Роль та місце принципу гендерної рівності в сучасному міжнародному праві

1) розширення можливостей жінок і дівчаток для здобуття освіти - як один із найефективніших інструментів боротьби з бідністю. Інвестиції в освіту сприяють суттєвому покращенню стану здоров'я, збільшення доходів домашнього господарства, а також скороченню смертності серед немовлят;

2) посилення охорони навколишнього середовища. Оскільки жінки, як правило, займаються сільськогосподарським виробництвом, забезпеченням паливом і водою домашнього господарства, приготуванням їжі, вони і виграють у результаті оптимізації управління природними ресурсами;

3) надання надзвичайної допомоги жінкам, які постраждали внаслідок стихійних лих, включаючи задоволення особливих санітарно-гігієнічних потреб і потреби в забезпеченні недоторканності та безпеки. Необхідність такої допомоги продиктована великою поширеністю бідності серед жінок порівняно з чоловіками, що спричиняє їх особливу незахищеність перед наслідками стихійних лих. Вони частіше, ніж чоловіки, живуть у старих будівлях і дуже часто працюють у неорганізованому секторі або вдома, що є дуже небезпечним для їхнього життя в разі стихійного лиха;

4) рівне ставлення й рівні можливості в освіті та медичному обслуговуванні, мікрофінансування й зайнятість, юридичний захист майнових і спадкових прав тощо.

Нормативно-правовою основою таких заходів були й залишаються передусім Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., а також понад 50 міжнародних документів ООН та актів регіональних структур у сфері захисту прав людини, які реалізуються відповідно міжнародними організаціями системи ООН, Радою Європи, ЄС, Організацією Американських Держав, Організацією Африканської Єдності, Лігою Арабських Держав. На нашу думку, функціонування органів, подібних до Комітету ООН з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок, Комісії ООН зі становища жінок, Ради ООН з прав людини, - оптимальна форма міжнародного захисту прав жінок. Водночас використання й інших міжнародно-правових процедур має стати частиною ширшої політичної стратегії в досліджуваній сфері.

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що сучасна міжнародна політика у сфері захисту прав жінок не буде результативною без активної взаємодії національних, регіональних і міжнародних організацій, а отже без створення та постійного вдосконалення принципів і процедур для спільної роботи органів влади, національних та міжнародних НУО.

1. Сьогодні в міжнародному співтоваристві існує досить розгалужена система універсальних, регіональних і національних організацій, які займаються забезпеченням і захистом прав людини, ліквідацією дискримінації, забезпеченням регламентації та реалізації принципу ґендерної рівності. Як правило, такі організації розробляють або сприяють розробленню міжнародно-правових актів, положення яких містять: заборону дискримінації за ознакою статі; попередження проявів прямої чи непрямої дискримінації; норми щодо поліпшення становища жінок у професійній сфері; визначення можливостей поєднання професійної діяльності та сімейного життя; заборону проявів дискримінації у сфері працевлаштування та професійної підготовки; норми, що стосуються забезпечення рівних можливостей у здобутті освіти, просуванні по службі, рівного представництва жінок і чоловіків у державних органах тощо. Більше того, вони проводять міжнародні тренінги, семінари, круглі столи та конференції з метою обговорення, обміну досвідом та прийняття в подальшому міжнародних документів.

2. Конвенція з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. є другим за своїм значенням міжнародно-правовим актом з прав людини, який водночас лідирує за кількістю висловлених до нього державами-учасницями застережень, позбавляючи тим самим жінок ряду гарантій, які надаються нею в таких найважливіших сферах як рівність і недискримінація.

3. Одну з ключових ролей у встановленні ґендерної рівності як на внутрішньодержавній, так і міжнародній арені відіграють міжнародні НУО, оскільки вони часто ініціюють проведення широкомасштабних дискусій з проблемних питань реалізації ґендерної рівності. Крім того, поряд із міжнародними урядовими організаціями вони активно залучаються до процесу пошуку шляхів вирішення важливих проблем, особливо тих, що стосуються порушень рівноправності жінок і чоловіків.

4. Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок є основним міжнародним контролюючим, відповідальним за виконання державами своїх конвенційних зобов'язань. Він займається вивченням періодичних доповідей держав-учасниць про стан дотримання прав жінок і за результатами їх розгляду може виносити рекомендації, що мають загальний характер. Ключову роль у цих звітах відіграє позиція НУО, яка зазвичай є більш радикальною, висвітлюючи фактичний стан речей. Зважаючи, однак, на те, що ці рекомендації готуються для всіх держав-учасниць, а не для окремих держав, вони мають дещо абстрактний характер, ускладнюючи контроль за їх виконанням.

Другою контрольною процедурою Комітету є механізм подання індивідуальних заяв про ґендерні правопорушення, імпульс якому дало схвалення у 1999 р. Генеральною Асамблеєю ООН Факультативного протоколу до Конвенції 1979 р., який передбачає право подання жінками й жіночими НУО індивідуальних скарг про порушення Конвенції.

Третьою контрольною процедурою Комітету є розслідування, яке проводиться у випадку, якщо Комітетом отримана достовірна інформація про серйозні або систематичні порушення державою-учасницею прав, зазначених у Конвенції 1979 р. Комітет призначає одного або кількох своїх представників для проведення розслідування й направляє звіт про розслідування державі-порушниці, яка протягом шести місяців з часу його отримання має відреагувати та надати відповідь-пояснення.

3. Шляхи та засоби реалізації принципу ґендерної рівності в Україні

3.1 Внутрішньоправові механізми виконання Україною міжнародно-правових зобов`язань щодо дотримання принципу ґендерної рівності

Поява національних правових норм у галузі захисту прав людини традиційно була пов'язана з намаганням захистити, як вважалося, слабших - дітей і жінок - від тяжких умов праці. Міжнародне право першої половини ХХ ст. також констатувало наявність статевих ролей, які ґрунтуються на біологічних відмінностях жінок від чоловіків. Це визначило формування специфічного напряму в міжнародному співробітництві з прав людини - захисту прав жінок, яке під впливом розвитку та зміни суспільного устрою воно трансформувалось у ширшу категорію - забезпечення ґендерної рівності.

Як уже було зазначено в попередніх розділах, основними міжнародними документами в галузі забезпечення рівноправ'я та захисту прав жінок є, зокрема: Конвенція ООН про політичні права жінок, 1952 р. (ратифікована Президією Верховної Ради УРСР 22 липня 1952 р.); Конвенція МОП № 100 про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності, 1951 р. (ратифікована 9 червня 1956 р.); Конвенція МОП №103 про охорону материнства, 1952 р. (рати- фікована 11 серпня 1956 р.; Конвенція ООН про громадянство одруженої жінки, 1957 р. (ратифікована 25 вересня 1958 р.); Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 р. (ратифікована 24 грудня 1980 р.); Конвенція МОП №156 про рівне ставлення і рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов'язками, 1981 р. (ратифікована 22 жовтня 1999 р.) та ін.

Конституція України підтвердила зобов'язання України у забезпеченні рівноправ'я й захисту прав жінок. У ній знайшли відображення основні принципи, закладені міжнародно-правовою практикою в досягненні рівних прав і можливостей чоловіків і жінок. Конституція гарантує всім, у т.ч. жінкам: вільність і рівність у своїй гідності, правах і свободах, що є невідчужуваними та непорушними (ст. 21); право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23); повагу до людської гідності (ст. 28); право на особисту недоторканність (ст. 29); рівне право всіх громадян на свободу об'єднання в політичні партії та громадські рухи (ст. 36), рівне право доступу до державної служби, у т.ч. в органах місцевого самоврядування (ст. 38); право на власність (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю (ст. 43); право на соціальний захист (ст. 46) та інші політичні й соціально-економічні права. Ці конституційні гарантії стали підтвердженням взятих Україною на себе зобов'язань, щодо захисту прав людини, у т.ч. рівноправ'я жінок і чоловіків [118].

Також принцип рівноправності жінок та чоловіків закріплено у ст. 51 Конституції України, де зазначено: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен з подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою» [119].

Окрім цього, треба відзначити положення Сімейного кодексу України, які також забезпечують жінці й чоловікові однакові права на: батьківство, материнство, повагу до своєї індивідуальності, фізичний та духовний розвиток, свободу й особисту недоторканість, розподіл обов'язків і спільне вирішення питань життя сім'ї. Так, ст. 7 Сімейного кодексу України встановлює, що учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Адже сімейні правовідносини мають будуватись не лише на засадах взаємної любові та поваги, взаємодопомоги та підтримки, а й на засадах рівності, для реалізації кожним із подружжя власного потенціалу [216]. Окрім цього, в 2012 році було прийнято поправку до Сімейного кодексу України, відповідо до якої було встановлено однаковий шлюбний вік для чоловіків і жінок - 18 років, а також мінімальний шлюбний вік - 16 років [216].

Також, згідно з чинним українським законодавством, трирічну відпустку по догляду за дитиною може отримати не лише жінка, але й чоловік. При цьому на чоловіка поширюються ті ж самі права та пільги, що їх отримує в цьому випадку жінка, включно з безперервністю стажу і збереженням за ним робочого місця. Так, згідно із Законом “Про відпустки” та Кодексом законів про працю, відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку може використати повністю або частинами також батько дитини, баба, дід чи інший родич, які фактично доглядають за дитиною, або особа, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, та один із прийомних батьків [172, ст. 18; 95, ст 179]. Проте, в Україні практика перебування чоловіків у декретній відпустці не набула поширення, на відміну від Європейських держав. Наприклад, у Німеччині надається декретна відпустка строком на 12 місяців, якщо в ній перебуває один із батьків, або 14 місяців, якщо ця відпустка ділиться порівну, при цьому, компенсується близько 80% втраченої заробітної плати. В Скандинавських країнах надається 480 днів декретної відпустки, 90 з якої зарезервовано для батька, а в Норвегії з такої самої кількості днів батьку відводиться 12 тижнів. Таким чином, держава мотивує чоловіків приділяти час родині, і водночас сприяє не вибуванню жінок з робочого ритму, а продовженню кар'єру після народження дитини.

Як вже зазначалося, одним з надзвичайно важливих міжнародних документів, який встановив механізм забезпечення та дотримання принципу ґендерної рівноправності, стала Пекінська декларація та Платформа дій 1995 р., схвалені IV Всесвітньою конференцією, де визначено 12 проблемних стратегій становища жінок (малозабезпеченість, освіта та навчання, здоров'я, насильство над жінками, збройні конфлікти, економіка, влада та прийняття рішень, механізми ґендерної рівності, права людини, засоби масової інформації, навколишнє середовище та проблеми дівчат), які визнані пріоритетними в підсумкових документах Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН «Жінки в 2000 році: рівність між чоловіками і жінками, розвиток і мир у ХХІ столітті» та є підґрунтям формування правових норм щодо захисту прав жінок та забезпечення ґендерної рівності в Україні [43].

Після ухвалення Пекінської декларації та Платформи дій Україна досягла певного прогресу у сфері розширення прав і можливостей жінок. Зокрема, було сформовано основні складові інституційного механізму забезпечення прав жінок, приведено у відповідність до міжнародних стандартів законодавчу базу, набув розвитку потужний сектор громадських організацій, діяльність яких спрямована на захист прав жінок та забезпечення ґендерної рівності. Так, одним з основних досягнень є ухвалення Закону України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків» від 8 вересня 2005 р. (далі - Закон). Ухвалення цього Закону стало результатом активного й тривалого лобіювання з боку громадських організацій ґендерного спрямування. Про це свідчить той факт, що Закон було ухвалено лише з восьмої спроби, після чого розпочався активний процес розвитку законодавства із забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків разом із внесенням змін до інших законів і підзаконних актів, спрямованих на розвиток національних механізмів забезпечення рівних прав і можливостей.

Метою Закону визначено досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України [175].

Питанням, яке викликає найбільше дискусій є формулювання «позитивні дії», які визначені в Закону як спеціальні тимчасові заходи, спрямовані на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України (аб.5 ст.1) [175].

Такі тимчасові заходи полягають у: забезпеченні відсутності прямої чи непрямої дискримінації щодо жінок в законодавстві і забезпеченні захисту жінок від дискримінації з боку державної влади, судових органів, організацій, підприємств і осіб будь-якої форми власності за допомогою санкцій та інших засобів; покращенні фактичного становища жінок шляхом здійснення конкретних і ефективних стратегій і програм; рішенні проблем, пов'язаних з відносинами між чоловіками і жінками, а також ґендерними стереотипами, які негативно впливають на жінок не лише через дії окремих осіб, а і внаслідок застосування законодавства і окремих дій з боку організацій незалежно від форм власності [97].

Так, жінкам необхідно забезпечити рівні стартові можливості і розширити їхні права шляхом створення сприятливих умов для досягнення рівних результатів. Для цього недостатньо гарантувати жінкам таке ж ставлення, що і чоловікам, бо слід брати до уваги біологічні, соціальні, культурні відмінності між жінками і чоловіками. Деколи для усунення наслідків існування таких відмінностей слід забезпечити неідентичне поводження з жінками і чоловіками [97].

Закон покладає застосування позитивних дій на органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, організації та установи, об'єднання громадян, які сприяють збалансованому представництву статей в управлінні та прийнятті рішень (ст.7); спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, який вносить пропозиції щодо застосування позитивних дій та їх припинення (ст.11); органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які, в межах своєї компетенції, здійснюють позитивні дії (ст.12); та роботодавці, які можуть здійснювати позитивні дії, спрямовані на досягнення збалансованого співвідношення жінок і чоловіків у різних сферах трудової діяльності, а також серед різних категорій працівників (ст.17) [175].

Позитивні дії можуть бути м'якими та жорсткими. М`якими є заходи позитивних дій, які не перешкоджають прілейованим групам, а лише спрямовують зусилля на допомогу групам, які знаходяться у невигідному становищі. Жорсткі заходи позитивних дій чинять вплив на привілейовані групи, тим самим дикримінуючи їх. Така дискримінація в правовій площині носить назву «позитивної дискримінації» і є найбільш жорсткою формою позитивних дій [97]. Це т.з. преференції та переваги для однієї групи осіб, які можуть розцінюватися як превентивні заходи з метою недопущення дискримінації. Важливо, що Конституцією України заборонені привілеї за різними ознаками, зокрема статі (ст.24), тобто на законодавчому рівні немає можливості здійснення позитивної дискримінації.

Експерти в сфері ґендерної рівності відмічають, що спеціальні заходи з охорони материнства не є ані тимчасовими, ані такими, що мають ліквідувати дисбаланс між правами і можливостями жінок і чоловіків. Це заходи постійного характеру, застосування яких обумовлене наявністю біологічних відмінностей між жінками і чоловіками. Вони спрямовані на надання жінкам додаткових гарантій при реалізації рівних із чоловіками прав, а також на захист майбутнього життя і здоров'я ненародженої людини [97].

Як вже зазначалося термін «позитивні дії» викликає дуже багато дискусій і непорозумінь. Існують як прихильники цих заходів так і противники. Основними аргументами перших, з якими неможливо не погодитись, це те, що заходи, які допомагають жінками, позбавляють їх тим самим мотивації діяти і досягати успіхів завдяки своїй праці. Але в той же час, як сідчить світова практика, держави, які мають в своїх представничих та виконавчих органах менше 25-30% жінок, не справляються з питаннями соціального захисту і, особливо, у сфері охорони материнства.

Незважаючи на те, що Законом передбачено цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення вимог законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, не всі норми Закону виконуються. Основною проблемою, яка впливає на ефективність виконання положень Закону є вузький категоріальний апарат, який унеможливлює дію механізмів захисту своїх прав на національному рівні і змушує жінок відмовлятися від реалізації своїх планів та виконання другорядної ролі порівняно з чоловіками.

Після прийняття вищезгаданого Закону набув розвитку т.з. національний механізм забезпечення прав і можливостей жінок, який передбачає застосовувати поряд із законодавством у цій сфері роботу центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інституту радників з ґендерних питань та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини й має на меті співпрацю з громадськими організаціями. Указом Президента України «Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків» від 2005 р. передбачено наявність у керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади заступників, до компетенції яких віднесено питання ґендерної політики. Протягом 2006-2007 рр. у центральних органах виконавчої влади та обласних державних адміністраціях створено ґендерні робочі групи (у 19 обласних держадміністраціях) та координаційні ради при Кабінеті Міністрів України (КМУ), також відповідно до постанови КМУ від 2007 р. № 1087 «Про консультативно-дорадчі органи з питань сім'ї, ґендерної рівності, демографічного розвитку, запобігання насильству в сім'ї та протидії торгівлі людьми» створено однойменну Міжвідомчу раду [186]. З метою своєчасного й ефективного реагування на скарги та звернення громадян за фактами дискримінації за ознакою статі у 2010 р. утворено консультативно-дорадчий орган - Експертну раду з питань розгляду звернень за фактами дискримінації за ознакою статі при Міністерстві у справах сім'ї, молоді та спорту України (нині - Міністерство молоді та спорту України).

З 2011 р. спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків визначено Міністерство соціальної політики України (Указ Президента України від 6 квітня 2011 р. № 389) [188].

Здійснення заходів із забепечення рівних прав і можливостей забезпечується також Комітетом Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, до складу якого входить підкомітет з питань ґендерної рівності та недискримінації. У 2008 р. внесено зміни до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р., якими передбачено, що Уповноважений Верховної ради з прав людини (далі - Уповноважений) здійснює контроль за дотриманням прав та можливостей жінок і чоловіків (п.13.ст.13) [194]. Уповновноважений має інститут своїх представників, які серед інших опікуються питаннями недискримінації та ґендерної рівності.

Уповноважений Верховної ради з прав людини може приймати індивідуальні або колективні скарги від громадян про випадки дискримінації за ознакою статі та порушення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків. Такі звернення мають бути подані обов`язково в письмовій формі (ст. 17) [194]. Окрім цього, до обов`язків Уповноваженого належать підготовка та подання на розгляд Верховної Ради України щорічної доповіді про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина; а також, у разі необхідності, доповіді з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина [194]. Окрім вищезазначених доповідей, Уповноважений бере участь у підготовці доповідей з прав людини, які подаються Україною в міжнародні організації згідно з чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Важливо відмітити, що юристами давно точаться дискусії навколо питання доцільності існування інституту спеціалізованого омбудсмена, який вже запровадженo y Швеції, Фiнляндії, Литвi та низцi інших Європейськиx країн. Діяльність такого виду омбудсманів в цих країнах доводить ефективність захисту відповідних соціальних груп та дієвість співпраці з громадськими організаціями.

У 2003 р., виконуючи рекомендації Комітету з ліквідації дискримінації жінок, Україна ратифікувала Факультативний протокол до Конвенції 1979 р., що наділяє Комітет правом приймати індивідуальні скарги й відповідно реагувати на них, так само як і проводити розслідування у випадках, коли мають місце серйозні чи систематичні порушення даної Конвенції. Приєднання України до цього Протоколу дає можливість посилити захист прав жінок, шляхом передачі цього питання на розгляд міжнародного органу, в разі вичерпання національних засобів.

Слід також відмітити, що відповідно до постанов КМУ від 12 квітня 2006 р. № 504 "Про проведення ґендерно-правової експертизи" та від 27 грудня 2006 р. № 1834 "Про затвердження Державної програми з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року", Міністерству юстиції України доручено проводити ґендерно-правову експертизу чинного законодавства та проектів нормативно-правових актів, що встановлюють права, свободи та обов'язки громадян або прямо чи опосередковано впливають на реалізацію громадянами своїх прав та обов'язків. Така експертиза передбачає надання висновку щодо відповідності проектів нормативно-правових актів принципу ґендерної рівності, з метою запобігання можливому прийняттю органами законодавчої та виконавчої влади, Президентом України нормативно-правових актів, які б містили дискримінаційні норми.

Ґендерно-правова експертиза проводиться щодо проектів законів, указів Президента України, постанов КМУ, наказів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Така експертиза передбачає: здійснення аналізу положень акту відповідно до предмета експертизи виходячи із загальносуспільних та загальнодержавних інтересів у забезпеченні ґендерної рівності в межах правової системи та як складової правової ідеології; розроблення, у разі необхідності, пропозицій щодо внесення до законодавчого акту та/або інших пов'язаних з ним нормативно-правових актів необхідних змін і доповнень з метою забезпечення принципу ґендерної рівності; підготовку обґрунтованого експертного висновку з усебічною оцінкою переданого на експертизу акта.

У 2012 р. був прийнятий Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», який забороняє дискримінацію (ситуація, за якої особа/група осіб зазнають обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі (п. 2. ч. 1 ст. 1)), зокрема, за ознаками статі. Закон регламентує принцип недискримінації, який передбачає: рівність прав і свобод осіб та/або груп осіб і їх можливостей; рівність перед законом осіб та/або груп осіб; та повагу до гідності кожної людини (ч. 1 ст. 2) [176].

Згідно з вищезазначеним Законом «державна політика щодо запобігання та протидії дискримінації спрямована на: недопущення дискримінації; застосування позитивних дій; створення умов для своєчасного виявлення фактів дискримінації та забезпечення ефективного захисту осіб та/або груп осіб, які постраждали від дискримінації; виховання і пропаганду серед населення України поваги до осіб незалежно від їх певних ознак; поширення просвітницької діяльності у цій сфері». Закон також забороняє дискримінацію з боку державних органів влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб (ст.6). Крім того, Закон відносить до повноважень Омбудсмена запобігання та протидію дискримінації у приватній сфері, звернення до суду з заявами про дискримінацію з метою захисту суспільних інтересів (ст.10). До сфери суспільних відносин Закон відносить: громадсько-політичну діяльність, державну службу та службу в органах місцевого самоврядування, правосуддя, трудові відносини, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист, житлові відносини, доступ до товарів і послуг та інші сфери суспільних відносин (ст.4) [176].

У 2014 році було внесено зміни до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 2012 року, яким визначення дискримінації приведено у відповідність до ст.1 Конвенції “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”. Так, дискримінація трактується як ситуація «… за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обгрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними”» (п.2. ч.1) [176].

Концепція Державної цільової соціальної програми підтримки сім'ї в Україні до 2016 р. серед основних соціальних проблем українського суспільства називає низький рівень народжуваності, масову однодітність українських сімей, нестабільність шлюбів, старіння населення. Однак, все ще залишаються поза увагою держави, шляхи розв`язання цих проблема, зокрема, стимулювання сімейного благополуччя, забезпечення належного співвідношення зайнятості в суспільному виробництві та виконання сімейних обов'язків, зокрема можливість поєднувати сімейні обов'язки та обов'язки з догляду за дитиною (або непрацездатними членами сім'ї) із професійними обов'язками та особистісними потребами. Отже, у представників державної влади немає розуміння сутності сімейної політики як невід'ємної складової політики соціально-економічного розвитку держави

Важливим законодавчим кроком після прийняття Закону України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків» від 8 вересня 2005 р. є розробка і реалізація державних програм забезпечення ґендерної рівності (до 2005 р. Україна мала лише плани дій щодо поліпшення становища жінок). Остання Державна програма (далі - Програма) забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2016 року була ухвалена в 2013 р. (Постанова КМУ від 23 вересня 2013 р. № 717) [178]. Її розробка і ухвалення є результатом довготривалої співпраці Уряду України з громадськими та міжнародними організаціями на основі Заключних рекомендацій Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок, Цілей розвитку тисячоліття та моніторингу виконання попередньої Державної Програми з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року (затвердженої постановою КМУ від 27.12.2006 №1834).

Основною метою Програми 2013 р. визначено впровадження ґендерних підходів в усі сфери життєдіяльності суспільства. Серед основних завдань і заходів цієї Програми слід виділити наступні: створення нормативно-правових умов для забезпечення ґендерної рівності, це, зокрема, приведення нормативно-правових актів у сфері ґендерної рівності у відповідність з Конвенцією про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності № 100, Конвенцією про дискримінацію в галузі праці та занять № 111, Конвенцією про рівне ставлення й рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов'язками № 156; внесення змін до Національного класифікатора ДК 003:2010 "Класифікатор професій" для приведення його термінології у відповідність із законодавством про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків [178].

Важливо, що Програмою 2013 р. вперше на державному рівні була здійснена спроба забезпечити рівні умови кар`єрного зростання жінок і чоловіків, це, зокрема, забезпечення гнучких умов праці для жінок і чоловіків, що мають дітей віком до трьох років, та сприяння реалізації чоловіками права на відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та реалізації жінками можливостей кар'єрного зростання; розроблення моделі реінтеграції матерів і батьків до професійного життя після повернення з відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку і проведення апробації такої моделі на пілотних підприємствах тощо [178].

Поза тим, у 2015 р. Розпорядженням КМУ був ухвалений План заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 р., згідно з яким були визначені, зокрема, заходи із забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах суспільного життя. Серед цих заходів необхідно виокремити ті, що стосуються: організації діяльності радників з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; здійснення комплексних заходів щодо подолання ґендерної дискримінації, у т.ч. ґендерних стереотипів (зокрема, включення компонента, спрямованого на поширення ґендерних знань і подолання ґендерних стереотипів у систему освіти та організації і проведення освітньо-просвітницьких заходів); забезпечення рівності в доступі до правосуддя (проведення аналізу даних і визначення перешкод, які постають перед жінками в процесі здобуття доступу до національних судових установ) тощо [182].

Принцип ґендерної рівності міститься також в Законі України “Про колективні договори і угоди” (1993р.), де визначено, що в колективному договорі, угоді встановлюються взаємні зобов'язання сторін і регулюються норми, зокрема, щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків (ст. 7 і 8) [185]. Це підтверджено у внесених в 2008 році змінах до Кодексу законів про працю України. Ними передбачено, зокрема, що колективним договором встановлюються рівні права і можливості для жінок і чоловіків.

Також, у 2016 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України щодо гармонізації законодавства у сфері запобігання та протидії дискримінації з правом Європейського Союзу». Відповідно до т.зв. антидискримінаційної поправки до цього Кодексу забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, ґендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного і майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їхніх прав, за мовними чи іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання (ст. 2.1 Кодексу законів України про працю) [95]. Дана поправка забезпечила приведення законодавства України у відповідність з актами права ЄС та рекомендаціями Європейської Комісії, наданих у рамках моніторингу реалізації Україною Плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України за результатами останньої експертної місії в Україні у вересні 2015 р.

На сьогоднішній день основу ґендерного законодавства України складають: Конституція України; Загальна декларація прав людини 1948 р.; Конвенція ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” 1979 р.; Конвенції МОП №100 (1951 р.), 111 (1958 р.), 156 (1981 р.); Сімейний кодекс України; закони України “Про попередження насильства в сім'ї” від 2001 р., “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” від 2005 р., “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” від 2008 р., “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення законодавства стосовно протидії насильству в сім'ї” від 2008 р., “Про протидію торгівлі людьми” від 2011 р., “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” від 2012 р.; Указ Президента України “Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” (№1135 від 26 липня 2005р.); постанови Кабінету Міністрів України “Про проведення ґендерно-правової експертизи” №504 від 12 квітня 2006р.; “Про затвердження Державної програми з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року” №1834 від 27 грудня 2006р.; “Про затвердження Державної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2016 року” №717 від 26 вересня 2013р.

У цілому можна стверджувати, що міжнародні стандарти рівноправ'я й захисту прав жінок у національному законодавстві відображено повною мірою, і в ньому немає прямих суперечностей з міжнародними документами щодо прав жінок та їх рівноправ'я з чоловіками. Однак треба визнати, що існуюча в Україні правова система недопущення дискримінації за ознакою статі поки що залишається недостатньо ефективною.

3.2 Ефективність механізмів реалізації ґендерної рівності в Україні

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. популяризує модель «дійсної рівності» (англ. substantive equality), що складається з: рівності можливостей, рівності в доступі до можливостей, рівноцінності результатів. Таким чином, Конвенція по-перше, підкреслює важливість «рівності можливостей» у контексті рівного доступу жінок до всіх ресурсів країни. Ця рівність повинна бути гарантована законодавством і політикою держави, а також підтримуватися відповідними механізмами й інститутами. По-друге, навіть якщо рівний захист і повага прав жінок гарантовані на рівні політики й законодавства, держава зобов'язана забезпечити відсутність перешкод на шляху до реалізації жінками своїх прав. По-третє, дана Конвенція йде значно далі, підкреслюючи, що заходи, вжиті державою для охорони прав чоловіків і жінок, повинні забезпечити «рівноцінність результатів» [108].

Індикатором того, наскільки ефективно держава-учасниця виконує норми Конвенції 1979 р., є такі дії влади, що приводять до реальної зміни становища жінок у суспільстві.

У 2016 р. Всесвітній економічний форум опублікував рейтинг ґендерної рівності «The Global Gender Gap Report 2016», який оцінює ґендерну рівність у 142 країнах світу з огляду на доступ жінок до різних сфер, зокрема, економічної, політичної, освітянської та сфери охорони здоров'я. Україна у даному рейтингу зайняла 69 місце (в 2015 р. займала 67 місце, а в 2014 р. - 56) [314]. Надалі приведено досліджені даним рейтингом сфери життєдіяльності жінок, які брались до уваги.

ҐЕНДЕРНА РІВНІСТЬ В ОСВІТЯНСЬКІЙ СФЕРІ

Принцип рівного доступу жінок і чоловіків до освіти та професійної підготовки передбачено законами України «Про освіту» 1991 р. та «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» 2005 р. (ст.21). Згідно з даними ЮНЕСКО, за рівнем грамотності населення Україна посідає одне із провідних місць серед розвинених країн світу. За рівнем освіти і основними освітніми показниками жінки України не поступаються чоловікам. Втім, ґендерна нерівність починає проявлятися на етапі професійної підготовки, оскільки студенти чоловічої статі обирають спеціальності виробничої сфери, а особи жіночої статі - невиробничої. Це повязано передусім зі стереотипами, які довго панували в українському суспільстві (навіть професії чоловіків та жінок на сторінках «Букваря», «Читанки» та інших підручників визнані ґендерно-стереотипними), а також факт, що близько 500 професій в Україні заборонено обіймати жінкам.

З 2009 р. в Україні розпочалася масштабна спільна ініціатива Уряду, Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН) та ЄС щодо інтеграції ґендерних підходів до системи освіти у рамках реалізації «Програми рівних можливостей та прав жінок в України» ЄС-ПРООН. Міністерством освіти і науки України видано наказ від 10.09.2009 №839 «Про впровадження принципів ґендерної рівності в освіту». Відповідно до цього наказу, МОН спільно з Програмою ЄС-ПРООН розробили ґендерні стандарти освіти на основі кращих практик ЄС та вимог Болонського процесу, а також методику проведення ґендерної експертизи шкільних програм та рекомендації для вчителів щодо подолання ґендерних стереотипів у навчальному процесі [241]. У 2011 р. було виготовлено три 30-хвилинні навчальні фільми «Ґендер у нашому житті», «Ґендер на роботі та у бізнесі» та «Ґендерні стереотипи у ЗМІ». Державна програма забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків на період до 2016 року, також присвятила цілий розділ запровадженню ґендерних підходів у систему освіти. Крім цього, на базі п'яти українських вищих навчальних закладів створено кафедри з ґендерних досліджень, а в регіонах створені ґендерні ресурсні центри, які надають методичну та наукoвo-практичну пiдтримкy виклaдaчaм i студентaм щодо впроваджeння у навчально-виховний процeс iнноваційних форм i методів роботи, направлених на забeзпeчення рiвних прaв та можливостeй жiнок i чоловіків у суспiльствi.

В 2015 р. в Міністерстві освіти і науки України відбулося перше засідання робочої групи з питань політики ґендерної рівності та боротьби з дискримінацією у сфері освіти. Наразі Міністерство працює над положенням про науково-методичну раду, відповідно до якого на конкурсних засадах будуть сформовані науково-методичні комісії з різних галузей знань. До роботи в науково-методичних комісіях можуть бути залучені експерти з ґендерної рівності для розробки стандартів, які включатимуть ґендерні компетенції випускників вищих навчальних закладів [241].

ҐЕНДЕРНА РІВНІСТЬ В СФЕРІ ЗАЙНЯТОСТІ ТА ЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРІ

Найбільший розрив між жінками і чоловіками в Україні на сьогоднішній день спостерігається в оплаті праці, обійманні ключових посад у бізнесі та державному управлінні. Так, середня заробітна плата жінок в Україні становить 74,9% середньої заробітної плати чоловіків; жінки володіють лише 22% бізнесу, а керують 6 % великого бізнесу; частка міністерств, очолюваних жінками, становить 11%. Попри внесення змін у 2013 р. до Закону України про «Політичні партії України», які передбачали 30-ти відсоткову добровільну ґендерну квоту у виборчих списках кандидатів в депутати (ст. 8), кількість жінок, представлених у Верховній Раді України, становить близько 12% і головною причиною цього є відсутність закріплення санкцій для партій-порушниць. Не кращі показники й у сфері зовнішньополітичної діяльності, де керівниками дипломатичних установ України за кордоном є лише 4 жінки (Ватикан, Велика Британія, Португанія, Угорщина); серед генеральних консулів - 30% жінок.

Кодекс законів України про працю прямо забороняє відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям - за наявністю дитини віком до 14 років або дитини-інваліда; при відмові у прийнятті на роботу зазначеним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов'язані повідомляти їм причини відмови у письмовій формі (ст.184) [95].

Тим не менш, за даними Ліги соціальних працівників майже 30% жінок хоч раз в житті стикалися з відмовою у прийнятті на роботу з причин можливого народження дитини, вагітності чи наявності малої дитини [154]. Також, близько 15% були змушені під тиском керіництва звільнитися з роботи через вагітність, народження дитини або часті лікарняні відпустки, пов'язані з хворобою дитини.

Як вже зазначалося, в Україні існує близько 500 професій, які заборонено обіймати жінкам. Ця заборона існує ще з часів створення перших Конвенцій та рекомендацій МОП, які опікувалися материнським статусом жінки і забороняли наприклад нічну працю або працю на шкідливих виробництвах жінкам, з огляду на вплив такої роботи на репродуктивні функції жінок. Зважаючи на те, що на сьогодні загальноприйнятою є концепція права жінки на своє тіло, така заборона є недоцільною. Жінка має право сама обирати, якою професією хоче займатися і яку роботу обирати. Зважаючи на високий рівень безробіття в Україні та на факт, що жінка часто є єдиною годувальницею в родині, така заборона впливає на отримання заробітку, шляхом виконання будь-якого виду робіт, наявного в регіоні.

Більше того, норми, що регулюють охорону праці жінок, можна поділити на ті, що регулюють охорону праці всіх працюючих жінок; та ті, що регулюють охорону праці жінок у зв'язку з їх материнським статусом. Одним з основних заходів з поліпшення умов праці жінок є їх вивільнення з виробництва із важкими і шкідливими умовами праці, але існуюча на сьогодні система превентивних заходів передбачає технічну модернізацію робочих місць, скорочення тривалості дії негативних виробничих факторів для забезпечення безпечних умов праці як для жінок так і чоловіків.

В свою чергу, вагітним жінкам і жінкам, які мають малолітніх дітей встановлюються спеціальні гарантії, понад ті, що встановлені всім працюючим жінкам. Так, жінкам у зв'язку з материнством встановлюються пільги і компенсації у сфері робочого часу й відпочинку [237, с. 343]. Пільги й переваги, передбачені законодавством про працю, підірвали конкурентоспроможність жіночої робочої сили на ринку праці. Утримувати працівників, які мають багато пільг, власникові або уповноваженому органу невигідно, а примусити підприємців брати жінок на роботу, особливо жінок т.зв. дітородного віку, в сучасних умовах практично неможливо. Робота ж жінок поза домашнім вогнищем викликана економічною необхідністю, якщо не самій утримувати себе і свою сім'ю, то принаймні бажанням допомогти чоловікові здобувати необхідні, хоч і мінімальні засоби для існування, оскільки не завжди сім'я має змогу прожити за винагороду, яку отримує чоловік [239, с. 422].

Ще однією проблемою є неоплачувана жіноча праця, яка за деякими даними складає близько 5 годин в день. Найчастіше жінки виходять у відпустку по догляду за дитиною, беруть лікарняні коли хворіє дитина, займаються питаннями дитини в дитячих садочках школах і т.к. Більше того, саме жінки займаються «хатніми» та соціальними справами. В той час як чоловіки можуть цілком і повністю присвятити себе кар`єрному зростанню, розвитком інтелектуальних здібностей, тренінгам та вивченню іноземних мов. Тому, жінкам потрібно набагато більше часу для того, щоб довести свому керівництву на що вони здібні і досягнути будь-якого підвищення.

Стереотип, який історично склався щодо ролей жінок та чоловіків у суспільстві: жінка - берегиня домашнього вогнища, її головне призначення народження і виховання дітей є головною перешкодою на шляху до досягнення рівних умов для розвитку та рівних результатів. Очевидно, що це головне призначення жінки, але в сучасному суспільстві це не може бути єдиною складовою життя жінки. Тому, існує нагальна потреба створення таких умов за яких жінки, народжуючи дитину не позбавлялася можливостей подальшого кар`єрного зростання, а також могли поєднувати дві складові свого життя - сім`ю та роботу.

Політика балансу між роботою та сімейними обов`язками має реалізуватися у трьох головних напрямах: створення достатньої інфраструктури освітніх сервісів для дітей; оплачувана відпустка для батьків по догляду за дитиною; “дружнє до родини” робоче місце (що може включати в себе гнучний графік роботи, можливість дистанційної зайнятості тощо).

Поза тим, важливим є подолання стереотипів щодо чоловічих і жіночих ролей. Так, нещодавно в Кьольні (Німеччина) був проведений семінар за участю жінок, які займають посади топ-менеджерів великих компаній. Так, на їх думку, для жінок які намагаються досягнути значних успіхів, потрібно розділити довгий шлях до успіху на проміжні цілі і ніколи не здаватися. Більшість великих корпорацій Німеччини давно почали відмічати здібності жінок-матерів щодо тайм-менеджменту. Після народження дитини, жінки набувають нові здібності, які є дуже доречними для досягнення успіху у кар`єрі. «Працюючі мами - це готові топ-менеджери, основні навички вже напрацьовані. Така співробітниця вміє планувати, організовувати свою роботу, спілкуватися», - підкреслює Анке Вагнер (Anke Wagner) з компанії Accenture (Німеччина) [30]. За останнє десятиліття жінкам в Німеччині стало легше просуватися по службі, «скляна стеля» поступово зникає. Звичайно, чоловіки-однолітки можуть обігнати жінку, яка виходить у декретну відустку, або працює скорочений робочий день, але це дозволяє жінкам реалізовуватись у двох життєво важливих сферах. Такі жінки є подвійно успішними, реалізованими та щасливими.

В Україні організація таких семінарів має бути забезпечена на державному рівні. Необхідно створити та затвердити національні програми з планування сім`ї, зокрема, створити постійно діючі консультативні органи на місцевому та державному рівнях, які б проводили семінари/тренінги для жінок з питань планування вагітності з огляду на вік та кар'єрні перспективи, можливості поєднання материнства та освіти або кар'єри, необхідності підтримки професійних навичок під час декретної відпустки шляхом відвідання майстер класів/тренінгів тощо, підтримки робочих контактів і т.д., доцільного часу виходу з декретної відпустки; розробка заходів з подолання стереотипів стосовно жіночих та чоловічих ролей у сім'ї; фінансової мотивації для родин, де чоловіки виходять у декретну відпустку. Жінки повинні розуміти підтримку в їх намаганнях досягти успіху, а держава повинна розуміти що це є важливою і необхідною складовою економічного зростання держави.

Рівні права й можливості у здобутті освіти, загальної і спеціальної підготовки привели до того, що жіноча праця за своєю кваліфікацією зрівнялася з чоловічою. Утім, враховуючи фізіологічні особливості жіночого організму, законодавство про працю передбачає низку обмежень у виконанні певних робіт, а для деяких робіт встановлює жінкам пільги і переваги, оскільки для держави обидві соціальні функції жінки - робота в суспільному виробництві й материнство - є надзвичайно важливими. Яку з цих функцій виконувати і як саме їх поєднувати, має вирішувати сама жінка. Якщо жінка вирішила присвятити себе сім'ї, вихованню дітей, то це заняття має визнаватись суспільно корисним і давати право за певних умов на матеріальне забезпечення з досягненням певного віку [239, с. 421-422].

ДИСКРИМІНАЦІЯ ТА ҐЕНДЕРНЕ НАСИЛЛЯ

Ґендерна нерівність у сфері зайнятості дуже часто веде к фінасовій залежності жінки від чоловіка і, таким чином, дискримінація за ознакою статі дуже часто набуває системного характеру, оскільки такі жінки не звертаються за допомогою до фахівців, аби не зруйнувати сім`ю й не залишити себе та своїх дітей без засобів існування. Такий вид насилля ще називається «економічним» і є одним із видів домінування однієї людини над іншою, зважаючи на економічну залежність останньої від свого «домінанта», переважно жінки від чоловіка.

Економічне насилля може визначатися як форма насильства, коли один із близьких партнерів контролює доступ іншого партнера до економічних ресурсів, підриває його/її здатність до самостійного доступу до економічних ресурсів і створює фінансову залежність від партнера/партнерки [266].

Насилля може набирати різних форм і стосуватися будь-кого -- чоловіків, жінок, дітей. В одностатевих парах теж є насилля щодо партнерів і дітей, але у 95 % жертвами домашнього насильства стають саме жінки [232], головною причиною цього є усталене сприйняття суспільством чоловіка як головного годувальника в родині, який має повне право контролювати витрати коштів у родині. Дуже часто така роль може і не підкріплюватися фактичною роллю годувальника, а лише намаганням бути «головою» своєї родини. З цією метою дуже часто чоловіки забороняють своїм жінкам працювати, щоб мати над ними хоча б фінансовий контроль.

В абзаці 6 ст.1 Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» 2001 р. міститься визначення економічного насильства в сім`ї, яким є умисне позбавлення одним членом сім'ї іншого члена сім'ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров'я [188]. Тобто, відповідно до цього визначення жінки, які вдома страждають від психологічного насилля, обумовленого своєю економічною залежністю від чоловіка, не вважається економічним насильством.

Масштаби ґендерного насилля в Україні невідомі, але за словами правозахисних організацій, це є проблемою номер один, з якою на їх «гарячі лінії» звертаються жінки. Наймасштабнішу діяльність в цій сфері проводить Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна». Поза тим, Ла Страда підтримує «гарячу лінію» з питань запобігання торгівлі людьми, запобігання насильству та захисту прав дітей. Завдяки такій діяльності жінки отримують психологічну підтримку та юридичну допомогу. В цій площині, експерти наголошують на важливості ратифікації Україною Конвенції Ради Європи про запобігання та боротьбу з насильством щодо жінок і домашнім насильством (Стамбульська конвенція), яку було підписано у 2011 р. Основною метою даної Конвенції є створення «нульової толерантності» до різних форм насильства, від яких потерпають жінки, змінивши спосіб думок і менталітет громадян, закликаючи все суспільство змінити своє ставлення до ситуації насильства над жінками. Конвенція закладає основу для впровадження нових понять у Кримінальний кодекс для ефективного запобігання насильству, захисту потерпілих і переслідування винних [66].