'язків як у сфері трудового законодавства, так і у сфері соціального забезпечення. Гарантії недискримінації у трудових відносинах полягають, з одного боку, у закріпленні заборони дискримінації за ознакою статі, з другого - у розробленні практичних заходів, спрямованих на досягнення фактичної рівності у трудових стосунках.

Слід також відзначити діяльність в сфері забезпечення та просування ідей ґендерної рівності Організації з безпеки і співробітництва в Європі. В цьому аспекті привертають інтерес рішення низки заходів ОБСЄ, спрямовані на формування і вдосконалення т.з. «людського виміру ОБСЄ». Починаючи із Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року, в якому закріплено зобов'язання держав-учасниць «поважати права людини і основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, для всіх без розрізнення раси, статі, мови, релігії» [80] і деякі інші форуми ОБСЄ фокусувалися та включали у свої документи по людському виміру певні зобов'язання щодо недискримінації та рівноправ`я жінок та чоловіків. Так, Підсумковий документ Мадридської зустрічі представників держав-учасниць НБСЄ 1983 року підкреслив важливість забезпечення ґендерної рівності чоловіків і жінок і згоду держав-учасниць вживати необхідних заходів для заохочення однаково ефективної участі чоловіків і жінок у політичному, економічному, соціальному і культурному житті [153].

Пізніше, Документ Копенгагенської конференції по людському виміру НБСЄ 1990 року проголошував рівність всіх людей перед законом, а також забезпечував право, без будь-якої дискримінації, на рівний захист з боку закону [60].

Також варто відзначити Документ Московських зборів Конференції по людському виміру НБСЄ 1991 року, преамбула якого вперше в міжнародній практиці проголосила, що «держави-учасниці підкреслюють, що питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії та верховенства закону, мають міжнародний характер, оскільки дотримання цих прав і свобод є однією зі складових міжнародного порядку. Вони категорично і остаточно заявляють, що зобов'язання, взяті ними в галузі людського виміру НБСЄ, є питаннями, що мають безпосередній та законний інтерес для всіх країн-учасниць і не належать до виключно внутрішніх справ відповідної держави» [93, c. 665]. Держави-учасниці даного Документу визнають, що повна і справжня рівність між чоловіками і жінками є важливим елементом демократичного та справедливого суспільства, яке побудоване на засадах верховенства закону, при цьому, цілісний розвиток суспільства та зростання добробуту всіх його членів потребують рівних можливостей для повної та рівної участі чоловіків і жінок [93, c. 673]. У цьому контексті держави-учасниці НБСЄ взяли на себе зобов`язання, зокрема, сприяти виконанню всіх зобов'язань в рамках НБСЄ в повному обсязі і без будь-якої дискримінації за ознакою статі; реалізовувати положення Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 року, якщо вони є її учасницями, а держави, які не є її учасниками зобов`язувалися приєднатися до неї, вживати ефективних заходів для здійснення Найробійських перспективних стратегій ООН щодо покращення становища жінок; вживати заходів, які б підтверджували, що їх метою є досягнення не тільки юридичної, а й фактичної рівності можливостей для чоловіків і жінок, що включає в себе відсутність дискримінації в політиці і трудових відносинах, рівний доступ до освіти та професійної підготовки, рівноправна участь жінок у всіх аспектах політичного та суспільного життя в процесі прийняття рішень, а також в міжнародному співробітництві в цілому; створювати та зміцнювати відповідний національний механізм покращення становища жінок, забезпечуючи, при цьому, оцінку їх становища і можливостей жінок впливати на це становище; всіма можливими засобами боротися з усіма формами насильства щодо жінок, торгівлею жінками і експлуатації жіночої проституції [93, c. 673-674].

Поза тим, слід відзначити, що в рамках проектів ОБСЄ діють т.з. моніторингові місії, до компетенції якої входить, зокрема, моніторинг проблем захисту жінок та чоловіків, їх участі у політичному та економічному житті держави, представлення жінок у військових та оборонних структурах тощо. Особливо важливим є даний моніторинг в державах, які перебувають у стані військового конфлікту, оскільки, згадана місія аналізує роль чоловіків та жінок у триваючих демонстраціях та цивільних протестах; виклики, з якими стикаються внутрішньо переміщені особи, переважна більшість з яких - жінки; вплив соціально-економічних умов, що погіршуються, на родини, включаючи розрив сімейних зв'язків у світлі внутрішнього переміщення, та потенційних ризиків збільшення кількості випадків сексуального насильства та насильства за ґендерною ознакою та торгівлю людьми [31].

Важливим аспектом діяльності ОБСЄ є також публікація Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини (далі - БДІПЛ) посібників різними мовами щодо злочинів на грунті ненависті. Слід відмітити злочини, які скоюються по відношенню до особи або групи осіб в результаті несприйняття їх «особливостей» або нетерпимості до них. Такі посібники роз`яснюють саме поняття «злочинів на грунті ненависті», їх особливостей, шляхів їх кваліфікації та можливі дії влади щодо можливостей їх запобігання та дії поліції у разі скоєння такого роду злочинів. Так, злочином на грунті ненависті є злочин, який був умотивований певним упередженням. Мотивацією упередження є факт того, злочинець вибрав мішень злочину через її захищені ознаки. «Захищеною ознакою» вважається якась базова або основна ознака, спільна для групи осіб, - наприклад, «раса», релігія, етнічна приналежність, мова, сексуальна орієнтація чи ґендерна ідентичність [210]. Тобто, злочини проти ЛГБТ вважаються злочинами на грунті ненависті.

БДІПЛ/ОБСЄ навмисно виділяє такі види злочинів в окрему категорію, оскільки вони мають тенденцію до збільшення, і зазначається, що більшість держав світу замало уваги приділяють таким злочинам.

Ще однією міжнародною організацією, яка докладає чимало зусиль в утвердженні і просуванні ідеї ґендерної рівності є Рада Європи, Комітет Міністрів якої у 1988 р. прийняв Декларацію про рівність чоловіків і жінок, у якій визначено, що «дискримінація за ознакою статі в політичній, соціальній, освітній, культурній та інших сферах стає на перешкоді до визнання й здійснення прав людини та основних свобод» [50] і що принцип рівноправності жінок і чоловіків розглядається як основна умова демократії. У Декларації подано перелік напрямів діяльності держав-членів Ради Європи для утвердження рівного статусу чоловіків і жінок, серед яких - захист особистих прав; участь у політичному, економічному житті; доступ до державних посад усіх рівнів; права у подружньому житті; доступ до всіх професій, зайнятість роботою та заробітна плата; сприяння економічній незалежності жінок тощо [50].

Окрім цього, в рамках Ради Європи в 2012 році була започаткована Трансверсальна (наскрізна) програма ґендерної рівності (Transversal Programme on Gender Equality) [288], основна мета якої полягає у забезпеченні стандартів ґендерної рівності, втілення їх державами-членами за допомогою різних заходів, включаючи стратегії досягнення ґендерної рівності. В межах Трансверсальної програми було прийнято нову Стратегію РЄ “Стратегія ґендерної рівності 2014-2017” (Gender Equality Strategy 2014-2017), яка серед іншого мала сприяти розробці узгодженої правової та політичної схеми, та надати можливість державам-членам Ради Європи наблизитись до фактичної ґендерної рівності. Стратегія визначає методи роботи та заходи, необхідні для досягнення кращих результатів в досягненні останньої. Визначено, що мета Стратегії має здійснюватися шляхом досягнення п'яти стратегічних цілей: 1. Боротьба з ґендерними стереотипами та ґендерної дискримінацією (Combating gender stereotypes and sexism); 2. Запобігання і боротьба з насильством стосовно жінок (Preventing and combating violence against women); 3. Забезпечення рівного доступу до правосуддя (Guaranteeing equal access of women to justice); 4. Досягнення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті політичних і суспільно-значимих рішень (Achieving balanced participation of women and men in political and public decision making); 5. Реалізація стратегії досягнення ґендерної рівності в політиці і всіх заходах (Achieving gender mainstreaming in all policies and measures).

Також, дана Стратегія містить тлумачення поняття «ґендерна рівність». Вона визначена як рівний доступ, можливості, обов'язки та участь жінок і чоловіків в усіх сферах громадського і приватного життя, рівний доступ і розподіл ресурсів між жінками й чоловіками. Крім того, РЄ в даній Стратегії визнає, що, незважаючи на зусилля міжнародної спільноти у сфері забезпечення ґендерної рівності, жінки все ще обмежені у своїх можливостях утверджувати власні основні права і функції [199].

Крім цього, Трансверсальна програма ґендерної рівності передбачає, що всі керівні, консультативні та моніторингові органи Ради Європи повинні підтримувати і сприяти досягненню стратегічних цілей Стратегії, зокрема заохочувати їх, брати ініціативу відповідно до мандата, враховуючи свій статус і ресурси. Для прискорення цього процесу в межах Ради Європи було сформовано відповідну інституційну структуру, яка складається з: Комісії з питань рівності чоловіків і жінок - міжурядової групи експертів, у якій працюють 16 обраних представників; Тематичного координатора Комітету міністрів з питань ґендерної рівності і боротьби з торгівлею людьми; Національної контактної особи, призначеної на національному рівні; Доповідача з питань ґендерної рівності; Команди з питань досягнення ґендерної рівності - групи співробітників Ради Європи.

Європейський Союз (далі - ЄС) також має значні досягнення в забезпеченні ґендерної рівності. Європейський Союз встановив принцип, за яким ґендерна проблематика повинна систематично враховуватися в усіх видах колективної політики, розроблятися активно й відкрито починаючи ще зі стадії планування. Така політика є досить результативною - за останні 12 років частка жінок на ринку праці зросла з 52% до близько 60%. Частка молодих жінок віком 20-24 років становить 59% від усіх студентів європейських університетів.

Взагалі ґендерна політика в країнах ЄС пройшла кілька етапів розвитку: від політики поліпшення становища жінок та політики в інтересах жінок до політики забезпечення рівних прав і можливостей. На початку дев'яностих років ХХ ст. у Європейському Співтоваристві було створено першу європейську мережу експертів з питань залучення жінок до процесу прийняття рішень, яка здійснювала моніторинг цих процесів у країнах Євросоюзу. Крім того, діє Європейський інститут з питань ґендерної рівності (European Institute for Gender Equality) та Консультативний комітет рівних можливостей для жінок і чоловіків.

Стандарти ЄС стосовно рівного ставлення до жінок і чоловіків є частиною як первинного, так і вторинного законодавства ЄС. Прийнятий у 1957 р. Договір про заснування Європейської Економічної Спільноти (ЄЕС) містив положення щодо заборони нерівної оплати праці чоловіків і жінок. Ґендерні стандарти встановлені кількома статтями Амстердамської угоди 1997 р. та містяться у кількох директивах. Усі ці положення були перенесені у внутрішнє законодавство кожної з держав-учасниць. Амстердамська угода 1997 р. зобов'язує держави-учасниці сприяти ґендерній рівності та забезпечувати впровадження принципу рівної оплати для працівників та працівниць за роботу, що має однакову цінність. Крім того, Амстердамська угода містить нову ст. 13, яка уповноважує Раду Міністрів вживати «відповідні заходи» боротьби з дискримінацією на основі статі, расового або етнічного походження, релігії чи вірувань, обмежених можливостей, віку або сексуальної орієнтації, хоча досі лише Рамкова угода та Директива про расову дискримінацію були прийняті на основі загальних антидискримінаційних положень.

Основні принципи політики ЄС із ґендерної рівності викладені у вторинному законодавстві, зокрема в Директиві ради 75/117/ЄЕС від 10 лютого 1975 р. про рівну оплату праці, Директиві ради 76/207/ЄЕС від 9 лютого 1976 р. про рівне ставлення на робочому місці, Директиві Ради 92/85/ЄЕС від 19 жовтня 1992 р. про безпеку та здоров'я вагітних робітниць та робітниць, які нещодавно народили або годують на робочому місці, Директиві Ради 86/613/ЄЕС від 11 грудня 1986 р. про рівне ставлення до самозайнятих робітників та членів подружжя, які їм допомагають, Директиві Ради 96/34 ЄС від 3 червня 1996 р. про відпустку по догляду за дитиною та Директиві Ради 96/97/ЄС від 20 грудня 1996 р. про рівне ставлення до жінок і чоловіків у схемах соціального забезпечення на робочому місці.

Крім вторинного та первинного законодавства існує ряд нормативно-правових актів ЄС, яке разом з п'ятьма програмами та низкою «м'яких нормативних актів» вказує на актуальність проблеми ґендерної рівності для політики ЄС. Однак, у повсякденному житті реалізація жінками й чоловіками своїх рівних прав усе ще стикається з проблемами. Постійна низька представленість жінок у гілках влади, насильство щодо жінок тощо демонструють, що все ще має місце структурна ґендерна нерівність.

Для поліпшення ситуації Європейська Комісія намагається інтегрувати принцип ґендерної рівності в стратегії, які мають прямий і непрямий вплив на життя жінок і чоловіків. Жіночі турботи, потреби, сподівання, так само, як і чоловічі, мають бути взяті до уваги в процесі розроблення і реалізації політики. У зв'язку з цим у 1996 р. Європейською Комісією було розроблено відповідну стратегію дій «ПРОГРЕС. Програма ЄС з працевлаштування та соціальної солідарності 2007-2013» [302]. Згідно з цією програмою пріоритетними сферами діяльності на шляху до соціальних трансформацій є: працевлаштування, соціальна включеність і захист, умови праці, антидискримінація та ґендерна рівність.

Політика ґендерної рівності, яка власне й розкриває концепцію ґендерної чутливості ЄС, виражена в підході поєднання законодавчих засад, подвійної стратегії - «ґендерного мейнстріму» (gender mainstreaming) та залученням позитивних дій/позитивної дискримінації [195]. Стратегія «ґендерного мейнстріму» орієнтована на трансформацію суспільних інституцій та організацій, які служать бар'єром на шляху досягнення ґендерної рівності. Відповідно до положень політики Європейської Комісії стратегія ефективного «ґендерного мейнстріму» складається із залучення чотирьох компонентів, які подано у вигляді послідовних дій:

Етап І: «підготовчий» - організація та виконання структурної і культурної бази для реалізації принципів рівних можливостей. На початковому етапі визначається цільова група, розробляються цілі, завдання та механізми досягнення з урахуванням специфіки конкретної групи. «Посередники-виконавці повинні сприймати засади «ґендерного мейнстріму» як частину свого особистого завдання та відповідальності» [184, с. 5]; Етап ІІ: «експертиза специфіки» - «вивчення ґендерних відмінностей»: дослідження наявної ситуації ґендерної (не)рівності та виокремлення пріоритетних сфер. На цій стадії проводяться моніторингові спостереження з метою виявлення тенденцій чи запобігання проявам ґендерної нерівності; Етап ІІІ: «оцінювання ефективності ґендерної політики» - оцінювання кількісних і якісних показників щодо розподілу ресурсів, норм, цінностей (у тому числі орієнтація на залучення чоловіків до домашньої неоплачуваної праці) та прав; Етап IV: «політика переконструювання» - визначення проблемних зон та їх ліквідація/заміна згідно з комплексним підходом [237].

Стратегія «ґендерного мейнстріму» є інструментальною частиною реалізації програм ґендерної політики. Одна з них - «Дорожній атлас рівності між чоловіками та жінками» (далі - Атлас) складається з шести ключових напрямів діяльності: 1. Досягнення рівної економічної незалежності чоловіків та жінок: скорочення різниці в оплаті праці, розвиток жіночого підприємництва, соціальний захист та запобігання бідності; 2. Заходи, які сприяли б гармонійному поєднанню трудової, особистої та сімейної сфер життя: мобільність робочих контрактів; збільшення кількості послуг (державної/приватної форм власності) з догляду за дітьми та престарілими; сімейна державна політика, чутлива стосовно представників обох статей; 3. Залучення чоловіків та жінок до рівномірної участі в процесі прийняття рішень (decision-making): політична активність в економічній сфері та бізнесі, науці й сучасних технологіях; 4. Викорінення статевого насилля та сексуального/робочого трафіка (trafficking); 5. Ліквідація ґендерних стереотипів у всіх сферах суспільної взаємодії, передусім в освіті, ринку праці, ЗМІ тощо; 6. Пропаганда принципів ґендерної рівності в країнах - не членах ЄС [302].

Атлас репрезентує зразки зобов'язань, які бере на себе Європейська Комісія на шляху популяризації та реалізації принципів ґендерної рівності, посилення взаємодії в цьому напрямі країн-учасниць ЄС, а також інших держав. Основний принцип дії - використання процесів глобалізації як позитивного чинника перетворень позицій чоловіків і жінок у сучасному суспільстві [266, p. 7], а ґендерна рівність розглядається як частина екзистенціальних свобод та прав людини.

Паралельно до інтеграції ґендерних пріоритетів у політику забезпечення ґендерної рівності потребує специфічних заходів на користь жінок. У зв'язку з цим Європейська Комісія сформулювала Стратегію щодо забезпечення ґендерної рівності в ЄС, яка об'єднує обидва підходи.

Ґендерна стратегія ЄС насамперед окреслює ті сфери, в яких існує ґендерна дискримінація, та пропонує специфічні механізми для її усунення. Стратегія ЄС у цій сфері включає підвищення зайнятості жінок, зменшення рівня жіночого безробіття, скорочення сегрегації на ринку праці й рівну оплату за однакову працю. Важливе місце в Стратегії ЄС посідає політика узгодження між роботою та сімейним життям жінок і чоловіків, особливо через створення служб, які опікуються дітьми й утриманцями. Важливою є також політика реінтеграції жінок, які повертаються до роботи після декретної відпустки. Стратегія передбачає інтегрування принципу ґендерної рівності в усі стратегії зайнятості.

Рівна оплата за працю рівної вартості для працівників чоловічої й жіночої статі є базовим принципом для ЄС. Незважаючи на це, жінки продовжують заробляти менше, ніж чоловіки. Ґендерна різниця в заробітній платі останніми роками залишається досить високою в 25 країнах, які є членами ЄС. Вона вища в приватному секторі порівняно з державним. Тому ліквідація цієї різниці досі залишається пріоритетом європейської політики.

Принцип рівної оплати був уперше зафіксований у Римських договорах 1957 р. Зокрема, ст. 119 забезпечує рівну оплату праці за рівноцінну роботу чоловікам і жінкам. Таким чином, у ЄС заборонена різниця в заробітній платі для чоловіків і жінок, яка базується виключно на ґендерних засадах. У результаті впровадження цього принципу багато жінок виграли судові процеси із захисту своїх прав на рівну із чоловіками заробітну плату. Проте на практиці все ще існує розрив 15% між заробітною платою чоловіків і жінок. Цей розрив зумовлений низкою факторів, включаючи сегрегацію на ринку праці, різний рівень освіти і доступу до тренінгів, рівень підготовки, перерву в кар'єрі, те, як саме класифікується й оцінюється робота та як використовується система формування заробітної плати. До того ж неповний робочий день, який оплачується нижче, ніж повний, частіше використовується жінками, ніж чоловіками: 30,4% жінок працює неповний робочий день порівняно з 6,6% чоловіків.