Роль та місце принципу гендерної рівності в сучасному міжнародному праві

Жіноча свідомість, що постійно зростає, і тиск, що постійно здійснює міжнародний жіночий рух, змусили ООН розпочати активні дії. У преамбулі Статуту ООН говориться: «Ми, народи Об'єднаних Націй, сповнені рішучості... знов ствердити віру в основні права людини, в гідність та цінність людської особистості, в рівноправ'я чоловіків та жінок... вирішили об'єднати наші зусилля для досягнення цих цілей» [232]. На думку О.В. Сягровець, «принцип рівноправ'я став одним із засадничих принципів Організації Об'єднаних Націй» [236].

Разом з тим необхідно зауважити, що Статут ООН посилається не лише на «рівноправ'я чоловіків і жінок», а й має на меті «здійснювати міжнародну співпрацю в заохоченні й розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх без відмінності раси, статі, мови, релігії» [226].

Закріплення у Статуті ООН принципу рівноправності статей започаткувало становлення, вірніше, виділення питань, що стосуються прав жінок, у самостійний предмет міжнародного співробітництва держав в рамках міжнародного права прав людини. Отже, проблеми жінок були виділені в окремий комплекс, що включає:

* констатацію того, що жінки, в результаті певних умов, мають менші соціальні можливості і тому їх міжнародний захист має бути спрямований на забезпечення жінкам і чоловікам однаковими правами і можливостями;

* необхідність врахування, в тому числі, фізіологічних особливостей жіночого організму в процесі реалізації спільних прав.

Виділивши питання про права жінок, міжнародне співтовариство, насамперед у рамках ООН, не прагнуло розв'язувати конкретні завдання. Оскільки весь захист прав людини, і жінок зокрема, пов'язувався безпосередньо з можливостями конкретних держав забезпечувати той чи інший комплекс прав людини. Крім того, рух за права жінок розвивався в рамках ширшого явища - боротьби за мир. Так, приймаючи рішення про проведення Міжнародного року жінки, Генеральна Асамблея ООН, а потім і Комісія ООН зі становища жінок підкреслили тісний зв'язок між дотриманням і розвитком прав жінок та збереженням і дотриманням загального миру [63].

10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Загальну декларацію прав людини, у якій відзначено, що «кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища» [77].

Згодом, у 1952 р., була прийнята Конвенція про політичні права жінок, у Преамбулі якої зазначено: «Сторони, які домовляються, бажаючи здійснити принцип рівноправності чоловіків та жінок, вказаний у Статуті Організації Об`єднаних Націй, «...» вирішили прийняти конвенцію з цією метою» [105]. Зазначена Конвенція надає право жінкам на рівних з чоловіками засадах голосувати на виборах (ст. І); бути обраною у всі встановлені національним законодавством установи, які потребують публічних виборів (ст. ІІ); обіймати посади на суспільно-державній службі й виконувати всі суспільно-державні функції, встановлені національним законодавством (ст.ІІІ) [105].

Пізніше, в 1957 р., була прийнята Конвенція про громадянство одруженої жінки, яка надавала жінкам право вибору громадянства на свій розсуд. Окрім цього, положеннями даного документа заборонялася автоматична зміна громадянства заміжньої жінки, у зв`язку зі зміною громадянства її чоловіка. Така зміна можлива лише за клопотанням жінки [102]. Маловідомим є той факт, що вперше на всесвітньому рівні питання про громадянство жінки на основі рівності було поставлене Радянським Союзом ще в рамках Ліги Націй, однак, не знайшовши підтримки з боку інших держав, воно так і не було розглянуте.

Новий етап у сфері захисту прав жінок пов'язаний зі схваленням у 1967 р. ООН Декларації про ліквідацію дискримінації щодо жінок, яка пізніше, у 1979 р., була замінена однойменною Конвенцією (англ. CEDAW) (далі - Конвенція 1979 р.). Вона вперше поставила питання про права жінок як про невід'ємну частину прав людини, це позначено спеціальним терміном «людські права жінок» («human rights of women») [98]. Даний міжнародно-правовий акт є найважливішим у сфері прав людини щодо захисту й просування прав жінок, і тому не дивно, що Конвенцію 1979 р. називають «хартією жіночих прав», оскільки в ній вперше на міжнародному рівні права жінок були визнані рівноцінними з правами чоловіків.

Окрім цього, Конвенція 1979 р. об`єднує всі права жінок, як-то громадянські, політичні, а також економічні, соціальні й культурні, які до цього були поділені на дві категорії. Одне з найважливіших положень Конвенції 1979 р. - це питання «дискримінації щодо жінок». Відповідно до ст. 1 Конвенції «дискримінація щодо жінок» означає будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі [108].

Важливим універсальним міжнародним документом поряд із Конвенцією 1979 р. є також Декларація про викорінення насильства щодо жінок, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 грудня 1993 р. Відповідно до ст. 5 Декларації органи й спеціалізовані установи системи ООН повинні в межах своєї компетенції сприяти визнанню і здійсненню прав і принципів, викладених у даній Декларації, сприяти виконанню рішень Всесвітньої конференції з прав людини, що проходила влітку того ж року у Відні. У цій Декларації вперше розкривається поняття «насильство щодо жінок». Так, ним є довільний акт насильства, скоєний на підставі статевої ознаки, який може бути причиною або завдати фізичної, статевої чи психологічної шкоди або зумовити страждання жінок, а також загрози скоєння таких актів, примусове чи довільне позбавлення свободи або особистого життя [48].

Не можна також не згадати Конвенцію МОП про рівне ставлення й рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов'язками № 156 від 23.06.1981 р., де вказано, що держави-учасниці «усвідомлюють, що для досягнення повної рівності чоловіків і жінок необхідно змінити традиційну роль як чоловіків, так і жінок у суспільстві й у сім'ї» [115]. При цьому ст. 3 передбачено, що для забезпечення дійсної рівності ставлення і можливостей для трудящих чоловіків і жінок одна з цілей національної політики кожного члена Організації полягає в тому, щоб особи із сімейними обов'язками, котрі виконують або бажають виконувати оплачувану роботу, могли здійснювати своє право на це, не зазнаючи дискримінації і, наскільки це можливо, гармонійно поєднуючи професійні й сімейні обов'язки. Також, зазначеною Конвенцією було регламентовано перегляд традиційної ролі жінок і чоловіків у суспільстві задля досягнення повної рівності [116].

Досвід Другої світової війни показав, що жінки на рівні з чоловіками можуть брати участь в обороні своєї держави. У зв`язку з цим у 1949 р. було прийнято Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими, яка передбачила, зокрема, що жінки, потрапивши в полон, вважаються комбатантами й отримують статус військовополонених. Крім того, цією Конвенцією жінкам-комбатантам, окрім прав, якими користуються чоловіки, надано й особливий захист, що надається жінкам як частині цивільного населення [71]. Це положення Конвенції розвинене й у Додатковому Протоколі I, який містить норму щодо позачергового звільнення вагітних жінок і матерів із малолітніми дітьми [57].

Генеральна конференція ООН з питань освіти, науки і культури (далі -ЮНЕСКО) також долучилася до розв'язання проблематики ґендерної рівності, прийнявши 14 листопада 1960 р. Конвенцію про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти. Даний міжнародно-правовий акт регулює забезпечення права на освіту без будь-яких обмежень і дискримінації. За даною Конвенцією, термін «дискримінація» охоплює «будь-яку відмінність, виняток, обмеження або перевагу за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, економічного становища або народження, що має на меті (або наслідком якої є) знищення чи порушення рівності відносин у сфері освіти, зокрема: закриття для будь-якої особи або групи осіб доступу до освіти будь-якого ступеня або типу; обмеження освіти для будь-якої особи або групи осіб з нижчим рівнем освіти; створення або збереження окремої системи освіти або навчальних закладів для певних осіб або груп осіб, окрім визначених Конвенцією випадків; становище, несумісне з гідністю людини, в яке ставиться особа або група осіб, тощо» (п. 1 ст. 1) [109]. Таким чином, Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти є тим міжнародно-правовим актом, що забезпечує ґендерну рівність в освітянській сфері й контролює виконання державами її принципів.

Питання забезпечення ґендерної рівності й захисту прав жінок були ключовими на всесвітніх конференціях з прав жінок, які були проведені під егідою ООН у 1975, 1980, 1985 та 1995 роках.

На першій всесвітній конференції, яка відбулася в Мехіко у 1975 р., було проголошено про початок «Десятиліття жінок», яке має нагадати міжнародному співтовариству, що дискримінація щодо жінок є проблемою, яка все ще потребує вирішення в багатьох державах. Учасниками конференції був прийнятий План дій, який передбачав, зокрема, забезпечення рівного доступу жінок до таких сфер, як освіта, зайнятість, політична діяльність, охорона здоров'я, забезпечення житлом, планування сім'ї тощо.

На Другій всесвітній конференції, скликаній у Копенгагені в 1980 р. для аналізу й оцінювання виконання Всесвітнього плану дій 1975 р., представники 145 країн-членів ООН підбивали підсумки щодо основних досягнень в питанні ґендерної рівності, відзначено прогрес у цій сфері за останні 5 років. На Третій всесвітній конференції, що проходила в Найробі у 1985 р., була розроблена нова стратегія щодо поліпшення становища жінок і захисту їхніх прав. В основу Найробійських перспективних стратегій до 2000 р. був розроблений цілий ряд заходів, спрямованих на досягнення ґендерної рівності на національному рівні. Так, перед урядами постало завдання визначити власні пріоритети, виходячи з ресурсних можливостей та власних стратегій розвитку. В результаті розробки всебічного підходу до вирішення проблем поліпшення становища жінок, було вирішено, що рівність жінок не є ізольованою і має вирішуватися системно, враховуючи всі сфери життєдіяльності людини.

У вересні 1995 р. в Пекіні відбулася IV Всесвітня конференція, в ході якої було прийнято Пекінську декларацію й Платформу дій, що являли собою комплекс заходів і рекомендацій з розширення прав і можливостей жінок на шляху у XXI ст. У даних документах зазначалося, що причиною нерозв'язаності багатьох проблем у сфері становища жінок є відсутність національних і міжнародних механізмів контролю. У зв'язку з цим, був розроблений ряд рекомендацій щодо вирішення цього питання перш за все на міжнародному рівні, а також кожною державою окремо [152]. Найважливішою метою Конференції був не тільки аналіз і обмін досвідом, а й насамперед ствердження єдиної колективної волі, яка має бути рушійною силою для досягнення ґендерної рівності. Саме об'єднання сил усіх жіночих організацій на національному та міжнародному рівнях, підкріплене міжнародно-правовими актами й волею міжнародного співтовариства визначені основними засобами досягнення поставленої мети. З метою підбиття підсумків щодо виконання завдань, поставлених у Пекінській декларації й Платформі дій, і продовження реалізації основних завдань, спрямованих на досягнення ґендерної рівності, Генеральна Асамблея ООН провела у 2000, 2005, 2010 роках установчі сесії, які відповідно мали назви «Пекін+5», «Пекін+10» і «Пекін+15».

Посилаючись на зобов`язання, закріплені в Пекінській декларації і Платформі дій, в 2000 році Радою Безпеки ООН була прийнята Резолюція 1325, головною метою якої стало підтвердження важливої ролі жінок в запобіганні та врегулюванні конфліктів та миробудівництві. Резолюцією 1325 було відзначено необхідність посилення ролі жінок в процесі прийняття рішень щодо врегулювання конфліктів. Поза тим, дана Резолюція закріплювала положення щодо важливості врахування особливих потреб жінок та дівчаток, зокрема, в процесі розмінування та мінної загрози, під час військового конфлікту та переміщення осіб внаслідок останнього (репатріація, розселення, реабілітація, реінтеграція тощо). Закликано всі сторони, що беруть участь в збройних конфліктах, прийняти спеціальні зусилля для захисту жінок та дівчат від обумовленого статевою принадлежністю насилля, особливо зґвалтування та інших форм сексуальної наруги [201].

Також Резолюція 1325 містила наполегливий заклик до держав-учасниць щодо розширення фінансової, технічної та матеріальної підтримки зусиль з підготовки персоналу з врахуванням ґендерних аспектів, а саме при спеціалізованій підготовці персоналу з миробудівництва, яка враховувати ґендерну проблематику під час проведення операцій з підтимання миру [201].

Таким чином, ми бачимо поступальну й ефективну діяльність ООН у сфері розв'язання ґендерних проблем сучасності. Рівність жінок і чоловіків було проголошено як одну з цілей діяльності ООН у Декларації тисячоліття, прийнятій у 2000 р. «Жодна людина й жодна країна не повинні втрачати можливості користуватися благами розвитку. Повинна бути гарантована рівність прав і можливостей чоловіків і жінок» (ст. 6) [51]. Необхідно також зазначити, що здійснення завдань і цілей Платформи дій продовжується й далі, забезпечуючи, тим самим виконання зобов'язань, які держави-члени ООН взяли на себе ще в 1995 р. в Пекіні.

Водночас слід відзначити, що для вирішення питання ґендерного паритету й забезпечення прав жінок у структурі ООН була створена ціла мережа спеціалізованих органів, таких як: Відділ із поліпшення становища жінок, Комісія зі становища жінок, Комісія з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок, Інститут міжнародних досліджень і освіти жінок (далі - INSTRAW), Фонд розвитку жінок (далі - ЮНІФЕМ), Канцелярія Спеціального радника з ґендерних питань і поліпшення становища жінок. Так, 2 липня 2010 р. Генеральна Асамблея ООН одностайно проголосувала за створення нової структури для прискорення прогресу в розв'язанні проблем жінок і дівчат в усьому світі під назвою «ООН-жінки», що розпочала свою діяльність у січні 2011 р. Саме вона зараз координує всю діяльність щодо поліпшення становища жінок у структурі ООН. Органи, зазначені раніше, продовжують функціонувати й представляють доповіді про свою діяльність новоствореній установі. До всього в системі ООН створений спеціальний інтернет-ресурс «Women Watch», що є основним порталом доступу до інформації й ресурсів щодо забезпечення ґендерної рівності й розширення можливостей жінок у рамках усієї системи ООН, включаючи Секретаріат ООН, регіональні комісії, фонди, програми, спеціалізовані установи, академічні й науково-дослідні інститути.

Отже, аналізуючи все вищевикладене, можна зробити висновок, що без перебільшення ООН ставить питання забезпечення ґендерної рівності на порядок денний як одне з пріоритетних завдань у новому тисячолітті. Обґрунтовуючи це, зауважимо, що у вересні 2015 р. в рамках 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку відбувся саміт ООН для прийняття Порядку денного в галузі розвитку на період після 2015 р., в ході якого розглядалися всі аспекти соціально-економічного розвитку, конкурентоспроможності країн, екологічної та енергетичної безпеки, глобального партнерства для розвитку. На саміті було визначено 17 основних цілей, і однією з пріоритетних визначено «Забезпечення ґендерної рівності та розширення можливостей усіх жінок та дівчаток» [256]. Так, ціллю № 5 визначено заходи, які сприятимуть ліквідації дискримінації за ознакою статі і забезпечать реалізацію принципу ґендерної рівності. Це такі заходи: 5.1 повсюдно ліквідувати всі форми дискримінації щодо всіх жінок і дівчат; 5.2 ліквідувати всі форми насильства щодо всіх жінок і дівчат у публічній і приватній сферах, включно з торгівлею людьми, сексуальною та іншими формами експлуатації; 5.3 ліквідувати всі шкідливі види практики, такі як дитячі, ранні та примусові шлюби й операції, що калічать, на жіночих статевих органах; 5.4 визнавати та цінувати неоплачувану працю з догляду, й роботу з ведення домашнього господарства, шляхом надання комунальних послуг, інфраструктури та системи соціального захисту та заохочення принципу спільної відповідальності у веденні господарства і в сім'ї, з урахуванням національних умов; 5.5 забезпечити всебічну та реальну участь жінок і рівні для них можливості для лідерства на всіх рівнях прийняття рішень у політичному, економічному та суспільному житті; 5.6 забезпечити загальний доступ до послуг у галузі охорони сексуального та репродуктивного здоров'я та до реалізації репродуктивних прав відповідно до Програми дій Міжнародної конференції з народонаселення і розвитку, Пекінської платформи дій та підсумкових документів конференцій з розгляду перебігу їх виконання. Державам-учасницям було рекомендовано: провести реформи з метою надання жінкам рівних прав на економічні ресурси, а також доступу до володіння і розпорядження землею та іншими формами власності, фінансових послуг, успадкованого майна та природних ресурсів відповідно до національних законів; активніше використовувати високоефективні технології, зокрема інформаційно-комунікаційні, для сприяння розширенню прав і можливостей жінок; приймати та удосконалювати розумні стратегії та обов'язкові для дотримання законів з метою заохочення ґендерної рівності та розширення прав і можливостей усіх жінок і дівчат на всіх рівнях [256].

1.4 Виникнення в міжнародному праві принципу ґендерної рівності як нового рівня захисту прав жінок

Права людини є універсальними. Так, К.Б. Левченко визначає: «Універсальність означає, що права людини стосуються всіх - чоловіків і жінок, дітей та людей похилого віку, громадян країни та осіб без громадянства, мігрантів та безробітних, в'язнів та військовополонених. Універсальність передбачає їх однаковість для всіх» [124, с. 4]. Утім, зважаючи на те, що умови життя різних соціальних і демографічних груп відрізняються, принцип універсальності стає фікцією. І тут постає нагальна потреба в захисті різних груп населення.

За словами К.Б. Левченко: «Жінки складають понад половину людства. Це найбільша соціально-демографічна група, що виділяється при вивченні питання прав людини» [124, с. 5]. Точного тлумачення поняття «жінка» не дає ні філософія, ні соціологія, ні юриспруденція. Лише Конвенція МОП про охорону материнства № 103 1952 р. визначає жінку з точки зору принципу рівноправності як будь-яку особу жіночої статі, незалежно від віку, національності, раси або релігії, одружену чи неодружену [151, с. 13].

Важливо, що терміни «стать» і «особа чоловічої або жіночої статі» визначають лише фізіологічні й біологічні відмінності між індивідуумами, обумовлені їх належністю до тієї чи іншої статі. Стать це те ким ми є, а не те, яку роль ми виконуємо, оскільки в сучасному світі людина може обирати свою ґендерну ідентичність незалежно від біологічної статі.

Ґендерні відмінності, в свою чергу, формуються у процесі соціальної адаптації людини - навчання ролі жінок і чоловіків, від народження до приблизно 14-18 років (в рідких випадках пізніше). На це може впливати виховання в родині, школа, спілкування з іншими дітьми та ігрова активність тощо. Жінка насамперед як людина (як і чоловік) - істота цілісна у власних ознаках, і вона визначена як така, що має в собі складові біологічні, тобто природні дані, а інші - соціальні - задаються розвитком суспільних відносин [124, с. 7-10]. Ґендерні ролі та очікування часто вважаються чинниками, що перешкоджають повній реалізації прав жінок і дівчаток, з несприятливими наслідками подекуди для цілих сімей.

Історично поняття «ґендер» (англ. - gender) було введено в науковий обіг американським психологом Робертом Столлером у 1968 р. [75, с. 5] і перекладається як «соціальна стать». Термінологічно поняття «ґендер» оформилося в процесі теоретичного розвитку фемінізму, а потім і ґендерних досліджень [17, с. 203].

Зокрема, К.І. Чижмарь, наводить таке визначення поняття ґендер: «Це соціальна особливість статі людини на відміну від біологічної статі (sex), а саме соціально-рольовий статус, що й визначає соціальні можливості людини - чоловіка і жінки - у всіх сферах життєдіяльності» [32, c. 22].

На думку М.В. Буроменського, «одним з основних принципів міжнародного захисту прав людини є рівноправність жінок і чоловіків. Вона полягає в забороні будь-якої дискримінації за статевою ознакою» [17, С. 203]. Саме термін «дискримінація» використовується під час розгляду питання захисту прав жінок і в більшості міжнародно-правових актів у цій сфері. Так, Т. Бендас окреслює поняття ґендерна дискримінація як «порушення прав людини за ознакою статі, позбавлення можливості задоволення основних потреб та розвитку особистості» [29, c. 128].

У свою чергу, О.А. Мірошниченко зауважує, що поняття ґендерної рівності виникло на хвилі рівності прав чоловіка й жінки. При цьому неприпустимо сприймати за рівність однаковість, оскільки ґендерні ролі не однакові за соціальним змістом, але потребують рівності в правових гарантіях реалізації можливостей різних статей. Концептуальною основою ґендерної рівності є заперечення єдності стандарту без урахування ґендерних відмінностей і заперечення стандарту чоловічого як універсального. У зв'язку з цим уведено категорію прав людини-жінки. Це стало кроком до врахування специфіки статі як визначального чинника для всього комплексу прав людини. Визнання статевих особливостей індивіда, конструювання суб'єкта права в його ґендерному вимірі, тобто надання можливості реалізувати ґендерну роль без обмеження загальносоціального статусу, є суттю, ядром принципу рівності статей [136, c. 690].

Ґендерна рівність є довгостроковим наслідком відсутності дискримінації за ознакою статі людини. Це може стосуватися законів, політики, можливості розподілу ресурсів або благ, доступу до послуг тощо. Питання ґендерної рівності включає в себе справедливість у розподілі прав і обов'язків між жінками та чоловіками. Ця концепція визнає, що жінки й чоловіки мають різні потреби і що ці відмінності повинні бути визначені та звернені в манеру, яка випрямляє дисбаланс між статями.

Відмінності між чоловіком і жінкою простежуються передусім на генетичному й гормональному рівнях: існує гіпотеза про різницю генетичної обумовленості психіки чоловічої та жіночої статі [6, с. 6]. Утім, як правило, цю різницю переоцінюють, і тоді традиційні чоловічі властивості та зразки поведінки беруться за основу без урахування специфіки поведінки жіночої статі. Таким чином, спотворюється уявлення про соціальну значимість жінки в суспільстві, що призводить або до применшення її ролі, або ж до так званої зрівнялівки. Наприклад, властиві жінці більша емоційність та експресивність, зумовлені психічними особливостями, породжують думку про те, що вона не зможе проявити себе як керівник, не здатна на силу, зорієнтованість, досягнення мети. Ці риси вважаються суто чоловічими. Тому й колективи, в яких жінки обіймають керівні посади, мають нижчий статус. При цьому не береться до уваги те, що жінка має кращі аналітичні здібності, й те, що її прагнення до успіху рівнозначне з чоловіком. Така ситуація мотивує жінку здобути достойну освіту й успішно зробити кар'єру.

Прийняття міжнародно-правових актів у сфері забезпечення жінкам захисту їх прав є недостатнім кроком для цілковитого подолання їх дискримінації. Існує багато доказів того, що ефективність права, які мають змінити шаблони поведінки не завжди залежить від жорстокості санкцій, що застосовують при порушенні норм права, ні від того наскільки воно відповідає пануючим у супільстві установленим правилам. Суспільство являє собою складну та розгалужену мережу індивідів з різноманітними інтересами, переконаннями та шаблонами поведінки, і те, що одна людина вважає необхідним для нормального функціонування, інша відкидає взагалі. Права жінок є найяскравішим прикладом цього, оскільки дуже часто суспільство не розуміє необхідності їх існування.

Якщо розглядати проблему прав людини, зокрема прав жінок з точки зору впливу звичаїв, релігії, традицій на суспільні відносини на сучасному етапі розвитку людства, то тут можна погодитися з ідеями К. Лозіньскі про те, що людські права є однаковими для всіх. Він відкидає твердження окремих учених, що поняття прав людини - продукт європейської цивілізації, «котрий з огляду на відмінність традицій неприйнятний для суспільств, заснованих на іншій культурі» [125, с. 193]. Під іншими культурами розуміють азійські, африканські країни, Китай, Індію, арабів, персів тощо.

Права людини, за К. Лозінські, - це «чітко визначений комплекс норм міжнародного права, зафіксованих у Загальній декларації прав людини та пактах і конвенціях, укладених для її наповнення юридичним змістом, зокрема, Європейська конвенція прав людини, конвенція проти застосування тортур та іншого нелюдського і принизливого поводження тощо» [125, с. 123]. Їх головна цінність полягає в тому, що цей комплекс прав не прикріплений до системи вартостей будь-якої релігії, а спирається на спільні для всіх цінності, що виражено не в релігійних догматах, філософських доктринах, а в приписах права, які обов'язкові лише для держав, що їх ратифікували. Таку позицію підтверджують положення Віденської декларації і Програми дій, які були прийняті на Всесвітній конференції з прав людини в 1993 р.: «Усі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні і взаємопов'язані. Міжнародне співтовариство повинне ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою. Хоча значення національної й регіональної специфіки і різних історичних, культурних і релігійних особливостей необхідно мати на увазі, держави, незалежно від їх політичних, економічних і культурних систем, несуть обов'язок заохочувати і захищати всі права людини й основні свободи» [24].

Зокрема, К. Лозіньскі зазначає, що міжнародні документи містять мінімум вимог без озирання на культуру, традиції (заборона катувати, убивати, ґвалтувати, продавати в рабство тощо). Якщо допустити, що «відрубність традицій» може давати право на вбивство людини чи зґвалтування, то ми зведемо нанівець той прогрес, ті результати, яких було досягнуто після Другої світової війни. Тобто втратиться не просто суть принципу універсальності прав людини, а значення самого явища людських прав. Що, наприклад, китаєць чи араб може мати проти права на одруження чи права на справедливий суд, чи права вільно пересуватися? «Якого відречення від власної культурної ідентичності вимагає право на одруження? - запитує автор. - Адже цей пункт не говорить нічого про те, як повинно виглядати подружжя, навіть не містить умови щодо моногамності і полігамії. Нічого не сказано про форму укладання шлюбу, нормування релігійного обряду. Чому б воно мало бути неприйнятним для будь-якої культури?» [125, с. 203].

Так само, як терор, расизм, тероризм, так і дискримінація жінок не може бути культурною традицією. Яскравим прикладом є Афганістан - ісламська країна, в якій до вересня 1996 р. жінки мали рівні права з чоловіками. Після приходу до влади Талібану в країні почалася масова дискримінація за ознакою статі. Жінкам було заборонено працювати і навчатись, вільно пересуватися без супроводу чоловіка тощо. До 1996 р. жінки працювали викладачами, лікарями, професорами, вільно здобували освіту, медичну допомогу. Однак ситуація, що склалася із встановленням іншої влади, обурювала не лише безправну жіночу частину населення, а й чоловіків, які вважали Талібан екстремістами і «дикунами», які прирівнюють жінок до тварин [90, с. 3-8]. У цьому разі дискримінація - це доказ крайніх поглядів прихильників релігії Талібану, а не всього населення Афганістану.

Взагалі від початку існування людської цивілізації саме релігія відігравала найважливішу роль у формуванні статусу жінки, оскільки, релігія була і залишається одним із способів світосприйняття, а водночас і одним із основних чинників розвитку людства. За Хантінгтоном, «з усіх об'єктивних елементів, які визначають цивілізацію, найбільш важливим, однак, являється релігія... Основні цивілізації в людській історії значною мірою ототожнювались з великими релігіями світу» [253, с. 49].

У кожній зі світових або національних релігій, зазначає В. Суковата, досі зберігається ціла система антижіночих (мізогінних) поглядів, що принижують роль Жіночого: від менструальних табу, згідно з якими жінка вважається «нечистою» в певні дні (в християнстві жінку не впускають в церкву, а в ісламі в ці дні вона не має права тримати в руках Коран), до заборон на вивчення жінками священних текстів, викладання теології та ведення служби. Релігійні тексти зазвичай трактують «жіноче» не як «визначення статі, а як визначення статусу: бути «жінкою» - значить займати субординоване (підлегле) і вторинне місце в ієрархії створення й збереження духовних цінностей та легітимності релігійного досвіду» [234, с. 385-386].

У давні часи характерною ознакою існування цивілізацій було те, що релігійна і світська влада являла собою єдиний інститут, а звідси і правові норми лише повторювали релігійні, моральні. На сучасному етапі світське й релігійне життя - дві різні сфери, а норми, які встановлюють права та обов'язки жінок, створюються державою, і церква не має права втручатися в цей процес. Проте можна констатувати, що вплив релігій на формування державної політики, в т.ч. й політики правотворення, ще відчувається у деяких державах.

Саме мусульманські держави є найяскравішим цьому прикладом, оскільки правове регулювання будь-якої сфери в мусульманських країнах базується переважно на релігійних нормах. Важливо відзначити, що саме іслам є тієї релігією, яка, на думку багатьох європейських жінок, пригнічує статус жінки в суспільстві. Хоча існує думка, що дискримінація має місце тоді, коли хтось із представників суспільства не задоволений своїм становищем, а за даними останніх соціологічних опитувань більшість жінок, які сповідують іслам, задоволені своїм життям (при цьому є велика вірогідність того, що ці опитування проводилися в присутності чоловіків).

У політиці рівних прав і можливостей чоловіків та жінок (у ґендерній теорії) простежується вплив західної цивілізації, що, як правило, критикує ставлення незахідних суспільств до жінки. Саме в цьому проявляється глобалізація та універсалізація. Ґендерний підхід є одностороннім у тому плані, що намагається боротися з патріархальними устоями, не звертаючи уваги на той факт, що якась частина жіночої половини людства свідомо не бажає таких змін.

Питання про статус жінки в ісламі не є новим - дехто вважає, що іслам в усьому абсолютно зрівняв чоловіка і жінку, інші, що іслам - традиційна патріархальна релігія. Існує також точка зору, згідно з якою іслам принижує гідність жінки, руйнує її особистість. В ісламі жінка повністю підкорена чоловікові, для якого вона є лише засобом продовження роду. Більше того, на думку більшості ісламських учених, права людини є привілеєм виключно мусульман чоловічої статі, а не всіх людей як розумних істот. Усі інші категорії населення, в тому числі й жінки, мають інші права і обов'язки, і здебільшого, лише «обов'язки». Права та обов'язки жінки й чоловіка в ісламі встановлені Кораном і Хадісами, згідно з якими жінка є живою людською істотою й має таку ж душу, як і чоловік [229]. Так, жінки і чоловіки рівні в своєму людському існуванні, мають однакове право на захист життя, гідності, честі, майна. Названі права недоторканні, не обмежуються, не оскаржуються і поширюються на всіх без винятку мусульман.

Релігійними нормами встановлено, що жінка має право на їжу, житло, одяг, якими зобов'язаний забезпечити її чоловік. Причому рівноцінні за якістю тим, чим він забезпечує себе. Жінки також мають право на освіту - релігійну, світську і громадянську. Релігійна освіта є обов'язковою, а світська і громадянська необхідні для здійснення професійної діяльності й виховання дітей. Сім'я і домашнє господарство - не єдина сфера діяльності жіночої половини мусульман, але першорядна.

Тобто найбільш почесною роллю жінок в ісламі є роль дружини й матері, на жінку традиційно дивляться як на майбутню матір. При цьому багато немусульманських жінок поряд із мусульманками вважають, що бути домогосподаркою і хорошою матір'ю - дуже важлива і складна робота, яка вимагає різних навичок і вмінь, а тому не кожен чоловік може виконувати її блискуче [254]. Важливо, що попри те, що основною функцією жінки в ісламі є народження дітей, за законами шаріату, діти належать батькові, а не матері [121, с. 203-204].

Процес глобалізації, який відбувається на сучасному етапі, не оминув і мусульманські держави. У деяких із них досить чітко простежується процес універсалізації та європеїзації. Наприклад, парламент Туреччини в контексті реалізації демократичних реформ (після підписання ще в 1962 р. Угоди про асоціацію між Туреччиною і Європейським Союзом) у 2013 р. зняв заборону носити брюки жінкам-депутатам. До цього жінки-парламентарі зобов`язані були приходити на роботу лише в піджаках і спідницях.

Разом з тим у Таджикистані, країні, в якій більшість громадян сповідують іслам, як не дивно, теж борються за ґендерну рівність. Зокрема, в 2014 р. в рамках експериментального проекту включення релігійних інститутів до процесу укріплення становища жінок у суспільстві, в мечетях створені аналоги РАГСів. Таким чином, релігійний обряд одруження - нікох може здійснюватися тільки імам-хатібами мечеті після перевірки всіх документів, які засвідчують вступ у шлюб у РАГСі. При цьому процедура здійснюється в усіх мечетях, а її здійснення взято під контроль влади. Варто зазначити, що раніше такий обряд проводився вдома, що ставило жінок у безправне становище. Річ у тому, що жінка з юридичної точки зору не набувала жодних майнових або інших прав і в разі розлучення залишалася жебрачкою.

Аналізуючи вищевикладене, не можна стверджувати, що суспільство (чи західного, чи східного світу) стале, незмінне. Людство постійно розвивається, прогресує, причому існуючі традиції, звичаї, релігійні норми в процесі такого розвитку пристосовують до постійно змінних умов життя. Це стосується не лише внутрішнього життя країни, а й її відносин із зовнішнім світом, у тому числі прийняття чи неприйняття норм міжнародного права [130].

Виходячи з тлумачення людини як найвищої цінності суспільства, необхідно сприяти їй для активної реалізації своїх здібностей і талантів, відштовхуючись від подвійної природи людини: біологічної та соціальної. Основним завданням правової держави є захист прав і свобод людини - як жінки, так і чоловіка. Одним із складових елементів демократизації суспільства є гарантія рівності. Рівність на сьогоднішній день є особливим питанням, яке розглядається в наукових студіях у сфері права, історії, економіки, соціології тощо як проблема «ґендерної рівності». Принцип ґендерної рівності потребує комплексного наукового підходу й детального аналізу, оскільки він утверджує якісно нову модель суспільних відносин.

Донедавна поняття «ґендер» почало активно освоюватися філософією, соціологією, політичними й правовими інститутами й уже було підхоплене мас-медіа. У сучасних соціальних і гуманітарних дослідженнях ґендер не має єдиного універсального визначення, як вкрай складний феномен ґендер являє собою сукупність та переплетення взаємовідносин і процесів у соціальному житті. Багато вітчизняних і російських дослідників неодноразово відзначали немилозвучність калькованого терміна «ґендер», однак дотепер прийнятного еквівалента ні в українській, ні в російській мові не виявлено. Ця відсутність сама по собі заслуговує окремого дослідження. Неперекладність якого-небудь слова, як правило, свідчить про індиферентність даної мови до тієї специфічної відмінності, яку відображає «екзотичний» термін [149, с. 83].

У сучасній науковій площині зустрічаються такі тлумачення категорії «ґендер»:

- певний соціально-рольовий статус, який визначає соціальні можливості кожної статі в усіх сферах життєдіяльності - освіті, професійній діяльності, доступі до влади, сімейній ролі та репродуктивній поведінці і є одним із базових вимірів соціальної структури суспільства [149, с. 84];

- специфічний набір культурних характеристик, які визначають соціальну поведінку жінок і чоловіків та взаємовідносини між ними. Ґендер, таким чином, стосується не просто жінок чи чоловіків, а відносин між ними та способу соціального конструювання цих відносин, тобто того, як суспільство «будує» ці відносини і взаємодію статей у соціумі [168, с. 71];

- феномен, який особистість постійно створює своїми вчинками і поведінкою [81, с. 13];

- змодельована суспільством та підтримувана соціальними інститутами система цінностей, норм і характеристик чоловічої і жіночої поведінки, стилю життя та способу мислення, ролей та відносин жінок і чоловіків, набутих ними як особистостями в процесі соціалізації, що насамперед визначається соціальними, політичними, економічними і культурними контекстами буття і фіксує уявлення про жінку та чоловіка залежно від їхньої статі [124, с. 11];

- своєрідний результат соціалізації людини в суспільстві відповідно до її статевої належності [124, с. 37];

- стійка й водночас мінлива система взаємовідносин і взаємодій, що відповідає певному рівню культури суспільства й створює фундаментальну складову соціальних зв'язків - це один з основних компонентів стратифікації суспільства та ієрархізації владних структур [168, с. 74].

Рівність є тим європейським стандартом, за допомогою якого вимірюється розвиток людини і суспільства: загальний принцип рівності являє собою принцип побудови суспільства. Волевиявлення ж обох статей, як жінок, так і чоловіків, щодо їхніх можливостей і прав, правових принципів, розбудови суспільних та державних структур є нормою для цивілізованої держави.

У «Сучасному філософському словнику» за редакцією В. Кемерова рівність визначається як «поняття, що виражає відношення до взаємозамінності за визначеним критерієм» [227, с. 576]. Словник із філософії права характеризує рівність як формальний принцип соціальних взаємовідносин, який відповідає критеріям розподільчої, зрівнюючої і відплатної справедливості й має соціальний, політичний, морально-етичний та правовий смисли [251, с. 294]. На думку В. Нерсесянца, ідея права - це історія прогресуючої еволюції змісту, обсягу, масштабу й міри формальної (правової) рівності при збереженні самого цього принципу як принципу права взагалі. Різним етапам історичного розвитку свободи і права в людських відносинах притаманні свій масштаб і своя міра свободи, своє коло суб'єктів і відносин свободи і права, інакше кажучи - свій зміст принципу формальної (правової) рівності [13, с. 8]. Таким чином, можна зробити висновок, що в будь-якому реальному історичному контексті немає такого єдиного поняття рівності, котре охопило б всю предметну чи понятійну сферу.

Категорія рівності у правовій площині передбачає рівну міру прав і обов'язків у всіх громадян, однаковий для всіх простір соціальної свободи. Поняття правової рівності містить також однаковий ступінь відповідальності осіб перед законом, що виключає їхні фактичні відмінності в соціальному стані, матеріальному стані тощо. Принцип формально-юридичної рівності виключає будь-які не обумовлені законом переваги, прерогативи, привілеї учасників правових конфліктів та судових розглядів [68, с. 295].

Ґендерна рівність порівняно віднедавна розглядається як структурний елемент всеосяжного принципу рівності громадян і не може бути виключена із загального процесу розвитку суспільства. У науковій літературі можна зустріти різні підходи щодо розуміння ґендерної рівності. Відповідно до словника-довідника «Ґендерна політика: поняття, визначення, управлінські підходи», ґендерна рівність розглядається як «процес справедливого ставлення до жінок і чоловіків, тобто - це рівні права та рівні можливості для жінок і чоловіків у суспільстві, рівні умови для реалізації прав людини, участі в національному, політичному, економічному, соціальному та культурному розвитку; отримання рівних винагород за результатами участі» [15, с. 87-96].

Ґендерна рівність, на думку Т.І. Фулей, означає рівну присутність, наділення владою й участь обох статей в усіх сферах суспільного і приватного життя. Вона не стосується лише жінок і не пропагує виключно права жінок, вона стосується рівною мірою чоловіків і жінок та відносин між ними [239, с. 22].

Щодо визначення поняття ґендерної рівності українські науковці з ґендерної проблематики в системі державної політики формулюють його як «рівні права і рівні можливості для жінок і чоловіків у суспільстві, рівні умови для реалізації прав людини, участі в національному, політичному, економічному, соціальному та культурному розвитку, отримання рівних винагород за результатами участі» [18, с. 11].

Зокрема, Н. Грицяк пропонує розглядати ґендерну рівність за допомогою чотирьох вимірів, які лежать в основі напрямів розвитку державної ґендерної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Перший - це права людини як універсальний стандарт політичних, громадянських, економічних, соціальних і культурних прав та свобод для жінок і чоловіків. Другий - це права людини як права жінок. Права людини - жінки й дівчинки - це філософія заперечення стандарту «рівності» без урахування ґендерних відмінностей і, крім цього, заперечення стандарту «чоловічого» як універсального. Тобто права людини - жінки й дівчинки - це визнання специфіки (або відмінності) статі, що лежить в основі всього комплексу прав людини. Третій - рівність свобод, прав та обов'язків - це основні елементи конституційного статусу громадянина. Ці елементи дуже показові. Вони є мірилом, виміром стандарту рівності в Конституції й законодавстві. Рівність як самостійна категорія не мала б прикладного значення, якби не існувало точки дотику із свободою - квінтесенцією прав людини, - свободою свого «я» незалежно від статі. Рівність обов'язків невід'ємна частина конституційного права. Обов'язок визначається через необхідність поваги до прав людини, до її ролі в суспільстві. Обов'язки - це та сфера, яка відображає розподіл суспільних ролей між жінками й чоловіками. Четвертий вимір ґендерної рівності - рівні можливості - основний елемент ґендерної (і не тільки ґендерної) рівності. Він відображає адекватність, ступінь реалізації і ступінь гарантованості стандарту рівності, що містять Конституція й законодавство [168, с. 325-333].

В українському правознавстві набуває розвитку філософське бачення права, що перебуває в нерозривному зв'язку з такими цінностями, як свобода, рівність, справедливість. Право, як природне, так і юридичне, спрямоване на людину. Ґендерна рівність належить до фундаментальних засад прав особи. Норми будь-якої галузі права повинні відповідати загальним принципам права, у тому числі принципу ґендерної рівності. Таким чином, норми всіх без винятку галузей права мають певний ґендерний вимір. Категорія ґендерної рівності у філософсько-правовій площині охоплює такі структурні компоненти: рівність прав - це законодавче наділення однаковими правами осіб чоловічої та жіночої статей у всіх сферах життя; рівність можливостей - забезпечення (гарантії) на практиці рівних умов щодо рівного розподілу, використання політичних, економічних, соціальних і культурних цінностей, які виключають дискримінацію та обмеження будь-якої статі, що негативно впливають на життєдіяльність і самовираження; забезпечення рівних умов для реалізації прав та можливостей; «ґендерна симетрія» - стан, за якого принцип рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків реалізований на практиці; «ґендерна мобільність» - здійснення дій, спрямованих на вирівнювання соціального статусу людини, не погіршуючи при цьому чинного становища жінок і чоловіків; «ґендерна адекватність» - забезпечення адекватного ставлення суспільства до природних особливостей чоловіка й жінки [122].

Ґендер сьогодні не має остаточного й однозначного визначення, і це не недолік чи проблема, а скоріше особливість самого поняття. Принцип рівності розглядається як важлива умова існування правової держави, як одна із основоположних конституційних вимог. Ґендерна рівність, будучи складовою загального принципу рівності, є однією з ознак соціальної і правової держави. Держава зобов'язана забезпечувати дотримання прав людини, передбачених як національним, так і міжнародним законодавством. Громадянське суспільство і правова держава - дві невід'ємні складові сучасної держави, а в нашому суспільстві склався стереотип, що питання ґендеру стосується виключно жінок, насправді ж проблеми ґендерної рівності не можна виокремити. На сьогодні права жінки не враховано повною мірою в загальній концепції прав особи, орієнтованої на чоловічий стандарт; проблематика ж спеціальних прав чоловіка, що враховувала б його особливі потреби, взагалі не розроблена. Ґендерний підхід передбачає формування системи прав і свобод та механізмів їх реалізації в такий спосіб, щоб вони були рівною мірою доступні і жінці, і чоловікові [123].

На жаль, велика кількість людей вважають ґендерну рівність ідеологією, яка шкодить основним сімейним цінностям, знищуючи поступово інститут материнства і батьківства. Натомість, основною ідеєю ґендерної рівності є надання як жінкам так і чоловікам однакових прав, можливостей та умов для повноцінного всебічного розвитку.

Досліджуючи теоретико-правові основи становлення й розвитку принципу ґендерної рівності, було з'ясувано наступне:

1. Становлення принципу ґендерної рівності в міжнародному праві, пов`язаного, передусім із процесом інституціоналізації міжнародних відносин у сфері захисту прав і свобод людини, якому передувало зародження і розвиток феміністського руху, початок якому поклала Велика французька революція 1789 р.

2. Ліга Націй разом з МОП були тими міжнародними структурами, які вперше на міжнародному рівні регламентували робочий час жінок та безпеку на виробництві з огляду на особливості материнського статусу жінок.

3. Виникнення національних правових норм у сфері захисту прав людини традиційно пов'язувалося з необхідністю захисту, як вважалося, найбільш слабких категорій людей - дітей і жінок - від тяжких умов праці. Міжнародне право першої половини ХХ ст. також стало виходити з наявності статевих ролей, які ґрунтуються на біологічних відмінностях жінок від чоловіків. Це визначило формування особливого напряму в міжнародному співробітництві з прав людини - захисту прав жінок, яке з часом під впливом розвитку суспільства трансформувалося в нову категорію, яке охоплює сферу забезпечення ґендерної рівності.

4. Під егідою Організації Об`єднаних Націй було прийнято близько 100 міжнародних документів, які стосуються захисту прав людини, закріплюють принцип ґендерної рівності та встановлюють механізми його реалізації під міжнародним контролем.

5. Період активної діяльності міжнародної спільноти з реалізації принципу ґендерної рівності в усьому світі починається з 1975 р., коли під егідою ООН та за участю Міжнародних неурядових організацій починають що п`ять років проводити всесвітні конференції зі становища жінок. У результаті були розроблені План дій, стратегії з поліпшення становища жінок, Пекінська декларація і Платформа дій та підтвердження важливості досягнення ґендерної рівності в Декларації тисячоліття ООН 2000 р. в Цілях Сталого Розвитку до 2030 р.

6. Ґендерна рівність є складним соціальним явищем, яке включає в себе деякі структурні елементи, зокрема рівні права та обов'язки, рівні можливості й рівні умови для реалізації. Досягнення ґендерної рівності можливе лише при врахуванні не тільки біологічних відмінностей організму, а й відмінностей у соціальних ролях, які кожен окремий індивід відіграє в суспільстві.

7. Права жінок є складовою частиною універсальних прав людини, тому створення спеціальних засобів їх захисту в демократичному суспільстві є актуальною міжнародно-правовою проблемою ХХІ ст. Для цього кожне суспільство має дійти до сучасного розуміння прав жінок, розробити концепцію подолання стереотипів щодо них та створити необхідні механізми забезпечення принципу ґендерної рівності як на міжнародному так і на національному рівні.

2. Реалізація принципу ґендерної рівності в міжнародній інституціональній системі

2.1 Міжнародно-правове регулювання, форми та методи діяльності міжнародних організацій у сфері забезпечення принципу ґендерної рівності

Рівень розвитку суспільства може оцінюватися за різними критеріями, але одним із найбільш універсальних є забезпечення рівних можливостей для участі в процесі прийняття рішень для чоловіків і жінок. Забезпечення прав і свобод особи як специфічна діяльність із надання їм реального, невід'ємного і непорушного характеру передбачає створення умов, за яких реалізація прав і свобод особи є безперешкодною й максимально ефективною [27, с. 116]. Такі умови для всебічної і повної реалізації людиною своїх громадянських, політичних, економічних, трудових, соціальних, культурних прав у будь-яких сферах приватного і публічного життя повинні створити держави і суспільство загалом, у тому числі й міжнародні інституції. Причому не останню роль у забезпеченні й захисті прав жінок відіграє саме міждержавне співробітництво. Взаємодія держав у цій сфері необхідна для підтримки міжнародних, регіональних і національних програм, спрямованих на підтримку розвитку та дотримання прав жінок. Співробітництво між державами має також сприяти діяльності спеціалізованих установ, фондів і програм ООН та інших міжнародних організацій, які займаються захистом прав жінок.

Сьогодні в міжнародному співтоваристві існує досить розгалужена система універсальних, регіональних, національних організацій, які займаються забезпеченням і захистом прав людини, в тому числі й прав жінок. Такі організації можна класифікувати за кількома критеріями [217, с. 102].

1. За рівнем діяльності організацій виділяють універсальні, регіональні й національні організації. До міжнародних відносять ООН, а також міжнародні урядові та неурядові організації, які не включені до системи ООН. У число регіональних механізмів входять Міжамериканська комісія з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини, Африканська комісія з прав людини і народів; організації, які діють у рамках Ради Європи (Комітет міністрів, Європейський суд з прав людини, Уповноважений з прав людини, Європейський Комітет з попередження катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження й покарання); соціальні структури Європейського Союзу, такі як Європейський парламент, Європейська комісія, Європейський соціальний фонд, Парламентський комітет з іноземних прав, прав людини, загальної політики безпеки та оборони, Рада Європейського Союзу.